MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

14. Соціально-економічні права

21.04.2014   

[1]

1. Загальний огляд

Соціальна держава – це тип організації державного та громадського життя, що характеризується спрямованістю на соціальні цінності, на створення умов, які забезпечують гідне життя і вільний розвиток особистості. Соціальна держава розуміється як така, що орієнтується передусім на добробут як всього суспільства, так і кожної окремої людини, і покликана послідовно забезпечити в суспільстві реалізацію принципу соціальної справедливості. Практичну реалізацію положень соціальної держави здійснює зважена і ефективна соціальна політика.

Україна, на жаль, дуже далека від цих стандартів, і, не зважаючи на те, що Конституція визначає нашу країну як соціальну державу, реалії показують, що це не так. Бідність працюючого населення, низькі стандарти життя, величезні розриви між багатими і бідними в Україні – це ті ознаки, які показують наявність великих проблем у забезпеченні соціально-економічних прав.

Більшість із проблем роками потребують вирішення шляхом проведення значних реформ, але на це не має готовності і політичної волі.

Для прикладу, вже більше 10 років говориться про необхідність зміни структури та процедури визначення розміру споживчого кошику, який є базою для розрахунку основних показників соціального забезпечення, таких як прожитковий мінімум, мінімальна зарплата та пенсія. Але далі слів справа не рухається. Більше того, залишаються у використанні показники, які дають можливість встановлювати гарантії в залежності від фінансової спроможності держави.

На якість життя українців також, безумовно, впливають наявність проблем із безпекою продуктів харчування та водних ресурсів. Попри певні кроки, які робить держава щодо зміни правового поля у цій сфері, поки що ситуація суттєво не є покращується.

Незважаючи на гучні заяви та виділення певних бюджетних коштів, доступність житла в Україні залишається на дуже низькому рівні. Можна вже з упевненістю говорити про неефективність державної політики в цій сфері. В Україні й надалі залишається величезна невідповідність між рівнем життя населення та вартістю цього житла.

Крім того, система соціального забезпечення перебуває в прямій залежності від наявності фінансових ресурсів державного бюджету. З огляду на те, що за всі роки незалежності України бездефіцитним був лише один бюджет, покращення становища з соціальним забезпеченням годі чекати в найближчій перспективі. І більш того, якщо і певні зміни робляться в цьому напрямку, то вони мають несистемний характер і найчастіше були спрямовані на економію бюджетних коштів.

Неефективність пенсійної реформи вже визнали практично всі – і уряд і депутати, а найперше самі люди, які є об’єктами цієї реформи. Дефіцит Пенсійного фонду росте, другий накопичувальний рівень пенсійної системи так і не запущений, несправедливість у розмірах пенсій залишилась. Все це призводить до того, що система підтримки людей похилого віку залишається в Україні доволі слабкою і не забезпечує виконання тих цілей, які перед нею ставляться.

2. Право на достатній життєвий рівень

2.1. Гарантії права на достатній життєвий рівень

На сьогоднішній день, за офіційними даними, в Україні кількість бідних людей коливається від 15 % до 25 %.[2] За результатами дослідження міжнародної компанії GFK, яка проаналізувала можливі видатки у 2013 році в 42 європейських країнах, Україна увійшла в дев’ятку найменш заможних європейських держав за рівнем купівельної спроможності громадян. При цьому, за три останні роки в Україні скоротилася і кількість тих, кого можна вважати середнім класом – якщо у 2008 році таких було близько 10%, то зараз – удвічі менше.

Крім того, для України характерне і таке явище, як бідність серед тих, хто працює. У бюджеті 2013 року належним чином не було вирішено проблеми заробітних плат бюджетникам, безробіття і тінізації економіки.

Станом на серпень 2013 року середня зарплата по Україні склала 3 304 грн., тобто вона трохи більше ніж удвічі перевищує середню пенсію. При цьому середня українська родина понад половину своїх доходів витрачає на харчі.

Ці цифри, разом зі скороченням тривалості життя і дедалі меншою доступністю якісної медицини та освіти, однозначно вказують на те, що в Україні багато бідних. Водночас, за оцінками науковців, дати точні розрахунки кількості бідних та параметри бідності не так просто.

Для того, аби зрозуміти місце України у світі, де є і дуже бідні, і дуже заможні країни, використовується абсолютний показник – мінімальний дохід, необхідний для виживання. Але нині він також різниться в залежності від регіону.

В країнах Африки – це 1,25 доларів на день, для європейських країн – 17 доларів. У регіоні Центральної та Східної Європи, до якого належить Україна, це 5 доларів на день. Якщо послуговуватися саме таким абсолютним визначенням бідності, то лише 2% українців живуть за її межею.

Якщо ж брати за абсолютний показник прожитковий мінімум, то тут частка бідних в Україні коливається від 9% до 15%, залежно від того, як зроблені розрахунки на основі доходів чи витрат.

Проте, як кажуть науковці, зараз традиційні ознаки бідності – недоїдання, відсутність елементарних благ – відходять у минуле, особливо, якщо говорити про той регіон, де розташована Україна. В сучасному світі розуміння бідності є відносним.

Відносна бідність – це неможливість через нестачу ресурсів підтримувати спосіб життя, притаманний конкретному суспільству у конкретний період часу.

Експерти також звертають увагу на те, що для кожної країни сукупність чинників, відносно яких визначається бідність, різна.

У Європі від 1960-х років послуговуються так званим "медіальним доходом", тобто середнім доходом, який отримує більша частина населення. Нині, із приєднанням до ЄС бідніших країн із пострадянського блоку, бідними вважаються ті, хто має не більше 60% від середнього рівня доходів у країні.

Якщо рахувати відносну бідність саме за таким принципом, то кількість бідних в Україні становитиме 10-12%, – приблизно стільки ж, скільки і у Франції чи Німеччині. Хоча, рівень життя цих бідних буде дуже різним, оскільки рівень життя в Україні та у Франції і Німеччині також дуже відрізняються.

Проте концепція відносної бідності, яка досить добре спрацьовує для розвинених країн, для бідніших держав, таких, як Україна, дає дещо викривлену картину, зокрема і через значне розшарування суспільства.

З іншого боку, країни, які розвиваються, також характеризуються великою часткою тіньових доходів, а тому і тут порівняння суто за доходами також не спрацьовує.

У нас дійсно дуже низький рівень оплати праці. У Європі за нами – лише Молдова. Але українці отримують доходи не тільки у вигляді зарплати. Крім того, за різними оцінками, від 30% до 50% економіки перебуває у тіні. Таким чином, ми не можемо покладатися на цифри офіційної середньої зарплатні при визначенні бідності.

Найновіша концепція визначення бідності – деприваційна, коли бідність оцінюється не за ресурсами, які є у тієї чи іншої родини, а за умовами життя – на основі переліку благ, яких позбавлені бідняки.

Згідно із розрахунками науковців, за такими ознаками бідними в Україні є 25-26% населення.

Незважаючи на те, що такий підхід не дозволяє повністю уніфікувати дані щодо різних країн, вони дають більш об’єктивну картину щодо окремо взятої країни.

Для України, такими чинниками, що відділяють справді бідні верстви населення від заможніших, є доступ до здорового способу життя, якісного харчування, якісного, а не гарантованого Конституцією безкоштовного медичного обслуговування, якісної освіти, нормальних побутових умов, а також доступ до роботи, що відповідає освітній кваліфікації людини.

Крім того, дедалі більшого значення при оцінці бідності набувають такі чинники, як доступ до чистої питної води та стан довкілля. Саме ці показники, а не тільки доходи і витрати, свідчать про те, наскільки бідною є країна і скільки громадян у ній живуть за межею бідності.

На іншому боці оцінок бідності – суб’єктивна оцінка, згідно із якою 65% українців вважають себе бідними.

Якщо дивитися тільки на абсолютний показник – кількість українців, що живуть менше, ніж на 5 доларів на день, то Україна виглядає не такою вже й бідною країною.

