MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Хто як і кого реформує?

14.12.2003   
(коментар ПЛ)
Лаяти українську армію дуже легко, бо взагалі в нашій країні запланованого хаосу лаяти можна будь-яку структуру. Наше суспільство не реформоване в жодній галузі, крім суто політичних інституцій, зате полюбляє про реформи балакати. Чим більше балаканини – тім менше справи. В армії, де не відбулося, чи майже не відбулося, реформи якісної відбувається хоча б реформа кількісна.

Армія скорочується. Тобто військкомати рік від року скорочують кількість призовників, і це мало б вплинути позитивно на якість призову, бо набрати здорових та кмітливих юнаків в кількості 2100 від такої області, як Харківська, здавалося б неважко. Але чомусь цього не відбувається (і не тільки в Харкові). Чи можна мати за це претензії до армії? Звичайно, адже військові керують РВК і ОВК. А чи вільні вони, відбираючи нове поповнення? І ось тут ми почнемо бачити проблеми, які швидко висвітлять нам сувору реальність. Якщо не мати особисту мету лаяти саме армію, ми побачимо, що в її негараздах перш за все винне суспільство. В газеті “Наша армія” від 16.05.03 ми знайшли цікаву інформацію про призов 2002 р. Одне з перших місць за якістю призову займає Львівська область, де у медичних комісіях поряд з цивільними, призовників обстежують військові лікарі. Досвід показує, що вони не пропускають хворих, принаймні, роблять усе, щоб їх не пропустити. Це відтворення радянської системи держприйому на військових заводах, коли продукцію мали прийняти чи не прийняти у цивільних виробників їхні військові колеги. Вони, як правило, приймали тільки високоякісну продукцію. Армія не зацікавлена у тому, щоб до її лав йшли хворі, бо вона витрачає на ці іграшки шалені кошти. Тоді хто ж у цьому зацікавлений? Медицина? Цивільна влада? Коли мова заходить про призов до лав армії хворого, всі починають лаяти усіх. Особливо “попадає” військовим. Хоча, якщо це не у Львові, лікарі, які дивляться призовників – цивільні. Лікарні, в яких вони обстежуються, як правило, теж цивільні. Тобто, армія повністю залежить від медичного рівня і сумління працівників системи охорони здоров’я. Але і це ще половина проблеми, бо часто-густо до лав армії потрапляють наркомани, особи, що не мають повної середньої освіти, яки мали порушення форми поведінки і не стояли на обліку ані у психдиспансері, ані в міліції. З порушенням їхньої поведінки зіштовхувався тільки учбовий заклад, який і мав представити у РВК при приписці відповідну характеристику. Мав би, але, як правило, не представляє. Характеристики, які надає у РВК освіта, як правило типові, стандартні, і рідко відрізняються одна від одної.

Треба сказати ще про деякі забобони, що залишилися у нашому суспільстві з далеких радянських часів. Один з цих забобонів – що армія виправляє. Це досить масове запаморочення, що панує серед усіх верств населення. Навіть серед людей освічених. Ми стикалися не з одним випадком, коли досить грамотні батьки ( в одному з цих випадків, це була навіть юрист, в іншому навіть – лікар) мали намір приховати порушення форм поведінки у своїх синів від комісій РВК і послати їх до армії, щоб вони “виправилися”. В ХОССМ вони приходили порадитися, до яких саме частин чи роду військ послати на “виховання” їхніх чад. Нам коштувало чимало нервів і слів відмовити їх від таких, м’яко кажучи, непродуманих дій. А скільки таких мам чи тат до нас не звернулись за порадою? Другий забобон, не менш шкідливий і для хлопців, і для армії – це думка, що хлопець, який не відслужив, у очах суспільства – неповноцінна людина, що хворого його не візьмуть на роботу, що він не буде таким привабливим для дівчат, тощо. Цей забобон частіше панує саме у молоді, і призовники йдуть до військкомату мужньо приховуючи і кардіопатії, і болі у хребті, не кажучи вже про енурези, психічні розлади, тощо. Ото вже щастя отримує командир частини, коли до нього потрапляє юнак припустимо з регресуючою амнезією та енурезом. А саме таке ми спостерігали. Армію тут лаяти не доводиться, хоч якби кому хотілося. Залишаються “вічні” вітчизняні питання: “хто винний” і “що робити”.

