MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Безпека в Україні жертв переслідувань авторитарними режимами країн колишнього СРСР

13.01.2019   
Борис Захаров, Анвар Деркач, Олександр Лапін
Україна не повинна розглядатися як «безпечна країна походження» та «безпечна третя країна». Україна не є спроможною ефективно захистити своїх громадян від переслідувань російською владою. Це також стосується й росіян – шукачів притулку, яких переслідує РФ, й шукачів притулку з інших країн колишнього СРСР, яких переслідують спецслужби країн походження.

Загальний огляд

В умовах збройної агресії Російської Федерації проти України, окупації АР Крим і м. Севастополь, війни на сході України і створення квазідержавних утворень, т. зв. ЛНР і ДНР під фактичним контролем РФ, вкрай загострилося питання безпеки українських та іноземних громадян, які стали жертвами переслідувань Російської Федерації та її сателітів.

Протягом останніх років авторитарний режим Володимира Путіна у Російській Федерації став ще більш централізованим і жорстким. Війна проти України і окупація Кримського півострова супроводжується придушенням громадянських та політичних свобод в самій Росії. Були прийняті нові репресивні закони, а вже діючі також вибірково застосовуються для переслідування, дискредитації, висунення обвинувачень, позбавлення волі, утримання під вартою, накладення штрафів, а також тиску на приватних осіб та організації, що виступають з критикою влади. Зміни до антитерористичних законів, відомі як «пакет Ярової», надали владі широкі повноваження[1]. Головною мішенню переслідувань стали українські громадяни, а також російські громадяни та організації, які підтримують уряд України або критикують окупацію Криму та воєнну агресію Росії на сході України.

У деяких аспектах режим Путіна має ознаки тоталітаризму. Його не можна назвати класичним тоталітарним режимом, тому що зберігається відносно відкрите суспільство, але такі ознаки, як монополія держави на «правду», підміна понять і брехлива пропаганда, індоктринація з використанням сучасних технологій комунікації в комплексі з терором проти інакодумців дозволяють говорити про гібридність авторитарного і тоталітарного режиму в РФ. В Росії йде процес історичного ревізіонізму радянського тоталітаризму. Він проявляється не тільки в заявах політиків і в галасливих святах з вивішуванням портретів «вождів». У сталінському стилі відбуваються викрадення, затримання, арешти, обшуки і катування затриманих, яким інкримінують вигадані злочини.

Режим Путіна не є одноманітним на всій території РФ. Найбільш жорсткі форми він набув на Північному Кавказі та в окупованому Криму. На цих територіях він перевершив навіть радянський тоталітаризм доби «застою». Старі радянські методи набули нової сили: створення атмосфери страху, безсилля і безнадії, терор проти інакодумців, воєнні злочини, вбивства, насильницькі зникнення, катування, великі строки ув’язнення, переслідування за ознаками релігії, етнічної приналежності та сексуальної орієнтації, презирство до людської гідності, підміна непорушних цінностей доктриною «русского мира», тотальна пропаганда.

На даний момент в окупованому Криму за нашими підрахунками перебуває 44 українських політв’язня, і ще 20 відбувають покарання на території РФ[2]. Крім того, за даними СБУ, в так званих ЛНР і ДНР, що знаходяться під фактичним контролем РФ, знаходиться 103 заручники, як військових, так і цивільних, 402 особи вважаються зниклими безвісти[3].

На думку експертів Правозахисного центру «Меморіал», в РФ за політичними мотивами переслідується 261 особа. Політв’язнями визнані 53 особи, жертвами переслідувань за релігійні переконання – 151 осіб, жертвами переслідувань без позбавлення волі – 57 осіб, і ще 106 осіб є ймовірними жертвами[4].

В таких умовах багато хто з росіян, жертв переслідувань російською владою, намагаються знайти притулок в Україні, а українці, яких переслідує РФ, сподіваються на захист української держави. Але чи є Україна безпечною країною?

Відповідно до параграфу 52 доповіді УВКБ ООН «Обговорення питань міжнародного захисту, пов’язаних з розвитком ситуації в Україні – Оновлення III» від 24 вересня 2015 року Україна не повинна розглядатися як «безпечна країна походження». УВКБ ООН роз’яснює: «За нинішніх обставин УВКБ ООН не вважає належним визнання України «безпечною країною походження». Держави повинні вилучити Україну зі списків «безпечної країни походження». Відповідно, УВКБ ООН закликає уряди не застосовувати прискорені процедури із зменшенням процесуальних гарантій (у тому числі, без припинення виконання) до заяв про міжнародний захист громадянами України або звичайними мешканцями України; і не піддавати цих осіб різним умовам прийому, ніж інші заявники на міжнародний захист»[5].

Так само, Україна не розглядається як «безпечна третя країна». УВКБ ООН у п. 54 зазначеного документу стверджує: «УВКБ ООН не вважає за доцільне, щоб держави призначали або підтримували призначення України як так званої «безпечної третьої країни». Позначення країни як «безпечної третьої країни» може призвести до того, що запит про міжнародний захист не розглядається по суті, але оголошується неприйнятним, або обробляється в прискореній процедурі з обмеженими процесуальними гарантіями… УВКБ ООН просить держави розглядати заяви про притулок від громадян третіх країн, які раніше проживали в Україні або слідували транзитом через Україну, з застосуванням справедливих та ефективних процедур з повним набором процедурних гарантій»[6].

У Додатку 1 до Директиви 2013/32 / ЄС Європейського Парламенту та Ради ЄС від 26 червня 2013 р. про загальні процедури надання та скасування міжнародного захисту (нове видання) надається визначення безпечної країни походження: «Країна розглядається як безпечна країна походження, в якій, на основі правової ситуації, застосування закону в рамках демократичної системи та загальних політичних обставин, можна продемонструвати, що загалом і послідовно немає переслідувань, як визначено в Статті 9 Директиви 2011/95/ ЄС, не має жодних катувань або нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання та немає загрози через невибіркове насильство в умовах міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту. При здійсненні цієї оцінки враховуються, зокрема, ступінь захисту від переслідувань або поганого поводження:

(а) відповідні закони та положення країни та спосіб, яким вони застосовуються;

(b) дотримання прав і свобод, закріплених у Європейській конвенції про захист прав людини та основоположних свобод та / або Міжнародного пакту про громадянські та політичні права та / або Конвенції Організації Об’єднаних Націй проти катувань, зокрема прав, відступ від яких не може бути зроблено відповідно до пункту 2 статті 15 згаданої Європейської конвенції;

(c) повага до принципу неповернення відповідно до Женевської конвенції;

(d) забезпечення системи ефективних засобів захисту від порушень цих прав та свобод»[7].

На превеликий жаль, на нашу думку, Україна не відповідає критеріям ЄС, як безпечна країна походження. Хоча українське законодавство загалом відповідає міжнародним стандартам у цій сфері, правозастосувальна практика залишається далекою від таких стандартів. У річній аналітичній доповіді правозахисних організацій «Права людини в Україні – 2017» наводяться дані про вбивства, насильницькі зникнення, невибіркове насильство під час конфлікту з РФ, застосування катувань та поганого поводження тощо[8].

Ст. 3 Конституції України (КУ) визнає життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпеку людини найвищою соціальною цінністю, а відповідно до ст. 25 КУ «Громадянин України не може бути позбавлений громадянства і права змінити громадянство. Громадянин України не може бути вигнаний за межі України або виданий іншій державі. Україна гарантує піклування та захист своїм громадянам, які перебувають за її межами»[9]. Незважаючи на ці конституційні гарантії, Україна не є спроможною ефективно захистити своїх громадян від переслідувань російською владою. Це також стосується й росіян – шукачів притулку, яких переслідує РФ. Система надання притулку в Україні демонструє цілий комплекс системних порушень прав людини:

  1. Викрадення і незаконна видача в країну походження;
  2. Відмова у можливості подати заяву про притулок в Україні та зловживання з процедурою подачі заяви;
  3. Передача конфіденційної інформації державним органам країни походження;
  4. Безпідставна відмова у наданні притулку;
  5. Порушення процедури оскарження;
  6. Невиконання рішень суду і багатократні оскарження судових рішень з боку ДМСУ;
  7. Порушення права на свободу та особисту недоторканність в екстрадиційних справах через безальтернативність тимчасового арешту, застосування практики повторних арештів, незаконного збільшення терміну екстрадиційного арешту;
  8. Дискримінація іноземців-учасників АТО та ООС, пов’язана з відсутністю їхнього визначеного статусу.

За останні роки маємо багато випадків вбивств, насильницьких зникнень в Україні й викрадень з території України, а також катувань осіб, яких переслідує РФ.

Вбивства осіб на території України, яких переслідує РФ

На території України, не враховуючи окуповані території та зону бойових дій, було скоєно низку злочинів, однією з версій яких, на думку слідства, було замовлення з РФ.

Так, 1 червня 2017 року замовним вбивцею було вчинено замах на Адама Осмаєва і Аміну Окуєву. Осмаєв був поранений, а Окуєва поранила нападника. Йому було оголошено про підозру. Народний депутат, член колегії МВС Антон Геращенко назвав нападника «агентом російських спецслужб». За даними Геращенка, чоловік був легалізований в Україні в лютому 2016 року, під ім’ям Олександра Дакара[10]. Окуєва вважала, що кілером є агент ГРУ або ФСБ РФ[11]. Але вже 30 жовтня під час повторного замаху Аміну Окуєву було вбито, а Адам Осмаєв отримав поранення. Вона загинула біля селища Глеваха Київської області – невідомі обстріляли з кущів автомобіль Окуєвої та Осмаєва[12].

Денис Вороненков, екс-депутат Держдуми Росії, який отримав українське громадянство, був розстріляний у центрі Києва 23 березня 2017 року. Охоронець Вороненкова вогнем у відповідь поранив нападника. Вбивця помер у лікарні. Ним виявився уродженець Павлограда Павло Паршов, який раніше служив у Нацгвардії, але був звільнений за невиконання умов контракту. Антон Геращенко назвав його «російським диверсантом» – за даними українських правоохоронців, перед нападом на Вороненкова Павло Паршов відвідував РФ. Вороненков вважався одним із головних свідків «російської агресії проти України й, зокрема, ролі Януковича щодо введення до України російських військ»[13].

8 вересня 2017 року, у центрі Києва, в районі Бессарабського ринку, був підірваний автомобіль Тимура Махаурі, в якому також знаходилася його знайома зі своєю дитиною. Махаурі загинув, жінка отримала тяжкі тілесні ушкодження, а дитина– незначні. Загиблий був громадянином Грузії, добровольцем чеченського Міжнародного миротворчого батальйону імені Джохара Дудаєва. На думку товариша загиблого, Махаурі був «особистим ворогом Кадирова», на його життя неодноразово чинили замах, і у вбивстві є «російський слід». Слідство розглядає різноманітні версії злочину: російський слід, терористичний акт, кримінальні, особиста помста тощо[14].

Павло Шеремет, білоруський журналіст, який вже кілька років працював в Україні, був підірваний в автомобілі від закладеної у нього міни у центрі Києва 20 липня 2016 року. Пізніше у мережу потрапили відео з камер спостереження, на яких видно, як у ніч перед вибухом кілька людей закладають міну під авто журналіста[15]. У травні журналісти «Слідство.Інфо» оприлюднили фільм-розслідування, де стверджувалося, що біля будинку Шеремета у ніч перед вбивством начебто перебував і екс-співробітник СБУ Ігор Устименко[16]. Крім того, автор журналістського розслідування Дмитро Гнап повідомив, що працівники СБУ вилучили сервер із відео з камер спостереження в одному з магазинів поблизу будинку Шеремета, і повернули його порожнім[17]. Попри гучні заяви перших осіб держави про необхідність швидкого та ефективного розслідування вбивства і надання йому статусу пріоритетного, слідство досі не знайшло вбивць Павла Шеремета чи замовників злочину.

Також було скоєно два вбивства українських офіцерів: начальника управління спеціального резерву Головного управління воєнної розвідки Максима Шаповала, та полковника СБУ Олександра Хараберюша. 27 червня 2017 року автомобіль Шаповала був підірваний у Києві. Підлеглі Шаповала проводили операції у зоні АТО та на непідконтрольних територіях Донбасу. Основні версії – російський слід та помста за успішні операції на непідконтрольній території ОРДЛО[18]. Машину Хараберюша було підірвано 31 березня 2017 року в житловому кварталі Маріуполя. СБУ заявила про розкриття злочину. За версією СБУ, підозрювана у вбивстві входила до «центру спецоперацій під егідою «МГБ ДНР». За інформацією голови СБУ, «центр» координується і фінансується спецслужбами РФ, а його очолює Василь Євдокімов, з позивним «Ленін»[19].

Івана Мамчура, який раніше служив у спецпідрозділах ЗСУ на Донбасі та був майором внутрішньої служби, застрелили 16 вересня 2016 року в коридорі будинку, де він жив, у Рівному. Згодом одного з підозрюваних у вбивстві затримали під час спроби потрапити до Росії. Генпрокурор Юрій Луценко заявив, що затриманий – житель Маріуполя – повідомив, що вчинив вбивство Івана Мамчура на замовлення органів ФСБ Росії[20].

Є й позитивні приклади роботи СБУ з запобігання вбивств та викрадень. Так було затримано двох зловмисників, які, за версією СБУ, планували прикріпити до автомобіля Антона Геращенка вибуховий пристрій і активувати за допомогою мобільного телефону[21]. СБУ завершила досудове розслідування щодо посягання на життя народного депутата Антона Геращенка через його громадську та державну діяльність. Як встановило слідство, замах на депутата організував один з активних членів терористичної організації «ЛНР» на виконання завдання головного управління Генштабу ЗС РФ. Підозрюваний переховується від слідства в РФ та на тимчасово окупованих територіях[22].

29 травня 2018 року Національна поліція України повідомила про вбивство відомого російського опозиційного журналіста Аркадія Бабченка[23]. Протягом кількох годин громадськість вважала, що його немає в живих, але, як виявилося, «вбивство» було інсценоване СБУ, оскільки громадянин України, найнятий для виконання злочину, одразу повідомив про замовлення. За підозрою в організації замаху на вбивство Бабченка був затриманий Борис Герман, виконавчий директор українсько-німецького спільного підприємства "Шмайсер"[24]. Це єдине недержавне підприємство з виробництва зброї в Україні. У серпні 2018 року Голосіївський суд Києва засудив Германа до 4,5 років позбавлення волі. Суд відбувся за відсутності представників ЗМІ. За твердженням СБУ, Герман пішов на угоду зі слідством, повністю визнавши свою провину. Викриття замовника викликало підозри щодо справжніх причин арешту та вироку Б.Германові. СБУ заявила, що до замаху на А.Бабченка причетні російські спецслужби, а також про те, що має список журналістів та громадських діячів, яких ФСБ мала намір ліквідувати після вбивства А.Бабченка. Проте, потім жодного замаху не сталося, натомість з’явилася інформація про тиск на свідків, що посилило сумніви у результатах розслідування.

Насильницькі зникнення, викрадення і виманювання осіб з території України, яких переслідує РФ

Викрадення опозиціонерів спецслужбами РФ з території України практикувалися і до Євромайдану. Так 20 жовтня 2012 року біля офісу УВКБ ООН був викрадений Леонід Розвазжаєв. У ГУ МВС України в Києві заявили, що жодних заяв про зникнення даної людини не надходило. Свою причетність до перевезення Розвазжаєва в Росію заперечила ДПСУ. Проте є обґрунтовані підозри вважати, що українські спецслужби сприяли викраденню[25].

Після Євромайдану і з початком агресії РФ проти України насильницькі зникнення, викрадення і виманювання осіб з території України стають елементом гібридної війни. Олександр Костенко, мешканець Криму, колишній співробітник міліції, брав участь у Євромайдані. Зі слів його адвоката Дмитра Сотникова, вже після Євромайдану він був викрадений невідомими і, якимись каналами без фіксації в документах, вивезений до м. Брянська, РФ. Там Костенку вдалося втекти від викрадачів. Не ризикуючи перетинати державний кордон, він дістався окупованого Криму. 5 лютого 2015 року він був викрадений з власного будинку в Сімферополі невідомими і вивезений у мікроавтобусі без розпізнавальних знаків. В домі було проведено несанкціонований обшук. 6 лютого Костенко «знайшовся» у ФСБ у важкому стані, після катувань зі зламаною рукою і вивихом передпліччя. Костенка катували колишні кримські співробітники СБУ, а нині співробітники ФСБ Тишенін і Шамбазов[26]. Костенко був засуджений за те, що, перебуваючи в Києві, він брав участь «у заворушеннях, спрямованих на повалення конституційного ладу» і «кинув камінь у співробітника міліції, керуючись ідеологічною ненавистю до співробітників органів внутрішніх справ» (п. «б» ч. 2 ст. 115 КК РФ). Треба відзначити, що в РФ немає «юрисдикції судити за правопорушення вчинені на території іншої держави, а також за незаконне зберігання зброї та її основних частин (ч. 1 ст. 222 КК РФ)»[27].