З іншого боку, коли людина нормально харчується, має дах над головою і роботу, але не може собі дозволити відпочинок за кордоном чи авто, і на цій підставі вважає себе бідною, це теж не виглядає об’єктивною оцінкою українського життя.

Таким чином підходи до визначення бідності досить різняться, однак все ж усі вони підтверджують очевидний факт, що значна частина населення України перебуває за межею бідності.

 Однак мова цифр досить суперечлива і в умілих руках може вказувати на зовсім інші показники. Система соціального захисту в Україні базується, зокрема, на такому показнику як прожитковий мінімум. Відповідно до Закону України «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії» усі соціальні гарантії повинні бути не нижчими за прожитковий мінімум.

Згідно з Законом України «Про державний бюджет України на 2013 рік» прожитковий мінімум у 2013 році становить 1108 грн.

Потрібно зазначити, що норми, закладені Кабінетом міністрів України у прожитковому мінімумі українців ще у 2000 році, суттєво нижчі за фізіологічні, а набір непродовольчих товарів узагалі не забезпечує багатьох потреб людини. У частині набору продовольчих товарів спостерігається невідповідність медичним нормам споживання продуктів харчування, що рекомендовані Українським НДІ гігієни харчування МОЗ. Що ж стосується непродовольчих товарів, то, наприклад, для дитини віком до одного року одяг та харчування взагалі не передбачені. Для дитини віком до шести років передбачена одна шуба або зимове пальто на два роки тощо. Для дорослої людини – чоловіча куртка на синтепоні – одна на чотири роки; жіноче пальто зимове – одне на вісім років. Також важливим є оновити методику розрахунку прожиткового мінімуму. А отже, в Україні вже багато років є велика необхідність оновити споживчий кошик з урахуванням сучасних споживчих потреб населення.[3] Але до сьогодні цього не зроблено.

Важливо зазначити, що у 2013 році, попри всі обіцянки влади, продовжилася ганебна практика використання показника «гарантованого рівня прожиткового мінімуму» для визначення розмірів певних видів соціального забезпечення. Цей показник показує неспроможність або небажання держави виконати навіть той мінімум який закладений у прожитковому мінімумі.

2.2. Якість і безпека харчових продуктів

Сучасна світова спільнота занепокоєна питанням глобальної продовольчої безпеки. Глобальна продовольча безпека є питанням номер один на усіх міжнародних конференціях. Світові тенденції такі, що стратегічне значення продовольства на сьогодні абсолютно порівнюється з фінансовими ресурсами та з енергетичною безпекою. Продовольча безпека держави – це ступінь забезпеченості населення країни екологічно чистими і корисними для здоров’я продуктами харчування вітчизняного виробництва за науково-обґрунтованими нормами і доступними цінами при збереженні і поліпшенні середовища проживання.[4]

Гарантування продовольчої безпеки кожної окремої країни є однією із ключових функцій держави, адже стабільне виробництво продуктів харчування, доступність їх отримання та споживання за рахунок власного виробництва та імпорту можливе лише під контролем державних органів. Тільки держава може правильно подбати про запаси продовольства, використовуючи механізми підтримки виробників основних продуктів харчування, регулювання експорту і митно-тарифної політики.[5]

В Україні протягом 2013 року стан продовольчої безпеки, за оцінками експертів, залишається незадовільним, адже рівень споживання населенням м’ясо-молочних, рибних продуктів харчування є на досить низькому рівні, якість цих продуктів у 2013 році не змінилася. Основна вимога відповідних контролюючих органів держави до виробників продуктів залишається старою – не допустити харчового отруєння споживача, дотриматися стандарту відповідності щодо норм енергетичної цінності (калорійності) продукції та забезпечити належні смакові та ароматичні якості продукту. Конкуренція серед виробників відбувається не за рахунок якості продукції, що виробляється, а за рахунок зниження її собівартості. А отже, дотримання норм харчової цінності (вмісту вітамінів, макро та мікроелементів), використання натуральних складників з відсутністю домішок, «ідентичних натуральним», підсилювачів смаків у виробництві продукції вітчизняних виробників хвилює найменше. Продукти, що постачаються з інших країн, є далеко не всі екологічно чистими, мають консерванти і домішки, заборонені в країнах-виробниках.

Враховуючи незадовільний стан продовольчої безпеки в країні, а також перспективу Асоціації з ЄС, влада намагається на законодавчому рівні впливати на стан якості та безпеки харчових продуктів при виробництві та ввезенні продовольчої продукції на територію України. Так, в Україні станом на 2013 рік, гармонізовано понад 250 стандартів у сфері безпеки харчової продукції, з європейським законодавством, на 553 підприємствах впроваджено системи управління якістю та безпекою харчових продуктів, як результат за січень-серпень 2013 року експорт готових харчових продуктів збільшився у порівнянні з таким же періодом минулого року на 7,9%. А у 2012 році, порівняно з 2009 роком, експорт збільшився на 67%, або більш ніж на 1,4 млрд. дол. США.

У вересні 2013 року Уряд завершив роботу над законопроектом, що стосується системи контролю якості продуктів харчування НАССР (Hazard Analysis and Critical Control Point) ,[6] згідно  з яким виробники мали б вести суворий облік продуктів, які купляють і продають. Дані будуть вноситися в єдину базу. Кримінальний кодекс буде доповнений статтями за обіг неякісними продуктами, які спричинили шкоду здоров’ю.

Верховна Рада України у свою чергу 3 вересня 2013 прийняла Закон України «Про виробництво та обіг органічної сільськогосподарської продукції та сировини». Законом передбачається впровадження системи контролю на всіх етапах виробництва органічної продукції, а також процедури інспектування та сертифікації її виробництва і переробки. Але потрібно зазначити, що частка сертифікованих органічних площ у загальному обсязі сільськогосподарських угідь України становить лише 0,7 %.[7]

Протягом 2013 року також відбувалось обговорення робочими групами профільних Міністерств проекту Указу Президента «Про основні засади забезпечення продовольчої безпеки України», який має вступити в дію у 2014 році.[8]

Разом з тим, одним з найбільших та головних чинників, що впливають на низький рівень якості продукції, що виробляється на території України є катастрофічний стан дрібних селянських господарств. Беззастережні досягнення у виробництві та експорті зерна, соняшникової олії з вітчизняної сировини, де Україна в числі світових лідерів, вигадливо поєднуються з важким станом справ у найбільш масовому секторі агропромислового комплексу (АПК). Навіть при тому, що влада більшою мірою дбає про великий бізнес, субсидіюючи будівництво великих тваринницьких комплексів, теплиць, овоче-, фруктосховищ, дрібнотоварне виробництво в низці секторів економіки продовжує домінувати. У майже 4,5 млн. особистих селянських господарствах, за останніми статистичними даними, виробляється 70,1% загальної кількості виробленого в країні молока, 45,9% м'яса. При тому, що господарства, засновані на особистій праці селян, за рівнем застосовуваних технологій застрягли приблизно в XIX ст., без них важко уявити як низку напрямів сільської економіки, де їм належить левова частка виробництва, так і соціальний розвиток сільських територій, який, власне, на них тримається. Тут тварин, як і раніше, утримують у примітивних умовах. Корів доять вручну, забивають та розбирають туші на м'ясо прямо у дворах. Підготовлена в такий спосіб продукція надходить на переробні підприємства, на ринки — і не тільки на внутрішні

Для виконання взятих країною зобов'язань при вступі в СОТ, Верховна Рада у 2009 р. ухвалила закон "Про безпеку і якість харчових продуктів". У січні 2010 р. закон набирав чинності, але низку його положень і норм, дотриматися яких без переоблаштування та модернізації всієї структури дрібнотоварного виробництва неможливо, було відстрочено до січня 2015 року. Але таких грошей у держбюджеті ні в 2011-му, ні в 2012 роках не знайшлося. Немає їх і зараз. Менш ніж через 1,5 року відстрочка введення в дію найбільш болючих для дрібних виробників норм закону про безпеку харчових продуктів закінчується. А це означає, що на реалізацію та обіг необробленого молока, сирів домашнього виробництва, як і м'яса подвірного забою, буде накладено заборону – з усіма економічними й соціальними наслідками. Неважко припустити, що основним засобом невиправданого зволікання з вирішенням питання стане ініціювання чергової відстрочки. У Верховній Раді уже з'явився законопроект, який це передбачає. Заморожування норм закону, які вимагають постійної системної роботи для реалізації, може, й полегшить життя чиновникам, але не допоможе справі.[9]

2.3. Забезпечення належної якості води

Невідповідність якості питної води нормативним вимогам в Україні вже давно стало однією із важливих проблем дотримання права на достатній рівень життя.

