MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Права людини в Україні - 2005. V. Свобода релігій та віросповідання

08.07.2006   

[1]

1. Загальний огляд

Станом на 1 листопада 2005 року в Україні діяли понад 30 тис. релігійних організацій, у тому числі 29731 релігійна громада 55 віросповідних напрямків, 67 центрів та 227 управлінь, 378 монастирів, 298 місій, 75 братств, 173 духовні навчальні заклади, 12039 недільних школ. Справами церкви в Україні опікуються 27902 священослужителі. Для богослужінь релігійні організації використовують 20607 культових та пристосованих під молитовні споруд.[2] Ці дані не враховують кількісні показники щодо незареєстрованих релігійних громад.

У 2005 році ситуація у сфері свободи релігій та віросповідання принципово не змінилася: законодавче регулювання та адміністративна практика практично залишилися такими ж. Тому фактично уся доповідь правозахисних організацій за 2004 рік,[3] включно із висновками, описаними проблемами та рекомендаціями залишається актуальною й зараз.

Станом на кінець 2005 року, за словами заступника голови Державного департаменту у справах релігій М. Новиченка, у судах розглядалося близько 400 справ, які стосуються свободи совісті.

У 2005 році залишилися без змін найбільш контроверсійні норми закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», що викликали і викликають численні нарікання, а також часто є причиною багатьох конфліктів, наприклад: нав’язування релігійним групам єдиної структури, примусове почергове використання культових приміщень двома чи більше релігійними організаціями, обмеження прав іноземців, дозвільний характер проведення релігійних зборів тощо.

Окрім більш детально згаданих нижче проблем свободи релігій та віросповідання, істотні порушення прав осіб зафіксовані в конфліктах, пов’язаних із майном релігійних організацій, особливо щодо повернення раніше конфіскованого майна, переході релігійної громади до іншої Церкви разом із належним їй майном. Також суттєвими залишаються проблеми обмеження свободи релігійних зібрань, необґрунтовані обмеження прав іноземців.

Верховний Суд України скасував рішення Херсонського обласного апеляційного суду про передачу віруючим УПЦ КП Свято-Михайлівського храму в селі Калінінське Великоолександрівського району Херсонської області. Конфлікт у селі розпочався ще влітку 2003 року, коли православна громада селища Калінінське вирішила перейти з УПЦ (МП) до УПЦ КП. Після цього відбулися масові акції протесту священиків та прихильників УПЦ (МП), відлучення від Церкви кількох офіційних осіб (архієпископ Херсонський Іонафан піддав анафемі тодішнього голову ОДА), побиття керівників «бунтівної громади», походи із чудодійними іконами, публікації у пресі, зустрічі з керівництвом обласної державної адміністрації та кілька судових засідань. 11 лютого 2004 року завершилося засідання Херсонського обласного апеляційного суду, який визнав претензії єпархії Московського Патріархату на право володіння храмом у селищі Калінінському безпідставними. До рішення Верховного Суду храм перебував у власності громади УПЦ КП. Після останнього рішення громада УПЦ (МП) неналежно займалася оформленням всіх необхідних документів на право власності на храм у Калінінському, а вину за зволікання архієпископ Іонафан перекинув на нового голову ОДА. Під час різдвяного богослужіння в присутності численних віруючих, у т.ч. представників влади, він, як зазначають місцеві ЗМІ, сказав, що голову облдержадміністрації «біс попутав». Це викликало непорозуміння представників інших конфесій та коментар самого голови ОДА. У Херсонському єпархіальному управлінні УПЦ (МП) пояснили, що це перекручення журналіста, а вже незабаром голова ОДА був представлений владикою Іонафаном до високої нагороди УПЦ (МП).

Українське законодавство й надалі значно обмежує свободу віросповідання для іноземців та осіб без громадянства. Це проявляється в неможливості засновувати такі організації, вести проповідницьку чи іншу релігійну діяльність. При цьому такі обмеження стосуються навіть осіб, котрі постійно проживають в Україні. Обмеження яскраво проявляються на наступних прикладах.

У 2005 році з формальних причин за поданням Управління у справах релігій у Тернопільській області було відмовлено в праві продовження душпастирської місії в Україні громадянинові Польщі, пароху костелу св. Станіслава в Чорткові (Тернопільська обл.) о. Володимиру Совінському. Дійсною причиною, на думку римо-католицької громади, припинення місії о. Володимира, ймовірно, є поновлення клопотань щодо повернення приміщень чоловічого монастиря Домініканського ордену в Чорткові.

У травні 2005 року в Україну на кордоні не впустили буддійського ченця, громадянина Японії, Дзюнсея Терасаву. Як повідомила прес-секретар СБУ України Марина Остапенко, Україна до буддійського провідника претензій не має, а Дзюнсей Терасава є в списку осіб, яким заборонено в’їжджати в Росію й СНД з липня 2002 року. За її словами, Україна виконує домовленості в рамках СНД. Така заборона виникла після депортації його з Росії за проведення пішої ходи миру через Чечню. Це був не перший візит відомого буддійського монаха-миротворця в Україну – він був тут під час Помаранчевої революції, яку активно підтримав. Буддійський лідер звернувся до Президента України з листом, у якому висловив здивування, що його вважають загрозою для національної безпеки України. 20 травня група буддійських активістів проводила пікетування будинку СБУ в Києві. Вони вимагали скасувати заборону на в’їзд в Україну японського буддійського ченця. Пізніше прес-служба буддійського ордену Ніппондзан Меходзі, провідником якого є Терасава, повідомила, що, за інформацією від полковника СБУ Володимира Ануфрієнка, Україна прийняла рішення скасувати заборону на в’їзд для японського гостя. Дзюнсей Терасава й українські послідовники ордену Ніппондзан Меходзі в Україні вважають, що на це вплинули їхні відкриті листи до Президента Віктора Ющенка і Голови СБУ Олександра Турчинова.

Протягом 2005 року місцеві органи влади всупереч статті 39 Конституції України продовжували незаконно обмежувати право релігійних зібрань, вимагаючи дозвіл для їх проведення.

За повідомленням Інституту релігійної свободи такі факти були зафіксовані в м. Біла Церква Київської області під час узгодження питання про проведення ходи до Великодня громадою євангельських християн. Відвертим порушенням права на свободу віросповідання та мирних релігійних зібрань є видання Донецьким міськвиконкомом рішення про затвердження Порядку проведення громадських заходів, яким обмежується можливість громадян Донецька проводити заходи релігійного характеру в центральних частинах міста та закріплена необхідність при цьому щоразу отримувати погодження на проведення зборів, походів тощо. Протягом осені 2005 року віруючі громади Християнської церкви «Слово життя» м. Донецька мали великі труднощі в проведенні зборів на центральній площі міста та навіть отримали рішення Донецького міськвиконкому й офіційний лист заступника міського голови про заборону проведення мирних зборів. Незважаючи на протест прокуратури, Донецький міськвиконком не скасував свій акт, яким було затверджено Порядок проведення громадських заходів у місті Донецьку.

У Дніпропетровську і Донецьку були зафіксовані намагання з боку окремих посадових осіб місцевої влади перешкодити проведенню постійних богослужінь релігійними організаціями. Це виявлялось у вимогах до релігійних громад щоразу отримувати погодження на проведення щотижневих богослужінь та під час укладання договорів оренди приміщень. Зокрема, без такого погодження органів місцевого самоврядування релігійні громади не могли укласти договір оренди приміщення чи будівлі, що належать до комунальної чи державної власності.

Мер м. Дубровиця Рівненської області Микола Стовпа відмовив благочинному УПЦ (МП) о. Федору Деркачу в проханні дозволити православним общинам узяти участь в офіційних святкуваннях 1000-ліття міста. Свою відмову він аргументував тим, що голова Рівненської ОДА Василь Червоній «хотів би бачити на урочистостях лише адептів УПЦ КП», до якої належить сам губернатор, – повідомила прес-служба УПЦ (МП).

Проблеми залишаються з реалізацією права на альтернативну службу через релігійні та інші переконання. Міністерство праці та соціальної політики видало Наказ від 9 серпня 2005 р. № 250 «Про затвердження форми звітності № 1-АС «Звіт про проходження громадянами альтернативної (невійськової) служби та звільнення громадян від призову на військові збори за релігійними переконаннями» та інструкції щодо заповнення цієї форми. Установлення чіткої форми звіту сприятиме моніторингу практичної реалізації конституційного права на заміну військового обов’язку. Незмінним у 2005 році, на жаль, залишився вдвічі більший термін проходження альтернативної служби, а також відсутність можливості заміни військового обов‘язку на підставі власних моральних чи політичних переконань особи. Проблемою та певним абсурдом залишається й необхідність подання довідки про релігійні переконання, можливості перевірки релігійних переконань, а також те, що це право фактично можна отримати, коли громадянин є віруючим зареєстрованої релігійної організації, хоча така реєстрація для релігійних груп не є обов’язковою. Проблемою також є й вибір місця проходження альтернативної служби, що є надто вузьким, з огляду на позитивну подібну практику європейських країн.

Ці проблеми яскраво відображаються у відповіді на інформаційний запит Комісії у справах альтернативної (невійськової) служби Міністерства праці та соціальної політики України, яка у своєму листі № 54/021/150-06 від 30 березня 2006 за підписом заступника Міністра В.Тьоткіна, зазначає:[4]

«Протягом 2005 року до регіональних комісій у справах альтернативної (невійськової) служби громадянами було подано 602 заяви про направлення їх на альтернативну службу. За результатами розгляду поданих заяв було направлено на альтернативну (невійськову) службу 535 громадян, відмовлено – 67 громадянам, у тому числі з причин: несвоєчасного подання заяви – 31 юнаку, відсутності підтвердження істинності релігійних переконань – 11, неявки без поважних причин на засідання комісії – 25».

Залишається лише гадати про причини відмови в реалізації права, а також про те, що розуміється під виразом «відсутність підтвердження істинності релігійних переконань». Також видно, що значній кількості людей відмовляють у реалізації цього права за формальними причинами, наприклад, пропуску строку подачі такої заяви, що явно є надто жорстким підходом.

Проблемним залишається регулювання розміру орендної плати, котру сплачують релігійні організації за користування державним майном. Постановою Кабінету Міністрів України від 29 жовтня 2005 року №1033 було внесено зміни до додатку 2 Методики розрахунку і порядку використання плати за оренду державного майна, відповідно до яких орендна ставка для релігійних організацій була встановлена в розмірі 3 % від вартості нерухомого майна, визначеної експертним шляхом (на площах, які не використовуються для провадження комерційної діяльності та розмір яких не перевищує 200 кв. метрів). Дане питання було опрацьовано неналежним чином, і тому рішення, прийняте Кабінетом Міністрів України, не враховує специфіку діяльності релігійних організацій і є неадекватним стосовно пропозицій релігійних організацій з означеного питання, викладених у зверненні Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій від 13 квіт­ня 2005 року.

2. Загальна державна політика

Процес позбавлення від тоталітарної спадщини в Україні відбувається повільно й багато в чому непослідовно. Органи державної влади продовжують шукати релігійно-моральної легітимації своїх дій та продовжують сповідувати ідеологію патерналізму, що проявляється в збереженні державної політики щодо майже кожного аспекту життя особи, у тому числі релігійного.

У 2005 році були спроби кардинально змінити принципи стосунків у сфері свободи віросповідання. Так, у травні було затверджено План заходів щодо виконання в 2005 році Програми Кабінету Міністрів України «Назустріч людям», де в І розділі, затитулованому «Віра», серед пріоритетів уряду декларувалося, зокрема: «налагодження конструктивного співробітництва держави і релігійних організацій, неухильне дотримання принципу відокремлення держави від церкви; створення державою рівних умов для діяльності релігійних організацій, недопущення чинення на них тиску. Заохочення участі релігійних організацій у виконанні властивих їм соціальних функцій». Потрібно, щоправда, зауважити, що на підтримку таких декларацій від уряду до кінця року практично не було вжито жодних заходів, принаймні не було внесено жодного законопроекту.