Батько Олександра Костенка Федір Костенко зник безвісти. 1 березня 2015 року він виїхав до Києва на прес-конференцію. Після повідомлення про другий обшук, він вирішив повернутися додому. На зворотному шляху, ймовірно 2 березня, Федір Костенко зник. Спочатку повідомлялося, що Федір Костенко встиг в’їхати на територію Криму, але пізніше ці дані не підтвердилися. Кримські слідчі органи відмовили в порушенні кримінальної справи. Державна прикордонна служба України заявила, що адміністративний кордон він не перетинав. Очевидно, він був викрадений на підконтрольній Україні території. В Україні було порушено кримінальну справу за статтею 115 КК (умисне вбивство) [28].

Мешканець Сімферополя Ескендер Ібраїмов невдовзі після анексії Криму Росією переїхав на материкову частину України. За словами його дружини, він виїхав з Вінниці до Москви на зустріч з майбутнім діловим партнером, вихідцем з Кабардино-Балкарії Рустамом Манном. Востаннє Ібраїмов потелефонував дружині вночі з 19 на 20 червня 2014 року. Відтоді вона не має звісток від нього, а про його місце перебування нічого не відомо. Звернення до державних установ України і Росії не дали інформації, достатньої для ефективних пошуків Ібраїмова. З матеріалів кримінальної справи, порушеної ФСБ проти втікача з Росії, інгуша Руслана Мейрієва, відомо, що Рустам Манн був допитаний в якості свідка, а згодом підозрюваного за два місяці до запланованої зустрічі із Ібраїмовим. Відтак, є серйозні підстави припускати, що на момент зникнення Ібраїмова та Манна, який перестав відповідати на телефонні дзвінки також 20 червня 2014 року, Манн був контрольований ФСБ і був використаний для того, аби виманити Ібраїмова з-поза меж України. Вочевидь зникнення Ібраїмова є насильницьким і до нього причетні російські спецслужби[29].

Станіслав Клих та Микола Карпюк були виманені на територію Росії і згодом обвинувачені у так званій «чеченській справі» – у створенні банди та вбивствах російських військовослужбовців під час чеченських подій двадцятитрирічної давнини. За словами Юрія Тандита, голови Координаційного центру зі звільнення заручників, Микола Карпюк виїхав до Росії 17 березня 2014 року «на запрошення одного з генералів російських спецслужб на переговори, фактично з білим прапором»[30]. За словами матері Станіслава Клиха, його виманили до РФ через його дівчину Вікторію, під приводом її вагітності[31]. До Клиха і Карпюка застосовували страшні катування, через які Клих став психічно хворим. З підслідних витягли звинувачення в бік А. Яценюка, Д. Яроша та братів Тягнибоків. Є підстави вважати цю справу організованою з метою дискредитувати нове керівництво України. В обвинувальному висновку ім’я прем’єр-міністра України Яценюка згадується 228 разів. У травні 2016 р. Верховний суд Чеченської Республіки засудив Клиха і Карпюка до 20 та 22,5 років колонії суворого режиму відповідно[32].

Павло Гриб, 19-річний український блогер, був викрадений російськими спецслужбами 24 серпня 2017 р. на території Білорусі. Його насильно доправили до РФ, де обвинуватили у підбурюванні до підриву школи, яке буцімто виявили у його спілкуванні з онлайн-подругою. Співробітники ФСБ шляхом шантажу примусили її відіграти роль приманки у транскордонній спецоперації, що мала на меті переконати Гриба прибути до Білорусі із подальшим його викраденням. Тепер його знайома виступає в процесі як свідок звинувачення. Її допитано в закритому засіданні в режимі відеоконференції. Життя Павла перебуває під загрозою, оскільки він живе з інвалідністю, пов’язаною з порушеннями роботи серцево-судинної системи. Павлу не надають необхідних йому ліків, а українським лікарям заборонено доступ до нього[33].

Олександр Шумков, учасник Євромайдану, військовослужбовець, який співпрацював з Військовою прокуратурою у питаннях розшуку дезертирів, був затриманий працівниками ФСБ 6 вересня 2017 року на території РФ за підозрою в «скоєнні злочину» за ч.2 ст. 282.2 КК РФ – участь в екстремістських організаціях, утримується в брянському СІЗО. Своєму адвокатові Олександр повідомив, що потрапив до Росії в результаті провокації. За версією родини Шумкова, Олександра було знерухомлено невідомою речовиною на території Сумської області України і таємно доправлено до РФ співробітниками російських спецслужб. Державна прикордонна служба заявляє, що кордон Олександр Шумков перетнув добровільно. Найбільш імовірно, що російські спецслужби виманили Шумкова на територію РФ для подальшого переслідування[34].

У червні 2015 року Україна приєдналася до Міжнародної конвенції про захист усіх осіб від насильницьких зникнень і зобов’язана дотримуватися усіх її норм. За статтею 2 цієї Конвенції «насильницьким зникненням уважається арешт, затримання, викрадення чи позбавлення волі в будь-якій іншій формі представниками держави чи особами або групами осіб, які діють з дозволу, за підтримки чи за згодою держави, при подальшій відмові визнати факт позбавлення волі або приховування даних про долю чи місцезнаходження зниклої особи, унаслідок чого цю особу залишено без захисту закону»[35]. За міжнародним правом насильницьке зникнення є злочином, а за певних обставин навіть злочином проти людяності. У ч. 2 статті 1 Конвенції зазначено: «Жодні виключні обставини, якими б вони не були, чи то стан війни або загроза війни, внутрішня політична нестабільність чи інший надзвичайний стан, не можуть слугувати виправданням насильницького зникнення»[36]. В українському законодавстві незаконне позбавлення волі або викрадення людини є тяжким кримінальним злочином (ст. 146 ККУ)[37]. Натомість, ми змушені констатувати, що СБУ здійснює насильницькі зникнення вже протягом тривалого періоду[38]. Зокрема, нам відомо про три випадки викрадення співробітниками СБУ і незаконної видачі РФ осіб, які бажали звернутися, або звернулися за статусом біженця в Україні.

Амінат Бабаєва була затримана 9 вересня 2016 року прикордонниками на пункті перетину кордону в аеропорту «Харків», хоча жодних законних підстав для затримання не було. Вона була депортована з Туреччини у зв’язку з тим, що її колишній чоловік підозрювався в участі у військових діях в Сирії на боці ІДІЛ. Бабаєва стверджувала, що вже два роки не бачила свого колишнього чоловіка. В Стамбулі вона викладала дітям арабську мову та Коран. Її друзі звернулися до Харківської правозахисної групи (ХПГ) з проханням про правову допомогу, але адвоката ХПГ до Бабаєвої в порушення закону не допустили. Співробітники СБУ, які приїхали до аеропорту, вмовляли Бабаєву погодитися на повернення до Росії, потім до Білорусі. Після втручання керівництва МВС Бабаєву впустили до країни. Вона поселилася в готелі і в понеділок 12 вересня звернулася до Харківського регіонального відділення міграційної служби для подання заяви про отримання притулку, звідки невідомі особи викрали її, силоміць посадили до машини та повезли. В одному з викрадачів Амінат впізнала співробітника СБУ на ім’я Артур, який розмовляв з нею в аеропорту. Артур забрав в неї планшет і не повернув. Бабаєву привезли до пункту перетину кордону з Росією «Гоптівка» і передали російським прикордонникам. Її речі залишилися в готелі. На сайті СБУ було опубліковане повідомлення, що у зв’язку з підозрою в тероризмі щодо Бабаєвої було застосоване примусове повернення, і вона добровільно перетнула кордон України з РФ[39].

У квітні 2017 року представники українських компетентних органів, ймовірно, ДПСУ або СБУ, незаконно передали до РФ вихідця з дагестанського міста Буйнакськ Ахмеда Ісакова. До Харкова він був депортований з Туреччини. Після того, як він виїхав з Росії, Ісаков певний час мешкав в Україні. Згодом він виїхав до Туреччини, де, за непідтвердженими відомостями, проживав за фальшивим паспортом громадянина України. Одразу після прибуття до Харківського аеропорту в нього було виявлено фальшивий український паспорт, Ісаков був затриманий. У проханні написати заяву про притулок йому було відмовлено і, без належних законних процедур, він був примусово відправлений до Росії без можливості оскаржити до суду це рішення. В Росії він був взятий під варту, проти нього порушено справу за незаконне зберігання зброї[40].

Проти Володимира Єгорова, члена партії «Яблуко», в 2016 року було порушено кримінальну справу за заклики до екстремістської діяльності за пост у соціальній мережі «Вконтакте» (ч. 2 ст. 280 КК РФ), в якому він різко висловився про президента Росії Володимира Путіна. 13 червня 2017 року Єгоров перетнув кордон з Україною по внутрішньому паспорту РФ і написав заяву про притулок на КПП Сеньківка. ДМС в Чернігові оформила документи і видала довідку особи, що шукає притулок в Україні. 5 липня 2017 року співробітники СБУ викрали його з місця тимчасової роботи, завезли додому за речами і вивезли на нейтральну смугу біля КПП Сеньківка. Єгорову заборонили в’їзд в Україну на три роки. Після цього на запит Громадського телебачення СБУ офіційно відповіла, що рішення про примусове повернення чи примусове видворення і заборону в’їзду не приймала[41]. Єгоров в’їхав до Білорусі, де зник 27 липня, а згодом був знайдений у тимчасовому ізоляторі рідного м. Торопець Тверської області, РФ. Як виявилося, він був затриманий білоруським КДБ, йому оформили «дрібне хуліганство» і через 3 дні вивезли до РФ[42]. Правозахисний центр «Меморіал» визнав Єгорова політв’язнем[43]. Після завершення досудового розслідування і передачі матеріалів справи до суду Єгорова звільнили з-під варти 16 листопада 2017 року.

Позитивним прикладом роботи контррозвідки СБУ стало запобігання викраденню з території України громадянина РФ, який у 2014 році переїхав в Україну на знак незгоди із агресивною політикою Кремля. За даними СБУ, для переправлення росіянина на територію РФ представники російських спецслужб винайняли групу мешканців Харківщини на чолі із колишнім співробітником міліції. Для викрадення росіянина за місцем його мешкання та передачі в обумовленому місці на території Харківської області, лідер угрупування за винагороду у розмірі 23 тисячі доларів США винайняв представників місцевого криміналітету. Потім, з використанням снодійних препаратів, росіянина планувалось переправити через державний кордон України на територію Росії для передачі представникам спецслужб РФ. У результаті багатоходової спецоперації із залученням підрозділів ГУ Національної поліції у Харківській області оперативникам контррозвідки СБУ вдалося запобігти злочину. Правоохоронці затримали всіх учасників злочинної групи під час розрахунку з безпосередніми викрадачами та спроби вивезення росіянина. У зловмисників вилучені 23 тисячі доларів США, отримані від спецслужб РФ за виконання злочинного завдання, та засоби зв’язку з російськими кураторами. Здійснюються відповідні заходи в рамках кримінального провадження за ч. 1. ст. 111 (державна зрада) та ч. 2 ст. 146 (незаконне позбавлення волі або викрадення людини) Кримінального кодексу України[44].

Переслідування мусульман з Північного Кавказу

В Росії громадяни, які сповідують салафітський варіант Ісламу, зазнають постійних гонінь з боку російських спецслужб. Їхні мечеті закриваються, імамів і віруючих заарештовують і ув’язнюють за звинуваченнями в екстремізмі та тероризмі, багатьох віруючих викрадають, піддають тортурам, страчують без суду і слідства, а їхні тіла видають за бойовиків, нібито загиблих в сутичках із силовиками РФ. Так, наприклад, у звіті Міжнародного товариства «Меморіал» згадується випадок у Дагестані з братами Гасангусейновими, які були застрілені силовиками, і яких після вбивства правоохоронці намагалися видати за бойовиків. У цьому звіті також міститься багато іншої інформації про вбивства, насильницькі зникнення та катування в’язнів на Північному Кавказі[45].

В останньому звіті Держдепартаменту США за 2016 рік говориться про 480 випадків насильницьких зникнень на Північному Кавказі[46]. Численні факти катувань та вбивств мусульман-салафітів в Росії зафіксовані російськими ЗМІ, а також правозахисними організаціями – як російськими, так і міжнародними. Зокрема, незалежне російське видання «Кавказский узел» веде хроніку терору в Дагестані[47].

Тільки протягом останнього часу в кавказькому регіоні сталася низка подій, що свідчать про загрозу вбивств, насильницьких зникнень та катувань:

  • 5 родичів засудженого за звинуваченням в участі в незаконному збройному формуванні Аббаса Кужулова викрадені силовиками в Чечні[48];
  • Відомості про вбивство затриманої в Чечні Мадіни Шахбієвої підтверджені[49];
  • Рідні Есмурзіева заявили про його катування після затримання[50].

Нещодавно українські правозахисники записали та опублікували в ЗМІ інтерв’ю з Мухаммедом (його прізвище не зазначається з міркувань безпеки), який ще 2010 року був викрадений та підданий катуванням з боку ФСБ та місцевих інгуських поліцейських. За свідченнями Мухаммеда, який отримав притулок у Фінляндії, тільки з його селища протягом попередніх 10 років т.зв. «ескадронами смерті» було викрадено близько 100 осіб: переважно вони були вбиті або вважаються зниклими безвісти. Всього з цієї сотні живими повернулося п’ятеро[51].

Системне та масове порушення фундаментальних прав людини щодо осіб, які належать до цієї категорії визнано також у звітах міжнародних правозахисних організацій Amnesty International, Human Rights Watch, а також у рішеннях Європейського суду з прав людини проти Росії (справи Gaysanova, Dalakov, Abakarova, Kagirov[52] і багатьох інших).

У 2014-2015 роках збройний спротив режимові Путіна в автономіях Північного Кавказу почав вщухати внаслідок відтоку активних опозиціонерів до Іраку та Сирії. Частина кавказьких партизан переїхала до так званої Ісламської держави Іраку і Леванту (ІДІЛ), а частина поповнила ряди Вільної армії Сирії. Відтоді, за нашими спостереженнями, ФСБ Російської Федерації було запущено нову технологію переслідування нелояльних до режиму Путіна мусульман-салафітів. Ті, хто виїжджає за межі Росії, щоб уникнути переслідувань, тепер оголошуються в міжнародний розшук через Інтерпол за стандартним обвинуваченням за ст. 208 КК РФ «Організація незаконного збройного формування або участь у ньому». Йдеться про участь у збройних угрупуваннях на території Росії, а також за її межами. Російський журналіст Орхан Джемаль, який спеціалізувався на висвітленні ситуації з російськими мусульманами, виявив у Туреччині близько 30 мешканців села Гімри (автономна Республіка Дагестан), які були ФСБ заочно звинувачені в тероризмі та причетності до ІДІЛ[53]. Законодавство РФ передбачає кримінальну відповідальність за участь у незаконному збройному формуванні за межами Росії лише у випадку, коли це формування діє всупереч інтересам Росії. Ця зміна до КК РФ була внесена 2 листопада 2013 року Федеральним законом № 302-ФЗ «Про внесення змін до окремих законодавчих актів Російської Федерації»[54], що підтверджує, зокрема, тезу про довготривалу підготовку гібридної війни проти України.

РФ переслідує мусульман «нетрадиційних течій» також за іншими «антитерористичними» статтями: 205.1 КК РФ «Сприяння терористичній діяльності», 205.3. «Проходження навчання з метою здійснення терористичної діяльності», 205.5 КК РФ «Організація діяльності терористичної організації і участь в діяльності такої організації».

Нам відомо про 10 таких справ (Тимур Тумгоєв, Зелімхан Белхароєв, Магомед Ілієв, Шарапудін Шарапудінов, Шахбан Ісаков, Руслан Мейрієв, Альберт Богатирьов, Аріф Джабаров, Іслам Бельтоєв, Алі Бакаєв). Усі вони – мусульмани, оголошені в розшук Національним центральним бюро Інтерполу МВД РФ за запитом ФСБ. Частина цих осіб перебуває у СІЗО різних міст України під тимчасовим або екстрадиційним арештом, до частини на даний момент застосовані інші запобіжні заходи. Також, варто відмітити, що згідно до офіційної відповіді ГПУ у період часу з 2014 по 2017 до Росії було екстрадовано 36 осіб[55].

За даними Медійної ініціативи з прав людини, протягом 2014-2016 років Україна продовжувала видавати РФ громадян Росії не лише за загальнокримінальними статтями (вбивства, незаконний обіг наркотиків, шахрайство, крадіжки). Дві особи були видані за вищезгаданими «антитерористичними» статтями, які в Росії перетворилися на інструмент політичних переслідувань, у тому числі, громадян України. Хто ці двоє – невідомо[56].

Тим часом, усім із перелічених громадян Росії, яких Україна мала намір видати РФ, – інкримінуються статті, за якими обвинувачуються українці в тимчасово окупованому Криму, і яких Україна визнає політичними в’язнями[57].

Зокрема, згадана вище стаття 205.5 КК РФ, є статтею обвинувачення проти 25 утримуваних в Криму та Росії кримських мусульман. Руслана Зейтулаєва за цією статтею вже було засуджено до 12 років позбавлення волі в колонії суворого режиму, а ще трьох кримських мусульман – до 5 років позбавлення волі. Ця стаття була введена до російського законодавства тим самим сумнозвісним Федеральним законом від 02.11.2013 № 302-ФЗ і є вкрай маніпулятивною. Досвід справ кримських мусульман свідчить, що необов’язково вчиняти чи планувати насильницькі дії, аби російський суд визнав особу винною у терористичній діяльності[58]. Загалом, із 64 осіб, яких Україна вважає в’язнями Кремля в РФ, за звинуваченнями в тероризмі затримані або вже засуджені щонайменше 29 осіб, а переважна більшість інших також обвинувачуються в екстремізмі або в участі в незаконних збройних формуваннях.

