MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Основи правового самозахисту. Про використання Кодексу адміністративного судочинства України та Закону "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" для захисту прав людини і основоположних свобод

13.07.2006   

За сприяння програми „Демократичні гранти” Посольства США в Україні

 

Харків

2006

ЗМІСТ

 

І. ЗАМІСТЬ ПЕРЕДМОВИ

ІІ. КОДЕКС АДМІНІСТРАТИВНОГО СУДОЧИНСТВА. ЗАГАЛЬНІ ВІДОМОСТІ

ІІІ. ПОЗОВ 

ІV. ПЕРЕБІГ СУДОВОГО ПРОЦЕСУ У ПЕРШІЙ ІНСТАНЦІЇ

V. АПЕЛЯЦІЙНЕ ОСКАРЖЕННЯ

VI. КАСАЦІЙНЕ ОСКАРЖЕННЯ

VIІ. ПРОВАДЖЕННЯ ЗА ВИНЯТКОВИМИ ОБСТАВИНАМИ ТА ПРОВАДЖЕННЯ ЗА НОВОВИЯВЛЕНИМИ ОБСТАВИНАМИ

VIII. "ЄВРОПЕЙСЬКИЙ АСПЕКТ"

ІX. ЗАМІСТЬ ПІСЛЯМОВИ

ДОДАТКИ

ДОДАТОК 1. Постанова Пленуму Верховного Суду України "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя" №9 від 01.11.96

ДОДАТОК 2. Ухвала Печерського районного суду м. Києва від 07.02.06 у справі за позовом О.Северина та А.Ігнатова до Президента України та Верховної Ради України про визнання протиправними рішення, бездіяльності та дії

ДОДАТОК 3. Ухвала Апеляційного суду м. Києва від 11.04.06 у справі

за позовом О.Северина та А.Ігнатова до Президента України та Верховної Ради

України про визнання протиправними рішення, бездіяльності та дії

ДОДАТОК 4. Зразок позовної заяви

ДОДАТОК 5. Витяг з Декрету Кабінету Міністрів України "Про державне мито" 21.01.93р. № 7-93

ДОДАТОК 6. Зразок апеляційної заяви

ДОДАТОК 7. Зразок апеляційної скарги

ДОДАТОК 8. Зразок касаційної скарги

ДОДАТОК 9. Адреси та реквізити Печерського районного суду м. Києва, Апеляційного суду м. Києва, Вищого адміністративного суду України, реквізити для сплати державного мита

ДОДАТОК 10. Закон України від 23.02.06 "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини"

ДОДАТОК 11. Стаття 182 Кодексу. Особливості провадження у справах за адміністративними позовами суб’єктів владних повноважень про обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання

ДОДАТОК 12. Стаття 183 Кодексу. Особливості провадження у справах за адміністративними позовами про усунення обмежень у реалізації права на мирні зібрання

Підготовлено Євгеном Захаровим, співголовою ХПГ, та Олександром Севериним, к.ю.н., юристом ХПГ, правовим радником сайту „Майдан”.

ОСНОВИ ПРАВОВОГО САМОЗАХИСТУ

Про використання Кодексу адміністративного судочинства України та Закону

"Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини"

для захисту прав людини і основоположних свобод

І. ЗАМІСТЬ ПЕРЕДМОВИ

Концепція дотримання прав людини й основоположних свобод передбачає, по-перше, гарантування кожному їхнє здійснення, по-друге, позитивний обов’язок держави забезпечити їхню реалізацію, і по-третє, обумовлює вимоги до обмеження державою прав і свобод. А саме: втручання держави у здійснення права (свободи) повинне ґрунтуватися на законі, переслідувати обумовлену законом мету і бути “необхідним у демократичному суспільстві”, зокрема, відповідати “гострій суспільній необхідності”. При цьому закон, на підставі якого обмежується те чи інше право, повинен бути доступним, передбачуваним і містити адекватні й ефективні гарантії проти зловживань. Зміст усіх перерахованих тут оціночних понять повинен визначатися судом. Порушення прав людини у цій концепції – це або відсутність дій держави, спрямованих на реалізацію прав людини, або дії держави, які відбуваються в порушення встановлених законів, або невідповідність самих законів сформульованим вимогам обмеження права (свободи). В останньому випадку дії державних органів згідно з такими законами будуть автоматично порушувати відповідні права і свободи.

Конституція України, котра декларує, що Україна є "демократична, соціальна, правова держава" (ст.1), в якій "діє принцип верховенства права" (частина перша ст.8), є загалом доволі прогресивним (хоча і не досконалим) документом у контексті забезпечення прав людини і основноположних свобод. Вона містить низку норм, котрі варті того, щоб їх назвати "золотими нормами".

Це, насамперед:

"Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави" (стаття 3).

"Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ" (частина друга ст.5).

"Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України" (частина друга ст.19).

Отже, по-перше, держава (як самостійний суб’єкт права або в особі органів державної влади та державних посадових осіб) відповідає за свою діяльність перед людиною, а саме – за відповідність цієї діяльності положенням ст.3, конкретизованим великою мірою у розділі ІІ Конституції України "Права, свободи та обов’язки людини і громадянина" (хоча, зауважимо, вимога для обмежень прав людини бути „необхідними в демократичному суспільстві” в Конституції, на жаль, відсутня; другим системним недоліком Конституції є розуміння у якості суб’єкта прав і свобод виключно людини – наслідком цього була неможливість для юридичних осіб оскаржити в суді порушення конституційних прав і свобод в порядку глави 21А ЦПК). Іншими словами, правам і свободам людини і громадянина, викладеним у зазначеному розділі та інших актах законодавства (на підставі частини першої ст.22 Конституції закріплені в ній права і свободи не є вичерпними) кореспондують обов’язки держави забезпечити повною мірою реалізацію цих прав. Якщо цей обов’язок не виконується – настає відповідальність.

По-друге, відповідальність державних органів та органів місцевого самоврядування, їхніх посадових осіб перед людиною (а надто – громадянином, платником податків) має наставати у разі порушення фундаментального імперативу частини другої ст.19 Конституції, перефразовуючи який, отримуємо класичне "державі заборонено все, що не дозволено законом".

По-третє, відповідальність настає, коли самі закони порушують права людини і основні свободи. Останнє буває доволі часто, оскільки будь-яка держава, виходячи з пріоритетів стабільності й порядку, прагне розширити сферу свого впливу, збільшити зони регулювання та регламентування життя людей, зменшуючи свободу вибору. І Україна аж ніяк не є виключенням з цього правила.

Саме у спосіб контролю за дотриманням державними органами та органами місцевого самоврядування положень Конституції та законів України, активного захисту своїх прав, свобод та інтересів у разі їх порушення, притягнення винних до відповідальності та зміни законів, які порушують права людини, народ-суверен (спільнота громадян, що мають права і мають право) може правильно вибудувати систему координат "суспільство-держава"оже правильно вибудувати систему координат авого захисту своїх прав, свобод та інтересів у разі їх порушення, притягнення винн", в якій суспільство виступає замовником, а держава – відповідальним виконавцем завдань, спрямованих на задоволення інтересів суспільства, реалізацію прав, свобод і інтересів громадян. Відносини між громадянами і державою (її органами, посадовцями, рівно як і органами місцевого самоврядування та їх посадовцями) мають будуватися на принципі взаємної відповідальності.

Будь-яка відповідальність залишається декларацією без законодавчо встановленого механізму її практичної реалізації. У контексті відповідальності держави (чи то органів та посадовців місцевого самоврядування) за свою діяльність перед людиною можна стверджувати, що цей механізм водночас виконує і функцію механізму захисту громадянами своїх прав, свобод і інтересів, реалізація яких значною мірою є неможливою без сприяння (чи то принаймні без протидії) влади.

Основу такого механізму складають норми частин першої, другої та четвертої ст.55 Конституції України, відповідно до яких:

а) Права і свободи людини і громадянина захищаються судом.

б) Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

в) Кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна.

Суди ж слід віднести і норму частини другої ст.124 Конституції України: "Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі".

У 2005 році Верховною Радою України були ухвалені надзвичайно важливі закони, які фактично є інструментами суспільства у захисті своїх прав і свобод – Кодекс адміністративного судочинства і Закон "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини". Наше видання присвячене викладенню основних ідей цих законів і практичним порадам щодо їх застосування у практиці роботи правозахисних організацій. Поки ж зазначимо, що вони усувають вказані системні недоліки другого розділу Конституції: Кодекс передбачає оскарження незаконних дій (бездіяльності) державних органів та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб як приватними, так і публічними особами, а Закон об’являє Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини джерелами права в національній правовій системі, що одразу актуалізує вказані вище вимоги до обмежень прав і свобод.

ІІ. КОДЕКС АДМІНІСТРАТИВНОГО СУДОЧИНСТВА. ЗАГАЛЬНІ ВІДОМОСТІ

У практичну площину зазначені норми Конституції переводить Кодекс адміністративного судочинства України від 06.07.05 (надалі – "Кодекс", в мережі Інтернет можна знайти, зокрема, на сторінці http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=2747-15), котрий визначає повноваження адміністративних судів (далі – "суди" або "суд") щодо розгляду справ адміністративної юрисдикції, порядок звернення до судів і порядок здійснення адміністративного судочинства.

Завданням адміністративного судочинства Кодекс визначає (п.1 ст.2) саме: "захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб’єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень".

На розвиток ч.2 ст.55 Конституції Кодекс передбачає (п.2 ст.2), що "до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб’єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження".

Виняткову важливість має п.3 ст.2 Кодексу, де визначається, на що саме перевіряються судами рішення, дії чи бездіяльність суб’єктів владних повноважень у адміністративних справах – чи прийняті (вчинені) вони:

1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України,

2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано,

3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії),

4) безсторонньо (неупереджено),

5) добросовісно,

6) розсудливо,

7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації,

8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія),

9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення,

10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Надважливо! Встановлення судом недотримання суб’єктом владних повноважень хоча б однієї вимоги з числа перерахованих є підставою для визнання відповідної дії, рішення або бездіяльності протиправною. З іншого боку – невиконання чи неповне виконання судом першої інстанції обов’язку щодо повної, всебічної і неупередженої перевірки зазначених обставин має бути підставою для скасування судового рішення.

До принципів адміністративного судочинства, котрих має дотримуватися суд при розгляді справ, відносяться:

1) Верховенство права, котре пов’язується Кодексом передусім зі змістом ст.3 Конституції України, а в принципі має розумітися як втілення під час здійснення правосуддя ідеалів свободи, справедливості і рівної міри першого і другого для всіх.

Кодекс обумовлює, що суд має застосовувати принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини і гарантує (як і частина друга ст.8 Конституції України) можливість звернення до суду для захисту прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції.

2) Законність. Цей принцип Кодекс тлумачить як дотримання частини другої ст.19 Конституції України, а також зобов’язує суд вирішувати справи на підставі:

– Конституції України,

– законів України,

– міжнародних договорів, ратифікованих Верховною Радою України,

– підзаконних нормативно-правових актів, котрі прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень і у спосіб, що передбачені Конституцією України та законами України, якщо вони не суперечать Конституції та/або законам. У разі виявлення такого протиріччя суд має застосувати правовий акт вищої юридичної сили (відповідно до частин першої та другої ст.8 Конституції України саме її норми мають найвищу юридичну силу і пряму дію)

[У контексті принципу законності важливою і корисною для практичного використання у судовому процесі є постанова Пленуму Верховного Суду України "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя" №9 від 01.11.96 (Додаток № 1)].

3) Рівність всіх учасників процесу перед законом і судом.

4) Змагальність сторін, диспозитивність та офіційне з’ясування всіх обставин у справі – розгляд справ на засадах змагальності сторін і свободи у наданні доказів і аргументів, розгляд справ тільки за позовною заявою і у межа позовної заяви. Суд може вийти за межі заяви тільки в разі, якщо це необхідно для повного захисту прав, свобод та інтересів сторін чи третіх осіб, про захист яких вони просять.

Важливий момент! Кодекс, обумовлюючи таку можливість для суду вийти за межі позовних вимог, захищає права позивача, котрий може бути недостатньо обізнаним стосовно процесу і неповно, чи неправильно викласти свої позовні вимоги. У разі, якщо суд доходить висновку про наявність реального порушення прав, свобод чи інтересів, він має захистити їх незалежно від точного формулювання позовних вимог.

5) Гласність. Принцип включає в себе:

– Право на інформацію про результати розгляду справи.

– Право на інформацію про дату, час і місце розгляду справи.

– Право на ознайомлення "в установленому законодавством порядку" з будь-якими рішеннями, ухваленими у судових справах у відкритих засіданнях. Це право може обмежуватися лише законом.

– Відкритий розгляд справи. Суд може прийняти ухвалу про проведення закритого судового засідання лише з метою нерозголошення державної чи іншої таємниці, що охороняється законом (себто не може бути підставою для закритого засідання мета нерозголошення інформації, котра не визнана "таємницею" відповідно до законодавчого акту Верховної Ради України), захисту особистого чи сімейного життя людини, в інтересах малолітньої чи неповнолітньої особи, а також в інших випадках, установлених законом.

– Повну звукову фіксацію судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу.

– Право на використання в залі засідання портативних аудіотехнічних засобів. Фотозйомка та відеозйомка дозволяються на підставі ухвал суду за згодою осіб, що беруть участь у справі, окрім суб’єктів владних повноважень (чи їхніх представників).

