MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Права людини в Україні - 2004. VII. ПРАВО НА СВОБОДУ СОВІСТІ, РЕЛІГІЇ ТА ВІРОСПОВІДАННЯ

23.08.2005   

1. Огляд законодавства

Українське законодавство є достатньо ліберальним у порівнянні з багатьма країнами Європи, проте адміністративна практика органів державної влади та місцевого самоврядування встановлює багато необґрунтованих перешкод у реалізації права осіб на свободу релігії та віросповідання. При цьому деякі положення законодавства не відповідають положенням Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод.

Під час існування СРСР держава фактично не визнавала права людини на свободу віросповідання та активно переслідувала громадян за вираження своїх релігійних переконань. Тому на початку 90-х років органи влади стикнулися з новою для них проблемою регулювання реалізації цього права. У 1991 році був прийнятий Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації». На основі цього нормативного акту здійснювалася державна політика у цій сфері протягом останніх тринадцяти років.

Слід зазначити, що правове регулювання держава зосередила переважно в аспекті колективного віросповідання, що здійснюється через релігійні організації. Проте, практично не врегульованим та без належних правових гарантій залишається сфера приватного релігійного життя окремої особи (свобода совісті) та захист від небажаного втручання в нього. Наприклад, питання одноосібного відправлення релігійних культів у громадському місті взагалі не врегульовано в законодавстві та може викликати низку практичних запитань.

З часу прийняття закону у правовій системі відбулося багато фундаментальних змін: прийнята нова Конституція України, Україна стала учасницею численних міжнародних угод, що пов’я­зані з реалізацією цього права, зокрема, Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод. Проте законодавство щодо релігійних організацій практично не змінювалося з того часу. Зазначимо, що воно не відповідає міжнародним стандартам у деяких положеннях, а також не відповідає сучасним вимогам розвитку суспільних відносин, пов’язаних із забезпеченням релігійної свободи.

З огляду на негнучке та недосконале законодавство складаються умови, коли право людини на свободу совісті та віросповідання реалізується на основі вже укладених звичаїв адміністративної практики або свавіллі посадових осіб органів державної влади та місцевого самоврядування. Так, не зважаючи на відсутність значних змін у законодавстві, процедура реєстрації релігійних організацій постійно змінюється в сторону ускладнення.

Право на свободу віросповідання гарантується статтею 35 Конституції України (1996), що практично дублює положення статті 9 Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод. Зокрема, нею визначено:

«Кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність. Здійснення цього права може бути обмежене законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров’я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей.

Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов’язкова.

Ніхто не може бути увільнений від своїх обов’язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань. У разі якщо виконання військового обов’язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов’язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою.»

Деякі положення закону про свободу совісті та релігійні організації суперечать Конституції, проте і надалі застосовуються. Наприклад, відповідно до статті 39 Конституції кожен має право мирно збиратися, про що завчасно сповіщаються органи влади. А статтею 21 згаданого закону визначений дозвільний порядок проведення будь-яких масових заходів релігійних організацій, коли такі дії здійснюються виключно з дозволу місцевої влади (органу місцевого самоврядування чи місцевого органу державної влади), що, у свою чергу, перешкоджає проведенню зборів релігійних громад не домінуючої в даній місцевості релігії.

З боку органів державної влади неодноразово робилися спроби посилити державний контроль цієї сфери та запровадити більше обмежень щодо реалізації цього права. Проте законопроекти, подані до парламенту, зустрічали супротив громадськості та не знаходили підтримки у народних депутатів.

Цікавими є соціологічні дослідження, що були проведені Українським центром економічних і соціальних досліджень імені Олександра Разумкова[1].

Оцінка стану дотримання права на свободу совісті, *

% опитаних

Серед усіх
опитаних

Віруючі

Вагаються між
вірою та невір’ям

Невіруючі

Згоден

Не згоден

Не маю уявлення

Згоден

Не згоден

Не маю уявлення

Згоден

Не згоден

Не маю уявлення

Згоден

Не згоден

Не маю уявлення

В Україні існує повна свобода совісті та рівність віросповідань перед законом

62,6

21,7

15,7

67,5

18,6

13,9

62,2

24,2

13,6

45,1

32,9

22

Свобода совісті і рівність віросповідань в Україні декларуєть­ся, але не здійснюється

33,9

40,8

25,3

31,5

44,9

23,6

39,3

34,1

26,6

35,2

35,2

29,6

Релігійні організації та церкви занадто зловживають наданими їм правами і свободами

31,5

38,9

29,6

28,6

45,3

26,1

35,6

32

32,4

38,1

27,9

24

* «Згоден» (сума відповідей «згоден» і «скоріше згоден»); «Не згоден» (сума відповідей «не згоден» і «скоріше не згоден»)

1.1. Державна політика

Державна політика залишається невизначеною. Численні спроби розробити концепцію державної політики у цій сфері були неуспішними. У лютому минулого року було завершено розробку «Концепції державно-конфесійних відносин в Україні», що було зроблено робочою групою пред­ставників конфесій і Центром Разумкова.[2] А 19 березня і 24 червня вона була обговорена і схвалена профільним Комітетом Верховної Ради України з питань культури і духовності. У найближчий час планується її розгляд у парламенті.

На жаль, основним недоліком проекту залишається те, що він є протекціоністським документом Церкви, часто спрямованим на обмеження прав релігійних меншин. Чого вартує тільки положення, що «держава має право встановлювати адміністративні обмеження здійснення права на свободу совісті та діяльність Церкви, що диктуються... збереженням традиційної релігійної культури суспільства.» Негативним є і ототожнення явно різних понять Церкви та релігійної організації. Викликає запитання й прагнення обмежити діяльність новітніх релігійних рухів з огляду на рівність перед законом незалежно від віросповідання. Можна назвати ще багато концептуальних заперечень, що у тій чи іншій мірі обмежують права людини та основні свободи.

П’ять проектів нової редакції Закону про релігійні організації, розроблені Державним комітетом у справах релігій, зменшували обсяг існуючих прав і свобод та натикалися на хвилю протестів релігійних організацій. Іншими словами, вони абсолютно не сприймалися суспільством, проте органи влади намагалися і далі нав’язувати непопулярну політику. Доцільність у таких діях викликає великі сумніви.

Діяльність спеціального органу – Державного комітету у справах релігій – є не послідовною та не змістовною. Іноді взагалі важко зрозуміти, чим займається даний орган влади. Наприклад, у відповідь на інформаційний запит Ради українських правозахисних організацій та Центру правових та політичних досліджень «СІМ» про порушення права людини на свободу совісті та релігії, а також можливості співпраці з правозахисниками, Держкомрелігій зазначив, що він «не здійснює державного контролю за додержанням законодавства України про свободу совісті та релігійні організації», а також додав, що «вирішення цих питань, а також відповідне реагування на факти порушення права на свободу віросповідання чинним законодавством покладене на місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування у межах їхньої компетенції».

Проте у лютому була збільшена кількість працівників Держкомрелігій, а у квітні 2004 року Міністерство юстиції вже вкотре затвердило стратегічні завдання діяльності Державного комітету України у справах релігій, що зазвичай не виконуються чи є декларативними або такими, результати яких виміряти не можливо.

Зокрема, на Держкомрелігій, що підпорядкований Міністерству юстиції України, покладається координація органів виконавчої влади з реалізації Перспективного плану невідкладних заходів щодо відновлення порушених прав церков і релігійних організацій, затвердженого Кабміном України у 2002 році.

Серед превентивних заходів, що покладено на Держкомрелігій – «недопущення впливу зарубіжних релігійних чинників на дестабілізацію міжконфесійних відносин, а також розпалювання сепаратистських настроїв серед національних меншин. Держкомрелігій має сприяти взаємопорозумінню між релігійними організаціями різних віросповідань, а також об’єднанню православних в Україні та створенню єдиної Помісної православної церкви.»

Зміст подібних превентивних заходів викликає багато питань, бо їх можна розглядати по-різному і тлумачити майже до заборони нетрадиційних релігій. Тому комплекс даних заходів є не зрозумілим. Питання викликає і прагнення держави втрутитися в діяльність Церков, впливаючи на них з метою утворення єдиної Помісної православної церкви. Саме з цією метою, можливо, Держкомрелігій і відмовляє у реєстрації православним Церквам. Така діяльність немає нічого спільного із забезпеченням свободи релігії.

Комітет має сприяти розв’язанню проблемних питань щодо передачі релігійним організаціям культових споруд та іншого церковного майна, що є об’єктами державної та комунальної власності і не використовуються або використовуються не за призначенням. Хоча він не має щодо питань власності жодних владних повноважень, тому його функція є дорадчою у цьому питанні. А слухають його, як показує практика, не часто.

Крім того, Державний комітет у справах релігій визначено відповідальним за надання консультативно-методичної допомоги з питань застосування законодавства про свободу совісті та релігійні організації як релігійним організаціям, так і місцевим органам державної влади. Держкомрелігій має також вдосконалювати законодавчу базу в Україні у сфері державно-церковних відносин. Як бачимо на прикладі провалу законопроектів, це завдання йому важко дається.

Задля якомога ширшого висвітлення роботи Комітету, а також всіх питань щодо діяльності в Україні релігійних організацій вирішено створити при Держкомрелігій електронну систему інформаційного забезпечення. Проте, на жаль, невідомо для чого.

Підсумовуючи, можна зазначити наступне.

Звичайно, наявність спеціального органу влади у справах релігій жодним чином не обмежує права людини та основні свободи. Проте видається, що чим ефективніше побудова системи органів влади, що безпосередньо впливають на реалізацію громадянами права на свободу релігії, тим краще забезпечення цього права та й порушень відбувається значно менше.

За сучасних умов ми маємо Державний комітет із відділеннями в областях. Можна впевнено стверджувати, що теперішня побудова органів влади ускладнює проблему та робить процеси некерованими.