Таким чином, Українська держава визнає, що за цими статтями незаконно переслідуються українські громадяни з політичних мотивів, але при цьому готова видавати осіб, які переслідуються в Росії за цими ж статтями. Це свідчить про подвійні стандарти української політики. Більше того, аналізуючи перебіг екстрадиційних справ, можна дійти висновку, що у їх видачі є зацікавленість українських компетентних органів. В ході захисту перелічених осіб, а також адвокаційної роботи в цій сфері, співробітники Харківської правозахисної групи виявили низку системних порушень прав людини і, намагаючись розібратися в джерелах проблем, підняли це питання на рівні Комітету з прав людини національних меншин та міжнаціональних відносин[59]. В ході засідання Комітету, подальших засідань створеної робочої групи, а також зустрічей з представниками різних компетентних органів, у співробітників правозахисних організацій та народних депутатів, членів Комітету склалося чітке уявлення щодо позиції різних учасників даного процесу. На нашу думку, таку позицію держави в цій сфері формує Служба Безпеки України. Якщо інші компетентні державні органи готові подекуди йти на поступки, то СБУ не дає їм цього робити по мірі своїх можливостей[60].

Усі затримані в Україні за екстрадиційними запитами Росії громадяни звинувачені в участі в незаконних збройних формуваннях або в терористичній діяльності на території Росії чи поза її межами. Показово, що справи проти всіх цих громадян РФ були порушені після того, як вони виїхали за межі Росії. Аналіз матеріалів справ, порушених проти цих осіб, свідчить, що інкриміновані їм дії вони буцімто вчинили вже після того, як їх не було на території Росії. Наприклад, Руслан Мейрієв проживав на території Автономної республіки Крим з 2013 року, а йому інкримінують в Росії дії, які він нібито вчинив під час перебування в Україні. Згаданий вище біженець у Фінляндії Мухаммед заявив, що з нього вибивали свідчення в тому числі стосовно начебто «терористичної діяльності» Руслана Мейрієва. Мейрієву вчасно вдалося виїхати за межі Кавказу, а згодом і за межі РФ. За свідченнями місцевих жителів, катування – це повсякденна практика[61].

Магомед Ілієв, Тимур Тумгоєв та Зєлімхан Бєлхароєв на батьківщині звинувачені саме в участі в незаконних збройних формуваннях ІДІЛ на території Сирії. Російська влада не надала українській стороні документів, які б підтверджували ці звинувачення. Закордонні паспорти цих громадян РФ свідчать, що вони перебували на законних підставах у Туреччині та Єгипті в час, коли вони нібито вчиняли інкриміновані їм дії. Окрім того, адвокат Тимура Тумгоєва надав апеляційному суду у Харкові свідчення його сестер, які досі проживають в російській автономії Північна Осетія – Аланія, про безпідставне переслідування Тумгоєва на релігійному ґрунті за приналежність до течії в Ісламі, яку влада Росії вважає ворожою.

Ще кількох росіян-втікачів з Кавказу ФСБ звинувачує у причетності до збройного спротиву російській владі в цьому регіоні, а саме в причетності до організації «Імарат Кавказ», яка визнана терористичною[62]. Проте, доказів причетності цих громадян до «Імарат Кавказ» російська влада також не надала, російські слідчі стверджують, що мусульмани з Кавказу воювали одночасно в інтересах ІДІЛ, та інших угруповань, ворожих «Ісламській державі», зокрема таке звинувачення було висунуто Бєлхароєву. Відомо, що «Імарат Кавказ» знаходиться у стані війни з ІДІЛ і підтримує Вільну армію Сирії[63].

Більшість російських мусульман, що знаходилися під екстрадиційною перевіркою у 2015-2016 роках, СБУ прив’язала до спільного терористичного угрупування. незважаючи на те, що відповідно до висунутих в Росії обвинувачень, вони належали до воюючих між собою терористичних організацій на території Сирії: одні обвинувачуються в участі в ІДІЛ, а інші в участі в «Імарат Кавказ»[64].

12 вересня 2018 року в невідомому пункті на українсько-російському кордоні співробітники СБУ передали співробітникам ФСБ РФ громадянина цієї країни Тимура Тумгоєва. Він був затриманий напередодні співробітниками національної поліції за порушення правил перебування на території України та переданий співробітникам СБУ. Тумгоєв звертався до Державної міграційної служби із проханням про притулок як особа, що переслідується в країні походження за релігійні переконання. Він отримав відмову, яку оскаржив в українському суді. Він отримав відмову в суді першої інстанції та в апеляційному суді. Проте, дії співробітників Нацполіції та СБУ, а саме неповідомлення про екстрадицію його адвоката, позбавили Тумгоєва передбаченої українським законодавством можливості розглянути його касаційну скаргу, хоча провадження в касаційній інстанції вже було відкрито і визначений склад суду. Таким чином, Тумгоєва було екстрадовано до Росії з порушенням його прав – до країни, де його життю загрожує небезпека. На запит Генпрокуратури України про місце утримання Тумгоєва, Генпрокуратура РФ повідомила, що на 17 вересня він перебував під вартою в СІЗО міста Білгород неподалік українсько-російського кордону. Від родичів Тумгоєва стало відомо, що під час етапування Тумгоєва з Бєлгорода до СІЗО міста П’ятигорськ на Північному Кавказі Росії, його було жорстоко побито. На момент підготовки звіту відомо від адвоката Андрія Сабініна, що Тумгоєв утримується СІЗО міста Владикавказ (столиця російської автономії Північна Осетія-Аланія). Саме відділення ФСБ в цій автономії порушило справу проти Тумгоєва за звинуваченням в участі в незаконному збройному формуванні на території Сирії. Генпрокуратура України заявила, що проведе перевірку законності екстрадиції Тумгоєва. Про її результати наразі невідомо.

За нашими спостереженнями, СБУ чинить тиск на інші компетентні державні органи у питаннях надання притулку цим особам, щодо обрання запобіжного заходу, екстрадиційної перевірки тощо. У квартирі в Вінниці, яку знімали Ілієв і Мейрієв, слідчі СБУ нібито знайшли пістолет, цей факт вони використали у висновку СБУ щодо неможливості надання притулку в Україні Мейрієву та Ілієву. Проте обвинувачення висунуто не було ані у створенні терористичного угрупування, ані в незаконному зберіганні зброї. Зі слів Мейрієва та Ілієва відомо, що під час перебування в СІЗО їх викликали на допити в СБУ і переконували визнати незаконне зберігання зброї, тоді вони будуть засуджені в Україні і уникнуть екстрадиції в РФ. Мейрієв та Ілієв таку пропозицію відкинули, себе винними у зберіганні зброї не вважають. На їхню думку, пістолет був підкинутий під час обшуку, який СБУ проводила без їхньої присутності.

Зацікавленість СБУ в екстрадиції мусульман до РФ можна пояснити трьома причинами.

  1. Ісламофобія. Безумовно одним із важливих чинників, які ускладнюють отримання притулку мусульманами в Україні, є ісламофобія співробітників українських державних органів, особливо СБУ. Тому є численні непрямі свідчення. Найбільш показовими є наступні. Представники ДМСУ посилаються на висновок СБУ під час судових засідань у справах про оскарження відмов в наданні притулку іноземцям, яких переслідують за підозрою в членстві в партії «Хізб ут-Тахрір» (ХТ). У ньому, як заявляють представники ДМСУ, стверджується, що ця партія є «екстремістською», а її члени становлять небезпеку для української держави. Така позиція СБУ має свою історію. Члени «Хізб ут-Тахрір» з числа етнічних кримських татар, які після анексії Криму виїхали на материкову частину України, стверджують, що співробітники кримського главку СБУ перешкоджали легальній діяльності членів цієї партії до березня 2014 року. Зокрема, їм чинили перешкоди при проведенні масових заходів, а ті, які все ж таки відбувалися, фіксувалося на відео співробітниками СБУ. Окремі співробітники дозволяли собі образливі висловлювання та навіть застосування сили щодо мусульман-членів ХТ. Найбільш відомий серед таких співробітників СБУ (а після березня 2014 року ФСБ Росії) – Артур Шамбазов[65]. Він фігурує у справі про застосування катувань щодо викраденого російськими спецслужбами українця Олександра Костенка. За різними оцінками, від 95% до 98% співробітників кримського управління СБУ зрадило присязі і перейшли на службу до ФСБ Росії після анексії півострова[66]. Непрямим свідченням упередженості співробітників СБУ щодо мусульман є, за свідченням членів ХТ, арешти саме тих їхніх однопартійців у Криму, чию участь співробітники СБУ фіксували до березня 2014-го на масових заходах. Співробітники СБУ, запрошені на засідання комітету Верховної Ради України з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин, всі відповіді щодо причин порушення прав мігрантів розпочинали із розлогих заяв про загрозу ісламського екстремізму, намагаючись сформувати у присутніх образ ісламської загрози, яка виправдовує будь-які порушення щодо шукачів притулку-мусульман. На одному з таких засідань 2016 року співробітник СБУ вдався до відвертої дезінформації, розповівши про організовану злочинну групу з вихідців з кавказьких автономій Росії. Її нібито викрили співробітники цієї української спецслужби. Під тиском фактів цей офіцер СБУ був змушений визнати, що вся група складалася з однієї особи, а справи всіх членів групи були закриті за винятком одного – інгуша Руслана Акієва. Але й щодо нього ці звинувачення були спростовані в суді. Восени Дніпровський районний суд Києва не визнав Акієва винним у створенні або членстві у злочинному угрупуванні та засудив його на незначний термін за незаконне зберігання зброї. Отже, існують численні факти виявлення негативного, упередженого ставлення співробітників СБУ до шукачів притулку, що сповідують Іслам[67].
  2. Неформальна співпраця спецслужб. Серед старшого покоління співробітників СБУ більшість генералітету закінчили Вищу школу КДБ ім. Дзержинського. Після розпаду Радянського Союзу між спецслужбами країн колишнього СРСР зберігалися міцні зв’язки, як на робочому, так і особистому рівнях. У нашому розпорядженні є численні непрямі докази неформальної співпраці спецслужб колишнього СРСР[68].
  3. Корупційні чинники. Немає жодних доказів, що співробітники СБУ беруть хабарі за видачу особи, підозрювану в тероризмі або участі в незаконних збройних формуваннях. Проте, серед мусульман, яких переслідує РФ за цими статтями, а також у середовищі російських адвокатів, які їх захищають, поширена думка, що за кожну «голову» ФСБ надає значну винагороду. Оскільки діяльність спецслужб є закритою, а зацікавленість є доведеною, неможна відкидати і корупційну складову в екстрадиційних справах[69]. Крім того, вже розслідуються справи про хабарництво в СБУ у безпосередньо пов’язаній сфері – щодо надання притулку в Україні[70].

Генеральна прокуратура України свої рішення щодо екстрадиції російських мусульман обґрунтовує тим, що відповідно до чинного законодавства не повинна перевіряти обставини звинувачень щодо осіб, розшукуваних через «Інтерпол». Але відповідно до ч.2 ст. 589 КПК «у видачі особи іноземній державі відмовляється у разі, якщо злочин, за який запитано видачу, не передбачає покарання у виді позбавлення волі за законом України; якщо компетентний орган іноземної держави не надав на вимогу центрального органу України додаткових матеріалів або даних, без яких неможливе прийняття рішення за запитом про видачу (екстрадицію) (ч. 4); видача особи (екстрадиція) суперечить зобов’язанням України за міжнародними договорами України (ч.5); 6) наявні інші підстави, передбачені міжнародним договором України (ч 6).» Ці положення КПК передбачають вивчення змісту звинувачень і запит додаткових матеріалів від органів іноземної держави, тому що те, що може становити склад злочину в іноземних країнах, не становить його в Україні. Таким чином, прокуратура України ігнорує міжнародні зобов’язання України не видавати розшукуваних осіб, якщо є загроза їх життю та здоров’ю, якщо вони переслідуються з політичних, релігійних, етнічних мотивів тощо. Екстрадиційна перевірка мусить включати аналіз таких підстав для відмови у видачі, так само, як і процедура надання статусу біженця, або особи, що потребує додаткового захисту.

Подібна ситуація склалася і в роботі ДПСУ та ДМСУ. Відповідно до українського законодавства діяльність цих органів спрямовує та координує Кабінет Міністрів України через Міністра внутрішніх справ, але, ґрунтуючись на досвіді нашої роботи з захисту прав біженців, мусимо зазначити, що у конкретних справах у сфері надання притулку діяльність цих органів неформально координує СБУ. Співробітники ДПСУ всупереч міжнародним зобов’язанням України у більшості випадків відмовляють прохачам притулку у прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, на кордоні, та у пропуску на територію України, а ДМСУ часто відмовляє у прийомі документів або необґрунтовано відмовляє у статусі біженця чи особи, яка потребує додаткового захисту, на підставі неякісної перевірки. Така ситуація стосується не тільки російських мусульман, яких переслідує путінський режим, а й інших категорій шукачів захисту.

Система притулку в Україні демонструє цілий комплекс системних порушень прав людини.

Першим з них є випадки незаконної відмови у доступі шукача притулку до процедур визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Більшість з них трапляється у пунктах пропуску через державний кордон та пов’язана із загальною відмовою у пропуску особи на територію України. Особливо це стосується громадян Сирії, Сомалі, Афганістану та Іраку, яких прикордонники не пропускають на територію України, а відповідно й позбавляють права на звернення за захистом, при тому, що в цих країнах наявні збройні конфлікти, що дає підстави для визнання їх щонайменше особами, які потребують додаткового захисту. Але така доля часто спіткає і мусульман-біженців з Росії. Недопуск шукачів притулку на територію країни є одним з проявів ісламофобії. Рішення про недопуск приймає СБУ, а реалізує його Державна прикордонна служба України. Характерним прикладом такої дискримінаційної політики є згадана вище історія Амінат Бабаєвої. Іншим прикладом такої практики є справа росіянки з Дагестану Асіят Абдулкарімової.

У серпні 2017 року Абдулкарімова зі своїми сімома неповнолітніми дітьми прибула в аеропорт «Бориспіль» рейсом з Арабської республіки Єгипет через Туреччину, для зустрічі з її чоловіком, який перебуває в процедурі отримання статусу біженця. Службовими особами прикордонної служби їй було відмовлено у в’їзді в Україну з посиланням на рішення уповноваженого органу на заборону в’їзду в Україну. Абдулкарімова звернулася із заявою про захист, але ДМС України їй відмовила в розгляді заяви. 16 серпня Абдулкарімову з її неповнолітніми дітьми було відправлено з аеропорту «Бориспіль» до Каїра, де вона була спочатку затримана на кілька днів, а згодом примусово відправлена до Москви[71].

Адвокат направив запити до СБУ та міграційної служби щодо причин заборони в’їзду до України та відмови в розгляді заяви по надання статусу біженця. В жовтні того ж року СБУ надала копію постанови від 29 березня 2017 року про заборону Абдулкарімовій в’їзду в Україну[72]. Своє рішення спецслужба мотивувала загрозою національній безпеці з боку Абдулкарімової. Депутатський запит щодо причин недопуску на територію України подав депутат Верховної Ради Дмитро Лінько. В наданій на цей запит відповіді СБУ назвала причину свого рішення щодо Абдулкарімової: вона є родичкою осіб, підозрюваних в терористичній та екстремістській діяльності. Її рідний брат Магомед Абдулкарімов та племінник Магомед (нині покійний) внесені до списку Росфінмоніторингу (список осіб, що обґрунтовано підозрюються в причетності до екстремістської або терористичної діяльності). Таким чином, СБУ послалося на рішення органів державної влади іноземної держави, яка в той час здійснювала і продовжує здійснювати агресію проти України.

Оскільки інформація, викладена в рішенні СБУ (загроза нацбезпеці), на думку Абдулкарімової, не відповідає дійсності, рішення про заборону в’їзду в Україну було оскаржено до адміністративного суду. Судовий розгляд її справи триває. На прохання СБУ суд розглядає справу у закритому режимі.

Також, іноді трапляються випадки незаконної відмови у прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Здебільшого це стосується тих осіб, яким вже один раз було відмовлено ДМС України, але в їх справах з’явились нові обставини, які ДМС повинна розглянути під час нової процедури. Існують підстави припустити що відповідна вказівка була дана в регіони з центрального апарату ДМС України.

Також, час від часу постає питання, чи не передається інформація про шукачів захисту державним органам країни походження. Якщо працівники ДМС України, скоріше за все, не підтримують прямих зв’язків з міграційними службами країн СНД, то під час направлення запиту до СБУ щодо підстав, які унеможливлюють визнання заявника біженцем або особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, існують підстави підозрювати такі неформальні зв’язки та витік інформації, з огляду на численні факти, які наводяться у цій доповіді.