– Прилюдне оголошення судового рішення (чи резолютивної частини у разі розгляду у закритому судовому засіданні).

6) Забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішень адміністративного суду.

7) Обов’язковість судових рішень

8) Здійснення адміністративного судочинства (та складення судових документів) українською мовою (особи, які беруть участь у справі і не володіють українською мовою, мають право користуватися іншою мовою, або послугами перекладача).

9) Право на правову допомогу при вирішенні справ в адміністративному суді (себто право на використання допомоги адвокатів чи інших фахівців у галузі права).

Враховуючи встановлену статтею 17 Кодексу компетенцію судів, вони розглядають такі спори:

1. Спори фізичних чи юридичних осіб із суб’єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності (відповідно до п.6 Розділу 7 Кодексу "Перехідні та прикінцеві положення": "до початку діяльності окружних та апеляційних адміністративних судів адміністративні справи, підвідомчі господарським судам відповідно до Господарського процесуального кодексу України 1991 року, вирішують у першій та апеляційній інстанціях відповідні місцеві та апеляційні господарські суди за правилами Кодексу адміністративного судочинства України". Відтак, громадські організації можуть наразі (до створення зазначених судів) подавати адміністративні позови до відповідних господарських судів, котрі є в кожній області, містах Києві та Сімферополі).

2. Спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби.

3. Спори щодо правововідносин, пов’язаних з виборчим процесом чи процесом референдуму.

Слід пам’ятати, що компетенція судів не поширюється на справи про накладення адміністративних стягнень (згідно з Кодексом України про адміністративні правопорушення) та на справи, що віднесені до компетенції Конституційного Суду України.

Для довідки: відповідно до ст.150 Конституції України до повноважень Конституційного Суду України належить:

1. Вирішення питань про відповідність Конституції України (конституційність):

– законів та інших правових актів Верховної Ради України,

– актів Президента України,

– актів Кабінету Міністрів України,

– правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим.

2. Офіційне тлумачення Конституції України та законів України.

При цьому треба мати на увазі, що питання про відповідність актів Президента України та актів Кабінету Міністрів України законам України належить до компетенції адміністративних судів, рівно як і про відповідність Конституції України дій чи бездіяльності Президента чи Кабінету Міністрів України.

Приклад. При розгляді справи №2-а-58 за позовом О.Северина та А.Ігнатова до Президента України та Верховної Ради України про визнання протиправними рішення, бездіяльності та дій, котрі призвели до запровадження недоторканності депутатів місцевих рад, Печерський районний суд м. Києва своєю ухвалою від 07.02.06 (Додаток №2), залишеною без змін Апеляційним судом м. Києва (ухвала від 11.04.06, Додаток №3), відмовив у задоволенні клопотання представника Президента України про закриття провадження у зв’язку з нібито підсудністю справи Конституційному Суду України.

Разом з цим суд закрив провадження у частині вимог до Верховної Ради України, ухваливши, що "фактично позивачі заявили вимоги про невідповідність Конституції Закону України". На сьогодні справа перебуває у касаційному провадженні у Вищому адміністративному суді України.

Система адміністративного судочинства виглядає таким чином:

 

Найменування судової ланки

Функції в адміністративному судочинстві

Примітки

1

Місцеві загальні суди

виконують функції адміністративних судів, у справах в яких однією зі сторін є орган чи посадова особа місцевого самоврядування, посадова чи службова особа органу місцевого самоврядування, крім тих, що підсудні окружним адміністративним судам.

 

2

Окружні адміністративні суди

розглядають справи, де однією зі сторін є орган державної влади, інший державний орган, орган влади АРК, їх посадова чи службова особа.

До створення окружних адміністративних судів такі справи розглядаються місцевими загальними судами.

3

Апеляційні адміністративні суди

Переглядають адміністративні справи в апеляційному порядку

До створення таких судів їх функції виконують загальні апеляційні суди.

4

Вищий адміністративний суд України

Є касаційною інстанцією. Крім того, як суд першої та останньої інстанції розглядає справи:

– щодо встановлення Центральною виборчою комісією результатів виборів або всеукраїнського референдуму,

– щодо скасування реєстрації кандидата на пост Президента України.

 

 

Зазначимо, що позови щодо дій чи бездіяльності посадових чи службових осіб місцевих органів виконавчої влади можна подавати за вибором – до будь-якого суду, зазначеного тут у п.1 та 2.

Територіальна підсудність:

За загальним правилом адміністративні справи вирішуються судом за місцезнаходженням відповідача.

За місцезнаходженням позивача вирішуються справи:

– з приводу оскарження правових актів індивідуальної дії,

– з приводу оскарження дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень, які стосуються інтересів конкретної особи

– за вибором позивача – у разі невизначеності Кодексом територіальної підсудності справи.

Окружним адміністративним судом, територіальна юрисдикція якого поширюється на Київ, вирішуються справи:

а) З приводу оскарження нормативно-правових актів::

– Президента України,

– Кабінету Міністрів України,

– міністерства чи іншого центрального органу виконавчої влади,

– Національного банку України,

– інших суб’єктів владних повноважень, повноваження якого поширюються на всю територію України.

б) Відповідачем у яких є закордонне дипломатичне чи консульське представництво України, їхня посадова чи службова особа.

в) Про анулювання реєстраційного свідоцтва політичної партії, про заборону (примусовий розпуск, ліквідацію) політичної партії.

Слід звернути увагу, що враховуючи п.2 ст.19 Кодексу, котра каже про "місце проживання (перебування, знаходження)", надання законодавцем позивачеві права самому обирати суд у випадках невизначеності Кодексом підсудності справи, а головне – визначення Кодексом завданням адміністративного судочинства (п.1. ст.2) "захист прав, свобод, та інтересів фізичних осіб...від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб..." – Кодекс не вимагає подання позову саме за місцем реєстрації позивача. Позивач є вільним подати позов за будь-яким місцем свого "знаходження" – на свій розсуд.

Надзвичайно важливою є стаття 171 Кодексу, яка встановлює особливості розгляду справ щодо оскарження нормативно-правових актів. Наведемо її повний текст:

Стаття 171. Особливості провадження у справах щодо оскарження нормативно-правових актів

1. Правила цієї статті поширюються на розгляд адміністративних справ щодо:

1) законності (крім конституційності) постанов Верховної Ради України, указів та розпоряджень Президента України, постанов та розпоряджень Кабінету Міністрів України, постанов Верховної Ради Автономної Республіки Крим;

2) законності та відповідності правовим актам вищої юридичної сили нормативно-правових актів міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій, органів місцевого самоврядування, інших суб’єктів владних повноважень.

2. Право оскаржити нормативно-правовий акт мають особи, щодо яких його застосовано, а також особи, які є суб’єктом правовідносин, у яких буде застосовано цей акт.

3. У разі відкриття провадження в адміністративній справі щодо оскарження нормативно-правового акта суд зобов’язує відповідача опублікувати оголошення про це у виданні, у якому цей акт був або мав бути офіційно оприлюднений.

4. Оголошення повинно містити вимоги позивача щодо оскаржуваного акта, реквізити нормативно-правового акта, дату, час і місце судового розгляду адміністративної справи.

5. Оголошення повинно бути опубліковано не пізніш як за сім днів до судового розгляду.

6. Якщо оголошення опубліковано своєчасно, вважається, що всі заінтересовані особи належним чином повідомлені про судовий розгляд справи. Скарги на судові рішення в цій справі таких осіб, якщо вони не брали участі у справі, залишаються без розгляду.

7. Адміністративна справа щодо оскарження нормативно-правових актів вирішується протягом розумного строку, але не пізніше одного місяця після відкриття провадження у справі. У виняткових випадках з урахуванням особливостей розгляду справи суд ухвалою може продовжити розгляд справи, але не більш як на один місяць.

8. Суд може визнати нормативно-правовий акт незаконним чи таким, що не відповідає правовому акту вищої юридичної сили, повністю або в окремій його частині.

9. Якщо у процесі розгляду справи щодо нормативно-правового акта виявлено незаконність або невідповідність правовому акту вищої юридичної сили інших правових актів чи їхніх окремих положень, крім тих, щодо яких відкрито провадження в адміністративній справі та які впливають на прийняття постанови у справі, суд визнає такі акти чи їхні окремі положення незаконними або такими, що не відповідають правовому акту вищої юридичної сили.

10. Постанова суду у справах щодо оскарження нормативно-правових актів оскаржується у загальному порядку.

11. Резолютивна частина постанови суду про визнання нормативно-правового акта незаконним або таким, що не відповідає правовому акту вищої юридичної сили, і про визнання його нечинним невідкладно публікується відповідачем у виданні, в якому його було офіційно оприлюднено, після набрання постановою законної сили.

12. Правила цієї статті застосовуються також у випадках, коли питання про законність нормативно-правового акта чи відповідність його правовим актам вищої юридичної сили виникло під час розгляду іншої адміністративної справи.

Важливо! Частина друга цієї статті фактично запроваджує концепцію потенційної жертви: вона надає можливість подати позови декільком особам щодо скасування одного й того ж нормативно-правового акту, який може порушити їхні права і свободи. Вимога бути прямою жертвою дії нормативно-правового акта для подання позову щодо його скасування відсутня. Ця концепція дозволяє здійснити американську модель колективного захисту громадських інтересів і може, за умови активних дій правозахисних організацій, суттєво змінити картину відносин суспільства з державою. Уявимо собі, наприклад:

позови декількох мешканців різних міст щодо незаконності постанови Кабінету міністрів №572 від 8.10.92, згідно з яким відповідальність підприємства „Теплові мережі” обмежується вводом до будинку;

позови декількох пенсіонерів щодо непропорційності втручання держави у вигляді нормативно-правового акта – Постанови Кабміну №117 від 2004 року, за якою їх примушують щороку давитися в чергах в установах ЖКХ для підтвердження своїх пільг у оплаті комунальних послуг;

позов декількох пацієнтів у зв’язку з неможливістю отримати необхідні ліки внаслідок дії наказу МОЗ щодо отримання транквілізаторів на кшталт сібазону за спеціальними „рожевими” бланками;

позов декількох приватних підприємців у зв’язку з місцевим рішенням продавати їхні персональні дані третій особі без їхньої згоди (будь-хто з мешканців міста, котрі вирішили стати підприємцями, автоматично стають жертвами такого рішення).

Цей перелік можна подовжувати далі й далі. Чим більше буде кількість таких позовів, тим серйозніше будуть змінюватися відносини між державою і суспільством.

ІІІ. ПОЗОВ

Формою звернення до суду Кодекс визначає адміністративний позов, котрий подається до суду в формі письмової позовної заяви позивачем або його уповноваженим представником (особисто або поштою), із зазначенням дати підписання.

За загальним правилом (п.2 ст.99 Кодексу) для звернення до суду встановлюється річний строк. котрий обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. Пропущення цього строку є (за наполяганням іншої сторони) підставою для відмови у задоволенні позову, якщо суд не визнає підстави пропущення строку поважними (ці обставини слід викладати у позовній заяві разом з проханням визнати їх поважними).

До адміністративного суду має право звернутися з позовом особа, котра вважає, що порушено її:

– права,

– свободи,

– інтереси.

Важливо! Для подання позову достатньо того, що особа "вважає", що є підстави для звернення до суду, і суд жодним чином не вправі відмовити у прийнятті і розгляду позову з тієї підстави, що суд вважає до розгляду справи по суті інакше. Друге – звернутися до суду можна за захистом як порушених прав, так і свобод чи інтересів. Суд не вправі відмовити у задоволенні позову на тій підставі, що не порушено конкретне право конкретної особи, особа завжди може вимагати захисту свого "інтересу", котрий для громадян, платників податків, у будь-якому випадку полягає в безумовному дотриманні "владою" законодавства. Принципово: за частиною другою ст.55 Конституції України: "Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності (будь-яких рішень, дій чи бездіяльності, незалежно від порушення конкретних прав конкретної особи) органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб".

Адміністративний позов може містити такі вимоги (п.3 ст.105 Кодексу):

– про скасування або визнання нечинним рішення відповідача чи окремих його положень,

– про зобов’язання відповідача прийняти рішення чи вчинити певні дії,

– про зобов’язання відповідача утриматися від вчинення певних дій,

– про стягнення з відповідача коштів на відшкодування шкоди, завданої його незаконним рішенням, дією та бездіяльністю,

– про виконання зупиненої чи невчиненої дії,

– встановлення наявності чи відсутності компетенції (повноважень),

– інші вимоги на захист прав, свобод чи інтересів у сфері публічно-правових відносин.

У позовній заяві зазначаються (ст.106 Кодексу):

1) найменування адміністративного суду, до якого подається позовна заява;

2) ім’я (найменування) позивача, поштова адреса, а також номер засобу зв’язку, адреса електронної пошти, якщо такі є;

3) ім’я (найменування) відповідача, посада і місце служби посадової чи службової особи, поштова адреса, а також номер засобу зв’язку, адреса електронної пошти, якщо такі відомі;

4) зміст позовних вимог і виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги;

5) у разі необхідності – клопотання про звільнення від сплати судового збору; про звільнення від оплати правової допомоги і забезпечення надання правової допомоги, якщо відповідний орган відмовив особі у забезпеченні правової допомоги; про призначення судової експертизи; про витребування доказів; про виклик свідків тощо;

6) перелік документів та інших матеріалів, що додаються.