Президент України зайняв активну позицію гаранта права на релігійну свободу, неодноразово підкреслюючи, що це – один з пріоритетів його політики: «Кожен зможе молитися у своєму храмі. Усім буде гарантовано право на власну думку». На зустрічі зі членами Всеукраїнської Ради Церков та релігійних організацій у червні 2005 р. Президент України озвучив ряд неврегульованих питань у релігійній сфері, зокрема: землекористування, оподаткування, тарифи оплати за газ і водопостачання, спрощення реєстрації та отримання гуманітарних вантажів, та зазначив, що доручає уряду їх вирішення. При цьому Президент неодноразово публічно демонстрував власні релігійні переконання та брав участь у релігійних церемоніях.

Протягом року Президент зробив ряд заяв щодо релігійної ситуації та релігійних прав, зустрічався з керівниками релігійних організацій в Україні й за кордоном, а також видав декілька документів. Зокрема, Розпорядження «Про заходи щодо реалізації державної політики в сфері міжнаціональних відносин, релігій і Церкви» від 23 вересня 2005 року та Указ № 1647 «Про першочергові заходи щодо збагачення та розвитку культури і духовності українського суспільства» від 24 листопада 2005 р.

Президент та інші високі посадовці неодноразово висловлювались за ідею створення єдиної Української помісної православної церкви. Не можна не погодитися щодо позитивної сторони розвитку цього питання, але одночасно такі заяви видаються такими, що значно випереджають існуючий стан міжцерковних стосунків, зокрема, з огляду на кількість конфліктів між Церквами. За таких умов часто такі заяви сприймаються як нав’язування органами влади об’єднання Церков, нового перерозподілу церковного майна тощо. У парламенті навіть був зареєстрований проект Постанови щодо небезпеки подібних висловлювань, проте він не був розглянутий парламентом. На нашу думку, подібні висловлювання виражаються в негласній забороні реєстрації інших православних Церков в Україні.

Державна політика у сфері релігій реалізовувалася через спеціально створений державний орган – Державний комітет у справах релігій та його регіональні відділення.

У минулій Доповіді ми зазначили, що дана ситуація не може зберігатися. Для нормального виконання покладених на комітет функцій необхідно посилювати його повноваження, що автоматично призвело б до збільшення державного регулювання та обмеження свободи. З іншого боку, тоді слід його просто ліквідувати через відсутність прямої необхідності в ньому й передати реєстраційні функції до Мінюсту.

Зміни у сфері державно-конфесійних стосунків проявилися через реорганізацію Державного комітету України у справах релігій. Президент України підписав Указ № 701 «Про питання Міністерства юстиції України» від 20 квітня 2005 р., згідно з яким функції ліквідованого Державного комітету покладалися на Міністерство юстиції України. Через місяць, 26 травня вийшла урядова постанова № 390 «Про утворення Державного департаменту у справах релігій у складі Міністерства юстиції України.» Положення про цю структуру було затверджено 18 серпня постановою № 770 Кабінету Міністрів України.

Основними завданнями Державного департаменту в справах релігій згідно зі статтею 3 Положення залишається: «участь у реалізації державної політики щодо релігії, церкви та релігійних організацій; сприяння зміцненню взаємопорозуміння між релігійними організаціями різних віросповідань, вирішенню в межах компетенції спірних питань, які виникають у відносинах між такими організаціями». Проаналізувавши весь документ, доводиться констатувати, що єдиною реальною зміною є зниження статусу цього органу державного управління, а також менш точні формулювання компетенції[5].

Фактично, функції і повноваження цього органу так і не були переглянуті. Зміна його статусу нічого принципово не змінила в реалізації релігійної політики в країні. Дана політика й надалі здійснюється без загальної програми, визначених цілей та пріоритетів. При цьому залишено без уваги частину розпорядження Президента щодо підготовки такої програми. А орган влади, що її здійснює, фактично позбавлений впливу на зареєстровані релігійні організації, а часто сам він є джерелом міжрелігійних конфліктів, особливо, коли місцева влада відверто стає на позиції однієї з домінуючих релігійних організацій. З таким підходом держава ніколи не вирішить той обсяг проблем у цій сфері, що накопичився за останні понад десять років повної бездіяльності.

Яскравим прикладом нефункціональності та некомпетентності нового органу влади є відповідь Державного департаменту в справах релігій на інформаційний запит (лист №6-512/21-С-15/31 від 23 березня 2006 року за підписом директора департаменту І.Бондарчука):[6]

«Згідно інформації, якою володіє Департамент, в 2005 році випадків порушення прав людини на свободу совісті, релігії, віросповідання структурними підрозділами в справах релігій облдержадміністрацій зафіксовано не було. Натомість, мали місце конфлікти між релігійними організаціями, пов’язані зі спірними майновими питаннями за володіння земельними ділянками, а також з приводу почергового використання культової будівлі місцевими громадами різних конфесій у наступних регіонах: Автономна Республіка Крим – 4, Вінницька область – 8, Волинська – 4, Донецька – 1, Житомирська – 2, Закарпатська – 5, Запорізька – 3, Івано-Франківська – 7, Київська – 4, Львівська – 18, Полтавська – 1, Рівненська – 5, Сумська – 1, Тернопільська – 25, Харківська – 3, Херсонська – 1, Хмельницька – 13, Черкаська – 1, Чернівецька – 11, Чернігівська – 2 (всього – 119)».

Таке самоусунення від проблем обмеження свободи віросповідання державою є характерним і свідчить про повне небажання змінювати ситуацію на краще.

Додатковою ланкою органів державної влади став радник Президента з релігійних питань, включений у секретаріат Президента. У 2005 році зросла кількість звернень громадян до органів державної влади, у тому числі в релігійних справах.

Активізація державно-конфесійних стосунків у 2005 році торкнулася й регіонального рівня. Так, на зразок Всеукраїнської ради Церков, при головах обласних адміністрацій у більшості областей утворено ради з представників релігійних організацій. Ініціював таке створення Президент України на зустрічі з губернаторами в червні: «Я окремим курсивом хотів би виділити ваше завдання організувати нормальні стосунки із духовним регіональним світом... Я вас запевняю‚ якщо біля нас не буде благопристойних владик‚ які благословляють нас на труди, у нас нічого не буде. Тому наші стосунки повинні бути абсолютно лояльні до діяльності Церков». Президент дав чітку вказівку головам обласних державних адміністрацій протягом 15 днів організувати на обласному рівні відповідну раду та запросити до участі в ній представників усіх релігійних організацій регіону для постійного діалогу.

До кінця червня 2005 року, тобто у вказаний Президентом термін, відбулися зустрічі голів ОДА в кількох областях України (Миколаївська, Харківська), у липні-серпні – у Запорізькій, Луганській, Закарпатській, Хмельницькій, Волинській, Рівненській областях, Києві та Одесі. За повідомленнями релігійних організацій та прес-служб ОДА, зустрічі пройшли в робочій атмосфері, обласне керівництво висловило готовність сприяти релігійним організаціям у вирішенні проблем, які виникають під час їхньої діяльності. Зокрема, це стосується виділення ділянок під будівництво храмів, зменшення орендної плати за землю, за комунальні послуги. У більшості областей такі зустрічі керівництва регіону з представниками релігійних організацій стали щоквартальними.

Іншу цікаву ініціативу проявив голова Херсонської облдержадміністрації Борис Силенков. У липні 2005 року він видав розпорядження «Про заходи щодо розв’язання актуальних проблем у діяльності релігійних організацій області», у якому обласним головним управлінням земельних ресурсів та капітального будівництва наказано забезпечити особистий дієвий контроль за розглядом звернень релігійних організацій щодо виділення їм земельних ділянок для будівництва культових споруд та здійснення інших статутних завдань, усебічно сприяти релігійним організаціям у вирішенні в установленому порядку вказаних питань. Додатково запропоновано для релігійних організацій, які діють у межах Херсонської області, встановити нульову ставку або зменшити до мінімуму розмір орендної плати за землю, а також установити ціни за використану електроенергію, газ та інші комунальні послуги на рівні тарифів для населення. Крім того, цим же розпорядженням Херсонській митниці та Головному управлінню соціального захисту населення рекомендовано спростити релігійним організаціям процедуру отримання гуманітарних вантажів, спрямованих на реалізацію соціально значимих благодійних проектів в області.

Таким чином, Президентське розпорядження про створення міжконфесійних рад в облдержадміністраціях загалом було виконано. За результатами моніторингу, раду релігійних організацій фактично не було створено лише у Львівській області, яка є однією з найбільш конфліктних у державно-конфесійних і міжконфесійних відносинах у державі.

Хоча створення міжконфесійних рад ще не надто суттєво вплинуло на усталену форму державно-конфесійних відносин у регіонах, а деякі конфесії продовжують налагоджувати відносини з владою в «одноособовому порядку», досвід тих областей (Одеська, Херсонська, Волинська), де самі релігійні організації виявляють інтерес до існування таких міжконфесійних рад, дозволяє сподіватися, що в майбутньому такі структури стануть доброю формою для ефективної співпраці.

Через діяльність Голови Рівненської державної адміністрації виник конфлікт між декількома релігійними організаціями. Розпорядженнями № 413, № 415, 417 від 9 вересня та № 497, 498 від 20 жовтня 2005 року п. Червоній змінив рішення, що діяли ще з початку 90-х років про реєстрацію статутів релігійних організацій та передачу їм культових будівель. Цими розпорядженнями фактично передавалися культові споруди, що належали виключно місцевим громадам УПЦ МП, у примусове почергове богослужіння місцевим громадам УПЦ МП та УПЦ КП. При цьому одна з громад змінила своє підпорядкування і перейшла до УПЦ КП разом зі своїм храмом.

До конфлікту був залучений парламент. У 2005 році була створена Тимчасова слідча комісія Верховної Ради України з питань розслідування фактів порушення права громадян на свободу совісті. У своєму звіті в листопаді комісія відзначила наявність випадків порушень посадовими особами місцевих органів виконавчої влади чинного законодавства України в процесі вирішення питань, пов’язаних із передачею культових будівель та майна релігійним громадам, що спричиняє загострення міжконфесійних відносин (Рівненська та Тернопільська області). Було прийнято рішення продовжити діяльність комісії. При цьому 24 лютого 2006 року з приводу заслуховування згаданих у парламенті питань народний депутат України П.Сулковський заявив, що інформація Комісії була надіслана до Генеральної прокуратури, а Волинська обласна прокуратура підтвердила факти порушення прав релігійних громад Головою Рівненської обласної державної адміністрації.

Раніше, 1 листопада 2005 року, Сулковський стверджував, що:

«Червоній віддає розпорядження про зміни та доповнення до статутів релігійних громад без згоди віруючих. Днями він звільнив начальника відділу в справах релігій Рівненської облдержадміністрації Ігоря Соколовського, який займав державницьку позицію нейтралітету до церкви. Потім В.Червоній реформував своїм розпорядженням відділ у справах релігій у сектор і призначив його керівником священика УПЦ КП Степана Маринина.»[7]

Хоча, як видно із документів, зміни Розпорядженням п. Червонія вносилися в рішення про реєстрацію статутів та передачу культових будівель лише в частині передачі культових будівель, а не зміни статутів релігійних організацій. Тому дані твердження не повністю відповідали дійсності.

З огляду на це видається, що дії місцевої влади справді були на користь однієї з релігійних організацій, зокрема УПЦ КП. Подібна заангажованість місцевої влади стала черговим прикладом, коли конфлікт виникає штучно внаслідок необдуманих різких дій органів влади. Проте згадані дії були здійснені в межах українського законодавства, яке не надто захищає від подібної дискримінації. Більше того, цей конфлікт був використаний у політичних цілях для дискредитації Голови облдержадміністрації політичною партією «Регіони України».

19 жовтня Верховна Рада України підтримала депутатський запит групи народних депутатів з приводу загострення міжконфесійних конфліктів в Україні та дій правоохоронних органів і органів місцевої влади щодо релігійних громад села Рохманів Шумського району та села Стінка Бучацького району Тернопільської області.

Про бажання до співпраці міліції з релігійними організаціями для підвищення морально-духовного стану працівників правопорядку неодноразово говорив міністр внутрішніх справ Юрій Луценко.