Якщо в Євросоюзі перед постачанням населенню воду аналізують на вміст шкідливих речовин за 70 показниками, а у США – взагалі за 102, то в Україні – лише за 30.

Так, за даними дослідження, проведеного у 2013 році під час паводку Всеукраїнською професійною громадською організацією WaterNet, у воді, яку п'ють жителі Києва, перевищена гранично допустима концентрація (ГДК) марганцю у 70% всіх взятих проб, алюмінію – у 52%, хлору – у 42% і заліза – у 8%. А всеукраїнська громадська організація «За право громадян на екологічну безпеку» шляхом незалежного дослідження води в Дніпропетровську і Херсоні виявила перевищення у кілька разів вмісту заліза і сульфатів. Надлишок всіх цих речовин здатен провокувати захворювання печінки та підшлункової залози, шлунка і нервової системи.

До найбільш вагомих причин низької якості води слід віднести, по-перше, забруднення ґрунтових вод підприємствами промисловості, ненормованого використання підприємствами АПК мінеральних та органічних добрив. Українські підприємства не зацікавлені у встановленні очисних споруд. Їм простіше заплатити штрафи або відкупитися від контролюючих органів, ніж вкладати інвестиції в очисні технології. 76% всіх неочищених стоків країни скидає промисловість – переважно металургійна – Донецької, Луганської, Дніпропетровської та Одеської областей.

По-друге, низька якість очищення стічних вод, адже 87% каналізаційних очисних споруд потребують заміни. Надходження стічних вод у поверхневі водойми, вода з яких використовується для централізованого водопостачання, не зменшується. 80% живильної вологи українці черпають з річок, чий стан безперервно погіршується. Якщо раніше вода з Дніпра і Десни за міжнародною класифікацією якості води відносилася до першої категорії, то сьогодні скотилася до третьої і вимагає максимального очищення.

Київводоканал досі експлуатує в старих районах столиці водопровід 1905 і навіть 1892 років спорудження. В інших містах України стан труб ще гірший. Наприклад, у Донецькій області в аварійному стані близько 40% інфраструктури водоканалів. Доставити якісну воду по іржавих трубах неможливо.

По-третє, у питній воді реєструється нестача важливих мікроелементів, таких як J, Zn, Cu, F, що впливає на виникнення ендемічних захворювань.

У радянській епосі застрягли і технології очищення води. Якщо в Євросоюзі більша частина води озонується і таким чином звільняється не тільки від шкідливих речовин, а й неприємних присмаку і запаху, то в Україні воду знезаражують по-старому – хлором. Щоправда, у використанні хлору є й негативний бік – важко розрахувати його правильну дозу. Якщо його мало, виникає небезпека біологічного зараження, якщо багато – ризик утворення канцерогенів під час кип'ятіння. А ті, у свою чергу, сприяють розвитку ракових клітин.

Також слід відмітити, що досі не вирішена проблема з цілодобовим постачанням води у багатьох регіонах України. Тільки 7 з 28 областей країни забезпечені на 100% цілодобовим постачанням води.

Про зв’язок між невідповідною якістю води в Україні та поширенням в країні багатьох інфекційних (вірусний гепатит А, черевний тиф, ротовірусна інфекція тощо), та неінфекційних (хвороби системи травлення, серцево-судинної, ендокринної тощо) хвороб, збільшенням рівня загальної захворюваності, в тому числі онкологічними хворобами, говорить не тільки вітчизняна медицина. Міністерство регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України визнало прямий зв’язок між якістю води та станом захворюваності в Україні у своїй національній доповіді про якість питної води, оприлюдненої у жовтні 2013 року.[10]

Українську воду, на відміну від європейської, не можна в принципі вважати питною, до таких висновків дійшли в Інституті колоїдної хімії та хімії води. Це технічна, у кращому випадку санітарно-гігієнічна вода, придатна в домашніх умовах.

У червні 2013 року Президент України Віктор Янукович своїм Указом ввів в дію Рішення Ради національної безпеки і оборони України «Про стан безпеки водних ресурсів держави та забезпечення населення якісною питною водою в населених пунктах України».

В рішенні зазначено, що ситуація щодо забезпечення населення якісною питною водою станом на 2013 рік позитивних змін не зазнала, а в деяких регіонах спостерігаються тенденції до її ускладнення. З огляду на це, затверджена низка заходів, направлених на зміни в законодавстві України, затвердження Національних стандартів на питну воду та Водної стратегії України до 2025 року.[11]

Але головною проблемою є організація та виконання поставлених завдань. Ефективні програми існують, але «заходи виконуються безсистемно, без помітного просування уперед протягом кількох бюджетних періодів» (з доповіді Рахункової палати щодо використання Міністерством ЖКГ бюджетних коштів, передбачених на реконструкцію і будівництво систем централізованого водопостачання).

2.4. Здійснення права на достатнє житло

З аналізу статті 47 Конституції України випливає, що всі громадяни України, враховуючи і бідних, мають право очікувати від уряду прояву турботи про їх потреби з житлом, а не зруйнування чи пошкодження будинків і житлових районів, встановлення високих цін за квадратний метр квартири та космічних процентних ставок на іпотечне кредитування.

Право на достатнє житло належить до тих економічних, соціальних і культурних прав, розвитку яких приділяється велика увага не тільки з боку міждержавних органів з прав людини, але й з боку Центру Організації Об’єднаних Націй з населених пунктів (Хабітат).

Відповідно до визначення, яке надано в Глобальній стратегії в галузі житла, «належне житло» (аdequate shelter) – це не просто наявність даху над головою. Під цим поняттям маються на увазі також житлові умови, що забезпечують невтручання у приватне життя; належна житлова площа; фізична доступність; належна безпека; гарантії збереження житла; стабільність і надійність існуючих структур; належне освітлення, опалення та вентиляція; належна базова інфраструктура, як: водопостачання, санітарія та видалення відходів; відповідна якість навколишнього середовища та фактори, що впливають на здоров'я, а також належне і доступне місце розташування житла по відношенню до місця роботи і підприємств сфери обслуговування: все це повинно бути доступним за прийнятними цінами.

Для оцінки доступності житла, у світовій практиці використовується показник “коефіцієнт доступності житла” (housing price to income ratio), який розраховується як відношення медіанної вартості житла до медіанного розміру доходу домогосподарства за рік. Величина такого показника відповідає числу років, протягом яких сім'я може накопичити на квартиру, якщо всі одержувані грошові доходи будуть відкладатися на придбання квартири. В Києві такий коефіцієнт складає 18.5 [12], що відображає значну невідповідність між рівнем життя населення та вартістю житла, адже у всьому світі прийнято вважати житло доступним, якщо цей коефіцієнт не перевищує три роки.

За даними Державної служби статистики України середня заробітна плата у м. Києві за серпень 2013 року складає 3 335 гривень (приблизно 417 доларів США).[13] Середня вартість квадратного метра житла у Києві становить 1750 доларів США (приблизно 14000 гривень). За допомогою простої математики та вищезазначених показників можна підрахувати, що для того, щоб одній людині із середнього заробітною платою в розмірі 417 доларів США купити квартиру площею, припустимо, 40 кв. м. – потрібно накопичити приблизно 70 000 доларів США (приблизно 560 000 гривень). Якщо звичайний громадянин України буде щомісячно відкладати всю свою заробітну плату на придбання квартири, за умовою, що ціна за квадратний метр квартири не буде зростати, тоді через 14 років такий громадянин зможе придбати однокімнатну квартиру. Важливо звернути увагу, що за даними Global House Price Index Q2 2013, який опублікувала компанія Knight Frank, Україна посіла 10 місце в рейтингу по росту цін на житло. Лише за 2013 рік вартість житла в Україні підвищилась на 10,9% порівняно з 2012 роком. Таким чином, враховуючи те, що ціни на житло мають тенденцію до зростання, а розмір заробітної плати при цьому майже не змінюється – такому громадянину знадобиться часу набагато більше, ніж 14 років, можливо навіть і всі 18-19 років, як показує “коефіцієнт доступності житла”.