Щодо відсотку визнання статусу, то відповідно до статистичних даних ДМС України станом на 23.08.2018р.[73], за вісім місяців 2018 року було прийнято 3 рішення про визнання біженцем, 29 рішень про визнання особою, яка потребує додаткового захисту, 96 рішень про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, при тому що від територіальних органів за цей час надійшло 316 особових справ шукачів захисту для прийняття рішення. Таким чином, відсоток визнання, розрахований до кількості справ, що надійшли, складає 10 відсотків. Такий низький відсоток визнання пояснюється низкою причин.

По-перше, це відсутність у Законі України «Про біженців...» чітких та конкретних критеріїв визнання інформації про країну походження шукача захисту актуальною та релевантною відносно його заяви, а також наслідків застосування під час розгляду неактуальної та нерелевантної інформації. Це, зокрема, призводить до використання в якості джерел інформації про країну походження веб-сайтів органів державної влади країни походження (такі випадки фіксувалися відносно заявників з Узбекистану), розважальних сайтів, таких як lenta.ru, topwar.ru, afghanistan.ru Певною мірою це трапляється через низький професійний рівень працівників ДМС України, переважна більшість з яких не володіє навіть англійською мовою, не кажучи вже про арабську або фарсі. Навіть російськомовний інтерфейс порталу інформації про країни походження RefWorld.org, створений УВКБ ООН, не рятує ситуацію.

По-друге, це вже зазначене вище неволодіння працівниками ДМС України іноземними мовами, навіть найбільш розповсюдженими серед шукачів захисту, що звертаються в Україні, та незнання чиновниками контексту ситуації.

По-третє, замість сертифікованих перекладачів, відповідно до реєстру перекладачів, який має вести ДМС України, часто через брак бюджетних коштів для перекладу часто використовуються родичі або друзі заявника, у тому числі неповнолітні, що також спотворює те, що каже заявник, або, в деяких випадках стримує його від того, щоб розказати все, що з ним трапилося.

По-четверте, працівники ДМС часто вдаються до примітивних маніпуляцій, користуючись нерозумінням заявників реалій відношення до них. Так, часто фіксувалися випадки, коли під кінець співбесід працівник ДМС України питає заявника, що він хоче від життя в Україні, та коли людина каже, що хоче вільно жити/працювати/навчатися/створити сім’ю/народити дитину, це у подальшому використовується проти нього, в якості «підтвердження» того, що він є економічним мігрантом та шукає кращої долі.

Окремо необхідно відмітити вкрай короткий строк на оскарження негативних рішень ДМС України – 5 робочих днів з дня вручення повідомлення про відмову. Необхідно також зазначити, що у цьому повідомленні зазначається тільки номер, дата рішення та стаття Закону України «Про біженців...», відповідно до якої було відмовлено (ст. 5 для відмов у прийнятті заяви, ст. 8 для відмови в оформленні документів для розгляду питання про визнання особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, ст. 6 для відмови по суті), отже, заявник змушений у стислий строк оскаржувати рішення, навіть копії якого йому не видається. Більш того, саме рішення також не містить мотивувальної частини, яка знаходиться у висновку ДМС України, та який зазвичай стає доступним для заявника вже під час розгляду справи в суді.

Та навіть звернення до суду та задоволення позову не означає остаточного вирішення заяви, адже суди переважно ухвалюють рішення про визнання протиправним та скасування рішення ДМС та зобов’язання ДМС повторно розглянути справу, що призводить до повторної відмови. В практиці адвокатів, які співпрацюють з ХПГ, траплялись випадки таких циклічних відмов протягом більш ніж десяти років.

Крім того, ДМС України оскаржує рішення судів в апеляційному та касаційному порядку. У випадках, коли суд касаційної інстанції відкриває касаційне провадження, прийняття остаточного рішення може затягнутися на декілька років.

Так, наприклад щодо згаданих вище Руслана Мейрієва та Магомеда Ілієва, які звернулись до ДМС України перебуваючи під ектрадиційним арештом у Запорізькому СІЗО, ДМС прийняло рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в один день 27.10.2016 р. Мейрієв та Ілієв оскаржили відмову до Окружного адміністративного суду міста Києва та їхні позови були задоволені, відносно Мейрієва – судом першої інстанції[74] з наступним підтвердженням судом апеляційної інстанції, відносно Ілієва – судом апеляційної інстанції[75].

ДМС одночасно розпочала повторний розгляд заяв шукачів захисту та оскаржила судові рішення до Верховного Суду.

У серпні 2018 року ДМС повторно відмовила Руслану Мейрієву у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, незважаючи на висновки суду щодо явного політичного характеру кримінальної справи в Росії відносно нього. Мейрієв оскаржив цю відмову до Окружного адміністративного суду міста Києва, у той час як у Касаційному адміністративному суді у складі Верховного Суду продовжується розгляд касаційної скарги ДМС України на попередні судові рішення в його справі.

В особливо вразливому стані опиняються ті шукачі захисту, які утримуються під тимчасовим або екстрадиційним арештом.

По-перше, положення ст. 583 КПК України не передбачають будь-яку альтернативу застосуванню тимчасового арешту.

По-друге, внаслідок застосування тимчасового арешту до 40 діб та екстрадиційного арешту до 12 місяців, на практиці в екстрадиційних справах стосовно шукачів захисту завжди порушуються положення п. 2 ч. 3 ст. 197 КПК України щодо максимального строку тримання особи під вартою під час досудового розслідування, оскільки особа тримається 12 місяців (максимальний строк ектсрадиційного арешту) плюс 40 днів (максимальний строк тимчасового арешту), бо весь цей час йде розгляд її заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та оскарження негативного рішення ДМС України та судів.

Із системного тлумачення цієї норми та норм п.6 ст. 183, ч.1 ст. 583, ч. 9 ст. 583, ч.1 ст. 584 КПК України та §1(f) статті 5 ЄКПЛ вбачається, що тимчасовий арешт та екстрадиційний арешт є спеціальними видами запобіжних заходів і в разі їх послідовного застосування до однієї затриманої особи становлять одне безперервне позбавлення особи свободи, час якого має відраховуватись від моменту, коли вона силою або через підкорення наказу змушена залишатися поряд із уповноваженою службовою особою чи в приміщенні, визначеному уповноваженою службовою особою (ч.1 ст. 209 КПК України).

З позиції Європейського суду з прав людини затримання і наступне тримання особи під вартою з будь-яких підстав є одним безперервним позбавленням особи свободи, про що він висловлювався, зокрема, в таких справах:

Справа Polonskiy v. Russia: "Суд вважає, що особа, яка стверджує порушення пункту 3 статті 5 Конвенції щодо тривалості його тримання під вартою, скаржиться на триваючу ситуацію, яка повинна розглядатися як єдине ціле, а не розділятися на окремі періоди в порядку, запропонованому Урядом" (§132)[76].

Справа Solmaz v. Turkey: «Суд зазначає, що, в даному випадку тримання заявника під вартою почалося, коли він був заарештований 23 січня 1994 для цілей пункту 3 статті 5 Конвенції до його засудження» (§34). Отже, Суд вважає, що, в даному випадку, численні, послідовні періоди тримання під вартою заявника слід розглядати як єдине ціле» (§36)[77].

Також, в Україні є поширеною практика повторних арештів, яка порушує право особи на свободу та особисту недоторканність і не відповідає міжнародним зобов’язанням України. Яскравою ілюстрацією цієї проблеми є справа Карпенко проти України, що знаходиться в Європейському суді з прав людини та вже була комунікована. Пан Карпенко, громадянин Російської Федерації, був затриманий в Україні з метою екстрадиції. Після першого затримання послідували ще 4 арешти: кожного разу після рішення апеляційного суду про недотримання прокуратурою процесуального законодавства та необхідність звільнення затриманого з-під арешту в залі суду Карпенко був знову затриманий прокуратурою за новим клопотанням про застосування до нього екстрадиційного арешту. Всі п’ять разів обставини справи затриманого не змінювались, а клопотання прокуратури базувалось на тих самих аргументах. Кожен арешт Карпенка далі був схвалений слідчим суддею та далі скасований апеляційним судом, щоб процес затримання зрештою почався спочатку. Така практика спостерігалася також й у інших справах щодо екстрадиційних арештів: Зелімхана Бєлхароєва, Шахбана Ісакова, Аріфа Джабарова та інших. Такі повторні арешти є справжнім знущанням з людей, яких випускають на волю в залі суду, або з СІЗО і знову заарештовують на виході з суду.

Причиною таких порушень є свавільне тлумачення КПК прокуратурою та слідчими суддями. На практиці, якщо слідчий суддя звільнить затриману особу з-під екстрадиційного арешту, вона може бути повторно заарештована на підставі ч.13 статті 584 КПК: «Звільнення особи з-під екстрадиційного арешту слідчим суддею не перешкоджає повторному його застосуванню з метою фактичної передачі особи іноземній державі на виконання рішення про видачу, якщо інше не передбачено міжнародним договором України». У даній статті йдеться про повторний арешт для фактичної передачі особи, тобто після завершення екстрадиційної перевірки і ухвалення рішення про її видачу. Також для фактичної передачі мають бути завершені всі процедури щодо відмови у притулку в Україні аж до апеляційної інстанції. Натомість, через неточність формулювань ч. 13 статті 584 КПК, прокурори і слідчі судді надають набагато ширше тлумачення даної статті і застосовують повторний арешт за тими самими обставинами одразу після звільнення особи з-під варти. Це відбувається навіть у випадку звільнення з-під варти судом вищої інстанції – апеляційним судом, що взагалі руйнує логіку судової системи.

Таке тлумачення статті створює одразу три практичні проблеми: по-перше, фактично нівелюється значення судового рішення як обов’язкового до виконання, оскільки рішення слідчого судді про звільнення особи з-під арешту не має жодного значення для повторного арешту особи; по-друге, порушується принцип ієрархії судових органів, у випадках, коли слідчий суддя ухвалює рішення про екстрадиційний арешт, після рішення про звільнення апеляційним судом, де факто скасовуючи рішення суду вищої інстанції; по-третє, особа, що затримується за цією статтею, стає заручником безкінечного кола арештів та звільнень в разі, якщо прокуратура буде затримувати особу та подавати клопотання про арешт одразу ж після звільнення такої особи з-під попереднього арешту.

Ця практика, а також неточність формулювання українського кримінального процесуального законодавства містять суттєві порушення Європейської конвенції з прав людини – її статей 5 та 13, які встановлюють право особи на свободу та особисту недоторканність й на ефективний засіб правового захисту. Вони також суперечать прецедентам Європейського суду, які говорять про неприпустимість широкого інтерпретування державами такого базового права як право на свободу[78], а також необхідності побудови законодавства про затримання осіб за принципом правової визначеності[79], коли наслідки дії закону є передбачуваними, тобто особа, вчинивши певну дію, має ясно усвідомлювати, які це матиме для неї наслідки[80].

Крім вищезазначених проблем, шукачі захисту, які знаходяться під тимчасовим або екстрадиційним арештом стикаються з фізичною неможливістю звернутись із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, адже не в усіх обласних центрах, де знаходяться слідчі ізолятори, в яких утримуються особи під тимчасовим або екстрадиційним арештом, наявний один з 13 міжрегіональних підрозділів ДМС України, які уповноважені приймати та розглядати заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

До того ж, положення ч. 1 ст. 7 Закону України «Про біженців…» вимагають особистого подання такої заяви, що для особи, яка тримається під вартою, просто неможливо. На практиці ця колізія призводить до того, що захисник шукача захисту неодноразово подає заяву свого клієнта до ДМС України, отримує відмову у її прийнятті, оскаржує її до ДМС України в адміністративному порядку, або до суду, та тільки після цього до шукача захисту, який тримається в СІЗО, виїжджає працівник ДМС України.

Російські демократи та опозиціонери, що шукають притулку в Україні

Як можна було пересвідчитися на прикладі викрадення і повернення російського опозиціонера Володимира Єгорова, участь в акціях на підтримку України і переслідування за це в Росії є, на думку компетентних органів, недостатніми підставами для отримання притулку в Україні. Яскравими прикладами роботи ДМСУ з російськими біженцями з політичних мотивів є справи Петра Любченкова, Сергія Анісіфорова, Павла Шехтмана, Олексія Вєтрова та інших.

Найбільш показовою є справа Петра Любченкова, громадянина РФ, який прибув в Україну в червні 2014 р. у пошуках притулку. Починаючи з березня 2014 р., Любченков активно висловлював свої опозиційні режиму Путіна погляди, засуджував дії РФ у Криму та на сході України. Також Любченков був одним із співорганізаторів опозиційного маршу «За федералізацію Кубані» (фактично на підтримку України) у серпні 2014 року. В Україні Петро Любченков став членом громадської організацій «Самооборона Майдану» та «Правий сектор», активно займався волонтерською діяльністю. За свою проукраїнську позицію Любченко отримував погрози в соцмережах. Учасники та організатори зазначеного маршу Полюдова, Мартинов, Любченков, Тітаренко зазнали політичних переслідувань у РФ. Щодо них були порушені кримінальні справи за політичними звинуваченнями за статтями 280 ч.2 «Публічні заклики до здійснення екстремістської діяльності, здійснені з використанням мережі «Інтернет», 280-1 ч.2 КК РФ «Публічні заклики до здійснення дій, направлених на порушення територіальної цілісності Російської Федерації здійснені з використанням інформаційно-комунікаційної мережі «Інтернет». Дар’ю Полюдову та Сергія Тітаренка було заарештовано. Крім того, співорганізаторів маршу, зокрема й Любченкова, було внесено до «Переліку екстремістів та терористів». Дар’я Полюдова була засуджена до двох років ув’язнення в колонії-поселенні[81], а Сергій Тітаренко оштрафований на 100 тис. рублів. Вони обидва були визнані політв’язнями Правозахисним центром «Меморіал»[82]. Щодо політичних переслідувань в РФ, зокрема, щодо цієї справи, політико-правову оцінку надало МЗС України, яке звернулося з вимогою «припинити репресії проти представників власного народу, які наважилися висловити незгоду з політикою Кремля»[83].

У грудні 2014 року Любченкова було оголошено у федеральний та міжнародний розшук. 11 лютого 2015 р. щодо нього Октябрським районним судом м. Краснодара РФ заочно було обрано запобіжний захід – взяття під варту, а у грудні 2015 року Генеральною прокуратурою РФ було надіслано запит в Україну щодо видачі Любченкова до РФ. Про місце перебування Петра Любченкова російська прокуратура дізналася шляхом незаконної передачі персональних даних та інформації про шукача притулку від українських компетентних органів, про що свідчать матеріали справи. Зокрема у справі Любченкова наявний лист прокуратури Одеській області від 12.02.2015 р. «Щодо видачі з України до Російської Федерації Любченкова П.П» у якому зазначено: «Прошу УКР ГУ МВС України в Одеській області каналами спецзв’язку звернутися до компетентних органів Російської Федерації з питання надання інформації про обраний у вказаній кримінальній справі стосовно Любченкова П.П. запобіжний захід та підтвердження намірів вирішувати через центральні органи питання про видачу зазначеної особи. На той час Любченков у міжнародному розшуку не перебував та запит на його видачу не надходив, натомість він знаходився у процедурі отримання захисту. Цьому листу передував лист ДМС України до прокуратури Одеської області від 30 вересня 2014 року, в якому зазначалося: «іноземець повідомив про власне переслідування, яке виникло в силу власної незгоди із зовнішньою політикою РФ. Разом з тим, аналіз інформації по країні походження іноземця встановив, що особа віднесена до числа екстремістів або терористів на території РФ». При цьому доказом, що Любченков є дійсно терористом, в листі ДМС України було посилання на сайт newsru.ua.

ДМС України двічі відмовляла Любченкову в наданні захисту:

– Рішенням ДМС від 19 грудня 2014 р. № 769-14;

– Рішенням ДМС від 17 лютого 2016 р. № 70-16.

Всі відмови були визнані судами неправомірними, однак, висновки суду були проігноровані ДМС України. Під час судового засідання представниця ДМС посилалася на Конституцію РФ, і заявляла, що Російська Федерація демократична держава і що «в Росії немає тортур чи нелюдського поводження – офіційно це ніде не закріплено…»[84]

Зрештою Одеський окружний адміністративний суд 11.05.2016 року визнав незаконною відмову ДМС України у наданні захисту та зобов’язав ДМС визнати Любченкова біженцем. У рішенні, зокрема, зазначено: «... згідно зі змістом Конвенції про статус біженців 1951 року поняття біженець включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця. До таких підстав відносяться: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства – за межами країни свого колишнього місця проживання; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань. Стосовно Любченкова П.П. такі підстави встановлені в ході судового розгляду справи та з урахуванням ухваленого у справі №815/543/15 рішення, суд дійшов висновку про наявність достатніх підстав для зобов’язання відповідача прийняти рішення про визнання Любченкова П.П. біженцем» [85]. І лише в січні 2017 року Петро Любченков нарешті отримав статус біженця.

Схожею є справа Сергія Анісіфорова, російського актора, який приїхав в Україну в жовтні 2013 року у приватних справах. Анісіфоров брав участь в «Євромайдані», під час подій на Грушевського був контужений. Зараз він мешкає в Одесі, є волонтером і членом організації «Самооборона Майдану». За участь в Євромайдані і свою проукраїнську діяльність Анісіфоров постійно отримував погрози в соцмережах, його дані розміщені на російському сайті «Трибунал: відплата настане» в розділі «Каратель»[86].