Міністр оборони України Анатолій Гриценко наприкінці 2005 року зустрівся з представниками Церков і релігійних організацій. У ході зустрічі розглядалися питання про духовно-пас­тирське забезпечення військовослужбовців Збройних сил України, створення християнської програми морального виховання військовослужбовців. Представники армії і духовенства вирішували питання створення міжконфесійної ради при Міністрові оборони.

Велика увага в 2005 році була приділена питанню духовної опіки над військовослужбовцями. При багатьох християнських Церквах існують відділи, які займаються душпастирською (капеланською) службою у військових частинах. Донедавна представники деяких Церков висловлювали невдоволення, що їх духовних осіб не допускають у військові частини, що тут існує певна монополія для УПЦ (МП), яка уклала договори про співпрацю з різними силовими органами влади. Сьогодні таких нарікань загалом не виявлено. Проте деякі представники тих релігійних організацій, які внесені до «Переліку релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю», заявляють про своє бажання вести місіонерську діяльність серед військовослужбовців. Сьогодні ж у переговорах Церков і представників силових структур йдеться не про місіонерство, а про духовну опіку над тими віруючими, які несуть військову службу.

3. Законодавчі ініціативи

У 2005 році великої кількості законодавчих ініціатив у сфері релігійних прав зареєстровано не було. Проте, значно зросла тематична різноплановість пропозицій, що були винесені на розгляд парламенту, та активність їх обговорення. Не в останню чергу це пов’язано зі зростанням активності самих релігійних організацій, їхнім усвідомленням себе повноправними суб’єктами громадського життя й лобіюванням власних інтересів через депутатів, що поділяють стурбованість прогалинами в законодавстві. З іншого боку, потрібно підкреслити фрагментарність пропонованих проектів, відсутність нових пропозицій комплексного вирішення проблем. У такій ситуації не може не радувати те, що не було внесено жодної «нової-старої» версії проекту Закону «Про зміни до Закону про свободу совісті та релігійні організації».

Більшість пропозицій торкалися задавнених, але не менш наболілих проблем релігійних організацій, таких як:

1)  усунення подвійної реєстрації (проект Закону України «Про внесення змін до деяких законів України» (у зв’язку із прийняттям Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців», реєстраційний № 7250 від 25 березня 2005 р., автори: народні депутати Ю. Єхануров, В. Дубицький; проект Закону України про внесення змін до Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців», реєстраційний № 4389-1 від 3 червня 2004 р., автор: народний депутат В. Мусіяка);

2)  надання права засновувати загальноосвітні заклади (проект Закону України «Про внесення змін до деяких Законів України» (щодо заснування релігійними організаціями загальноосвітніх шкіл), реєстраційний № 8002 від 18 липня 2005 р., автор народний депутат Ю. Бойко);

3)  надання права на постійне користування землею (проект Закону України «Про внесення змін до частини другої статті 92 Земельного кодексу України» (щодо права релігійних організацій на постійне користування землею), реєстраційний № 8409 від 3 листопада 2005 р., автори народні депутати В. Стретович, О. Білорус, Я. Сухий та інші.

Усі вищезазначені проекти були відхилені, а деякі просто не дійшли до етапу голосування в парламенті[8].

У травні 2005 року Комітет Верховної Ради з питань культури і духовності на своєму засіданні також відхилив проект закону «Про фінансування державою релігійних громад» (проект № 6051 від 21 серпня 2005 року, зареєстрований народним депутатом Л. Черновецьким), як такий, що суперечить Конституції України. У проекті закону пропонувалося, зокрема, «виділити з Державного бюджету України 100 млн. грн. на підтримку релігійних громад, які моляться за процвітання суспільства та держави, за духовне та фізичне здоров’я керівників України».

Один зі схвалених Верховною Радою в першому читанні та прийнятий за основу 22 січня 2005 р. проект стосується уточнення умов отримання права на відстрочку від призову та звільнення від військових зборів (проект Закону № 8047 від 29 серпня 2005 р. «Про внесення змін до Закону України «Про загальний військовий обов’язок і військову службу» (нова редакція Закону), за ініціативою Кабінету Міністрів України).

Жваву дискусію викликала законотворча ініціатива народного депутата В. Співачука щодо «заборони діяльності тоталітарних релігійних сект» (проект Закону № 8397 від 2 листопада 2005 р. «Про внесення змін та доповнень до Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації»). Як говориться в пояснювальній записці до законопроекту, його завданням є: «нормативно-правове закріплення заборони діяльності тоталітарної релігійної секти та порядку здійснення права на свободу совісті неповнолітніми особами». Автор законопроекту переконаний, що тоталітарні релігійні культи мають суспільно-небезпечний характер, їх послідовники зазнають психологічного та фінансового тиску, можуть бути залучені до протиправних дій, а особливої небезпеки зазнають неповнолітні. Як приклади, автор наводить діяльність таких організацій, як Церква об’єднання (уніфікації), Церква сайєнтологів, Культ сатанізму, Товариство трансцендентальної медитації, Біле Братство. Неприйнятність даної пропозиції, як результат дискусії над цим законопроектом, можна вважати лакмусовим папірцем дотримання вимог демократичного суспільства як самих законодавців, так і представників українських Церков.

Так, у проекті Постанови № 8397 від 27 грудня 2005 р. народний депутат О. Білорус висловив позицію про неприпустимість прийняття зазначеного законопроекту, оскільки його «реалізація може призвести до виникнення напруження в міжцерковних відносинах та, як наслідок, у суспільстві». Більше того, положення закону можуть «стати законодавчим підґрунтям для переслідування громадян за ознаками віросповідання, а норми проекту виписані таким чином, що під їх дію підпадатимуть абсолютно всі релігійні організації та їх члени».

Потрібно додати, що в чинному законодавстві достатньо норм для захисту від деструктивного впливу будь-яких, не тільки релігійних організацій. Зокрема, це стаття 6 Закону «Про свободу совісті та релігійні організації» та стаття 181 Кримінального кодексу. Причому, за даними Державної судової адміністрації України, за частиною першою цієї статті за 2005 рік була засуджена одна особа.

4. Процедура реєстрації релігійних організацій

В Україні отримання статусу юридичної особи необхідне для здійснення практично будь-якої «культової діяльності»: винайму для релігійної діяльності приміщення, здійснення публічних богослужінь чи запрошення представників іноземних священослужителів, друку та поширення літератури тощо.

Незареєстровані громади зустрічаються з проблемами в організації релігійних заходів, запрошенні священослужителів з-закордону, заміні військової служби на альтернативну, тощо. Очевидно, такі обмеження порушують релігійну свободу, оскільки право організовувати богослужіння, навчатися й учити релігії, поширювати власні переконання та інше випливає безпосередньо з права на релігійну свободу людини й не повинно залежати від правового статусу організації.

Важливо підкреслити, що для деяких релігійних груп можливість існувати без реєстрації є надзвичайно важливою, оскільки відсутність будь-яких контактів з державною владою вважається частиною їх віровчення. Такою, зокрема, є ситуація «Свідків Єгови» (станом на початок 2005 р. існувало 626 зареєстрованих і 345 незареєстрованих релігійних громад), деяких груп, що практикують східні релігії, язичницьких вірувань та деяких протестантських спільнот. Крім того, це можливість легального існування для релігійних груп, чисельність яких з тих чи інших причин менша 10 осіб.

У законі відсутнє чітке визначення правового статусу діяльності незареєстрованих релігійних груп, тому часом виникають випадки зловживання таким статусом. Зокрема, відомі випадки, коли незареєстровані релігійні спільноти орендують приміщення для релігійних практик у державних установах чи навчальних закладах, що в Україні заборонено законами.

Хоча за законом релігійні організації повинні реєструвати статут, проте на практиці від них вимагається значно більше документів[9]. Тобто, фактично здійснюється реєстрація не статуту, а самої організації. Важливо зазначити, що встановлення законодавцем вичерпного переліку форм релігійних організацій: релігійна громада, управління і центри, монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства (місії), духовні навчальні заклади та об’єднання, що складаються з вищезазначених релігійних організацій, є виразним порушенням як права окремих осіб самим визначати форму власного релігійного об’єднання, так і права на автономію самої релігійної групи, елементом якої є самостійне визначення своєї структури та незалежність в управлінні.

Щодо часу реєстрації – згідно зі ст. 14 закону «Про свободу совісті та релігійні організації» він становить 3 місяці, включно з усіма необхідними консультаціями. Однак на практиці період розгляду документів може затягнутися на 6 і більше місяців. Так, наприклад, представники Прогресивної юдейської громади Харкова повідомили, що заяву про її реєстрацію місцева влада розглядала протягом року, перш ніж прийняти позитивне рішення. Місцева громада буддистів у цьому ж місті також повідомила, що зміни до її статуту реєстрували з листопада 2005 року і станом на квітень вони так і не були зареєстрованими. Кожного разу орган влади повідомляв про додаткові зауваження чи додаткові необхідні документи, проте відмову в реєстрації змін до статуту видавати відмовлявся.

З понад 40 парафіяльних громад Донецько-Харківського екзархату УГКЦ, які проходили цього року перереєстрацію, проблеми із її затягуванням виникли лише в громади, яка діє в м. Дніпропетровську.

Як повідомили в Інституті релігійної свободи, останнім часом труднощі виникають і з реєстрацією статутів (положень) релігійних організацій у Донецькій та інших областях, де існують приклади того, що посадові особи відділів у справах релігій обласних державних адміністрацій вимагали подання заяви про реєстрацію статуту (положення) релігійної громади лише після попереднього погодження із представниками місцевої влади, органами місцевого самоврядування[10].

З 1 січня 2004 року набув чинності Закон України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців», який був покликаний уніфікувати процедуру реєстрації та створити Єдиний державний реєстр юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців. Його прийняття спричинило колізії в реєстрації деяких юридичних осіб, зокрема, профспілок, громадських, політичних, благодійних та релігійних організацій, адже порядок їх реєстрації визначено окремими законами[11]. Фактично склалася ситуації подвійної реєстрації релігійних організацій: спочатку в Державному департаменті у справах релігій Мінюсту або місцевих державних адміністраціях, а пізніше в державного реєстратора.

Протягом 2004-2005 років Верховна Рада розглядала декілька проектів поправок до даного закону. У кінці минулого року, 14 грудня, Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців» (№ 4389-1) було прийнято 319 голосами народних депутатів. Фактично прийнятий закон закріплював подвійну реєстрацію. Однак, на прохання лідерів християнських Церков та деяких правозахисних організацій, Президент наклав вето на зазначений вище закон.

Узагальнюючи, потрібно зазначити, що існує дві пропозиції розв’язання цієї проблеми подвійної реєстрації.

Одна полягає у визначенні, що дія даного закону не поширюється на реєстрацію тих організацій та об’єднань громадян (в тому числі релігійних), порядок реєстрації яких визначений спеціальними законами (проект народного депутата В. Мусіяки від 3 червня 2004 року, реєстраційний № 4389-1). Саме цю пропозицію підтримувала Всеукраїнська Рада Церков. Проте до проекту були внесені зміни ще до моменту його прийняття, якими його зміст був змінений до навпаки – він закріплював подвійну реєстрацію й тому викликав хвилю протестів і вето Президента. Загалом, підхід щодо окремої реєстрації суперечить ідеї створення Єдиного реєстру юридичних осіб, тому, на нашу думку, є навряд чи доцільним.

Друга можливість полягає у внесенні змін до спеціальних законів, у випадку релігійних організацій до ст. 14 та до ст. 30, із зазначенням, що реєстрація здійснюється державним реєстратором після, наприклад, погодження статуту в Мінюсті. Якщо слідувати логіці законодавця зі створення Єдиного реєстру юридичних осіб, то подальшим кроком для реалізації цієї ідеї повинна бути передача реєстрації всіх юридичних осіб від Мінюсту до державного реєстратора. При цьому, за Мінюстом залишалися би функції контролю законності, діяльності зареєстрованих організацій. Проте усі ці речі тісно пов’язані з реформуванням усього масиву законодавства стосовно непідприємницьких організацій.

На сьогодні ж ситуація залишається невирішеною.

