MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

І знову про таємниці Європейського суду.

17.11.2002   
Євген Захаров, Харківська правозахисна група
Чи дійсно визнанні Європейським судом скарг громадян України неприйнятними, винні представники України в Суді? Ні, головна причина — низька якість скарг.

Написати цей текст мене примусила стаття Вікторії Васильєвої "Таємниці Європейського суду" в "Свободі" (№17, 7-14 травня), яка посилається на публікацію в бюлетені "Права людини" Харківської правозахисної групи ( далі — відповідно ПЛ та ХПГ ), який я редагую. Наш колишній юрист-консультант, а з початку січня стажер Секретаріату Європейського суду з прав людини (далі — Суд), Іван Ліщина розповів читачам ПЛ про зміни в Регламенті роботи Суду, які й переказала В.Васильєва. Як на мене, ми маємо тільки дякувати Іванові за те, що він інформує усіх зацікавлених про ці зміни, які є дуже суттєвими. Але п. Васильєва обвинувачує Ліщину в некомпетентності, тому, що він нібито вводить читачів в оману, зазначаючи, що для вичерпання всіх внутрішніх засобів правового захисту необхідно звертатися до касаційної інстанції. "І якби не коментар редакції ПЛ", — пише авторка, — "ця омана знову зробила б свою злодійську справу. Невже новоявлений юрист-консультант Євросуду не має достатньої кваліфікації і йому невідомо, що Верховний Суд України, тобто касаційна інстанція, сьогодні є необхідною і ефективною лише в тому випадку, коли першою є апеляційна? Чи можна бути спокійним за справедливий розгляд своєї справи в Євросуді, якщо наші представники там виявляють недостатній рівень фахових знань з елементарних питань? Припускати можливість гіршого варіанту — свідомої омани — дуже не хочеться".

Хочу запевнити Вікторію Васильєву: з кваліфікацією у Івана Ліщини все гаразд. Якби він не мав ґрунтовних знань у галузі європейського права, українського законодавства і доброї англійської, його б не запросили працювати в Суді. П’ять років тому цей талановитий юнак прийшов до Харківської правозахисної групи ще студентом Національної юридичної академії, зараз є її аспірантом, підготував монографію "Міжнародні механізми захисту прав людини" (дивіться, до речі, зараз уривки з неї в газеті "Юридичний вісник України"), паралельно з напруженою роботою в Суді ще встигає продовжувати свою наукову працю. Проблема полягає в іншому. Питання, чи є касаційна інстанція після 21 червня 2001 року ефективним засобом правового захисту, є дискусійним і значно більш складним, ніж питання, чи треба було в старій системі звертатися до Верховного Суду України в порядку нагляду для вичерпання усіх національних засобів правового захисту. Мала судова реформа привела українську судову систему до класичної європейської трьохланкової системи — місцеві, апеляційні і касаційні суди. І цілком логічно в Суді зараховують касаційну інстанцію до ефективного засобу правового захисту, про що й написав Іван Ліщина.

Проте, чи дійсно касаційна інстанція буде ефективною, покаже тільки практика, яка ще остаточно не склалася. Судова система зараз в стані реформування і сьогодні неможливо визначити a priori, що буде далі. Ще не прийняте нове процесуальне законодавство, а існуюче містить в собі багато протиріч. Поки що можна спостерігати велику кількість відписок і відмов трьома суддями Верховного Суду в розгляді касаційної скарги чи касаційного подання по суті, про що вже неодноразово писали в пресі. Наводило такі факти і наше видання. Якщо ця практика буде вже усталеною, то, на мою думку, Суд відреагує відповідно. Але для цього скарги до Суду повинні переконливо довести наявність завеликих дискреційних повноважень суддів Верховного Суду, які відмовляють у розгляді. А сьогодні не можна дійти однозначного висновку, і тому ні в якому разі не можна стверджувати, що достатньо пройти апеляційну інстанцію і після того вже подавати скаргу до Суду. Я впевнений, що в такому випадку з Суду прийде вимога вичерпати усі засоби правового захисту в Україні, але ж терміни подання касаційної скарги можуть бути вже втрачені! І тоді людина буде позбавлена можливості оскаржити несправедливе, на його думку, рішення апеляційного суду і в касаційній інстанції, і в Суді. Отже, я радив би, якщо є сумніви в ефективності касаційної інстанції, подавати скаргу до Європейського суду, обґрунтовуючи свої сумніви, і паралельно все одне подавати касаційну скаргу.