В липні 2014 року Анісіфоров звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України в Херсонській області із заявою про надання захисту в Україні. ДМСУ прийняла рішення про відмову Анісіфорову в оформленні документів. Проти зазначеного рішення було подано адміністративний позов. Постановою Одеського апеляційного адміністративного суду від 02 грудня 2014 року позов було задоволено частково: наказ від 11.08.2014 р. № 70-б ГУ ДМС України в Херсонській області визнано неправомірним та скасовано й зобов’язано повторно розглянути заяву Анісіфорова про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в Україні відповідно до вимог чинного законодавства. Одеським апеляційним адміністративним судом під час розгляду справи зокрема було встановлено обставини, які свідчать про обґрунтованість побоювань Анісіфорова стати жертвою переслідування у РФ[87]. Однак, висновки суду не були прийняті ДМС до уваги. Рішенням ДМС від 12 серпня 2015 р. № 553-15 Анісіфорову було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Проти зазначеного рішення було знову подано адміністративний позов. Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 09 грудня 2015 року позов було частково задоволено: рішення ДМС від 12.08.2015 р. № 553-15 було скасовано та зобов’язано ДМС повторно розглянути заяву Анісіфорова про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту[88].

Однак, висновки суду знову не були прийняті ДМС до уваги. Рішенням ДМС від 14.07.2016 р. № 365-16 Анісіфорову було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Анісіфоров знову звернувся з адміністративним позовом до Одеського окружного адміністративного суду. 18.10.2016 року Одеський окружний адміністративний суд скасував рішення ДМС про відмову у статусі і зобов’язав розглянути питання щодо надання або статусу біженця, або додаткового захисту в Україні. 22.02.17 р. Апеляційний адміністративний суд залишив скаргу ДМС без задоволення. 13 червня 2017 року Анісіфоров врешті отримав додатковий захист. 3 роки біженської процедури і судових процесів, 8 виграних судів знадобилися йому для отримання притулку в Україні. Хоча залишається незрозумілим, чому саме додатковий захист, а не статус біженця, коли всі підстави були для отримання саме статусу біженця. Окрім права на отримання громадянства і одноразової допомоги біженцям аж у 17 грн., різниця між цими статусами у можливості біженців отримати проїзний документ для виїзду за кордон. Особи, що отримали додатковий захист стають фактично невиїзними.

Павло Шехтман – блогер, активіст, еколог, учасник проукраїнських акцій у Росії, відносно якого у власній країні було порушено кримінальну справу за проукраїнську позицію. Пан Шехтман втік з-під домашнього арешту і таким чином врятувався від ув’язнення. Формальною підставою переслідувань став емоційний коментар Шехтмана в соціальній мережі, де він вкрай негативно відреагував на повідомлення про те, що українських полонених військовослужбовців розстрілюють за відмову надавати інтерв’ю російським пропагандистським ЗМІ. Це було на початку російського вторгнення на Донбас. Росіянин назвав таких пропагандистів «журнашлюшками» і заявив про необхідність їх знищувати. Такий коментар московськими слідчими був розцінений як спрямований на розпалювання ненависті до цілої соціальної групи – журналістів і, відповідно, одразу порушено кримінальну справу.

Шехтман втік до України і звернувся з заявою про статус біженця. Проте, спеціалісти ДМС взяли за основу постанову про притягнення до кримінальної відповідальності Павла Шехтмана та зробили висновок, що він не переслідується за власні переконання, а ухиляється від кримінальної відповідальності. Довга «протестна» історія росіянина, його погляди та активна опозиційна діяльність не були взяті до уваги, так само були проігноровані п’ять побиттів Шехтмана в Росії під час захисту Хімкінського лісу, на Тримфальній площі тощо, про які також повідомлялося у ЗМІ. Рішення про відмову у статусі біженця було оскаржено в суді. В одному з судових процесів, під час активної фази російсько-українського збройного конфлікту, на питання Шехтмана: «Чи визнаєте Ви факт агресії Росії проти України?», представник ДМС заявив, що він не знає про те, чи йде війна між Росією та Україною, крім того факт війни не доведений, оскільки Росія є членом Ради Безпеки ООН.

ДМС виграла суд першої інстанції, проте, Київський апеляційний адміністративний суд скасував це рішення і зобов’язав ДМС розглянути заяву про притулок повторно, з урахуванням особи позивача, його поглядів та діяльності, інформації про країну походження, дотримання нею прав людини та кримінального правосуддя, розглянути питання отримання захисту в Україні. Міграційна служба подала касацію і програла, після чого досить швидко провела нове «розслідування», яким «встановила» необхідність відмовити блогеру та активісту у захисті в Україні через недоведеність небезпеки проживання у Росії та, повторно, зарахувала кримінальну справу як загально кримінальну, а не політичну. Рішення міграційної служби було знову оскаржено до Окружного адміністративного суду м. Києва і, після декількох процедурних моментів, все ж таки призначено до розгляду восени 2017 року. Враховуючи занятість судової колегії, важкість справи та велику кількість матеріалів і доказів, колегія суддів винесла рішення майже через рік – 31 жовтня 2018 року. Суд визнав протиправним та скасував рішення ДМСУ про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та зобов’язав ДМСУ вирішити питання про надання Павлу Шехтману статусу біженця або додаткового захисту[89]. На даний час очікується апеляційна скарга ДМС на рішення у цій справі, де вже міграційна служба буде доводити незаконність рішення суду першої інстанції[90].

Були й інші приклади роботи ДМС України.

Юрій Шаулов, російський девелопер, міністр територіального розвитку і будівництва Мурманської області, проти якого було сфабриковано кримінальну справу зі звинуваченням у перевищенні посадових повноважень, легально прибув до України разом із сім’єю у серпні 2009 року. У 2013-2014 брав участь у Євромайдані, а потім став волонтером і надав значну підтримку Національній гвардії України. Він звернувся за статусом біженця у вересні 2014 року. Восени 2015 року ДМСУ відмовила йому у статусі біженця, а також винесла рішення про примусове повернення, за яким він мусив протягом 5 днів залишити територію України. Юрій Шаулов встиг оскаржити рішення в Київському окружному адміністративному суді. Суд зобов’язав міграційну службу переглянути його заяву повторно, Апеляційний адміністративний суд відмовив ДМС у задоволенні апеляційної скарги. У травні 2016 року Шаулов був викликаний до Київського міського відділення ДМС для співбесіди. Прямо в кабінеті співробітника міграційної служби, який мав проводити інтерв’ю, Шаулов був затриманий національною поліцією з метою примусового повернення. Це було б однозначним порушенням закону, аналогічним вищенаведеному випадку з Амінат Бабаєвою та Володимиром Єгоровим, але ще брутальнішим, з огляду на чинне рішення суду про перегляд рішення ДМС про відмову в отриманні притулку, а також того факту, що Шаулов був волонтером АТО. Але Шаулов встиг повідомити друзів про затримання, і добровольці АТО, волонтери та правозахисники відбили його у поліції. Слідчий відмовився надавати протокол про затримання. На підтримку Шаулова з проханням надати йому притулок звернулися народні депутати. Його справа і випадок з незаконним затриманням розглядалася на засіданні парламентського Комітету з прав людини, національних меншин та міжнаціональних відносин. ДМС повторно не відмовила Шаулову. 21 липня 2017 року він отримав статус біженця.

Проблема статусу в Україні іноземців-комбатантів та ОБГ-комбатантів (учасників АТО/ООС)

Початок революційних подій в Україні у 2013 році зібрав у Києві багатьох політичних та релігійних противників «руського світу», які бажали боротися «за вашу і нашу свободу». Крім того, навесні 2014 року внаслідок тенденційного та спотвореного подання ЗМІ та користувачами соцмереж інформації про Революцію Гідності в Україні у країнах СНД, насамперед Російській Федерації та країнах Центральної Азії, створило у багатьох противників місцевих авторитарних режимів хибну ілюзію швидких фундаментальних змін в Україні в бік європейських цінностей.

Всьому вищезгаданому сприяв безвізовий режим між багатьма колишніми республіками СРСР та певну безпеку перебування в Україні мігрантів з колишніх республік у порівнянні, наприклад, із ситуацією в Росії.

Багато хто з російських, білоруських та центрально-азійських опозиціонерів вирішили продовжувати боротьбу з російським режимом в Україні у лавах добровольчих збройних формувань, які активно створювалися навесні 2014 року, зокрема такі як Міжнародний миротворчий батальйон імені Джохара Дудаєва (згодом на честь загиблого командира – Іси Мунаєва), батальйон «Крим» та інші.

З моменту початку участі у бойових діях та навіть у випадку тільки волонтерської допомоги добробатам, іноземці та ОБГ стали об’єктом інтересу з боку правоохоронних органів країн свого походження, адже всі пострадянські країни мають подібні один до одного статті Кримінального кодексу щодо тероризму/екстремізму, а також щодо найманства.

Усі комбатанти, як діючі, так і колишні, стикнулися із загальною проблемою – для них немає окремого міграційного статусу, а доступні варіанти (прийняття українського громадянства у спрощеному порядку, отримання посвідки на тимчасове проживання у зв’язку з провадженням волонтерської допомоги, вступ на службу до Збройних Сил України та визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту), крім останніх двох, об’єднує необхідність мати дійсні документи, що посвідчують особу, а у випадку прийняття громадянства – ще й довідку про несудимість з посольства країни походження.

Крім того, інститут військової служби для іноземців та осіб без громадянства був створений значно пізніше, ніж більшість з іноземних комбатантів опинились на території України, адже вони ще брали участь у подіях Революції Гідності. Отже, тільки ті іноземці та ОБГ мали можливість легально влаштуватися в ЗСУ, які станом на 05.11.2015 р. брали участь у бойових діях та мали на руках дійсні документи, що посвідчують їх особу.

Також існує певна кількість колишніх комбатантів, які внаслідок поранення або хвороби припинили участь у збройному конфлікті, але продовжують перебувати під ризиком переслідування з боку спецслужб країни походження.

Сьогодні фактично тільки два статуси захищають особу від екстрадиції – громадянство України та статус біженця.

Комбатанти, які не мають дійсних документів, фактично змушені звертатися за міжнародним захистом, але статуси «біженця» або «особи, яка потребує додаткового захисту» за своєю правовою природою є гуманітарними статусами, які не можна розповсюджувати на осіб, які беруть участь у збройному конфлікті. В іншому випадку буде підірвана сама гуманітарна сутність інституту міжнародного захисту. Таким чином, тільки колишні комбатанти, які відмовились від участі у збройному конфлікті, мають хоч якийсь шанс на визнання отримання статусу біженця.

Це означає, що поза системою державного контролю та без доступу до соціальних, медичних, адміністративних послуг залишаються всі іноземці та ОБГ, які брали участь в АТО/ООС до 05.11.2015 р. або пізніше та не уклали контракти зі Збройними Силами України, насамперед, через відсутність документів, що посвідчують особу. Всі ці особи розглядаються ДМС України як порушники міграційного законодавства та підлягають примусовому поверненню та примусовому видворенню з ймовірністю поміщення до ПТПІ на час виконання відповідного рішення.

Крім того, всі ці особи знаходяться під ризиком оголошення їх у розшук за неполітичні злочини у країні походження та внесення до бази Інтерполу, що автоматично призводить до їх затримання правоохоронними органами України та повідомлення про це правоохоронних органів відповідної країни.

Без створення окремого міграційного статусу для колишніх комбатантів, а також діючих, але тих, що не мають дійсних документів, що посвідчують особу, цю проблему неможливо вирішити.

Під час підготовки цієї доповіді стало відомо про екстрадицію до РФ Тимура Тумгоєва, попри те, що він після звільнення з-під екстрадиційного арешту вступив до лав добровольчого об’єднання вихідців з республік Північного Кавказу РФ. Його участь у батальйоні імені Шейха Мансура підтвердив в Генеральній прокуратурі України командир цього підрозділу Муслім Чеберлоєвський, а також інші бійці та офіцери Української добровольчої армії, до складу якої входить згаданий батальйон. Участь Тумгоєва в бойових діях проти проросійських сепаратистів Донбасу істотно погіршило його ситуацію в РФ – до сфабрикованої справи щодо його участі в незаконних збройних формуваннях на території Сирії додалися реальні факти участі в батальйоні імені Шейха Мансура, яке в Росії спецслужбами сприймається як «незаконне збройне формування». Після цього жоден шукач захисту – колишній комбатант – на жаль, не може почувати себе в Україні у безпеці.

Верховна Рада України невдовзі після екстрадиції Тумгоєва прийняла у першому читанні законопроект №3433 про внесення змін до деяких законодавчих актів України (щодо правового статусу іноземців та осіб без громадянства, які брали участь у захисті територіальної цілісності та недоторканності України)[91]. Він має на меті упорядкувати перебування учасників АТО/ООС – негромадян України та спростити набуття ними офіційного статусу на території України.

Безпека в Україні жертв переслідування іншими авторитарними режимами країн колишнього СРСР

Азербайджан

У Азербайджані панує авторитарний режим Ільхама Алієва, який є президентом республіки з 2003 року. Тривалі переслідування зробили слабкою формальну політичну опозицію. В останні роки спостерігається сильний тиск на громадянські свободи, що залишає громадянам та громадським об’єднанням мало можливостей для публічного вираження своїх поглядів[92].

Конституція Азербайджану передбачає президентську форму правління. Адміністрація Президента є центральним органом влади, який тримає під контролем судову владу, законодавчу владу – Міллі Меджліс та інші органи виконавчої влади.[93].

Сепаратисти, за підтримки Вірменії, продовжували контролювати більшість території Нагорного Карабаху та семи навколишніх азербайджанських територій. Остаточний статус Нагорного Карабаху залишається предметом міжнародного посередництва Мінської групи ОБСЄ, яку очолюють Франція, РФ та США. Насильство вздовж лінії розмежування триває. Періодичні обстріли призвели до втрати серед військових та цивільних осіб. Після спалаху насильства в квітні 2016 року сторони конфлікту подали скарги до ЄСПЛ, звинувачуючи одна одну у вчиненні звірств за цей час[94].

Найважчі проблеми у галузі прав людини становили: незаконні або свавільні вбивства, катування, суворі, а іноді загрозливі для життя умови тримання, свавільні арешти, відсутність незалежного суду, переслідування політичних в’язнів, криміналізація наклепу, фізичні напади на журналістів, свавільне втручання у приватне життя, втручання у свободу вираження поглядів, зборів та об’єднань шляхом залякування, позбавлення волі за сумнівними звинуваченнями, фізичні напади на окремих активістів, журналістів, діячів світської та релігійної опозиції, блокування веб-сайтів, зростання кількості журналістів та активістів, яким обмежено свободу пересування; суворі обмеження на політичну діяльність, системна корупція уряду, катування поліцією представників ЛГБТІ-спільноти, найгірші форми дитячої праці, для ліквідації яких уряд не доклав належних зусиль. Уряд не притягував до відповідальності або покарання переважну більшість посадових осіб, які вчинили порушення прав людини – проблемою залишається безкарність[95].

Влада активізувала придушення критиків режиму, які втекли з країни, багато хто з них був незаконно повернутий до Азербайджану, також переслідуванням піддавалися їхні родини. Журналіст-розслідувач Афган Мухтарли був викрадений 29 травня у столиці Грузії Тбілісі, а наступного дня з’явився під вартою азербайджанської прикордонної поліції. Він сказав, що він був викрадений та переправлений через кордон службами безпеки, які звинуватили його в різноманітних правопорушеннях, включаючи контрабанду[96]. Він був засуджений до 6 років ув’язнення[97].

Відомий азербайджанський журналіст і дисидент Фікрат Гусейнов був затриманий Державною прикордонною службою України в міжнародному аеропорту «Бориспіль» 14 жовтня 2017 року. Під час посадки на рейс до Дюссельдорфа виявилось, що пана Гусейнова оголошено в міжнародний розшук на запит Республіки Азербайджан. 17 жовтня його було заарештовано Бориспільським міськрайонним судом на 18 діб з метою подальшої екстрадиції. Слід зауважити, що суд дав 18 діб тимчасового арешту відповідно до Європейської конвенції про видачу правопорушників, а не як зазвичай – 40 діб відповідно до ст. 583 КПК. Влада Азербайджану заявляла, що Фікрат Гусейнов у 2008 році покинув країну нібито з метою організації нелегальної міграції окремих громадян з Республіки Азербайджан. Журналіста підозрювали, що він підробив документи, щодо переслідування певних осіб через їх ідеологічні, політичні погляди, соціальну приналежність та представив ці відомості іноземним міграційним органам. В результаті, деякі особи отримали статус біженця в різних європейських країнах. Насправді, Фікрат Гусейнов покинув Азербайджан, після того, як його викрали, жорстоко побили та поранили ножем в шию. Викрадачів не було знайдено. Він отримав статус біженця, а згодом і громадянство Королівства Нідерландів.

За тиждень до затримання, Фікрат Гусейнов без проблем прилетів до України. Метою його візиту було відкриття української філії опозиційного азербайджанського супутникового телеканалу «Turan.TV». Журналіст заявив, що весь час в Україні за ним стежили спецслужби. 27 жовтня Фікрат Гусейнов був звільнений з-під варти Шевченківським районним судом м. Києва на поруки народного депутата Миколи Княжицького та директора адвокаційного центру УГСПЛ Бориса Захарова.