Держкомрелігій виконує в основному консультативно-дорадчі та реєстраційні функції. Виняток становить реєстрація релігійних центрів, управлінь, монастирів, релігійних братств, місій та духовних навчальних закладів, а також право погодження діяльності іноземних священнослужителів в Україні цих організацій.

Аналізуючи конфлікти з приводу належності культових споруд чи виділення земельної ділянки для її побудови, можна зробити висновок, що у більшості випадків Державний комітет та його регіональні представництва не відіграють у них вирішальної ролі, а часто вони відверто займають позицію однієї зі сторін, порушуючи принцип нейтральності держави, визначений Європейським судом з прав людини як гарантія забезпечення релігійної свободи.

Представництва Держкомрелігій на місцях виконують виключно дорадчі функції і їхнє існування є просто незрозумілим. При цьому складається ситуація, коли релігійні громади, реєструються місцевими органами виконавчої влади, що не мають жодного стосунку до Міністерства юстиції та Держкомрелігій, котрих місцева влада також не завжди слухає у цих питаннях. Унаслідок цього реєстрація місцевої громади цілковито залежить від місцевого чиновника, що в свою чергу логічно залежить від місцевої традиційної церкви.

Таким чином, законодавством утворена наперед конфліктуюча система, коли регулюванням питань однієї сфери займаються різні структурні органи влади, і це при наявності розгалуженої системи спеціального органу влади у справах релігій. Така структура не сприяє проведенню єдиної державної політики у цій сфері, сприяє збільшенню порушень прав людини та основних свобод.

Видається, логічними є два шляхи розвитку цієї ситуації, що і були частково відображені у різних законопроектах: збільшення повноважень Держкомрелігій, або, навпаки, закриття йогоі передача усіх повноважень Міністерству юстиції України.

На нашу думку, обидва варіанти є недопрацьованими. Обидва варіанти мають слабкі та сильні сторони, проте, якщо вони є достатньо доопрацьованими і детально регламентовані з встановленням гарантій релігійної свободи, то обидва варіанти є по суті рівнозначними.

У першому, Держкомрелігій отримує право проводити перевірки релігійних організацій, проте незрозуміла їхня мета та наслідки, а порядок і методи їх проведення взагалі не визначено. Також залишається незрозумілою роль обласних представництв та органів місцевого самоврядування.

Пропозиція закрити спеціальний орган влади наражається на ситуацію не контрольованості процесів, коли справді керування процесами у цій сфері перейде на місця з усіма можливими місцевими зловживаннями та неможливістю держави впливати на їхній розвиток. Видається, що ця позиція не цілком обґрунтована, оскільки не сприятиме гарантуванню релігійної свободи.

1.2. Процедура реєстрації

Суди часто не визнають порушенням права на свободу релігії та віросповідання перепони з боку органів влади у реєстрації релігійних організацій.

В юридичному забезпеченні прав осіб, пов’язаних із їхніми релігійними переконаннями, слід розрізняти дві сторони: право вірити (свобода совісті) та право сповідувати (свобода релігії та віро­сповідання).

Перше є абсолютним і повинно бути захищеним без будь-яких винятків від небажаного для особи втручання. Друге – повинно, очевидно, містити низку обмежень. При цьому, у другому випадку фундаментальним є доступ людей до організаційної форми першого рівня, за допомогою якої можна сповідувати релігію.

Тому питання утворення релігійних організацій першого рівня є найважливішим і повинно розглядатися у дусі статті 11 Європейської конвенції з захисту прав людини і основних свобод 1950 року (свобода об’єднань та асоціацій), яка захищає існування суспільних організацій від невиправданого втручання з боку держави (справа Європейського суду з прав людини: Хасан та Чауш проти Болгарії (Hasan and Chaush v. Bulgaria) та, відповідно, статті 36 Конституції України, що гарантує право на свободу об’єднань.

В Україні важливість отримання певного правового статусу збільшується, оскільки тільки таким чином релігійне утворення може утримувати культові будівлі, друкувати та поширювати літературу, запрошувати представників іноземних організацій, організовувати публічні акції та отримувати статус неприбутковості, так само як і займатися благодійністю. Усе це практично неможливо в Україні без реєстрації релігійного утворення, без статусу юридичної особи.

Також, відповідно до Європейської конвенції, обмеження державою права осіб сповідувати релігію повинно відповідати класичним критеріям: обмеження повинні бути чітко визначені в законодавстві, вони повинні переслідувати одну з легітимних цілей (охорона громадського порядку, здоров’я і моральності населення або захист прав і свобод інших людей), а також мають бути необхідними у демократичному суспільстві.

Позитивним є добровільність реєстрації релігійної організації та можливість існувати громадам без реєстрації. Проте статус таких незареєстрованих громад, їхні права законом не визначені. Виходячи з логіки позитивізму, який панує в Держкомрелігій та інших органів влади, такі організації взагалі не мають прав, оскільки законом вони не передбачені. Мова йде, наприклад, про право відправлення релігійних культів у громадських місцях, запрошення іноземних священиків, право на альтернативну службу осіб, що належать до таких громад та багато інших.

Релігійні організації за законом реєструють статут (положення), проте подають значно більше документів, і всі вони проходять перевірку відповідно до статті 12 та 15 Закону про релігійні організації. Тобто, фактично здійснюється реєстрація не статуту, а самої організації.

На практиці, документи перевіряються не на відповідність законодавству, а часто оцінюється сама релігія. У справі Метрополія Церкви Бессарабії та інші проти Молдови (Metropolitan Church of Bessarabia and others v. Moldova, 2001) Європейський суд чітко визначив: «...в принципі право на свободу релігій у цілях Конвенції виключає оцінку державою легітимності релігійних переконань». Критикуючи ступінь свободи, яка дозволена органам влади, Європейський суд стверд­жує, що право на свободу релігії, гарантоване Конвенцією, виключає будь-яке свавілля з боку держави в питаннях визначення, чи є легітимними релігійні переконання чи способи, якими ці переконання виражаються. У відповідності до цього, Суд дійшов висновку, що вимога отримання дозволу на відкриття молитовного дому може бути у відповідності до статті 9 тільки до тієї міри, поки вона дозволяє міністру переконатися у наявності формальних умов (справа Мануссакіс та інші проти Греції, п. 47). Це ще більше стосується процедури реєстрації.

Якщо провести аналогію з законами, що визначають отримання статусу юридичної особи, то допустимою може бути лише оцінка по формальним ознакам статутів та інших документів організаційного характеру, але тільки якщо при цьому не відбувається оцінка релігії по змістовним характеристикам. Суд також відзначив, що отримання дозволу при умові позитивної рецензії з боку священнослужителів, які належать до іншої церкви є явно недопустимим (справа Мануссакіс та інші проти Греції, п. 50-51).

Виникає ще більше додаткових заперечень при оцінці проведення релігієзнавчої експертизи. Опосередковано стає зрозумілим, що експертиза може визнати організацію не релігійною, що є підставою для відмови у реєстрації. Проте незрозуміло, чому для такої відповіді залучаються органи місцевої виконавчої влади та органи місцевого самоврядування. Невже вони є спеціалістами з релігієзнавства? Яка їхня функція? Такі Комісії, зазвичай, починають перевіряти чи є така релігія «хорошою» чи «поганою», а не чи є вона власне релігією. При цьому здійснюється пряме втручання у права осіб із проханням внести зміни до установчих документів та зволікання з реєстрацією. З досвіду добре відомо, що такі Комісії складаються з осіб, що займалися цим питанням за радянських часів або ще гірше, коли вони складаються з осіб певної релігійної приналежності, що можуть бути настроєні скептично чи негативно до нетрадиційних релігій. При цьому зрозуміла необхідність для держави захиститися від релігійних шахраїв із метою захисту прав інших осіб. Проте, здається в українському законодавстві цей баланс інтересів явно порушений.

З огляду на це слід чітко визначити, що такі Комісії утворюються зі спеціалістів-релігіє­знав­ців для проведення релігієзнавчої експертизи з метою відповісти лише на одне запитання: чи є дана організація релігійною. У законі ж взагалі відсутня будь-яка регламентація проведення цієї експертизи, що є неприпустимим.

Процедура реєстрації первинної релігійної організації полягає у подачі реєстраційних документів із заявою, що підписана не менше 10 громадянами України. Така заява має розглядатися протягом місяця, а у виключних випадках протягом трьох місяців. На практиці в середньому така заява розглядається приблизно три місяці, а у випадку необхідності висновку, що для профілактики роблять у більшості випадків, реєстрація затягується до 6 місяців. Це порушення закону є усталеною адміністративною практикою, що не має під собою розумного обґрунтування. На цьому у своєму звіті наголошує і Держдепартамент США.[3]

У законодавстві не визначено чітких підстав відмови у реєстрації релігійних організацій, що замінюється загальним виразом «статут організації суперечить законодавству», що не відповідає Європейській Конвенції з-за нечіткості у визначенні підстав обмеження права людини.

Законодавство не дозволяє реєстрації релігійних організацій, що мають канонічне підпорядкування духовному лідеру (харизматичних організацій), оскільки дозволяється канонічне чи господарське підпорядкування виключно релігійному центру (організація, що об’єднує декілька релігійних громад), що вже зареєстрований. Таким чином, неможливо утворити релігійні організації, що належать до нових релігій і які ще не мають релігійних центрів. Так само неможливо утворити нові церкви, оскільки під ними розуміються вже ієрархічні структурні об’єднання.

Під час реєстрації державні органи повертають подані документи зі своїми зауваженнями та своїми пропозиціями до статуту, хоча такої процедури взагалі не передбачено законодавством. Зауваження органів влади часто стосуються аспектів сповідування релігії та обмежують права особи.