Як бачимо житлова проблема потребує невідкладного вирішення. Допомогти в такій ситуації можуть пільгові кредити, іпотека, молодіжна програма. На сьогоднішній день в Україні запроваджено декілька програм, які, на думку чиновників, могли б покращити рівень добробуту громадян та надати підтримку черговикам, молодим сім’ям в отриманні житла. Зокрема, такими програмами є: Державна цільова соціально-економічна програма будівництва (придбання) доступного житла (30/70), Програма здешевлення вартості іпотечних кредитів для забезпечення доступним житлом та Державна програма забезпечення молоді житлом на 2013-2017 роки.

Програма «Доступне житло», на яку було виділено, напевно, найбільше бюджетних коштів, в багатьох громадян вселила надію обзавестися своїм власним житлом та/або покращити свої умови проживання. Та чи справді державна програма є такою доступною, надійною та довготривалою?

Державна програма «Доступне житло (30/70)» почала діяти з 2010 року. Суть програми полягає в тому, що 30% вартості нового житла оплачує держава, а решту 70% покупець вже виплачує сам. Програма не має вікових обмежень, але потенційні покупці, повинні стояти в квартирній черзі. Законом України «Про Державний бюджет України на 2013 рік» було виділено на цю програму 50,0 млн. гривень.

Водночас в даній програмі існує декілька положень, які гальмують її втілення в життя.

Першою перепоною, що стає на шляху доступності житла за Державною програмою 30/70, є те, що якщо площа житла є більшою за норму (тобто більше, ніж 21 кв. метр загальної площі житла на одного члена сім’ї та додатково 10,5 кв. метрів на сім’ю), або його вартість перевищує граничну вартість, різницю позичальник буде сплачувати самостійно. Державна компенсація на додаткову площу не розповсюджується. Звертаємо увагу, що нормативна вартість 1 кв. м. площі доступного житла для м. Києва 7 990 грн., для Київської області 6 435 грн. Детально проаналізувавши перелік об'єктів будівництва, які визначені Міністерством регіонального розвитку та будівництва України та зазначені у відповідному розділі на сайті Державного фонду сприяння молодіжному житловому будівництву, можна побачити, що у м. Києві найменший розмір площі квартири знаходиться по вулиці Милославська, буд. 3 та становить 32,07 кв. м, а найменша вартість одного квадратного метру складає 8750 гривень.[14] Таким чином, якщо одна людина, на яку припадає не більше, ніж 21 кв. метр загальної площі житла захоче придбати квартиру в даному будинку, площею 32, 07 кв. м, компенсації від держави вона отримає в розмірі приблизно 50 000 гривень, а решту – суму в розмірі близько 230 000 гривень – особі доведеться виплачувати самій. З цього можна зробити висновок, що це не дуже доступно для громадянина із середнім розміром заробітної плати, не говорячи вже про людей, які отримують мінімальну заробітну плату.

Другою проблемою є термін фінансування програми. Наприклад, у 2012 р. фінансування програми було призупинено в листопаді, що значно підірвало довіру громадян до Програми, оскільки значний обсяг сімей був недофінансований.

Не варто також забувати про черги осіб, які перебувають на квартирному обліку. За даними Державного комітету статистики на квартирному обліку перебувають близько 1млн. 022 тис. сімей та одинаків, з яких приблизно 735,3 тис. осіб перебувають на обліку понад 10 років. По останнім даним лише 7 тис. людей, одержали житло протягом року. Кількість сімей, які мають житлову площу в розрахунку на одну особу нижче санітарної норми (13.65 м кв.) – 6 млн. 878 тис., що складає 40,5% від загальної.[15]. Якщо черга і надалі буде просуватися такими темпами – більшість людей так і не зможуть скористатися «привілеями» Програми.

Ще однією програмою, яка повинна була вдосконалити механізм забезпечення доступності житла є Програма здешевлення вартості іпотечних кредитів (13/3), коли покупець квартири платить за кредитом лише 3% на рік, а держава компенсує решту 13% вартості банківського кредиту.

Потрібно зазначити, що часткова компенсація процентів здійснюється у межах коштів, передбачених на цю мету в державному бюджеті на відповідний рік (гарантії, що в державний бюджет на відповідний рік буде закладені кошти на цю мету, немає). Законом України «Про Державний бюджет України на 2013 рік» Мінрегіону України передбачено 300,0 млн. гривень для здешевлення вартості іпотечних кредитів для забезпечення доступним житлом громадян, які потребують поліпшення житлових умов, хоча в 2012 році на програму здешевлення іпотечного кредитування було виділено 1 млрд. гривень. Як бачимо обсяг фінансування значно знизився, а пояснюють це тим, що дана програма користується найменшим попитом серед громадян України.

«На старті програми до початку 2013 року було укладено 1233 договори на загальну суму 284 млн. грн. Однак потім програма зменшила оберти: за минулі півроку було видано всього лише близько 900 кредитів».[16]

Мала зацікавленість громадян в участі у такій Програмі зумовлена тим, що Програмою передбачена необхідність сплати учасником першого внеску в розмірі 25% вартості житла, а така вимога не завжди відповідає можливостям громадян, для яких передбачена Програма. Окрім цього, залишається неврегульованим питання стосовно сплати учасником Програми відсотків по кредиту. Не дивлячись на те, що відповідно до умов такої Програми держава компенсує 13% від ставки кредиту, громадянин-учасник Програми все рівно укладає угоду з банком при видачі кредиту під 16% річних. Окрім цього, у разі затримки державної часткової компенсації ставки кредиту, учасник Програми повинен бути готовим сплатити 16% річних за користування кредитом. Як бачимо, гарантії того, що держава погасить 13% від ставки кредиту немає, і звичайний громадянин, підписуючи кредитний договір із банком під 16% річних дуже ризикує не лише не отримати квартиру, але й взагалі «залишитись без штанів».

В даній Програмі є один суттєвий плюс, порівняно з Державною програмою «Доступне житло (30/70)», а саме те, що нормативна площа житла визначається виходячи з розрахунку 40 кв. метрів загальної площі на одинокого громадянина чи сім’ю з двох осіб та 18 кв. метрів на кожного наступного члена сім’ї, але не більш як 76 кв. метрів, а для індивідуальних житлових будинків – не більш як 94 кв. метрів, що є вдвічі більше, ніж в Програмі «Доступне житло (30/70)».

Проте, розрахункова вартість житла є нижчою, ніж в попередній Програмі, а саме:

7000 гривень за 1 кв. метр – для м. Києва;

5000 гривень за 1 кв. метр – для міст Київської області, обласних центрів та мм. Севастополя і Сімферополя;

4000 гривень за 1 кв. метр – для інших населених пунктів.

По принципу Програми «Доступне житло (30/70)» – вартість загальної площі житла, що перевищує нормативну площу та/або розрахункову вартість, сплачується позичальником відповідно до умов договору про придбання житла (укладеного між позичальником і відчужувачем житла з метою будівництва (реконструкції) житла або придбання житла в об'єктах незавершеного будівництва) за рахунок власних коштів без нарахування часткової компенсації процентів.

Таким чином, отримати та погасити кредит за програмою здешевлення житла може далеко не кожен, а тільки володар пристойної офіційної та стабільної зарплати.

