MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Залишмо теоретичні дискусії для професорських кафедр.

09.04.2003   
Олександр Степаненко, м.Чортків
Продовження дискусії навколо теми консолідації українських правозахисних НУО.

Дискусія довкола теми консолідації українських правозахисних НДО дещо підзатихла. Сподіваюсь, основна причина такого спокою – у Різдвяних канікулах. Гадаю, розмова може бути продовжена у електронному форматі.

Мені здається, що першоосновами для самоорганізації повинні бути спільні принципові риси. Ті, що виокремлюють правозахисників із строкатого загалу "третього сектору". Ті, що погоджені шляхом консенсусу – у вигляді певного необтяжливого переліку спільних світоглядних вартостей, цілей та форм діяльності. Питання форми та атрибутики – скажімо, називатися "правозахисними організаціями" (ПО), чи "організаціями з прав людини" (ОПЛ) і т.п. – вже зовсім не є принциповими. До певної міри, зрештою, це стосується і концентрації уваги на теоретичних розбіжностях навколо тієї чи іншої моделі чи концепції прав людини.

А тому – майже академічна дискусія навколо теорії прав людини, започаткована Євгеном Захаровим та підхоплена Наталією Дульневою, гадаю, може стати предметом обговорення на якомусь окремому семінарі. Те, що наші друзі і колеги пристойно володіють темою, саме по собі прекрасно, та лише чи варто зосереджуватись на цьому саме в контексті об’єднавчого процесу в колі ОПЛ? Чисто інтуїтивно мені також глибоко симпатичні міркування пані Наталії щодо розширеної у відповідності до глобалізаційних викликів концепції прав людини. Але чи не є вони у даній конкретній ситуації драпіровкою для ... простого, зрозумілого (але от чи потрібного саме зараз?) людського егоїзму і спробою якось аргументувати власну неучасть у об’єднавчому процесі – от у чому питання? Розбіжності між нами є і будуть. Лише, погодьтеся, нереально створити у сьогоднішній Україні самодостатні і представницькі коаліції ОПЛ, що займалися б окремо правами людини першого, другого та третього покоління. Та й чи так вже багато НАС, людей, в яких "попіл Клааса стукає у серце", щоб ми могли дозволити собі розкіш відгородитися "баштами із слонової кістки" і не зробити серйозної спроби об’єднати свої зусилля?

З іншого боку, вивчати право і захищати його – то не одне і те саме. ОПЛ повинні концентруватися на захисті, на вихованні спроможності індивіда і громади захистити себе. ОПЛ повинні знайти між собою спільну мову і бути разом.

Колеги, озирніться довкола – у якому суспільстві ми живемо і яку владу маємо? Чи будемо ми зрозумілі для пересічного українця з отим академізмом високої європейської якості? В ситуації, коли більшість співгромадян сприймає поняття "прав людини" і самої людської гідності щонайменше дещо вульгаризовано, коли в головах – важкозасвоювана суміш з усіх тих небезпечних скам’янілостей, що залишила по собі далека, і не дуже, і цілком вже нова історія, коли ознаки незрілості або розхитаності культурних та світоглядних орієнтирів – на кожному кроці (а саме вони і є тим "передправом", без якого справжнє, працююче право є чистою утопією) чи можемо гаяти час на академічні вправи, мова яких буде майже незрозумілою для загалу? Даруйте, у ситуації, коли брутальні правопорушення були і є нормою життя, потрібно на повний голос називати речі своїми іменами (а вони – прості, "как мычание") і будите в людях їхню сплячу гідність...

Зрештою, чи можна широко пропагувати будь-яку, нехай би й найдосконалішу концепцію прав людини і ефективно захищати будь-які права, будь то громадянські, екологічні чи соціальні, – у державі, яка однозначно НЕ Є І НЕ ХОЧЕ БУТИ правовою, адже це суперечить самій її суті, суті "диктатури дрібних гендлярів"?.. Те саме – у суспільстві, що вочевидь погодилося із своєю вторинністю і підлеглістю по відношенню до владного істеблішменту. Останній же цікавиться правами людини лише в якості теми для щорічних ритуальних дійств у переддень 10 грудня...