Одразу із залу суду прокурор Рустам Сутко поїхав до Київського СІЗО, де раніше утримувався журналіст, та незаконно забрав його паспорт. Лише через два місяці, під час продовження запобіжного заходу прокуратурі вдалося домогтись від суду додаткового обов’язку для Фікрата Гусейнова: «здати на зберігання паспорт громадянина Королівства Нідерландів».

Майже одразу, дипломатичними каналами стало відомо, що Комісія з контролю за файлами Інтерполу видалила запис про розшук Фікрата Гусейнова у зв’язку із явним політичним переслідуванням. Однак Національна поліція, прокуратура та суди залишались байдужими до цих повідомлень і відмовлялись зробити необхідні запити.

Протягом шести місяців жодних значимих дій у справі не відбувалось. Фікрат Гусейнов був змушений залишатися в України, а прокуратура Київської області, відповідальна за екстрадиційну перевірку, не квапилася. За цей час було відправлено лише два запити до ДМС України для з’ясування, чи звертався журналіст із заявою про надання статусу біженця в України або за набуттям українського громадянства. І лише 2 квітня 2018 року слідчий суддя Печерського районного суду міста Києва відмовив у черговому продовженні запобіжного заходу щодо Фікрата Гусейнова. Ця новина виявилася настільки неочікуваною для присутнього в суді прокурора Сергія Остапця, що він забрав паспорт журналіста у секретаря судового засідання і покинув будівлю суду. На жаль, ані звернення самого Гусейнова, ані заява про злочин від народного депутата Миколи Княжицького не допомогли повернути незаконно вилучений паспорт. Гусейнов знов був змушений залишатись в України, без жодного обмеження, накладеного судом.

Незважаючи на такі грубі порушення закону з боку прокуратури, за кілька днів до суду знову надійшло клопотання про обрання запобіжного заходу журналісту у вигляді особистого зобов’язання не відлучатись з Києва без повідомлення прокурора та здати на зберігання до прокуратури свій паспорт. Але слідчий суддя не зміг розглянути це клопотання за одне засідання та оголосив перерву. Після закриття судового засідання адвокат Дмитро Мазурок підійшов до секретаря та забрав своє посвідчення та паспорт Фікрата Гусейнова. Незважаючи на протести прокурора, суд відмовився втручатися і покривати чергове порушення закону з боку прокуратури. Саме це дозволило журналісту Фікрату Гусейнову законно залишити Україну наступного дня. Він перетнув кордон із Польщею і благополучно дістався Нідерландів. У цій історії ми знову зіткнулися з неформальною співпрацею азербайджанських спецслужб з українською службою безпеки та прокуратурою.

Білорусь

Білорусь є авторитарною державою. З часу обрання Президентом у 1994 році Олександр Лукашенко закріпив своє панування над усіма інституціями та знищив верховенство права в країні авторитарними засобами, маніпулятивними виборами та свавільними указами. Усі наступні президентські вибори не відповідали міжнародним стандартам. Аналогічна ситуація склалася з виборами до парламенту. Найважчі проблеми з правами людини включали: катування; небезпечні для життя умови тримання; свавільні арешти і затримання; неспроможність забезпечити справедливий судовий розгляд через втручання адміністрації у судові справи, закритість деяких судових процесів для громадськості, розгляд без присутності обвинуваченого; втручання у приватне життя; жорстке втручання у свободу слова, включаючи криміналізацію наклепу на чиновників; насильство та свавільні затримання журналістів; суворі обмеження свободи зібрань та об’єднань, в тому числі шляхом застосування кримінальних покарань за заклик до мирної демонстрації, а також законодавство, що криміналізує діяльність та фінансування груп, не схвалених владою; обмеження свободи пересування, зокрема колишніх політв’язнів; відсутність розслідування протягом тривалого часу випадків політично вмотивованих зникнень; корупція у всіх гілках влади; тиск на жінок з приводу абортів; торгівля людьми; придушення незалежних профспілок. Влада на всіх рівнях діяла безкарно і не вжила заходів для переслідування або покарання чиновників в уряді або силах безпеки, які вчинили порушення прав людини[98].

Уряд придушує будь-яку політичну опозицію. Білорусь – єдина країна Європи, що не є членом Ради Європи. Вищою мірою покарання в республіці є смертна кара. Громадяни Білорусі не можуть вільно реалізовувати свої громадянські та політичні права, свобода слова жорстко обмежується[99]. Сотні людей були заарештовані за участь у різноманітних мирних акціях протесту, десятки з них були засуджені і визнані в’язнями сумління[100]. На міжнародній арені Білорусь є союзницею РФ. Вона є залежною від Росії, фактично промінявши частку свого суверенітету на дешеві енергоносії. Білорусь визнала анексію АР Крим Росією.

В Україні ситуація з біженцями з Білорусі дуже схожа на ситуацію з біженцями з РФ. Невизначеність статусу іноземних добровольців, недружнє ставлення компетентних державних органів релевантне і для білорусів. Ці фактори створюють небезпеку для білоруських шукачів притулку в Україні. Крім того, саме Білорусь використовується як транзитна територія біженцями і російськими спецслужбами. Вже згадувалося, що український політв’язень Павло Гриб був виманений саме на територію Білорусі, а російський політв’язень Володимир Єгоров саме у Білорусі був затриманий КДБ і переданий до РФ.

Білоруський доброволець, боєць ДУК ПС Тарас Аватаров був засуджений у Білорусі до 5 років позбавлення волі за «незаконне придбання, зберігання, перевезення та носіння вибухового пристрою і переміщення через митний кордон вибухового пристрою, вчиненому з приховуванням від митного контролю»[101]. Тарас Аватаров офіційно був затриманий на мінському залізничному вокзалі, проте його мати Людмила Поспєх, коментуючи своє звернення до Президента України, стверджує, що Аватарова викрали в Києві спецслужби Росії і передали співробітникам КДБ Білорусі, які посадили його в авто і відправили спочатку в Гомель, а звідти поїздом до Мінська. За її словами, сина супроводжували на всьому шляху до залізничного вокзалу в білоруській столиці. На підставі розмов з сином вона вважає, що саморобний вибуховий пристрій, за який засуджений її син, йому підкинули на кордоні Білорусі та України[102].

У серпні 2016 року двоє білоруських добровольців, які воювали на боці України у зоні АТО, попросили притулку в Польщі. Від самого уродженця Гомеля Рудольфа Єгоренка відомо, що він та його земляк, мешканець Мінська Дмитро Бєлогорцев, які брали участь у бойових діях на сході України 2014 року у складі добровольчого батальйону «Донбас», після звільнення із батальйону звернулися до ДМС України, проте отримали відмову, яку безрезультатно оскаржували в судах. Оскільки вони не мали джерел існування в Україні та зрозумілих перспектив набуття легального статусу в Україні, а вдома за участь у АТО їм загрожувало кримінальне переслідування, Єгоренко і Бєлогорцев нелегально перейшли українсько-польський кордон і звернулися за притулком у Республіці Польща.[103]. Нині вони отримали в Польщі статус біженця. Про це повідомив Єгоренко особисто.

Пострадянські середньоазійські диктатури

Режими пострадянських середньоазійських країн, за винятком Киргизстану, більшою чи меншою мірою поєднують у собі ознаки східних деспотій, радянського тоталітаризму та квазідемократичного конституційного устрою, який використовується як ширма. Для них є характерним культ особи вождя, індоктринація і державний терор проти інакодумців.

Казахстан. Президент Нурсултан Назарбаєв керує Казахстаном з 1991 року. Парламентські та президентські вибори не є вільними і справедливими, всі основні партії виявляють політичну лояльність до президента. Влада послідовно маргіналізувала або заарештовувала справжніх опозиційних діячів. Домінуючі засоби масової інформації належать державі або бізнесу, що пов’язаний з урядом. Свобода слова та зборів залишається обмеженою, а корупція – ендемічною[104].

Урядова система та конституція Республіки Казахстан концентрують владу в руках Президента. Адміністрація Президента контролює уряд, законодавчі та судові органи, а також регіональні та місцеві органи влади. Зміни до конституції вимагають згоди Президента. Президентські вибори в квітні 2015 року, на яких Президент Назарбаєв отримав 97,5% голосів, було відзначено порушеннями та відсутністю справжньої політичної конкуренції. Президентська партія Нур Отан здобула 82% голосів на виборах в березні 2016 року для Мажиліса (нижньої палати парламенту). Цивільна влада підтримувала ефективний контроль над силами безпеки. Найважчі проблеми прав людини становили: свавільні вбивства, катування в’язнів та інші зловживання; свавільний арешт і затримання; суворі, а іноді і загрозливі для життя умови тримання; порушення права на приватність; всеосяжна корупція і зловживання у діяльності правоохоронних органів та судів. Були вибіркові обмеження свободи вираження поглядів, преси, зборів, релігії та об’єднань, включаючи обмеження діяльності НУО. Зафіксовані обмеження прав громадян обрати свій уряд на вільних та чесних виборах та реєстрації політичних партій. Додаткові проблеми становили: примусові роботи; та обмеження щодо реєстрації профспілок. Уряд вибірковим чином переслідував посадовців, які вчинили зловживання, особливо у великих корупційних справах; корупція залишається широко поширеною. Зловживання державних чиновників, а також осіб, пов’язаних з урядом чи правоохоронними органами, залишаються безкарними [105].

Лідерство або участь у незареєстрованій організації залишається правопорушенням. Професійні спілки та неурядові організації зазнали необґрунтованих обмежень. Зберігається катування та погане поводження в місцях позбавлення волі. Журналісти піддавалися політично вмотивованим переслідуванням та нападам. Жінки та інваліди продовжували стикатися з дискримінацією[106].

Таджикистан є авторитарною державою на чолі з президентом Емомалі Рахмоном. Конституція передбачає багатопартійну політичну систему, але уряд історично перешкоджав політичному плюралізму. Конституційні поправки, прийняті на національному референдумі 2016 року заборонили релігійні політичні партії та скасували будь-які обмеження терміну обрання президента Рахмона в якості «лідера нації», що дозволило йому ще більше зміцнити своє правління[107].

Цивільна влада лише частково підтримувала ефективний контроль над силами безпеки. Найбільш суттєві порушення прав людини: катування та погане поводження силами безпеки з затриманими; свавільні арешти та затримання, в тому числі членів сімей інакодумців; суворі умови тримання; політично вмотивовані переслідування правозахисників та адвокатів прав людини; обмеження свободи слова, засобів масової інформації та доступу до інформації, у тому числі через блокування незалежних сайтів новин та соціальних мереж; серйозні утиски свободи об’єднань та асоціацій, включаючи репресії, переслідування та ув’язнення громадських та політичних активістів; утиски релігійної свободи; обмеження політичної активності; насильство та дискримінація за ознакою статі, сексуальної орієнтації та гендерної ідентичності; а також примусова праця[108].

Адвокати, що працюють у політично чутливих справах або справах, пов’язаних з національною безпекою та боротьбою з тероризмом, піддаються переслідуванням, залякуванню, на них чиниться тиск у зв’язку з їх законною професійною діяльністю. Адвокати, що спеціалізуються у справах щодо порушень прав людини, піддаються свавільним арештам, переслідуванням за політично обґрунтованими обвинуваченнями, жорстоким тюремним покаранням та переслідуванням їхніх сімей та колег. Багато правозахисників втекли з країни задля власної безпеки.

У пошуках захисту за кордон виїхали десятки членів і співчуваючих заборонених опозиційних організацій, таких як Партія ісламського відродження Таджикистану і «Група 24», а також їхні родичі. Активісти-емігранти партії «Групи 24» повідомляли, що у якості помсти за їхні дії за кордоном (проведення мирних акцій протесту, участь у міжнародних зустрічах і конференціях) міліція і силові структури залякують, затримують, допитують, а іноді і б’ють їх родичів в Таджикистані, включаючи літніх людей і дітей. Місцеві органи влади влаштовують принизливі публічні шельмування родичів, називаючи їх «зрадниками» і «ворогами держави».

Туркменістан серед усіх середньоазійських диктатур має режим найбільш наближений до тоталітарного з точки зору звеличення особистості вождя, державної пропаганди та пірамідальної репресивної моделі управління.

Туркменістан є репресивною авторитарною державою, де на практиці практично повністю заперечуються політичні права та громадянські свободи. Вибори пильно контролюються, з боку спецслужб та органів виконавчої влади забезпечується майже одностайне голосування виборців на підтримку президента та його партії. В економіці переважає держава, корупція є системною, релігійні групи переслідуються, а політичне інакомислення не допускається[109].

Хоча Конституція 2016 року проголошує Туркменістан світською демократією, країна має авторитарний уряд, контрольований президентом Гурбангули Бердимухамедовим та його внутрішнім колом. Бердимухамедов є президентом з 2006 року і залишається президентом після президентських виборів у лютому 2017 року. Конституція 2016 року продовжила президентський термін строком п’ять років до семи, скасувала максимальну вікову межу до 70 років. Цивільна влада підтримувала ефективний контроль над силами безпеки. Найбільш суттєві порушення прав людини включали: катування; свавільні арешти і затримання; свавільне ув’язнення; суворі та загрозливі для життя умови тримання, політичні ув’язнення; свавільне втручання у приватність; обмеження свободи слова, преси, зборів, релігії та громадських рухів; обмеження доступу до Інтернету; неможливість громадян обирати свій уряд шляхом вільних і чесних виборів; ендемічна корупція. Також проблемами у сфері прав людини залишаються торгівля людьми, в тому числі використання примусової праці під час збирання врожаю бавовни; обмеження профспілок; примусове знищення домашніх тварин в Ашгабаді; дискримінація жінок. Також серед особливостей правової ситуації в країні – безкарність чиновників і співробітників силових структур за порушення прав людини[110].

«Альтернативні новини Туркменістану» повідомляють про вбивство в ув’язненні Азіза Гафурова. Очевидець описував тіло як виснажене і покрите синцями. Азіз Гафуров був одним із десятків практикуючих мусульман, що були засуджені останніми роками за змову з метою повалення держави, насильницькі заклики до повалення конституційного ладу та підбурювання до соціальної, національної та релігійної ворожнечі. Після замаху на вбивство в листопаді 2002 року попереднього президента Сапармурата Ніязова доля та місцезнаходження не менш як 80 ув’язнених, що були піддані насильницькому зникненню, залишалося невідомими. Тіла трьох колишніх вищих державних чиновників Тирмієва, Хасанова і Реджепова, які насильницькі зникли після їх арешту та кримінального переслідування у зв’язку з замахом на вбивство «Туркменбаші», були передані їх родичам протягом 2017 року[111].

Узбекистан є авторитарною конституційною республікою з політичною системою, в якій домінують президент Шавкат Мірзієєв та його прихильники. 4 грудня 2016 року екс-прем’єр-міністр Шавкат Мірзієєв переміг на президентських виборах з 88% голосів, але вибори за спостереженням ОБСЄ відбувалися зі значними порушеннями, а виборча кампанія не була конкурентною, і виборці не мали реальних політичних альтернатив. Цивільна влада переважно підтримувала ефективний контроль над силами безпеки, але, оскільки служби безпеки інтегровані у структури цивільної влади і їхня взаємодія є непрозорою, неможливо оцінити обсяг та характер їх відносин.

Найбільш суттєві проблеми в галузі прав людини включають: катування та погане поводження з затриманими з боку сил безпеки, свавільні арешти і незаконні та тривалі затримання; суворі умови тримання, іноді небезпечні для життя; переслідування правозахисників, журналістів та інших осіб, які критикують уряд, а також членів їх сімей, фізичне насильство та політично вмотивовувані переслідування та арешти; обмеження свободи слова зборів та об’єднань; широкомасштабні обмеження свободи релігії, в тому числі тюремне ув’язнення віруючих всіх конфесій; обмеження свободи пересування. Громадяни не мали можливості обрати свій уряд на вільних, справедливих та періодичних виборах; корупція є ендемічною. Проблеми у галузі прав людини також включають торгівлю людьми, включаючи примусову працю; позбавлення волі представників ЛГБТІ на підставі законів, що передбачають кримінальну відповідальність за одностатеві сексуальні стосунки. Переслідування чиновників були рідкісними, вибірковими, але часто публічними, корупція серед чиновників залишається переважно безкарною[112].

Поточні реформи під час правління нового президента Шавката Мірзієєва призвели до покращення ситуації з деяких питань, але Узбекистан залишається консолідованим авторитарним режимом. Жодна справжня опозиційна партія не діє відповідно до закону, а внутрішні прихильники засланих представників опозиції переслідуються. Законодавча влада та судова влада слугують інструментами виконавчої влади, а засоби масової інформації залишаються щільно контрольованими державою. Недостатня відповідальність за корупцію або катування затриманих; незважаючи на певні високооплачувані звільнення, уряд все ще тримає численних ув’язнених, засуджених за політичними або релігійними мотивами. Уряд працював над поліпшенням свободи пересування та взаємовідносинами з сусідніми державами, відновлення прямих комерційних рейсів з Таджикистаном у квітні та підписання у вересні межової угоди з Киргизстаном. Влада також вжила заходів щодо лібералізації валютного курсу та, таким чином, стимулювання приватної економічної діяльності.

