Міністерство юстиції вважає, що узбеків депортували незаконно

МІНІСТЕРСТВО ЮСТИЦІЇ УКРАЇНИ

Україна, 01001, м. Київ, вул. Городецького, 13
Тел./факс: (38-044) 278-37-23

03.05.2006 № X-XXXX-XX

XXXXXXXX X.X.
вул. XXXXXXXXXX, буд.XX, кв.XX
м. Київ XXXXX

Міністерство юстиції розглянуло Ваше звернення від 21 березня 2006 року щодо затримання, утримання від вартою та видачі громадян Узбекистану і повідомляє таке.

Україна з 2002 року є стороною Конвенції ООН про статус біженців 1952 року та Протоколу 1967 року до неї. Правовий статус біженця в Україні, порядок надання, втрати та позбавлення цього статусу, державні гарантії захисту біженців визначено Законом України “Про біженців” (далі – Закон). Крім того, Україна є стороною Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі – Європейська конвенція з прав людини), Конвенції ООН проти катувань та інших жорстоких, н6елюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання ( далі – Конвенція ООН проти катувань), які містять абсолютну заборону катувань, що стала імперативною нормою міжнародного права.

Управління міграційної служби в Автономній Республіці Крим відмовило заявникам в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця на підставі частини шостої статті 12 Закону, через “очевидну необґрунтованість” заяв громадян Узбекистану про наявність підстав, передбачених абзацом другим статті 1 цього Закону (“цілком обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань”). При цьому, на думку Міністерства юстиції, загальновідомий характер подій 12-13 травня 2005 року у м. Андижані (Узбекистан), що мали наслідком загибель людей через застосування сили військовими та спецслужбами Узбекистану. Зазначені події міжнародна спільнота визнала як грубе порушення прав людини.
У своєму звіті від 12 липня 2005 року Високий Комісар ООН з прав людини констатував, що “узбецькими військовими та силами безпеки було вчинено грубі порушення прав людини, переважно права на життя”. У своїх звітах Спеціальний доповідач ООН щодо катувань неодноразово визнавав Узбекистан країною, де практикуються систематичні катування. Спеціальний доповідач відзначав, що катування масово застосовуються до осіб, обвинувачених у серйозних злочинах проти інтересів держави. Стурбованість щодо стану дотримання прав людини в Узбекистані висловлювалася також Радою Європейського Союзу, Управлінням Верховного комісара ООН у справах біженців, іншими міжнародними інституціями.

Щодо твердження про те, що заявники відмовилися від права на оскарження рішення органу міграційної служби слід зазначити таке.
Згідно зі статтею 16 Закону особа має право оскаржити рішення органу міграційної служби про відмову в оформленні документів до Держкомнацміграції упродовж семи днів з дня отримання відповідного повідомлення, а так само до суду.
Зазначеним особам не було надано правової допомоги, тобто вони не мали можливості отримати кваліфіковану допомогу адвоката, до них не було допущено представників Управління Верховного комісара ООН у справах біженців, або правозахисних організацій.
Згідно з частиною другою статті 55 Конституції України, кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади. Відповідно до статті 3 Цивільного процесуального кодексу України відмова від права на звернення до суду за захистом є недійсною.

Стаття 10 Закону дозволяє відмовити в наданні статусу біженця особі, яка вчинила тяжкий злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою набуття статусу біженця, якщо таке діяння віднесено Кримінальним кодексом України з метою набуття статусу біженця, якщо таке діяння віднесено Кримінальним кодексом України до тяжких злочинів, а також особі, яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об’єднаних Націй. До таких злочинів та дій відноситься, також і терористична діяльність.
Проте отримання запиту органів прокуратури Узбекистану про екстрадицію з підстав переслідування за вчинення терористичних дій не є достатньою підставою для примусового вислання біженця без належного розгляду заяви особи про її переслідування з політичних міркувань.
Крім того, Україна, виконуючи міжнародні зобов’язання за Конвенцією ООН проти катувань, Європейської Конвенції з прав людини, та дотримуючись норм звичаєвого міжнародного права повинна дотримуватись і принципу невислання (non-refoulment), який реалізовано, зокрема, через заборону вислання біженців або їхнього примусового повернення в країни, з яких вони прибули, де їхньому життю чи свободу загрожуватиме небезпека через їхні расу, релігію, громадянство, належність до певної соціальної групи або політичні переконання (стаття 33 Конвенції ООН про статус біженців, стаття 3 Закону). Відповідні норми містяться також і у Конвенції ООН проти катувань, а зазначений принцип закріплено у практиці Європейського Суду з прав людини.

З повагою,

Заступник Міністра Д.М.Котляр