Третьою програмою, яка покликана вирішити житлові проблеми молодих сімей, є Державна програма забезпечення молоді житлом на 2013-2017 роки. Дана Програма передбачає державну підтримку молодих сімей та одиноких молодих громадян через систему пільгового довготермінового кредитування молодіжного житлового будівництва, придбання житла шляхом виділення щорічно коштів з Державного, обласного та місцевих бюджетів, зменшення вартості будівництва житла для молоді та встановлення під час розрахунку розміру пільгового кредиту молоді, що надається за рахунок коштів державного бюджету, нормативної площі в розмірі 21 кв. метр загальної площі житла на одну особу та додатково 10,5 кв. метра на сім’ю, а для багатодітних сімей, молодих спеціалістів, що працюють в селах і селищах та які уклали трудовий договір з підприємствами, установами та організаціями, що розташовані у таких населених пунктах, – 20 кв. метрів на сім’ю.

На практиці дана Програма є недофінансованою та реалізується погано. Зокрема, Державна програма забезпечення молоді житлом на 2013–2017 роки передбачає фінансування у 2013 році в розмірі 593,058 млн. гривень. Натомість з держбюджету виділено лише 80 млн. гривень.

І, власне, відсутність належного фінансування з боку держави програми надання пільгових довготермінових кредитів молодим сім'ям та одиноким молодим громадянам на будівництво (реконструкцію) і придбання житла унеможливила участь в ній великої кількості громадян, які не мають змоги придбати житло іншим шляхом.[17]

Підсумовуючи, можна зробити висновок, що усі три державні програми поки що є недоступними для малозабезпечених верств населення та потребують ще значного доопрацювання, фінансування та адаптації під тих громадян, для яких такі програми, власне, буди розроблені.

Також в Україні є певні проблеми із порушенням права на достатнє житло через існування незаконних виселень із житла, які все частіше трапляються в країні. І потрібно зазначити, що боротьба держави з такими явищами часто є неефективною.

Як приклад, можна назвати справу виселення вчительки Ніни Москаленко.

Цілий рік київська вчителька бореться проти виселення з власного житла. Історія захоплення цього житла триває з квітня 2012 року. Потрібно зазначити, що орієнтовно ділянку в 20 соток на Печерських пагорбах оцінюють у $3 млн. Жінці належить 2/3 будинку, власник ще третини невідомий. Однак, від цього власника на адресу Москаленко почали надходити вимоги продати йому її частину будинку. Вчителька з цим не погодилася, і тоді їй почали погрожувати невідомі. 13 грудня 2012 року вчительку... суд виселив із будинку. ...24 грудня 2012 року прокуратура зобов’язала міліцію цілодобово охороняти будинок столичної вчительки Ніни Москаленко, яку намагаються виселити невідомі особи. 16 січня 2013 року справу проти рейдерів Ніна Москаленко виграла. 13 лютого 2013 року Апеляційний суд залишив в силі рішення про виселення вчительки з будинку в центрі Києва. 22 квітня 2013 року рейдери захопили будинок, викинули речі вчительки, виселивши її з приміщення. Міліція, яка також знаходилася під будинком педагога, вважала за краще в конфлікт активістів і рейдерів не втручатися.[18]

3. Право на соціальний захист

3.1. Система соціального захисту та соціального забезпечення

В Україні право на отримання пільг регламентують більше 50 нормативно-правових актів, які постійно змінюються та поповнюються новими. Така велика кількість законів передбачає широкий спектр державних соціальних гарантій, обов’язок забезпечення яких за тими ж законами покладено на державні органи та органи місцевого самоврядування. Кількість пільговиків за соціальною ознакою сягнула понад 13 млн. осіб, що становить близько 29% від загальної чисельності населення України.[19]

Не дивлячись на те, що перелік усіх пільг, виплат, доплат, компенсацій та інших соціальних гарантій становить кілька десятків, становище тих категорій громадян, які ними користуються є вкрай незадовільним.

На перший погляд, система соціального захисту населення в Україні є якщо не передовою, то принаймні досить прогресивною. Держава не забула про жодну людину і громадянина, що в тій чи іншій мірі стикається з певними проблемами і не може вести повноцінне життя. Законодавством передбачено як соціальні гарантії, так і механізми їх реалізації.

Однак насправді уся система соціального забезпечення в Україні є досить аморфною, а законодавство є скоріше декларацією про наміри. Система соціального захисту не виконує покладених на неї функцій, а проблеми, що виникають у цій сфері не вирішуються, а накопичуються і відкладаються у довгий ящик. За оцінками експертів через неефективну систему пільг Україна втрачає до 60 млрд. грн на рік.[20]

Однією із причин неефективності системи соціального захисту є відсутність системного підходу у цьому питанні. Державна політика тут, передовсім, базується на Законі України «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії», який мав би бути тим системоутворюючим стрижнем, на якому трималася вся система. Проте, як вже зазначалося вище, він носить досить декларативний характер, тому і система соціального захисту є досить незбалансованою.

Так, зокрема, законом встановлено такі основні соціальні гарантії:

-       мінімальний розмір заробітної плати;

-       мінімальний розмір пенсії за віком;

-       неоподатковуваний мінімум доходів громадян.

Крім того, Законами України, з метою надання соціальної підтримки населенню України в цілому та окремим категоріям громадян, встановлюються державні гарантії щодо:

-       рівня життя населення, що постраждало внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС;

-       стипендій учням професійно-технічних та студентам вищих державних навчальних закладів;

-       індексації доходів населення з метою підтримання достатнього життєвого рівня громадян та купівельної спроможності їх грошових доходів в умовах зростання цін;

-       надання гарантованих обсягів соціально-культурного, житлово-комунального, транспортного, побутового обслуговування та обслуговування у сфері освіти, охорони здоров'я, фізичної культури та спорту, торгівлі та громадського харчування;

-       забезпечення пільгових умов задоволення потреб у товарах та послугах окремим категоріям громадян, які потребують соціальної підтримки.

Паралельно із цими гарантіями існують і соціальні гарантії для представників певних професій. Це зокрема, пільги для військовослужбовців, працівників МВС та СБУ, народних депутатів тощо. Згадані пільги передбачені Законами України «Про міліцію», «Про Службу безпеки України» «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», «Про статус народного депутата України».

На такі професійні пільги держава кожен рік закладає досить значні кошти. Те, що такі соціальні гарантії не передбачені системоутворюючим законодавчим актом зовсім не означає, що вони не потрібні. На жаль, держава неспроможна забезпечити належний рівень забезпечення своїм службовцям, однак такі службовці все таки навряд чи підпадають під визначення категорії громадян, що потребують соціальної підтримки.

Крім того, є досить широкі верстви населення, що дійсно потребують соціальної підтримки, оскільки перебувають на межі соціальної прірви. В такому світлі соціальне забезпечення на професійній основі має дещо другорядне значення, так як представники названих вище професій все таки мають постійне джерело доходу і не перебувають в зоні ризику.

До того ж, часто професійні пільги носять характер такого собі корпоративного бонусу, додаткового блага для певних категорій громадян, що могли б прожити без них, але в силу своєї виключної важливості для певних посадовців в даний проміжок часу, мають особливий недоторканний статус. Так, згідно з інформацією сайту Міністерства фінансів України у 2013 році порівняно з 2012 роком збільшилося фінансування прокуратури на 550,1 млн. грн., або на 20,7%, СБУ – на 179,2 млн. грн., або на 5,7%, МВС – на 1490,5 млн. грн., або на 10,2 %. [21]

Відсутність внутрішнього порядку та узгодженості в соціальному законодавстві наводить на думку про відсутність чіткої та послідовної державної політики у цій сфері та єдиного бачення розвитку і вдосконалення системи соціального захисту.

На жаль, коли карта складена неправильно, то, по-перше, невідомо куди рухатися, а по-друге, є ризик зазнати катастрофи. Неефективність системи соціального забезпечення нікуди не зникне, доки не буде чітко визначено, як її реформувати, якими засобами та методами. Можна постійно говорити про реформи, але без чіткої програми, такі реформи приречені на провал. І в цьому аспекті єдиний підхід до законодавчого забезпечення реформи має таке ж значення, як навігаційна карта для корабля, це просто питання виживання.

