Росія, Туреччина, Україна: «погані хлопці» Ради Європи.
04.09.2000
Зустріч Міністрів 41 країни Ради Європи на захист ЗМІ в м. Краків, Польща, 15-17 червня 2000 року. Прес-реліз. З 41 держави, які брали участь в зустрічі міністрів Ради Європи на захист ЗМІ, три країни не поважають зобов’язання поважати свободу преси, які вони прийняли, коли підписали Європейську конвенцію з прав людини. Всупереч повторним рекомендаціям Ради Європи, Туреччина, Росія і Україна все ще серйозно порушують свободу преси.
Зустріч Міністрів 41 країни Ради Європи на захист ЗМІ в м. Краків, Польща,
15-17 червня 2000 року
ПРЕС-РЕЛІЗ
З 41 держави, які брали участь в зустрічі міністрів Ради Європи на захист ЗМІ, три країни не поважають зобов’язання поважати свободу преси, які вони прийняли, коли підписали Європейську конвенцію з прав людини. Всупереч повторним рекомендаціям Ради Європи, Туреччина, Росія і Україна все ще серйозно порушують свободу преси. В кавказькій республіці Чечня (Росія) і регіоні південно-східної Анатолії (Туреччина), в якій проживає курдська меншина, закони про виключення значно зменшують свободу. В Україні ЗМІ, які критикували уряд, все ще залишаються суб’єктом фінансового і політичного тиску, в той час як президентська влада продовжує посилюватися. До того ж, з трьох держав чиї заявки на прийняття до Ради Європи все ще вивчаються — Азербайджану, Вірменії і Боснії-Герцеговини — Азербайджан все ще застосовує репресивні заходи до ЗМІ.
Незважаючи на вимогу Парламентської Асамблеї Ради Європи про призупинення членства Росії, Комітет Міністрів вирішив у травні 2000 року не застосовувати цю санкцію до країни. Жодну з вимог організації стосовно свободи преси не задоволено, і Чечня більше, ніж будь-коли, є областю, де верховенство права не застосовується, і війна може продовжуватися без свідків. В той час, як незалежні чеченські ЗМІ відсутні, доступ до відступницької республіки протягом кількох місяців залежав від надання акредитації армією — щось, що фактично неможливо було отримати. З початку війни в жовтні 1999 року близько 10 іноземних журналістів яких заарештували, були допитані російськими секретними службами і вислані з зони бойових дій. Журналіст Андрій Бабицький, російський кореспондент міжнародної радіостанції „Радіо Вільна Європа“, який був заарештований 25 січня 2000 року , а потім затриманий у „фільтраційному“ таборі, все ще знаходиться під домашнім арештом без суду. Все ще відсутні новини про журналістку Таїсію Ісаєву, заарештовану 1 червня федеральною армією під приводом того, що вона працювала на чеченське агентство новин. На північному Кавказі, який вважається однією з найбільш небезпечних областей для журналістів, щонайменше 14 журналістів було вбито з 1994 року. Близько 20 журналістів було викрадено з 1997 року. Французький фотограф Брас Фльото (Brice Fleutiaux), звільнений 12 червня 2000 року, утримувався більше, ніж вісім місяців.
В решті країн влада багаторазово загрожувала і залякувала дисидентів, щоб змусити їх мовчати. Після оголошення поза законом чеченських лідерів 15 березня в російських ЗМІ, у травні уряд загрожував призупинити діяльність ЗМІ, „ворожих до російських інтересів“, і скласти новий законопроект в цілях обмеження „зловживання свободою преси“. В той же час податкова поліція провела захоплюючий обшук головного офісу опозиційної прес групи „Медіа-Мост“ у Москві. Журналісти, до того ж, все ще часто зазнають нападів чи вбивства без будь-якого розслідування , яке проводиться в таких випадках. 15 травня 2000 року журналіст з „Нової газети“, незалежного видання, було серйозно поранено коли його вдарили молотком перед його будинком. Щонайменше вісім журналістів було вбито з 1 січня 1999 року.