На підтвердження обставин, якими обґрунтовуються позовні вимоги, позивач зазначає докази, про які йому відомо і які можуть бути використані судом.

До позовної заяви додаються її копії та копії всіх документів, що приєднуються до неї, відповідно до кількості відповідачів, документ про сплату судового збору (на сьогодні – про сплату державного мита), крім випадків, коли його не належить сплачувати.

Позовна заява підписується позивачем або його представником із зазначенням дати її підписання.

Якщо позовна заява подається представником, то у ній зазначаються ім’я представника, його поштова адреса, а також номер засобу зв’язку, адреса електронної пошти, якщо такі є. Одночасно з позовною заявою подається довіреність чи інший документ, що підтверджує повноваження представника.

Недотримання вищевикладених вимог може бути підставою для залишення позовної заяви без руху або про повернення позовної заяви (що не позбавляє позивача можливості подати нову позовну заяву).

Важливо! Позовну заяву слід або надсилати на адресу відповідного суду поштою рекомендованим листом (зі зворотнім поштовим повідомленням) або подати до канцелярії суду, отримавши на копії відмітку про отримання. Аналогічно: хоча всі доповнення, письмові клопотання, заяви тощо, Ви можете надати судові безпосередньо у судовому засіданні, практика свідчить, що для запобігання "зникненню" таких матеріалів, краще надіслати поштою або подати до канцелярії, як то сказано вище.

Особами, що беруть участь у справі, є:

а) сторони:

– позивач (чи позивачі),

– відповідач (чи відповідачі),

б) треті особи,

в) представники сторін та третіх осіб.

Подаючи позов щодо оскарження неправомірних рішень, дій, бездіяльності суб’єктів владних повноважень, громадянин (чи громадська організація – юридична особа) виступає як позивач, маючи наступні права:

– знати про дату, час і місце судового розгляду справи, про всі судові рішення, котрі ухвалюються у справі,

– знайомитися з матеріалами справи,

– заявляти клопотання і відводи,

– давати усні та письмові пояснення, доводи і заперечення,

– подавати докази, брати участь у дослідженні справи,

– висловлювати свою думку з питань, які виникають під час розгляду справи, задавати питання іншим особам, які беруть участь у справі, свідкам, експертам, спеціалістам, перекладачам,

– подавати заперечення проти клопотань, доводів і міркувань інших осіб,

– знайомитися з технічним записом та журналом судового засідання і подавати письмові зауваження до них,

– робити із матеріалів справи виписки, знімати копії з матеріалів справи, одержувати копії судових рішень,

– оскаржувати судові рішення,

– змінити підставу або предмет адміністративного позову (шляхом подання письмової заяви),

– збільшити або зменшити розмір позовних вимог,

– відмовитися від адміністративного позову.

Зразок позовної заяви див. у Додатку №4.

За загальним правилом за подання адміністративного позову позивач сплачує судовий збір (до прийняття закону про судовий збір – державне мито), розмір якого на сьогодні складає, відповідно до п.1 "б" ст.3 Декрету Кабінету Міністрів України "Про державне мито" №7-93 від 21.01.93 (витяг з Декрету див. у Додатку № 5), 0,2% неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, себто 3 грн.40 коп.

Мито сплачується через банківську установу за реквізитами, котрі можна дізнатися у відповідному суді і в установах Ощадного банку. На жаль, наразі питання щодо уніфікації та незмінності реквізитів для сплати мита, рівно як їхнього доведення до відома суспільства, не вирішено.

ІV. ПЕРЕБІГ СУДОВОГО ПРОЦЕСУ У ПЕРШІЙ ІНСТАНЦІЇ

1. Після надходження позовної заяви, що відповідає за суттю (себто вимоги є такими, що підпадають під компетенцію адміністративних судів та відсутні підстави для відмови у відкритті провадження в адміністративній справі, передусім – відсутнє судове рішення у спорі між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав) і формою вимогам Кодексу, суддя не пізніше наступного дня постановляє ухвалу про відкриття провадження у справі. Копія ухвали надсилається особам, які беруть участь у справі, разом з інформацією про їхні процесуальні права.

2. Водночас з винесенням ухвали про відкриття провадження суддя може (але не зобов’язаний) прийняти рішення про проведення попереднього судового засідання для з’ясування можливості врегулювання спору до судового розгляду, для уточнення позовних вимог, з’ясування наявних доказів та встановлення строків для їх надання суду тощо. Про дату розгляду справи суд сповіщає повісткою.

3. Адміністративна справа має бути розглянута і вирішена протягом не більше двох місяців з дня відкриття провадження. На жаль на практиці цей термін майже не дотримується "через об’єктивні проблеми судочинства" в Україні.

Справу може бути розглянуто як в присутності позивача (та інших осіб, що беруть участь у справі), так і без. Існує процесуальна можливість заявити клопотання про розгляд справи за Вашої відсутності. Якщо такі клопотання заявлять всі особи, що беруть участь у справі, справу буде розглянуто у порядку письмового провадження (тобто на підставі наявних письмових документів). Рекомендується у будь-якому випадку неможливості прибуття у судове засідання заявляти клопотання про відкладення розгляду справи (із зазначенням поважних причин), або про розгляд справи за Вашої відсутності.

За практикою з письмовими запереченнями опонента Ви зможете ознайомитися лише безпосередньо у судовому засіданні (у разі наявності таких взагалі). Радимо заявляти клопотання про оголошення у засіданні перерви для детального ознайомлення із запереченнями у тому разі, якщо Ви вважаєте їх хоча б мінімально суттєвими.

Протягом судового розгляду Ви можете заявляти письмові та усні клопотання (ст.49, ст.133 Кодексу). Клопотання вирішується судом негайно після заслуховування думки інших присутніх осіб, що беруть участь у справі . Якщо Ваше клопотання відхилили, Ви не позбавлені права заявити таке ж або подібне клопотання повторно.

Заявляючи клопотання, Ви повинні намагатися переконати суд у тому, що задоволення цього клопотання є:

а) законним,

б) доцільним у контексті судового розгляду, передусім – для самого суду (полегшить з’ясування обставин справи, спростить формулювання рішення, врешті – дозволить перенести розгляд складної справи з "незручного" для суду часу на зручний тощо).

Під час судового провадження Ви маєте право заявити клопотання про вжиття судом заходів для забезпечення позову (ст.117 Кодексу). Підставами (котрі треба аргументувати в клопотанні) можуть бути:

– очевидна небезпека заподіяння шкоди правам, свободам, інтересам позивача до ухвалення рішення,

– неможливість захисту цих прав, свобод та інтересів без вжиття таких заходів,

– необхідність значних зусиль та витрат для відновлення прав, свобод та інтересів,

– очевидні ознаки протиправності рішення, дії чи бездіяльності суб’єкта владних повноважень.

Клопотання може бути заявлене як під час провадження у першій інстанції, так і під час апеляційного провадження.

У порядку забезпечення позову суд може своєю ухвалою зупинити дію рішення суб’єкта владних повноважень чи його окремих положень, що оскаржуються, або заборонити відповідачеві вчиняти певні дії. Ухвала негайно надсилається суб’єкту владних повноважень і є обов’язковою для виконання.

4. Розгляд справи по суті має таки етапи:

– Доповідь судді (чи головуючого судді) про зміст позову.

– Заслуховування пояснень осіб, що беруть участь у справі, свідків.

Після виступу кожної зі сторін (та третіх осіб – за наявності) інші особи, що беруть участь у справі, можуть ставити запитання. Кількість питань не обмежується.

– Дослідження письмових та речових доказів.

– Додаткові пояснення сторін.

– Судові дебати. Судові дебати – промови осіб, які беруть участь у справі. Суд не може обмежувати тривалість дебатів певним часом.

5. Після закінчення судових дебатів суд виходить до нарадчої кімнати для ухвалення судового рішення.

Відповідно до глави 6 Кодексу доказами можуть бути будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення осіб, які беруть участь у справі, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються судом на підставі:

– пояснень сторін, третіх осіб та їхніх представників,

– показань свідків,

– письмових і речових доказів,

– висновків експертів.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги і заперечення.

Важливо! Належними є докази, які містять інформацію щодо предмету доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмету доказування. При цьому сторони мають право обґрунтовувати належність доказів.

Обставини, встановлені судовим рішенням в адміністративній, цивільній або господарській справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлені ці обставини.

Якщо Ви вважаєте, що надання потрібних доказів (котрі Ви не можете надати самостійно) стане згодом неможливим або ускладненим, Ви маєте право заявити судові прохання про забезпечення цих доказів. У заяві (котру можна подати до відповідного суду ще до початку провадження у справі) необхідно зазначити:

– докази, які необхідно забезпечити,

– обставини, що можуть бути підтверджені цими доказами,

– обставини, які свідчать про те, що надання потрібних доказів може стати неможливим або ускладненим,

– справу, для якої потрібні ці докази, або з якою метою їх потрібно забезпечити.

Суд забезпечує докази допитом свідків, призначенням експертизи, витребуванням та оглядом письмових або речових доказів.

Важливо! Готуючись до судового розгляду справи і виступаючи в суді:

1. Підготуйте коротку промову, котра би чітко пояснювала позовні вимоги, але не повторювала би механічно зміст позовної заяви. Змінюючи навіть порядок аргументації, Ви тим самим створюєте додаткові складнощі для опонента, котрому доведеться "експромтом" реагувати на це.

Водночас, якщо Ви заявляєте щось принципово нове, чого не було у позовній заяві, викладіть це також письмово для занесення у матеріали справи.

Чим чіткіші і стисліші Ваші тези, тим легше вони сприймаються судом і тим складніше опонентові заперечувати їх, відшукувати протиріччя.

2. Не зачитуйте свою позовну заяву чи текст виступу "з паперу", намагайтеся викласти самі – це справляє позитивне враження на неупереджений суд. Принаймні – робіть це в певній частині.

3. Звертайтеся до суду "Ваша честь" чи "Шановний суд".

4. Виступаючи, дивіться на суд, якщо тільки Ви не ставите питання опонентові.

5. Будьте підкреслено ввічливі щодо опонента. По-перше, врешті найчастіше це просто представник, юрист, котрий сам по собі ні в чому не винний. По-друге, це справляє (особливо на тлі підчас некоректної поведінки іншої сторони) добре враження на неупереджений суд.

6. Готуючи промову і думаючи над будь-якими своїми тезами, поставте себе на місце опонента і спробуйте відшукати слабкі місця. Подумайте, які незручні питання Ви би поставили собі і підготуйте можливі відповіді.

7. Заздалегідь підготуйте свої запитання опонентові. Продумайте логічну послідовність, ланцюжок цих запитань, логіка яких могла би підвести суд до висновку щодо Вашої правоти і неправоти опонента. Подумайте, якими могли би бути відповіді опонента і ставте запитання з урахуванням цього, максимально незручно для нього (але коректно і ввічливо). Запитань не має бути надто багато – Ви ризикуєте втратити увагу суду і роздратувати його.

8. Уважно слухайте виступ опонента і занотовуйте основні тези. Це знадобиться Вам для запитань і у дебатах.

9. В усіх випадках будьте спокійні. Сподівайтеся на перемогу, але будьте готові до поразки – дуже ймовірно, що жодної Вашої процесуальної провини в тому не буде і що Ви об’єктивно переможете опонента, однак це не стане вирішальним фактором за відомих сучасних особливостей вітчизняного судочинства (тим більш, позаяк Ви судитеся з представниками влади). Врешті Ви знаєте, що правда – на Вашому боці, а це – головне. Інше – це проблеми опонента і суду.

10. Крім виняткових випадків брутального і відвертого порушення судом очевидних для всіх фундаментальних вимог закону та принципів права – радимо відмовитися від пікетувань і тому подібних акцій стосовно суду. Відсутність безумовної поваги до суду (котра, безперечно має свої підстави і чинники), на наш погляд, є однією з проблем на шляху до побудови правової держави і подолання правового нігілізму.

Натомість за можливості запрошуйте до присутності на судовому засіданні представників засобів масової інформації. Для розміщення оголошення про розгляд справи Ви можете скористатися ресурсами сайту "Майдан" (www.maidan.org.ua), надіславши повідомлення на електронну адресу [email protected]

Для довідки:

"Стаття 134. Обов’язки присутніх у залі судового засідання

1. Особи, присутні у залі судового засідання, при вході до нього суду та при виході суду повинні встати. Особи, які беруть участь у справі, свідки, експерти, спеціалісти дають пояснення, показання, відповідають на питання та задають питання стоячи і лише після надання їм слова головуючим у судовому засіданні.

Постанову суду особи, присутні в залі, заслуховують стоячи. Відступ від цих правил допускається з дозволу головуючого в судовому засіданні.

2. Учасники адміністративного процесу, а також інші особи, присутні в залі судового засідання, зобов’язані додержуватися в судовому засіданні порядку і беззаперечно підкорятися відповідним розпорядженням головуючого у судовому засіданні.

3. Учасники адміністративного процесу звертаються до судді "Ваша честь".

4. Документи та інші матеріали передаються головуючому в судовому засіданні через судового розпорядника".

Судове рішення, яким суд вирішує спір по суті, викладається у формі постанови, котра приймається іменем України, складається і підписується у нарадчій кімнаті.