Є загальна пропозиція перенести акцент регулювання з процесу реєстрації на моніторинг діяльності релігійних організацій. Рідко хто насправді декларуватиме протизаконні дії у статутних документах. А більшість порушень спостерігається у організацій, які мають установчі документи, що відповідають законодавству. Тому моніторинг має значно більшу важливість, ніж попередній контроль, який ґрунтується на вільному розсуді чиновника. Так само така теза обґрунтовується і з огляду на презумпцію невинуватості особи: при відмові у реєстрації особа фактично відповідає за власні наміри, а не дії.

1.3. Право на альтернативну службу

Відповідно до статті 35 Конституції України громадяни мають право на альтернативну службу через свої релігійні переконання. Ця стаття логічно повинна доповнюватися статтею 24 Конституції України: «Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.» Тобто, це право має належати й у зв’язку з іншими переконаннями для уникнення дискримінації.

Держава визнає право особи на відмову від проходження військової служби у зв’язку з релігійними переконаннями (альтернативна служба), проте це право належить лише громадянам, які належать до зареєстрованих релігійних організацій, що занесені до спеціального переліку Кабінетом Міністрів України. Такі вимоги не відповідають згаданим положенням Конституції, оскільки в Конституції не встановлено обмежень з приводу належності до релігійної організації. Існування такого закритого переліку релігійних організацій та рівняння права людини зі структурною організацією релігії в країні є безумовним та неприпустимим порушенням конституційних прав громадян, особливо враховуючи факт, що членства в релігійних організаціях не існує.

Відповідно до цих двох статей Конституції України, право відмовитися від військової служби та отримати можливість проходити альтернативну службу повинно належати не тільки за релігійними, але й за іншими переконаннями, наприклад, пацифістськими. Проте українське законодавство, зокрема, закон про альтернативну службу передбачає лише право на її проходження тільки з релігійних переконань, що звужує конституційний обсяг прав громадян. Тому на практиці громадяни не мають права на альтернативну службу через свої політичні переконання, наприклад, пацифізм.

Верховна Рада України у травні прийняла поправки до Закону України «Про альтернативну (невійськову) службу» (підписаний президентом 7 червня).

Відповідно до поправок до цього закону, визначено, що підставою для відмови громадянину в направленні на альтернативну службу або звільненні від призову на військові збори є відсутність підтверджень щодо істинності релігійних переконань. Це положення не може не дивувати з багатьох міркувань: на яких правах чиновник і держава може оцінювати істинність релігійних переконань, за якими критеріями оцінюється вказана істинність і чи не призведе це до звичайної дискримінації за релігійними переконаннями. Все це приклади майбутніх порушень прав громадян. Також у процедурі реалізації цього права необхідно надати докази свого віросповідання (належності до певної релігійної організації), хоча релігійні організації не можуть мати членства і відповідно документально підтверджувати належність до своєї організації.

Значної проблеми завдає і неточність термінології закону про альтернативну службу, в якому використовується термін «конфесії», належність до якої надає право на альтернативну службу. Проте інше законодавство не дає визначення терміну «конфесія» і взагалі його не використовує, що створює підстави для різного тлумачення і зловживання обмеженням права з боку посадових осіб органів влади. Законопроект щодо визначення терміну «конфесії» нещодавно був відхилений парламентом.

Згідно з згаданими поправками до закону уточнено місця, де особи, що відмовляються від військової служби, можуть проходити альтернативну службу. Зокрема, тепер це державні підприємства, «діяльність яких, у першу чергу, пов’язана з соціальним захистом населення, охороною здоров’я, захистом довкілля, будівництвом, житлово-комунальним та сільським господарством». Слід зазначити, що у деяких країнах це також можуть бути й неприбуткові недержавні організації, що займаються соціальною чи іншої суспільно-корисною діяльністю (правозахисні, екологічні організації тощо).

Також змінено терміни проходження альтернативної служби:

«Строк альтернативної служби у півтора рази перевищує строк військової служби, встановлений для солдатів і сержантів, які проходять строкову військову службу в Збройних Силах Украї­ни та інших утворених відповідно до законів України військових формуваннях. Для осіб, які мають вищу освіту за освітньо-кваліфікаційним рівнем підготовки спеціаліста або магістра, строк альтернативної служби у півтора рази перевищує строк військової служби, встановлений для осіб, які мають відповідний освітньо-кваліфікаційний рівень.»

Також слід констатувати, що рівень знань призовників про можливість проходження альтернативної служби є невисоким. При цьому невчасне подання заяви про проходження альтернативної служби є підставою для відмови у її проходженні, що ускладнює ситуацію.

1.4. Права іноземців та осіб без громадянства

Слід зазначити про значні необґрунтовані обмеження прав іноземців та осіб без громадянства у праві на віросповідання тієї чи іншої релігії, що суперечать Конституції України та міжнародним зобов’язанням України, і є явним пережитком радянської епохи.

Так, вони не можуть бути засновниками релігійних організацій. Право на заснування мають тільки громадяни України. Така норма є ще більше суперечливою стосовно іноземців та осіб без громадянства, що мають постійне місце проживання в Україні, оскільки, фактично, позбавляє їх права сповідувати свою релігію колективно.

Іноземні священнослужителі мають право проповідувати лише в тих релігійних громадах, які їх запросили, і за офіційним погодженням з державним органом, який здійснив реєстрацію статуту (положення) відповідної релігійної організації. Таким чином, якщо іноземець сповідує релігію, організація якої не зареєстрована в Україні, то він фактично позбавляється права колективно сповідувати релігію.

Більше того, відомі факти відмови у погодженні запрошення іноземців для проведення релігійної діяльності в Україні, відмови у продовженні права на проживання в Україні, як з боку органів влади, так і з боку посольств (консульств) при видачі візи за запрошенням релігійної організації.

Дані обмеження прав іноземців та осіб без громадянства не переслідують жодну з цілей обме­ження права, визначених статтею 35 Конституції України, оскільки жодним чином не пов’язані з інтересами охорони громадського порядку, здоров’я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей.

Серед іншого, таке положення обмежує конституційне право на свободу пересування.

У своїй основі воно становить грубе втручання у внутрішні справи релігійної організації. Як відзначається в Принципі 16 (4) Віденського заключного акту (ОБСЄ), релігійна свобода об’єд­на­нь включає право створювати місця богослужіння, створювати об’єднання у відповідності до власної ієрархічної структури, обирати, призначати або замінювати персонал у відповідності до своїх вимог і просити про фінансування. Питання територіальної структури і організації також вважається «внутрішніми справами» релігійних організацій. Тому така дозвільна система ставить їх в залежність від місцевого чиновника, що є втручанням у внутрішні справи організації і порушенням основних принципів ОБСЄ.

Також дане положення прямо порушує вимоги статті 9 Конвенції. У справі Метрополія Церкви Бессарабії та інші проти Молдови (Metropolitan Church of Bessarabia and others v. Moldova, 2001) Європейський суд відзначив: «Аналогічно, коли здійснення права на свободу віросповідання або одного з її аспектів, відповідно до внутрішнього права, підпадає під дію системи попереднього узгодження, участь у такій процедурі надання дозволів уже визнаних церковних органів не може не суперечити вимогам частини другої статті 9». Таким чином, коли держава зареєструвала статут релігійної організації, чим визнала її легітимність, вона, відповідно, дозволила й прове­дення заходів, пов’язаних із сповідуванням цієї релігії, в даному випадку – запрошувати представників іноземних релігійних організацій.

1.5. Впровадження ідентифікаційних номерів

Загалом введення ідентифікаційних номерів навряд чи можна назвати питанням, що серйозно втручається в свободу совісті та релігії. Швидше, це питання зачіпає іншу сферу – сферу приват­ності та необхідності збереження персональних даних особи.

Тому сама наявність ідентифікаційного номера не є порушенням прав людини. Порушенням може бути наявність єдиного багатоцільового (багатофункціонального) номеру, а також практика використання та зберігання інформації, яка збирається під таким номером.

Проте, з іншої сторони, якщо держава йде назустріч громадянам у створенні можливостей уникнути ідентифікації особи під номером через релігійні переконання, тоді вона повинна забезпечити належність реалізації цієї процедури та унеможливити дискримінацію осіб за ознакою релігії.

Проти введення ідентифікаційних номерів в основному виступає УПЦ МП та прихильні їй організації. Цікаво, що у Росії ця церква не здійснює жодних дій проти ідентифікаційних номерів. Більше того, такі дії суперечать рішенню священного синоду УПЦ МП, що назвав ці протести «сугубим кощунством», забобоном, адже ніякі механічні дії, номери не можуть відлучити душу людини від Христа, якщо вона цього не захоче. Проте протестанти стверджують, що кодування прізвища суперечить християнській вірі, тим більше, що у цей код закладається багато інформації про саму особу.

Усе почалося з того, що Закон України «Про Державний реєстр фізичних осіб – платників податків та інших обов’язкових платежів», прийнятий наприкінці 1994-го року і введений в дію з початку 1996-го року, передбачав отримання ідентифікаційного номера кожною людиною.

Верховна Рада у 1999 році внесла до цього закону зміни, що дозволили людям відмовлятись від прийняття ідентифікаційного номера. Проте при цьому можна по-різному трактувати дане положення, зокрема, в частині, чи може громадянин відмовитися від вже присвоєного йому ідентифікаційного номера до набуття чинності прийнятих змін. Також невирішеною до сьогодні залишається процедура реалізації цього положення закону. Така невизначеність та суперечливість природно породила конфлікти, що вилилися у проведення великої кількості мітингів, кампаній по збору підписів, написання листів у різні інстанції та здійснення усіх інших можливих акцій протесту. Лише до Омбудсмана з подібними скаргами звернулося приблизно 11 тисяч громадян.

Суди, у свою чергу, виносили часто достатньо суперечливі рішення щодо цього питання.[4] Тому в цій сфері також була невизначеність, хоча переважно суди задовольняли позови громадян про відмову від ідентифікаційного коду. Проте їхні рішення просто не виконувалися, оскільки не було порядку використання прізвища замість коду: право вносити позначки у паспорт має тільки МВС, а ідентифікаційні номери видавалися податковою службою, і вони ніяк не могли домовитися між собою.