В Туреччині з 1998 року було вбито 21 журналіста за використання їхнього права інформувати громадську думку. За ці вбивства покарали небагатьох. Четверо журналістів перебувають нині у в’язниці за зайняття своєю професією, однак близько до 24 інших знаходяться в місцях попереднього ув’язнення, причому неможливо вияснити, чи їх утримують за професійну діяльність, чи з політичних причин. Більше того, на додаток до кримінального кодексу, який передбачає покарання у формі тюремного ув’язнення за правопорушення в галузі преси, органи влади використовують антитерористичне законодавство для придушення всіх демократичних дискусій, особливо з курдського питання. Так, з початку цього року відбулося 30 арештів журналістів, і близько десяти зазнали нападу поліції. Хоча кількість випадків катування зменшилась, у 1999 четверо представників преси було побито при арешті. Закон про надзвичайний стан, введений в дію в південно-східній Анатолії, надав можливість владі закрити 13 прокурдських газет з 1 січня 2000 року без будь-яких пояснень. Протягом того ж періоду 16 телекомпаній і 19 приватних радіокомпаній були обмежені в правах Радою з радіо і телебачення, державним регулятивним органом, загалом на 2726 днів.
Незважаючи на загрозу призупинення членства України в 1999 році Радою Європи, влада в країні продовжувала ігнорувати свободу інформувати протягом президентських виборів у 1999 року. Опозиційні кандидати мали лише дуже обмежений доступ до державних ЗМІ і щонайменше 25 ЗМІ з приватною формою власності потрапили під тиск чи цензуру. З того часу референдум 16 квітня 2000 року призвів до подальшого посилення президентської влади. Фіскальні заходи, такі, як високі податки, якими обкладаються ЗМІ, плата за використання частот і штрафи за дифамацію все ще душать економічно незалежну пресу. У 1999 році загалом було висунуто 2257 звинувачень проти ЗМІ чи окремих журналістів, було намагання стягнути 90 мільйонів гривень (14,7 мільйонів євро) компенсації. Суди винесли вирок ЗМІ сплатити штрафи на суму більше, ніж 1,5 мільйони гривень (300,000 євро). В 1999 році близько на десять журналістів було вчинено напад і близько двадцяти скаржились на загрози, отримані внаслідок їхньої професійної діяльності. Жодне з розслідувань по цих справах не було завершено з будь-якими переконливими результатами.
З тих країн, чиє прийняття до Ради Європи повинно було обговорюватися організаціями Парламентської Асамблеї в червні 2000 року, Азербайджан все ще не поважає свободу преси. Не зважаючи на критику Радою Європи, нові статті Закону „Про ЗМІ“ були підписані Президентом цієї республіки в лютому 2000. Особливо три статті викликають занепокоєння: 26 і 27 передбачають заборону на друкування матеріалів, що вважаються „зрадою національної безпеки“, і стаття 50, яка передбачає анулювання акредитації будь-яких журналістів, що підозрюються у „поширенні неправдивих новин“. Крім того, в цих країнах безпека представників преси знаходиться під загрозою. Щонайменше на 14 журналістів було вчинено напад і не менше, ніж 40 інших стали жертвами фізичного і психологічного тиску. З початку 2000 року підвищились правопорушення серед поліції. Під час демонстрації 1 травня 2000 року близько 15 журналістів, які висвітлювали цю подію, отримали ушкодження. 27 травня поліція зайняла редакцію опозиційного щоденного видання „Бу ган“ і побила присутніх там журналістів. На кінець 1999 близько 15 ЗМІ сплатили великі штрафи за „наклеп“, на загальну суму близько 7 мільйонів манат (1,2 мільйони євро). Нещодавно „Щотижневий огляд“, видання, яке гостро критикувало уряд, газета „Бакинський бульвар“ і „ „Друкована преса Баку“, найбільші в країні приватні друковані видання і члени тієї ж групи, були всі закриті чи їхню діяльність призупинено.