Влада звільнила деяких в’язнів сумління, які були ув’язнені під час колишнього президента Іслама Каримова, в тому числі журналіста Мухаммада Бекджона, який був за гратами 8 років. Протягом року почали з’являтися в прямому ефірі телевізійні програми, які містили критичні коментарі, зокрема про корупцію та інші проблеми. Декому із спостерігачів ООН та неурядових міжнародних організацій з прав людини дозволили відвідати країну, включаючи першу делегацію Human Rights Watch за сім років. Незважаючи на ознаки прогресу, незалежні журналісти, активісти та політичні діячі залишалися під жорстоким тиском та піддавалися кримінальному переслідуванню на місцевому та національному рівнях, також не було проведено серйозних інституційних реформ[113].

Влада дещо послабила необґрунтовані обмеження ЗМІ та свободи вираження поглядів. Було звільнено кілька в’язнів сумління, які відбували тривалі покарання за політичними мотивами. В той же час був випадок свавільного затримання і катування незалежного журналіста, з метою «визнання» ним злочинів проти держави. Влада продовжувала політику повернення осіб, які, на її думку, загрожують національній безпеці. Місцеві органи влади продовжували примушувати тисячі медичних працівників та викладачів працювати на бавовняних полях.

Президентом були зроблені і деякі позитивні зміни у сфері прав людини, як зменшення терміну попереднього тримання до доставлення до суду з 72 до 48 годин, а також вийшов указ президента у листопаді 2017 року, що прямо забороняє застосування катувань для отримання зізнання, а також прийняття зізнання як доказ у суді. У серпні президент публічно закликав переглянути звинувачення щодо людей, затриманих за підозрою в зберіганні заборонених релігійних або «екстремістських» матеріалів. Він також закликав «реабілітувати» осіб, причетних, на думку влади, до незареєстрованих ісламських рухів. Влада також повідомила, що вони видалили більше 15 000 імен із «чорного списку», що містить 18 000 осіб, підозрюваних у членстві в заборонених або незареєстрованих релігійних рухах та групах. Проте, заяви залишалися здебільшого декларативними. Сили безпеки продовжували затримувати десятки людей, яких звинувачують у членстві в заборонених «екстремістських» групах, включаючи трудових мігрантів, які повертаються з-за кордону. Родичі та правозахисники повідомили, що співробітники поліції та НСС піддавали катуванню багатьох людей, звинувачених у незаконному членстві, з метою «зізнання» за сфабрикованими справами, і що судді продовжували ігнорувати достовірні свідчення, навіть коли стикалися з фізичними ознаками катувань у приміщенні суду, і визнавали зізнання, отримані під катуваннями, доказом[114].

20 вересня 2017 року Нарзулло Охунжонов прибув до України з Турецької республіки разом зі своєю дружиною та п’ятьма неповнолітніми дітьми. В аеропорті «Київ» (Жуляни) Охунжонов разом із сім’єю надали всі необхідні документи для законного в’їзду на територію України та написали заяви про визнання біженцями. Після перевірки документів Охунжонова виявилось, що він знаходиться в міжнародному розшуку за запитом Узбекистану за, начебто, вчинений злочин, передбачений ст.168 ч.3 – шахрайство. Він був затриманий, а 23 вересня 2017 року Солом’янський районний суд ухвалив рішення про застосування тимчасового арешту Охунжонова на 40 діб. Народний депутат України, Голова Меджлісу кримськотатарського народу Рефат Чубаров написав заяву про взяття Нарзулло Охунжонова на поруки. 18 жовтня він був звільнений з-під варти на підставі рішення прокуратури м. Києва.

Обставини, що змусили Нарзулло Охунжонова та його сім’ю покинути Узбекистан для пошуку притулку в інших країнах, безпосередньо пов’язані з його професійною журналістською діяльністю. Охунжонов працював завідуючим республіканського радіо Узбекистану, він публікував у засобах масової інформації та виступав з інформацією про розслідування злочинів та порушення прав людини, які вчинялися представникам влади в Узбекистані. За його журналістську діяльність і принципову життєву позицію, проти нього та його сім’ї владою Узбекистану розпочалося переслідування: затримання правоохоронними органами Узбекистану, які супроводжувались тортурами та насильством, викрадення невідомими особами його дітей, застосуванням насильства щодо них. В Узбекистані Нарзулло Охунжонову та його сім’ї загрожувала реальна небезпека і він був змушений разом із своєю сім’єю шукати притулку в Туреччині.

В Туреччині Нарзулло Охунжонов офіційно проживав останні чотири роки, де надав всі необхідні документи для отримання статусу біженця і продовжував займатися журналісткою діяльністю, що пов’язана з розслідуваннями злочинів влади Узбекистану. Однак, в Туреччині проти нього та його сім’ї продовжились переслідування: постійні дзвінки з погрозами розправи над ним та його дітьми, а одного разу родина була отруєна. Виникла реальна загроза безпеці та життю Охунжонова та його родині, що фактично змусило їх виїхати з Туреччини і шукати притулок в України.

На захист Нарзулло Охунжонова звернулася низка авторитетних міжнародних організацій, таких як Committee to Protect Journalists (CPJ, Комітет із захисту журналістів), «Репортери без кордонів», Міжнародний «ПЕН-клуб» (PEN-Club International), Британська Телерадіомовна Корпорація (ВВС), а також українські громадські організації.

1 червня 2018 року рішенням ДМС України Нарзулло Охунжонову було надано статус біженця в Україні, а згодом притулок отримала вся його сім’я. Супроводження справи щодо надання притулку Охунжонову і його родини здійснював ВБФ «Право на захист». Інтереси Охунжонова в екстрадиційній справі представляв адвокат Олексій Федоров і Харківська правозахисна група, яка здійснювала також адвокаційний супровід справи.

4 жовтня 2018 року Генеральна прокуратура Україна відмовила Республіці Узбекистан в екстрадиції Охунжонова і закрила екстрадиційну справу.

Співробітники управління СБУ в Харківській області влітку 2017 року затримали громадянина Таджикистану, який легально перебував на території України. Він був змушений просити притулку в Україні через свою приналежність до організації «Група 24», яка представляє світську опозицію тамтешньому авторитарному режимові. З його слів, співробітники СБУ побили його після затримання, фотографували на тлі чорного прапора із шахадою (символ віри в Ісламі), який їм належав і називали його членом ІДІЛ (Ісламська держава). В нього незаконно вилучили паспорт з відміткою про в’їзд в Україну і примусово доправили до ПТПІ в Чернігівській області. Оскільки вилучення паспорту не було оформлено співробітниками СБУ, громадянин Таджикистану, ім’я якого не розголошується, опинився на території України вже у статусі такого, що перебуває нелегально. Попри втрату паспорта, він звернувся до Державної міграційної служби із заявою про надання йому статусу біженця, але отримав відмову. Цей громадянин Таджикистану звернувся до ХПГ за юридичною допомогою в оскарженні рішення міграційної служби від 05.01.2018 року про відмову у оформленні документів для розгляду його заяви про біженство.

У січні 2018 року адвокат оскаржив відмову міграційної служби до окружного суду. А вже у травні того ж таки року суд скасував рішення міграційної служби, яка, в свою чергу, не погодилася з цим рішенням і оскаржила його до апеляційного суду, проте отримала відмову. Досі триває розгляд заяви шукача притулку. Сам громадянин Таджикистану перебуває на волі.

У жовтні 2017 року Шевченківський суд Києва заарештував казахстанську блогерку Жанару Ахметову. Про це клопотала прокуратура Київської області. В Казахстані Ахметову оголосили в розшук через «Інтерпол», оскільки вона, за твердженням тамтешніх спецслужб, порушила умови пробації Вона була засуджена за шахрайство до 7 років позбавлення волі, але виконання вироку було відстрочене до досягнення її дитиною 14-річного віку[115]. Проте, на момент втечі з Казахстану, Ахметова зазнавала тиску Комітету Національної безпеки (КНБ) за свою активність в Інтернеті як опозиційний блогер, а саме за свої критичні публікації в соцмережі. Її неодноразово відвозили до поліції і вимагали припинити публікації. Оскільки Ахметова не йшла на поступки, співробітники поліції підготували справу для її реального ув’язнення. Після цього Ахметова разом із неповнолітнім сином нелегально залишила територію Казахстану та дісталася України. Вона звернулася до ДМС України із заявою про надання статусу біженця, але отримала відмову. Вона була позбавлена можливості звернутися до касаційної інстанції і заарештована. Прокуратура невдовзі заявила, що провела екстрадиційну перевірку і не бачить перешкод для задоволення звернення казахстанських колег про видачу Ахметової. Після втручання правозахисників та депутатів українського парламенту Ахметову звільнили з-під варти – її на поруки взяла депутат Світлана Заліщук. У вересні 2018-го року Верховний Суд України зобов’язав ДМСУ надати Ахметовій статус біженця. Її місце перебування в Україні адвокати не розголошують з міркувань безпеки[116].

Рекомендації

1. Верховній Раді України:

1.1. Ухвалити закон про внесення змін до ЗУ «Про Службу безпеки України», передбачивши:

  • запровадження засад парламентського контролю за формуванням керівництва СБУ та її діяльністю;
  • запровадження річних звітів про діяльність СБУ в парламентському комітеті з питань національної безпеки та оборони з публікацією відкритої частини цих звітів;
  • позбавлення СБУ повноважень проведення дізнання, слідства та інших правоохоронних повноважень;
  • запровадження принципу свободи інформації «засекречується інформація, а не документ»;
  • запровадження публічного річного звіту про знеособлену інформацію щодо використання прослуховування телефонів оперативними підрозділами правоохоронних органів, в якому будуть оприлюднені знеособлені дані: кількість подань на прослуховування телефонів, кількість наданих дозволів, кількість переданих до суду обвинувальних висновків, складених з використанням таких даних, кількість вироків, винесених судами у таких справах – для кожного оперативного підрозділу окремо;

1.2. Ухвалити закон про зміни до ЗУ «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

1.3. Ухвалити закон «Про осіб без громадянства».

1.4. Ухвалити закон про внесення змін до КПК відповідно до міжнародних зобов’язань України та практики ЄСПЛ у Розділі 44 «Видача осіб, які вчинили кримінальне правопорушення (екстрадиція)».

1.6. Ухвалити у другому читанні законопроект №3433 про внесення змін до деяких законодавчих актів України (щодо правового статусу іноземців та осіб без громадянства, які брали участь у захисті територіальної цілісності та недоторканності України).

2. Уряду України:

2.1 Вжити заходів щодо виконання міжнародних зобов’язань України у сфері забезпечення прав шукачів захисту, біженців, осіб, які потребують додаткового захисту, осіб без громадянства; удосконалити застосування альтернативних запобіжних заходів під час вирішення питання про примусове видворення іноземців та осіб без громадянства, зокрема щодо надання права таким особам та їх представникам клопотати про застосування альтернативного запобіжного заходу (застави або взяття на поруки); розширити коло поручителів на фізичних осіб; встановити чіткі критерії визначення суддями того, що поручитель «заслуговує на особливу довіру»; усунути можливість застосовувати тримання у ПТПІ до шукачів захисту, які перебувають у процедурі розгляду їх заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

2.2. Розробити та внести до ВРУ законопроект про зміни до ЗУ «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», підготувати зміни до наказу МВС України № 649 від 7 вересня 2011 р., зокрема, в частині створення процедури прийняття та розгляду заяв про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, від осіб, яким відмовлено у пропуску на території України, осіб, які знаходяться в слідчих ізоляторах під тимчасовим або екстрадиційним арештом, осіб, які тримаються в ПТПІ; створення ієрархії джерел інформації про країну походження шукача захисту та критеріїв їх достовірності, актуальності й релевантності; створення процедури тимчасової видачі документів, що посвідчують особу, з особових справ шукачів захисту на їх вимогу; підвищення захищеності та статусу Довідки про звернення за захистом в Україні.

2.3. Підготувати пропозиції щодо створення процедури визнання особою без громадянства, відповідно до міжнародних зобов’язань за Конвенціями ООН про статус апатридів (1951 року) та про скорочення безгромадянства (1961).

2.4. Розробити і внести до ВРУ законопроект про зміни до КПК у Розділі 44 «Видача осіб, які вчинили кримінальне правопорушення (екстрадиція)» відповідно до міжнародних зобов’язань України та практики ЄСПЛ. Зокрема, у ст. 583 КПК передбачити альтернативні запобіжні заходи тимчасовому арешту, а в ст. 584 КПК усунути можливість повторного арешту без наявності нових обставин або вичерпання всіх механізмів правового захисту, що можуть зупинити рішення про екстрадицію.

3. Службі безпеки України:

3.1. Припинити злочинну практику викрадення і незаконної насильницької депортації осіб.

3.2. Перевірити особовий склад на наявність особистих зв’язків з представниками влади чи спецслужб інших держав;

3.3. Запровадити практику надання за інформаційними запитами відкритої частини документів, які містять відомості, що складають державну таємницю;

3.4. Не виходити за межі компетенції, що передбачає законодавство;

3.5. Усунути неформальний вплив на центральні органи виконавчої влади в структурі МВС України.

3.6. Перевірити особовий склад на наявність ненависницьких та ксенофобних переконань, що є несумісними з несенням служби.


[1] Country Reports on Human Rights Practices for 2017. Russia. // Bureau of Democracy, Human Rights and Labor U.S. Departament of State // https://state.gov/j/drl/rls/hrrpt/humanrightsreport/#wrapper //

[2] Сайт LetMyPplGo: http://letmypeoplego.org.ua/uk/

[3] Волкеру передали листа від родин заручників в ОРДЛО і Росії – Геращенко:

https://radiosvoboda.org/a/news/28997900.html// Радіо Свобода – 25 січня 2018

[4] Программа "Поддержка политзаключенных и других жертв политических репрессий" Меморіал: https://memohrc.org/ru/content/programma-podderzhka-politzaklyuchennyh-i-drugih-zhertv-politicheskih-repressiy//

[5] Refworld/ International Protection Considerations related to developments in Ukraine – Update III/September 2015: http://refworld.org/docid/56017e034.html

[6] Refworld/ International Protection Considerations related to developments in Ukraine – Update III/September 2015: http://refworld.org/docid/56017e034.html

[7] EUR-Lex-32013L0032-EN: http://eur-lex.europa.eu/legal-content/en/ALL/?uri=celex%3A32013L0032

[8] Права людини в Україні – 2017. Доповідь правозахисних організацій / За ред.: О.М. Павліченка, О.А. Мартиненка / Українська Гельсінська спілка з прав людини. К., 2018. https://helsinki.org.ua/publications/richna-dopovid-pravozahysnyh-orhanizatsij-prava-lyudyny-v-ukrajini-2017/

[9] Конституція України: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80// Відомості Верховної Ради України № 30, ст. 14, 1996

[10] Підозрюваного у замаху на Осмаєва і Окуєву заарештували без права застави:

https://unian.ua/society/1963016-pidozryuvanogo-u-zamahu-na-osmaeva-i-okuevu-zaareshtuvali-bez-prava-zastavi.html//.Сайт УНІАН – 7 червня 2017

[11] Окуєва про кілера, який стріляв у Осмаєва: "Його ФСБ готувала або ГРУ":

https://ua.censor.net.ua/news/442739/okuyeva_pro_kilera_yakyyi_strilyav_u_osmayeva_yiogo_fsb_gotuvala_abo_gru// ЦЕНЗОР.НЕТ – 6 червня 2017

[12] Вбивство Аміни Окуєвої: https://pravda.com.ua/articles/2017/10/30/7160146// Сайт Українська Правда – 30 жовтня 2017

[13] Шрамович В. Резонансні вбивства в Україні за три роки: http://bbc.com/ukrainian/features-40418876// ВВС Україна – 27 червня 2017

[14] Тимура Махаурі підірвали у машині разом з подругою та її дитиною: ТСН – 8 вересня 2017

[15] Шрамович В./ Резонансні вбивства в Україні за три роки: http://bbc.com/ukrainian/features-40418876 // ВВС Україна – 27 червня 2017

[16] Розслідування загибелі Павла Шеремета: https://pravda.com.ua/photo-video/2017/05/11/7143545/ //Українська Правда – 11 травня 2017

[17] Гнап: Працівники СБУ почистили сервер із відео у справі Шеремета: https://pravda.com.ua/news/2017/05/10/7143499/ // Українська Правда – 10 травня 2017

[18] Коваленко О. Вбивство командира спецназу ГУР: https://pravda.com.ua/articles/2017/06/27/7148093// Подробиці. Українська Правда – 27 червня 2017

[19] Затримано підозрювану у вбивстві полковника СБУ в Маріуполі: https://pravda.com.ua/news/2017/10/31/7160303/ // Українська Правда – 31 жовтня 2017

[20] Шрамович В. Резонансні вбивства в Україні за три роки: http://bbc.com/ukrainian/features-40418876 // ВВС Україна – 27 червня 2017

[21] Брифинг советника главы МВД Антона Геращенко относительно покушения на него: https://youtube.com/watch?v=tJSYhGMKAuM // YouTube – 23.01.17

[22] СБУ завершила досудове розслідування щодо замаху на нардепа Геращенка Прес-центр СБ України:https://ssu.gov.ua/ua/news/1/category/2/view/3560#.yqZbmqOH.dpbs // Служба Безпеки України

[23] У Києві вбили російського журналіста Бабченка – поліція Києва: Сайт Радіо Свобода – 29 травня 2018

[24] Новини України: https://24tv.ua/ // Сьогодні, 24 канал

[25] Влада США непокоїться за викраденого в Київі російського опозіціонера: УНІАН – 25жовтня 2012

[26] Дмитро Сотніков, адвокат кримського майданівця Олександра Костенка: https://ukrinform.ua/rubric-society/1962640-dmitro-sotnikov-advokat-krimskogo-majdanivca-oleksandra-kostenka.html // Укрінформ – 9 лютого 2016

[27] Олександр Костенко: http://letmypeoplego.org.ua/uk/prisoner/oleksandr-kostenko/

[28] Скобельський В. Ті, що зникли. Під грифом «Невідомо»: https://pravda.com.ua/articles/2017/03/24/7139085/ Українська Правда –.24 березня 2017

[29] Матеріал на підставі заяви дружини Ескандера Ібраїмова Мар’яни Кудінової до Харківської правозахисної групи.

