Сумна статистика...

Тенденції у справі охорони здоров’я у Терно-пільській області, взагалі ті ж самі, що і в Україні в цілому: захворюваність росте, медичні установи і лікарі скорочуються. Власне із скороченням медичних працівників ще можна було б погодитися, бо дійсно потрібно оптимізувати кількість лікарів, особливо у містах. Але само по собі скорочення лікарів без впровадження у роботу органів охорони здоров’я сучасних методів організації лікувального процесу, нових методів лікування і профілактики хвороб, нічого не покращить і не забезпечить дійсної економії. Бо необачливе скорочення лікарів може привести до подальшого зростання захворюваності серед населення. Зараз матеріальне, фінансове та інформаційне забезпечення галузі впало нижче будь якого прийнятного мінімуму. Сільської медицини вже фактично нема. Сільські мешканці майже перестали звертатися до лікарів: немає грошей заплатити хоча б за елементарні ліки, та й якість медичної допомоги у сільській місцевості погіршилася. У зв’язку з цим занижені офіційні дані по онкозахворюванням, інфекційним та венеричним хворобам, лептоспірозу та туберкульозу (останній зараз на рівні 40-50-х років). Серцево-судинні, на мою думку, дещо завищені, тому що у випадках смерті на дому причини смерті, як правило, не з’ясовуються, а в довідці, частіше всього пишуть “від серця”. Народжуваність особливо стрімко падає в останні три роки. Усі статистичні показники по Тернопільській області, наведені в таблицях, складені Управлінням охорони здоров’я Тернопільської обласної державної адміністрації. Для порівняння наведені аналогічні статистичні показники по Україні в цілому, що були надруковані у Короткому статистичному довіднику Державного комітету статистики України — “Україна в цифрах у 1999 році”.

Показники за 9 місяців 1999 року

Народжуваність, смертність і природний приріст (скорочення) населення (на 1000 нас.)

Аналіз цих даних приводить до песимістичних висновків. Тому добре, що бюлетень “ПЛ” порушив тему права на медичну допомогу. Я погоджуюся з думкою п.Сухорукової, що “суспільство на диво легковажно ставиться до проблеми”. Гадаю, що позиція уряду стосовно практичної медицини з повною відповідальністю можна окреслити, як аморально-злочинну: фінансування нижче всякого прийнятного мінімуму, ніякої стратегії виведення галузі з колапсу, немає навіть серйозних розмов на цю тему. Складається враження, що влада зняла з себе відповідальність за долі хворих людей, що їм просто пропонується тихо вмерти. Можна критикувати радянську модель охорони здоров’я, однак не можна заперечувати того факту, що система таки була: недосконала у чомусь, але реально працююча. А на фасадах сьогоднішніх клінік не буде гротеском гасло: “Хочеш жити? — Плати!”

Медична громадська організація “Пульс України”, яка була створена під час передвиборної активності екс-міністра Раїси Богатирьової, звернулася до депутатів Верховної Ради з проханням подати до Конституційного Суду України подання стосовно тлумачення досить декларативної статті 49 Конституції України про безоплатність медичної допомоги. Сама по собі мета звернення можливо і має сенс: офіційне тлумачення цієї статті повинне бути. Як на мене, і сама редакція статті колись мала б змінитися на більш конкретну. В той же час, найважливіше, що можна прочитати між рядків “Звернення” — переконання (і слухняна згода з тим), що влада бюд-
жетних грошей на медицину не дасть! Отже, тягар видатків по медичній реформі пропонується перекласти на плечі платників податків, і тиха медична громадськість нічого не має проти.

І все ж, якщо мені запропонують підписати це звернення, я це зроблю заради того, щоб проблеми медичної сфери, нарешті, зазвучали в парламенті. Я за створення солідарних фондів фінансування, за розвиток механізмів медичного страхування. Однак, гадаю, треба бути повним ідеалістом, щоб сподіватися, що усе це запрацює достатньо швидко і підтримає на плаву нещасну систему охорони здоров’я. І не хто інший, а саме наша надто скромна у подібних речах держава повинна взяти на себе основну частину видатків по фінансовому, матеріальному, кадровому, інформаційному і т.п. забезпеченню обов’язкового мінімуму безоплатної допомоги. Цей мінімум повинен бути нормативно окреслений, фінансуватися із державного бюджету і гарантуватися усім — від Гаранта до бомжа. Усе інше — будь ласка, за рахунок муніципального, страхового, приватного фінансування. І є очевидним, що держава дасть кошти на забезпечення такого більш-менш прийнятного мінімуму медичної допомоги лише за умови, якщо цього буде вимагати суспільство, громадськість, можливо, і Церква.

Отже, проблема повинна звучати, аби стати пріоритетною. Бажано і на сторінках “ПЛ”.