MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Права людини в Україні - 2004. XXI. ПРАВА В’ЯЗНІВ

23.08.2005   

1. Загальні зауваження

У цьому розділі розглядаються деякі аспекти дотримання прав осіб, позбавлених волі, які тримаються під вартою міліції до вирішення питання щодо запобіжного заходу – в ізоляторах тимчасового тримання (далі – ІТТ), під час досудового слідства – в слідчих ізоляторах (далі – СІЗО), після винесення вироку суду, який передбачає такі види покарання, як арешт, обмеження волі, тримання в дисциплінарному батальйоні для військовослужбовців, позбавлення волі на певний строк, довічне позбавлення волі – в кримінально-виконавчих установах (далі – КВУ) та виправних колоніях Державного департаменту України з питань виконання покарань (далі – Департамент) та Міністерства оборони (гауптвахти, дисциплінарні батальйони).

У склад кримінально-виконавчої системи входить 181 установа, в тому числі 33 СІЗО, 135 КВУ різного типу безпеки, 11 виправних колоній (для неповнолітніх, 10 – для хлопчиків, одна – для дівчаток), 2 лікувально-трудових профілакторія. Для утримання засуджених до арешту мали побудувати арештні будинки, але внаслідок відсутності фінансування жоден не був побудований. Тому в 31 СІЗО були створені спеціальні дільниці для утримання засуджених до арешту.

Станом на 1 січня 2005 року в установах Департаменту перебувало 188 465 в’язнів, що на 1.7% менше, ніж в 2004 році (станом на 1.2004 в установах Департаменту перебувало 191 677 в’язнів, на 1 січня 2003 – 197 641 в’язнів, на 1.01 2002 – 192 293 в’язня, на 1.01 2001 – 222 254 в’язня, на 1.01 2000 – 218 083 в’язня, на 1 січня 1999 – 206 191 в’язнів)[1]. Відбували покарання на початок 2005 року в КВУ та виправних колоніях 149 267 в’язнів (на початок 2004 року – 150 934, 2003 року – 150 239, 2002 року – 147 549), в СІЗО перебувало 38 768 в’язнів (на початок 2004 року – 40 743, 2003 року – 43 223, 2002 року – 41 087).

Показник кількості в’язнів на 100 000 населення є одним з найбільших в Європі і складає 398.

Ці цифри переконливо доводять, що серед основних проблем кримінально-виконавчої системи залишається великий відсоток вироків, що передбачають позбавлення волі, та велика кількість обвинувачених, яким був обраний судом запобіжний захід – утримання під вартою. Це приводить до перенаселеності СІЗО та деяких КВУ, внаслідок чого умови утримання в них українські та міжнародні експерти визначають як жорстокі та нелюдські або навіть кваліфікують їх як катування.

Проблема переповненості установ кримінально-виконавчої системи прямо пов’язана з різким ростом злочинності у 1991-1999 рр. і відповідного збільшення кількості в’язнів.

За даними МВС, які ми отримали в середині 1994 р., на 30 січня 1994 у 30 українських СІЗО містилося 38900 чоловік при наявності 11300 місць, тобто в 3.44 рази більше, а всього в країні тоді було 161 тис. ув’язнених. Тодішній перший заступник начальника Головного управління виконання покарань (ГУВП) МВС України Олександр Пташинський оприлюднив такі дані: на 1 лютого 1997 р. у 32 СІЗО містилося 43700 чоловік, вказуючи при цьому, що за останні п’ять років було відкрито 3 СІЗО на 1800 місць[2].

Дані станом на 1 січня 2001 р., приведені тодішнім начальником Державного департаменту з питань виконання покарань Іваном Штанько, такі: у 180 установах Департаменту містилося 222,3 тис. чоловік, у тому числі в 128 установах виконання покарань – 171 тис. засуджених, у 11 колоніях для неповнолітніх – 3,3 тис. підлітків, у 32 СІЗО – 46,2 тис. осіб й у 8 лікувально-трудових профілакторіях – 1,8 тис. чоловік[3]. Через те, що кількість осіб, позбавлених волі, у 1991-1997 р. щорічно збільшувалося на 11%, було додатково відкрито протягом 1993-1999 р. 35 установ на 25,5 тис. місць. З 1997 р. число засуджених трохи зменшилося, а число засуджених, позбавлених волі, приблизно те саме: у 1997 р. число засуджених – 257 790, у т.ч. позбавлених волі – 85 396 або 33,13%; у 1998 р. – 232 598, у т.ч. позбавлених волі – 86 347 або 37,16%; у 1999 р. було засуджено 222 239 чоловік, у т.ч. позбавлено волі – 83 399 чоловік або 37.5%; у 2000 р. – 230 903, у т.ч. позбавлено волі – 82 869 людей або 35,89%.

Проте, поки що щорічно кількість покараних, які потрапили в установи виконання покарань, значно перевищує кількість звільнених, і не допомагають навіть щорічні амністії, у ході яких звільняється в середньому 35 тис. чоловік. І хоча новий Кримінальний кодекс передбачає види покарання, не пов’язані з позбавленням волі, це не розвантажило кримінально-виконавчу систему, як очікувалося.

Тим часом репресивний характер кримінально-правової політики в цілому зберігається. Недарма кількість виправдувальних вироків усі ці роки стійко тримається на рівні 0,33-0,35%, та, як і раніше, частка засуджених на термін до 3 років, які утримуються в КВУ, складає близько 30% від загального числа тих, хто відбувають покарання. Як і раніше, кількість обвинувачених, які потрапили до СІЗО, явно є завеликою. У 2004 році з СІЗО звільнилося 14 186 ув’язнених – 19.3% від загальної кількості тих, хто поступив до СІЗО протягом року. З них 8392 особи – у зв’язку з застосуванням судами міри покарання, яка не передбачає позбавлення волі, 3606 осіб – у зв’язку із закінченням терміну покарання, 2103 – у зв’язку з заміною запобіжного заходу. Отже, необхідність вміщення цих людей до СІЗО є дуже сумнівною.

Порівнюючи дані за різні роки про число місць у СІЗО і число людей, що там утримуються, можна прийти до висновків, які шокують. Складається враження, що у 1993-1999 рр. щорічно облікове число місць у СІЗО формально збільшувалось на 10-15% при тій же фактичній кількості місць. З іншого боку, це можна пояснити тим, що адміністрації СІЗО необхідно було розмістити ув’язнених незалежно від числа місць, а фінансуються вони за числом місць. Оскільки число осіб, які утримуються під вартою у СІЗО, постійно росло, то адміністрація просто змушена була збільшувати облікове число місць, у протилежному випадку коштів навіть на харчування ув’яз­нених катастрофічно не вистачало би. Тим більше, що споконвічно недостатнє фінансування існуючих УВП і СІЗО здійснювалось не в повному обсязі. Це є, на наш погляд, однією з головних причин жорстоких умов утримання.

За даними, отриманими нами з Державного департаменту з питань виконання покарань, бюд­жетом було заплановане фінансування кримінально-виконавчої системи: 227,5 млн. грн. – на 1998 р., 216,6 млн. грн. – на 1999 р., 204,2 млн. грн. – на 2000 р., 156,3 млн. грн. – на перші 6 місяців 2001 р. Фактично ж було отримано відповідно 180,6 млн. грн., 203,3 млн. грн., 204,2 млн. грн. і 154,7 млн. грн.

Це означає, що середня вартість утримання одного засудженого приблизно складала в 1998 р. 70 грн. на місяць, у 1999 р. – 78 грн. на місяць, у 2000 р. – 77 грн. на місяць, у 2001 р. – 115 грн. на місяць. Якщо врахувати, що чисельність персоналу КВУ і СІЗО відповідно до закону не може бути менше третини від числа позбавлених волі, то стане очевидним, що фінансування кримінально-вико­навчої системи катастрофічно недостатнє. Порушення прав персоналу й ув’язнених закладається вже в бюджеті, коли планується приблизно 35% від необхідної потреби, а на харчування – лише 12%. У реальності це призводило до того, що на харчування в 1998-2000 р. виділялося 8-12 копійок, а на медичне обслуговування – 4-7 копійок. Заробити на існування засуджені не можуть: забезпечення їх роботою – одна з найбільших проблем адміністрації. Так, у 1998 р. щомісяця в середньому не працювало 67 тис. чоловік або 51,5% від загального числа засуджених, зобов’язаних працювати. Середня зарплата засуджених при цьому складала 1,01 гривні на день.

Таким убогим фінансуванням можна пояснити високу захворюваність і високу смертність в УВП і СІЗО. За даними Департаменту, у 1998 р. померло 2108 засуджених і підслідних (приблизно 10 чоловік на тисячу ув’язнених), у 1999 р. – 3015 чоловік (приблизно 13,5 чоловік на тисячу ув’яз­нених), у 2000 р. – 2222 чоловік (приблизно 10 чоловік на тисячу ув’язнених), за перші 6 місяців 2001 р. – 865 чоловік (приблизно 7,8 чоловік на тисячу ув’язнених), у тому числі від туберкульозу – відповідно 725, 1133, 715 і 300 чоловік. Рівень смертності населення у країні в цілому в ці роки складав 14 чоловік на тисячу населення. Таким чином, показник смертності в УВП і СІЗО є дуже високим, якщо врахувати те, що там знаходяться здебільшого молоді, працездатні люди: майже половина ув’язнених – у віці до 30 років.