Лише 19 жовтня 2004 року ці два відомства розробили та прийняли спільний наказ № 602/1226 «Про затвердження Порядку внесення відмітки до паспорта громадянина України щодо ідентифікаційного номера фізичної особи – платника податків та інших обов’язкових платежів». Цим наказом покладено край суперечці: особа може відмовитися від вже отриманого номера, а обліковувати громадян стали за серією та номером паспорту. Відповідно до положення громадянин подає заяву до податкової інспекції, а пізніше до МВС, що і вносить відповідний запис у паспорт.

Цю проблему попередньо протягом року пробували вирішити у парламенті.

У Верховній Раді України було зареєстровано чотири законопроекти про внесення змін до Закону України «Про внесення змін до Закону України Про Державний реєстр фізичних осіб – плат­ників податків та інших обов’язкових платежів», в яких було закладено взаємовиключні позиції з питання про відмову громадян від податкового ідентифікаційного номера за мотивами релігійних переконань.

Перший – проект № 3711 був зареєстрований ще в липні 2003 року, авторами якого є народні депутати Б.Безпалий та В.Бондаренко. Проектом передбачено право громадянина відмовитися від присвоєння ідентифікаційного номера через свої релігійні та інші переконання. Ним також дозволяється відмовлятися від вже присвоєних ідентифікаційних номерів і частково усуваються процедурні перепони по втіленню цієї норми, зокрема, щодо внесення відповідного запису до паспорту громадянина.

Таким чином, вважають автори законопроекту, на сьогодні існує необхідність усунути явну непослідовність і суперечливість чинної редакції Закону «Про Державний реєстр фізичних осіб – платників податків та інших обов’язкових платежів» і дозволити відмовитись від ідентифікаційного номера тим людям, які в силу своїх релігійних чи інших переконань не погоджувались мати такий номер, але як законослухняні громадяни вимушені були його отримати. Варто також взяти до уваги, що погляди та переконання людей мають властивість змінюватись, і ті люди, які свого часу не заперечували проти отримання власного ідентифікаційного номера, з часом могли змінити свою позицію.

Другий – проект № 3711-1 був внесений до парламенту в жовтні 2003 року. Авторами законопроекту є народні депутати В.Майстришин, М.Комар та О.Корсаков. Проект скасовує навіть можливість відмови від присвоєння ідентифікаційного номера, не кажучи вже про відмову від раніше отриманого номера.

Цікавою є аргументація авторів проекту. Вони вважають, що прийняті Законом України від 16 липня 1999 року № 1003-XIV зміни суперечать визначенню Державного реєстру фізичних осіб – платників податків та інших обов’язкових платежів як єдиного автоматизованого банку даних про всіх платників податків, статтям 24 та 35 Конституції України, де зазначено, що громадяни не можуть мати жодних привілеїв за ознакою релігійних переконань, та статті 4 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», згідно з якою в офіційних документах ставлення громадян до релігії не вказується.

Крім цього автори зазначають, що вищевказані норми також суперечать Закону України «Про податок з доходів фізичних осіб» від 22 травня 2003 року, який набув чинності з 1 січня 2004 року. Відповідно до цього Закону податковий кредит може бути наданий тільки громадянину, який має ідентифікаційний номер.

Третій альтернативний законопроект № 3711-2 від 3 лютого 2004 року був внесений до парламенту народним депутатом В.Атрошенко. Цим проектом взагалі не усувається певна суперечність в законодавстві, що існує на сьогодні, проте долається процедурний бар’єр – вказується хто, якого змісту і яким чином вносить необхідні дані до паспорту. Сьогодні рішення судів практично не виконуються, оскільки державні органи не мають вказівки, що саме слід записувати у паспорті і на якій підставі.

Народні депутати України П. Симоненко К.Самойлик та В.Калінчук 6 квітня 2004 року зареєстрували четвертий законопроект щодо цього питання, що передбачає взагалі докладну зміну закону, хоча і залишаючи можливість відмовитися від ідентифікаційного номера.

Законопроекти були у плані розгляду парламентом на квітень, а потім перенесені на травень. Проте так і не були розглянуті, що і не дивно з огляду на таке різноманіття думок депутатів з цього питання.

1.6. Огляд законопроектів про свободу совісті та релігійні організації,
що зареєстровані у парламенті

У 2003 році парламент відхилив два проекти нової редакції закону про свободу совісті та релігійні організації. Один – вже п’ятий і практично не змінний – від Держкомрелігій, та другий – від народних депутатів, покликаний швидше ускладнити життя першому.

У 2004 році було зареєстровано народними депутатами низку законопроектів, що передбачають багато нововведень.

Народний депутат України І.Стойко (фракція «Наша Україна», член Комітету з питань свободи слова та інформації) зареєстрував 28 січня 2004 року законопроект «Про свободу віросповідання та діяльність релігійних організацій» (проект № 5041) – саме так він пропонує переназвати закон України «Про свободу совісті та релігійні організації».

Загалом можна сказати, що даний проект є цікавим та юридично виваженим. Хоча він і містить низку незрозумілостей та неточностей.

Проект передбачає скасування державного органу – Державного комітету України з питань релігій. Його функції повністю передаються Міністерству юстиції.

Також проектом передбачено створення постійно діючої консультативної Ради при Президенті України, до якої би входили представники релігійних організацій, об’єднань громадян, експерти, юристи тощо. Її діяльність полягатиме в накопиченні даних щодо легалізації релігійних організацій в Україні, подання консультативної допомоги з питань застосування даного Закону, проведення юридичної та релігійної експертизи, надання офіційних висновків за запитами державних органів та релігійних організацій.

Проектом передбачено повне безапеляційне повернення всього церковного майна, що перебуває у державній власності, за винятком об’єктів історичної спадщини. Якщо в чинному законі йде мова лише про культові споруди, то зараз – про значно більший обсяг майнових претензій церкви до влади.

А стаття 6 проекту передбачає, що:

«Викладання релігійно-пізнавальних, релігієзнавчих, релігійно-філософських дисциплін, які мають інформативний характер і вивчення яких не супроводжується проведенням релігійних обрядів, може включатися до навчальної програми державних навчальних закладів...

Викладачі релігійних віровчень і релігійні проповідники мають виховувати своїх слухачів у дусі терпимості і поваги до людей інших віросповідань та які не сповідують релігію, а також виховувати державну свідомість.»

Цікаво автор проекту підійшов до питання рівності, зазначивши, що усі рівні незалежно від ставлення до релігії, «але Президентом чи прем’єр-міністром може бути виключно християнин, який присягне служити Україні та її народові на Євангелії».

У проекті введено і таке нове для нас поняття, як нетрадиційні релігійні організації, якими є організації, що відокремилися від конфесій світових релігій, національних і регіональних конфесій, а їхнє віровчення, релігійні обряди й церемонії, організаційна структура не збігаються із якою-небудь із традиційних релігій. Тобто, з цього визначення практично нічого не зрозуміло «хто» власне буде представником нетрадиційної організації.

У загальному можна сказати те, що, не зважаючи на задекларовану мету про забезпечення свободи віросповідання, проект містить вже традиційний перелік положень, які можуть призвести до порушення цього права в контексті статті 9 Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод.

Основними шляхами обмеження прав людини є обмежувальні визначення, необґрунтовані обмеження в реєстрації, обмеження прав іноземців та осіб без громадянства, встановлення інших обмежень щодо видів діяльності релігійних організацій.

На жаль, в усіх законопроектах спірними для них є не положення щодо забезпечення реалізації свободи віросповідання (помилки всюди однакові), а виключно інституційні інтереси. Зокрема, найбільшими «каменями спотикання» виявляється подальша доля існування Державного комітету з питань релігій, питання про повернення конфіскованого церковного майна (вже не тільки культових споруд), а також декларування християнського спрямування держави з можливістю його викладання в державних навчальних закладах. Також є певна тенденція до обмеження можливості реєстрації релігійних організацій.

Головне науково-експертне управління у своєму висновку від 14 вересня визначило чимало зауважень до законопроекту і пропонувало парламентарям його відхилити.

Парламент також 21 жовтня відхилив законопроект «Про внесення змін у статтю 92 Земельного кодексу України (щодо права користування земельною ділянкою)» (проект № 5354 та № 5354-1), незважаючи на численні звернення від християнських Церков. Змінами пропонувалося передбачити право релігійних організацій на безстрокове і безкоштовне користування земельною ділянкою, що перебуває у державній чи комунальній власності. Представники Церков зазначали, що часто вони не можуть сплачувати орендну плату, що може призвести до банкрутства цих організацій.

1.7. Інші порушення свободи совісті, релігії та віросповідання

Виділення земельної ділянки для будівництва культових споруд часто супроводжується дискримінаційним ставленням влади, що явно заохочує місцеву традиційну церкву та всіма шляхами перешкоджає іншим релігійним організаціям. Ситуація ускладнюється тим, що надання земельної ділянки є позитивним правом, тобто громада не має права вимагати отримання такої земельної ділянки. Проте при очевидній дискримінації цього процесу за релігійною ознакою її права порушуються. Такою дискримінацією також порушується принцип нейтральності держави, яким визначений нейтралітет держави у міжцерковних стосунках та не наданні переваги будь-якій з церков щодо права на віросповідання.

Українське законодавство практично унеможливлює доступ священників усіх релігій до кримінально-виконавчих закладів. Зазвичай, такий доступ мають представники однієї чи двох релігій, що відноситься на розсуд керівництва конкретного виправного закладу. При цьому абсолютно не враховується віросповідання засуджених осіб. Це порушує Мінімальні стандарти ООН поводження з в’язнями, Європейські пенітенціарні правила та інші міжнародні документи.

Також не існує законодавства, що дозволяло би діяльність священників усіх релігій в інших режимних закладах, наприклад, капеланів у портах.

Проблемою залишається відсутність правового регулювання діяльності капеланів у Збройних силах України, що призводить до зловживань та дискримінації за релігійною ознакою.

