MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

"Ми не жителі, а виживанці". Водяне

10.05.2018   
Яна Смелянська

Трагічні події на сході України, які почалися чотири роки тому, багатьма спочатку осмислювалися як страшний сон. Просто нічний кошмар, дії в якому відбуваються настільки швидко, що не встигаєш їх усвідомлювати. Тоді навряд чи хто розумів, що таке війна насправді і що нас чекає далі.

Сьогодні, проїхавши всю лінію протистояння в Донецькій та Луганській областях, спостерігачі ХПГ ніяковіють від того, що зробила війна з Донбасом.

Села і селища, які ще чотири роки тому входили до переліку так би мовити "елітних", сьогодні вигоріли дотла, а замість багатих і доглянутих домоволодінь, стоять розтрощені руїни.

Деякі села на кшталт Широкиного, Водяного, Пісок, Опитного Донецької області то й зовсім перетворилися на привидів.

Зустріти людей на вулицях цих населених пунктів – воістину удача.

Сьогодні мова піде про село Водяне. Це крайня точка української території. Попереду - Донецький аеропорт.

Нашій моніторинговій групі в цей раз вдалося вперше поспілкуватися з рештою місцевих жителів, побачити і проаналізувати ситуацію в населеному пункті, що склалася за 4 роки бойових дій. Адже доступ громадськості, журналістів, тим більше правозахисників, в цей і ще ряд населених пунктів на лінії розмежування вкрай обмежений.

Те, що нам вдалося зафіксувати на фото та відео, а також дізнатися з розповідей місцевих жителів, валить у ступор і повне нерозуміння того, що відбувається на території, де-юре і де-факто контрольованій українською владою.

Гуманітарна ситуація

«– Паша, коли ти до нас? Ми ж чекаємо. Хліб закінчується. Нам в цей раз один цибульний, один фірмовий і п’ять батонів. І ще, якщо не важко, захопи з собою чотири булочки з сиром для моєї і сусідської бабусі», – Іван Степанович* закінчує телефонну розмову з волонтером, який привозить продукти для місцевих жителів за попереднім замовленням і за потребою.

У населеному пункті немає школи, дитячого садка, сільської ради, медичного закладу, пошти, аптеки, робочих місць, повноцінної комунікації із зовнішнім світом.

Населений пункт не газифікований. Тут немає водопроводу. Питна вода тільки з колодязя. У селі немає жодного продуктового магазину, не кажучи вже про господарські.

Для того, щоб опалити свої будинки в зимовий період, люди змушені ходити в найближчі лісопосадки за дровами. А це додатковий ризик для життя через заміновані території.

Тих дров і вугілля, які привозять гуманітарні організації в село, не вистачає. Від держави люди допомоги не отримують.

З інтерв’ю з місцевим жителем: «Взагалі ми самі вугілля докуповуємо. Але проблема в тому, що, коли постачальник уточнює, куди треба везти, то їхати відмовляються майже всі. Бояться. Досі ж пострілюють ... »

До початку бойових дій на Донбасі село вважалося елітним і досить багатим. Близькість до обласного міста Донецька говорить сама за себе, так само, як і колись сучасні в кілька поверхів домоволодіння, а нині порожні, переважно пошкоджені або повністю зруйновані.

До війни в Водяному постійно проживали близько п’ятисот людей. Плюс на літній період приїжджали «дачники» з дітьми та онуками. Сьогодні в селі залишилися 40 осіб. Всі пенсіонери, або люди передпенсійного віку. Дітей в населеному пункті немає.

Єдиний зв’язок із зовнішнім світом – пара-трійка волонтерів, які завозять продукти, зрідка заїжджають міжнародні організації, представники протестантських церков і військові, які раз на місяць привозять газети і деяку допомогу.

Один раз на місяць приїжджає машина «Укрпошти» для того, щоб виплатити пенсії деяким жителям. Ключове слово – ДЕЯКИМ. Бо не всі жителі Водяного, які є пенсіонерами, отримують свої виплати. Пов’язано це з тим, що жителів прифронтових територій зобов’язали проходити т.зв.верифікацію в відділеннях «Ощадбанку». А частина селян-пенсіонерів прикуті до ліжка і не мають фізичної можливості це зробити. Нам стало відомо про двох жінок, які не отримують свою пенсію вже декілька  років саме через неможливість пройти верифікацію.