З 2001 року фінансування КВУ поступово зростало: у 2001 році бюджетом було виділено 355 млн. грн. (реально профінансовано 339.4 млн. грн.), у 2002 р. – 419.8 млн. грн. (реально отримано 373 млн. грн.), у 2003 році – було отримано заплановане фінансування в повному обсязі – 453.2 млн. грн. На нашу думку, збільшення фінансування прямо вплинуло на смертність, яка зменшилася: у 2001 в установах Департаменту померла 1381 особа, у 2003 – 824 чоловіка, у 2004 – 808 в’язнів. Видатки на харчування збільшилися з 70,4 млн. до 81,4 млн. грн., видатки на забезпечення медикаментами – з 4,9 млн. до 5,2 млн. На нашу думку, фінансування все ще залишається недостатнім. На думку Департаменту, воно має бути збільшене в 2.5 рази.

Приведені дані переконливо свідчать, що багато проблем кримінально-виконавчої системи України були б вирішені, якби набагато ширше застосовувалися покарання, не пов’язані з позбавленням волі, і фінансування здійснювалося б належним чином. А поки що Державний департамент з питань виконання покарань є заручником існуючої репресивної кримінально-правової політики.

2. Утримання під вартою міліції та СІЗО

Великою проблемою є умови утримання позбавлених волі в ізоляторах тимчасового утримання та інших місцях попереднього утримання під час затримання міліцією та в СІЗО. За висновками КЗК ці умови не відповідають стандартам КЗК.

Приміщення, в яких перебувають затримані, не пристосовані для тривалого перебування. За законом затримання не може тривати більше 3 годин. Відповідно, в приміщеннях немає спальних місць, кошти на харчування не передбачені. Крім цього, порушуються терміни утримання громадян у районних управліннях міліції – замість трьох годин, передбачених законом, вони перебувають там більше доби і навіть до трьох діб. Так, за результатами обстеження райуправлінь МВС Уповноваженим ВРУ з прав людини Ніною Карпачовою, упродовж 2000 року в районних управліннях міста Києва утримувалося більше однієї доби 25 080 затриманих, в тому числі 15 729 осіб, затриманих за скоєння адміністративних порушень, 7126 – затриманих за підозрою у скоєнні злочину, 2225 – заарештованих[4].

При цьому майже всюди люди, які знаходяться в ІТТ, не одержують триразового гарячого харчування за рахунок державних коштів, як це передбачено постановою Кабінету Міністрів №336 від 1992 р. і наказом МВС №485 того ж року. За вимогою Ніни Карпачової кошти на харчування затриманих були передбачені бюджетом, але в багатьох регіонах, як показала перевірка, вони використовувалися не за призначенням[5]. На жаль, ситуація не змінилася: наш досвід захисту затриманих активістів молодіжних рухів під час виборчої кампанії восени 2004 року доводить, що кошти на харчування затриманих в районних управліннях відсутні.

Місця утримування під вартою міліції стали розсадником туберкульозу. Особи, взяті під варту за підозрою у скоєнні злочину, згідно зі статтею 155 КПК можуть перебувати в ІТТ не більше трьох діб, а в районах, де немає СІЗО – не більше десяти діб, після чого мають бути переведні в СІЗО. Однак, усупереч вимогам статті 4 Закону України «Про попереднє ув’язнення» і вищезгаданої статті 155 КПК, керівництво Департаменту видало ряд відомчих нормативних документів, у результаті чого виник ряд обмежень у прийомі спецконтингенту.

Зокрема, спільний наказ Департаменту і Міністерства охорони здоров’я України №3/6 від 18 січня 2000 року, наказ Департаменту №192-2000 і вказівка №24/44 від 3 січня 2003 року забороняють приймати в слідчі ізолятори хворих з алкогольними психозами, а також осіб, що страждають важкими соматичними чи інфекційними захворюваннями. Зрозуміло, що до таких належать люди, хворі на туберкульоз. Так, протягом 2003 року з цієї причини у прийнятті до СІЗО було відмовлено 793 арештованим[6]. Таким чином, на сьогоднішній день в ІТТ, абсолютно не пристосованих для перебування в них людей, хворих найнебезпечнішою хворобою, щодня утримуються більше 200 туберкульозників.

Ці особи з моменту затримання до вступу вироку в законну силу знаходяться в основному в ІТТ під вартою міліції, а у виняткових випадках охороняються міліцією в «цивільних» лікарнях, які не пристосовані для цього. Тому співробітники органів внутрішніх справ змушені для охорони майбутніх засуджених виділяти посилені наряди, що приводить до грубих порушень санітарно-епідеміологічного режиму і поширенню «кримінальної» зарази серед працівників міліції. Так, торік у результаті цього туберкульозом занедужали більше 20 міліціонерів-охоронців. Про те, що в камерах ІТТ від хворих безупинно заражаються десятки і сотні здорових людей, травмується їхня психіка, говорити і не приходиться. Ця проблема потребує якнайскорішого вирішення.

Як уже вказувалося, строки тримання під вартою в період попереднього слідства не були зменшені, як рекомендував Комітет ООН проти катувань (див. п.22 документа «Висновки і рекомендації Комітету проти катувань. Україна», CAT/C/XVIII/CRP.1/Add.4). Якщо розслідування неможливо закінчити за два місяці, а підстави для скасування чи зміни запобіжного заходу відсутні, воно може бути продовжено: до 4 місяців – за погодженням із прокурором і суддею того суду, який виніс постанову про застосування запобіжного заходу; до 9 місяців – за поданням, погодженим з заступником Генерального прокурора України, прокурором Автономної Республіки Крим, області, міст Києва і Севастополя та прирівняними до них прокурорами, або цим же прокурором зі справ про тяжкі й особливо тяжкі злочини, суддею апеляційного суду; до 18 місяців – за поданням, погодженим з Генеральним прокурором, його заступником, або цим же прокурором з особливо важливих справ про тяжкі й особливо тяжкі злочини, суддею Верховного Суду України. За кожним випадком, коли розслідування справи в повному обсязі в зазначений термін неможливо, за згодою прокурора справа направляється до суду у частині доведеного обвинувачення, а недорозслідувана частина справи виділяється у загальне виробництво і закінчується у загальному порядку. При цьому час ознайомлення обвинувачуваного і його захисника з матеріалами кримінальної справи після закінчення слідства при закінченні термінів утримання під вартою не враховується (стаття 156 КПК).

Як і раніше, відсутні обмеження термінів сумарного тримання під вартою під час попереднього слідства, ознайомлення зі справою і судом. А якщо врахувати широко розповсюджену практику спрямування справи судом на додаткове розслідування (на додаткове розслідування направляється приблизно кожна десята кримінальна справа), то стане очевидним, що ці норми в сукупності створюють можливість для надзвичайно тривалого перебування під вартою. Умови ж утримання під вартою в слідчих ізоляторах (СІЗО) самі по собі є жорстокими і нелюдськими. Нерідкі випадки, коли обвинувачені роками знаходяться в СІЗО, будучи невинними, оскільки вирок щодо їхньої справи не виноситься, а виправдати їх чи ж хоча б змінити запобіжний захід суддя не наважується. Результатом є переповненість СІЗО.

Відповідно до статті 11 Закону України «Про попереднє ув’язнення», норма на площу в камері на одного заарештованого не може бути менше 2.5 м2. У той же час середній показник по СІЗО України – лише 1.8 м2, а в деяких СІЗО ще менше: у Сімферопольському, Луганському, Харківському СІЗО – 1.5 м2, у Херсонському – 1.3 м2, у – Криворізькому 1.2 м2, у Донецькому СІЗО – 1 м2.

Навіть Генеральна прокуратура України вирішила публічно заявити про жорстокі умови утри­мання в СІЗО. У прес-релізі Генпрокуратури передусім зазначено, що у слідчих ізоляторах порушуються вимоги законодавства щодо матеріально-побутового та медико-сані­тар­ного забезпечення в’язнів. Такий стан пояснюється переповненням ізоляторів, тому всупереч статті 11 Закону України «Про попереднє ув’язнення», значна частина ув’язнених не забезпечена навіть спальними місцями.

«Фактично, люди змушені відпочивати за чергою», — повідомляє прес-служба. Згідно з перевірками прокуратури, від 400 до 1300 осіб понаднормово утримують в слідчих ізоляторах Автоном­ної Республіки Крим, Дніпропетровської, Луганської, Одеської, Полтавської, Харківської та Херсонської областей.

Ще більше, як стверджує прокуратура, у слідчих ізоляторах тримають осіб, які засуджені до довічного позбавлення волі і вироки щодо яких набули законної сили. А це суперечить вимогам Кримінально-виконавчого кодексу та Закону України «Про попереднє ув’язнення». Внаслідок таких порушень, нещодавно в одному з київських СІЗО сталась спроба втечі засудженого до довічного позбавлення волі.