В Боснії-Герцеговині, іншій державі-кандидаті на прийняття до Ради Європи, безпеку журналістів все ще не гарантовано, незважаючи на зусилля влади і міжнародної спільноти. Напад у жовтні минулого року, в якому було серйозно поранено головного редактора щоденного видання „Nezavisne novine“ — єдиної сербської газети в країні, яка займається розслідуванням воєнних злочинів — виглядав як застереження всім журналістам в цій країні.
15-17 червня 2000 року
ПРЕС-РЕЛІЗ
З 41 держави, які брали участь в зустрічі міністрів Ради Європи на захист ЗМІ, три країни не поважають зобов’язання поважати свободу преси, які вони прийняли, коли підписали Європейську конвенцію з прав людини. Всупереч повторним рекомендаціям Ради Європи, Туреччина, Росія і Україна все ще серйозно порушують свободу преси. В кавказькій республіці Чечня (Росія) і регіоні південно-східної Анатолії (Туреччина), в якій проживає курдська меншина, закони про виключення значно зменшують свободу. В Україні ЗМІ, які критикували уряд, все ще залишаються суб’єктом фінансового і політичного тиску, в той час як президентська влада продовжує посилюватися. До того ж, з трьох держав чиї заявки на прийняття до Ради Європи все ще вивчаються — Азербайджану, Вірменії і Боснії-Герцеговини — Азербайджан все ще застосовує репресивні заходи до ЗМІ.
Незважаючи на вимогу Парламентської Асамблеї Ради Європи про призупинення членства Росії, Комітет Міністрів вирішив у травні 2000 року не застосовувати цю санкцію до країни. Жодну з вимог організації стосовно свободи преси не задоволено, і Чечня більше, ніж будь-коли, є областю, де верховенство права не застосовується, і війна може продовжуватися без свідків. В той час, як незалежні чеченські ЗМІ відсутні, доступ до відступницької республіки протягом кількох місяців залежав від надання акредитації армією — щось, що фактично неможливо було отримати. З початку війни в жовтні 1999 року близько 10 іноземних журналістів яких заарештували, були допитані російськими секретними службами і вислані з зони бойових дій. Журналіст Андрій Бабицький, російський кореспондент міжнародної радіостанції „Радіо Вільна Європа“, який був заарештований 25 січня 2000 року , а потім затриманий у „фільтраційному“ таборі, все ще знаходиться під домашнім арештом без суду. Все ще відсутні новини про журналістку Таїсію Ісаєву, заарештовану 1 червня федеральною армією під приводом того, що вона працювала на чеченське агентство новин. На північному Кавказі, який вважається однією з найбільш небезпечних областей для журналістів, щонайменше 14 журналістів було вбито з 1994 року. Близько 20 журналістів було викрадено з 1997 року. Французький фотограф Брас Фльото (Brice Fleutiaux), звільнений 12 червня 2000 року, утримувався більше, ніж вісім місяців.
В решті країн влада багаторазово загрожувала і залякувала дисидентів, щоб змусити їх мовчати. Після оголошення поза законом чеченських лідерів 15 березня в російських ЗМІ, у травні уряд загрожував призупинити діяльність ЗМІ, „ворожих до російських інтересів“, і скласти новий законопроект в цілях обмеження „зловживання свободою преси“. В той же час податкова поліція провела захоплюючий обшук головного офісу опозиційної прес групи „Медіа-Мост“ у Москві. Журналісти, до того ж, все ще часто зазнають нападів чи вбивства без будь-якого розслідування , яке проводиться в таких випадках. 15 травня 2000 року журналіст з „Нової газети“, незалежного видання, було серйозно поранено коли його вдарили молотком перед його будинком. Щонайменше вісім журналістів було вбито з 1 січня 1999 року.