Слід зазначити, що правоохоронні органи часто уникають вирішувати міжрелігійні конфлікти відповідно до законодавства, або навіть допомагають одній зі сторін «переконати» силою іншу.

2. Огляд фактів порушення права на свободу віросповідання
та релігій[5]

2.1. Реєстрація релігійних організацій

Відповідно до опитування експертів і населення щодо відомих їм фактів безпідставної відмови у реєстрації статуту були отримані наступні результати[6]:

– 95 % на Сході навіть не чули про таке;

– 89 % у Криму також не чули про таке;

– 42 % опитаних на Заході заявили, що чули про такі випадки.

В Одеській області в с. Чабанка-Гвардійське продовжується конфлікт між УПЦ КП та УПЦ МП, при цьому влада затягувала реєстрацію громади УПЦ КП, що сприяло його продовженню. Про це було повідомлено в червні минулого року.

Парафіяни і священики Українського екзархату ІПЦ на чолі з митрополитом Венедиктом, екзархом України, в своєму листі повідомили, що управління в справах релігій Донецької облдержадміністрації затягує реєстрацію їхньої громади.[7]

Представники Прогресивного іудаїзму в Харкові повідомили, що заяву про реєстрацію влада розглядала протягом року, перш ніж прийняти позитивне рішення.

До голови Комітету Верховної Ради України з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин Геннадія Удовенка 16 травня 2004 року звернувся настоятель Свято-Покровської парафії (м. Малин Житомирської області) отець Василій (В. Демченко) з проханням довести до відома ЗМІ інформацію про те, що за пособництва місцевої державної адміністрації відбуваються спроби насильно перевести громаду згаданої парафії під юрисдикцію іншої єпархії. Свято-Покровська парафія з 1992 року знаходилася під юрисдикцією Житомирської Єпархії Української Православної церкви. В березні 2002 року на спільних зборах громади було прийнято рішен­ня про перехід під юрисдикцію Кримської єпархії Російської Істинно-Православної церкви (РПЦЗ). Розпорядженням голови Житомирської ОДА було зареєстровано відповідні зміни в статуті громади.

Через два роки після цього новий голова Житомирської ОДА Сергій Рижук видав розпоряд­ження, яким зміни до статуту громади оголошувалися не чинними, оскільки «були зареєстровані з порушенням чинного законодавства». Рішення суду, яким би були встановлені такі порушення, не було, і зараз громада відстоює свої права в суді.

Водночас почала проявляти активність Малинська районна державна адміністрація, чиновники якої почали всупереч законодавству перевірку наявності існуючих членів парафіяльних зборів. За словами отця Василія, його громаду насильно намагаються перепорядкувати Овруцькій єпархії УПЦ МП. Члени громади, які підпали під «перевірку», засвідчують наявність тиску з боку перевіряючих чиновників, зокрема Л. Г. Шклярської, яка всупереч обов’язку бути нейтральною переконувала вірних у тому, що РПЦЗ є розкольницькою церквою. Отець Василій переконаний, що перевірка кількості членів зборів проводиться з метою довести неправомочність рішень громади.

Продовжуються вже другий рік відмови у реєстрації Української автокефальної православної церкви канонічної (також іноді називається УАПЦ Соборна)[8], зокрема її релігійних громад. При цьому держава відіграє явно гальмуючу роль у розвитку цієї Церкви. Не втручаючись у міжрелігійний дискурс, слід зазначити, що фактично дана Церква має багато релігійних громад, а деякі громади інших православних Церков відкрито вирішили перейти на бік УАПЦ канонічної. Проте органи влади за різноманітними та часто надуманими підставами відмовляють у реєстрації.

Наприклад, у Києві представник органу влади в суді стверджував, що однією з підстав для відмови у реєстрації стали граматичні помилки у статуті, що суперечить закону про мови.

Проте органи влади використовують і більш продумані аргументи, що ґрунтуються на вже згаданих недоліках так званого ліберального законодавства. Релігійна громада подає на реєстрацію статут релігійної громади УАПЦ Соборної, а орган реєстрації стверджує, що такої Церкви в Україні не існує, а точніше не існує жодного зареєстрованого релігійної центру чи релігійної управління, а за законом, держава визнає підпорядкування лише зареєстрованим релігійним цент­рам чи управлінням[9] (частина друга статті 8 Закону про релігійні організації). Таким чином, орган влади довільно витлумачуючи законодавство встановлює замкнене логічне коло: громада не реєструється, оскільки Церкви такої немає, а Церкви немає, бо немає зареєстрованих громад. І аргумент щодо добровільності реєстрації громад також не діє, бо законодавство не надає право утворювати релігійні центри та управління для незареєстрованих громад, що є прямою дискримінацією таких.

З іншої сторони, реєстрація ще однієї православної Церкви є відступом від тих стратегічних завдань Держкомрелігій по утворенню Єдиної помісної Церкви. За неофіційною інформацією, перебування на посаді нинішнього голови Держкомрелігій напряму ставиться в залежність до створення ще однієї православної Церкви. Тому є ґрунтовні аргументи стверджувати, що в даному випадку орган влади є явно заангажований і за будь-яку ціну прагне унеможливити реєстрацію нових православних Церков.

2.2. Права іноземців на віросповідання в Україні

У лютому минулого року буддійському монаху з Японії, учаснику багатьох ненасильницьких рухів за мир Дзюнсей Терасаві було відмовлено у в’їзді в Україну без повідомлення причин цього. Про це йому повідомили в аеропорту «Бориспіль» (Київ). За неперевіреною інформацією підставою для цього могли стати «списки» російських спецслужб, до яких його було внесено через публічні акції проти війни у Чечні. Наприкінці року йому таки вдалося відвідати Київ.[10]

У березні тридцять народних депутатів України звернулися до Державного комітету у справах релігій із закликом не допустити переслідування пастора релігійної організації «Посольство Боже» Сандея Аделаджі. На їхню думку, МВС України незаконно не дає дозволу на його проживання в країні, термін перебування якого закінчився 14 березня.[11]

Декана костелу о. Володимира Совінського (громадянин Польщі) викликали до ВВІРу і повідомили про якісь проблеми у оформленні документів на право здійснення душпастирської діяльності в Україні. Зокрема, Держкомрелігій більше двох місяців не повідомляв про погодження його діяльності в Україні. Тим часом, пройшов законний термін його перебування в Україні. Численні звернення до органів влади не принесли результату, і йому довелося виїхати до Польщі на вимогу органів влади.

У Дніпропетровську, Харкові та інших містах часто вимагають подвійного погодження релігійної діяльності іноземців, незважаючи на вже існуюче погодження, отримане релігійним центром від Державного комітету у справах релігій.

У Криму ускладнилася процедура погодження приїзду іноземних громадян, що запрошуються мусульманськими громадами. Всупереч статті 24 закону про релігійні організації їм доводиться кожного разу таке погодження здійснювати в Києві, а не в органі, що зареєстрував статут організації.

Відділ внутрішньої політики м. Севастополя заборонив лекції викладача з Канади, мотивуючи це тим, що не всі зрозуміють та не всі готові до спілкування з іноземцем.

2.3. Виділення земельних ділянок для будівництва культових споруд
та конфлікти про користування культовими спорудами

Представник Державного комітету вказав, що Церквам повернуто вже приблизно 4 тисячі культових споруд, а ще 300 об’єктів не можуть бути повернуті негайно у зв’язку з необхідністю знайти адекватне приміщення для переселення установ, що зараз займають ці споруди. Також багато споруд є культурною цінністю, і тому їхній статус регулює окреме законодавство про охорону культурної спадщини.

Київська міська рада не виділяла земельної ділянки українським лютеранам без пояснення причин цього.[12]

Після семитисячної демонстрації «Посольства Божого» 2 квітня, начальник управління земельних ресурсів Київської міської адміністрації А.Муховиков заявив про те, що влада виділить їм земельну ділянку площею 2,3 Га для будівництва храму на Осокорках у Києві.[13]

Луганська міська рада відмовила УПЦ КП у виділенні земельної ділянки під будівництво храму. Депутати міськради визнали будівництво храмів УПЦ КП на Луганщині «чистої води провокацією», «клинком», який розкольники прагнуть вбити в суспільство».[14]

У місті Роженьки (Луганська область) на виділеній Церкві «Слово життя» земельній ділянці під храмову забудову явочним порядком з волі депутатів місцевої ради було побудовано спортивний майданчик. Огорожа, що розмежовувала виділену ще у 1993 році землю, була знесена. Міліція при цьому залишалася бездіяльною.[15] Очевидно, на цій ділянці не відбувається необхідне будівництво храму вже понад 10 років, проте це не позбавляє релігійну громаду права на земельну ділянку.

У Донецьку з 24 грудня тривали акції протесту християнської церкви «Слово життя», викликані діями міської влади. Протягом 14 років вони не можуть отримати земельну ділянку для побудови храму. Тому їм довелося збиратися у орендованих приміщеннях, проте міськрада підвищила орендну плату, а також передала іншій особі орендоване ними раніше та відновлене ними приміщення по вул. Ткаченка 100. Лише 21 січня було досягнуто компромісного рішення про виконання 4 вимог церкви:

1) передати копії документів, підписаних мером, про розгляд питання передачі у власність будинку на сесію міськради в лютому;

2) забрати заяву з суду про припинення мітингу Церкви;

3) включити в комісії з розгляду цього питання представників церкви і попередити про дати проведення засідання комісій і сесії міськради не пізніше ніж за 2 тижні;

4) 26 січня на засіданні виконкому прийняти рішення про зміну методики розрахунку оренди з урахуванням вимог релігійних організацій.

У судовому порядку вирішили спір про культову споруду в Херсонській області. Херсонський апеляційний суд 10 лютого 2004 року визнав претензії Єпархії Московського патріархату на право володіння храмом у селищі Калінінському безпідставними.[16] Цим рішенням було покладено край кількарічному конфлікту між церквами, що супроводжувався бійками, демонстраціями та публікаціями в пресі.

