УКРАЇНА: ЗНОВУ НА РОЗДОРІЖЖІ?

Чергова конституційна (політична, парламентська, урядова) криза в Україні співпала цього разу з Новим Роком. Тож люди святкували, сподіваючись попри всі негаразди. А негараздів наразі накопичилося чимало. Напруження бюджетне, газово-енергетичне... Проте все це в політичному сенсі – евфемізми, за якими стоїть відносно проста й зрозуміла річ – українське прощання з імперією, тоталітарною свідомістю й посткомунізмом надміру розтягнулося.

Власне, в економічному чи політичному сенсі тоталітаризму в Україні вже давно не існує, проте залишився посткомунізм – психологічний, ментальний, морально-етичний. Проявів саме такого побутово-психологічного посткомунізму маємо доволі, причому майже на всіх соціальних щаблях та рівнях. Але більше, ніж деінде, він проявляється у загальній політичній демагогії, яка ніби ковдрою вкрила собою країну. Посткомунізм в Україні все ще живий, ми бачимо його в політичній істериці маргінальних партій, „веселому” пануванні доцільності над законністю, відвертому егоїзмові найвідоміших політичний фігур.

Зовні виглядає так, що організована вільними ЗМІ громадська дискусія обертається довкола ніби класичних тем: конституціоналізм, демократія, вигоди парламентаризму, недоліки президентської республіки, чесні та прозорі вибори. Проте глибше, так би мовити, в логічному підтексті йдеться про щось цілком відмінне, інше. Зокрема, за лаштунками організованої соціальної комунікації знову й знову прозирає всім знайоме питання: говорити й діяти чесно, чи й надалі замилювати всім довколишнім очі? Політична нещирість стала нашою національною проблемою. Нещиро говорять і діють практично всі жителі наших горішніх поверхів.

Нещирими є судді, офіційні правозахисники й члени ЦВК, які подалися у партійні виборчі списки, нещирими є мільйонери й мільярдери, які заради всезагального добра залишили свій бізнес, нещирим є Володимир Литвин, який з міркувань забезпечення політичного „спокою” і „стабільності” не приводить до присяги конституційних суддів. Всюди наша політична еліта промовляє альтруїстично, а думає корисливо й відверто прагматично. Як у свій час зазначив віконт Генрі Сент-Джон Болінгброк, корупція – це просто відсутність громадянських чеснот. Корумпована людина зайнята собою і байдужа до блага нації. Такий занепад моральності особи, таке виродження всього – починаючи від фундаментальних засад і закінчуючи суспільним життям – призводить до занепаду держав.[1]

До того ж, цієї весни верхівка українського істеблішменту має наново здертися високо нагору. Як свого часу описав цей феномен Дмитрій Пісарєв, „обитатели нижних этажей знают, что на антресолях жить очень весело; поэтому во всей пирамиде господствует неистовое желание карабкаться кверху; кверху лезут и гастрономы, и честолюбцы, и тщеславные посредственности; но туда же лезут и замечательные таланты и люди, безукоризненные в нравственном отношении, потому что только в верхнем этаже можно найти умственную деятельность и некоторую степень нравственной самостоятельности. Красота, ум, талант, богатство, железная воля – все, что в каком-нибудь отношении составляет силу человека, все это употребляется на переправу в верхний этаж. Внизу остаются только те, которых природа и обстоятельства лишают всякой возможности подняться».[2]

В процесі переміщення на верхню палубу колишній прем’єр несподівано відкриває в собі прихильника „канцлерської” республіки, а суддя Верховного Суду та парламентська уповноважена з прав людини – прикрашають своїми титулами проблемні виборчі п’ятірки. Виглядає так, що штучна мотивація й аргументація сягнула нині навіть рівня наукової теорії. В країні, де в гуманітарній сфері вже низку років мало хто серйозно й по-справжньому вчиться, політологи й конституціоналісти переконують громадський загал у принадах парламентаризму. Бо ж нібито вся Європа – це букет із парламентських республік. Чомусь при цьому забувають, що Європа до того ще й монархічна. Бельгія, Сполучене Королівство, Данія, Нідерланди, Норвегія, Швеція... Чого б Україні, наприклад, не стати монархією? Тим більше, що колись цим вже переймалися Хмельницький, Самойлович і Розумовський. Чи ж нам бракує родових ліній і прізвищ?