Варто зауважити, що система соціального забезпечення не реформується, мабуть, в першу чергу не через безсистемну законодавчу базу, а через відсутність політичної волі у державних діячів, які відповідальні за соціальну політику та політичних сил, що стоять за такими діячами.

Реформування системи соціального захисту передбачає проведення шокової терапії, що призведе до широкого невдоволення населення та прямо відіб’ється на популярності політичної сили, що наважиться на таке реформування. Тому кожен уряд відкладає вирішення цього питання до кращих часів, перекладаючи відповідальність з себе на інших. Таким чином, проблеми у цій сфері продовжують накопичуватися.

Окремо варто зупинитися на ефективності системи соціального забезпечення з точки зору отримання допомоги тими, хто її не потребує, і неналежне отримання тими, хто її потребує.

Ні для кого не таємниця, що народні депутати України користуються широким переліком пільг. Ця ситуація, з одного боку, виглядає досить комічно, оскільки народні депутати явно не відносяться до категорій громадян, що потребують соціальної допомоги. А з іншого боку ця ситуація є дуже трагічною на фоні того, що мільйони громадян отримують місячний дохід, що не перевищує тисячі гривень. Так, за інформацією радіо «Свобода», на утримання народних депутатів передбачено такі суми: 17 мільйонів гривень на оздоровлення, 36 мільйонів на транспортне забезпечення, 12 мільйонів на безкоштовний проїзд і півмільярда на ремонт житлових будівель Ще півсотні мільйонів піде на підтримку обранців попередніх скликань. [22]

Такий яскравий приклад ілюструє всю неефективність системи розподілу соціальної допомоги.

Однак крім несправедливого розподілу соціальних гарантій серед різних категорій громадян існує ще проблема неефективного розподілу ресурсів всередині конкретних груп населення.

Так, наприклад, часто статус інвалідів-чорнобильців присвоюється тим, хто не те що ніколи не брав участь у ліквідації наслідків катастрофи на ЧАЕС, але й ніколи не проживав у зонах ураження. Натомість часто інваліди-ліквідатори аварії на ЧАЕС вимушені через суди доводити своє право на отримання державної допомоги. Те саме стосується і статусу учасника бойових дій.

Проте, суть цієї проблеми, скоріше, не у недосконалості законодавчої бази, а у корумпованості бюрократичного апарату, що здійснює функції соціального забезпечення.

Саме тому все частіше лунають заклики змінити систему пільг на систему надання адресної допомоги. Таким чином, буде можливо уникнути неконтрольованого надання пільг тим, хто їх не потребує. У 2002 році Кабінетом Міністрів України навіть було прийнято ряд постанов, що були спрямовані на впровадження системи надання адресної допомоги (№№ 253, 382, 383), однак вже у 2004 році уряд своєю ж постановою їх скасував, залишивши це питання відкритим.

За інформацією урядового порталу в 2013-2014 роках у Київській та Вінницькій областях буде проведений експеримент зі створення єдиного інформаційного середовища соціальної сфери (ЄІССС). Про це повідомив Перший віце-прем’єр-міністр Сергій Арбузов. За його словами, це передбачено ухваленою 11 вересня Постановою КМУ «Про створення єдиного інформаційного середовища соціальної сфери та забезпечення обміну інформацією між центральними органами виконавчої влади». Ухвалена постанова запровадження національної картки на базі технології Національного банку України. Після завершення експерименту ця практика буде застосовуватись по всій країні, що дозволить перейти до адресного надання пільг та допомоги, а також підвищити якість послуг.[23]

Однак твердження про те, що система надання адресної допомоги однозначно краща за систему пільг, не є очевидним, оскільки незахищеним верствам населення скоріш за все ще складніше буде отримати допомогу від держави, а корупція та бюрократизм нікуди не зникнуть, що дасть можливість отримувати адресну грошову допомогу тим, хто її не потребує.

Водночас досвід передових країн світу вказує на те, що система адресного грошового забезпечення ефективніша порівняно з тим, що маємо тепер. Так, принаймні можна буде оптимізувати витрати та ефективніше їх контролювати. Звісно ж повністю позбутися несправедливого розподілу соціальної допомоги це не допоможе, проте ефективність такої системи видається вищою в порівнянні з системою надання пільг.

Становище з соціальним забезпеченням ускладнюється ще через те, що відповідно до Рішення Конституційного суду України від 26.12.2011 р. у справі № 20-рп/2011 юридично і фактично Кабінет Міністрів України регулює порядок та розміри соціальних виплат та допомоги, які фінансуються за рахунок коштів Державного бюджету України, відповідно до наявних фінансових ресурсів.

Тобто розмір соціальних виплат, пільг, компенсацій залежить від наявних коштів у державному бюджеті, що вочевидь не сприяє покращенню у сфері соціального забезпечення. Кабмін сам вирішує, кому і скільки давати, незважаючи на законодавчо закріплені норми соціальних гарантій. Таким чином, ще раз продемонстровано декларативний характер законодавства щодо соціального забезпечення та відношення держави до своїх обов’язків.

Аналіз законодавства у сфері соціального забезпечення вказує на те, що загалом у 2013 році не відбулося суттєвих змін, а ті зміни, що були внесені у законодавчі акти радше стосуються редакції тих чи інших положень, не торкаючись їх змісту.

А отже, можна зазначити, що у 2013 році державна політика у сфері соціального забезпечення не змінилася і навряд чи зміниться, оскільки перебуває в прямій залежності від наявності фінансових ресурсів державного бюджету. З огляду на те, що за всі роки незалежності України бездефіцитним був лише один бюджет, покращення становища з соціальним забезпеченням годі чекати в найближчій перспективі. Оскільки станом на жовтень 2013 року бюджетна сфера суцільно потерпає від невиплат заробітної плати, про виплату соціальних виплат, компенсацій, пільг не варто й говорити.

3.2. Гарантії соціального забезпечення осіб похилого віку

У 2012 році було проведено пенсійну реформу, метою якої було скорочення дефіциту державного Пенсійного фонду та збалансування витрат держави на соціальні гарантії, зокрема – пенсії та доходи, за рахунок яких ці витрати фінансуються.

Однак, не дивлячись на таку реформу, дефіцит бюджету Пенсійного Фонду України виріс в 3 рази порівняно з планом. В повідомленні Рахункової палати відзначають, що реальний дефіцит бюджету Пенсійного фонду 2012 року склав 27,2 млрд. грн.[24] Навіть в Міністерстві соціальної політики України визнають неефективність пенсійної реформи. Так, за твердженням міністра соціальної політики Наталії Королевської підвищення пенсійного віку для жінок з 55 років до 60 крім негативних наслідків ні до чого не призвело. Міністр нагадала, що дефіцит фонду за підсумками 2012 року склав понад 27,2 млрд гривень. У 2013 році дефіцит Пенсійного Фонду тільки заплановано на рівні 21,8 млрд гривень. Значний дефіцит Пенсійного фонду зберігається у тому числі через недієздатність проведеної реформи.[25]

Діюча в даний момент пенсійна система являє собою дивовижний парадокс: у ній поєднуються високі страхові внески та досить низькі пенсії. Така система забирає у працюючої людини частину його законного заробітку, підриваючи мотивацію до самої роботи.

Важливо зазначити, що після запровадження пенсійної реформи пенсійний вік для жінок підвищується з 55 до 60 років (із щорічним його збільшенням на півроку). Чоловіки тепер виходитимуть на пенсію в 62. Трудовий стаж підняли на десять років. Чоловікам для отримання пенсії потрібно працювати 35 років, жінкам – 30. При цьому, більшість з них, зрештою, отримає лише мінімальну пенсію. Отже, тепер українці працюють більше за меншу пенсію. Більш того, вони платять один з найвищих у Європі пенсійних зборів, втрачаючи значну частину свого доходу. Так, середній розмір відрахувань із зарплати українця до Пенсійного фонду складає 35%, а середня пенсія за 2013 рік складає всього лише 1470 грн.[26] При тому, що шведи, для прикладу, які відраховують у пенсійний 18,5% зарплати, отримують пенсію в середньому 2000 доларів на місяць.