Керівник Гуманітарної місії "Проліска" Євген Каплін у травні 2017 року направив офіційні листи президенту України, губернатору Донецької області Павлу Жебрівському, керівнику антитерористичного центру, Уповноваженій з прав людини Валерії Лутковської, а також главам Мар’їнської і Ясинуватської районних військово-цивільних адміністрацій. У листах містилося прохання про створення військово-цивільної адміністрації в підконтрольних уряду України прифронтових селищах, розташованих поруч з Донецьким аеропортом: Піски, Опитне, Водяне, Північне.

«На сьогоднішній день там проживають 240 осіб. Причому, правильніше буде сказати – виживають. Третій рік в нелюдських умовах: без доступу до базових прав людини, регулярного транспорту, газо та водопостачання, частково без електроенергії, без функціонуючих фельдшерських пунктів, органів місцевої влади, в зруйнованому житлі, під регулярним артилерійським вогнем», –перераховував тоді біди громадян Євген Каплін.

Реакція на звернення благодійника від влади з’явилася тільки в лютому 2018 року. А це означає, що тривалий час, а саме з початку збройного конфлікту на Донбасі і до лютого 2018 року село Водяне, також як і 40 інших населених пунктів на лінії розмежування, що не були враховані в розпорядженні Кабінету міністрів України №1085, яким внесено зміни до переліку населених пунктів, що знаходяться на лінії зіткнення було між небом та землею. Адже від наявності населеного пункту в даному переліку залежать "переселенські" виплати, які отримують люди, вимушені покинути свої домівки.

Перелік населених пунктів, розташованих уздовж лінії зіткнення лише 8 лютого 2018 року поповнився на 23 населених пункти в Донецькій області.

Отримали відповідний статус селище Зайцеве, села Новолуганське, Карлівка, Нетайлове, Водяне та інші.

До цього часу виїжджаючи з Водяного, люди не мали ані якої допомоги від держави. Не могли претендувати навіть на жебрацьку суму в 440 гривень, як ВПО.

Доступ до медицини

Ні ФАПу, ні амбулаторії, ні навіть медичної сестри в селі немає. Один раз в два місяці в село приїжджають представники організації «Лікарі без кордонів». Але не слід роз’яснювати проблему відсутності повноцінного медичного обслуговування території докладніше, враховуючи, що переважна кількість людей, які проживають тут, мають потребу в систематичному і якісному спостереженні фахівців.

Крім того, якщо виникає екстрена ситуація (а з огляду на те, що практично всі жителі – люди похилого віку, то це трапляється часто), «швидка допомога» виїжджає або з Очеретиного, або з Селідового. В середньому, щоб дістатися до села бригаді медиків необхідно близько години. І це тільки в денний час доби. Якщо є ймовірність обстрілів, медики їхати відмовляються. Так само, як і відмовляються їхати вночі.

Влада

На території села немає сільської ради. До війни Водяне відносилося до Пісківської ради Ясинуватського району Донецької області. З того моменту, як встановилася лінія розмежування, а Пісківська рада перестала функціонувати через відсутність депутатського корпусу, село Водяне відійшло в підпорядкування Ясинуватської ВЦА, що знаходиться аж у Очеретино. Територіальна віддаленість від райцентру складає більше 50 кілометрів. Можливість комунікації з органами влади в Водяному практично відсутня. На даний момент жителі села стверджують, що з початком військових дій і початком повної ізоляції від зовнішнього світу, населений пункт жодного разу не відвідував жоден представник влади. Тобто про те, як люди виживають в таких умовах, влада вважає за краще не задумуватися.