В Туреччині з 1998 року було вбито 21 журналіста за використання їхнього права інформувати громадську думку. За ці вбивства покарали небагатьох. Четверо журналістів перебувають нині у в’язниці за зайняття своєю професією, однак близько до 24 інших знаходяться в місцях попереднього ув’язнення, причому неможливо вияснити, чи їх утримують за професійну діяльність, чи з політичних причин. Більше того, на додаток до кримінального кодексу, який передбачає покарання у формі тюремного ув’язнення за правопорушення в галузі преси, органи влади використовують антитерористичне законодавство для придушення всіх демократичних дискусій, особливо з курдського питання. Так, з початку цього року відбулося 30 арештів журналістів, і близько десяти зазнали нападу поліції. Хоча кількість випадків катування зменшилась, у 1999 четверо представників преси було побито при арешті. Закон про надзвичайний стан, введений в дію в південно-східній Анатолії, надав можливість владі закрити 13 прокурдських газет з 1 січня 2000 року без будь-яких пояснень. Протягом того ж періоду 16 телекомпаній і 19 приватних радіокомпаній були обмежені в правах Радою з радіо і телебачення, державним регулятивним органом, загалом на 2726 днів.
Незважаючи на загрозу призупинення членства України в 1999 році Радою Європи, влада в країні продовжувала ігнорувати свободу інформувати протягом президентських виборів у 1999 року. Опозиційні кандидати мали лише дуже обмежений доступ до державних ЗМІ і щонайменше 25 ЗМІ з приватною формою власності потрапили під тиск чи цензуру. З того часу референдум 16 квітня 2000 року призвів до подальшого посилення президентської влади. Фіскальні заходи, такі, як високі податки, якими обкладаються ЗМІ, плата за використання частот і штрафи за дифамацію все ще душать економічно незалежну пресу. У 1999 році загалом було висунуто 2257 звинувачень проти ЗМІ чи окремих журналістів, було намагання стягнути 90 мільйонів гривень (14,7 мільйонів євро) компенсації. Суди винесли вирок ЗМІ сплатити штрафи на суму більше, ніж 1,5 мільйони гривень (300,000 євро). В 1999 році близько на десять журналістів було вчинено напад і близько двадцяти скаржились на загрози, отримані внаслідок їхньої професійної діяльності. Жодне з розслідувань по цих справах не було завершено з будь-якими переконливими результатами.
З тих країн, чиє прийняття до Ради Європи повинно було обговорюватися організаціями Парламентської Асамблеї в червні 2000 року, Азербайджан все ще не поважає свободу преси. Не зважаючи на критику Радою Європи, нові статті Закону „Про ЗМІ“ були підписані Президентом цієї республіки в лютому 2000. Особливо три статті викликають занепокоєння: 26 і 27 передбачають заборону на друкування матеріалів, що вважаються „зрадою національної безпеки“, і стаття 50, яка передбачає анулювання акредитації будь-яких журналістів, що підозрюються у „поширенні неправдивих новин“. Крім того, в цих країнах безпека представників преси знаходиться під загрозою. Щонайменше на 14 журналістів було вчинено напад і не менше, ніж 40 інших стали жертвами фізичного і психологічного тиску. З початку 2000 року підвищились правопорушення серед поліції. Під час демонстрації 1 травня 2000 року близько 15 журналістів, які висвітлювали цю подію, отримали ушкодження. 27 травня поліція зайняла редакцію опозиційного щоденного видання „Бу ган“ і побила присутніх там журналістів. На кінець 1999 близько 15 ЗМІ сплатили великі штрафи за „наклеп“, на загальну суму близько 7 мільйонів манат (1,2 мільйони євро). Нещодавно „Щотижневий огляд“, видання, яке гостро критикувало уряд, газета „Бакинський бульвар“ і „ „Друкована преса Баку“, найбільші в країні приватні друковані видання і члени тієї ж групи, були всі закриті чи їхню діяльність призупинено.
В Боснії-Герцеговині, іншій державі-кандидаті на прийняття до Ради Європи, безпеку журналістів все ще не гарантовано, незважаючи на зусилля влади і міжнародної спільноти. Напад у жовтні минулого року, в якому було серйозно поранено головного редактора щоденного видання „Nezavisne novine“ — єдиної сербської газети в країні, яка займається розслідуванням воєнних злочинів — виглядав як застереження всім журналістам в цій країні.