Як зазначено у висновках прокуратури, начальники установ пенітенціарної системи та органи влади не вживають потрібних заходів для покращання фінансового становища таких установ та для поліпшення фінансування протиепідемічних заходів. Генпрокуратура ж вважає, що становище у слідчих ізоляторах, неналежне фінансування пенітенціарних установ може призвести до непередбачуваних тяжких наслідків[7].

Жорстокість умов утримання закладається і на нормативному рівні. Так, у Законі «Про попереднє ув’язнення» містяться істотні недоліки, й ряд його положень не відповідає міжнародним стандартам у сфері прав людини:

а) у Законі ніде не тільки не згадується про презумпцію невинуватості, але часто вона і не мається на увазі, тобто немає розмежування між обвинуваченим і засудженим. Так, стаття 9 про права осіб, узятих під варту, показує, що режимні обмеження для підслідних (тобто ще не визнаних судом винними) мало відрізняються від обмежень для осіб, по відношенню до яких вирок набув законної сили. На наш погляд, обмеження грошових сум на покупку продуктів сумою до розміру однієї мінімальної зарплати є необґрунтованим, причому ці обмеження однакові для дорослих, неповнолітніх, жінок з дітьми;

б) стаття 8, хоч і вимагає окреме утримання неповнолітніх від дорослих, допускає з санкції прокурора утримання в одній камері разом з неповнолітніми двох дорослих, котрі, щоправда, упер­ше залучаються до відповідальності за нетяжкі злочини – це означає пряме порушення прав дітей;

в) у статті 15, що передбачає покарання осіб, узятих під варту, нічого не говориться про механізм оскарження покарань, зате передбачається негайне виконання покарання. Тим самим закріплюється повна й абсолютна залежність, ще не визнаної винною людини, від органів слідства і персоналу місць позбавлення волі. Ця стаття передбачає в якості покарання поміщення до карцеру за злісні порушення вимог режиму, що само по собі вже є сумнівним стосовно осіб, не визнаних винними.

3. Утримання засуджених.
Аналіз Кримінально-виконавчого кодексу

3.1. Позитивні зміни

З 1 січня 2004 року почав діяти новий Кримінально-виконавчий кодекс (КВК). Порівнюючи його з чинним до того Виправно-трудовим кодексом та іншими нормативними актами, можна констатувати деякі позитивні зрушення. Так, КВК передбачає регулювання єдиним законом порядку й умов виконання усіх без винятку покарань. Декларується право засуджених на соціальне забезпечення. На користь збереження здоров’я засуджених буде й те, що на відміну від статті 101 ВТК України, у статті 51 КВК особам, що відбувають арешт, уже не буде передбачена заборона купувати продукти харчування і предмети першої потреби й одержувати грошові перекази.

На відміну від статті 49 ВТК України, де був закріплений лише обов’язок засуджених працювати, ч. 1 стаття 107 КВК указує на те, що позбавлені волі мають право брати участь у трудовій діяльності. Це означає, що в такій редакції КВК є більш наближеним до статті 43 Конституції України, де закріплене право громадян на працю.

Порівняно зі статтею 39-1 ВТК більш гуманною є стаття 111 КВК, оскільки тепер можливі корот­кострокові виїзди за межі як виховних колоній, так і виправних колоній мінімального і середнього рівнів безпеки, що займають за режимними обмеженнями проміжне місце між колоніями посиленого і суворого режиму, що існували до кінця 2003 р., звідки короткострокові виїзди в разі виняткових особистих обставин взагалі не були можливі.

На дотримання трудових прав працюючих засуджених спрямована і стаття 119 КВК, відповідно до якої робочий тиждень осіб, позбавлених волі, не може перевищувати норму тривалості робочого часу, встановленого законодавством України про працю, чого не було у ВТК, коли робочий тиждень у місцях позбавлення волі дорівнював 48 годинам.

Свідченням того, що законодавство, яке регулює виконання покарань, приводиться у відповідність із законодавством про пенсійне забезпечення є положення ч. 3 статті 122 КВК, відповідно до якого час роботи засуджених до позбавлення волі зараховується до стажу роботи для призначення трудової пенсії.

Як видається, поліпшенню добробуту засуджених буде служити ч. 2 статті 120 КВК, відповідно до якої збільшений до 15% (замість 10% за ВТК) гарантований мінімум зарахування на особистий рахунок із нарахованого місячного заробітку.

Те, що за ч. 3 статті 129 КВК вільний час осіб, позбавлених волі, визначений не менш двох годин на добу, дає можливість позбавленим волі щонайменше вдвічі збільшити своє дозвілля, що буде поліпшувати їхній психоемоційний стан, розширювати коло їх видів зайнятості.

Звертає на себе увагу те, що за статтею 143 КВК значно розширюються можливі межі поліпшення умов тримання засуджених у виховних колоніях, де дозволено не лише додатково витрачати гроші в сумі 60% мінімального розміру заробітної плати (як це було передбачено ч. 2 статті 38 ВТК), але і додатково одержувати короткострокові побачення, що за постановою начальника виховної колонії можуть проходити за межами колонії, а також додатково одержувати протягом року три посилки (передачі) і чотири бандеролі.

На збільшення контактів осіб, позбавлених волі, із зовнішнім світом, що рекомендується міжнародними стандартами поводження з засудженими, спрямована і ч. 1 статті 144 КВК, відповідно до якої засудженим надається право відвідувати культурно-видовищні й спортивні заходи за межами виховної колонії в супроводі співробітників колонії і надається право виходу за межі колонії в супроводі батьків чи інших близьких родичів.

Треба відзначити й те, що КВК йде значно далі статей 81, 82 КК України, де відповідно передбачена можливість умовно-дострокового звільнення від відбування покарання й заміни не відбутої частини покарання більш м’яким. Так, ч. 3 статті 154 КВК встановлюється обов’язок адміністрації орга­нів та установ виконання покарань у місячний термін після відбуття засудженим визначеної КК частини терміну покарання розглянути питання про можливість представлення його до умовно-дост­рокового звільнення від відбування покарання чи до заміни не відбутої частини покарання більш м’яким. Тим самим установлення нормою КВК необхідності зазначених дій породжує відповідно до теорії правовідносин юридичний обов’язок адміністрації, від виконання якого ухилитися неможливо через його однозначність за змістом, імперативність, неспростовність і забезпеченість юридичними механізмами. Така характеристика встановленого статтею 154 КВК юридичного обов’язку адміністрації розглядати питання про можливість представлення до умовно-дострокового звільнення від відбування покарання чи до заміни не відбутої частини покарання більш м’яким породжує в засуджених право вимагати виконання адміністрацією цього обов’язку, висувати претензії у випадку, якщо адміністрація не буде розглядати зазначене питання. Це означає, що передбачений статтями 81, 82 КК України законний інтерес засуджених, якому не кореспондує юридичний обов’язок адміністрації, за ч. 3 статті 154 КВК перетворюється на суб’єктивне право засуджених, на гарантовану можливість домагатися від адміністрації представлення до умовно-дострокового звільнення від відбування покарання чи до заміни не відбутої частини покарання більш м’яким. При цьому слід зазначити, що в переліку прав засуджених до позбавлення волі, сформульованих у статті 107 КВК, таке право засуд­жених не визначене.

3.2. Недоліки КВК. Загальна частина

Відзначаючи значні досягнення КВК порівняно з ВТК України, необхідно звернути увагу й на численні його недоліки і протиріччя, обумовлені неузгодженістю окремих положень із КК України, загальною теорією права і теорією виконання покарань.

Насамперед, слід зауважити, що КВК значно ширше визначає цілі покарання, ніж КК. України. Так, згідно зі статтею 50 КК України цілями покарання є кара, виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами. А ч. 1 статті 1 КВК стверджує, зокрема, що кримінально-виконавче законодавство України є засобом досягнення «мети захисту інтересів особи, суспільства і держави шляхом створення умов для виправлення й ресоціалізації засуджених, запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами». Очевидно, що «захист інтересів особи, суспільства і держави» і «ресоціалізація», незважаючи на усю свою привабливість, є сторонніми серед цілей, названих у статті 50 КК. Український законодавець, визначаючи мету «захисту інтересів особи, суспільства і держави» як єдину мету кримінально-ви­ко­навчого законодавства, тим самим намагається знову впровадити у вітчизняне законодавство концепцію «соціального захисту», що була основою ВТК РРФСР (1924 р.) і ВТК УРСР (1925 р.). Підміна сформульованої в статті 50 КК України мети кари метою «захисту інтересів особи, суспільства і держави» є не чим іншим, як прагненням відмовитися від поняття покарання, виробленого наукою кримінального права України, розмити чіткі межі реальної кримінальної відповідальності, відкинути основні положення теорії виконання покарань, що зрештою здатне привести до деюридизації діяльності органів та установ виконання покарань.

Отже, видається, що частину 1 статті 1 КВК слід було б викласти в такій редакції: «Кримінально-виконавче законодавство регламентує кримінально-виконавчу діяльність органів та установ виконання покарань, порядок і умови виконання і відбування кримінальних покарань з метою здійснення кари й створення умов для виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами».