Відповідно до п.3 ст.160 Кодексу суд вправі "у виняткових випадках" відкласти складення постанови у повному обсязі на 5 днів, виголосивши у судовому засіданні тільки вступну та резолютивну частини. Однак практика свідчить про те, що суди вельми широко тлумачать "виняткові випадки", користуючись цим правом дуже часто. Практичні засоби протидії цьому наразі відсутні.

Судове рішення проголошується прилюдно негайно після виходу суду з нарадчої кімнати (час перебування в нарадчій кімнаті Кодекс не обмежує). Головуючий у судовому засіданні має роз’яснити зміст рішення, порядок і строк його оскарження.

Необхідно констатувати, що на сьогодні Кодекс (і практика судів) не сприяють, м’яко кажучи, легкому і вчасному отриманню стороною судового рішення, позаяк норма про надсилання стороні рішення в Кодексі відсутня. Відповідно до п.2 ст.167 Кодексу "Особи, які беруть участь у справі, можуть отримати в суд копію постанови чи ухвали суду", але на практиці для цього необхідно з’явитися до суду у певний час роботи цивільної канцелярії (цей час у судах різниться), відстояти чергу, заповнити заяву і тільки потім Вам видадуть справу для ознайомлення. Завірені копії судових рішень взагалі видаються у київських судах тільки за резолюцією голови чи заступника голови суду на відповідній заяві.

Безперечно, врегулювання цього питання є дуже важливим у контексті забезпечення доступу громадян до правосуддя.

На сьогодні існує норма п.4 ст.167 Кодексу, яка передбачає надсилання завіреної копії судового рішення судом особі, яка бере участь у справі, але не була присутня у судовому засіданні. Таким чином, якщо Ви вважаєте, що на останньому засіданні Ваша присутність не є обов’язковою, Ви можете (найліпше – повідомивши суд про своє прохання провести це засідання за Вашої відсутності з поважних причин), "зобов’язати" суд надіслати Вам це рішення. Позаяк при цьому Ви ризикуєте отримати рішення після закінчення терміну для його апеляційного оскарження – зберігайте конверта, в котрому Вам буде надіслане це рішення. Спираючись на запізне надсилання судом рішення, Ви зможете аргументувати необхідність прийняття апеляційної скарги після закінчення встановленого Кодексом терміну апеляційного оскарження.

Відповідно до ст.254 Кодексу за загальним правилом рішення суду першої інстанції набирає законної сили після закінчення строку подання заяви про апеляційне оскарження (10 днів), якщо таку заяву не було подано.

Якщо заяву було подано, але апеляційна скарга не була подана протягом 20 днів з дня подання апеляційної заяви, рішення першої інстанції набирає законної сили після закінчення цього строку.

У разі подання апеляційної скарги судове рішення, якщо його не скасоване, набирає законної сили після закінчення апеляційного розгляду справи.

Негайно виконуються, зокрема, постанови суду про:

– обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання,

– усунення обмежень у реалізації права на мирні зібрання.

Норми Кодексу щодо особливостей провадження у справах за адміністративними позовами суб’єктів владних повноважень про обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання (ст.182) та особливостей провадження у справах за адміністративними позовами про усунення обмежень у реалізації права на мирні зібрання наведені у Додатках 11, 12.

V. АПЕЛЯЦІЙНЕ ОСКАРЖЕННЯ

У разі незадоволення судовим рішенням Ви маєте право оскаржити його до апеляційної інстанції шляхом подання апеляційної заяви та апеляційної скарги.

Апеляційна заява – це зроблене на адресу суду стисле повідомлення про намір оскаржити рішення. Зразок апеляційної заяви див. у Додатку №6. Заява подається протягом десяти днів з дня проголошення постанови суду першої інстанції без сплати мита – до апеляційного суду через відповідний суд першої інстанції.

Апеляційна скарга – це детальне обґрунтування своєї незгоди з рішенням суду першої інстанції і відповідних вимог до апеляційного суду щодо скасування чи то зміни зазначеного рішення.

В апеляційній скарзі зазначаються:

1) найменування адміністративного суду апеляційної інстанції, до якого подається скарга;

2) ім’я (найменування), поштова адреса особи, яка подає апеляційну скаргу, а також номер засобу зв’язку, адреса електронної пошти, якщо такі є;

3) дата подання заяви про апеляційне оскарження;

4) вимоги особи, яка подає апеляційну скаргу, до суду апеляційної інстанції;

5) обґрунтування вимог особи, яка подала апеляційну скаргу, із зазначенням того, у чому полягає неправильність чи неповнота дослідження доказів і встановлення обставин у справі та (або) застосування норм права;

6) у разі необхідності – клопотання особи, яка подає апеляційну скаргу, про витребування нових доказів, про виклик свідків тощо;

7) перелік матеріалів, які додаються.

В апеляційній скарзі зазначається, чи особа бажає взяти участь у судовому засіданні суду апеляційної інстанції, чи просить суд розглянути справу за її відсутності.

Якщо в апеляційній скарзі наводяться нові докази, які не були надані суду першої інстанції, то у ній зазначається причина, з якої ці докази не були надані.

До апеляційної скарги додається квитанція про сплату державного мита (на сьогодні, як сказано вище – 1 грн.70 коп., себто 50% від суми мита, що сплачується за подання позовної заяви). Всі документи, що надсилаються разом зі скаргою, подаються за кількістю осіб, що беруть участь у справі (у тому числі і копії апеляційної скарги).

Апеляційна скарга на постанову суду першої інстанції подається протягом 20 днів після подання заяви про апеляційне оскарження. Слід мати на увазі, що, таким чином, подаючи апеляційну заяву в останній день (десятий), Ви продовжуєте собі термін для роботи над апеляційною скаргою. Апеляційну скаргу може бути подано і без попереднього подання заяви, але у такому випадку – протягом 10 днів після проголошення судового рішення.

Скарга надсилається до апеляційного суду знов-таки через суд першої інстанції. Водночас копію апеляційної скарги (тобто тільки копію, без документів, що додаються до скарги) треба надіслати безпосередньо до апеляційного суду.

Суд апеляційної інстанції за загальним правилом переглядає судові рішення суду першої інстанції в межах апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції не може розглядати позовні вимоги, що не були заявлені в суді першої інстанції.

. Апеляційний розгляд здійснюється колегією суддів у складі трьох суддів. Після відкриття судового засідання і вирішення клопотань осіб, які беруть участь у справі, суддя-доповідач доповідає зміст судового рішення, що оскаржується, апеляційної скарги та заперечень на неї.

Для надання пояснень, а також у судових дебатах першій надається слово особі, що подала апеляційну скаргу. Якщо апеляційні скарги подали обидві сторони, першим дає пояснення позивач. За ними дають пояснення і виступають у дебатах особи, які приєдналися до апеляційної скарги, а потім – інші особи, які беруть участь у справі.

Неприбуття у судове засідання сторін або інших осіб, які беруть участь у справі, належним чином повідомлених про дату, час і місце апеляційного розгляду, не перешкоджає судовому розгляду справи. Ви також можете заявити клопотання про розгляд справи у порядку письмового провадження (без участі сторін).

Після закінчення апеляційного розгляду справи колегія суддів виходить до нарадчої кімнати для ухвалення судового рішення.

За наслідками розгляду апеляційної скарги на постанову суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право (ст.198 Кодексу):

1) залишити апеляційну скаргу без задоволення, а постанову суду – без змін;

2) змінити постанову суду;

3) скасувати її та прийняти нову постанову суду;

4) скасувати постанову суду і залишити позовну заяву без розгляду або закрити провадження у справі;

5) визнати постанову суду нечинною і закрити провадження у справі;

6) скасувати постанову суду і направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Що слід доводити, подаючи скаргу, в залежності від Ваших вимог?

 

Характер вимог

Що треба довести (принаймні одну із обставин)

1

Зміна судового рішення

1) Правильне по суті рішення, але із помилковим застосуванням норм матеріального чи процесуального права.

2) Вирішення не всіх позовних вимог або питань.

2

Скасування судового рішення та ухвалення нового рішення

1) Неповне з’ясування судом обставин, що мають значення для справи.

2) Недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції вважає встановленими.

3) Невідповідність висновків суду обставинам справи.

4) Порушення норм матеріального або процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи або питання.

3

Скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд

1) Справу розглянуто і вирішено неповноважним складом суду.

2) В ухваленні судового рішення брав участь суддя, якому було заявлено відвід на підставі обставин, які викликали сумнів у неупередженості судді, і заяву про його відвід визнано судом апеляційної інстанції обґрунтованою.

3) Судове рішення ухвалено чи підписано не тим суддею, який розглядав справу.

За підсумками судового розгляду в апеляційній інстанції суд виносить ухвалу.

VI. КАСАЦІЙНЕ ОСКАРЖЕННЯ

У разі незгоди з вердиктом суду апеляційної інстанції існує можливість звернутися з касаційною скаргою до Вищого адміністративного суду України, котрий є судом касаційної інстанції, оскаржуючи судові рішення (і апеляційної, і першої інстанції) повністю або частково. Підставами касаційного оскарження є порушення судом норм матеріального чи процесуального права.

Касаційну скаргу може бути подано у письмовій формі (безпосередньо до Вищого адміністративного суду) протягом одного місяця після набрання законної сили судовим рішенням суду апеляційної інстанції (або після проголошення рішення у повному обсязі протягом 5 днів після прийняття).

Касаційна скарга подається в письмовій формі.

У касаційній скарзі зазначаються:

1) найменування адміністративного суду касаційної інстанції;

2) ім’я (найменування), поштова адреса особи, яка подає касаційну скаргу, та осіб, які беруть участь у справі, а також їх номери засобу зв’язку, адреса електронної пошти, якщо такі є;

3) судові рішення, що оскаржуються;

4) обґрунтування вимог особи, що подає касаційну скаргу, із зазначенням того, у чому полягає порушення норм матеріального чи процесуального права;

5) вимоги особи, що подає касаційну скаргу, до суду касаційної інстанції;

6) у разі необхідності – клопотання особи, що подає касаційну скаргу;

7) перелік матеріалів, які додаються.

Касаційна скарга може містити клопотання особи про розгляд справи за її участю. За відсутності такого клопотання вважається, що особа не бажає взяти участь у судовому засіданні суду касаційної інстанції (якщо жодна з осіб, що беруть участь у справі, не заявляє такого клопотання, справа розглядається у порядку письмового провадження).

Касаційна скарга підписується особою, яка її подає, або її представником, який додає оформлений належним чином документ про свої повноваження.

До касаційної скарги додаються документ про сплату державного мита, а також копії касаційної скарги відповідно до кількості осіб, які беруть участь у справі, та копії оскаржуваних рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

Суд касаційної інстанції перевіряє тільки правильність застосування судами першої та апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, не досліджуючи і не оцінюючи докази.

Законом від 16.03.06 Кодекс було доповнено вельми реакційною статтею про попередній розгляд справи у касаційній інстанції, котрий проводиться (ст.220-1) "без повідомлення осіб, які беруть участь у справі". Згідно з п.3 та 4 цієї статті суд має при попередньому розгляді право не лише скасувати судове рішення за наявності підстав, які тягнуть за собою обов’язкове скасування рішення, що в принципі є логічним, але і "залишити рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування рішення".

Таким чином, законодавець надав суду повноваження вирішити "долю" сторін навіть без їхнього повідомлення.

Якщо відсутні підстави для обов’язкового скасування рішення та суд не задовольняє скаргу ще у попередньому розгляді, вона призначається до розгляду у судовому засіданні (про що виноситься ухвала і надсилається особам, що беруть участь у справі).

Касаційний розгляд здійснюється колегією суддів у складі не менше п’яти суддів. Після відкриття судового засідання і вирішення клопотань осіб, які беруть участь у справі, суддя-доповідач доповідає в необхідному обсязі зміст судових рішень, що оскаржуються, касаційної скарги та заперечень на неї. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, дають свої пояснення. Першою дає пояснення особа, яка подала касаційну скаргу. Якщо касаційні скарги подали обидві сторони, першим дає пояснення позивач. Суд може обмежити тривалість пояснень, встановивши для всіх осіб, які беруть участь у справі, рівний проміжок часу, про що оголошується на початку судового засідання. Неприбуття сторін або інших осіб, які беруть участь у справі, належним чином повідомлених про дату, час і місце касаційного розгляду, не перешкоджає судовому розгляду справи.

Суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право (ст.223 Кодексу):

1) залишити касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення – без змін;

2) змінити судове рішення суду апеляційної інстанції, скасувавши судове рішення суду першої інстанції;

3) змінити судове рішення суду апеляційної інстанції, залишивши судове рішення суду першої інстанції без змін;

4) змінити судове рішення суду першої інстанції, скасувавши судове рішення суду апеляційної інстанції;

5) скасувати судове рішення суду апеляційної інстанції та залишити в силі судове рішення суду першої інстанції;

6) скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій і направити справу на новий розгляд або для продовження розгляду;

7) скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій і залишити позовну заяву без розгляду або закрити провадження;

8) визнати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій такими, що втратили законну силу, і закрити провадження;

9) скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій та ухвалити нове судове рішення.

Що потрібно доводити, подаючи касаційну скаргу?

 

Характер вимог

Що треба довести

1

Зміна судових рішень.

У справі нема необхідності досліджувати нові докази або встановлювати обставини, а судове рішення, котре змінюється, є помилковим тільки в частині.

2

Скасування рішення апеляційної інстанції та залишення в силі рішення першої інстанції.

