MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Подібні статті

Про Генріха Алтуняна‘Іхтамнєти’ в Європейському суді, ліквідація Московської Гельсінської групи, обшуки у Криму — підсумки тижня2 грудня – головне за деньГригоренко чи Жуков – чергове судове рішення щодо харківського проспектуІ знову – ЖуковХарківська міськрада судитиметься з Інститутом національної пам’ятіГригоренка на Жукова змінювати не будуть – судПроспект Григоренка: мерія не заспокоюєтьсяЄдиний генерал у громадянському русіСуд першої інстанції залишив проспекту ім’я Петра ГригоренкаГригоренка на Жукова – скандальне переіменування проспекту оскаржать у суді110 років від дня народження відомого правозахисника, громадського діяча, одного з членів-засновників Української Гельсінської групи, генерала Петра Григоровича ГригоренкаУ Харкові буде відкрита меморіальна дошка відомому правозахисникові, громадському діячу Петру ГригоренкуЗустріч, присвячена 110-й річниці Петра ГригоренкаМеморіальна дошка видатному правозахиснику та громадському діячу Петру Григоренко буде встановлена у ХарковіВиставка «Мустафа Джемілєв і українські шістдесятники: солідарна боротьба за спільну свободу»XVIII. Права військовослужбовців25. Права військовослужбовцівСповідь маленької жінки з великою душеюПрава людини в Україні 2011. XXV. ПРАВА ВІЙСЬКОВОСЛУЖБОВЦІВ

Стратег дисидентського руху

24.10.2007   
Юрій Чумак

У Харкові до 100-річчя з дня народження генерала Петра Григоренка було проведено ряд зустрічей з його сином Андрієм та друзями видатного правозахисника.

Організаторами заходів виступила Харківська правозахисна група. Учасниками зустрічей були Семен Подольський, Давид Лівшиц, Владислав Недобора, Софія Карасік, Ірина Рапп  та інші люди, що добре знали П. Григоренка, боролися разом з ним проти комуністичного режиму, студенти, історики, журналісти та всі небайдужі, яким цікаво було дізнатися про героїчне життя дисидента.

Перше спілкування – зі студентами Харківського Національного університету ім. Каразіна – проходило 19 жовтня в актовій залі університету. Одразу після нього відбулась зустріч із журналістами у  прес-центрі «Майдан Свободи». А 22 жовтня такі ж заходи пройшли у Харківському Національному педагогічному університеті ім. Сковороди та в «Чичибабін-Центрі», в приміщенні Центру культури Київського району.

Під час ювілейних заходів на честь 100-річчя з дня народження Петра Григоренка, що проводились у Харкові, ХПГ демонструвала виставку, в експозиції якої були представлені зразки «самвидаву», листи П.Григоренка до друзів-харків’ян, книги, газети та матеріали, що пов’язані з життям видатного дисидента. Виставка викликала неабиякий інтерес харків’ян.

І всюди зустрічі проходили в теплій атмосфері, Андрієві Григоренку та його супутникам задавали багато питань, цікавилися подробицями життя батька – генерала та правозахисника.

На всіх заходах своїми враженнями від спілкування з генералом-дисидентом ділився Семен Подольський, який особисто знав Петра Григоровича. «Григоренко займав особливе місце у русі за права людини, – нагадав він слова Леоніда Плюща, – генерал був стратегом». І те, що П. Григоренко був одним із фундаторів Української Гельсінської групи, багато про що говорить.

Сам С. Подольський виступив одним із підписантів відомого листа на підтримку П. Григоренка, написаного у 1969 р. Той лист став наріжним каменем у розвитку дисидентського руху в Україні, адже ініціативна група, що виступила організатором його написання, стала в умовах тоталітарного радянського режиму фактично 1-ю правозахисною групою. Членів ініціативної групи було 14 (серед них харків’янин – Генріх Алтунян), всього «підписантами» виступили 54 чол. (10 – харків’яни). Реперсії на забарилися. У Харкові тих, хто наважився виступити проти каральної КДБістської системи: Олександра Каліновського, Софію Карасик, Льва Корнілова, Тамару Левіну, Давіда Ліфшица, Семена Подольського – ганьбили на показових зборах за місцем роботи, а потім переводили на нижчі посади або звільняли з роботи. А чотирьом з «підписантів»:Генріху Алтуняну, Владиславу Недоборі, Володимиру Пономарьову та Аркадію Левіну – були винесені вироки: позбавлення волі на 3 роки за  «антирадянську діяльність»… 

С. Подольський розповів також, що з моменту, як П. Григоренко потрапив до списку неблагонадійних, всього було 4 його приїзди до Харкова. І кожного разу КДБ організовував цілодобове слідкування за правозахисником, не випускаючи його не на мить з поля зору. Григоренко до цього ставився спокійно, він навіть писав листа Андропову, в якому зазначав, що спостереження спецорганів за ним обходилось держбюджету СРСР щорічно у 200 тис. карбованців (величезні кошти для тих часів).

