MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Знову ж – про право не бути забутими

05.07.2005   
Олександр Степаненко, м.Чортків
Відкриття першого пам’ятника жертвам голокосту відбулося 20 червня у містечку Чорткові (Тернопільська область). Пам’ятний знак споруджено поруч з хутором Чорний ліс, де у 1941 – 1943 роках було розстріляно нацистами декілька тисяч людей. У абсолютній більшості то були євреї. Причина їхньої загибелі – вони просто були євреями

 «У справжній трагедії гине не герой – гине хор»
Й. Бродський

ПОДІЯ.

Відкриття першого пам’ятника жертвам голокосту – через 60 з лишком років після тих трагічних подій – відбулося 20 червня у містечку Чорткові (Тернопільська область). Пам’ятний знак споруджено поруч з хутором Чорний ліс – неподалік від місця, де у 1941 – 1943 роках було розстріляно нацистами та поховано у двох великих ровах декілька тисяч людей. У абсолютній більшості то були євреї. Причина їхньої загибелі – вони просто були євреями.

Подія певною мірою знакова – вже тому, що про трагедії місцевих «Бабиних ярів» публічно заговорили чи не вперше. Тому що за 60 післявоєнних років вони не стали предметом серйозних досліджень, не дали належного поштовху до гуманізації суспільної моралі, не випалили цеглини нової суспільної самосвідомості, в основі якої розуміння банальної, здавалося б, істини:  різноманіття людських культур і мов – то чи не найбільший скарб цивілізації...

Церемонія відкриття обеліска зібрала досить велику групу пілігримів з Ізраїлю, Польщі, Франції, Штатів, людей, чиї родинні корені – звідси.

Тих, кого привело до Чорного лісу бажання відшукати місце останнього спочинку своїх рідних. Було багато слів: щирих та офіціозних. Та, можливо, найкраще почуття людської скорботи і надії озвучили слова з щоденника  12-річної Доні Розен, написані у дні остаточної ліквідації  Чортківського гетто: «Після моєї смерті я хочу говорити з Вами – з Вами, людьми, які врятувалися... Я хочу попросити Вас не забути про мертвих. Я хочу, щоб Ви встановили нам пам’ятник до неба. Щоб весь світ побачив його. Але зробіть той пам’ятник не з каменю.  Зробіть його з добрих справ! Бо я вірю, що тільки такий пам’ятник забезпечить Вам та Вашим дітям гарне майбутнє і тоді не повернеться те зло, що коїться в світі і перетворює життя на пекло». Принаймні, пам’ятник з каменю вже стоїть.

І ще дехто помітив, як жінка з хутора Чорний ліс винесла до цих незнайомих чужомовних людей велику миску стиглих суниць...

А тоді потоки сліз пролилися з хмар.... Крісла, привезені з міста для іноземних гостей, так і залишилися не зайнятими ніким посеред тих потоків та перезволоженої лісової глини... 

ОЗИРАЮЧИСЬ НАЗАД.

Чорний ліс є далеко не єдиним у краї місцем масових поховань жертв голокосту – загалом лише у Чортківському районі більше десяти братських могил 1941 – 1943 років: на колишньому військовому льотовищі поблизу Старої Ягільниці, у лісах «Білавіна», «Галілея», «Басівка»,  на старому єврейському цвинтарі у Чорткові, у селах Росохач, Милівці, Ягільниця, Сосулівка. Точні місця цих поховань мало кому відомі (як невідомі нам тисячі інших безіменних могил в Україні: жертв Першої Світової, жорстоких придушень селянських повстань 19-20 років,  голодомору, україно-польських конфліктів 1943 – 1945 рр.)

За матеріалами радянської комісії, яка у 1944 році вела розслідування злочинів нацистів, лише на території Чортківського району було вбито більше 13 тисяч мирних жителів, більшість з них – євреї. За іншими оцінками, можна вести мову про 20 тисяч жертв. Біля 2 тисяч в’язнів Чортківського єврейського гетто було вивезено до таборів у Белзі та Освенцімі. Лише на протязі 1942 року через Чортківське гетто пройшло близько 13 тисяч осіб з різних  міст та сіл краю. На початку 1943 року наці доповідали про «повне очищення Чорткова від євреїв»: фізично винищувалися люди, руйнувався історичний культурний простір, стиралися іудейські цвинтарі...

Відомо, що від початку  15 століття євреї традиційно становили від третини до половини населення міст та містечок Галичини та Західного Поділля. Це середовище свого часу породило цілі плеяди інтелектуальних феноменів, його ж знищення зробило майже неможливим усвідомлення нами їхньої значимості. Та вже при поверховому ознайомленні стає очевидним – ці люди були унікальними особистостями.

Але  про що говорить сучаснику ім’я засновника хасидизму Ізраеля Бен Елізера (Бешта), народженого у придністровському містечку Окопи Святої Трійці? Ким для тогочасної Галичини був похований у Чорткові святий цадик Давид-Моше Фрідман, автор книг «Давид Діврей» та «Сад винограду»? А ким він є для нас?  Чим відомий нам  уродженець Чорткова Карл Еміль Францоз? А Шмуель Йозеф Чачкес (Агнон) – чи не лише тим, що він – єдиний Нобелівський лауреат-літератор, який походить з України, адже народився у нашому Бучачі.

Про долю багатьох єврейських Помпей, Геркуланумів та їхніх мешканців він згодом написав: «Отчий дім, де я мав цілу кімнату з рукописами, згорів у Першу світову. З ним згоріло усе, що я там залишив. І молоді умільці, які бувало працюючи, співали моїх пісень, загинули тоді ж. А більшість згоріла у вогненних печах Освенціма разом із своїми сестрами, які чарували наше місто своєю красою і ніжними голосами»...

Хто ж винен у тих багатотисячних втратах? Фашизм?  Національна та ідеологічна зашореність? Прихід «ери натовпу»?

Так чи інакше – але вчорашнє знищення знаходить своє продовження у сьогоднішньому забутті. 

ЗАМІСТЬ ПІСЛЯМОВИ.

Крилатий вислів Й. Бродського, винесений до епіграфу цього матеріалу, справді, цілковито можна застосувати до долі західноукраїнського єврейства. Двадцяте століття майже повністю стерло цю багатомільйонну людську спільноту і увесь пов’язаний з нею самобутній культурний шар: зникли архіви, книги, рукописи, релігійні святині, цвинтарі. Навіть аналогія з міфічною Атлантидою не відображує масштабності цієї втрати. Розміри попрання усіх мислимих людських прав – від права на національну і приватну самобутність до найсвятішого права на життя  – не помістити  у жодних судових томах і жодних доповідях правозахисників... 

Ця трагедія, поза сумнівом, є «справжньою». І навіть докладно розповісти про неї немає кому – «хор» загинув майже цілковито.

Але якщо розвинути ремарку російського нобелянта – чи не є приниження сам-одного «героя» частою  передумовою втрати цілого «хору»? Чи не є згода жертвувати долею однієї, цілком приватної людської особистості – в ім’я котроїсь з ідеологічних химер – провісником майбутніх соціальних потрясінь? І чи усі драматичні уроки історії засвоєні нами, сьогоднішніми, у добу майже немислимої технократичної могутності та стрімкої глобалізації економік, інформаційних потоків і... людських доль? Власне, чи не втрачає знову ж сучасна людина оте маленьке право на особисту унікальність та приватність власного життя і чи не перетворюються знову на слухняну частку, захоплену течією ірраціональних мільйонних натовпів ?

 

 

 Поділитися