Не можна погодитися з тим, що в статті 5 КВК серед принципів кримінально-виконавчого законодавства названі принципи диференціації й індивідуалізації виконання покарань, поєднання покарання з виправним впливом, участі громадськості в діяльності органів та установ виконання покарань. Вони здебільшого можуть бути реалізовані при виконанні покарання у вигляді позбавлення волі. Якою може бути, наприклад, участь громадськості при виконанні штрафу? А ось відсутність у статті 5 принципу поваги до прав людини викликає подив. Виходить, що розробники КВК, декларуючи, що КВК України розроблений з урахуванням міжнародних стандартів поводження з ув’я­зне­ними, міжнародних угод про захист прав і свобод людини, фактично проігнорували Основні прин­ципи поводження з ув’язненими, де містяться такі положення: «Всі ув’язнені користуються повагою, притаманною гідності та значущості, як людей». «За винятком тих обмежень, необхідність яких власне обумовлена фактом ув’язнення в тюрму, всі ув’язнені користуються правами людини і фундаментальними свободами, викладеними в Загальній декларації прав людини, Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права, Міжнародному пакті про громадянські і політичні права і Факультативному протоколі до них (Резолюція 2200 А (ХХІ) Генеральної Асамблеї, Додаток)[8].

Викликає сумнів можливість регулювання нормами законодавства процесу позитивних змін в особистості, тобто виправлення засуджених (ч. 1 статті 6 КВК). Виникає запитання, чи можна вважати «готовність» правовим терміном і за якими критеріями може визначатися ця «готовність»? Відповіді в КВК на ці запитання немає. Крім того, наведене визначення «виправлення» за допомогою залучення неозначених форм дієслова, таких як «відбуваються», створюють», додають невизначеності процесу виправлення і дають підстави вважати, що виправлення – це той процес, який у межах процесу виконання-відбування покарання ще далекий від завершення. При такому підході виправлення не можна розглядати як юридичний факт, оскільки юридичними фактами не можуть бути абстрактні поняття, думки, зміни внутрішнього духовного життя людини.

Як відомо, правове положення засуджених є системою нормативно закріплених суб’єктивних прав, законних інтересів і обов’язків засуджених. Тому включення у визначення основ правового положення засуджених (ч. 1 статті 7 КВК) слів, відповідно до яких держава забезпечує необхідні умови для виправлення і ресоціалізаії засуджених, є, очевидно, зайвим у визначенні основ правового статусу засуджених, оскільки в даному контексті згадування для чогось виправлення й ресоціалізації не несе в собі змістовного навантаження, не маючи до визначення правового статусу ніякого відношення. На цьому прикладі ще раз наочно можна переконатися, що мові КВК узагалі не притаманна чіткість, стислість, визначеність і точність викладу понять, як того вимагає юридична техніка.

На жаль, у статтях 7 і 8 КВК не закріплене положення, відповідно до якого засуджений повинен визнаватися суб’єктом правовідносин у сфері виконання покарань. Здається, що це було б доцільно зробити, виходячи зі статті 6 Загальної декларації прав людини, яка проголошує, що кожна людина, де б вона не знаходилася, має право на визнання її правосуб’єктності.

Терміни «ресоціалізація», «соціальна адаптація», «реінтеграція», «соціальна реабілітація», «діагностика», «заходи психотерапевтичного, психокорегуючого характеру», «локальне проживання» і т. ін., якими перенасичений КВК, дотепер були невідомі вітчизняному законодавству кримінального циклу. На наш погляд, уживання подібної термінології аж ніяк не сприятиме чіткості і ясності правового регулювання процесу виконання-відбування покарань, застосування державного примусу, спрямованого на обмеження прав і свобод засуджених, де повинні бути виключені будь-які непорозуміння.

Не є цілком зрозумілим і виправданим прагнення ввести замість кримінально-виконавчих установ загального, посиленого, суворого й особливого режиму колонії мінімального, середнього й максимального рівня безпеки (ч. 4 статті 11 КВК), про які не згадується в КК. Більш послідовним було б впровадження поряд із уже законодавчо закріпленими кримінально-виконавчими установами відкритого типу (стаття 61 КК України), кримінально-виконавчих установ напіввідкритого і закритого типу. А щодо встановлення рівнів безпеки, то виникає питання: для кого безпека? Якщо мова йде про створення безпечних умов для засуджених до позбавлення волі, як це сказано в ч. 1 статті 7 КВК, то виникає ще одне питання: чому тоді більш максимальний рівень безпеки повинен бути для засуджених, що вчинили більш тяжкі злочини?

Ще одне запитання виникає після порівняльного аналізу розходження кримінально-виконавчих установ, що існували до кінця 2003 р., за змістом режиму і виправних колоній за рівнем безпеки. Якщо колишні кримінально-виконавчі установи різних видів режиму відрізнялися між собою за категоріями осіб, що відбувають у них покарання, і елементами режиму (сума грошей, яку засуджені можуть використовувати на придбання продуктів харчування і предметів першої потреби, кількість посилок (передач), то колонії різних рівнів безпеки відрізняються майже за тими ж показниками. Так у чому ж тоді зміст упровадження трьох рівнів безпеки замість звичних чотирьох режимів? Якщо в прагненні ще раз оголосити про «європейський вибір» України, то і за міжнародними стандартами режим є загальновживаним терміном. «Традиційно режим тримання означає, що установи поділяються на категорії відповідно до якого-небудь одного типу режиму». «Режим тримання – це не просто безпека в межах зовнішніх меж установи, але також ступінь свободи пересування ув’язнених»[9].

Отже, незрозуміло, якими міркуваннями керувався український законодавець, пропонуючи замінити «режим» «рівнем безпеки», адже за змістом вони не відрізняються. Крім того, законодавець України взагалі відмовився від згадування такої установи, як тюрма, пропонуючи для відбування покарання у виді позбавлення волі лише колонії, що повинні відрізнятися за «рівнем безпеки». Але колонія і рівень безпеки, як видається, речі несумісні, адже, як зазначив О. І. Бойцов, колоністському гуртожитку іманентно притаманний ряд легітимних чи завуальованих правообмежень, відсутніх при камерному тюремному триманні. Зокрема, він не забезпечує на належному рівні право засудженого на особисту безпеку і захист від посягань з боку інших засуджених на його життя і здоров’я, честь і гідність, права й законні інтереси, обмежує засудженого в праві вільно розпоряд­жатися особистим часом, одержувати інформацію, що його цікавить, з каналів масової комунікації[10]. У зв’язку з цим видається, що лише тюремне тримання засуджених змогло б забезпечувати їхню особисту безпеку.

Сумнівним є сформульоване в статті 16 КВК положення, відповідно до якого у виправних цент­рах повинні відбувати покарання особи, засуджені за злочини середньої тяжкості. Сумніви виникають у зв’язку з тим, що в кримінально-виконавчих установах відкритого типу (як це сказано в статті 61 КК України) повинні відбувати покарання особи, засуджені до обмеження волі на термін від одного до п’яти років. Злочинами ж середньої тяжкості є злочини, за які передбачене покарання у виді позбавлення волі на термін не більше п’яти років. Отже, український законодавець не бачить різниці між обмеженням і позбавленням волі. Однак аналіз ч. 2 статті 12 КК і частини 2 статті 61 КК України дозволяє зробити висновок, що в кримінально-виконавчих установах відкритого типу (чи у виправних цент­рах, як вони називаються в КВК) повинні відбувати покарання особи, яким призначене покарання саме у виді обмеження волі, тобто покарання більш м’яке, ніж позбавлення волі.

Порівняльний аналіз ВТК України, Інструкції про порядок розподілу, направлення та переведення для відбування покарання осіб, засуджених до позбавлення волі, затвердженої наказом Державного департаменту України з питань виконання покарань від 16 грудня 2003 р., і КВК переконливо свідчить на користь того, що більш зваженим і послідовним (ніж це передбачено статтею 16 КВК) було б тримати в кримінально-виконавчих установах відкритого типу засуджених за злочини невеликої тяжкості, а в колоніях (за тією градацією рівнів безпеки, що передбачена КВК) мінімального рівня безпеки чоловіків, засуджених за злочини середньої тяжкості, і жінок, засуджених до позбавлення волі на певний строк; у колоніях середнього рівня безпеки – чоловіків, засуджених до позбавлення волі на певний строк за тяжкі злочини, і чоловіків, що раніше відбували покарання у виді позбавлення волі, а також жінок, засуджених до довічного позбавлення волі; у колоніях максимального рівня безпеки – чоловіків, засуджених до позбавлення волі на певний строк за особливо тяжкі злочини, і засуджених до довічного позбавлення волі.

3.3. Недоліки КВК. Особлива частина

Якщо виходити з ч. 2 статті 51 КВК, де сказано, що на засуджених до арешту поширюються пра­вообмеження, встановлені кримінально-виконавчим законодавством для осіб, що відбувають покарання у виді позбавлення волі, то арешт беззастережно можна визнавати різновидом позбавлення волі, що не відповідає статті 51 КК України, за якою арешт займає проміжне місце між конфіскацією майна й обмеженням волі, тобто є покаранням більш суворим ніж конфіскація і більш м’яким ніж обмеження волі. Разом із тим, стаття 51 КВК, установлюючи для арештантів додаткові (порівняно з позбавленням волі) заборони на побачення й посилки (передачі), створює тим самим більш суворі умови відбування покарання, ніж це передбачено в колоніях максимального рівня безпеки.

