Лупандін проти України - часова компетенція Суду

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
ДРУГА СЕКЦІЯ

РІШЕННЯ
ЩОДО ЧАСТКОВОЇ НЕПРИЙНЯТНОСТІ

заяви № 70898/01,
поданої Євгеном Івановичем ЛУПАНДІНИМ
проти  України

Європейський суд з прав людини (Друга секція) , засідаючи 7 жовтня 2003 р. палатою у складі:

пана Дж. П. Коста, Голови,

пана Гойкер Йорундсона,

пан К. Юнгвірта,

пан В. Буткевича,

пані В. Томассен,

пан М. Угрекелідзе, суддів,

і пані С. Доллє, секретаря секції,

розглянувши вищезгадану заяву, подану 19 липня 2001 р.,

після обговорення постановив наступне:

ФАКТИ

Позивач, пан Євген Іванович Лупандін, громадянин України, 1948 року народження, який зараз відбуває ув’язнення в Житомирській тюрмі № 8.

Факти справи, представлені позивачем, можна подати наступним чином.

1. Кримінальне розслідування проти позивача

16 січня 1997 р. Донецький обласний суд засудив позивача до смертної кари за звинуваченням у вбивстві двох осіб. Суд кваліфікував позивача „особливо небезпечним рецидивістом”. 20 березня 1997 р. Верховний суд України підтвердив це рішення.

4 липня 2000 р. Донецький обласний суд замінив смертну кару позивача на довічне ув’язнення внаслідок законодавчих змін.

9 листопада 2001 р. Богунський районний суд міста Житомир вилучив з тексту рішення Донецького обласного суду від 16 січня 1997 р. кваліфікацію позивача як „особливо небезпечного рецидивіста” внаслідок змін в Кримінальному Кодексі України.

2. Розслідування з приводу пенсії

В 2000-2002 рр. позивач неодноразово робив запити до Пенсійного фонду і Міністерства праці і соціальної політики з приводу виплати йому пенсії за віком. Ці запити отримали відмову, оскільки, відповідно зо Закону України „Про пенсії”, особам, які відбувають тюремне ув’язнення, не може бути призначена пенсія. Зокрема, Пенсійний фонд України зазначив, що, оскільки позивач досяг пенсійного віку, відбуваючи вищезгадане покарання, йому не може бути призначена пенсія.

4 липня 2000 р. Донецький обласний суд відмовив позивачеві у розгляді скарги щодо пенсії, оскільки дане питання не входить в компетенцію цього суду.

3. Розслідування з приводу травми на виробництві

Перед  вищезгаданими подіями 23 вересня 1995 р. з позивачем трапився серйозний нещасний випадок під час роботи на Петровській шахті („ПШ”) – його колишній  роботодавець. 24 вересня 1996 р. ПШ постановила виплатити позивачеві негайну компенсацію за травму.

В 1997 р. позивач подав позов проти ПШ, оскільки належну йому компенсацію не було виплачено. 20 березня 1997 р. Петровський районний суд Донецька виніс рішення на користь позивача і наказав ПШ виплатити позивачеві 16445,74 грн. компенсації. Це рішення не було оскаржене і стало остаточним 30 березня 1997 р.

10 квітня 1997 р. Петровська районна Виконавча служба ініціювала виконання рішень в справі позивача.

12 червня та 15 і 25 жовтня 2002 р. Виконавча служба повідомила позивача про те, що сума не може бути виплачена через брак коштів у боржника і через вступ в силу Закону України „Про введення мораторію на примусовий продаж власності”, який заборонив продаж активів, що належать підприємствам, в яких держава володіє принаймні 25% акцій.

В лютому 2002 р. Виконавча служба організувала аукціон власності ПШ, але він не відбувся через малий попит покупців.

20 березня 2002 р. Торговий суд Донецької області заборонив продаж власності ПШ внаслідок незавершеної процедури банкротства щодо ПШ.

9 березня 2003 р. позивач повідомив суд про те, що рішення все ще не виконане.