Помилковість скасування або зміни апеляційною інстанцією рішення суду першої інстанції.

3

Скасування рішень судів першої та (або) апеляційної інстанції і направлення справи на новий розгляд.

Порушення норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи і не можуть бути усунені судом касаційної інстанції.

4

Скасування судових рішень і ухвалення нового судового рішення

Обставини справи встановлені повно і правильно, але суди першої та апеляційної інстанції порушили норми матеріального чи процесуального права. що призвело до ухвалення незаконного судового рішення.

За підсумками розгляду касаційної скарги Вищий адміністративний суд постановляє ухвалу або постанову (у разі зміни рішення суду першої або апеляційної інстанції чи прийняття нового рішення про задоволення або відхилення позовних вимог).

VIІ. ПРОВАДЖЕННЯ ЗА ВИНЯТКОВИМИ ОБСТАВИНАМИ ТА ПРОВАДЖЕННЯ ЗА НОВОВИЯВЛЕНИМИ ОБСТАВИНАМИ

Переглядом справи у касаційній інстанції (Вищим адміністративним судом України) зазвичай закінчується "ординарне" провадження. Подальший рух справи у межах вітчизняного адміністративного судочинства є, відповідно до Кодексу, можливим лише за окремих обставин.

1. Верховний Суд України може переглянути судові рішення за винятковими обставинами після їх перегляду у касаційній інстанції (Глава 3 Кодексу).

Підставами для перегляду може бути наступне:

– неоднакове застосування судом касаційної інстанції однієї і тієї ж самої норми права (Державний реєстр судових рішень є доступним у мережі Інтернет за адресою: http://www2.maidan.org.ua/news/view.php3?bn=maidan_free&trs=-1&key=1150743265&first=1150743286&last=1150698214 ),

– визнання судових рішень міжнародною судовою інстанцією, юрисдикція якої визнана Україною, такими, що порушують міжнародні зобов’язання України.

Відповідну скаргу може бути подано безпосередньо до Верховного Суду України протягом одного місяця з дня відкриття зазначених обставин (якщо Верховний Суд не знайде, за заявою скаржника, підстав для поновлення строку).

2. Постанова або ухвала суду, що набрала законної сили, може бути переглянута за нововиявленими обставинами (Глава 4 Кодексу):

– істотні для справи обставини, що не були і не могли бути відомі особі, що звертається із заявою, на час розгляду справи,

– встановлення вироком суду завідомо неправдивих показань свідка, висновку експерта, завідомо неправильного перекладу, фальшивості документів або речових доказів, що потягли за собою ухвалення незаконного або необґрунтованого рішення,

– встановлення вироком суду вини судді у вчиненні злочину, внаслідок якого було ухвалено незаконне або необґрунтоване рішення,

– скасування судового рішення, яке стало підставою для прийняття постанови, чи постановлення ухвали, що належить переглянути,

– встановлення Конституційним Судом України неконституційності закону, іншого правового акта чи їх окремого положення, застосованого судом при вирішенні справи, якщо рішення суду ще не виконано.

Заяву про перегляд рішення за нововиявленими обставинами можна подати протягом одного місяця після того, як особа, яка звертається до суду, дізналася, або могла дізнатися про ці обставини. Заява подається до того суду, який першим допустив помилку при вирішенні справи через незнання про існування відповідної обставини.

VIII. "ЄВРОПЕЙСЬКИЙ АСПЕКТ"

Приєднання України до Європейської конвенції захисту прав людини і основоположних свобод мало одним з найважливіших наслідків можливість звернення до Європейського суду з прав людини з заявами про порушення українською державою прав і свобод, гарантованих Конвенцією. Кількість заяв все зростає, зростає і кількість рішень, прийнятих Судом за цими заявами. Перше рішення у справі Кайсин та інші було прийняте 3 травня 2001 року. Якщо за період 2001 – 2004 рр. Судом було прийнято 23 рішення по суті за заявами проти України, то у 2005 році – вже 123 рішення, а за перші чотири місяці 2006 року – 43 рішення. Можна впевнено стверджувати, що рішення Суду за українськими заявами все більше допомагають в боротьбі за дотримання прав і свобод і все більше впливають на національну правову систему.

Так, позиція Суду, згідно з якою право на справедливий судовий розгляд було б примарним, якби рішення, винесене на користь особи, залишалось невиконаним, привела до кваліфікації невиконання судових рішень по виплаті заборгованої зарплатні (пенсії, регресу, тощо) у низці українських справ, як порушення права на справедливий суд. Це допомогло сотням українців отримати борги, і цей процес триває й далі. Рішення Суду по справі Полторацький проти України призвело до обмеження цензури в установах виконання покарань. У рішенні по справі Совтрансавто-Холдинг проти України Європейський суд, зокрема, зазначив, що випадки втручання з боку органів державної виконавчої влади у здійснення правосуддя відображають брак поваги до самого функціонування судової гілки влади. Не менш важливими для подальшого розвитку практики Європейського суду стосовно України стали і рішення по справах Сем Меріт проти України та Світлана Науменко проти України, в яких Суд дійшов висновку про порушення права особи на справедливий судовий розгляд в частині розумного строку. При цьому в першій справі Європейський суд розглядав кримінальну справу, застосувавши критерії визначення “розумності” строків судового розгляду також і до досудового слідства і надавши своє власне трактування часовим межам поняття “кримінального обвинувачення”, зазначеного в статті 6 Конвенції. Друга справа стосувалась цивільного провадження і також має особливість – Європейський суд вирішив рахувати строки цивільного провадження з моменту подання позовної заяви і до моменту виконання рішення національного суду, що значно відрізняється від підходів до часових меж, які застосовуються в українському законодавстві. Не можна не згадати і рішення, винесене Європейським судом з прав людини по справі Трегубенко проти України, в якому черговий раз було наголошено на одному з основних принципів верховенства права – принципі правової визначеності. Він полягає в тому, що рішення суду, яке набуло статусу остаточного, не може бути скасоване в порядку нагляду чи в будь-якому іншому порядку, не обмеженому часовими межами та компетенцією, навіть якщо такий порядок має на меті виправлення недоліків та помилок, допущених судами нижчих ланок. Рішення Суду у справі Афанасьєв проти України принесло нове для української доктрини права положення: відсутність ефективного розслідування скарги на застосування катувань становить порушення права на захист від катувань та жорстокого поводження, гарантованого статтею 3 Конвенції.

При цьому роль рішень Європейського суду з прав людини для України залишалася невизначеною. Ясно, що необхідно виконувати рішення щодо справедливої сатисфакції, а от як може вплинути рішення Європейського суду на рішення національних судів, на законодавство – було незрозуміло. Відповіді на ці питання дав Закон №3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", прийнятий Верховною Радою України 23 лютого 2006 року (текст наводиться у Додатку 10).

Закон регулює відносини, що виникають у зв’язку:

– з обов’язком держави виконати рішення Європейського суду з прав людини у справах проти України,

– з необхідністю усунення причин порушення Україною Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод і протоколів до неї,

– з впровадженням в українське судочинство та адміністративну практику європейських стандартів прав людини,

– зі створення передумов для зменшення числа заяв до Європейського суду прав людини (ЄСПЛ) проти України.

Не можна не визнати, що якщо "зменшення числа заяв до ЄСПЛ" проти України буде наслідком покращення стану з дотриманням прав людини в Україні та поступу українського судочинства на шляху до реального Правосуддя, цей намір законодавця можна лише вітати.

Закон встановлює, що рішення ЄСПЛ є обов’язковим для виконання Україною і встановлює порядок оприлюднення таких рішень і виконання таких рішень, що здійснюється за рахунок Державного бюджету України.

Оприлюднення рішень ЄСПЛ здійснюється:

а) через газети "Урядовий кур’єр" та "Голос України" шляхом опублікування стислого викладу рішення українською мовою, котрий має включати:

– офіційну назву рішення мовою оригіналу та в перекладі українською мовою,

– номер заяви до ЄСПЛ,

– дату постановлення рішення,

– стислий виклад фактів у справі,

– переклад резолютивної частини рішення.

б) опублікування повних текстів рішень спеціалізованими юридичними виданнями.

На виконання рішення здійснюються:

– виплата відшкодування,

– додаткові заходи індивідуального характеру,

– заходи загального характеру.

Стадії виконання рішення щодо виплати відшкодування.

1. Надсилання українським Органом представництва в ЄСПЛ стягувачеві (заявникові) повідомлення про його право подати до державної виконавчої служби заяву про виплату присудженого відшкодування.

2. Надсилання тексту рішення до державної виконавчої служби.

3. Відкриття виконавчого провадження державною виконавчою службою.

4. Надсилання державною виконавчою службою до Державного казначейства постанови про відкриття провадження і банківських реквізитів стягувача.

5. Перерахування Державним казначейством України коштів на рахунок стягувача.

6. Закінчення державною виконавчою службою виконавчого провадження після отримання повідомлення від Державного казначейства про перерахування коштів.

7. Надсилання державною виконавчою службою відповідного повідомлення про закінчення провадження Органу представництва України в ЄСПЛ.

Окрім виплати відшкодування Закон передбачає застосування додаткових заходів індивідуального характеру, спрямованих на відновлення настільки, наскільки це можливо, порушеного права. Відновлення попереднього юридичного стану стягувача здійснюється, зокрема, шляхом повторного розгляду справи судом, включаючи відновлення провадження у справі, або шляхом повторного розгляду справи адміністративним органом.

Не менш важливими є (за умови, безперечно, їх практичного здійснення, а не декларації) передбачені в Законі "заходи загального характеру", що вживаються "з метою забезпечення додержання державою положень Конвенції, порушення яких встановлене Рішенням, забезпечення усунення недоліків системного характеру, які лежать в основі виявленого Судом порушення, а також усунення підстав для надходження до Суду заяв проти України, спричинених проблемою, що вже була предметом розгляду в Суді".

До таких заходів відносяться:

– внесення змін до чинного законодавства та практики його застосування,

– внесення змін до адміністративної практики,

– забезпечення юридичної експертизи законопроектів,

– забезпечення професійної підготовки з питань вивчення Конвенції та практики Суду,

– інші заходи.

Заходи загального характеру ініціюються Органом представництва України в ЄСПЛ перед Кабінетом Міністрів України, котрий видає відповідні нормативні акти в межах своєї компетенції на вносить у порядку законодавчої ініціативи до Верховної Ради України законопроекти щодо прийняття нових, скасування чинних законів або внесення до них змін.

Закон також визначає порядок застосування Конвенції та практики ЄСПЛ у сфері законодавства та адміністративній практиці:

"Орган представництва здійснює юридичну експертизу всіх законопроектів, а також підзаконних нормативних актів, на які поширюється вимога державної реєстрації, на відповідність Конвенції, за результатами чого готує спеціальний висновок.

Нездійснення передбаченої частиною першою цієї статті перевірки або наявність висновку про невідповідність підзаконного акта вимогам Конвенції є підставою для відмови в державній реєстрації відповідного підзаконного акта.

Орган представництва забезпечує постійну та з розумною періодичністю перевірку чинних законів і підзаконних актів на відповідність Конвенції та практиці Суду, передовсім у сферах, що стосуються діяльності правоохоронних органів, кримінального провадження, позбавлення свободи.

За результатами передбаченої у частині третій цієї статті перевірки Орган представництва подає до КМУ пропозиції щодо внесення змін до чинних законів та підзаконних актів з метою приведення їх у відповідність з вимогами Конвенції та відповідною практикою Суду.

Міністерства та відомства забезпечують систематичний контроль за додержанням у рамках відомчого підпорядкування адміністративної практики, що відповідає Конвенції та практиці Суду".

Законом установлено засадничо важливе положення, відповідно до якого українські суди "застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику суду як джерело права" (ст.17). Таким чином вперше на законодавчому рівні прямо зафіксовано можливість безпосереднього посилання на Конвенцію та на чинні рішення ЄСПЛ в обґрунтування позовних вимог.

Отже, можна використовувати величезний корпус рішень Європейського суду з прав людини для підсилення аргументації на захист прав людини в українських судах і адміністративній практиці.

ІX. ЗАМІСТЬ ПІСЛЯМОВИ

Отже, положення Конституції України та Кодексу адміністративного судочинства України надають правозахисникам, громадянським активістам, рівно як іншим громадянам та їх об’єднанням, потужний механізм для захисту прав, свобод та інтересів. Чим більше ми будемо користуватися цим інструментом, тим ефективнішим засобом "громадянської самооборони" він ставатиме, позаяк ми набуватимемо досвід, знання та практичні вміння, а влада, котра, як відомо, наразі не схильна до надто великої толерації до громадянських та людських прав і свобод, пройде у судах відповідний "виховний курс"

Безперечно, у рамках невеличкої книжки неможливо охопити всі аспекти застосування Кодексу, вона може стати лише "введенням у дискурс", запрошенням до практичного судового правозахисту, котрий є вкрай актуальним і необхідним для забезпечення наших з Вами прав, свобод та інтересів, розвитку громадянського суспільства, розбудови України як правової держави, відповідальної перед народом-сувереном.

Контактна інформація:

[email protected] – Євген Захаров, співголова Харківської правозахисної групи.

[email protected] – Олександр Северин, к.ю.н., правовий радник Альянсу "Майдан".