Далека від досконалості й стаття 53 КВК, яка передбачає, що «матеріально-побутове забезпечення і медичне обслуговування засуджених до арешту здійснюється відповідно до норм, установлених для осіб, що відбувають покарання у виді позбавлення волі». Така редакція ще раз дозволяє переконатися, що і за мікросоціальними умовами відбування покарання арешт прирівнюється в КВК до позбавлення волі. Разом із тим, КВК не вказує за якою ж з норм, передбачених для різних категорій позбавлених волі, повинні харчуватися засуджені до арешту. Може, це повинна бути норма харчування для осіб, що містяться в слідчих ізоляторах, оскільки арештних будинків в Україні не було й не має, а засуджені до арешту відбувають покарання в слідчих ізоляторах. А може, це повинна бути норма, що була передбачена для осіб, які трималися у тюрмі, адже сучасні умови відбування арешту реально більш суворі, ніж у в’язниці? Видається, що у статті 53 КВК необхідно було більш точно визначити, до яких категорій позбавлених волі прирівнюються засуджені до арешту в плані їхнього матеріально-побутового забезпечення.

Незрозуміло, чим же все-таки керувався законодавець, коли у ч. 1 статті 59 КВК наділив засуд­жених до обмеження волі правом мати при собі гроші, а у ч. 4 цієї ж статті заборонив засудженим до обмеження волі зберігати гроші, коли ж вони будуть виявлені в обмежених волі, то мають бути передані за рішенням суду в доход держави. То чи можуть обмежені волі мати при собі гроші й користуватися ними без обмежень чи ні?

Ознайомлення з текстом КВК породжує сумніви щодо того, чи насправді його розробники намагалися взяти, як це було задекларовано, за основу пріоритет загальних прав і свобод людини, встановлення системи соціальних і правових гарантій, що забезпечують правовий статус засуджених, при­ведення порядку й умов відбування покарання у відповідність до загальновизнаних міжнародних стандартів. Подібні сумніви виникають у зв’язку з тим, що порівняно з ВТК деякі статті КВК передбачають для окремих категорій засуджених більш жорсткі умови відбування покарання. Зокрема, це стосується статті 69 КВК, де не вказується на можливість виїзду засуджених до обмеження волі за межі виправних центрів на період щорічної відпустки, як це було передбачено статтею 107-10 ВТК України. Більш суворими стали й умови відбування покарання для чоловіків, засуджених за тяжкі злочини, що відбували до кінця 2003 р. покарання в кримінально-виконавчих установах посиленого режиму. За статтею 18 КВК ці категорії засуджених до позбавлення волі повинні відбувати покарання в колоніях середнього рівня безпеки, де умови відбування покарання є більш суворими, ніж у колишніх кримінально-виконавчих установах посиленого режиму.

Хоча Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод (1950 р.) вказує на те, що позбавлення життя при запобіганні втечі людини, що законно перебуває під вартою, не є порушенням права кожної людини на життя, однак, на наш погляд, українському законодавцю треба було враховувати, що в Україні після підписання при вступі в Раду Європи протоколу № 6 до Конвенції про захист прав людини та основних свобод від 28 квітня 1983 р. у зв’язку зі скасуванням смертної кари людей не можна позбавляти життя і за більш тяжкі злочини, ніж при втечі з місць позбавлення волі. Отже, наскільки виправданим є застосування зброї для позбавлення життя особи при втечі? Зважаючи на те, що «кожна людина має право на життя, на свободу й на особисту недоторканність», як це проголошено в статті 3 Загальної декларації прав людини, позбавляти людину життя за прагнення бути вільною – це вступати в протиріччя з принципом поваги до прав людини, що повинен був би бути принципом кримінально-виконавчого законодавства України і який український законодавець не виявився спроможним сформулювати. Хоча прагнення позбавленого волі втекти на волю є протизаконним, однак при цьому прагнення бути вільним залишається природним правом людини. Всі особи, позбавлені волі, користуються правами людини й фундаментальними свободами, викладеними в Загальній декларації прав людини, як це зафіксовано в Основних принципах поводження з ув’язненими. У зв’язку з цим видається, що авторитет України тільки б зміцнів, якби Україна як член Ради Європи виступила б з ініціативою, щоб держави-члени Ради Європи підписали Протокол до Конвенції про захист прав людини та основних свобод на зразок Протоколу № 6, який би забороняв позбавляти життя людей при запобіганні втечі з місць позбавлення волі.

На нашу думку, частини 5 і 6 статті 108 КВК вимагають уточнення для того, щоб було визначено, у який же період можуть придбати засуджені продукти харчування і предмети першої потреби на визначені суми.

Зі змісту статті 111 КВК видно прагнення звільнити установи Державного департаменту України з питань виконання покарань ще і від прокурорського нагляду, а не лише від судового контролю, що було зроблено 30 серпня 2001 р. з наділенням функціями правосуддя Комісії з питань розподілу і направлення осіб, засуджених до позбавлення волі, зі слідчих ізоляторів (в’яз­ни­ць) у виправно-тру­дові установи. Такий висновок можна зробити з того, що за ч. 3 статті 39-1 ВТК дозвіл на короткостро­ковий виїзд, що надавав начальник виправно-трудової установи, узгоджувався з прокурором. Відповідно до ч. 2 статті 111 КВК дозвіл на короткостроковий виїзд начальнику колонії погоджувати з прокурором непотрібно, що, на нашу думку, буде знижувати гарантії дотримання принципу законності.

Український законодавець, як здається, виявив деяку непослідовність, передбачаючи в одних випадках для осіб, що знаходяться в кримінально-виконавчих установах, можливість перегляду їхньої кореспонденції, а в інших – ні. Так, кореспонденція осіб, засуджених до обмеження волі, і засуд­жених військовослужбовців у дисциплінарному батальйоні (який є місцем позбавлення волі), перегляду не підлягає, що, до речі, відповідає, положенням статті 31 Конституції України, яка кожному гарантує таємницю листування. На відміну від цього ч. 3 статті 113 КВК указує на те, що кореспонденція осіб, позбавлених волі, підлягає перегляду, а це є не чим іншим, як прихованою формою цензури, яка згідно зі статтею 15 Конституції України заборонена.

Розробники КВК задекларували його відповідність міжнародним стандартам поводження із засудженими. Однак те, що в статті 115 КВК установлено, що норма житлової площі на одного засудженого у виправних колоніях не може бути меншою трьох квадратних метрів, за умови, що засуджені розміщуються в житлових приміщеннях типу гуртожитку з локальним спільним проживанням, аж ніяк не відповідає рекомендаціям статті 9 Мінімальних стандартних правил поводження з ув’язненими, де сказано, що «кожен позбавлений волі повинен мати окрему камеру чи кімнату»[11]. При цьому Європейський комітет із запобігання катуванням і такого, що принижує гідність, повод­ження або покарання вказав, що житлова площа менше 7 м2 на ув’язненого перетворює умови його тримання на катування[12]. Так про яку відповідність міжнародним стандартам у даному випадку можна говорити?

У статті 118 КВК особам, позбавленим волі, встановлений додатковий обов’язок працювати, хоча в статті 107 «Права й обов’язки засуджених до позбавлення волі» такий обов’язок не передбачений. Слід сказати, що Конституція України також не передбачає обов’язок працювати, оскільки в статті 43 закріплене лише право на працю. Крім того, із редакції статті 118 КВК випливає, що обов’язку позбавлених волі кореспондує обов’язок адміністрації забезпечувати залучення засуджених до праці, що не зовсім відповідає теорії правовідносин, відповідно до якої обов’язку може протистояти право і навпаки. Закріплення в статті 118 КВК обов’язку працювати зводить нанівець право «брати участь у трудовій діяльності» (стаття 107 КВК), оскільки, як писав О.І. Екімов, якщо право стає обов’язком, воно перестає бути власне правом. Мати право – означає мати можливість вибору. Той, на кого покладений даний обов’язок, такої свободи не має[13]. Далі. Закріплення обов’язку осіб, позбавлених волі, працювати в нормах КВК, що є процедурним нормативним актом, надає примусового характеру праці засуджених, а за статтею 43 Конституції України, яка взагалі забороняє примусову працю, такою не є праця особи, здійснювана за рішенням суду. Оскільки рішення суду, яким би особа була зобов’язана працювати в місцях позбавлення волі, не виноситься, то і праця, зведена в обов’язок КВК, здобуває ознаки примусової. Загальнообов’язковість праці в діяльності виправних колоній є позаекономічним і позаправовим примусом до роботи, що є несумісним з конституційним принципом рівноправності. На цю обставину звернув увагу і В.С. Нерсесянц, який прийшов до висновку, що той, хто не за своїм волевиявленням зобов’язаний працювати, хто буде працевлаштований примусово (у даному випадку не має значення – у якості засудженого чи ні), той звичайно не може розглядатися ні як суб’єкт права на еквівалентну оплату його примусової праці, ні як суб’єкт права взагалі[14]. У зв’язку з цим, на наш погляд, редакцію ч. 1 статті 118 КВК варто було б змінити, вилучивши першу частину речення, замість якої може бути закріплене положення, що загалом відповідало би п. 8 Основних принципів повод­ження з ув’язненими, а саме: «Необхідно створювати умови, що дають особам, позбавленим волі, можливість займатися корисною оплачуваною працею, за рахунок якої вони зможуть поліпшити свої матеріально-побутові умови і надавати фінансову допомогу своїм родинам і родичам»[15].