СКАРГИ.

Позивач скаржиться на невиконання рішення від 20 березня 1997 р. Він посилається, зокрема, на ст.6 §1 конвенції.

Позивач, посилаючись на ст.6 §1 конвенції, скаржиться, що національні суди відмовили йому у чесному судовому процесі і, таким чином, несправедливо засудили його. Він також скаржиться на неправильну оцінку фактів судами всупереч законодавству. Він посилається на ст.4 §2 протоколу №7 стосовно цього.

Позивач стверджує, що відмова державних органів виплачувати йому пенсію за віком, коли він знаходиться у тюрмі, суперечить праву на мирне володіння майном. Зокрема, він посилається на ст.1 протоколу до конвенції №1 .

ЗАКОНОДАВСТВО

1.  Позивач скаржиться, що рішення Петровського районного суду Донецьку від 20 березня 1997 не було виконане. Він посилається на ст.6 §1 конвенції, в якій сказано:

“Кожен при вирішенні питання щодо його цивільних прав та обов’язків…має право на…розгляд упродовж розумного строку…судом…”

Суд вважає, що на основі документів справи скарга не може бути прийнятною, і тому необхідно згідно з правилом 54 §2 (b) Регламенту суду повідомити про цю частину заяви відповідача уряд.

2.  Позивач скаржиться, що він був звинувачений і засуджений за вбивство несправедливо, посилаючись на ст.6 §1 конвенції, вказану вище, і ст.4 §2 протоколу до конвенції №7 , в якій зазначено:

“Положення попереднього пункту не перешкоджають повторному перегляду справи згідно з законом і кримінальною процедурою відповідної держави за наявності нових або нововиявлених фактів чи суттєвих недоліків у попередньому судовому розгляді, які могли вплинути на результати розгляду справи.”

Суд вважає, що остаточне рішення на державному рівні стосовно змісту ст.35 §1 конвенції було прийняте Верховним судом України 20 березня 1997 р., тобто до 11 вересня 1997 р. – дати вступу в силу конвенції в Україні (див. Кучеренко проти України, № 41974/98, рішення від 4 травня 1999 р.). Щодо рішень Донецького обласного суду від 4 липня 2000 р. і Богунського районного суду міста Житомир від 9 листопада 2001 р., суд вважає, що вони не можуть підлягати цим положенням, оскільки справи в даних судах не стосувалися висунення  нового “кримінального обвинувачення” як це сказано в ст.6 §1 конвенції і не змінили звинувачення і вироку позивача, замінивши смертну кару на довічне ув’язнення (Філіпс проти Великобританії, № 41087/98, §32, ECHR 2001-VII).

Це свідчить про те, що скарга є неприйнятною ratione temporis відповідно до положень конвенції,  що випливають із змісту ст.35 §3 і їй відмовлено згідно з ст.35 §4.

3.  Позивач також скаржиться на незаконну відмову державних органів призначити йому пенсію за віком та виплачувати допомогу по непрацездатності, яка була йому призначена. Він посилається, зокрема, на ст.1 протоколу до конвенції №1, в якій зазначено:

“Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як  в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.

Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які, на її думку, є необхідними для здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.”

Суд вияснив, що позивач не звертався з цими скаргами в жоден національний суд відповідно до правил, встановлених законодавством України і таким чином не вичерпав всі національні засоби правового захисту України, як того вимагається в ст.35 §1 конвенції. Відмова Донецького обласного суду не береться до уваги, оскільки дані питання не входять в компетенцію цього суду і скарги позивача не були розглянуті по суті.

Таким чином, скарга мусить бути відхиленою згідно з ст.35 §1 і §4 конвенції через невичерпання всіх національних засобів правового захисту.

З цих причин суд одноголосно постановляє відкласти розгляд скарг позивача згідно з ст.6 §1 конвенції стосовно невиконання судового рішення.

Визнає  неприйнятною решту заяви.

Секретар  С. Долле 
Голова  Дж.-П. Коста