Якщо зрівняти показники 2012 року та 2013 року, то можна зробити висновок, що середній розмір пенсії в 2013 році порівняно з 2012 виріс приблизно на 200 грн. Але якщо врахувати інфляцію, то не дивлячись на те, що обсяг пенсії збільшується, але з урахуванням цієї інфляції чи у порівнянні з курсом долара США чи Євро – реальний розмір пенсії зменшується.

Актуальною проблемою для України залишається також нерівність пенсій для різних категорій населення. Так, у кінці 2012 року мінімальну пенсію, що становила менше 1000 грн. отримувало більше 100 тис. осіб, у той час як максимальну – менше тисячі осіб.[27] З 1 січня 2014 р. набуває чинності новий порядок визначення зарплати для обчислення пенсії державного службовця, за яким спеціальні звання та вислугу років будуть враховувати в розмірах, встановлених на день призначення пенсії за останньою займаною посадою.[28] Таким чином, можна припустити, що пенсії державних службовців (що, зазвичай вищі за середню) стануть ще вищими.

Міжнародні експертні організації також відзначають проблеми соціального захисту осіб похилого віку в Україні. Так, відповідно до індексу Global Age Watch[29] Україна посіла 66-е місце серед 91-ї країни світу в рейтингу якості життя пенсіонерів.

Відповідно до цього індексу, благополуччя людей похилого віку в Україні складає 40,2 відсотка від ідеального (100). Різниця в процентах між Україною та країною, яка знаходиться на першому місці в рейтингу (Швеція – 89.9) складає 49,7 відсотків. Дивовижно, але навіть Південна Африка обігнала нас в рейтингу на одну позицію.

Рейтинг показує, що стан здоров’я наших пенсіонерів один з найгірших в світі – 77-е місце з 91, а можливість жити незалежним та самостійним життям взагалі відсутня – 86-е місце з 91. Трохи кращим є показник в сфері зайнятості та освіти людей літнього віку, а саме 25-е місце за 91. Найкращий показник у сфері матеріального забезпечення українців – 39-е місце із 91, що зовсім не викликає дивину, адже низка категорій громадян України – народні депутати, державні службовці, військові, судді – отримують пенсії згідно із окремими законами, де передбачається, що розмір цих пенсій може становити до 90% від зарплат цих категорій працівників, а також передбачаються одноразові виплати при виході на пенсію до 10 місячних зарплат. Для прикладу, пенсія народного депутата України становить приблизно 15 624 гривень, а судді – 7 835 гривень. Такий розмір пенсії суттєво розбавляє показник реального рівня заробітної плати основної маси українців.

Основною проблемою в системі пенсійного забезпечення України є стрімка тенденція до швидкого старіння населення. Зокрема, як зазначено в Global Age Watch, чисельність населення в Україні віком старше 60 років складає 9 500 000, тобто 21,1 % від загальної чисельності населення. За прогнозами в 2050 році такий процент складатиме 32,1 % від загальної чисельності населення. Таким чином, посилюється дисбаланс між працюючими і пенсіонерами, дохідною та видатковою базами Пенсійного фонду.

Важливо звернути увагу, що людей, які отримують пенсію значно більше, ніж 21 % від загальної чисельності населення, адже є ще такі види пенсій, які призначаються по інвалідності, у разі втрати годувальника тощо. За даними Пенсійного Фонду, на кінець 2012 року в Україні налічувалось 13 639 739 пенсіонерів, а кількість працюючих осіб, за неофіційними даними, складає приблизно 14 мільйонів. Не сплачують зовсім або сплачують не повністю пенсійні внески багато громадян, які займаються підприємництвом, ведуть особисте підсобне господарство, здають в оренду землю, майно та житло, працюють за наймом без договору, або самозайняті. Отже, приблизно, на одного працездатного українця припадає один пенсіонер. Крім цього, на таку кількість працюючих громадян, досить значна кількість людей отримує мінімальну зарплату або трохи більше.

При існуючій величині заробітної плати навіть самий високий процент відрахування із зарплати до Пенсійного фонду не зможе мінімально забезпечити життя одного пенсіонера, не говорячи вже про гідну пенсію.

Оскільки питома вага осіб у працездатному віці зменшується, для компенсації даного фактору щорічно необхідно збільшувати витрати Пенсійного фонду України, а отже, збільшується залежність Пенсійного фонду від держбюджету. На сьогоднішній день Україна витрачає на виплату пенсій 16% свого ВВП.[30] Це одні з найбільших (у відсотковому вираженні) витрати на пенсіонерів у всьому світі.

Сенс пенсійної реформи полягав у тому, щоб врятувати бідних громадян від злиднів та бідності, а потім запровадити другий рівень пенсійної системи – накопичувальний фонд, який дасть змогу накопити на «гідну» старість. Проте, вищезазначені дані показують, що збалансувати бюджет Пенсійного фонду органам влади поки що не вдалось. Наразі в Україні функціонують лише перший та третій (не державного пенсійного страхування) рівні пенсійного забезпечення, тоді як другий досі не запроваджено. Пенсійна система України зовсім не готова до обіцяного накопичувального фонду, а коли він запрацює, не відомо нікому.

Потрібно зазначити, що неодноразово протягом 2013 року на засіданнях Верховної Ради розглядалися законопроекти щодо відміни основних положень пенсійної реформи і для їх прийняття не вистачало лише декількох голосів.[31] Усе це тільки підтверджує наявність проблем у цій сфері.

Таким чином, з аналізу даних за 2012-13 роки, ситуація в пенсійній системі виглядає наступним чином:

-       в зв’язку з високим рівнем інфляції, рівень пенсії не підвищився, а навпаки, зменшився;

-       дефіцит бюджету Пенсійного фонду України 2012 року збільшився і склав 27,2 млрд. грн.;

-       збільшилась залежність Пенсійного фонду від держбюджету;

-       соціальні відрахування в Україні продовжують залишатись одними з найвищих у світі;

-       Україна займає низьку позицію в світовому рейтингу якості життя пенсіонерів.

Законодавство у сфері пенсійного забезпечення залишається недосконалим та має певні правові прогалини, які зумовлюють порушення прав людини, створюють умови для неефективного управління коштами Пенсійного Фонду та ускладнюють контроль за їх використанням.

Зокрема, як одну із таких проблем можна визначити проблему у правовому регулюванні питання виплати пенсій особам, які виїжджають на постійне місце проживання за кордон до країн, з якими не укладено міжнародні договори в частині пенсійного забезпечення. Тут, попри існування ще з 2009 року рішення Конституційного суду України щодо неконституційності положень законодавства України, які регулювали питання виплати пенсій таким особам, а також рішень Європейського суду з прав людини, які визнавали дискримінаційною цю практику (Пічкур проти України), державою до сьогодні не прийнято відповідної процедури, яка дозволила людям отримувати пенсію.

В Уряді визнають цю проблему. Так, міністр соціальної політики України Н.Королевська зазначає, «що це несправедливо, коли людина не може отримати чесно зароблену пенсію тільки тому, що з тих чи інших причин змушена була виїхати з країни».[32] У 2013 році Міністерство соціальної політики підготувало черговий законопроект направлений на вирішення цієї проблеми,[33] але не має жодних гарантій що він буде розглянутий і прийнятий.