Син генерала – Андрій Петрович Григоренко – усі роки був вірним соратником батька і донині є найдбайливішим хранителем родинного українства. Він очолює Громадський фонд імені Петра Григоренка, організовує щорічні «Григоренківські читання» і, як батькову спадщину, тримає зв’язок із кримськими татарами, допомагаючи їм. Народжений в Москві, де прожив до самої еміграції, Андрій Григоренко бездоганно володіє українською, хоча не має жодної формальної української освіти. Не зважаючи на обставини своєї долі, він завжди вважав себе більше українцем, ніж росіянином.

Андрій Григоренко підкреслив, що його батько також чітко усвідомлював, що він був саме українцем, і писав про це у своїх мемуарах. Коли керівництво СРСР фактично випхало опального генерала за кордон та позбавило його радянського громадянства, той сказав, що він – громадянин України, і цього в нього вже ніхто не відніме. На думку сина дисидента, Петро Григоренко й у вигнанні прислужився рідній країні, адже був там «послом демократичної України», якої тоді ще й не існувало як незалежної держави. І перетворив закордонне представництво Гельсінської групи на амбасаду, яка багато робила для розвитку демократії, тому що він мав можливість зустрічатися з багатьма великими й сильними людьми всього світу.

Також, за словами пана Андрія, його батько був одним із перших, хто написав, що Радянський Союз у 1941-му готувався до агресивної, а не оборонної військової кампанії, чим і були викликані поразки Червоної Армії на початковому етапі війни. Цьому була присвячена робота «Приховування історичної правди – злочин перед народом!» 1967 р. ідею якої підхопив у майбутньому скандально відомий Резун (Суворов).

Про значний літературний талант Петра Григоренка згадав і Владислав Недобора, який, у якості приклада навів крилаті слова генерала про те, що є різниця між наукою та віроученням (науку не називають на честь науковців, скажімо, «ейнштейнізм», а всілякого роду ідеологічні витівки постійно прикрашають «ізмами»).

На всіх зустрічах, що відбулись у Харкові, А. Григоренко натхненно розповідав про долю свого батька, наводив цікаві приклади з його життєдіяльності, відповідав на запитання.

Так, на питання журналіста «Прав людини» щодо того, якою син відомого правозахисника бачить сучасну ситуацію в Україні, пан Андрій зазначив:

«Боротьба за права людини є перманентною, постійною, яку ніколи не можна вважати закінченою. Безумовно, у порівнянні з колишнім СРСР Україна здійснила гігантські кроки вперед у цій царині. Втім, хотілося б, щоб українське суспільство було більш демократичним.

Також Україна не добре бачить своєї історичної перспективи. Звичайно, українське суспільство поліетничне, однак усвідомлення національної солідарності з українцями повинне бути обов’язкове для людей, які мешкають в українській державі. Тому мені здається абсурдним, що деякі політики вимагають визнати російську мову другою державною. Дійсно, розмовляти в Україні російською мовою – це нормально, цьому ніхто не заважає, але державною мовою повинна бути українська, інакше яка ж це Україна? Я не розумію, наприклад, як можна встановлювати в Україні пам’ятники катам українського народу, тій же Катерині II. І я не розумію, чому від цього українці не обурюються, чому не протестують?!»

А співголова Харківської правозахисної групи Євген Захаров підкреслив, що навіть у сучасній Україні робиться дуже замало для того, щоб вшанувати пам’ять людини, яка боролося за демократичне майбутнє рідної країни. Ще 10 років тому ХПГ зверталася до міської влади з проханням перейменувати вул. Краснознаменну, на якій, під час навчання у Технічному інституті, жив майбутній генерал, на вул. імені Петра Григоренка, але відповіді так і не отримала. Цього року було аналогічне звернення з таким же результатом. «Ця ситуація є просто ганебною», – заявив Є. Захаров.

 

PS: коли стаття вже були підготовлена, до ХПГ надійшов лист з виконкому Харківської міської ради, датований 16.10.2007 р. Саме на 100-річчя з дня народження Петра Григоренка чиновники мерії зробили черговий «подарунок» його пам’яті: 

 

Дивись також:

100-річчя з дня народження генерала Петра Григоренка

www.grigorenko.org

 

ФОТО Юрія Чумака

 

 Поділитися