Однією з найскладніших проблем залишається передбачення можливості отримання статусу юридичної особи об’єднаннями релігійних організацій або Церквою як цілісною інституцією. З одного боку, можливість отримати відповідний статус для здійснення своєї статутної діяльності є правом будь-якої організації, у тому числі релігійної. Для релігійних організацій гарантії такої можливості можуть бути більш необхідними, зважаючи на власну внутрішню структуру, яка для деяких з них є строго ієрархічною. Парламентська Асамблея Ради Європи неодноразово закликала пострадянські держави «гарантувати всім церквам, релігійним асоціаціям, центрам та організаціям статус юридичної особи» (Рекомендація ПАРЄ від 24 квітня 2002 р. № 1556).

З іншого боку, для мультирелігійної України, де суспільство є не тільки пострадянським, але й постколоніальним, це питання не є простим. Статус юридичної особи для релігійного об’єднання чи Церкви як інституції, у першу чергу, дасть майнові права, зокрема, на храми, якими зараз володіють окремі релігійні організації (за класифікацією закону: громади, монастирі тощо). Теоретично вони належать до однієї з конфесій, однак тенденція змінювати з тих чи інших причин юрисдикцію ускладнює чіткий поділ. Чинне законодавство гарантує право окремої релігійної одиниці в разі зміни з тих чи інших причин юрисдикційної (конфесійної) належності залишати за собою майно, набуте цією організацією. Іншими словами, для законодавця парафія УГКЦ може за декілька місяців стати парафією УПЦ (МП) з храмом та майном, і навпаки. За умови невирішеності питання з колишньою власністю релігійних організацій, – експропрійованого за радянської влади, такого, що перебуває на даний час у володінні іншого власника, служить кільком релігійним організаціям, або належало одній організації, а тепер передане іншій – форсування надання статусу юридичної особи релігійним об’єднанням може загострити давні конфлікти.

З іншого боку, такий спосіб регулювання порушує структурну цілість окремого релігійного об’єднання, якщо не де-юре, то де-факто і вимагає якщо не змін, то перегляду. В ідеалі, держава повинна забезпечити обидві можливості – як існування окремих релігійних груп, які не входять до жодного об’єднання, так і права релігійного об’єднання із чіткою ієрархічною чи іншою структурою.

Надалі невирішеною є справа з реєстрацією управління Української Автокефальної Православної Церкви Канонічної (колишня УАПЦ Соборноправна). На це гальмуюче впливає як складна ситуація в самій цій Церкві, так і негативне ставлення до неї інших Православних Церков, а також небажання органів влади реєструвати ще одну православну церкву. У 2004 та 2005 роках декілька позовів було подано місцевими громадами цієї Церкви до суду проти відповідних органів влади, проте їхній розгляд триває.

Серед скаржників є громада Російської Православної Церкви за кордоном (РПЦЗ) з с. Грозин Чернівецької області. Представники Одесько-Запорізької єпархії РПЦЗ повідомляють, що після того, як громада с. Грозин подала документи на реєстрацію, 1 вересня 2005 р. голова Грозинської сільради особисто обійшов усіх, хто поставив підпис у цих документах. Посилаючись на те, що він одержав вказівку від СБУ, голова сільради прямими погрозами позбавлення роботи, а також погрозами виникнення неприємностей у дітей парафіян домігся того, що кілька людей злякалися і відкликали свої підписи. Наступного дня на зустрічі в Чернівцях настоятеля громади о. Олександра Лелеки з головою обласного відділу в справах релігій останній заявив, що ніколи не зареєструє статут громади, оскільки її присутність небажана. Однак він зареєструє цей статут протягом двох днів, якщо громада перейде в єпархію, яку очолює митрополит Онуфрій УПЦ (МП).

1 червня Верховний Суд України скасував рішення колишнього губернатора Житомирської області Рижука про скасування внесених у статут Свято-Покровської громади м. Малин змін, за якими громада ввійшла в підпорядкування до Російської Православної Церкви за кордоном. Таким чином, ВСУ визнав законним перехід громади з УПЦ (МП) під юрисдикцію РПЦЗ. За громадою зберігся також храм, за який ішла боротьба з іншою частиною громади, яка не побажала змінювати конфесійну належність.

5. Земельні питання

Зважаючи на численні факти та на думку більшості фахівців, земельно-майнові питання залишаються найбільш конфліктним елементом державно-конфесійних та міжконфесійних відносин в Україні.

Частково це питання вирішується передачею двом або більше релігійним громадам у почергове користування культової будівлі і майна відповідно до статті 17 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації». На жаль, це в багатьох випадках спровокувало виникнення конфліктних ситуацій між релігійними громадами різних конфесій. Суперечки за право володіння або користування культовими спорудами і майном найбільш гострими є в Закарпатській, Чернівецькій, Івано-Франківській, Рівненській та Львівській областях.

Оскільки майнові та земельні питання здебільшого знаходяться в компетенції місцевих органів влади, виникає сприятливий ґрунт для зловживань і дискримінації. Щоб розв’язати цю проблему, на порядку денному постає питання законодавчого врегулювання повернення релігійним організаціям культових споруд та майна, визначення чіткої процедури надання майна, у тому числі й земельних ділянок, релігійним організаціям в оренду або платної чи безоплатної передачі земельних ділянок для побудови культових споруд.

У Земельному кодексі Української РСР від 18 грудня 1990 року релігійним організаціям надавалося право постійного володіння землею, а згідно з ч. 5 ст. 12 закону «Про плату за землю» релігійні організації звільнені від плати за землю, якщо релігійна організація зареєстрована і якщо вона не займається підприємництвом. Однак, скористатися даною пільгою практично неможливо з моменту прийняття нового Земельного кодексу в 2001 році. У чинному кодексі право постійного користування земельною ділянкою визначається як «право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває в державній або комунальній власності без установлення строку» (ч. 1 ст. 92). А «права постійного користування земельною ділянкою із земель державної та комунальної власності набувають лише підприємства, установи та організації, що належать до державної або комунальної власності». Таким чином, релігійні організації позбавлені права на постійне користування землею, а отже, і пільг щодо оплати.

У Рішенні від 22 вересня 2005 року № 5-рп/2005 Конституційний Суд України визнав пункт 6 Перехідних положень Земельного кодексу неконституційним, оскільки він звужує зміст та обсяг існуючих прав громадян на землю (частина 3 статті 22 Конституції України). Цим пунктом, зокрема, було визначено:

«Громадяни та юридичні особи, які мають у постійному користуванні земельні ділянки, але за цим Кодексом не можуть мати їх на такому праві, повинні до 1 січня 2008 року переоформити у встановленому порядку право власності або право оренди на них».

Це дозволяє сподіватися на вирішення даної проблеми. Проте до сьогодні ця проблема постійного користування землею залишається не вирішеною для релігійних організацій.

Серйозною проблемою є відсутність процедури виділення земельних ділянок релігійним організаціям у власність чи під оренду з метою побудови культових споруд та здійснення культової діяльності. Відсутність законодавчої регламентації призводить до відвертої або прихованої дискримінації організацій.

Коли небажана релігійна організація подає прохання про виділення їй землі, то вона отримує повідомлення про те, що для того, щоб їй виділили землю, слід вказати, яку саме ділянку вона хоче отримати. А про це, очевидно, дізнатися легальним способом неможливо, оскільки інформація про власників усіх земельних ділянок населеного пункту є важкодоступною. Коли ж організація нарешті знаходить таку земельну ділянку, то знаходяться підстави для відмови у видачі саме цієї ділянки без надання альтернативних пропозицій з боку влади. У такий спосіб можна безліч разів відмовляти у виділенні земельної ділянки й задовольняти такі заяви достатньо швидко, коли подає такі заяви потрібна релігійна організація. Іноді місцева влада навіть не приховує своє дискримінаційне ставлення.

Ось декілька яскравих прикладів, що характеризують існуючу ситуацію.

У с. Стоянів Радехівського району Львівської області громада УПЦ (МП) неодноразово зверталася до сільської ради з проханням виділити їй земельну ділянку під будівництво храму. У насе­леному пункті також існують громади УГКЦ і РКЦ. Наразі православні віруючі цього села змушені були ходити за кілька кілометрів в інше село, де діє храм УПЦ (МП). Проте в їх проханні сільрада відмовила, аргументуючи тим, що побудова православного храму може спровокувати міжконфесійне напруження.

Протягом 12 років римо-католицькій громаді м. Сімферополя відмовляють у виділенні ділянки під будівництво храму. Востаннє отримали відмову весною 2005 року – названа причина: ділянка, яку громада запропонувала, вже зайнята. Пропозицій від самої влади немає.

Релігійна громада УПЦ (МП) м. Чорткова Тернопільської області понад три роки не може вирішити проблеми з отриманням земельної ділянки. Віруючи подали владі кілька своїх пропозицій, але всі вони були відкинуті. Натомість міська рада запропонувала їм дві інші ділянки – біля сміттєзвалища й на березі озера, – від яких громада однозначно відмовилася. Тому віруючи збираються в приватному помешканні, що створює незручності як їм самим, так і сусідам, які з цього приводу скаржилися в органи правопорядку.

Упродовж 12 років громада вірних Української Греко-Католицької Церкви в м. Ялті (АР Крим) домагалася виділення землі під будівництво храму. 22 травня 2005 року, після позитивного рішення Ялтинської міської ради, було освячено землю, на якій незабаром постане храм Божий. Однак радість громади була недовгою. У засобах масової інформації Криму було розповсюд­жено відкритий лист групи мешканців Ялти, які висловлювалися «проти виділення земельної ділянки і будівництва греко-католицьких (уніатських) культових споруд на території Великої Ялти». Після цього рішення про виділення земельної ділянки було оскаржено до адміністративного суду, хоча й безуспішно.

П’ятий рік Церква Християн Віри Євангельської України намагається отримати земельну ділянку під будівництво центрального офісу в столиці. Нині Київська міськрада розглядає один із варіантів у мікрорайоні Святошино. І хоча рішення про виділення ділянки ще не прийнято, вже проводяться акції протесту проти можливого будівництва. Як повідомили РІСУ в інформаційній службі Церкви ХВЄ України, згадана ділянка площею 0,3 га на вул. Відпочинку, 5, є третім варіантом, запропонованим міською владою Києва. Перший варіант, запропонований столичним управлінням у справі земельних ресурсів під час збору необхідних погоджувальних листів був відхилений райдержадміністрацією, бо там мав будуватися багатоповерховий будинок. Більше того, поряд будується православний храм. Другий варіант, запропонований Церкві ХВЄ, теж після проведення великого обсягу роботи та витрачення немалих коштів релігійною громадою, був відхилений екологічною службою, бо там ростуть ще не дуже старі сосни. Доля останньої із запропонованих ділянок вирішується Київміськрадою. Тут планується побудувати Духовний центр для координації діяльності більше ніж 2000 громад Церкви ХВЄ України.

Труднощі з отриманням землі під будівництво культової споруди (Залу Царств) мають «Свідки Єгови». Упродовж 2005 календарного року «Свідками Єгови» було подано 245 заявок до місцевих органів влади на виділення земельних ділянок. З них до розгляду було прийнято 238 заявок, з яких лише в 58 випадках «Свідкам» було дано дозвіл на оренду землі. Решта 50 заявок знаходяться все ще в процесі розгляду, і правдоподібно в більшості з цих 50 заявок буде відмовлено. Решта 130 прохань були не задоволені з наступних причин, указаних владою: 82 – немає вільних або підхожих ділянок, 28 – відмовлено без пояснення причин, 14 – брак голосів депутатів через релігійну нетерпимість, 4 – усі земельні ділянки виставлено на конкурс, 1 – будівля не вписується в місцеву архітектуру, 1 – влада не хоче змінювати цільове призначення землі. Вищезгадані 58 випадків надання землі не означають, що місцеві релігійні громади можуть відразу розпочати будівництво. Тепер їм у середньому буде потрібно два роки, щоби зібрати 63 дозволи від контролюючих органів влади, щоб почати будівництво. Сама побудова не буде довгою, – приблизно півтора місяця. Але потім потрібно буде знову від одного місяця до одного року, аби отримати п’ять дозволів для здачі споруди в експлуатацію. Лише після цього можна починати використовувати зал як культову споруду.