Харківська обласна держадмiнiстрацiя 29 жовтня 2004 р. прийняла розпорядження №436 про передачу частини приміщення Успенського собору м. Харкова УПЦ (МП) з подальшою (до 1 січня 2006 року) повною передачею приміщення собору цій Церкві. Справа ускладнюється тим, що на це приміщення претендували УАПЦ i УПЦ-КП. У приміщенні собору розміщується Зал органної i камерної музики. Тривалий час повернення собору релігійним громадам відкладалося через вартість перенесення органу. Однак облдержадмiнiстрацiя повідомила, що знайдено спосіб вирішення цієї проблеми. За неофіційною інформацією така раптова передача собору пов’язана з підтримкою УПЦ (МП) на президентських виборах В. Януковича.[17]

У Севастополі вже протягом декількох років не вирішується питання про повернення римо-католицькій громаді Святого Климента будівлі костелу по вулиці Шмідта 1, в якому в теперішній час розташований кінотеатр «Дружба». Це відбувається, не зважаючи на численні звернення віруючих католиків, духовних керівників церков інших конфесій з проханням про передачу костьолу католикам. Севастопольська правозахисна група 10 березня поширила відкритий лист з вимогою до місцевої влади припинити порушення прав католиків у Севастополі та вжити заходів до повернення належної їм культової споруди, застерігаючи від дискримінації за релігійною ознакою.

У Севастополі повернуті храми віруючим, що сповідують православ’я, іслам. Проте віруючим католикам відкрито і постійно відмовляють у відновленні їхніх прав і поверненні костьолу. За дозволом влади міста в костьолі, в його алтарній частині, відкритий та постійно працює платний громадський туалет. У самому приміщенні храму, що переобладнано в кінотеатр, демонструються низькоякісні фільми (еротика та бойовики), встановлені ігрові автомати. Таким чином, храм божий перетворений на будинок розваг.

У тому ж Севастополі існує проблема з виділенням місця для побудови соборної мечеті, хоча спір точиться швидше не з приводу виділення, а з приводу конкретних місць. Владою Севастополя затверджений план розміщення Церков, де мечеті немає місця. Тому місцева влада намагається виділити місце для мечеті подалі від міста або у не зручному місці, а громада мусульман навпаки вимагає найкращі місця для будівлі.

Правозахисники отримали копію Генплану міста Севастополя, «Схему розміщення православних церков», погоджену з головою міської ради міста та благословенну Архієпископом Сімферопольським та Кримським, а також Благочинним Севастопольського округа. Це документальний приклад дискримінаційного підходу влади щодо виділення землі для нових храмів. Це також підтверджує, що місцева влада при виділенні землі будь-якій громаді радиться з представниками УПЦ МП.

У Севастополі також виділено місце для побудови храму греко-католицької громади. Правда, це місце знаходиться на окружній дорозі майже за містом. Проте громада не може і там побудувати щось з-за перепон сусідніх підприємців.

Спецпідрозділ «Беркут», за твердженням керівника політико-правового управління Меджлісу кримськотатарського народу Надира Бекірова, примусив мусульманську громаду смт. Нікіта (Крим) звільнити приміщення в минулому мечеті. Це приміщення було побудоване 114 років назад. Формально воно знаходиться в сфері управління Державного комітету природних ресурсів, а нещодавно було передано казенному підприємству «Південекогеоцентр». Проте останні роки воно було порожнім та закинутим. За твердженням Бекірова, приміщення мечеті використовували для тримання курей та виведення змій, а в нічний час там збиралися підозрілі особи, схожі на злочинців. Суд підтримав підприємство і висилив громаду, незважаючи на позицію Комітету у справах релігій, який пропонував внести мечеть до переліку культового майна, що підлягає поверненню громаді. Це ще раз підтвердило безпорадність відділень Держкомрелігій у регіонах при вирішенні майнових питань.[18]

У Львові представники УПЦ МП скаржаться, що їм не виділяють земельну ділянку для побудови кафедрального собору і будинку єпархіального управління. Вони звинувачують владу у навмисному затягуванні процесу. Проте влада стверджує, що надає варіанти земель, від яких представники УПЦ МП відмовляються, оскільки ті їм не підходять.

Понад 500 віруючих УПЦ МП пікетували 2 червня Рівненську облдержадміністрацію з вимогою передати їм рівненський Свято-Воскресенський собор та приміщення колишнього єпархіального управління. Представники Церкви зазначили, що відповідно до судових рішень, прийнятих у 1995-1997 роках, приміщення єпархіального управління повинно належати їм. Проте рішення суду до сих пір не виконується, оскільки зараз там розташовані єпархіальна канцелярія і духовна семінарія УПЦ КП. Представники влади закликали до переговорів з УПЦ КП, запропонувавши себе у якості посередника.

Не повертається приміщення синагоги ортодоксальним іудеям в Ужгороді, в якій зараз знаходиться обласна філармонія. При цьому громада не проти сусідства з філармонією і, схоже, готова до компромісного вирішення питання.[19]

Парафіяни вінницької римо-католицької парафії Матері Божої Антогельської звернулися до Прем’єр-міністра з проханням повернути парафіяльній громаді приміщення капуцинського монастиря. Раніше вони зверталися до міського голови О.Домбровського, однак не отримали відповіді.[20]

В Полтаві Жовтневий районний суд задовольнив позов УПЦ КП, визначивши приналежність їй Свято-Миколаївської церкви, після 2-літнього конфлікту з громадою УПЦ МП та екс-керівником громади УПЦ КП, що всупереч бажанню громади перейшов під юрисдикцію УПЦ МП та використовував майно громади в своїх підприємницьких цілях. У рішенні визнане незаконним подальше збереження колишнім настоятелем церкви Сергієм Знаменським печатки, скарбниці і бухгалтерських документів релігійної громади УПЦ КП. Суд зобов’язав його повернути перераховане майно, а також ключі від церкви і заборонив екс-керівнику громади Знаменському надалі представлятися головою парафіяльної громади цієї церкви. Свято-Миколаївська церква з травня 2002 року до рішення суду про її приналежність була незаконно опечатана. У травні 2003 року представники УПЦ МП влаштували бійку з парафіянами УПЦ КП у Полтаві, а у травні 2002 парафіяни УПЦ КП обвинуватили УПЦ МП у захопленні Свято-Миколаївської церкви в Полтаві. При цьому правоохоронні органи, прокуратура та управління в справах релігії Полтавської облдержадміністрації не вчинили жодних належних дій для зупинення конфлікту. Зокрема, правоохоронці навіть не порушили кримінальну справу за явне зловживання посадовим становищем в минулому керівником цієї релігійної громади, чим сприяли розвитку конфлікту та порушенню права людей на віросповідання. Найкраще, що придумали вчинити представники влади – це опломбувати культову споруду, тим самим позбавивши людей права колективно сповідувати свою релігію та унеможлививши користування храмом протягом більше ніж двох років. Це при тому, що конфлікт в основному відбувався не між різними релігійними громадами за храм, а членів громади з її керівником – однією особою. Вважаємо, що у даному випадку органи влади черговий раз знехтували своїм обов’язком вирішувати такі конфлікти у правовій площині .

Духовна Рада християнських конфесій підтримала надіслане 8 листопада Звернення вірних ЄХБ Одеси до Президента України Леоніда Кучми, в якому автори документу прохають допомогти у відновленні справедливості і законних прав одеської церкви Євангельських Християн Баптистів «Воскресіння» на культове приміщення.

Між церквою «Воскресіння» і АТ «Одеса-Турист» 30 червня 2002 року був укладений Договір оренди з правом викупу напівзруйнованого будинку площею 676 кв. м, розташованого за адресою: м. Одеса, Гагарінське плато, 5 з площею території 0,5 га. Через місяць після укладення цього Договору зазначений будинок було наказом гендиректора «Одеса-Турист» № 14 від 30 вересня 2000 року передано ЗАТ «Антарктика-Турист». Церква «Воскресіння» відремонтувала цей будинок і справно платила орендну плату та всі інші платежі і внески згідно з Договором. Коли церква «Воскресіння» виявила намір викупити цей будинок, то АТ «Одеса-Турист» – колишній власник будинку звернувся у Господарський суд Одеської області з позовом про розірвання Договору оренди і виселення церкви «Воскресіння». Господарський суд Одеської області прийняв рішення на користь АТ «Одеса-Турист». Апеляційний Господарський суд Одеської області 5 травня 2003 року скасував це рішення як таке, що не має законної підстави. При повторному зверненні АТ «Одеса-Турист» у Господарський суд Одеської області рішення знову було прийнято на кори­сть церкви «Воскресіння».

2.4. Розпалювання релігійної ворожнечі

У Сімферополі місцевих скінхедів звинувачують у переслідуванні кримських татар. Про це заявив Меджліс кримськотатарського народу, вимагаючи розпустити організації скінхедів. За їхніми словами, саме вони сплюндрували пам’ятник жертвам депортації в Сімферополі. Правоохоронці ж не лише заперечують наявність у Криму скінхедів, а й не ведуть їхній розшук.[21]

Представники УПЦ МП зробили спробу перервати богослужіння у храмі священномученика Йосифа Петроградського у Дзержинську (Донецька область), який належить Істинно-Право­слав­ній Церкві (ІПЦ). Московські отці заявили, що тільки УПЦ МП має право на душпастирство у цьому регіоні. Раніше, 18 квітня під час відправи панихіди на одному з цвинтарів міста на священників ІПЦ було вчинено напад з боку духовенства УПЦ МП. На наступний день їм було відключено телефон та світло. За заявою єпархії, місцева влада вимагає зняти з церкви купол та хрест, а пред­ставники виконкому вимагають зупинити їхню релігійну діяльність в місті.[22]

Діяльність так званих антисектантських організацій породжують хвилі міжконфесійної напруги. У законодавстві не існує будь-яких правових норм щодо визначення поняття «секта» чи «нетрадиційна релігія». Більше того, всі організації є рівними перед законом і жодній не може надаватися перевага. У таких умовах діяльність проти так званих сектантських організацій, які насправді є визнаними і законно діючими в Україні релігійними організаціями, слід кваліфікувати як розпалювання релігійної ворожнечі, що повинно каратися відповідно до законодавства. На жаль, правоохоронні органи не те, що не реагують на протизаконні дії щодо розпалювання міжрелігійної ворожнечі, а й навіть іноді підтримують їх чи беруть участь у їхніх заходах.