Ну, на перше питання сама собою напрошується відповідь: винна наша свідомість і непоінформованість. Це перш за все. Безумовно, винні і ті лікарі, і медичні заклади, і ті школи чи ПТУ, що сприяли обману медкомісії РВК. Все це так, але не тільки це. У всіх країнах, де ще залишилась масова армія, існує жорстка інформаційна система, за яку кожна з ланок несе свою відповідальність. Припустимо школи напряму зав’язані з військкоматами у Ізраїлі і Німеччини. Там буває досить часто, що армія заключає із школою контракт на підготовку тих чи інших спеціалістів, потрібних армії. І школа відповідає (навіть через суд) за надання неправдивої інформації про фізичні і психічні можливості солдата.

Скажіть будь ласка, хто в нас і за що відповідає, навіть у тому випадку, коли в армію потрапив юнак з шизофренією і скоїв там злочин (ми мали такий випадок у 1995 році). Якщо ми не поліпшимо інформаційну систему на всіх ланках призову, розраховувати ні на що.

Військові, солдатські матері, військова юстиція і всі інші зацікавлені особи повинні йти до учбових і медичних закладів і спілкуватись із молоддю і батьками.

Нещодавно одна харківська посадова особа заявила, що нестатутних відносин у нашій армії немає. В той час ми тримали у себе цілу низку скарг на нестатутні відносини, та й міністерство оборони не заперечує, що такі випадки трапляються, перш за все через якість призову, через те, що до лав армії потрапляють хлопці, які приносять в армію закони вулиці. Одразу зазначимо, що багато, якщо не все, у внутрішньому моральному кліматі частини, залежить від її командування.

В частині, де командир і офіцери сумлінно виконують свої обов’язки, нестатутних відносин набагато менше, хоча позбавитись від них повністю майже неможливо через перелічені причини.

Всі говорять про реформу армії: і Президент, і депутати, і військові. Називають навіть рік, коли Україна перейде до професійної армії. Але як можна говорити про конкретну дату, коли Україна досі не визначилася з Концепцією безпеки? Хто знає, яка армія за чисельністю нам потрібна? Посадови особи називають різні цифри від 50-150 тис. Але як проводити реформування, маючи задачу з усіма невідомими? Зараз ми намагаємося переконати і військових, і цивільних починати діалог, в якому військові будуть казати батькам, їх синам, лікарям та вчителям правду і про нестатутні відносини, і про навантаження в армії, і про їжу, і про все інше. Може, тоді поменшає мам і тат, які, не справляючись з вихованням дитини (яку частіше всього треба лікувати), захоче перекласти свої проблеми на плечі офіцерів. І, може, поменшає лікарів, які на слова призовників “В мене голова болить” будуть байдуже відповідати: “У всіх голова болить”. Поменшає хворих в армії і нестатутних відносин, коли за помилки лікувальні заклади почнуть відповідати матеріально, і школи теж. Може, поменшає хворих, коли й самі призовники почнуть платити штрафи за навмисне приховування хвороб?

А реформувати армію вкрай необхідно, не чекаючи, доки вона стала професійною. Для цього треба змінити всі умови призову, бо він сформувався ще за радянські часи і випрацював себе в умовах радянської армії, найбільшої (крім китайської) за чисельністю в світі. Гроші на армію в колишньому СРСР не рахувались. Україні доводиться рахувати гроші. Отже, збереження великої кількості медичних комісій, їх спрямованість на пошук тих, хто “косить» від армії, замість того, щоб шукати саме здорових та бажаючих служити,. хвороби новобранців у частинах, куди вони щойно потрапили, комісування в перші місяці служби, чи постійне лікування у військовому шпиталі, що обходиться втричі дорожче, ніж в цивільних медичних закладах – все це робить нашу армію навіть не золотою, а діамантовою. Реформувати армію потрібно зараз – тільки, щоб це зробити, треба визначитися, для чого вона в нас є, що повинна захищати і скільки солдатів їй потрібно. А також – скільки військових наша країна готова прогодувати, одягнути, надати їм квартири, потім пенсії?

Це вже питання не тільки влади, а усього суспільства, бо кожний зайвий чи хворий солдат – це витрачення на вітер грошів платників податків. І суспільство не може бути байдужим до цього.
 Поділитися