4. Рекомендації

1) Реформувати систему надання соціальних пільг: здійснити розділення правових норм на ті, що гарантують соціально-економічні права, та ті, що надають певні привілеї в зв'язку із зайняттям певної посади чи особливими заслугами;

2) припинити практику невиконання правових норм, що гарантують реалізацію соціально-економічних прав;

3) у повному обсязі передбачати фінансування закріплених у законодавстві гарантій дотримання соціально-економічних прав, припинити практику «ручного керування» при встановленні розмірів соціальних допомог;

4) удосконалити розрахунок прожиткового мінімуму, зокрема, затвердити новий набір продуктів харчування та набір непродовольчих товарів та послуг, затвердити нову методику розрахунку цього показника;

5) відмовитись від використання показника «рівня забезпечення прожиткового мінімуму», який необґрунтовано знижує мінімальні соціальні гарантії, що декларуються у законодавстві;

6) вдосконалити процедури регулювання якості харчових продуктів, а також безпеки та якості питної води;

7) запровадити заходи, спрямовані на забезпечення доступності житла, не допустити безпідставного виселення із житла, порушення прав на доступність житла вразливих категорій населення;

8) забезпечити належне фінансування і зрозумілі та ефективні механізми впровадження програми надання соціального житла, а також розвиток мережі центрів реінтеграції, соціальних готелів для бездомних громадян;

9) вдосконалити роботу щодо забезпечення вразливим верствам населення соціального захисту у зв’язку із підвищенням тарифів на житлово-комунальні послуги, зокрема, функціонування прозорої та ефективної системи житлово-комунальних пільг та субсидій;

10) поступово зменшити частку прямого державного фінансування соціальних потреб та підвищити частку фінансування з боку населення на основі збільшення всіх доходів, насамперед заробітної плати, пенсії, інших видів соціальних трансфертів;

11) забезпечити жорсткий зв'язок між соціальними пільгами, що надаються, та джерелами й механізмами відшкодування їхньої вартості надавачам;

12) впровадити уніфіковані підходи до визначення розміру видатків державного бюджету на відшкодування витрат надавачам пільгових послуг;

13) продовжувати реформувати пенсійну систему шляхом впровадження положень законодавства щодо накопичувального рівня цієї системи, створити передумови для цього;

14) вирішити питання виплати пенсій особам, які виїжджають на постійне місце проживання за кордон до країн, з якими не укладено міжнародні договори в частині пенсійного забезпечення;

15) уникати дискретного підвищення мінімальної пенсії; запровадити правило індексації, за якого підвищення пенсії буде прив'язане до індексу споживчих цін, розрахованого для груп населення з різними доходами;

16) удосконалити регулювання та нагляд за недержавними пенсійними фондами з урахуванням міжнародного досвіду та консультацій;

17) забезпечити гарантії реалізації рішень національних судів, які стосуються виплат соціальних допомог, де відповідачам є держава.

 

[1] Підготовлено Максимом Щербатюком, юристом УГСПЛ

[2] http://bbc.co.uk/ukrainian/business/2013/08/130819_poverty_ukraine_az.shtml

[3] Розмова з Юрієм КУЛИКОМ, Головою Федерації професійних спілок України http://psv.org.ua/arts/intervyu/view-1710.html

[4] Продовольча безпека України неможлива без державного регулювання АПК http://ua-ekonomist.com/216-prodovolcha-bezpeka-ukrayini-nemozhliva-bez-derzhavnogo-regulyuvannya-apk.html

[5] Погляд на продовольчу безпеку України http://nash-rayon.dp.ua/index.php?option=com_content&view=article&id=28146&catid=336&Itemid=596

[6] Система НАССР будет контролировать качество продуктов питания в Украине http://1kr.ua/news-9879.html

[7] Україна стане одним зі світових лідерів із виробництва органічної продукції http://info-kmu.com.ua/2013-09-04-000000am/article/15902467.html

[8] Заходи держави щодо запобігання виникненню потенційних загроз продовольчій безпеці http://dkrp.gov.ua/info/2368.htm

[9] Продовольча безпека... з відстрочкою http://gazeta.dt.ua/business/prodovolcha-bezpeka-z-vidstrochkoyu-_.html

[10] Національна доповідь про якість питної води та стан водопостачання в Україні http://minregion.gov.ua/attachments/content-attachments/1782/..2012.pdf

[11] УКАЗ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ № 350/2013 http://president.gov.ua/documents/15827.html

[12] http://numbeo.com/property-investment/gmaps_rankings.jsp?indexToShow=getAffordabilityIndex&year=2013

[13] Середня заробітна плата за регіонами за місяць у 2013 році http://ukrstat.org/uk/operativ/operativ2013/gdn/reg_zp_m/reg_zpm13_u.htm

[14] http://molod-kredit.gov.ua/dostupne-zhitlo/4-kroki-dlya-otrimannya

[15] http://ukrstat.gov.ua/

[16] Жилье недоступно. Инициированная Януковичем государственная ипотека под 3% годовых провалилась http://nbnews.com.ua/ua/tema/96613/

[17] Молодь закликає Уряд збільшити фінансування пільгового молодіжного кредитування http://molod-kredit.gov.ua/news/molod-zaklikaie-uryad-zbilshiti-finansuvannya-pilgovogo-molodizhnogo-kredituvannya

[18] Ніна МОСКАЛЕНКО: «Якби всім скривдженим згуртуватися... Нас дуже багато таких» http://day.kiev.ua/uk/article/tema-dnya-cuspilstvo/nina-moskalenko-yakbi-vsim-skrivdzhenim-zgurtuvatisya-nas-duzhe-bagato. Вчительку виселили з її помешкання у центрі Києва й заварили будинок металом http://zik.ua/ua/news/2013/04/22/405442

[19] Право на пільги за соціальною ознакою має понад 13 млн осіб, що становить близько 29% від загальної чисельності населення України. http://jkg-portal.com.ua/ua/publication/one/koli-derzhava-splachuje-za-zhkg-32809

[20] Убивчі пільги: через неефективну систему пільг Україна втрачає до 60 млрд грн на рік http://news.finance.ua/ua/~/1/2013/11/13/312836

[21] http://minfin.gov.ua/control/uk/publish/article?art_id=358768&cat_id=326268

[22] http://newsru.ua/ukraine/20feb2013/lgotu_depytatov.html

[23]  В Україні розпочинається впровадження адресності надання соціальних допомог http://kmu.gov.ua/control/uk/publish/article?art_id=246671998&cat_id=244276429

[24] Реальний дефіцит Пенсійного фонду торік склав 27,2 млрд. грн. – Рахункова палата http://vgolos.com.ua/news/realnyy_defitsyt_pensiynogo_fondu_torik_sklav_272_mlrd_grn_ndash_rahunkova_palata_66259.html

[25] Королевська визнала "провал" пенсійної реформи http://epravda.com.ua/news/2013/01/17/356717/

[26] Середня пенсія в Україні – 1470 грн., 26 червня 2013, Новий погляд http://pohlyad.com/news/n/18270

[27] Максимальну пенсію в Україні отримує менше тисячі осіб, ТВі, http://tvi.ua/new/2012/11/19/maksimalnu_pensiyu_v_ukraini_otrimue_menshe_tisyachi_osib

[28] У 2014 році держслужбовці отримуватимуть пенсії за новим порядком, Дзеркало тижня, http://dt.ua/ECONOMICS/u-2014-roci-derzhsluzhbovci-otrimuvatimut-pensiyi-za-novim-poryadkom-124091_.html

[29] Індекс який вимірює добробут людей похилого віку та бере до уваги розміри пенсій, частку людей похилого віку за межею бідності, очікувану тривалість життя після досягнення 60 років та багато інших параметрів, взятих з даних Світового банку, Всесвітньої організації охорони здоров'я, Міжнародної організації праці та ЮНЕСКО http://helpage.org/global-agewatch/

[30] Чим обернеться для України підвищення пенсійного віку? http://u-e-p.eu/news/2013/august/chim-obernetsya-dlya-ukrani-pdvishennya.html

[31] Депутати знову відмовились знизити пенсійний вік для жінок http://epravda.com.ua/news/2013/04/17/371408/

[32] Мінсоцполітики розробило механізм виплати пенсії усім громадянам, які виїхали на постійне проживання за кордон http://kmu.gov.ua/control/uk/publish/article?art_id=246705971&cat_id=244276429

[33] Пенсіонерам за кордоном можуть почати платити пенсії http://news.finance.ua/ua/~/1/2013/09/26/309692

 

 

 

 Поділитися