[30] Тандит розповів у ПАРЄ, як спецслужби РФ підлаштували затримання Миколи Карпюка:https://zik.ua/news/2016/06/21/tandyt_rozpoviv_u_parye_yak_spetssluzhby_rf_pidlashtuvaly_zatrymannya_mykoly_710108 // ZIK – 21 червня 2016

[31] Українця Станіслава Клиха по-звірячому катували в російській в’язниці, щоб вибити свідчення про участь у чеченській війні Яценюка й Тягнибока: https://svitua.org/kolonka-podii/item/5680-ukraintsia-stanislava-klykha-pozviriachomu-katuvaly-v-rosiiskii-viaznytsi-shchob-vybyty-svidchennia-pro-uchast-u-chechenskii-viini-yatseniuka-i-tiahnyboka.html // Нашого цвіту по всьому світу – 19 квітня 2017

[32] Справи щодо війн у Чечні та Донбасі: http://letmypeoplego.org.ua/uk/prisoners/war// Сайт Let my people go

[33] Павло Гриб: http://letmypeoplego.org.ua/uk/prisoner/pavlo-hryb // Сайт Let my people go

[34] Подобєд П. Справа Олександра Шумкова: Ще один українець став заручником Росії : http://tyzhden.ua/Society/201515 //Тиждень – 8 жовтня 2017

[35] Міжнародна конвенція про захист усіх осіб від насильницьких зникнень: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/995_154

[36] Там само

[37] Кримінальний кодекс України, стор. 5: http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/2341-14/page5

[38] Служба безпеки України та права людини – Є. Захаров:https://helsinki.org.ua/sluzhba-bezpeky-ukrajiny-ta-prava-lyudyny-e-zaharov // Українська Гельсінська Спілка з прав людини – 23 січня 2017

[39] Там само.

[40] За інформацією наданою журналістом Радіо Свобода Анваром Деркачем, який веде моніторинг порушень прав мусульман в Україні

[41] Історія невдалої втечі громадського активіста з Росії:https://hromadske.ua/posts/istoriia-nevdaloi-vtechi-z-rosii // Громадське – 7 серпня 2017

[42] Маетная Е. Где было гестапо – теперь администрация: https://svoboda.org/a/28866295.html // Радио Свобода – 21 листопада 2017

[43] «Мемориал»: арестованный за критику Путина Владимир Егоров – политзаключённый: https://memohrc.org/ru/news/memorial-arestovannyy-za-kritiku-putina-vladimir-egorov-politzaklyuchyonnyy // Правозащитный центр Мемориал – 4 жовтня 2017

[44] ФСБ организовала в Украине похищение россиянина: https://ru.slovoidilo.ua/2018/05/15/novost/bezopasnost/fsb-organizovala-ukraine-poxishhenie-rossiyanina-video Слово і діло – 15 травня 2017

[45] Дагестан: хроника террора: http://old.memo.ru/d/282860.html // Мемориал – 4 ноября 2016

[46] Country Reports on Human Rights Practices for 2017. Russia. // Bureau of Democracy, Human Rights and Labor U.S. Departament of State // https://state.gov/j/drl/rls/hrrpt/humanrightsreport/#wrapper

[47] Дагестан: хроника террора (1996 -2018): http://kavkaz-uzel.eu/ – 13 октября 2018

[48] Озвученные сведения о похищении в Чечне 5 человек: http://kavkaz-uzel.eu/articles/309600 Кавказский узел- 15 сентября – 2017

[49] «Мемориал»: сведения об убийстве задержанной в Чечне Мадины Шахбиевой подтверждены: http://kavkaz-uzel.eu/articles/295891 Кавказский узел – 13 января 2017

[50] Родные Эсмурзиева заявили о его пытках после задержания : http://kavkaz-uzel.eu/articles/307029 // Кавказский Узел – 1августа 2017

[51] Томак М. Из ста вернулось пятеро: http://lb.ua/society/2016/12/08/352887_sta_vernulos_pyatero.html // LB.ua – 8 ноября 2016

[52] CASE OF GAYSANOVA v. RUSSIA : https://hudoc.echr.coe.int/eng#{%22itemid%22:[%22001-162705%22]} – 12 мая 2016

[53] Их записали в ИГИЛ Орхан Джемаль нашел россиян, которых разыскивает Интерпол: YouTube: https://youtube.com/watch?v=h96BR9TyOyM – 22 квітня 2016

[54] Федеральный закон от 2 ноября 2013 г. N 302-ФЗ «О внесении изменений в отдельные законодательные акты Российской Федерации»

[55] Громадське радіо 2017/02/12

[56] Медійна ініциатива за права людини: https://facebook.com/MediaInitiativeForHumanRights/photos/a.1355274427845895.1073741828.1303674326339239/1421075894599081/?type=3&theater – 30 ноября 2016.

[57] Заява МЗС України у зв’язку з репресіями Російської Федерації проти громадян України: http://mfa.gov.ua/ua/press-center/comments/6699-zajava-mzs-ukrajini-u-zvjazku-z-represijami-rosijsykoji-federaciji-proti-gromadyan-ukrajini – 29 грудня 2016

[58] Руслан Зейтуллаєв: http://letmypeoplego.org.ua/uk/prisoner/ruslan-zeytullaev // Let my people go.

[59] ПРОТОКОЛ ЗАСІДАННЯ № 29, Комітет Верховної Ради України з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин: http://kompravlud.rada.gov.ua/uploads/documents/32789.pdf // – 18 листопада 2016 року

[60] Томак М . Без права на притулок. Україна і вигуки ФСБ «тримайте терориста!»: https://radiosvoboda.org/a/28135228.html // Радіо Свобода – 23 листопада 2016

[61] Томак М.: Из ста вернулось пятеро: http://lb.ua/society/2016/12/08/352887_sta_vernulos_pyatero.html //LB. UA – 8 декабря 2016

[62] Имарат Кавказ: http://kavkaz-uzel.eu/articles/158730 // Кавказский узел – 27 декабря 2016

[63] Відповідно до показів біженців з Дагестану у неопублікованих інтерв’ю, які містяться в архіві ХПГ.

[64] Там само.

[65] Шамбазов Артур Ринатович: https://myrotvorets.center/criminal/shambazov-artur-rinatovich/ // Миротворец – 21 января 2016

[66] Список колишніх співробітників СБ України, які зрадили присязі і перейшли на бік ворога, Служба Безпеки України: https://ssu.gov.ua/ua/news/1/category/2/view/586#.nQIiRULh.dpbs// – 26 березня 2016

[67] Деркач А. ФСБ и СБУ: экстрадиция по расписанию? https://ru.krymr.com/a/28123818.html// Крым. Реалии – 17 ноября2016

[68] Підполковника СБУ викрили на співпраці зі спецслужбами Росії: https://prm.ua/sbu-vikrila-svogo-pratsivnika-na-spivpratsi-z-spetssluzhbami-rosiyi/ // Прямий – 21 грудня 2017

[69] Исламофобия в Украине: возможные причины и ответные действия: https://golosislama.com/news.php?id=34029 // Голос ислама.ru. – 7 марта 2018

[70] Реплянчук Д. Нелегали «під дахом» СБУ: https://hromadske.ua/posts/nelehaly-pid-dakhom-sbu-shcho-vidomo-pro-zatrymannia-ofitsera-kontrrozvidky-karamushka // Громадське – 27 квітня 2018

[71] Дагестанку с семью детьми египетские власти выслали в Россию: https://kavkazr.com/a/28740665.html // Кавказ. Реалии – 17 сентября 2017

[72] Погранслужба Украины запретила дагестанке с семью детьми въезд на территорию страны на три года: https://kavkazr.com/a/28679426.html //Кавказ. Реалии – 16 августа 2017

[73] Інформація по лінії роботи ДМС України з шукачами захисту (станом на 23.08.2018): https://dmsu.gov.ua/assets/files/statistic/week/ref-23-08-2018.pdf

[74] Москвичова А. Із України «з любов’ю»: правозахисники бояться видачі ФСБ шукача притулку Мейрієва: https://radiosvoboda.org/a/28481049.html // Радіо Свобода – 12 травня 2017

[75] Людина і право //Іноземці шукають притулку в Україні// https://espreso.tv/video/260723 – 4 серпня 2018

[76] CASE OF POLONSKIY v. RUSSIA. HUDOK European Court of Human Rights, https://hudoc.echr.coe.int/eng#{%22fulltext%22:[%22Polonskiy%20v.%20Russia%22],%22documentcollectionid2%22:[%22GRANDCHAMBER%22,%22CHAMBER%22],%22itemid%22:[%22001-91788%22]}

[77] CASE OF SOLMAZ V. TURKEY HUDOK European Court of Human Rights Application number: 51564/99 https://hudoc.echr.coe.int/eng#{%22documentcollectionid2%22:[%22GRANDCHAMBER%22,%22CHAMBER%22]}

[78] Case of Čonka v. Belgium, HUDOC, no. 51564/99, § 42 in limine, ECHR 2002-I, and Shamayev and Others v. Georgia and Russia, no. 36378/02, § 396, ECHR 2005-III http://asylumlawdatabase.eu/en/content/ecthr-%C4%8Donka-v-belgium-application-no-5156499-5-february-2002

[79] Case of Farhad Aliyev v Azerbaijan, HUDOC, no. 37138/06, §146, 9 November 2010 https://hudoc.echr.coe.int/eng#{%22appno%22:[%2237138/06%22],%22itemid%22:[%22001-101682%22]}

[80] Case of Baranowski v. Poland, HUDOC, no. 28358/95, §§ 51-52, ECHR 2000-III https://hudoc.echr.coe.int/eng#{%22appno%22:[%2228358/95%22]}

[81] Полюдова Дарья Владимировна http://old.memo.ru/d/214405.html // Мемориал – 30 октября 2014

[82] Титаренко Сергей Александрович http://old.memo.ru/d/229127.html // Мемориал – 19 марта 2015

[83] Киев требует от Кремля прекратить репрессии в России: http://sprotyv.info // Информационное Сопротивление –.20 августа 2014

[84] Новости от 06.02.2015. You Tube: https://youtube.com/watch?v=K_DAUVMSEYI – сюжет з 17 хв. 8 сек.

[85] Постанова від 11 травня 2016 Справа № 815/1170/16 Єдиний державний реестр судових рішень http://reyestr.court.gov.ua/Review/57754328

[86] Анисифоров Сергей. Трибунал http://tribunal-today.ru/14901/

[87] Постанова від 2 грудня 2014 р . Справа № 821/ 3496 / 14, Єдиний державний реестр cудових рішень http://reyestr.court.gov.ua/Review/41903730/

[88] Постанова від 9 грудня 2015 Справа № 815/6098/15, Единий державний реестр судових рішень http://reyestr.court.gov.ua/Review/54344929/

[89] Рішення від 31 жовтня 2018 Справа № 826/18174/16 Единий державний реестр судових рішень http://reyestr.court.gov.ua/Review/77502527

[90] Скорбач О. Черговий міграційний триллер: http://khpg.org/1541775677 // Права Людини – 9.11 2018

[91] Проект Закону про внесення змін до деяких законодавчих актів України (щодо правового статусу іноземців та осіб без громадянства, які брали участь у захисті територіальної цілісності та недоторканності України): http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=57000

[92] Azerbaigan. Freedom in the World 2018.: https://freedomhouse.org/report/freedom-world/2018/azerbaijan

[93] Country Reports on Human Rights Practices for 2017. Azerbaigan. // Bureau of Democracy, Human Rights and Labor U.S. Departament of State // https://state.gov/j/drl/rls/hrrpt/humanrightsreport/index.htm?year=2017&dlid=277211#wrapperhttps://state.gov/j/drl/rls/hrrpt/humanrightsreport/index.htm?year=2017&dlid=277211#wrapper

[94] Там само

[95] Там само

[96] Azerbaijan 2017/2018. Amnisty international https://amnesty.org/en/countries/europe-and-central-asia/azerbaijan/report-azerbaijan/

[97] Верховный суд Азербайджана подтвердил приговор Мухтарлы: https://kavkaz-uzel.eu/articles/325511/ // Кавказский Узел – 18 сентября 2018

[98] Country Reports on Human Rights Practices for 2017. Belarus. // Bureau of Democracy, Human Rights and Labor U.S. Departament of State // https://state.gov/j/drl/rls/hrrpt/humanrightsreport/index.htm?year=2017&dlid=277211#wrapper

[99] Belarus. Freedom in the World 2018. Freedom House// https://freedomhouse.org/report/freedom-world/2018/belarus

[100] Belarus 2017 /2018. Amnesty international // https://amnesty.org/en/countries/europe-and-central-asia/belarus/report-belarus/

[101] Добровольця «Правого Сектору» Аватарова засудили в Белорусі до 5 років: https://censor.net.ua/ua/news/387442/dobrovoltsya_pravogo_sektoru_avatarova_zasudyly_v_bilorusi_do_5_rokiv // Цензор.Нет – 5.05.2016

[102] Мати білоруса, який воював на Донбасі, звернулася до Порошенка: https://pravda.com.ua/news/2017/07/19/7150049/ // Українська Правда – 19 липня 2017

[103] Білоруські добровольці АТО просять притулку у Польщі, Depo.ua.: https://freedomhouse.org/report/freedom-world/2018/kazakhstan – 23 серпня 2016

[104] Kazakhstan. Freedom in the World 2018 Freedom Hous // https://freedomhouse.org/report/freedom-world/2018/kazakhstan

[105] Country Reports on Human Rights Practices for 2017. Kazakhstan. // Bureau of Democracy, Human Rights and Labor U.S. Departament of State // https://state.gov/j/drl/rls/hrrpt/humanrightsreport/index.htm?year=2017&dlid=277211#wrapper

[106] Kazakhstan 2017/2018, Amnesty international // https://amnesty.org/en/countries/europe-and-central-asia/kazakhstan/report-kazakhstan/

[107] Country Reports on Human Rights Practices for 2017. Tajikistan. // Bureau of Democracy, Human Rights and Labor U.S. Departament of State // https://state.gov/j/drl/rls/hrrpt/humanrightsreport/index.htm?year=2017&dlid=277211#wrapperhttps://state.gov/j/drl/rls/hrrpt/humanrightsreport/index.htm?year=2017&dlid=277211#wrapper

[108] Там само.

[109] Turkmenistan. Freedom in the World 2018. Freedom House // https://freedomhouse.org/report/freedom-world/2018/turkmenistan //

[110] Country Reports on Human Rights Practices for 2017, Turkmenistan. Bureau of Democracy, Human Rights and Labor U.S, Departament of State // https://state.gov/j/drl/rls/hrrpt/humanrightsreport/index.htm?year=2017&dlid=277211#wrapper

[111] Turkmenistan 2017/2018 , Amnesty International// https://amnesty.org/en/countries/europe-and-central-asia/turkmenistan/report-turkmenistan/

[112] Country Reports on Human Rights Practices for 2017. Uzbekistan. Bureau of Democracy, Human Rights and Labor U.S, Departament of State// https://state.gov/j/drl/rls/hrrpt/humanrightsreport/index.htm?year=2017&dlid=277211#wrapper

[113] Uzbekistan. Freedom in the World 2018. – Freedom Hous // https://freedomhouse.org/report/freedom-world/2018/uzbekistan

[114] Uzbekistan 2017/2018, Amnesty Іnternational // https://amnesty.org/en/countries/europe-and-central-asia/uzbekistan/report-uzbekistan/

[115] Інтерпол vs азійський авторитаризм. Чи видасть Україна іноземних журналістів: https://detector.media/withoutsection/article/132330/2017-11-27-interpol-vs-aziiskii-avtoritarizm-chi-vidast-ukraina-inozemnikh-zhurnalistiv/ // Детектор Медіа – 27 листопада 2017

[116] Верховний Суд України зобов’язав Держміграційну службу дати статус політичного біженця журналістці з Казахстану: https://gordonua.com/ukr/news/politics/-verhovnij-sud-ukrajini-zobov-jazav-gosmigratsionnuju-sluzhbu-dati-status-politichnogo-bizhentsja-zhurnalisttsi-z-kazahstanu-387583.html // Гордон – 29 листопада 2018

 Поділитися