Президентську республіку наші в усіх сенсах розбещені політичні еліти чомусь вважають уособленням авторитаризму. Проте цілком успішними президентськими республіками були й продовжують бути Аргентина, Бразилія, Сполучені Штати, Філіппіни, Грузія та почасти Франція. В США президентська республіка постала ліберально-демократичною від самого початку. Вже третє століття поспіль там обирають сильного президента з широкими виконавчими повноваженнями, але ніхто при цьому не може навести жодних суттєвих прецедентів авторитаризму. З іншого боку, світ знає понад 700 вдалих військових переворотів, вчинених у таких країнах як Алжир, Нігерія чи Пакистан Як на мене, ця статистика свідчить лише про одне – в кожному конкретному випадку суттєвою є не конституційна схема, а її семантичне наповнення, рівень національної політико-правової культури. Саме останньої нам справді гостро бракує.

Отже, в будь-якому випадку навряд чи можна вважати, що парламентаризм стане панацеєю від невигод українського політичного парубкування. Відомо, писав свого часу Теодор Дезамі, що колегіальна тиранія не тільки можлива, але й реально існує – чим ширші права народних обранців, тим важчим є кайдани політики для простих смертних: замість одного хазяїна у них тепер сотні.[3] Золоте правило: “Vox Populi – Vox Dei”[4] є популярним, писав Джон Локк, проте „я не можу пригадати жодного випадку, коли б Бог провіщав свої заповіді вустами натовпу, а природа свої істини – меканням отари”.[5]

Відтак, питання конституційної реформи в Україні за будь-яких обставин не є питанням юридичної оболонки, форми. Чи є Україна органічно парламентською, чи вона більше тяжіє до президентської республіки – було і залишається питанням вільного народного вибору. Неприпустимою, однак, є відверта спекуляція на юридичних схемах і структурах. Адже, щоб там не стверджували наші казенні ідеологи, на політичному просценіумі все більш рельєфно проступає геть примітивна за композицією картина. Український нобілітет – власники, багатопартійна номенклатура й просто нувориші усіма правдами й неправдами намагаються сформувати такий собі приватний салон, клуб-казино для мільйонерів під вивіскою „Верховна Рада України”. Принагідно ця інституція має виконувати публічні функції парламенту.

Якщо до клубного членства додати ще й депутатські повноваження, а до останніх – всі законні пільги та гарантії, то вже весною будівничі здадуть під ключ на Грушевського такий собі Disneyland для дорослих. Столичні апартаменти й міністерська зарплата на кишенькові витрати прикрасять скромне державницьке побутування. Службові чи дипломатичні паспорти пом’якшать візове перетинання кордонів. Чим не перший український десант в об’єднану Європу? 80-90 відсотків достойників становитимуть потомствені й пожалувані кияни – ці „римляни” обдертої і занехаяної України.

Схоже, що ніхто в нашому парламенті, як свого часу в старій Югославії, не хоче вертикальної циркуляції кадрів. Та й навіщо спускати поважних осіб з гори на долину, якщо вони зручно обертаються за принципом револьверного барабана? До того ж і журналістам простіше. Давно апробовані ідеї, стиль, краватки. На більшість запитань вже готова ґрунтовна відповідь. Головне – що всі переймаються благом України. А що передвиборних програм у нас вдвічі більше, ніж сюжетів у світовій літературі, то кого це обходить? Нащадки трипільців можуть утнути й не таке.

Чи була відставка уряду Юрія Єханурова законною? Якщо не рахувати грубих порушень конституційної процедури, то так. Та й кого, зрештою, у нас серйозно цікавлять питання юридичного процесу? Якщо ж аналізувати не процедури, а саму відставку, то слід визнати, що на даний випадок в нашому Основному Законі залишилися не відміненими й не застереженими практично всі необхідні для неї норми. Стаття 87 Основного Закону дозволяє чинному парламенту розглянути питання про урядову відповідальність, а пункт 12 частини 1 статті 85 Конституції – вирішити проблему призначення на посаду будь-якої із запропонованих Президентом кандидатур. Що ж стосується Президента, то на основі пункту 9 частини 1 також не відміненої і не застереженої статті 106 Конституції він має внести в парламент кандидатуру Прем’єр-міністра за поданням коаліції фракцій. А те, що такої коаліції реально не існує, довести неможливо. Внутрішні парламентські пертурбації у нас регулює Регламент, з яким „простіше”, бо це не закон. Врешті-решт, будь-якій конституції не під силу спинити політичне життя. Якби уряд став, не приведи Господь, жертвою теракту, його б все одно довелося якось замінити.