6. Релігійна освіта

Релігійна освіта, тобто можливість вільно навчати та навчатися вибраної релігії, становить невід’ємний елемент права на свободу релігії та віросповідання. Крім цього, право на релігійну освіту базується на праві кожного на розвиток власної особистості та праві на освіту. І врешті, релігійна освіта – це невід’ємне право батьків виховувати та навчати своїх дітей відповідно до власних переконань.

Згідно з Конституцією України, Законом «Про свободу совісті та релігійні організації» та Законом «Про освіту» в Україні «школа відокремлена від церкви». У Конституції (частина 3 статті 35) лаконічно стверджено: «Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа – від церкви».

Можна з упевненістю стверджувати, що в 2005 році питання, пов’язані з релігійною освітою, мали найбільший медійний і суспільний резонанс.

Можна визначити такі основні дві проблеми у сфері релігійної освіти:

1) включення вивчення релігії або релігійної етики до програми загальноосвітніх державних шкіл;

2) визнання вищої релігійної освіти (богослов’я) та акредитації відповідних освітніх закладів.

Включення вивчення релігії або релігійної етики до програми загальноосвітніх державних шкіл

Дане питання, незважаючи на дискусію, що спричинила цього року, виникло ще в 1992 році. Саме тоді в загальноосвітніх навчальних закладах Львівської, Тернопільської та Івано-Франків­ської областей рішеннями органів місцевого самоврядування було введено експериментальний предмет за вибором «Основи християнської моралі».

Станом на 26 липня 2005 року за даними обласних та міських управлінь освіти предмети духовного спрямування («Християнська етика», «Християнська культура», «Основи православної культури Криму», «Основи мусульманської культури Криму» тощо) вивчаються в Автономній Республіці Крим, 17 областях України, містах Києві та Севастополі загалом у 4020 загальноосвітніх навчальних закладах, що становить 19,4 % від загальної кількості. Відповідно вивченням цих предметів охоплено близько 356 000 учнів, що складає 7 % від загальної кількості.[12]

Міністерство освіти і науки Наказом № 349 від 9 червня 2005 року зобов’язувалося в межах заходів виконання Програми Кабінету Міністрів України «Назустріч людям» розробити проект Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про загальну середню освіту» (щодо створення умов для вивчення учнями світської етики в навчальному процесі та релігійної (християнської) етики в недільних школах), проте даний закон так і не потрапив до парламенту.

Після заяви Президента України про необхідність впровадження в школи «етики віри», Міністерство освіти намагалося з вересня 2005 року включити до програми обов’язковим предметом етику.

Однак представники релігійних організацій виступили проти такої підміни понять. Низка організацій зробили конкретні кроки, щоб привернути увагу громадськості та зрушити з місця вирішення проблеми[13].

Потрібно зазначити, що думки стосовно релігійної освіти в школах розійшлися. Частина представників релігійних та громадських організацій наполягала на включенні до програми державних шкіл такої християнської етики, що базувалася б на біблійній основі без елементів культурних традицій, які створили б міжконфесійне напруження. Крім того, виразно зазначалося, що викладання даного предмету має вестися обов’язково на факультативній основі, щоб не порушувати прав інших релігійних чи атеїстичних груп. Таку концепцію поділяли: більшість протестантських Церков, Українська асоціація релігійної свободи, аналітики Центру Разумкова. Дещо іншою була пропозиція деяких представників т.зв. традиційних Церков. По-перше, курс християнської етики має базуватися саме на вивченні релігійно-моральних традицій, влас­тивих українському народу. По-друге, бажано зробити цей предмет обов’язковим, щоб діти й інших релігійно-національних традицій могли ознайомитися зі звичаями, які лежать в основі культури України[14].

На виконання доручення Президента України від 8 липня 2005 р. № 1-1/657 щодо подолання морально-духовної кризи суспільства Міністерством освіти і науки України була створена спеціальна комісія для розроблення змісту нових факультативних курсів з етики віри та релігієзнавства. До її складу ввійшли відомі вчені-філософи, педагоги, вчителі та представники різних християнських конфесій.

Водночас з метою дотримання статті 35 Конституції України щодо «права кожного на свободу світогляду і віросповідання» Міністерством освіти і науки видано наказ № 435 від 26 липня 2005 року, яким передбачено надати батькам право вибору вивчення дітьми, починаючи з 2005/2006 навчального року, предмета «Етика» у 5–6 класах, або факультативних курсів морально-етичної проблематики, що апробуються в регіонах. Наприклад, «Основи православної культури», «Християнська етика», «Християнська культура», «Основи мусульманської культури Криму» тощо. Наказом також передбачено, що в загальноосвітніх навчальних закладах може одночасно вивчатися предмет «Етика» та факультативний курс морально-етичного спрямування.[15]

При цьому слід зазначити, що факультативні заняття – це додаткові заняття, які організовуються для розширення та поглиблення знань з певної галузі відповідно до інтересів школярів та бажання батьків. При цьому батьками на ім’я директора загальноосвітнього навчального закладу пишеться заява щодо вибору факультативного курсу. Мінімальна наповнюваність груп при проведенні факультативних занять та курсів за вибором у загальноосвітніх навчальних закладах міської місцевості становить 8 учнів, сільської місцевості – 4 учні (наказ МОН № 128 від 20 лютого 2002 року). Групи комплектуються з одного або паралельних класів. Факультативні курси, як правило, короткотривалі і розраховані на 30 – 35 годин на рік. Рівень навчальних досягнень учнів з факультативних курсів морально-етичної проблематики не оцінюється. Навчальні програми та посібники факультативних курсів погоджуються відповідною науково-методичною комісією Міністерства освіти і науки України, у даному разі – комісією з етики. Викладають ці курси викладачі середніх шкіл, які мають документ про проходження відповідної курсової підготовки на базі інститутів післядипломної педагогічної освіти.

Видається, що позиція МОН є правильною, проте, на жаль, вона була визначена чітко лише цього року. Віддаючи переважне право батькам вирішувати питання релігійної освіти своєї дитини, МОН усунула можливість нав’язування релігійних поглядів у школах, що відповідає в цілому міжнародним стандартам у сфері прав людини та Конституції України. Також є позитивним більш чітке визначення предмету факультативних занять з релігійної освіти та процедури проведення таких занять.

Визнання вищої релігійної освіти (богослов’я) та акредитація відповідних освітніх закладів

У питанні гарантій права на вищу релігійну освіту позитивним зрушенням можна вважати Наказ № 363 Міністерства освіти України від 16 червня 2005 р., яким врешті затверджено зміни до Переліку напрямів та спеціальностей, за якими здійснюється підготовка фахівців у вищих навчальних закладах за відповідними освітньо-кваліфікаційними рівнями, які були прийняті Кабінетом Міністрів України ще 24 травня 1997 р. Таким чином, до розділу «Гуманітарні науки» в напрямку підготовки «Філософія» введено спеціальність «Богослов’я (Теологія)» трьох освітньо-кваліфікаційних рівнів: «бакалавр», «спеціаліст» та «магістр». Очевидно, на черзі затвердження відповідних навчальних програм та акредитація богословських закладів.

7. Застосування ідентифікаційних номерів

Положення українського законодавства щодо введення ідентифікаційних номерів із метою обліку фізичних осіб-платників податків прямо не обмежують свободу релігій та віросповідання, проте це питання залишається важливим для багатьох віруючих окремих релігійних організацій.

На спеціальних слуханнях «Свобода совісті й ідентифікація особи» у парламенті в 2005 році знову було обговорено питання обов’язковості ідентифікаційних номерів у контексті права на релігійну свободу та прийнято відповідні рекомендації (постанова № 2965 від 6 жовтня 2005 р.). У минулій доповіді ми вже достатньо детально описували цю ситуацію. На зазначених вище парламентських слуханнях було ухвалено, що, з одного боку, паспортна система обліку порушує цілісність та ефективність автоматизованого банку даних Державного реєстру, але з іншого, положення про єдину інформаційну систему мають бути узгоджені з нормами Конвенції про захист особи у зв’язку з автоматичною обробкою персональних даних. У зв’язку із цим було рекомендовано, зокрема: якнайшвидше розглянути проект закону «Про зміни до закону про Державний реєстр фізичних осіб – платників податків та інших обов’язкових платежів» (щодо права відмовитись від ідентифікаційного номера), реєстраційний № 3711-1 від 8 жовтня 2003 р., та ратифікувати вищезазначену Конвенцію. Одним із пропонованих альтернативних способів обліку була літерна або символьна форма коду.

Верховний Суд України по справі № 6-19685кс03 за скаргами П. та К. на неправомірні дії державної податкової інспекції в м. Чернігові ухвалою від 17 серпня 2005 року постановив, що особа має право відмовитися від уже присвоєного їй ідентифікаційного номера:

«Відповідно до ст. 5 Закону України «Про Державний реєстр фізичних осіб – платників податків та інших платежів" до державного реєстру не вноситься інформація про осіб, котрі через свої релігійні переконання відмовляються прийняти ідентифікаційний номер і офіційно повідомили про це відповідні органи. Закон не передбачає обмежень застосування згаданої норми щодо осіб, яким ідентифікаційний номер уже було присвоєно.»

8. Релігійна нетолерантність
 і розпалювання міжрелігійної ворожнечі

Відповідно до статті 37 Конституції України заборонене утворення і діяльність політичних партій та громадських організацій, програмні цілі або дії яких спрямовані, зокрема, на «розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі».

У 2005 році було зафіксовано певне зростання як фактів релігійної нетолерантності, так і прикладів покращення міжконфесійного клімату в державі.

З іншого боку, у державі зросла кількість міжконфесійних конфліктів, підставою в більшості з яких була відсутність чіткої впорядкованості у сфері майнових питань. Можна також виділити ті випадки релігійної нетолерантності, які мають церковно-канонічний, ідеологічно-світоглядний чи національно-релігійний характер. До них можна віднести непорозуміння між Православними Церквами; православно-католицькі, православно-мусульманські конфлікти і протистояння на рівні «традиційні – нетрадиційні» конфесії; антисемітизм. Окремо необхідно згадати про факти нагнітання релігійної нетолерантності на публічному рівні в ЗМІ, освітньому процесі чи діяльністю певних організацій. Подекуди релігійна нетолерантність переростає в акти вандалізму.

Держава у свою чергу взагалі часто усувається від вирішення цих проблем. А правоохоронні органи не в змозі забезпечити безпеку осіб та культового майна недомінуючих релігійних організацій. За 2005 рік, незважаючи на численні факти, не було покарано жодної особи за розпалювання релігійної ворожнечі або за різкі вираження нетолерантності у вигляді пошкодження релігійних споруд чи культових будинків. Хоча було притягнуто до кримінальної відповідальності 479 осіб за наругу над могилою (стаття 297 Кримінального кодексу України).

Приклади релігійної нетолерантності в міжконфесійних відносинах

Одним з основних вогнищ нетолерантності стали міжправославні відносини, насамперед, між УПЦ (МП) і УПЦ КП. Крім взаємних звинувачень у неканонічності чи непатріотичності, представники кожної із цих Церков використовували свої впливи на владу, місцеву чи центральну, для обмеження діяльності іншої. Так донедавна, маючи абсолютний вплив на регіональну владу в південно-східних областях, представники УПЦ (МП) перешкоджали діяльності УПЦ КП й інших конфесій. І після зміни влади вони намагалися продовжувати таку політику. Хоча нині можна спостерігати й зворотну реакцію – спроби використати своїх прихильників при новій владі представниками інших конфесій для тиску на громади УПЦ (МП).

У зв’язку з візитом наприкінці травня 2005 р. у Донецьку область Предстоятеля УПЦ КП Патріарха Філарета, який є основним об’єктом нападів ЗМІ й організацій УПЦ (МП), група священства і віруючих Донецько-Горлівської єпархії УПЦ (МП) звернулася з відкритим листом до керівників Донецького регіону, у якому говориться, що візит цей «носить політичний характер з метою спровокувати й посилити міжконфесійну ворожнечу». Автори листа просять представників влади утриматися від офіційних зустрічей з владикою Філаретом.