 

X. ПЕРЕЛІК ДОДАТКІВ

1. Постанова Пленуму Верховного Суду України "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя" №9 від 01.11.96

2. Ухвала Печерського районного суду м. Києва від 07.02.06 у справі за позовом О.Северина та А.Ігнатова до Президента України та Верховної Ради України про визнання протиправними рішення, бездіяльності та дії.

3. Ухвала Апеляційного суду м. Києва від 11.04.06 у справі за позовом О.Северина та А.Ігнатова до Президента України та Верховної Ради України про визнання протиправними рішення, бездіяльності та дії.

4. Зразок позовної заяви.

5. Витяг з Декрету Кабінету Міністрів України "Про державне мито" 21.01.93р. № 7-93.

6. Зразок апеляційної заяви.

7. Зразок апеляційної скарги.

8. Зразок касаційної скарги.

9. Адреси та реквізити Печерського районного суду м. Києва, Апеляційного суду м. Києва, Вищого адміністративного суду України, реквізити для сплати державного мита.

10. Закон України від 23.02.06 "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини".

11. Стаття 182 Кодексу. Особливості провадження у справах за адміністративними позовами суб’єктів владних повноважень про обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання.

12. Стаття 183 Кодексу. Особливості провадження у справах за адміністративними позовами про усунення обмежень у реалізації права на мирні зібрання.

ДОДАТОК 1

ПЛЕНУМ ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ

Постанова № 9

від 1 листопада 1996 року

ПРО ЗАСТОСУВАННЯ КОНСТИТУЦІЇ УКРАЇНИ ПРИ ЗДІЙСНЕННІ ПРАВОСУДДЯ

Конституцією України кожній людині гарантовано право звернутись до суду для захисту своїх конституційних прав і свобод.

Конституція має найвищу юридичну силу, а її норми є нормами прямої дії. Це зобов’язує суди при розгляді конкретних справ керуватись насамперед нормами Конституції України.

З метою правильного застосування норм Конституції при здійсненні правосуддя Пленум Верховного Суду України постановляє дати судам такі роз’яснення:

1. Відповідно до ст. 8 Конституції в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституційні права та свободи людини і громадянина є безпосередньо діючими. Вони визначають цілі і зміст законів та інших нормативно-правових актів, зміст і спрямованість діяльності органів законодавчої та виконавчої влади, органів місцевого самоврядування і забезпечуються захистом правосуддя.

Виходячи із зазначеного принципу та гарантування Конституцією судового захисту конституційних прав і свобод, судова діяльність має бути спрямована на захист цих прав і свобод від будь-яких посягань шляхом забезпечення своєчасного і якісного розгляду конкретних справ. При цьому слід мати на увазі, що згідно зі ст.22 Конституції закріплені в ній права і свободи людини й громадянина не є вичерпними.

2. Оскільки Конституція України, як зазначено в її ст. 8, має найвищу юридичну силу, а її норми є нормами прямої дії, суди при розгляді конкретних справ мають оцінювати зміст будь-якого закону чи іншого нормативно-правового акта з точки зору його відповідності Конституції і в усіх необхідних випадках застосовувати Конституцію як акт прямої дії. Судові рішення мають ґрунтуватись на Конституції, а також на чинному законодавстві, яке не суперечить їй.

У разі невизначеності в питанні про те, чи відповідає Конституції України застосований закон або закон, який підлягає застосуванню в конкретній справі, суд за клопотанням учасників процесу або за власною ініціативою зупиняє розгляд справи і звертається з мотивованою ухвалою (постановою) до Верховного Суду України, який відповідно до ст. 150 Конституції може порушувати перед Конституційним Судом України питання про відповідність Конституції законів та інших нормативно-правових актів. Таке рішення може прийняти суд першої, касаційної чи наглядної інстанції в будь-якій стадії розгляду справи.

Суд безпосередньо застосовує Конституцію у разі:

1) коли зі змісту норм Конституції не випливає необхідність додаткової регламентації її положень законом;

2) коли закон, який був чинним до введення в дію Конституції чи прийнятий після цього, суперечить їй;

3) коли правовідносини, що розглядаються судом, законом України не врегульовано, а нормативно-правовий акт, прийнятий Верховною Радою або Радою міністрів Автономної Республіки Крим, суперечить Конституції України;

4) коли укази Президента України, які внаслідок їх нормативно-правового характеру підлягають застосуванню судами при вирішенні конкретних судових справ, суперечать Конституції України.

Якщо зі змісту конституційної норми випливає необхідність додаткової регламентації її положень законом, суд при розгляді справи повинен застосувати тільки той закон, який ґрунтується на Конституції і не суперечить їй.

3. Слід мати на увазі, що суд не може, застосувавши Конституцію як акт прямої дії, визнати неконституційними закони чи правові акти, перелічені в ст. 150 Конституції, оскільки це віднесено до виключної компетенції Конституційного Суду України. Разом з тим суд може на підставі ст. 144 Конституції визнати такими, що не відповідають Конституції чи законам України, рішення органів місцевого самоврядування, а на підставі ст. 124 Конституції – акти органів державної виконавчої влади: міністерств, відомств, місцевих державних адміністрацій тощо. Звернення до Конституційного Суду України в такому разі не вимагається.

4. Виходячи з положення ст. 9 Конституції України про те, що чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України, суд не може застосувати закон, який регулює правовідносини, що розглядаються, інакше як міжнародний договір. У той же час міжнародні договори застосовуються, якщо вони не суперечать Конституції України.

5. Судам необхідно виходити з того, що нормативно-правові акти будь-якого державного чи іншого органу (акти Президента України, постанови Верховної Ради України, постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України, нормативно-правові акти Верховної Ради Автономної Республіки Крим чи рішення Ради міністрів Автономної Республіки Крим, акти органів місцевого самоврядування, накази та інструкції міністерств і відомств, накази керівників підприємств, установ та організацій тощо) підлягають оцінці на відповідність як Конституції, так і закону.

Якщо при розгляді справи буде встановлено, що нормативно-правовий акт, який підлягав застосуванню, не відповідає чи суперечить законові, суд зобов’язаний застосувати закон, який регулює ці правовідносини.

6. Згідно з ч. 2 ст. 6 Конституції органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією межах і відповідно до законів України.

Закони та інші нормативні акти, прийняті до набуття чинності Конституцією, є чинними в частині, що не суперечить їй (ст. 1 розділу XV Конституції). У зв’язку з цим при розгляді справи суд може на підставі Постанови Верховної Ради України від 12 вересня 1991 р. "Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства СРСР" застосувати нормативні акти колишнього Союзу РСР, які не суперечать Конституції і законам України.

7. Звернути увагу судів на те, що згідно з ч. 2 ст. 57 Конституції є не чинними, а отже, не можуть застосовуватись ті закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов’язки громадян, які не доведені до відома населення у встановленому законом порядку. Це означає, що судове рішення не може ґрунтуватись на не оприлюднених нормативно-правових актах такого змісту.

8. З урахуванням конституційного положення про те, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, юрисдикція яких поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі (ст.124 Конституції), судам підвідомчі всі спори про захист прав і свобод громадян. Суд не вправі відмовити особі в прийнятті позовної заяви чи скарги лише з тієї підстави, що її вимоги можуть бути розглянуті в передбаченому законом досудовому порядку.

Статтею 55 Конституції кожній людині гарантовано право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, місцевого самоврядування, посадових осіб і службових осіб, а тому суд не повинен відмовляти особі в прийнятті чи розгляді скарги з підстав, передбачених законом, який це право обмежує.

11. При вирішенні цивільних справ суд має виходити з поданих сторонами доказів. Поряд з цим він може запропонувати позивачеві чи відповідачеві подати додаткові докази, а в разі, коли сторони не в змозі їх зібрати, а без них правильно вирішити справу неможливо, – за клопотанням сторін сам витребувати такі докази.

15. З урахуванням конституційного положення про те, що ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підстав і закону за рішенням суду (ст. 47 Конституції), судам слід при вирішенні житлових спорів виходити з неприпустимості виселення в адміністративному порядку за санкцією прокурора осіб, які самоуправно зайняли жиле приміщення або проживають у будинках, що загрожують обвалом.

При розгляді спорів про право користування жилим приміщенням необхідно брати до уваги, що ст. 33 Конституції гарантує кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, свободу пересування та вільний вибір місця проживання. Це означає, що наявність чи відсутність прописки самі по собі не можуть бути підставою для визнання права користування жилим приміщенням за особою, яка там проживала чи вселилась туди як член сім’ї наймача(власника) приміщення, або ж для відмови їй у цьому.

16. Суди мають суворо додержувати передбаченого ст. 56 Конституції права особи на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Матеріальна та моральна шкода, заподіяна при здійсненні правосуддя, відшкодовується державою відповідно до ст. 62 Конституції лише безпідставно засудженій особі у разі скасування вироку як неправосудного.

22. Гарантовані статтями 30 і 31 Конституції недоторканність житла і таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції є невід’ємним правом особи. Дозвіл на проникнення до житла чи до іншого володіння особи, на накладення арешту на кореспонденцію, її виїмку в поштово-телеграфних установах та на зняття інформації з каналів зв’язку надається тільки судом. За результатами розгляду матеріалів про надання такого дозволу, який здійснюється судом з додержанням таємниці слідства, ухвалюється процесуальне рішення.

Слід мати на увазі, що статті 9 і 13 Перехідних положень Конституції (розділу XV) на дію ст. 30 (в частині надання дозволу на проникнення до житла чи іншого володіння особи) та ст. 31 Конституції не поширюються.

23. Відповідно до ч. 5 ст. 124 Конституції судові рішення ухвалюються іменем України і є обов’язковими до виконання на всій її території усіма без винятку органами державної влади, місцевого самоврядування, підприємствами, організаціями, установами, посадовими особами, а також окремими громадянами та їх об’єднаннями.

У разі невиконання судових рішень суди мають піддавати винних у цьому осіб встановленій законом відповідальності.

 

 

ДОДАТОК 2

Ухвала Печерського районного суду м. Києва від 07.02.06 у справі за позовом О.Северина та А.Ігнатова до Президента України та Верховної Ради України про визнання протиправними рішення, бездіяльності та дії.

 

 

ДОДАТОК 3

Ухвала Апеляційного суду м. Києва від 11.04.06 у справі за позовом О.Северина та А.Ігнатова до Президента України та Верховної Ради України про визнання протиправними рішення, бездіяльності та дії.

 

 

ДОДАТОК 4

___

___

___

(назва і адреса суду)

 

Позивач: громадянин України___

Адреса:___

Телефон:___

Електронна пошта:___

Відповідач: ___

(назва або ПІБ)

Адреса:___

Телефон:___

(якщо відомо)

Електронна пошта:___

(якщо відомо)

"" ___ 2006 року.

ПОЗОВНА ЗАЯВА

(АДМІНІСТРАТИВНИЙ ПОЗОВ)

 

щодо оскарження (визнання протиправною) бездіяльності___, яка порушує права громадянина

(назва або посада та ПІБ відповідача)

 

"___" ___ 2005_року я, як громадянин України, реалізуючи своє конституційне і законне право на отримання інформації, звернувся до___з запитом (далі за текстом – "запит"), у якому просив надати наступну інформацію:

1.___.

2. ___.

3. ___

Відповідно до поштового повідомлення про вручення (додається), запит надійшов до адресата "___"___200_ року.

На жаль, незважаючи на те, що відповідно до ст.33 Закону України "Про інформацію" від 02.10.92 "задоволення запиту здійснюється протягом місяця, якщо інше не передбачено законом", на сьогодні жодної відповіді на запит мені надано не було.

Вважаю, що бездіяльність___є неконституційною та незаконною, ненадання відповіді на запит порушує моє, як громадянина України, право на інформацію, оскільки:

1. Відповідно до ст. 40 Конституції України, "усі мають право направляти...письмові звернення...до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов’язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк".

Згідно з частиною другою ст.34 Конституції України "кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб – на свій вибір".

При цьому відповідно до ст.19 Конституції України органи державної влади та їх посадові особи зобов’язані діяти на підставі, в межах повноважень, що передбачені Конституцією і законами України.

2. Статтею 9 Закону України “Про інформацію” від 02.10.92 передбачено, що "всі громадяни України... мають право на інформацію, що передбачає можливість вільного одержання, використання, поширення та зберігання відомостей, необхідних їм для реалізації ними своїх прав, свобод і законних інтересів". Одним з механізмів реалізації цього права є надсилання громадянами інформаційних запитів та запитів про надання інформації (ст.32 цього ж Закону), причому за частиною другою та третьою ст.45 цього Закону "ніхто не може обмежувати права особи у виборі форм і джерел одержання інформації, за винятком випадків, передбачених законом. Суб’єкт права на інформацію може вимагати усунення будь-яких порушень його права".

3. Відповідно до ст.10 Конвенції про захист прав і основних свобод людини, ратифікованої Законом України від 17.07.97, кожна людина має право одержувати і поширювати інформацію.

При цьому:

– за частиною першою ст. 9 Конституції України "чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України",

– за ст. 4 Закону “Про інформацію” міжнародні договори та угоди, ратифіковані Україною, є частиною законодавства України про інформацію,

– за п.1 ст.19 Закону України "Про міжнародні договори України" від 29.06.04 "чинні міжнародні договори України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства".

4. Відповідно до Рекомендації Комітету міністрів державам-членам Ради Європи № R (81) 19 стосовно доступу до інформації, право доступу до інформації надається будь-якій особі, без будь-яких обмежень.