Те, що в статтях 107 і 119 КВК особам, позбавленим волі, не передбачене право на відпустку, означає не що інше, як ігнорування не лише статті 45 Конституції України, де закріплене право кожного працюючого на щорічний відпочинок, але й те, що український законодавець не взяв до уваги рекомендації, що містяться в статті 70. 2 Європейських тюремних правил, відповідно до яких програми виправного впливу повинні передбачати умови надання відпустки з місць позбавлення волі[16].

Незрозумілою є редакція ч. 4 статті 122 КВК, відповідно до якої засуджені, що втратили працездатність під час відбування покарання, мають право на пенсію і компенсацію шкоди лише після звільнення від відбування покарання. У зв’язку з цим виникає запитання, а за рахунок яких коштів ці особи зможуть придбати продукти харчування і предмети першої необхідності за умови, якщо під час відбування покарання була втрачена працездатність, а призначення пенсії буде відстрочено до моменту звільнення? При цьому на особовому рахунку в непрацездатної особи не буде і коштів, зароблених у місцях позбавлення волі. Пенсія могла б стати такому засудженому основним джерелом для придбання продуктів харчування і предметів першої необхідності. У цьому випадку для того, щоб мати можливість зробити покупки в магазині, засудженому хіба що залишиться сподіватися на щасливий випадок у вигляді поштового переказу від того чи іншого благодійника, що є доволі примарним.

Не вирішеним у такій редакції є питання щодо пенсійного забезпечення осіб, що досягли пенсійного віку в період відбування покарання. Якщо на них буде поширюватися ч. 3 статті 122 КВК, то як же тоді бути зі статтею 56 Закону України «Про пенсійне забезпечення», відповідно до якої до стажу роботи, що дає право на пенсію, зараховується праця ув’язнених за умови сплати ними страхових внесків? Чому праця осіб, позбавлених волі, зараховується до стажу, що дає право на пенсію, а власне право на пенсію за КВК виникає лише після звільнення від відбування покарання? І це за умови, що в ч. 1 статті 8 КВК право на одержання пенсій віднесено до основних прав засуджених.

Оголосивши свою прихильність міжнародним стандартам поводження з ув’язненими, розробники КВК у ч. 1 статті 132, де передбачене таке стягнення, як «призначення на позачергове чергування по прибиранню приміщень і території колонії», ще раз проігнорували рекомендації, що містяться в ч. 1 статті 28 Мінімальних стандартних правил поводження з ув’язненими, відповідно до якої ув’язнених не слід карати в дисциплінарному порядку роботою по обслуговуванню самої установи.

У статті 133 КВК дається визначення злісного порушника встановленого порядку відбування покарання. Тим самим пропонується оцінювати не поведінку засудженого, а приклеювати особі ярлик злісного порушника режиму. Якщо виходити з того, що законодавець відмовився від визнання особи особливо небезпечним рецидивістом для того, щоб давати оцінку, кримінально-правову кваліфікацію за вчинене, за суспільно небезпечне діяння, а не за особливо небезпечний стан особистості, то, як видається, за аналогією, якщо бути послідовним, у статті 133 КВК можна було дати визначення саме злісного порушення режиму, а не злісного порушника встановленого порядку відбування покарання. Тим більше, що визначення злісного порушника режиму встановленого порядку відбування покарання в статті 133 КВК не стало перешкодою для того, щоб у ч. 7 статті 134 передбачити застосування стягнення за злісне порушення встановленого порядку відбування покарання. Утім, з позицій теорії нового соціального захисту, що знайшла своє втілення в нормах КВК України, залучення до відповідальності засудженого за небезпечний стан особистості як злісного порушника встановленого порядку відбування покарання є цілком природним.

Слід сказати, що викликає подив позиція українського законодавця, який знає, що стаття 44 Конституції України гарантує право працюючим на страйк, але відносить засуджених, що припинили роботу з метою вирішення трудових та інших конфліктів до злісних порушників режиму відбування покарання. Можна сказати, що, створюючи погрозою застосування заходів дисциплінарної і матеріальної відповідальності перешкоду участі засуджених у страйку, український законодавець змусить адміністрацію колоній балансувати на грані фолу, оскільки перешкоджання участі в страйку при відповідних умовах можна буде кваліфікувати як злочин, передбачений статтею 174 КК України.

У статті 97 КВК термін тримання засудженого у відділенні посиленого контролю не визначений і це, не дивлячись на те, що там установлюється режим, передбачений для тримання засуджених у виправній колонії максимального рівня безпеки, тобто режим, аналогічний тому, що був встановлений у кримінально-виконавчій установі особливого режиму. Про це, зокрема, свідчать: сума грошей (70% мінімального розміру заробітної плати), яку засуджені можуть витрачати на придбання продуктів харчування і предметів першої потреби; можливість одержувати щомісяця короткострокове й один раз на три місяці тривале побачення; а також те, що засуджені можуть одержувати протягом року п’ять посилок (передач) і дві бандеролі. Але якщо це таке своєрідне втілення розроблювачами КВК принципу безмежного гуманізму, то чому за ВТК 1970 р. переведення у приміщення камерного типу в кримінально-виконавчій установі було можливим на строк до 6 місяців? Строк же тримання засуджених у відділенні посиленого контролю є невизначеним, оскільки за статтею 97 КВК засуджений може бути там доти, поки не буде реалізована «спеціальна індивідуальна програма, що передбачає заходи індивідуально-виховного, психотерапевтичного, психокорегуючого характеру». Якщо в українському законодавстві й надалі буде втілюватися концепція «нового соціального захисту», то у подальшому залишиться лише один крок, щоб узагалі застосовувати до засуджених необмежені вироки. Віхами на шляху до цієї мети є вже те, що:

1) у судів відібрана можливість визначати види кримінально-виконавчих установ, що завжди було складовою функції правосуддя;

2) тепер за ч. 2 статті 65 КК України особі може бути «призначене покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів».

Таким чином, залишається лише надати виправним установам право тримати там засуджених доти, поки не буде реалізована «спеціальна індивідуальна програма, що передбачає заходи індивідуально-виховного, психотерапевтичного, психокорегуючого характеру».

Редакція статті 136 КВК викликає запитання, чи є вичерпним перелік випадків, коли засуджені «повинні відшкодувати збитки, заподіяні колонії, і додаткові витрати, пов’язані з припиненням утечі засудженого, лікуванням засудженого, що навмисне заподіяв собі тілесні ушкодження»? Адже колонія може понести й інші додаткові витрати, наприклад, пов’язані з припиненням масових заворушень, чи при застосуванні карантинних заходів у випадку, якщо засуджений став джерелом епідемії в колонії, чи ж у зв’язку з похороном засудженого, що покінчив життя самогубством тощо. Хто й у якому порядку повинен відшкодовувати ці та інші збитки, заподіяні колонії, якщо стаття 136 КВК містить вичерпний перелік?

Стаття 137 КВК передбачає, що «матеріальні збитки, заподіяні державі засудженими під час відбування покарання, стягуються з їхнього заробітку за постановою начальника колонії». На наш погляд, відшкодування матеріальних збитків, заподіяних засудженими, за постановою начальника колонії може мати місце лише у випадку, якщо збиток був заподіяний у процесі виконання трудових обов’язків. Якщо такий збиток був заподіяний, то начальник колонії, що є одночасно й директором підприємства, має всі повноваження застосувати норми законодавства про працю. Однак в інших випадках, якщо збиток може бути відшкодований за підставами, встановленими цивільним законодавством, начальник колонії повинен зробити так, як це передбачено Цивільно-процесуальним кодексом України, тобто подати цивільний позов до суду. Запропонована українським законодавцем редакція статті 137 не поширює юрисдикцію суду на колонії, оскільки під час відбування покарання збиток може відшкодовуватися в порядку, визначеному цією статтею КВК. Лише після звільнення засудженого, як це зазначено в ч. 7 статті 137 КВК, можливе стягнення за рішенням суду збитків, не відшкодованих під час відбування покарання. Таким чином, запропонований порядок відшкодування збитків лише за постановою начальника колонії суперечить статті 124 Конституції України, відповідно до якої юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

Можливо, лише українському законодавцю відомо, наскільки відповідає статті 24 Конституції України, що декларує матеріальну й моральну підтримку материнства й дитинства, положення ч. 1 статті 141 КВК, у якій сказано, що жінки, засуджені до позбавлення волі на термін більше п’яти років за навмисні тяжкі й особливо тяжкі злочини, не можуть поміщати своїх дітей у будинок дитини, де створюються умови, необхідні для нормальної життєдіяльності і розвитку дитини. Виходить, що на таких матерів не поширюється дія ч. 3 статті 141 КВК, тобто вони не можуть бути направлені в ті колонії, де є будинок дитини, де «забезпечуються умови, необхідні для нормальної життєдіяльності і розвитку дитини». У зв’язку з цим виникає запитання, чому дитина позбавлена умов, необхідних для нормальної життєдіяльності і розвитку? Чому дитина повинна страждати за те, що її мати засуджена до позбавлення волі на термін понад п’ять років? Досить своєрідне розуміння мети «захисту інтересів особи, суспільства і держави», задекларованої в ч. 1 статті 1 КВК.