Особливо в цій сфері вирізняється публічна діяльність московського «борця з сектами» О.Дворкіна та очолюваного ним Центру допомоги жертвам деструктивних культів «Діалог». Засновниками таких організацій часто бувають представники УПЦ МП, що використовують такі механізми для утвердження власної позиції. Відверта підтримка УПЦ МП антисектантських організацій виявлена і на офіційній сторінці в Інтернеті УПЦ МП в рубриці «Секти». В ній зустрічаються повідомлення про нехристиянські релігії, а часом сектою та розкольниками називаються представники УПЦ КП.[23] Особливим об’єктом діяльності таких організацій є харизматичні християнські церкви. Вони проводять конференції та семінари, поширюють друковані та електронні матеріали, в яких відверто натравлюють людей на ті чи інші офіційно визнані в Україні релігійні організації, після чого відбуваються конфлікти та сутички на релігійному ґрунті, незаконно зупиняються богослужіння та здійснюється моральний та фізичний тиск на представників релігійних організацій, що на думку Центру «Діалог» є сектами.

Зокрема, після «просвіти» Центру «Діалог» міжрелігійні конфлікти виникли 13-14 травня у Донецьку та Горлівці.[24]

Вважаємо, що влада повинна належно реагувати на прояви відвертого розпалювання міжрелігійної ворожнечі та розпалювання конфліктів.

2.5. Інші порушення

У Дніпропетровську продовжує діяти Положення про проведення масових заходів у м. Дні­пропетровську, що затверджене рішенням виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради від 21 серпня 2004 року № 2207. Незаконність цього акту обумовлюється декілька чинниками, про які можна докладніше прочитати в розділі щодо свободи мирних зібрань. Проте цікавим є те, що даним положенням встановлено особливий порядок проведення мирних зібрань релігійними організаціями, що суперечить закону про свободу совісті та релігійні організації, а також встановлює дискримінацію за ознакою релігії. Пункт 16 Положення зазначає, що:

«Релігійні заходи за межами передбачених Законом України «Про свободу совісті та релігійні організації» місць та будівель проводяться кожного разу з дозволу виконкому міської ради після розгляду мети та програми проведення заходу управлінням внутрішньої політики міської ради».

Правозахисники надіслали скаргу до міської прокуратури Дніпропетровська про суперечність даного положення нормам Конституції та законів України, проте вона залишилася без реакції.

Представники УАПЦ вказували на створення для них перешкод у задоволенні релігійних потреб військовослужбовців, а також звертали увагу на факти, коли для здійснення релігійних відправ у місцях позбавлення волі їх примушували отримати дозвіл від священників УПЦ МП.

Зафіксовані випадки порушення трудових прав через релігійні переконання: звільнення з роботи, примус роботи на релігійні свята тощо.

На клопотання священика Московського Патріархату с. Мурафа Краснокутського району у січні 2004 року Харківське обласне управління освіти зажадало від директора школи в с. Мурафа звільнити з роботи священика УАПЦ Михайла Миронова, котрий почав викладати в селі англійську мову (о. Михайло Миронов навчався на факультеті іноземних мов). Формальною причиною стало – незакінчена вища освіта викладача. Тепер учні в селі не вивчатимуть англійську мову через небажання чиновників допустити до педагогічної праці священнослужителя УАПЦ. О. Михай­ло Миронов звернувся за допомогою до комісії Верховної Ради з питань культури Леся Танюка та до Уповноваженого Верховної Ради з прав людини Ніни Карпачової.[25]

3. Участь релігійних організацій
у виборчій кампанії Президента України[26]

Виборча кампанія 2004 року відзначилась масовим використанням релігійних організацій з метою впливу на вибір громадян через їхні релігійні переконання. В основному це можна пояснити тим, що за даними соціологічних досліджень релігійні організації на початок 2004 року мали найвищий кредит довіри у населення. Фактично мало місце сплановане маніпулювання свобо­дою совісті людей. При цьому органи влади не вчинили жодних дій для зупинення цієї практики.

У демократичному суспільстві неприпустимим є використання релігійних переконань для політичної агітації, що безперечно є втручанням у приватне життя громадян та порушенням свободи думки та віросповідання.

Основними учасниками виборчої кампанії стали УПЦ МП, «Посольство Боже», іудейські громади[27] та інші організації.

Правозахисні організації[28] поширили 19 листопада відкрите звернення[29], в якому вказали, що така практика порушує законодавство та свободу совісті й релігії.

Севастопольська правозахисна група у відкритому зверненні від 15 вересня звернула увагу на те, що штаб В.Януковича у Севастополі координує свої дії з релігійними організаціями, про що відкрито заявив на своєму відкритті.[30]

Управління справами УПЦ МП виступило з роз’ясненнями щодо пастирської практики в умовах президентської кампанії, в яких допустило перекручення законодавства. Зокрема, у цих роз’ясненнях йшлося про заборону агітації виключно у приміщеннях храмів та під час богослужінь, що звужує загальну заборону, встановлену законодавством. Але практика показала, що не було дотримано навіть цієї вимоги.

Випадки агітації представниками церков були зафіксовані з боку УПЦ МП у Севастополі, Луганську, Кіровограді, Сарнах, Одесі, Сумах, Запоріжжі, Полтаві, Донецьку та багатьох інших містах та селах. Агітація відбувалася, як у самих Церквах після богослужінь, так і в окремих інтерв’ю, виступах чи публічних заявах.

На східній Україні, в тому числі в будівлях церков, активно поширювалися незаконні листівки без вихідних даних на підтримку кандидата у Президенти В.Януковича, що містять явні ознаки розпалювання релігійної ворожнечі та нетерпимості, а також пряму агітацію УПЦ МП за цього кандидата.

УПЦ МП провело низку Хресних походів на підтримку кандидата у Президенти В.Януковича, що є формою прямої агітації і, відповідно, незаконною діяльністю релігійних організацій.

У програмі «Закрита Зона» на «5 каналі» були оприлюднені аудіозаписи, в яких доводиться участь УПЦ МП в агітації за кандидата у Президенти В.Януковича. Зокрема, була оприлюднена розмова, що відбулася вдень після першого туру виборів 6 листопада, між отцем Віталієм Косовським та одним з керівників штабу Януковича Юрієм Левенцем. Вони говорять про оплату агітаційних послуг священників. За їхніми словами, були організовані спеціальні зустрічі зі священиками, на яких роздавали агітаційну літературу та були складені «відомості» оплати їхніх послуг. Після цієї розмови у церквах, які належать УПЦ МП, масово почали роздавати агітаційну літературу за Януковича і проти Ющенка.

Пізніше ЗМІ та Інтернет-видання були переповнені повідомленнями з приводу випадків прямої агітації священників УПЦ МП за одного з кандидатів у Президенти.[31]

Клірик храму Св. Феодосія Чернігівський протоієрей Сергій Іваненко-Коленда 23 листопада виступив з публічною заявою, де оприлюднив факти, що в храмах Чернігівської єпархії УПЦ МП чимало священиків через тиск влади та церковного керівництва проводили агітацію за кандидата на посаду Президента В.Януковича. Зокрема, в особі правлячого архієрея, благочинних та дуже багатьох священників грубо порушувалось чинне законодавство шляхом відкритої агітації, для чого використовувались храми, де лунали прямі заклики до голосування виключно за одного кандидата і поширювалися неправдиві відомості про іншого. У храмах також роздавалися листівки, газети агітаційної спрямованості. Такі дані були надані по Троїцькому та Спаському соборах Чернігова, храмах Городні, Березного, Корбюківки, Куликівки та багатьох сіл. Єпископ Чернігівський та Ніжинський УПЦ МП Амвросій (Поликопа) особисто виступив у 17 районних газетах області з агітацією за Януковича. Реакцією на оприлюднення цих фактів стали погрози на адресу протоієрея Сергія, вимоги «розкаятись», спростувати заяву та залишити місто. Після того, як священик відмовився, єпископ Чернігівський Амвросій видав наказ від 3 грудня про заборону його в священослужінні.[32]

У свою чергу, УГКЦ оприлюднила спеціальну Інструкцію з приводу того, як повинні діяти священнослужителі у передвиборчий час. Священнослужителі не можуть організовувати політичні віча, проте можуть брати в них участь як громадяни, а їхня присутність має бути розважливою та виправданою. Вони також не можуть вказувати на підтримку конкретної особи, акцентуючи увагу на критичному мисленні, обережності у висловлюваннях і заохоченні до виконання громадянських обов’язків.

Синод єпископів Києво-Галицької митрополії УГКЦ заборонив священикам Церкви балотуватися до державних органів влади всіх рівнів. Він дозволив їм балотуватися до органів місцевого самоврядування з дозволу місцевого єпарха, при цьому вони не повинні це робити від імені будь-якої політичної партії.[33]

Протягом грудня релігійна організація «Посольство Боже» утворила спеціальну агітаційну сцену на Майдані Незалежності в Києві, звідки лунала агітація з кандидата у президенти В.Ющен­ко. Співи на кшталт «Ісус – наш Господь!» чередувалися зі скандуванням «Так! Ющенко». Також ними поширювалась спеціальна агітаційна література.