Транспортне сполучення в населеному пункті відсутнє повністю. Тут немає ніякого громадського транспорту. Якщо виникає необхідність виїхати в «цивілізацію», місцеві жителі користуються послугами односельчан, у яких є власний транспорт. Така поїздка в середньому кожному мешканцю Водяного обходиться від декілька сотен гривень. Для будь-якого жителя Водяного ця сума непідйомна.
Робочі місця в населеному пункті також відсутні. До війни люди були працевлаштовані на підприємствах обласного Донецька. Зі встановленням лінії розмежування ця можливість обірвалася. Звідси випливає наступна проблема – частина жителів села не встигли доробити до виходу на пенсію. Відповідно втратили будь-який дохід. Єдиний спосіб вижити в Водяному – пенсія, або родич, який отримує пенсію.

Руйнування і жертви серед цивільного населенія.

Значна частина домоволодінь і вся інфраструктура в селі зруйновані. Незначна кількість пошкоджених домоволодінь було відновлено за допомогою виключно міжнародних благодійних організацій.

У Водяному за час конфлікту зафіксовано три випадки загибелі цивільних. У тому числі дві жінки і один чоловік.

На сьогоднішній день прильотів по населеному пункту не фіксується. Найжорсткіший період військових дій – 2014-2015 роки. Однак звуки працюючих неподалік знарядь чутні тут постійно, як вдень, так і вночі.

ЗМІ і мобільний зв’язок

Мобільний зв’язок в Водяному працює з дуже великими перебоями. Для того, щоб додзвонитися куди-небудь, потрібно знайти певне місце на височини.

У маси в цьому селі віщають тільки телеканали і радіочастоти противника: радіо «Республіка», «Перемога», «Століца» – основні джерела інформації. З ранку і до вечора жителі Водяного слухають про «героїчні перемоги армії ополченців» над «українськими карателями», а також про «стабільний і постійно ростучий рівень розвитку молодої «республіки», і при цьому ані слова про те, що відбувається в Україні. Тому що, українських ТВ каналів тут немає, як і радіо.

Єдина інформація про те, як живеться в Україні, до жителів Водяного потрапляє від військових один раз на місяць, коли ті привозять газети. Інформаційного вибору у жителів Водяного природно немає.

Нашій групі місцеві скаржилися на цю проблему і просили зробити щось для вирушення ситуації із медіа.

***

Замість висновків.

"Сіра зона". Танки, солдати, БТРи не виглядають тут абсурдними - ти чекаєш їх тут побачити. Але картини зі звичайного життя, побачені тут, не вкладаються в голові, хоча я не перший, не другий і навіть не десятий раз відвідую цю кляту "сіру зону". І чим ближче до війни, тим більше недоречними деякі картинки здаються.

Ти відчуваєш дисонанс. Ніби хтось майнув папірцем, на якому написано «червоний» чорним чорнилом. Якщо швидко прочитати написане, напевно, скажеш «чорний». Так само і в цій "сірій зоні" – свідоме і підсвідоме в дисонансі між собою.

Не до кінця, але я більш-менш можу зрозуміти, коли кричать у всю горлянку, що не треба звертати уваги на всіх тих, хто залишився поза лінією розмежування. Типу це їх вибір. Ну, припустимо... Хоча я готова багато сперечатися і доводити іншу думку.

Але, коли мешканці з українського боку лінії ледве виживають у своїх побитих війною домівках, і ніхто, крім волонтерів та міжнародних організацій не звертає на них ані якої уваги, це поза моїм розумінням. А де влада? Де українська позиція щодо цих бабульок та дідусів цієї "сірої зони", які замість колисання своїх онуків та потягування чаю біля будинку молються Богу про те, щоб швидше померти аби не мучатися? 

Сміх. Мене колись спитали, чого я сміюся, коли розповідаю жахливі історії з поїздок. Що, дурочка чи шо? Та хай буде, як вважають... Але його тут важко пояснити. Особливо тому, хто ніколи не був на війні. Коли грань між життям і смертю настільки тонка, сміх здається найбільш щирою і автоматичною реакцією захисту. Тремтячі руки і погляди в далечінь будуть пізніше, після того, як небезпека мине і реальність повернеться. 

 Поділитися