Привертає увагу цілковита впевненість Вікторії Васильєвої та її колег, які вже неодноразово писали в "Свободі" й інших виданнях про свій досвід спілкування з Судом, у тому, що у визнанні їхніх скарг неприйнятними винні представники України в Суді — дивиться, наприклад, статтю "Українське коріння в Євросуді" ("Свобода", №13, 9-16 квітня). "З п’яти тисяч поданих за три роки скарг визнано прийнятними лише 8 (вісім!)" — пише пані Васильєва. — "Лише десяту частину від загальної кількості поданих заяв зареєстровано (однак це не означає, що їх визнано прийнятними), та невідомо, коли вони розглядатимуться. Скрізь таємниці, туман. То хто ж зацікавлений у цій загадковості? Чому так багато справ визнано неприйнятними? Чому відносно багатьох судових процедур відбувається тяганина?"

Ризикну запропонувати розкриття цієї таємниці. З українськими заявами відбувається те ж саме, що було з заявами громадян інших країн в перші роки після приєднання до Європейської конвенції (згадаємо: в 1960 році, коли Суд почав працювати, з 713 поданих скарг 710 було відхилено!): вони необґрунтовані і погано підготовлені. ХПГ вже декілька років консультує громадян відносно підготовки скарг до Суду, і ми жодного разу — жодного! — не бачили професійно підготовленої скарги. Вони майже завжди були завеликі (бували скарги на 50-60 сторінок!) і, як правило, зовсім не про те. Скарги страждали на неповноту значущої інформації, відсутність відомостей про законодавство, яке було застосоване і т.п., хоча часто до їх підготовки залучали юристів. Я впевнений, що левова доля відмов Суду пов’язана насамперед з відсутністю достатньої кваліфікації авторів скарг. Що ж до великих термінів розгляду скарг у Суді — це дійсно є проблемою. Скарг дуже багато (до речі, Україна не на першому місці за кількістю скарг серед країн-членів Ради Європи, як вважають наші автори, а на восьмому), і детальний їх розгляд потребує часу, а листи з визнанням скарг неприйнятними ще й ретельно перевіряються. Судовий розгляд загалом є довгою процедурою, а розгляд справ у Європейському суді — тим більше. Слід розраховувати на три-чотири роки і терпляче чекати проходження усіх етапів.

Зауважу, що в Суді намагаються прискорити розгляд справ. Обговорюються питання вдосконалення процедури розгляду скарг та збільшуються штати. Зараз у Секретаріаті Суду з українськими справами працює вже шість українців. Розкрию ще одну таємницю (сподіваюсь, що не порушу цим їх право на приватність!): всі вони — зовсім молоді люди, не обтяжені досвідом праці в українських державних органах і не є посланниками українського чиновництва, як вважає Вікторія Васильєва та її колеги. Усі працівники Суду проходять конкурсний відбір безпосередньо в Суді. І коли вони направляють листи заявникам з проханням надіслати додаткові документи, вони намагаються виправити недоліки скарги, зробити її переконливішою — за це їм дякувати треба, а не лаяти. Мушу зазначити, що наш досвід спілкування з Судом — цілком позитивний.

А от вимоги шановних авторів до Міністерства юстиції відновити працю Інформаційного офісу Ради Європи в Україні, який позбавлений можливості нормально працювати, оскільки не має власного приміщення (див. статтю "Кесарю — кесареве, а українцям — їхнє", "Свобода", №20, 28 травня — 4 червня), я цілком підтримую і дуже їм вдячний за те, що вони публічно порушили це питання. Але його треба адресувати не тільки Мінюсту, а ще, і, мабуть, у першу чергу, — Міністерству зовнішніх справ. Відсутність нормального офісу у інформаційного представництва Ради Європи в Україні — це просто неподобство. Але воно триває й триває…

 Поділитися