Далека від досконалості й редакція статті 143 КВК, оскільки формальна відмова від виховних колоній посиленого режиму не привело до того, щоб за всіма елементами режиму виховні колонії, про які мова йде в КВК, відповідали колишнім виховно-трудовим колоніям загального режиму. Зокрема, це стосується такого елемента режиму, як отримання посилок (передач), тому що у ВТК загального режиму вихованці мали право отримувати 10 посилок (передач), а за статтею 143 КВК – 9.

У частині 1 статті 148 КВК йдеться про «закріплення результатів виправлення». У зв’язку з цим виникає питання, про які результати можна вести мову, якщо виправлення у статті 6 КВК визначене як «готовність», а готовність – це стан, що передує досягненню результату?

У статті 151 КВК установлюється порядок і умови виконання і відбування покарання у виді довічного позбавлення волі, що за елементами режиму не відрізняються від тих, що були створені у тюрмах для даної категорії засуджених. Разом із тим, умови тримання в колоніях максимального рівня безпеки осіб, засуджених до довічного позбавлення волі, є більш жорсткими, ніж для інших категорій осіб, що відбувають покарання в даних виправних колоніях. У зв’язку з цим постає запитання, а чи не було б доцільним указати в статтю 151 КВК, що особи, засуджені до довічного позбавлення волі, тримаються у дільницях посиленого контролю колоній максимального рівня безпеки?

Далі. У частині 1 статті 151 КВК сказано, що засуджені, які відбувають довічне позбавлення волі, розміщаються в камерах, як правило, по дві особи. Такий підхід дозволяє зробити висновок, що український законодавець не взяв до уваги рекомендації, що містяться в статті 9 Мінімальних стандартних правил поводження з ув’язненими, де сказано, що «розміщати двох ув’язнених в одній і тій же камері чи кімнаті є небажаним[17].

Як видається, встановлення адміністративного нагляду за особами, звільненими з місць позбавлення волі (стаття 158 КВК), цілком вписується в теорію «нового соціального захисту», що знайшла своє втілення в нормах і інститутах КВК України, з її постулатами про необхідність застосування превентивних заходів за небезпечний стан особистості. Але при цьому встановлення адміністративного нагляду суперечить принципу справедливості, закріпленому в статті 5 КВК. Принцип справедливості в кримінально-виконавчій діяльності ґрунтується на домірності покарання вчиненому злочину. Це означає, що державний примус при застосуванні покарання повинен бути обмеженим тими рамками, що були визначені в справедливому вироку суду. Застосування державного примусу понад той, що був визначений вироком, суперечить принципу справедливості, поширюючи примус за межі покарання. Такий висновок дозволяє зробити визначення поняття адміністративного нагляду як системи тимчасових примусових профілактичних заходів нагляду й контролю за поведінкою окремих осіб, звільнених з місць позбавлення волі. З цього випливає, що адміністративний нагляд є тим самим додатковим примусом, застосовуваним за межами покарання, яке у свою чергу визначено в ч. 1 статті 50 КК України як примусовий захід.

Крім того, необхідно звернути увагу й на те, що обмеження прав і свобод засуджених відповідно до ч. 3 статті 63 Конституції України може бути визначено законом і установлено вироком суду, а не постановою судді про встановлення адміністративного нагляду.

Сумнівним видається формулювання статей 160 і 161 КВК, де мова йде про те, що за особами, достроково звільненими від відбування покарання, встановлюється нагляд громадських організацій і трудових колективів, і з ними проводиться виховна робота. У такій редакції незрозуміло, здійснювати виховну роботу зі звільненими – це право чи обов’язок громадських і трудових організацій. У статтях 161-162 КВК не встановлений обов’язок засуджених перебувати під контролем, не визначений і обов’язок громадських організацій і трудових колективів здійснювати контроль за достроково звільненими.

Аналізуючи в цілому регулювання взаємовідносин засудженого та адміністрації, констатуємо, що засуджений повністю знаходиться під владою адміністрації УВП, на дії якої він навіть поскаржитися не зможе. Невипадково жодна скарга до правозахисних недержавних організацій на умови утримання в УВП чи СІЗО, на дії адміністрації не приходила законним шляхом, а тільки, як кажуть, «через свободу», минаючи обов’язковий перегляд кореспонденції представником адміністрації.

Загалом, незважаючи на деякі позитивні моменти, можна зробити висновок, що КВК потребує суттєвої переробки – як на концептуальному рівні, так і в деталях. Цього могло б не статися, якби ставлення до підготовки цього важливого законодавчого акту було іншим. На жаль, було відсутнє колективне обговорення відповідного законопроекту, яке б передувало внесенню його на розгляд Верховної Ради, не враховувалася громадська думка, не було кваліфікованої оцінки проекту КВК фахівцями в галузі кримінально-виконавчого права, широка громадськість так і не була з ним ознайомлена.

4. Умови утримання засуджених. Приклади

На жаль, багато які гарантії прав в’язнів, що декларувалися в КВК, були зведені нанівець підзаконними актами Департаменту, зокрема Правилами внутрішнього розпорядку (ПВР) установ виконання покарань, затверджених наказом Департаменту №275 від 25 грудня 2003.

Як вже зазначалося, навіть на рівні КВК порушувалася теза п.2 статті 7 КВК, що засуджені користуються всіма правами людини і громадянина, за винятком обмежень, визначених законами України та КВК і встановлених вироком суду. Детальна і, я би сказав, дріб’язкова регламентація життя в’язнів суттєво суперечить цій декларації. Так, тримання у дільниці ресоціалізації, за свідченнями засуджених, всупереч статті 96 КВК відбувається в локальних секторах, кожен з яких знаходиться під замком. Виникає питання, що ж це за ресоціалізація? Норми статті 129, що гарантують право засуджених розпоряджатися своїм вільним часом на власний розсуд і вказують, що він повинен тривати не менше двох годин на добу, перекреслюються пп.18,23 ПВР, згідно з якими засуджені мають право на щоденну прогулянку тривалістю одна година. Отже, засуджені вже не можуть використати дві години вільного часу для прогулянки на свіжому повітрі. І такі приклади можна наводити й далі. Як свідчать в’язні КВУ №88 в Орехово (Запорізька область), дільниці посиленого контролю перетворюються на дільниці тюремного режиму, добровільні масові заходи перетворюються на обов’язкові, безкінечні перевірки протягом дня переростають буквально в катування, скарги на адміністрацію надіслати не можна, як не можна і звернутися до суду[18].

Наведемо лист в’язня КВУ №58 (Ізяслав Хмельницької області) мовою оригіналу, зберігаючи його стилістику.

«Приблизно в 11 годині дня за київським часом 30 травня 2001 р. у камері, де утримувалися ув’язнені, увірвалися бійці спецназу і прикладами автоматів позбивали засуджених на підлогу. Ув’язнених, які лежали, бійці спецназу топтали ногами і тих, хто, на їхню думку, не так лежав, били автоматами і змушували приймати відповідні їх інструкціям пози. Після цього, засуджених по одному піднімали з підлоги і змушували бігти через стрій бійців спецназу, що вшикувалися по обидва боки коридору і били їх кийками. Потім ув’язненні були вистроєні в коридорі установи, а бійці спецназу разом з посадовими особами установи змусили їх повністю роздягнутися, повернутися до стіни і стояти, розставивши ноги, майже сідаючи на підлогу у положенні «шпагат». Бійці спецназу підходили позаду до засуджених, на яких указували посадові особи установи, і наносили удари по різних частинах тіла (м’язах ніг, нирках, печінці, хребту). Потім змусили ув’язнених присідати і при цьому квакати. У момент, коли відбувалося описане вище, частина бійців спецназу в камері, де утримувалися засуджені, зробили повний погром. Особисті речі ув’язнених вивалювалися із сумок у загальну купу на підлозі, по цих речах бійці спецназу тупцювали ногами, і частина цих речей зробилося непридатними. Засуджених, що знаходяться в коридорі, по команді адміністрації знову змусили бігти через стрій бійців спецназу, але вже голих. При цьому солдати наносили удари кийками по тілах ув’язнених, поки ті не вбігали в камеру, що вже була погромлена. Побиття супроводжувалося цинічним сміхом тих, хто все це задумав і проводив. Описаній процедурі були піддані близько 120 засуджених, що відбували покарання у в’язниці. Акція залякування проводилася поетапно, окремо з кожною камерою.