Прес-служба Донецької єпархії УПЦ Київського Патріархату повідомила, що в ніч з 5-го на 6-е липня 2005 року було вчинено акт вандалізму на місці будівництва Кафедрального собору Святого апостола Андрія Первозванного в місті Донецьку. «Невідомі» особи зламали та викрали святий хрест, який був освячений Патріархом Київським і всієї Руси-України Філаретом 30 травня 2005 року під час його візиту в Донецьку єпархію. Прес-служба єпархії УПЦ КП нагадала, що цьому освяченню намагалися чинити перешкоди певні політично-релігійні кола на чолі з політиком О. Базилюком, головою Слов’янської партії, яка прикриваючись гаслами на захист Московського Православ’я в Україні, намагається дестабілізувати міжрелігійний клімат у Донбасі. «Подібні акти вандалізму, – йдеться у заяві прес-служби Донецької єпархії УПЦ (КП), – стають своєрідною сумною «традицією» для Донеччини… і, на жаль, деякі державні чиновники потурають цим процесам у нашому регіоні, використовуючи такі поняття, як відділення Церкви від держави, на користь виправдання подібних дій релігійних фанатиків Московського Патріархату, забуваючи, що такі дії є не виявом релігійних почуттів, а справжнім хуліганством»[16].

Ще більш гострою виявилася ситуація в Одеській єпархії УПЦ (МП). Православній громаді с. Каменське Арцизького району Одеської обл. надійшла з єпархіального управління вказівка добровільно передати свій храм у власність єпархії. Це викликало обурення громади на чолі зі священиком Василем Время. На своїх зборах у присутності голови і секретаря сільради громада прийняла рішення перейти під юрисдикцію УПЦ КП, а єпископ Одеський УПЦ КП Яків (Макарчук) звернувся до влади з проханням не допустити силового захоплення храму в с. Каменське представниками єпархії УПЦ (МП). У відповідь єпархіальна рада Одеської єпархії УПЦ (МП) поширила заяву, у якій звинуватила о. Время в порушенні церковного статуту та місцеву владу у втручанні у внутрішньоцерковні справи. Священика було позбавлено сану, а від влади вимагалося не перереєстровувати статут громади с. Каменське. Як повідомив РІСУ о. Василь, на нього й надалі чиниться тиск з боку представників керівництва єпархії УПЦ (МП). Він також зазначив, що в Одеській області представники УПЦ (МП) перешкоджають відродженню парафій Бессарабської православної митрополії в складі Румунського Патріархату, яка існувала на цій території до Другої світової війни.

У західних областях і надалі виникають конфліктні ситуації у православно-греко-като­лицьких відносинах. В основі переважної більшості з них лежить майнове питання і загалом вони не впливають на міжконфесійні відносини в регіоні, хоча й творять осередки релігійної нетолерантності.

Настоятель Хрестовоздвиженського собору УПЦ (МП) в Ужгороді о. Димитрій Сидор виступив проти будівництва в місті двох храмів УГКЦ. Особливо його стурбувало те, що один із запланованих храмів буде розташований поруч із собором УПЦ (МП), що він назвав «агресивними діями греко-католиків щодо православного населення».

Чи не найбільш яскравим прикладом релігійної нетолерантності в православно-католицьких відносинах став виступ керівництва Московського Патріархату й УПЦ (МП) проти перенесення центрального офісу Глави УГКЦ до Києва в серпні 2005 року. Керівництво Московської Патріархії заявило, що це є недружній щодо православних віруючих акт, приклад католицького прозелітизму на православній території, який призведе до загострення православно-католицьких відносин. Деякі прицерковні організації і близькі до них політичні сили, як Союз православних громадян, Прогресивно-соціалістична партія і Політична партія «Братство» провели ряд заходів проти перенесення Глави УГКЦ до Києва, де будується центральний собор цієї Церкви, у т.ч. під час Богослужіння з нагоди переїзду Верховного Архієпископа кардинала Любомира Гузара.

І надалі спостерігаються випадки нетолерантності між т.зв. традиційними та новими релігійними рухами, у т.ч. християнськими. Переважно це є спонтанною реакцією на появу своєрідної конкуренції. Особливо це важко переживають православні віруючі і духовенство, для яких звичною з радянських часів стала моноконфесійність.

Голова Всеукраїнського Православного Братства Валентин Лукіяник від імені православної громадськості висловив занепокоєння з приводу намірів релігійної організації «Посольство Боже» організувати 12 червня багатотисячну акцію на Майдані Незалежності і закликав не допустити цієї акції. Він нагадав про те, що ще 20 травня 2002 року до Держкомрелігій надійшла інформація з Адміністрації Президента України, згідно з якою пастор цієї релігійної організації громадянин Нігерії Сандей Аделаджа займається на території України деструктивною діяльністю. «Ми вважаємо, що здійснення в центрі столиці масових акцій організацією, діяльність якої викликає в суспільстві занепокоєння в зв’язку з маніпуляцією її лідерами свідомістю громадян України, – це шлях до ускладнення як релігійної, так і суспільної ситуації в країні,» – сказано в зверненні голови ВПБ.

У декількох випадках окремі «Свідки Єгови» під час релігійного служіння зазнали брутального поводження зі сторони недружніх господарів помешкань. Оскільки такі дії є злочином, вчиненим проти особи, кожна людина сама приймає рішення про те, чи вдаватися до юридичного захисту, чи ні. В одному випадку священик місцевої церкви брутально побив групу «Свідків Єгови». Порушник причинив «тілесні ушкодження середнього ступеня» і такі дії класифікуються як кримінальний злочин. Проте відповідальні органи з великою неохотою розслідують такі випадки. У вищезгаданій справі вони відмовили відкрити кримінальну справу та розслідувати її за статтею 161 Кримінального Кодексу України (розпалювання релігійної ворожнечі). За фактом такої відмови подано позов до суду.

У відкритому листі до духовенства, пасторів, Президента та всього українського народу 16 листопада від імені Української Міжцерковної Ради, яка складається з представників різних християнських, переважно протестантських Церков, єпископ Володимир Гарбар висловив своє занепокоєння рішенням Вінницької міської ради про виділення землі для побудови капища «Єдиному богу всесвіту – Дажбогу». «Для всіх нас є очевидним той факт, що ми, які проголосили себе християнським народом, не змогли позбавитися від цілої маси язичницьких традицій. Наявність ідольського капища – це не просто побудова якоїсь споруди, це не просто будинок розпусти, це місце духовної розпусти. Закликаємо всі Церкви скористатися тою духовною владою, котрою наділена Церква, молитовно об’єднатись, щоб не допустити того прокляття, яке може впасти на нас за духовну розпусту народу», – сказано в зверненні.

У 2005 році створено греко-католицьку громаду в м. Євпаторія (АР Крим). Не маючи власного храму, вони орендували приміщення спочатку в єдиній у місті українській бібліотеці, а пізніше в бібліотеці курортної поліклініки. Як розповідає священик Богдан Костецький, за півроку існування громада зросла в кілька разів. Під час Йорданських свят 2006 року о. Богдан зі членами громади був запрошений освятити приміщення школи №13. А на другий день директора Ольгу Олексіївну Тимошенко викликали у міськвно і попередили: якщо вона ще хоча би раз запросить до школи уніатського священика, то буде звільнена з роботи. З гіркотою отець Богдан розповідає також про те, що всі вивіски про діяльність УГКЦ у місті зривають.

У 2005 році, на думку єврейських організацій, в Україні зросла кількість антисемітських виступів та виявів нетолерантності до представників юдейського віровизнання. Зафіксовано кілька випадків вандалізму щодо юдейських будинків молитви (переважно антисемітські написи на стінах).

В Умані, місці, куди щорічно з’їжджаються для релігійного паломництва євреї з усіх країн світу, щоб вклонитися могилі рабина Нахмана, 4 серпня стався інцидент. Народний депутат Петро Кузьменко разом із судовими виконавцями спробував забрати найбільшу не тільки в Черкаській області, в Україні, але й у всій Європі синагогу на 5 тисяч місць. У зв’язку із цим, президент Всеукраїнського єврейського конгресу та Об’єднаної єврейської громади України Вадим Рабинович звернувся до Генерального прокурора України Святослава Піскуна з проханням «не допустити осквернення почуттів віруючих і терміново взяти під особистий контроль цей інцидент в Умані». Конфлікт стався через те, що Фонд рабина Нахмана, якому належить синагога, заборгував фірмі «Шанс», яка належить П. Кузьменку, 2 млн. доларів. Крім того, юдеї жаліються, що П. Кузьменко протягом років намагався спекулювати на паломниках, які щороку прибувають, щоб відвідати могилу великого рабина.

Увечері 28 серпня група молодих бритоголових людей у центрі Києва жорстоко побила одного зі студентів єшиви (юдейської школи) при Центральній синагозі Бродського Мордехая Моложенова. Йому завдали численних ударів ногами та битими скляними пляшками. Через особливу увагу до цього злочину Міністерства внутрішніх справ підозрювані у вчиненні нападу доволі швидко були затримані. Ця подія викликала бурхливу реакцію єврейської громадськості в Україні та світі. Вадим Рабинович, коментуючи подію, назвав цей факт «волаючим злочином на расистській основі». Він не вважає його випадковим, а пов’язує зі зростаючим, за його словами, поширенням фашистської пропаганди в столиці України. «Відкрито пропагуючи расову й національну ненависть, розпалюючи міжнаціональну незгоду, вільно продаються сотні газет та журналів фашистського толку». Серед таких видань В. Рабинович назвав журнал «Персонал», газети «Персонал-плюс», «Українська газета-плюс», «Ідеаліст» та інші. Також крайню стурбованість інцидентом висловило посольство Ізраїлю. «Мене в саме серце вразила ця історія. Ми всі маємо докласти зусиль, щоб подібні випадки стали неможливими», – наголосив Віктор Ющенко, коментуючи інцидент з побиттям студента юдейської школи в центрі Києва. Він підкреслив, що українська влада сьогодні повинна відстоювати принципи поваги до людей усіх культур, національностей та релігій.

Інші приклади релігійної нетолерантності та розпалювання релігійної ворожнечі

У 2005 році не виявлено багато публікацій у друкованих ЗМІ, які містять ознаки релігійної нетолерантності. Більшість з них – це статті антисемітського змісту.

Експерти Інституту релігійної свободи говорять про небезпеку трансляції на території України телевізійних програм та публікацій матеріалів у пресі, які розпалюють релігійну ворожнечу та призводять до суспільного протистояння на релігійній основі. На кількох загальнонаціональних та регіональних телеканалах було показано подібні відеофільми та репортажі, зокрема, у програмі «Чорний квадрат» на ТРК «Київ»; програмі «Цілком таємно. Секти» на СТБ; фільмі «Замах на свободу» (створений громадською організацію «Спілка захисту сім’ї та особистості», м. Київ); фільмі «Релігія. Політика. Екстремізм» (створений Дніпропетровським Центром допомоги жертвам деструктивних культів «Діалог») тощо. Однак належної реакції з боку державних контролюючих органів не було, тому не можна виключати можливість підготовки наступних фільмів і телепрограм, які пропагують релігійну нетерпимість та вороже ставлення до людей за ознакою релігії.

Публікації, що можна кваліфікувати як розпалювання релігійної ворожнечі, з’являються переважно в регіональній пресі (наприклад, «Українська газета. Русский вариант» у м. Києві, газета «Деловые новости» у м. Херсоні, газета «Ровеньковские вести» у м. Ровеньки Луганської області, газета «Донецкие новости» у м. Донецьку тощо) або виданнях політичних партій, насамперед проросійських і лівих чи крайньоправих політичних сил. Серед них варто згадати газети «Крымская правда» та деякі інші проросійські видання Криму, які постійно нагнітають антимусульманську атмосферу.

Зросла кількість нетолерантних публікацій в електронних ЗМІ. У цьому плані особливою нетерпимістю відрізняється сайт організації «Единое Отечество» (www.otechestvo.org.ua), яку, як і Союз православних громадян України, очолює Віктор Кауров. На цьому сайті постійно публікуються матеріали, які можна трактувати як такі, що ображають почуття віруючих багатьох конфесій, насамперед, УПЦ КП, УГКЦ, і нагнітають релігійну нетерпимість.