Таким чином, коли Міністр юстиції Сергій Головатий упевнено констатує незаконність дій нашої чи то судової, чи то законодавчої гілки влади, йому можна лише поспівчувати. З іншого боку, саме в формальному сенсі в Україні ще якось намагаються додержуватися нормативних приписів. Справді ж серйозною юридичною проблемою України є свідоме й відверте зловживання правом. Прикро, але вже нікого не дивує, що в стінах Верховної Ради голосують не депутати, а відібрані (!) у них партійними босами магнітні картки. Що конституційних суддів просто не обирають через депутатську відразу до бюлетенів. Що кандидатами у народні депутати реєструються судді, член ЦВК і відомі на весь світ бізнесмени. Кажуть, ніби все це наше законодавство формально дозволяє. Але будь-який пристойний суд визнав би подібне застосування права звичайнісіньким зловживанням, тобто використанням закону у протилежності до його мети.

Таким чином, криза в Україні полягає не тільки в тому, що Конституція і закони погано виконуються, але й у тому, що дуже часто вони виконуються суто для проформи. В результаті, можемо зробити висновок про те, що в Україні залишається несформованою елементарна юридична й політична культура. Право, як відомо, починається з перед-правової матерії: свободи договору, вірності раз даній обіцянці, таємниці кредитів і запозичень, забезпеченого закладу. Проте в українській державотворчій реальності посадовці й політики тільки тим і займаються, що укладають все нові й нові коаліції, розриваючи при цьому щойно укладені угоди. Все це, зрештою, нагадує підлітків, які сіли грати в „Монополію”. Найчастіше типова для цієї гри череда обіцянок і зрад завершується оголошенням її правил геть застарілими.

На превеликий жаль неповажливе ставлення до Конституції, законів та власної політичної позиції вже давно характеризує українську політичну надбудову. Ще гірше те, що про цю рису національної вдачі тепер також знають на Заході і Сході. Чи є подібний стан речей кризовим? Спробую відповісти, спочатку розділивши питання. По-перше, чи є наша криза конституційною? По-друге, чи є вона також політичною? Правильна відповідь, на мою думку, є суперечливою: і так, і ні.

Бо ж і досі на теренах України вирішуються не стільки юридичні чи політичні питання, скільки питання геополітичного, історичного значення та змісту. Не треба спеціально вивчати дипломатію, щоб зрозуміти, що українська Конституція деформується й ламається у нас на очах не щирими прихильниками європейського парламентаризму, а щирими прибічниками пан-слов’янського „універсалізму”. Звісно, що це робиться також і комерційними газовими цінами. Адже вся політична та зовнішньоекономічна діяльність нашого північного сусіда є уособленням чергового об’єднального мета-проекту.

Певно, що для всіх було б краще, якби українські політики та експерти говорили про це відверто. Проте вони вважають за краще й далі грати в ігри із своїм електоратом. Не викликає сумніву, що українські художньо-театральні кола, студентство, професори і журналісти хочуть якнайшвидше пересунути на Схід кордони об’єднаної Європи. Проте чи хочуть цього українські бізнесмени – залишається не риторичним питанням. Більшість із них вважають себе європейцями, багато хто вчить дітей в західних університетах. Проте, на відміну від представників національної інтелігенції, бізнесмени хочуть й можуть увійти до Європи, так би мовити, не гуртом, а особисто. В політико-економічному сенсі Європа їх не дуже цікавить, бізнес поки що простіше робити з Росією.