Цікаво повів себе спеціальний орган державної влади з питань релігій. Державний комітет просто усунувся від цієї проблеми[34], заявивши, що немає важелів впливу на цю ситуацію.[35] І підсумував, що необхідно змінювати закон. Начебто, не існує повноважень щодо припинення організацій, що здійснюють таку діяльність. Але мова йде про те, що Державний комітет навіть не виступив публічно з цієї тематики, не надіслав попереджень до організацій та взагалі не здійснив жодної дії, що тільки додає аргументів до його скасування.

Ми вважаємо неприйнятним примушування людини обирати Президента України під тиском кліру і загрозою відлучення від причастя. Ми вважаємо неприйнятними випадки морального примусу та залякування вірних Церкви з боку низки священників та єпископів, вважаючи це грубим порушенням права на вільний вибір, що є підвалиною виборчого процесу. За такого психологічного тиску людина втрачає свободу вибору, а сам примус немає нічого спільного із засадничою ідеєю проведення вільних виборів.

Така практика порушує не лише закріплений Європейською конвенцією про захист прав людини та основних свобод принцип нейтралітету держави, закріплений Конституцією України принцип відділення церкви від держави, але й Закон України «Про свободу совісті і релігійні організації», що передбачає не лише те, що релігійні організації не беруть участі у діяльності політичних партій і не надають політичним партіям фінансової підтримки, але й не ведуть агітації (стаття 5 цього Закону).

Відповідальність за порушення статті 5 Закону для релігійних організацій встановлена достатньо чітка. У частині 3 статті 16 цього ж закону визначено, що за політичну агітацію релігійними організаціями (порушення вимог статті 5) такі організації можуть бути примусово ліквідовані у судовому порядку. Суд уповноважений розглядати такі справи за заявою органу, що здійснив реєстрацію релігійної організації (Держкомрелігій, місцеві адміністрації), або прокуратури.

Проте у жодного органу влади не виникло бажання зупинити таку практику. Це повністю стосується й органів місцевої влади, що могли у судовому порядку забороняти протизаконні масові акції (походи, мітинги та демонстрації) релігійним організаціям.

4. Рекомендації щодо покращення ситуації

1. Привести українське законодавство у відповідність до вимог статті 9 та 11 Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод у світлі судової практики Європейського суду з прав людини, зокрема, щодо забезпечення нейтралітету держави, можливості релігійній громаді отримати статус юридичної особи та вільно відправляти релігійні культи.

2. При розробці нової редакції закону про релігійні організації перенести акцент з перевірки організації при реєстрації на моніторинг їхньої діяльності: відповідно скоротити та спростити реєстрацію релігійних організацій, прирівнявши цю процедуру принаймні до реєстрації об’єднань громадян.

3. Усунути дискримінацію при реєстрації статутів релігійних громад та чітко визначити підстави відмови у реєстрації або скасування реєстрації статутів релігійних громад.

4. Державні органи не повинні втручатися у внутрішньоцерковні справи, зокрема, щодо ство­рення єдиної помісної православної церкви.

5. Запровадити дієві механізми запобігання дискримінації за релігійною ознакою, особливо у кримінально-виконавчій системі, соціальній сфері та сфері трудових відносин.

6. Правоохоронні органи повинні належно реагувати на випадки розпалювання релігійної ворожнечі, особливо з боку домінуючих релігійних організацій, та суб’єктів, що здійснюють боротьбу з організаціями, які є на їхню думку, сектами.

7. З метою усунення дискримінаційної адміністративної практики та конфліктів між церквами прийняти чіткі правові норми щодо підстав, порядку та термінів повернення культового майна церков. Також доцільно розробити детальний план повернення культового майна з визначенням цих процедур в часі щодо кожного об’єкту. У разі неможливості повернення такого майна необхід­но передбачити надання певної компенсації, зокрема, на будівлю нових культових споруд.

8. Спростити доступ священників усіх релігій до закладів кримінально-виконавчої системи, Збройних сил України та запровадити доступ капеланів в усі порти України відповідно до міжнародних норм.

9. Місцевим органам влади слід переглянути прийняті ними правові акти, що встановлюють дискримінаційні положення, а також додаткові, непередбачені законом обмеження права на свободу віросповідання при проведенні мирних зібрань, оренди приміщень, виділення земельних ділянок та повернення культових споруд.




[1] Громадська думка про релігію і Церкву в Україні // Національна безпека і оборона, № 3, 2004, стор. 39.

[2] Проект концепції опубліковано в журналі Національна безпека і оборона, № 3 за 2004 рік.

[3] Держдепартамент США про свободу релігії в Україні // Релігійна панорама. № 12, 2004, стор. 48.

[4] Дивіться рішення Верховного Суду України з цього питання на сторінці Інтернет-видання про права людини РУПОР: http://helsinki.org.ua/index.php?id=1071047921.

[5] Даний огляд не має на меті перелічити усі факти порушень права на свободу совісті та релігії. Усі факти згадуються з метою показати приклад порушення, його характер та масштабність, а також ефективні механізми захисту порушеного права.

[6] Стан релігійної свободи і рівня толерантності в регіонах України // Релігійна панорама, № 8-9, 2004 рік, стор.83.

[7] Релігійна панорама. № 4, 2004 рік, сто. 17.

[8] Докладніше про це в Інтернеті на офіційній сторінці Церкви: http://soborna.org.

[9] Ще складніша ситуація при підпорядкуванню релігійної громади фізичні особі, що не є центром. Це є можливим у харизматичних релігійних організаціях, проте держава відмовляється визнавати офіційно такі стосунки.

[10] Буддийский монах приедет в Киев 21 декабря 2004 года // Повідомлення в Інтернеті: http://maidan.org.ua/static/news/1103501803.html.

[11] Сторінка в Інтернеті Релігійно-інформаційної служби України: http://risu.org.ua.

[12] Релігійна панорама, № 5, 2004 рік, стор. 14.

[13] Релігійна панорама, № 4, 2004 рік, стор. 23.

[14] Релігійна панорама, № 3, 2004 рік, стор. 12.

[15] Релігійна панорама, № 8-9, 2004 рік, стор. 16.

[16] Апеляційний суд вирішив спір щодо майна між двома релігійними організаціями у Херсонській області // Інтернет-видання про права людини РУПОР: http://helsinki.org.ua/index.php?id=1076758783.

[17] Див. також з приводу цього в Інтернеті: http://mignews.com.ua/regions/sobor_0507.html; http://sedmica.orthodoxy.ru/35-08-05-02.php; http://kh.ua/about/uspen.htm; http://sedmica.orthodoxy.ru/106-21-08-03.php; http://atvc.tv/print.asp?id=55389&rand=2008935809; http://news.media-objektiv.com/city/2002/954.shtml; http://news.media-objektiv.com/city/2004/18222.shtml.

[18] Крымские власти ведут антимусульманский джихад // Обком, http://obkom.net.ua.

[19] Релігійна панорама, № 10, 2004 рік, стор. 28.

[20] Релігійна панорама, № 8-9, 2004 рік, стор. 14.

[21] Релігійна панорама. № 3, 2004 рік, стор. 24; № 4, 2004 рік, стор. 24-25.

[22] Релігійна панорама. № 4, 2004 рік, сто. 17.

[23] Ось приклад такого повідомлення в рубриці «секти та єресі»: «02.04.2004. ЛУГАНСЬК. Подолана чергова провокація розкольників. На останній сесії міськрада обласного центру остаточно відмовила розкольницькій громаді «Київського патріархату» у виділенні землі в центрі міста під будівництво кафедрального собору. Заява, написана на ім’я мера Луганська Євгенія Бурлаченка, за допомогою якого малочисельна громада представників УПЦ-КП (ледве нараховує два-три десятка прихожан) активно добивалася виділення землі, обурила православну громадськість. Оскільки на Луганщині реально діють лише дві малочисельні розкольницькі громади, які взагалі не мають ніякого впливу на розвиток релігійного життя в регіоні, та більш необґрунтованою стала їхня претензія на елітну земельну ділянку. Віруючі Луганщини за декілька днів зібрали декілька тисяч підписів проти такого наміру, які і були взяті до уваги міською владою.» Джерело: http://orthodox.org.ua

[24] Докладніше див. Релігійна панорама, № 5, 2004 рік, стор. 55-56.

[25] Див. в Інтернеті: http://uaoc.org.ua/hpe/News/news2004/newsjanuary2004.htm#S12

[26] Ми не наводимо вичерпний перелік фактів. Більше інформації про роль релігійних організацій у виборчому процесі можна знайти у підбірці новин на сторінці Релігійно-інформаційної служби України в Інтернеті:
http://risu.org.ua/ukr/news/hot_theme/2004/vybory2004.

[27] Див., наприклад, в Інтернеті: http://maidan.org.ua/static/news/1100806687.html.

[28] Українська Гельсінська спілка з прав людини, Харківська правозахисна група, Севастопольська правозахисна група, Центр правових та політичних досліджень «СІМ» (м. Львів) та Херсонська обласна організація Комітету Виборців України.

[29] Текст звернення доступний на сторінці Інтернет-видання про права людини РУПОР: http://helsinki.org.ua/index.php?id=1100857761.

[30] Інтернет-видання про права людини РУПОР: http://helsinki.org.ua/index.php?id=1095256225.

[31] Див., наприклад, в Інтернеті: http://maidan.org.ua/static/news/1097944179.html; http://obkom.net.ua/articles/2004-11/19.1101.shtml; http://helsinki.org.ua/index.php?id=1095757036.

[32] Інтернет-видання про права людини РУПОР: http://helsinki.org.ua/index.php?id=1103127052
та http://helsinki.org.ua/index.php?id=1102669906.

[33] Релігійна панорама, № 7, 2004 рік, стор. 15.

[34] За винятком спільної заяви з головними порушниками законодавства, що невинно зазначили про необхідність внесення змін до законодавства та встановлення відповідальності за релігійну агітацію:
http://derzhkomrelig.gov.ua/current.html.

[35] Інтернет-видання про права людини РУПОР: http://helsinki.org.ua/index.php?id=1102609266.

 Поділитися