Таким чином, не надавши в установлений законом строк обґрунтованої відповіді на запит від ___, ___своєю бездіяльністю унеможливив реалізацію мною, відповідно до законодавства, права на отримання інформації, порушивши низку чинних правових норм, включно з нормами Конституції України. Моє порушене право на інформацію має бути відновлене шляхом визнання бездіяльності ___ протиправною і зобов’язанням його надати мені належну обґрунтовану відповідь, задовольнивши запит.

Враховуючи вищевикладене,

на підставі ст. 19, 34, 40, ч.2 ст.55 Конституції України, ст.9, 29, 33, 45 ЗУ “Про інформацію”, ст. 10 Конвенції про захист прав і основних свобод людини, ратифікованої Законом України від 17.07.97,

керуючись ст. 6, 17-19, 104-106, п.п.1, 2, п.2 ст.162 Кодексу адміністративного судочинства України,

ПРОШУ ШАНОВНИЙ СУД:

1. Визнати протиправною бездіяльність___, яка виявилася у ненаданні відповіді на мій запит від "___"___200_р.

2. Зобов’язати ___ протягом 15-ти днів надати, відповідно до законодавства, належну обґрунтовану відповідь на мій запит від "___"___200_р.

3. Стягнути з відповідача на мою користь сплачене державне мито в розмірі 3 грн. 40 коп.

Додатки:

1.Копія запиту гр-на України ___. до ___ від "___" ___200_р.

2. Копія повідомлення (датовано "___" ___200_р) про вручення адресату вищезазначеного запиту

3. Копія позовної заяви для відповідача.

4. Квитанція про сплату державного мита.

 

ДОДАТОК 5

Д Е К Р Е Т КАБІНЕТУ МІНІСТРІВ УКРАЇНИ

Про державне мито

Стаття 1. Платники державного мита

Платниками державного мита на території України є фізичні та юридичні особи за вчинення в їхніх інтересах дій та видачу документів, що мають юридичне значення, уповноваженими на те органами.

Стаття 2. Об’єкти справляння державного мита

Державне мито справляється:

1) із позовних заяв, заяв з переддоговірних спорів, заяв (скарг) у справах окремого провадження і скарг на рішення, прийняті відносно релігійних організацій, з апеляційних скарг на рішення судів і скарг на рішення, що набрали законної сили, а також за видачу судами копій документів;

(Пункт 1 статті 2 із змінами, внесеними згідно із Законом № 3096-III (3096-14) від 07.03.2002)

2) із позовних заяв і заяв кредиторів у справах про банкрутство, що подаються до господарських судів, та апеляційних і касаційних скарг на рішення та постанови, а також заяв про їх перегляд за нововиявленими обставинами;

(Пункт 2 статті 2 із змінами, внесеними згідно із Законом № 3096-III (3096-14) від 07.03.2002).

Стаття 3. Розміри ставок державного мита

Ставки державного мита встановлюються в таких розмірах:

1. Із заяв і скарг, що подаються до суду, та за видачу судом копій документів:

...

б) із скарг за неправомірні дії органів державного управління і службових осіб, що ущемляють права громадян – 0,2 неоподатковуваного мінімуму доходів громадян;

....

з) із апеляційних скарг на рішення судів і скарг на рішення, що набрали законної сили – 50 відсотків ставки, що підлягає сплаті при поданні позовної заяви, іншої заяви й скарги, а з майнових спорів – ставки, обчисленої виходячи з оспорюваної суми

(Підпункт "з" пункту 1 статті 3 із змінами, внесеними згідно із Законом № 3096-III (3096-14) від 07.03.2002).

....

и) за повторну видачу копії судового рішення, вироку, ухвали та іншої постанови суду – 0,03 неоподатковуваного доходу громадян за кожний аркуш копії.

....

Прем’єр-міністр України Л.КУЧМА

Міністр Кабінету Міністрів України А.ЛОБОВ

м. Київ, 21 січня 1993 року № 7-93

Опубліковано: "Голос України", 12 лютого 1993 року

 

ДОДАТОК 6

Апеляційний суд

м. Києва

01601, м. Київ, вул. Володимирська, 15.

Через

___районний суд

___

(адреса суду).

Позивач:___

___

(адреса)

___

(телефон)

"___" ___ 200__р.

ЗАЯВА

про апеляційне оскарження

У відповідності зі ст.185, п.п.1, 2, 3 ст.186, п.п.1, 2, 6, 7 ст.187 Кодексу адміністративного судочинства України №2747-IV від 06.07.05 заявляю про оскарження постанови ___суду від ___200_р. у справі №___ за позовом___ до ___ про визнання дії протиправною.

Апеляційну скаргу буде надіслано відповідно до зазначеного Кодексу.

 

З повагою,

Олександр Северин, к.ю.н.,

юрист Харківської правозахисної групи,

кореспондент інформаційного бюлетеня "Права людини"

 

Додатки: копія заяви про апеляційне оскарження для відповідачів і співпозивача.

 

ДОДАТОК 7

Апеляційний суд

м. Києва

01601, м. Київ, вул. Володимирська, 15.

Через

Печерський районний (місцевий) суд

м. Києва

01601 Київ, вул. Хрещатик, 42-а

Северина Олександра Євгеновича

03150, Киї...............................

8 050 .......................................

[email protected]

у справі №2-а-58

 

"25" лютого 2006р.

АПЕЛЯЦІЙНА СКАРГА

7-го лютого 2006 року Печерський суд м. Києва (колегія у складі суддів Рейнарт І.М., Гримич М.К., Кафідової О.В.) розглянувши адміністративну справу за моїм та А.Ігнатова позовом до Президента України Ющенка В.А. та Верховної Ради України про визнання протиправними рішення Верховної Ради України, бездіяльності та дії Президента України, виніс ухвалу про закриття провадження в частині позовних вимог до Верховної Ради України (цю ухвалу я оскаржую окремою скаргою) та постанову, якою вирішено: "в задоволенні позовних вимог Северина О.Є., Ігнатова А.М. до Президента України Ющенка В.А. про визнання протиправними бездіяльності, яка виявилася у ненакладанні вето на Закон України "Про внесення змін до Закону України "Про статус депутатів місцевих рад" та підписанні даного Закону відмовити".

Суд першої інстанції мотивував таку постанову тим, що:

"застосування вето щодо прийнятих законів є правом Президента України, а не його обов’язком";

"твердження про те, що відповідач зобов’язаний був застосувати вето до Закону...суд вважає безпідставним, оскільки ст.147 Конституції України передбачено, що тільки Конституційний суд України вирішує питання про відповідність законів Конституції України";

"Президентом України...направлене конституційне подання до Конституційного Суду України для розгляду питання про конституційність Закону України від 8 вересня 2005 року "Про внесення змін до Закону України "Про статус депутатів місцевих рад".

Такі висновки суду першої інстанції я вважаю безпідставними і неправомірними, оскільки:

1. Відповідно до частини другої ст.102 Конституції України "Президент України є гарантом додержання Конституції України", а відповідно до частини другої ст.19 Конституції України "органи державної влади..., їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України". Аналогічно, у передбаченій у ст.104 Конституції присязі Президента зазначається, що він зобов’язується "додержуватися Конституції України".

Таким чином, при прийнятті рішення про накладання/ненакладання вето, підписання чи непідписання Закону (в момент прийняття цього рішення і вчинення відповідної дії) Президент мав враховувати Конституцію України, керуватися Конституцією України, діяти як гарант Конституції України.

2. При цьому:

Відповідно до частини першої ст.24 Конституції України "громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом".

Відповідно до частини другої тієї ж статті "не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками".

Особливі гарантії недоторканості, як винятки із загального правила рівності громадян перед законом, передбачені Конституцією України лише для Президента України (ст.80), народних депутатів України (ст.105), та суддів (ст.126), при цьому жодних особливих гарантій для громадян, котрі є депутатами місцевих рад, Конституція України не містить.

3. Більш того, Рішенням Конституційного суду України від 26.02.98 № 1-рп/98 (у справі за конституційними поданнями народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України "Про вибори народних депутатів України" (справа про вибори народних депутатів України) визначено: "Вирішуючи питання щодо недоторканності певних посадових осіб, необхідно виходити з того, що встановлення додаткових, порівняно з недоторканністю особи (стаття 29 Конституції України), гарантій недоторканності для окремих категорій державних посадових осіб має на меті створення належних умов для виконання покладених на них державою обов’язків та захист від незаконного втручання в їх діяльність. Недоторканність посадових осіб є гарантією більш високого рівня у порівнянні з недоторканністю, яка встановлюється для всіх осіб, що відповідає принципу рівності прав і свобод громадян та їх рівності перед законом (стаття 24 Конституції України). Якщо права і свободи людини і громадянина, а також гарантії цих прав і свобод (у тому числі додаткові гарантії недоторканності особи) визначаються виключно законами України (пункт 1 частини першої статті 92 Конституції України), то гарантії вищого рівня мають за логікою визначатися виключно Конституцією України, оскільки вони допускають винятки із загального принципу рівності прав і свобод громадян, їх рівності перед законом". Цим самим Рішенням було, на цій підставі, визнано недійсним положення Закону "Про вибори народних депутатів України", за яким кандидат у народні депутати України під час виборчої кампанії "не може бути притягнутий до кримінальної відповідальності, заарештований або підданий заходам адміністративного стягнення, які накладаються в судовому порядку, без згоди Центральної виборчої комісії".

Аналогічний висновок міститься у Рішенні Конституційного суду України №7-ЗП від 23.12.97:

"Встановлення додаткових порівняно з недоторканністю особи гарантій недоторканності для окремих категорій державних посадових осіб має на меті створення належних умов для виконання покладених на них державою обов’язків та захист від незаконного втручання у їх діяльність.

Недоторканність посадових осіб є гарантією більш високого рівня у порівнянні з недоторканністю, яка встановлюється для всіх осіб, що відповідає принципу рівності прав і свобод громадян та їх рівності перед законом (стаття 24 Конституції України).

Тому, якщо права і свободи людини і громадянина, а також гарантії цих прав і свобод (у тому числі додаткові гарантії недоторканності особи) визначаються виключно законами України (пункт перший статті 92 Конституції України), то гарантії вищого рівня (для депутатів, суддів та інших посадових осіб), оскільки вони допускають винятки із загального принципу рівності прав і свобод громадян та їх рівності перед законом, мають за логікою визначатися виключно Конституцією. Конституція України таких гарантій недоторканності для посадових осіб Рахункової палати не передбачає ".

Рішенням Конституційного суду України №9-рп/2000 від 12.07.00 встановлено, що "винятки з конституційних норм встановлюються самою Конституцією, а не іншими нормативними актами".

Рішенням Конституційного суду України №5-зп від 30.10.97 так саме визначено, що "винятки з конституційних норм встановлюються самою Конституцією, а не іншими нормативними актами".

Таким чином, на момент вчинення оспорюваних бездіяльності та дії існувало принаймні 4 рішення Конституційного суду України, котрі однозначно засвідчують те, що положення Закону від 08.09.05 "Про внесення змін до Закону України "Про статус депутатів місцевих рад" суперечать Конституції України.

Відповідно до ст.150 Конституції України, рішення Конституційного суду України з питань відповідності Конституції правових актів та офіційного тлумачення Конституції України та законів України "є обов’язковими до виконання на території України, остаточними і не можуть бути оскаржені". Згідно зі статтею 69 Закону України "Про Конституційний суд України" від 16.10.96 "рішення і висновки Конституційного Суду України рівною мірою є обов’язковими до виконання".

4 Відтак, очевидно, що:

а) На момент вчинення відповідачем оспорюваних дії та бездіяльності питання про неконституційність запровадження додаткових гарантій недоторканності, не передбачених Конституцією, вже було вирішено Конституційним судом України.

б) Внесення Президентом в наступному подання до Конституційного суду стосовно неконституційності Закону від 08.09.05 жодним чином не стосується справи, позаяк я вимагаю не визнання неконституційним законодавчого акту, а визнання протиправними дій та бездіяльності Президента, згідно з правом, гарантованим мені статтею 55 Конституції України. Крім того, подальші дії Президента не мають стосунку до вирішення питання про правомірність/неправомірність його дії та бездіяльності на момент їх вчинення.

в) Діючи відповідно до частини другої ст.19 Конституції України ("органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України"), Президент України (будучи, згідно з частиною другою ст.102 Конституції України), "гарантом додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина", не мав права підписувати цей Закон і був зобов’язаний (відповідно до п.30 ст.106 Конституції України) використати щодо нього право вето.

Відтак, не наклавши на Закон від 08.09.05 вето і підписавши його, Президент України припустився протиправної бездіяльності і вчинив протиправну дію, порушивши ст.1, 6, 8, 19, 24, 102, 106, 150 Конституції України, п.1 ст.14, ст.26 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, ст.7 Загальної декларації прав людини, причому те, що зазначені дія та бездіяльність, легалізуючи неконституційні норми, суперечать Конституції України.(і тому є протиправними), підтверджено Конституційним судом України. З цього, я вважаю, і мав виходити суд першої інстанції.

Вищевикладене дає мені підстави стверджувати, що суд першої інстанції припустився порушення норм матеріального права і це призвело до неправильного вирішення питання.