Після закінчення описаних катувань, представники адміністрації – підполковник Захаров, майор Мазепа й інші – пройшли по камерах і заявили, що ці навчання проводилися за погодженням із прокуратурою і Департаментом виконання покарань. Якщо в кого-небудь із засуджених є скарги, то вони готові їх вислухати (а в цей час бійці спецназу знаходилися в коридорі в дверях камер). Природно, всі ув’язнені змушені були промовчати, щоб, не дай Боже, не повторилося те, що відбулося.

29 січня 2002 року в установу ЗВК-58 знову був введений спецпідрозділ швидкого реагування, що за вказівкою адміністрації жорстоко бив усіх засуджених, що утримуються на строгому режимі, а також відбувають покарання в тюремному режимі. Приблизно в 10 годин ранку 29.01.2002 р. озброєні автоматами солдати підрозділу швидкого реагування, роблячи постріли холостими патронами, уривалися в камери, викидали засуджених у коридор, де били їх, знущалися з них, примушуючи говорити про себе речі, що принижують їхню честь і гідність. Тих, хто відмовлявся, – били особливо жорстоко. Багатьом засудженим заподіяли сильні тілесні ушкодження. Так, Павлусику Олександру, Батанову Валерієві, Костенко Сергієві поламали ребра, у зв’язку з чим вони тривалий час знаходилися у важкому стані. Костенко Сергій, щоб припинити побиття, порізав собі на руках вени, але це лише ще більше озлобило тих, що б’ють, і Костенко ледве живого кинули назад у камеру.

Солдати спецпідрозділу поставили мене навитяжку до стінки і завдавали ударів кийками по ногах, нирках, печінці, змушуючи говорити, що я не буду порушувати режим утримання (малося на увазі відправлення скарг на адміністрацію). Змушували вимовляти слова клятви, що принижують мою честь. Коли я відмовився говорити необхідне, мене забили до втрати свідомості і кинули в камеру.

Цій процедурі були піддані всі ув’язнені, що знаходилися 29.01.2002 р. у камерах строгого режиму. Приблизна кількість засуджених – 80 чоловік.

Також були побиті засуджені з камер тюремного ув’язнення (з першої по 16-у), загальною кількістю близько 100 чоловік. Але в тих камерах побиття проходило вибірковим методом. Ув’яз­нених одних камер били більш жорстоко, а інших – менш. Адміністрація давала вказівки, до кого і як застосовувати силу.

Усе викладене мною було здійснено в присутності трьох прокурорів по дотриманню законності в установах виконання покарання. Я особисто бачив прокурора Волкова Е.О., Стасюк В.Л. (його помічник), а прізвище третього не знаю, але, по слухах, це був представник прокуратури Хмельницької області.

Адміністрація установи заявила засудженим, що ця акція була проведена за розпорядженням Держдепартаменту виконання покарання України і погоджена з прокуратурою Хмельницької області.

Після побиття нам сказали, що тепер будуть проводити таку «профілактику» регулярно. Відразу почали посилювати режим тримання. Хочу розповісти про 58-у колонію і колонії області те, що мені відомо від інших осіб, щоб ви мали ясність щодо того, що там відбувається. А почну із самого початку і пару слів приділю історії табору №58, про яку довідався від тих, хто тут сидів з часів комуністів.

Цей табір існує дуже давно і при Союзі був одним із самих беззаконних. Люди розповідали, що життя людини тут коштувало пачку сигарет і пачку чаю. Начальство знищувало неугодних шляхом підкупу інших засуджених, шляхом плетива інтриг серед ув’язнених, що призводили до розборок і різанини. А також просто піддаючи засуджених постійному теророві у виді дисциплінарного переслідування з переведенням в одиночний ізолятор і т.д. Після цього люди ламалися духовно і починали співробітничати з адміністрацією або здобували серйозні захворювання, після чого вже не представляли ніякого інтересу для начальства. І хоча часи змінилися і такого відкритого терору тут не спостерігається, адміністрація залишилася та ж. І тепер уже таємно робить свої темні справи.

Засуджені, прибулі з колонії №98 (місто Клементовичи, Шепетівський район, Хмельницька область), розповідали, що в листопаді-грудні 2001 року туди також уводилися війська спецназу, що знущалися з ув’язнених. Засуджених били, а потім по одному заводили в закрите приміщення, де зачитували нібито винесений їм смертний вирок, а потім з автоматів стріляли по них холостими патронами.

У 69-у колонію в Полтавській області регулярно раз на місяць приїжджають бити. Ті люди, що приходять відтіля, вже звикли до подібного поводження і мовчать. Один ув’язнений писав мені, що з початку року в них почали все робити жорсткішим, а перед виборами припинили. Жінки писали те ж саме. Я листи ці зберіг. Думаю, що від президента йшов указ такий по відомствах, тому що і прокурори задіяні були. Я відправив генеральному прокуророві скаргу на все це, але не знаю, чи дійшла вона?»

На жаль, ми можемо навести ще багато таких листів, надісланих поза цензурою установи, де йдеться про побиття засуджених. Адміністрація установ стверджує, що це вигадки, а перевірити ці скарги ми не маємо можливості. Проте, насторожує та обставина, що з різних регіонів України з різних установ виконання покарань незнайомі один з одним люди описують ті самі ситуації.

5. Рекомендації

1. Законодавчо обмежити терміни перебування під вартою на всіх стадіях розслідування і судового процесу, зокрема, знизити максимальний термін попереднього ув’язнення з 18 до 9 місяців і обмежити сумарний час перебування під вартою у період слідства і суду до двох років, після чого перебування під вартою повинно бути замінене на інший запобіжний захід, який не припускає позбавлення волі;

2. Провести міжнародну експертизу проекту Кримінально-виконавчого кодексу та інших актів кримінально-виконавчого законодавства на відповідність до практики Європейського суду з прав людини і норм права Європейського Союзу з залученням іноземних фахівців.

3. Провести експертизу українського кримінально-виконавчого законодавства на відповідність до стандартів КЗК з перевіркою виконання рекомендацій КЗК, даних українському урядові в доповідях про періодичні відвідини України у 1998, 1999, 2000 та 2002 р.р.

4. Прийняти зміни до Кримінально-виконавчого кодексу з метою його приведення у відповідність до міжнародних стандартів для установ виконання покарань.

5. Негайно створити в декількох СІЗО спеціальні дільниці для утримування обвинувачених, хворих на туберкульоз, і відповідно змінити спільний наказ Департаменту з питань виконання покарань і Міністерства охорони здоров’я України №3/6 від 18 січня 2000 року, наказ Департаменту №192-2000 і вказівку Департаменту №24/44 від 3 січня 2003 року .

6. Змінити судову практику, набагато ширше застосовувати міри покарання, не пов’язані з позбавленням волі;

7. Ввести до програми професійної підготовки співробітників кримінально-виконавчої системи курс прав людини, і зокрема, вивчення документів про катування і жорстоке поводження.

8. Розширити правові основи судового і цивільного контролю за діяльністю правоохоронних органів.




[1] Александр Букалов. Система исполнения наказаний Украины в 2004 году. //Аспект, №3, 2004. – с.4. Надалі усі дані за 2004 рік наведені за цим джерелом.

[2] «День», 26 березня 1997 р.

[3] «Аспект», №1, 2000

[4] Стан дотримання прав і свобод людини в Україні. Доповідь Уповноваженого ВРУ з прав людини. – Київ, 2002. – с.237.

[5] Там само, с.239.

[6] «Правда Украины», 2004.06.24

[7] «Поступ», м. Львів, 16 квітня 2004 р.

[8] Права людини і професійні стандарти для працівників пенітенціарної системи в документах міжнародних організацій. – К.: Сфера, 2002. - С.77.

[9] Див.: Як змусити стандарти працювати. Практичний посібник по ефективному застосуванню міжнародних тюремних правил. – Донецьк: Східний видавничий дім, 2001. – С. 135.

[10] Уголовное право на современном этапе: Проблемы преступления и наказания / Беляев Н. А., Глистин В. К., Орехов В. В. и др.; / Под ред. Беляева Н. А., Глистина В. К., Орехова В. В.. – СПб.: Изд-во СПб. ун-та. 1992. – С. 538.

[11] Права людини і професійні стандарти для працівників пенітенціарної системи в документах міжнародних організацій. – С. 63.

[12] Решения Европейского суда по правам человека. Дело «Калашников против России». – Донецк: Донецкий мемориал, 2002. – С. 19.

[13] Экимов А.И. справедливость и социалистическое право. – Л.: Изд-во Ленингр. ун-та, 1980. – С.84.

[14] Нерсесянц В.С. Философия права: Учебник для вузов. – М.: Издательская группа НОРМА-ИНФРА-М, 1999. – С. 149.

[15] Права людини і професійні стандарти для працівників пенітенціарної системи в документах міжнародних організацій. – С. 77.

[16] Там же. – С. 242.

[17] Там же. – С.63.

[18] «Франт», м.Купянськ, №35, 26 серпня 2004 р.

 Поділитися