Але чи вигідне демократичній Україні повернення в дружні обійми північного сусіда? Світ об’єктивно не є безмежним, а природно-енергетичні ресурси росіян вражають уяву. До того ж, Росії належить грандіозний культурній спадок. Існують також інші причини, через які російське питання залишається для українців неоднозначним. Але якщо це так, то українські березневі вибори – не просто черговий шанс сказати „так” або „ні” партіям різного політичного спрямування. Подобається це нам, чи не дуже, але весною ми мусимо складати черговий національний іспит на суверенітет та глибину своєї укоріненості в свободі. Колись російський аристократ Пьотр Кропоткін писав про те, що головні повстання й революції в світі відбувалися з метою захисту людських прав, тобто з метою захисту свободи. Тому боротьба за свободу завжди була масштабнішою від змагань за підвищення зарплати.[6] Інший російський анархіст Міхаїл Бакунін констатував, що якщо раніше французький пролетаріат погоджувався обмінювати принади свободи на вигоди матеріального добробуту і комфорту, то тепер цього немає.

Чи спокусяться наші сучасники на „вино, чай, большие рыбы” (Васілій Розанов) росіян – ми знатимемо вже ближчим часом. Помаранчева Революція беззаперечно довела, що українська нація до змагань за свободу готова. Стратегічним запитанням, однак, залишається відсоток такої нашої готовності. Українці мали рівно рік, щоб зробити важливі кроки назустріч свободі. І схоже на те, що саме для укріплення свободи цей рік нами було витрачено неефективно.

Цілком природно, що голоси політичних сирен лунають сьогодні на всій довжині наших північно-східних кордонів. До того ж „комфорт” – це не тільки дешева російська нафта і газ, безмежні території і майже всі кліматичні зони. Це також потужна культура, спільна історія і мова, яку не треба спеціально вивчати. Свобода ж, як конкурент, прекрасна тим, що її зміст передбачити неможливо. Свобода нічого не обіцяє, але має звичку дарувати більше сподіваного. І хоча свобода саме сьогодні не дуже спокушає наш гаманець, вона навертає нас до щирості та людяності. А цього українцям зараз якнайбільше бракує. Свобода, говорив Вацлав Гавел, сприяє відродженню справедливості, здатності бачити світ не тільки своїми очима. Свобода – це мудрість, що уособлює в собі почуття смаку й віру у важливість конкретних вчинків. Але свобода ніколи й нікому не пропонує універсальних рецептів порятунку.

Щоб зрозуміти свободу і скористатися з її можливостей, треба мати не лише інстинкт, але й знання, освітні технології, окремий інструментарій. Технологіям свободи корисно вчитися на Заході, й це значно важче нині зробити вдома. Бо спочатку ми мусили б повернути належну повагу до вчителя. Віктор Ющенко обіцяв послати тисячі українських студентів в країни, де вже давно й надійно перемогла свобода. Але сталося так, як завжди, і за українські гроші на Заході майже ніхто не вчиться. Провінційний учитель так само живе на невеличку зарплату, а в райцентрах давно вже обходяться без книжкових магазинів.

Отож виглядає так, що відживлення функцій української свободи знову проходитиме без анестезії. Ми знову трапили на роздоріжжя, причому наш депутатський корпус вочевидь прагне стати ближче до „мати”, ніж до „бути”. Нещодавно Президент виголосив перед журналістами прагматичну промову щодо перспектив України. Проте сьогодні не просто передбачити, як саме відгукнуться на березневий виклик свободи українські люди. До певної міри можна сказати, що вони в черговий раз були зраджені національною елітою.

Як зазначив зовсім недавно Збігнев Бжезінський, якщо українці не хочуть назавжди забути про поступ, їх лідерам треба звернути більше уваги на принципи. Цілком ймовірно, що саме принципів нам нині якнайбільше бракує. Принаймні видно, що цією принадою в Україні не спокусилася поки що жодна політична сила. І, все таки, нам доведеться їх якось застановити...

[1] Енциклопедія політичної думки. – Київ: Дух і Літера, 2000. – С. 38-39.

[2] Писарев Д. Исторические эскизы. – М.: Правда, 1989. – С. 194.

[3] Дезами Т. Кодекс общности. – М.: Изд-во АН СССР, 1956. – С. 413.

[4] Голос народу – голос Божий (лат.).

[5] Локк Д. Сочинения. В 3-х т. Т. 2. – Мысль, 1985. – С. 240-241.

[6] Кропоткин П. Хлеб и воля. Современная наука и анархия. – М.: Правда, 1990. – С. 388.