Важливим чинником виховання релігійної толерантності має бути школа. Проте часто в ній якраз і виявляються історичні чи побутові прояви нетерпимості до представників інших конфесій. Так, прокуратура Кіровоградської області порушила справу проти вчителя Несватківської загальноосвітньої школи за пропаганду антисемітизму й релігійної нетерпимості.

Навчальний план та програма курсів підвищення кваліфікації вчителів з основ безпеки життєдіяльності[17] передбачає в розділі «Безпека інформаційного простору. Сучасна інформаційна система» викладання інформації про релігійні секти, хоча законодавство не передбачає такого терміна й, відповідно, у даному розрізі частіше всього наперед нав’язується власне розуміння цього поняття, що часто несумісне з концепцією свободи релігій та віросповідання й рівністю всіх релігійних організацій. Пізніше, вчителі шкіл передають цю інформацію учням у середніх школах.

Випадки вандалізму

Вандалізм є одним з найбільш поширених прикладів силового вираження релігійної нетолерантності та нетерпимості в суспільстві.

На постійні випадки вандалізму скаржиться вірменська громада у Львові. За словами настоя­теля громади о. Тадеоса Ґеворґяна, біля їх храму, який є головним собором Вірменської Апостольської Церкви в Україні, постійно відбуваються акти вандалізму: невідомі розбивають пляшки і вікна, ламають загородження. Правда, як зазначає отець-настоятель, останнім часом вандали вже не розписують ззовні стіни храму, як це було колись. Громада не може собі дозволити платну охорону, тому вона звертається до влади про захист, тим більше, що вірменський собор є однією з найцінніших пам’яток історико-архітектурного заповідника Львова.

Працівники лікарні в м. Чорткові (Тернопільська обл.) перекопали стародавній єврейський цвинтар, розташований на прилеглій до лікарні території, з тим, щоб використовувати цю ділянку як сад. Це було зроблено, незважаючи на те, що кладовище зареєстроване як пам’ятка історії. Цей цвинтар є одним із найстародавніших єврейських поховань у Чорткові, датоване початком XVII століття. За словами Якова Баранова, провідника єврейської спільноти Чорткова, серед похованих є засновник хасидського руху Чорткова рабин Давид Моше Фрідман, тому кладовище є місцем паломництва юдеїв.

Як повідомили в Управлінському бюро релігійної організації «Свідків Єгови» в Україні, зафіксовано 34 випадки вандалізму щодо їхнього майна. Зазвичай, вони пов’язані з молодими людьми, які жбурляли різні предмети в місцеві культові споруди та пошкодили їх. У деяких випадках такі молодики перебували в стані алкогольного сп’яніння. В інших випадках це було зроблено з причини релігійної нетерпимості.

У ніч з 18 на 19 червня невідомі вимазали мазутом фронтон католицького храму св. Йосипа, що по вулиці Декабристів у Миколаєві. Це не перший випадок осквернення католицьких святинь на півдні України, – повідомила прес-служба Одесько-Сімферопольської єпархії РКЦ. У ніч перед похороном Папи Івана Павла ІІ храм св. Йосипа закидали яйцями. Подібний акт вандалізму був вчинений тоді ж в Ізмаїлі Одеської області. «Мене турбує, що це вже не перший випадок агресії проти Католицької Церкви в Миколаєві цього року, – сказав єпископ Одесько-Сімферопольський РКЦ Броніслав Бернацький. – Мене дивує також, що влада Миколаєва практично не реагує на ці хуліганські витівки, спрямовані проти наших віруючих». Єпископ Бернацький звернувся з відповідною заявою до голови Миколаївської облдержадміністрації Олександра Садикова.

На масиві «Сонячний» м. Тернополя невідомі розіп’яли чорне кошеня і осквернили ікону. Паперову ікону прибили до дерева величезним цвяхом. Очі Ісуса викололи, образ замалювали червоною п’ятикутною зіркою в колі, під малюнком написали три шістки, що підтверджує версію, що це справа рук сатанистів.

Великі написи антисемітського характеру з’явилися в середині липня на двох головних синагогах Дніпропетровська – Малій і Центральній.

У Києві осквернено центр громади реформованого юдаїзму «Га Тіква». Біля входу до центру 13 червня 2005 року було виявлено антисемітські написи, свастику та малюнок повішеної Зірки Давида. Поряд був також напис, у якому Президента Віктора Ющенка називали ворогом України.

У Донецьку вночі невідомі розбили 27 вікон у храмі Сергія Радонежського УПЦ (МП).

Зранку 19 листопада загорілася тимчасова дерев’яна каплиця, розташована на будівельному майданчику собору УГКЦ у Києві. На думку громади, це був умисний підпал, на що вказують певні факти. Відкрито кримінальну справу.

Міліція займається розслідуванням акту вандалізму на мусульманському кладовищі в селі Калинівка Чорноморського району, де невідомі зловмисники осквернили декілька могил. До розслідування підключилося місцеве відділення СБУ. Як повідомив голова Чорноморського регіонального меджлісу кримських татар Велі Ібраїмов, інцидент відбувся в ніч з 30 на 31 серпня. Вандали повалили вісім надгробних пам’ятників, а деякі з них цілком зруйнували. Крім того, на стіні молитовного будиночка, розташованого на території кладовища, у ту ж ніч з’явився видряпаний каменем образливий напис з погрозами й нецензурною лайкою на адресу кримських татар. Самі кримські татари думають, що те, що сталося на кладовищі – справа рук малолітніх зловмисників. «На мою думку, це зробили діти, але під чиїмсь керівництвом, – уважає В. Ібраїмов. – На такий висновок мене наштовхує та обставина, що вандали не зачепили більш міцні пам’ятники, а повалили винятково ті, котрі були під силу навіть дітям». Голова регіонального меджлісу відзначив, що Чорноморський район до останнього часу вважався одним із найбільш спокійних у Криму з погляду міжнаціональних конфліктів. «У нас узагалі тихий регіон, і це – перший акт вандалізму в нашому районі, – говорить Ібраїмов. – Але, очевидно, у тих, хто не хоче, щоб у нас усе було добре, руки доходять вже й до окраїн Криму. Можливо, цими вандалами командував хтось із Сімферополя». «Працівникам правоохоронних органів ми сказали, що, якщо вони протягом 1-2 місяців не знайдуть винних у тому, що сталося, ми самі їх знайдемо й покараємо, – додав Ібраїмов. – Однак керівництво міліції і СБУ пообіцяло нам, що не закриє кримінальну справу по даному факту, поки злочинці не будуть арештовані».

9. Дискримінація за релігійною ознакою

Згідно зі статтею 24 Конституції, громадяни України мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками релігійних та інших переконань. Заборона дискримінації релігійних організацій конкретизується в статті 5 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації».

На початку 2006 року Україна ратифікувала Протокол № 12 Європейської Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, яким встановлено загальну заборону дискримінації, в тому числі й за ознакою релігії.

Загалом в Україні важко відстежити випадки дискримінації фізичних осіб за релігійними мотивами через те, що ці люди часто не бажають скаржитися на своїх кривдників або не розуміють наявності у них прав щодо заборони подібної дискримінації.

Дискримінація релігійних громад є достатньо поширеною. Приклади щодо нетерпимості, розпалювання релігійної ворожнечі, процесу видачі земельних ділянок під культові будівлі яскраво показують відмінності у ставленні до релігійних організацій залежно від їх віросповідання.

У законодавстві така дискримінація заборонена. Проте деякі нормативні акти фактично встановлюють дискримінацію за релігійною ознакою.

Наприклад, це стосується питання оподаткування ПДВ. Ще 12 вересня 1997 року Кабінет Міністрів України Постановою № 1010 затвердив Перелік культових послуг та предметів культового призначення, операції з надання і продажу яких звільняються від обкладання податком на додану вартість. УГСПЛ надіслало запит до його розробника, Міністерства фінансів України, щодо неповноти даного переліку, оскільки ним враховано лише культові послуги та предмети культового призначення, що належать виключно християнським релігійним організаціям. Усі інші фактично залишилися поза цим переліком.

Ситуація ускладнюється тим, що проблема не тільки в ПДВ. Відповідно до статті 7.11.7 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» неприбуткові релігійні організації мають право отримувати доход від культової діяльності. Оскільки в законі такого визначення немає, Державна податкова інспекція застосовує поняття «культові послуги» зі згаданого вище Переліку, до котрого, як ми вже згадували, не входить значний перелік культових послуг нехристиянських організацій.

Таким чином, законодавством установлені дискримінаційні норми щодо оподаткування релігійних організацій нехристиянського віровчення.

На запит УГСПЛ Міністерство фінансів відповіло, що даний перелік був затверджений за результатом «розгляду пропозицій зацікавлених релігійних організацій» та релігієзнавчої експертизи, яку здійснили спеціалісти-релігієзнавці і якими «вивчався порядок надання релігійними організаціями культових послуг та використання предметів культового призначення, можливий їх вплив на здоров’я та безпеку громадян тощо». Міністерство фінансів також зазначило, що даний перелік можна доповнити шляхом здійснення релігієзнавчої експертизи віросповідної та культової діяльності відповідних релігійних організацій.

10. Політична діяльність релігійних організацій

Найбільш чітка група підтримки з боку політичних сил сформувалася довкола УПЦ (МП). До неї насамперед належать: Комуністична партія України (найстарший політичний партнер УПЦ (МП)), Партія регіонів, Соціалістична партія України, Прогресивно-соціалістична партія України (яка навіть сформувала блок з прицерковною організацією Союзом православних громадян України) та інші. На сайті прес-служби УПЦ (МП) на чолі з В. Анісімовим – www.pravoslavye.org.ua – час від часу з’являються повідомлення про «релігійну» (насамперед захист канонічного православ’я) діяльність партій, які носять відверто рекламний характер.

З осені 2005 року активізувалося залучення церковних структур УПЦ (МП) у виборчі перегони. Причому, між деякими прицерковними організаціями розпочалась політична боротьба, оскільки вони співпрацюють з різними партіями. Так, певна конкуренція виникла між згаданим Союзом православних громадян, який підтримав блок лідера прогресивних соціалістів Н. Вітренко і у списку якого лідер СПГ В. Кауров зайняв 10 місце, та Союзом православних братств на чолі з В. Лукіяником, який займає 28 місце в списку КПУ, а тому намагався подати, що УПЦ (МП) підтримує цю партію.

Також деякі духовні особи УПЦ (МП) зайняли місця у виборчих списках партій та блоків. Митрополит Одеський та Ізмаїльський Агафангел (Саввін) очолив список Партії регіонів (за лідера якої В. Януковича він дуже активно агітував на президентських виборах 2004 року) до Одеської облради; також у цьому списку 5 місце посіла ігуменя одного з православних монастирів УПЦ (МП). Священик Димитрій Сидор зайняв перше місце в списку блоку Н. Вітренко до Закарпатської облради, він також зареєстрований кандидатом на вибори мера м. Ужгорода. Проте в УПЦ (МП) не вбачають у виборах до місцевих рад політичну діяльність. Так, в інтерв’ю «5 каналу» о. Петро Зуєв (УПЦ МП)), зокрема, сказав: «Я б хотів звернути вашу увагу, що є список до Верховної Ради, а є – до місцевих органів влади. Якщо це стосується Верховної Ради, то, безумовно, це політична діяльність. Що ж стосується місцевих рад, то в духовенства є багато проблем на місцевому рівні, і один рік демократії в нашій країні не багато зрушив. Проблеми залишилися. І очевидно духовенство, яке балотується, виправдовує свої дії тим, що, таким чином, буде легше вирішувати конкретні справи». Подібну думку можна було почути й в інших конфесіях, зокрема, в УПЦ КП, де також представники духовенства заявили про участь у виборах до місцевих рад. Так архієпископ Хмельницький Антоній (Махота) проходить 5-м у списку блоку Костенка і Плюща до Хмельницької облради, а місцеве духовенство цієї ж конфесії не відмовляється від участі у виборах до районної та інших місцевих рад.

Комітет виборців України повідомив, що митрополит УПЦ МП у Спасо-Преображенському соборі 6 січня на урочистій службі агітував за кандидата в мери від блоку «Наша Україна». При цьому сам він є кандидатом до обласної ради від Партії регіонів.