Пригадую, у одному з минулорічних чисел "Прав людини" Євген Захаров описує цілком таки "знаковий" епізод: під час публічної зустрічі котромусь з київських посадовців задають запитання щодо мельниченкових плівок і "зникнення" Г.Гонгадзе. У відповідь аудиторія отримала репліку, що буцімто "у пристойному товаристві про такі речі не запитують"... і усі промовчали. Цей випадок окрім природнього обурення залишив у мене враження "де жа вю", і лише нещодавно я згадав, де саме я вже читав щось подібне. То було у мемуарах польського генерала Андерса і йшлося там про його перебування на Луб’янці у сорокові роки. Так от, на майже ідентичне запитання стосовно таємничих "зникнень" людей, адресоване Андерсом котромусь з чинів НКВСу, той кидає ідентичну репліку: "у нас про таке не запитують"... Генерал тоді також, здається, промовчав. Як бачимо, химери "світлого минулого" і досі продовжують міцно гіпнотизувати наше суспільство.

Зрештою, мені здається, що сам термін "права людини" за досить уже тривалу історію його академічного застосування, вкрився численними нашаруваннями чисто схоластичного походження, до певної міри перетворився на такий собі – за Й. Бродським – "плевел речи". Відтак, можливо навіть варто свідомо обмежувати його застосування – аби не потрапляти у зачаровані кола безплідних теоретичних дискусій? Скажімо, частіше вживати конкретні поняття: "свобода", "приватність", "безпека", "людська гідність"... А чому б і не – "замовне вбивство", "політична цензура ЗМІ"?

Отож, я розпочав би від світоглядних вартостей. І запропонував би три, як на мене, головних: приорітет інтересів конкретного індивіду та місцевої громади над державними, повага до життя, ненасилля у розв’язанні проблем. Причому на перше місце я, мабуть, помістив би саме принцип ненасилля. Мені б, принаймні, дуже хотілося б, аби у 21 столітті було людство подолало б певну дистанцію поступу від етики панування – над природою, людиною, іншим народом – до етики ненасилля та співіснування.

Стосовно форми об’єднання ОПЛ, то "м’яка коаліція" без набуття нею прав юридичної особи на сьогодні, начебто, влаштовує усіх. Досвід та реальні потенції ХПГ, як на мене, роблять цілком природним покладання саме на Групу почесного тягаря координуючих та інформаційних функцій. Як мені здається, процес організаційного оформлення окрім прийняття Декларації про наміри та узгодження "стратегії перших кроків" повинен передбачати прийняття документу, який слугував би за інструмент етичної саморегуляції усередині спільноти. Маю на увазі "Етичний Кодекс", чи як вже кому сподобається його назвати. Зрозуміло, сам по собі він не розв’яже усіх етичних колізій... Зрозуміло, етика – то не настільки знання, як дія (здається, то у Швейцера: "Етика починається там, де закінчуються розмови"?). І все ж, при бажанні зберегти "м’які" механізми нормативної внутрішньої регуляції, обійтися без громіздких статутів і штату функціонерів, ОПЛ бажано мати власний інструмент регулювання етичних принципів.

Наостанок, у якості назви майбутнього спільного дітища ПО спробую запропонувати свій варіант, як на мене, досить місткий, динамічний та національно забарвлений – "Український рух за права людини".

Отже, давайте будувати мости. Справою зведення стінок між нами, і теоретичних, і будь-яких інших, нехай вже переймаються наші недоброзичливці.

Коментар "ПЛ": Цілком погоджуючись із змістом статті нашого шановного колеги п.Степаненко, ХПГ хоче зауважити, що ніяким чином не претендує на роль координатора українського правозахисного руху. Одночасно, ми можемо і збираємося надавати бажаючим всю інформацію щодо роботи у галузі прав людини, яка накопичена нашою організацією за більш ніж десять років існування.

 Поділитися