MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Незалежність поклала початок духовному зростанню та відвернула репресії

21.12.2001   
Лариса Донник, м.Харків

19 серпня 1991 року відбулась наша перша літургія біля стін храму Івана Богослова. Першою була вона і в житті о.Віктора, ще донедавна – просто Віктора Андрійовича Маринчака, викладача Харківського держуніверситету.

Ця подія мала дворічну передісторію: дуже цікаві лекції на духовні теми, що їх у приміщенні Українського Фонду культури читали доценти-філологи ХДУ Віктор Маринчак та Юрій Ісіченко, дискусії, поїздка майбутніх засновників Іоанно-Богословської громади на Пасху 1990 року до Львова, до тамтешньої Петропавлівської церкви. А 16 липня 1991 року вже до нас завітав священик львівської Петропавлівської церкви о.Іван Пашуля, аби допомогти нам підготуватись до першої літургії. Він дуже вболівав за нас, надав багато порад; зокрема мені – щодо церковного співу, бо мала честь готувати до першої служби хор.

Все літо ми, майбутні парафіяни храму, які хотіли співати в хорі (лікарка Валентина Сологуб, педагоги Тетяна Баєва та Михайло Самотяга, студенти), опановували літургійний спів. Що – на слух з наспівів пана Михайла, що – за нотами, а що – й просто імпровізували. Всі ми, здавалось, перебували в священній атмосфері майбутнього храму: корогви, рушники на стільцях, наші чисті вишиванки видавались найвищою цінністю у житті, і спів від душі (хай і з деякими похибками, особливо у других голосах) – теж. Це відчуття святого – незабутнє і зараз, по десяти роках.

І ось 19 серпня. Сонячний день. Хвилювались всі страшенно. Пані Ніна Немировська навіть втекла з лікарні, аби бути присутньою на першій відправі о. Віктора, нашого Віктора Андрійовича, відповідального за все, такого вимогливого і такого сердечного.

. – Дівчата, чуєте, якесь ГК.ПЧ об’явилося по радіо.

– А нам-то що?

– Та треба знати. А раптом всім нам будуть неприємності?

– Що буде – те й буде. А ми співатимемо літургію.

І всі пішли. І заспівали під стінами храму (всередині ще були складені якісь будматеріали, попередні господарі не поспішали звільняти приміщення). І не переймалися нічим, окрім того, як би не схибити у співі.

Сонячно й натхненно пройшла відправа. Людей було багато, на душі – тепло, легко і радісно. То вже потім, по проголошенні Верховною Радою Акту про Незалежність, ми довідались з радіоінтерв’ю пана Юрія Ісіченка (зараз він – владика Ігор, архієпископ Харківський і Полтавський УАПЦ), що прізвища активістів нашої церковної громади були у першій двадцятці списку осіб, що їх КДБ планувало "нейтралізувати" у разі приходу до влади ГКЧП. Тож десять років тому разом з першим духовним досвідом ми одержали порятунок від реальної небезпеки, що нам за прагнення того досвіду загрожувала. За цей порятунок ми мусимо дякувати Незалежності, ювілей якої відзначаємо цього року.

Після 24 серпня 1991 року надійшло нарешті розпорядження про звільнення приміщення церкви від майна попереднього власника. Парафіяни засукали рукави і невдовзі вже правили службу Божу не просто неба. Але то вже інша історія.

 Поділитися