Загалом у списках партій та блоків до Верховної Ради, за даними Центральної виборчої комісії станом на кінець січня 2006 року, зафіксовано 10 служителів релігійного культу, переважно з неоп’ятидесятницьких спільнот.

Натомість, Нарада Української уніонної конференції, учасниками якої стали адміністратори, керівники відділів Уніону, конференцій і місій Церви Адвентистів Сьомого Дня прийняла звернення до членів АСД в Україні щодо участі в виборах. У ньому наголошено на позиції Церкви АСД, яка полягає в «невтручанні в політичні процеси та відокремленні Церкви від держави». У документі також сказано, що члени Церкви можуть брати участь у виборах. За кожним залишається право «на розумний вибір у політичних питаннях чи підтримки якоїсь політичної партії». Церква не засуджує тих адвентистів, які запрошені до праці в уряді чи тих, що балотуються в якості кандидатів на вибори, оскільки, як сказано в зверненні, «відчуття християнської відповідальності може надихати людину на участь у різних суспільних організаціях, орієнтованих на доброчинні, соціальні, просвітницькі, правозахисні цілі».

Духовним особам з УГКЦ на церковному рівні категорично заборонено брати участь у виборах до будь-якого рівня рад.

З іншого боку, політизованість церковних діячів подекуди викликає відверту негативну реакцію з боку віруючих. Так, на адресу Державного департаменту релігій надходили скарги з боку вірних Кам’янець-Подільської єпархії УПЦ (МП) на дії місцевого єпископа Феодора (Гаюна), пов’язані із підтримкою останнім Партії регіонів на чолі з В. Януковичем. Також у 2005 р. у деяких православних парафіях зафіксовано розколи громад через незгоду частини віруючих з політичною агітацією в їх храмах і переходом їх в іншу конфесію. Переважно в таких випадках доходило до гострої міжконфесійної боротьби за право на храм і втручання влади та політичних сил (Рівненська, Тернопільська, Чернівецька області).

Руська Істинно-Православна Церква засудила практику використання Церкви в політичних передвиборчих технологіях. Зокрема, вона вважає аморальним «православний піар» партії «Союз» і її лідера, а також ставлять під сумнів достовірність мощів святого Серафима Саровського, які партія «Союз» возить містами України.

Виборча комісія АР Крим довго розмірковувала перед тим, як реєструвати на виборах до Верховної Ради АР Крим блок «За Януковича», що був утворений регіональним відділенням Партії регіонів та партії «Руський блок». Проблема була в тому, що один із пунктів виборчої програми блоку прямо заявляв про «підтримку канонічної УПЦ МП». На думку членів комісії дане положення розпалює релігійну ворожнечу, і тому комісія звернулася до компетентних органів за висновком.[18] Після чого блок був зареєстрований.

11. Висновки та рекомендації

Підсумовуючи викладене, слід зазначити, що на сьогодні залишається багато проблемних питань у діяльності релігійних організацій, які потребують свого законодавчого вирішення. На наше переконання, вирішення цих проблем може бути більш швидким і ефективним через залучення представників релігійних організацій та експертів до розробки урядових законопроектів і нормативних актів із питань свободи релігії та віросповідання, чого до теперішнього часу майже не відбувалось. Така співпраця дозволить вирішувати проблеми, які на практиці виникають у релігійних організацій, та уникнути створення правових колізій і прийняття законодавчих змін, які не покращують існуючу ситуацію.

Серед основних виявлених порушень релігійної свободи:

–  недоліки чинного законодавства, яке регламентує свободу релігії та віросповідання в Україні (орієнтація законодавства на права груп, а не на права особи, ускладнена реєстрація релігійних організацій, дозвільна система для проведення публічних акцій релігійними організаціями, відсутність чітких норм повернення релігійного майна, відсутність пільг для суспільно-корисної діяльності релігійних організацій тощо);

–  неодноразові факти безпосереднього чи опосередкованого втручання представників державної влади в міжконфесійні конфлікти на боці однієї зі сторін, фаворитизування однієї з конфесій на шкоду іншим (Львівська, Тернопільська, Рівненська, Чернівецька області);

–  факти нетерпимості щодо представників інших конфесій, перешкоджання в здійсненні релігійної діяльності (найчастіше, міжправославні конфлікти, православно-католицькі суперечки, протистояння «традиційні-нетрадиційні» релігії), випадки антисемітизму та вандалізму, діяльність організацій та осіб, які нагнітають релігійну нетолерантність та ворожнечу;

–  зволікання або відмови у виділенні земельних ділянок під будівництво для релігійних громад (скарги з різних регіонів);

–  затягування або відмови у переданні колишніх культових та інших приміщень, конфіскованих у релігійних громад під час радянського режиму; самовільне захоплення храмів інших громад (наприклад, майнові конфлікти переважно у західному регіоні, проблеми з поверненням римо-католицьких костелів та інших приміщень в Одесі, Севастополі, Києві, Житомирі та ін.);

–  використання релігійних організацій чи релігійних чинників у політичних цілях, зокрема, на виборах (Одеса, Київ, Закарпаття, АР Крим).

Також виявлено ряд позитивних зрушень у сфері дотримання релігійної свободи:

–  значно активізувалася діяльність Всеукраїнської Ради Церков та релігійних організацій (проведено ряд зустрічей, зокрема з Президентом, та оприлюднені кілька заяв);

–  при більшості обласних адміністрацій створено міжконфесійні ради, які допомагають у вирішенні актуальних справ, у т.ч. майнових, у сфері державно-конфесійних відносин;

–  певною мірою активізували свої дії щодо відстоювання власних прав, у т.ч. у судах, самі релігійні організації;

–  певне покращення є в здійсненні культової діяльності релігійних організацій в армії.

Рекомендації:

1)  Слід привести українське законодавство у відповідність до вимог статті 9 та 11 Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод у світлі судової практики Європейського суду з прав людини, зокрема щодо забезпечення нейтралітету держави, можливості релігійній громаді отримати статус юридичної особи та вільно відправляти релігійні культи. При цьому доцільно використовувати Керівні принципи для аналізу законодавства стосовно релігії чи віри, схвалені Парламентською асамблеєю ОБСЄ та Венеціанською комісією у 2004 році.[19]

2)  При розробці нової редакції закону про релігійні організації перенести акцент з перевірки організації при реєстрації на моніторинг їхньої діяльності: відповідно скоротити та спростити реєстрацію релігійних організацій, прирівнявши їх процедуру принаймні до реєстрації об’єднань громадян.

3)  Усунути дискримінацію при реєстрації статутів релігійних громад та чітко визначити підстави відмови в реєстрації або скасування реєстрації статутів релігійних громад.

4)  Державні органи не повинні втручатися у внутрішньоцерковні справи, зокрема, щодо створення єдиної помісної православної церкви, нав’язуванні певної єдиної організаційної структури, захищати одну зі сторін у внутрішньоцерковному конфлікті тощо.

5)  Слід запровадити дієві механізми запобігання дискримінації за релігійною ознакою, особливо в кримінально-виконавчій системі, соціальній сфері та сфері трудових відносин. Також необхідно доопрацювати законодавство щодо оподаткування релігійних організацій з метою усунення дискримінації організацій, що не належать до християнського віровчення.

6)  Правоохоронні органи повинні належно реагувати на випадки розпалювання релігійної ворожнечі, вандалізму особливо з боку домінуючих релігійних організацій та суб’єктів, що здійснюють боротьбу з організаціями, які на їхню думку є сектами.

7)  З метою усунення дискримінаційної адміністративної практики та конфліктів між церквами прийняти чіткі правові норми щодо підстав, порядку та термінів повернення культового майна церков. Також доцільно розробити детальний план повернення культового майна з визначенням цих процедур у часі щодо кожного об’єкта. У разі неможливості повернення такого майна можна передбачити надання певної компенсації, зокрема, на будівлю нових культових споруд.

8)  Місцевим органам влади слід переглянути прийняті ними правові акти, що встановлюють дискримінаційні положення, а також додаткові, непередбачені законом обмеження права на свободу віросповідання при проведенні мирних зібрань, оренди приміщень, виділення земельних ділянок та поверненні культових споруд. Слід чітко законодавчо визначити загальні принципи виділення земельних ділянок під будівництво культових споруд.




[1] Підготовлено Володимиром Яворським, УГСПЛ. У розділі використано результати Моніторингу релігійної свободи, здійсненої Тарасом Антошевським, Лесею Коваленко, Релігійно-інформаційна служба України (РІСУ), а також інформацію УГСПЛ, якщо інше прямо не зазначено в розділі. Повний текст дослідження «Моніторинг релігійної свободи в Україні: особливий огляд майнових питань» доступний в Інтернеті на сторінці РІСУ: www.risu.org.ua.

[2] «Ліквідація Держкомрелігій і створення на його базі Держдепрелігій є наочним свідченням тієї уваги, яку керівництво країни приділяє питанням подальшої гармонізації державно-конфесійних відносин». Інтерв’ю з директором Державного департаменту у справах релігій Ігорем Бондарчуком від 18 листопада 2005 року. Доступно на сайті РІСУ: www.risu.org.ua.

[3] «Права людини в Україні – 2004. Доповідь правозахисних організацій». Харків: Фоліо, 2005, стор. 102-121. Доступно в Інтернеті на сайті УГСПЛ: www.helsinki.org.ua.

[4] Дивіться в Інтернеті на сайті «Майдан»: http://maidan.org.ua/static/news/1144246508.html.

[5] Таку думку підтримують й інші експерти. Зокрема, див. Г. Друзенко, Подія року 2005 у державно-релігійних взаєминах: юридичний аналіз  http://risu.org.ua/ukr/religion.and.society/analysis/article;8664/

[6] ДивітьсявІнтернетінасайті«Майдан»:http://maidan.org.ua/news/view.php3?key=1143543053&bn=maidan_news&site=maidan.

[7] Дивітьсянаофіційномусайтіполітичноїпартії«РегіониУкраїни»:http://regions.org.ua/?do=articles&cat=3&id=14696&page=2.

[8] М. Васін, експерт із правових питань Інституту релігійної свободи, магістр права. Аналіз законодавчих ініціатив у сфері свободи совісті та діяльності релігійних організацій протягом 2005 року// http:www.risu.org.ua/freedom/analytics/article;8920.

[9] Міністерство України у справах національностей, міграції та культів. Управління у справах релігійних організацій, Рекомендації до практичного застосування Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» (постатейні роз’яснення щодо їх застосування), Київ 1995

[10] Експерти Інституту релігійної свободи. Огляд порушень права на свободу совісті і віросповідання та фактів перешкоджання діяльності релігійних організацій в Україні у 2005 році // http://risu.org.ua/freedom/analytics/article;9251/

[11] Детальніше про проблеми з реєстрацією релігійних організацій див.: М. Васін, Аналіз законодавчих ініціатив у сфері свободи совісті та діяльності релігійних організацій протягом 2005 року.  http://risu.org.ua/freedom/analytics/article;8920/.

[12] Наказ Міністерства освіти і науки України від 26 липня 2005 року № 437.

[13] Інтерв’ю з Петром Гануличем, генеральним секретарем Української асоціації релігійної свободи. http://risu.org.ua/ ukr/religion.and.society/interview/article;6615/

[14] Детальніше в номері «Національна безпека й оборона», №8 (68) 2005, присвяченому дискусії щодо релігійного навчання і виховання в Україні // http:uceps.org/additional/NSD68_ukr.pdf

[15] Лист Міністерства освіти і науки України від 18.08.2005 р. № 1/9-436

[16] УПЦ КП: Донбас залишається релігійно нетолерантним регіоном // http://risu.org.ua/freedom/news/article;6013/

[17] Лист Міністерства освіти і науки України від 25 липня 2000 року № 1/9-315.

[18] Дивіться в Інтернеті: www.interfax-religion.ru.

[19] Свобода релігії та віросповідання в Україні в контексті дотримання європейських стандартів / За ред. Володимира Яворського/ Українська Гельсінська спілка з прав людини, МГО Центр правових та політичних досліджень «СІМ». Харків: Фоліо, 2005. Доступно в Інтернеті на сайті УГСПЛ: www.helsinki.org.ua.

 Поділитися