Всі відтінки сірого. Частина 4. Баба Катя
Баба Катя зустрілася нам, коли ми були в гостях у її подруги, хоча які там гості – вірніше сказати, на розвалинах будинку. Пряме попадання снаряду, без шансів на спасіння. Хазяйку врятувало диво - вийшла вранці у туалет на подвір’ї. «Гупало сильно, ось і не спалося. Поверталася з туалету, і бач – вогняний шар на мене летить, нічого більше не запам’ятала – тільки цей шар. І вогонь на халаті, прямо на мені халат згорів, соромно було спочатку, а потім і я загорілася, і більше нічого не пам’ятаю. Дякувати сусідам, перев’язали, у кого чим було, бо кров хлистала, а швидка сказала, що не виїде, бачте, у вас там стріляють. Ніби ми й самі не в курсі».
Від спогадів жінка починає хвилюватися, занадто багато всього навалилося – ось тут на допомогу і приходить баба Катя. Звичним жестом погладжує подругу по плечам, ніби огортає своїм теплом, і запрошує до себе. «Підемо, дітки, до мене, покажу і свій будинок, снаряд попав прямо у хату». Дітками нас будуть називати всю поїздку, «синочок», «донечка», «дитинко», у великих містах ці слова не у вжитку, тут же, на сірій зоні, промовляються безліч разів. Ніби війна породнила, міцно – не розірвеш.
На подвір’ї баби Каті одразу хочеться залишитись, забувши, що зовсім не гостювати приїхали. Затишна бесідка, лози винограду, що лоскочуть обличчя, та чорний, худий як кочерга, кіт. «Ох і балуваний», - жаліється баба Катя, - «Але прибився, хай живе, удвох ми. Ви заходьте, дітки, я вам і з собою фруктів дам, яблучок, дивись, донечко, я ж не бачу майже нічого, сліпа бабушка вже стала. Он там яблунька росте, Фронтовичка, сорт такий. Бачте, як рясно вродила, пригощайтеся, і з собою візьмете, свято скоро, не можна відмовляти, гріх».
У будинок баби Каті «прилетіло» з тієї сторони рано-вранці, пряме попадання у кут спальні. Хазяйка завжди там спала, але за декілька днів до того поїхала до лікарні – здоров’я вже не те, ось і вирішила полікуватись, тому і не ночувала вдома. Інакше не розмовляла б сьогодні з нами. «Ікона мене врятувала, дітки. У кутку висіла, прямо туди і потрапило, але на образах - ні тріщинки. Дякую Матінці Божій, кожного вечора сідаю перед іконою і дякую, і молюсь. За що молюсь, діточки? За те, щоб війна та клята скінчилася, діток шкода, холодні, голодні, ой, не можу, знову плакати зараз почну. Ти зніми, зніми на фотоапарат ікону, хай люди побачать мою спасительницю».
Слухняно фотографуємо ікону, вона дійсно випромінює щось таке, чого жодною плівкою не зафіксуєш. Впевненість та мудрість, оповита вишитими рушниками. Намолена, як кажуть віруючі.
Баба Катя всаджує нас на диван, найкращі місця – для гостей, відбиваємося з останніх сил від пропозицій борщу, кави, чаю, незручно ж. Кляну себе за те, що не взяли якихось солодощів, та хіба знали, що будемо у баби Каті гостювати. Вона сідає поряд, рада, що у її оселі гості, і розказує все своє життя у декількох реченнях. «Сама з бідної родини я, дітки, всього добилася сама, тому знаю, як може бути важко. Діти є, онуки дорослі, он бачте, фотографія на стіні, чемпіонка в мене, з медалями. Рідко приїжджають, та що поробиш. Я люблю гостей, часто солдатики заходять помитися, а хіба я проти? Вода є, ванна є, що там бабі треба.
Раз прийшов один, командир, каже, пустіть, бабо, помитися, бо хворію дуже, грип чи що там. Пустила, а поки був у ванній – борщику йому насипала, з червоною перчиною. Як поїв він того борща, як став красний такий, ой я і злякалася. Думаю, як станеться з ним що – посадять бабу, а я ж допомогти хотіла. А потім дивлюся, піт з нього пішов, хвороба виходити стала, я його платком пуховим своїм накрила, сиди, кажу, синочку. Дивлюся, носик став біліть, потім щочки, жар відступив. Так і вилікувала, і сама налякалася.
Поїхали вже мої хлопчики додому, на Західну [Україну], мобілізувалися. Ось вчора буквально дзвонили, кажуть, бабушка Катя, приїдемо у гості, та я тільки рада буду. Тієї зими як же холодно їм було, так я дала одіяло ватне, нове ще шерстяне, навіщо мені багато – накритися чим є – і добре. Спортивний костюм віддала, хіба хто знає, що то бабушкін? Хай гріються, і приходять купатися хай, може і вам треба скупатися – тільки скажіть. Борща наварила, хліб солдатики приносять, йдуть і кажуть: «То Вам, баба Катя», а я й дякую. Круп у мене багато, також від хлопчиків, тушонка, сгущонка, все є, грошей тратити не треба, тільки щоб людей наймати, будинок ремонтувати. Нічого, дітки, все нічого, аби не стріляли. Дадуть той шифер – добре, не дадуть – Господь з ними. Аби на хліб було – та й хлібу не треба, солдати все бабушці дають».
Поки ми фотографуємо пошкодження будинку, баба Катя обриває яблука та виноград так буденно, ніби це дійсно її великовозрастні внучки приїхали на хвилинку, і вже час додому, до великого міста, а любляча бабуся складає у дорогу «гостинчики», бо своє, домашнє. Намагаємося відмовитися, буцімто, що ж ми будемо Вас об’їдати, але баба Катя ставить крапку у суперечці: «Дітки, у мене життя пропало все, хіба я тих яблук жаліть буду.»
Відмовитися неможливо, тільки безкінечно дякувати і невміло молитися, щоб бабі Каті вистачило здоров’я надовше. Бо таких людей більше не роблять.