Враховуючи вищевикладене,

на підставі частини другої та третьої ст.8, частини другої ст. 19, частини другої ст. 55 Конституції України,

керуючись ст.49, 51, 185, 186, п.4 ст.187, п.3 ст.198, п.4 ст. 202 Кодексу адміністративного судочинства України,

ПРОШУ ШАНОВНИЙ СУД:

1. Скасувати постанову Печерського районного суду від 07.02.06 у справі №2-а-58 за позовом О.Северина та А.Ігнатова до Президента України Ющенка В.А. про визнання протиправними бездіяльності та дії Президента України.

2. Прийняти нове рішення про задоволення позовних вимог.

З повагою,

Олександр Северин, к.ю.н.,

Додатки:

– копії апеляційної скарги для відповідача та співпозивача,

– квитанція про сплату державного мита

 

ДОДАТОК 8

Вищий адміністративний суд України

01010,м. Київ, вул. Московська,8;

Позивач: Cеверин Олександр Євгенович,

03150, Київ___

Тел.: ___, е-mail: [email protected]

Позивач: Ігнатов А.М.,

04212, Київ___

Відповідач – Верховна Рада України

0108, Київ, вул. Грушевського, 5

Відповідач – Президент України Ющенко В.А.

01220, Київ-220, вул. Банкова, 11

КАСАЦІЙНА СКАРГА

На ухвалу Печерського районного суду від 07.02.06, ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 11.04.06 у справі №22-1286-а за позовом О.Северина та А.Ігнатова до Президента України та Верховної Ради України про визнання протиправними рішення Верховної Ради України, бездіяльності Президента України, дії Президента України

11-го квітня 2006 року Апеляційний суд м. Києва, розглянув мою апеляційну скаргу на ухвалу Печерського районного суду від 07.02.06, котрою було частково задоволено клопотання відповідача про закриття провадження у справі. Ухвалою суду першої інстанції було закрито провадження у частині вимог до Верховної Ради України, суд апеляційної інстанції своєю ухвалою залишив апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції – без змін.

Я вважаю, що зазначені ухвали Апеляційного суду м. Києва та Печерського районного суду м. Києва винесено неправомірно і безпідставно, з порушенням норм права (Конституції України, Кодексу адміністративного судочинства України), оскільки:

Норма пп.1 п.2 ст.17 Кодексу адміністративного судочинства України не має стосунку до справи. Відповідно до ст.150 Конституції України до повноважень Конституційного Суду України, зокрема, належить "вирішення питань про відповідність Конституції України (конституційність) законів та інших правових актів Верховної Ради України". Однак у цьому випадку позивачі ставили питання не про неконституційність закону, а про протиправність рішення (чи то дії) Верховної Ради – прийняття цього Закону, вбачаючи протиправність в ігноруванні органом законодавчої влади в момент прийняття рішення (чи то вчинення дії) Конституції України, міжнародних договорів та принаймні чотирьох рішень Конституційного Суду України, котрі однозначно свідчать про неправомірність такого рішення.

Відповідно до частини другої ст.55 Конституції України я маю право "на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади...", причому це моє право жодним чином не обмежується щодо рішень, дій та бездіяльності Верховної Ради України. Слід зауважити, що згідно з частинами другою та третьою ст.8 Конституції України вона (Конституція) "має найвищу юридичну силу", а її норми є нормами прямої дії. Ця ж сама третя частина ст.8 Конституції України передбачає, що "звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина на підставі безпосередньо Конституції України гарантується" і я звернувся до суду якраз:

а) безпосередньо на підставі Конституції України;

б) для захисту своїх конституційних прав і інтересів (передусім, передбаченого частиною першою статті 24 Конституції України: "громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом"),

в) на підставі конституційного права, передбаченого частиною третьою ст.8, частиною другою ст.55 Конституції.

Частиною другою ст.150 Конституції України визначені можливі суб’єкти подання до Конституційного Суду щодо питання конституційності законів і серед тих суб’єктів громадяни України відсутні, тож юридична можливість розгляду Конституційним Судом мого відповідного звернення відсутня.

Відповідно до п.2 ст.2 Кодексу адміністративного судочинства України “до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб’єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження”. Ніякого “іншого порядку” судового провадження для оскарження рішення чи дії Верховної Ради України не встановлено.

Адміністративний позов я подавав на підставі норм найвищої юридичної сили і прямої дії Конституції України, котрі гарантують мені таке право, котрим я і прагну скористатися. Це право судами неправомірно заперечене. Відтак, винісши Ухвали, суди першої та апеляційної інстанції фактично обмежили і заперечили моє конституційне право на доступ до правосуддя, оскарження будь-яких рішень, дій, бездіяльності органів державної влади.

Слід зазначити, що у процесі розгляду справи суд першої інстанції раніше відхилив клопотання відповідачів, котрі вимагали закриття справи, аргументуючи належністю її до юрисдикції Конституційного Суду України. Відтак, обґрунтованість зміни судом першої інстанції своєї позиції у процесі розгляду справи і наявність у справі суперечливих ухвал з одного питання викликає сумнів.

Отже, на мій погляд, суд першої інстанції неправомірно ухилився від розгляду моїх вимог до Верховної Ради України по суті, а суд апеляційної інстанції неправомірно підтримав це, фактично схваливши правопорушення.

Підкреслюю, що як громадянин України, платник податків, юрист, журналіст та правозахисник я вважаю стосовно цієї справи абсолютно принциповим і суспільно значущим навіть не стільки результат розгляду моїх позовних вимог по суті, скільки сам факт розгляду чи відмови від розгляду судом вимог по суті – себто надання чи ненадання державою Україна практичної можливості реалізації конституційного права, гарантованого ч.2 ст.55 Конституції України, рівно як і дотримання конституційних принципів, викладених у ст. 1, 3, 5, 8 Основного Закону. Сподіваюся, що справедливе рішення Вищого адміністративного суду України позбавить мене необхідності звернення до Європейських судових інституцій.

На мій погляд, п 4 ст.223 КАСУ про можливість скасування рішення суду апеляційної інстанції і зміни рішення суду першої інстанції (тобто винесення рішення про відхилення клопотання позивача не тільки щодо закриття провадження у частині вимог до Президента України, але і у частині вимог до Верховної Ради України) не може бути застосовано, оскільки вимоги до Президента України вже розглянуто по суті, при цьому цей пункт не надає можливості розгляду по суті моїх вимог до Верховної Ради України. Тому я у цій касаційній скарзі прошу застосувати повноваження суду касаційної інстанції, передбачені п.6 ст.223 КАСУ. При цьому я не заперечую проти застосування Судом на його розсуд іншого правового механізму, котрий забезпечив би захист моїх прав, дозволивши розглянути мої вимоги до Верховної Ради України по суті.

Враховуючи викладене, керуючись ч.3 ст. 8, ч.2 ст.55 Конституції України, ст.211-213, п.6 ст.223, п.2 ст.227 Кодексу адміністративного судочинства враховуючи постанову Пленуму Верховного Суду України від 01.11.96 № 9 “Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя”

ПРОШУ ШАНОВНИЙ СУД:

1. Скасувати ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 11.04.06 про залишення без змін ухвали Печерського районного суду м. Києва від 07.02.06 у справі за позовом О.Северина, А.Ігнатова до Президента України, Верховної Ради України.

2. Скасувати ухвалу Печерського районного суду м. Києва від 07.02.06 у справі за позовом О.Северина, А.Ігнатова до Президента України, Верховної Ради України, направивши справу на новий розгляд до Печерського районного суду м. Києва.

Відповідно до п.3 ст.213 Кодексу адміністративного судочинства України заявляю клопотання про розгляд справи за моєї участи.

Додатки:

    1. Квитанція про сплату державного мита.

    2. Три екземпляра касаційної скарги для співпозивача і відповідачів.

З повагою,

Олександр Северин

ДОДАТОК 9

ДЕЯКІ РЕКВІЗИТИ

Реквізити для сплати мита:

1. За подання позову до Печерського суду м.Києва.

Одержувач: ВДК у Печерському р-ні м. Києва

Банк одержувача: УДК у м. Київ МФО 820019

Рахунок 31417537500007

Код ЗКПО 26077922

2. За подання апеляційної скарги до Апеляційного суду м. Києва

ВДК у Шевченківському районі м. Києва.

Банк одержувача – УДК у м. Києві, МФО 820019

Рахунок №31414537500011

Код ЗКПО 26077968

3. За подання касаційної скарги до Вищого адміністративного суду:

Одержувач: ВДК у Печерському районі м. Києва

Банк одержувача – УДК у м. Києві. МФО 820019

Рахунок 31414537600007

Код ЗКПО 26077922

Адреси:

Печерський районний суд м. Києва – 01601 Київ, вул. Хрещатик, 42-а

Апеляційний суд м. Києва – 01601, м. Київ, вул. Володимирська, 15.

Вищий адміністративний суд України – 01010,м. Київ, вул. Московська,8;

ДОДАТОК 10

З А К О Н У К Р А Ї Н И

Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини

Цей Закон регулює відносини, що виникають у зв’язку з обов’язком держави виконати рішення Європейського суду з прав людини у справах проти України; з необхідністю усунення причин порушення Україною Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод ( 995_004 ) і протоколів ( 994_535, 994_059, 994_802, 994_804, 994_170, 994_171, 994_536, 994_537, 994_180, 994_527 ) до неї; з впровадженням в українське судочинство та адміністративну практику європейських стандартів прав людини; зі створенням передумов для зменшення числа заяв до Європейського суду з прав людини проти України.

Глава 1. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

Стаття 1. Визначення термінів

1. У цьому Законі терміни вживаються в такому значенні:

Конвенція – Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод ( 995_004 ) 1950 року і протоколи ( 994_535, 994_059, 994_802, 994_804, 994_170, 994_171, 994_536, 994_537, 994_180, 994_527 ) до неї, згоду на обов’язковість яких надано Верховною Радою України;

Суд Європейський суд з прав людини;

Комісія Європейська комісія з прав людини;

практика Суду – практика Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини;

Рішення

а) остаточне рішення Європейського суду з прав людини у справі проти України, яким визнано порушення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод ( 995_004 );

б) остаточне рішення Європейського суду з прав людини щодо справедливої сатисфакції у справі проти України;

в) рішення Європейського суду з прав людини щодо дружнього врегулювання у справі проти України;

Стягувач

а) заявник до Європейського суду з прав людини у справі проти України, на користь якого постановлено рішенням Європейського суду з прав людини або з яким досягнуто дружнього врегулювання, чи його представник, чи його правонаступник;

б) особа (група осіб), на користь якої рішенням Європейського суду з прав людини визначено обов’язок України в міждержавній справі;

відшкодування

а) сума справедливої сатисфакції, визначена рішенням Європейського суду з прав людини відповідно до статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод ( 995_004 );

б) визначена у рішенні Європейського суду з прав людини стосовно дружнього врегулювання сума грошової виплати на користь Стягувача;

виконання Рішення –

а) виплата Стягувачеві відшкодування та вжиття додаткових заходів індивідуального характеру;

б) вжиття заходів загального характеру;

Орган представництва орган, відповідальний за забезпечення представництва України в Європейському суді з прав людини та виконання його рішень;

оригінальний текст – офіційний текст, виконаний офіційною мовою Ради Європи:

а) Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод ( 995_004 ) 1950 року та протоколів ( 994_535, 994_059, 994_802, 994_804, 994_170, 994_171, 994_536, 994_537, 994_180, 994_527 ) до неї;

б) рішення та ухвали Європейського суду з прав людини; в) ухвали Європейської комісії з прав людини.

Стаття 2. Виконання Рішення

1. Рішення є обов’язковим для виконання Україною відповідно до статті 46 Конвенції ( 995_004 ).

2. Порядок виконання Рішення визначається цим Законом, Законом України "Про виконавче провадження" ( 606-14 ), іншими нормативно-правовими актами з урахуванням особливостей, що передбачені цим Законом.

Стаття 3. Фінансування витрат на виконання Рішення

1. Виконання Рішення здійснюється за рахунок Державного бюджету України.

Глава 2. ДОСТУП ДО РІШЕННЯ

Стаття 4. Стислий виклад Рішення

1. Протягом трьох днів від дня одержання повідомлення про набуття Рішенням статусу остаточного орган представництва готує та надсилає для опублікування в газетах "Урядовий кур’єр" і "Голос України" стислий виклад Рішення українською мовою (далі – стислий виклад Рішення), який має включати:

а) офіційну назву Рішення мовою оригіналу та в перекладі українською мовою;

б) номер заяви до Суду;

в) дату постановлення Рішення;

г) стислий виклад фактів у справі;

д) стислий виклад питань права;

е) переклад резолютивної частини Рішення.

2. Зазначені у частині першій цієї статті видання публікують стислий виклад Рішення протягом семи днів від дня його одержання.

Стаття 5. Сповіщення про Рішення

1. Протягом трьох днів Орган представництва надсилає стислий виклад Рішення Стягувачеві, Уповноваженому Верховної Ради України з прав людини, всім державним органам, посадовим особам та іншим суб’єктам, прямо причетним до справи, за якою постановлено Рішення, разом з копією оригінального тексту.

Стаття 6. Переклад та оприлюднення Рішення

1. З метою виконання заходів загального характеру держава забезпечує переклад та опублікування повних текстів Рішень українською мовою спеціалізованим у питаннях практики Суду юридичним виданням, що має поширення у професійному середовищі правників.

2. Автентичність перекладу повних текстів Рішень засвідчується Органом представництва.

3. Визначення видання, яке здійснюватиме переклад та опублікування повних текстів Рішень, а також замовлення необхідної кількості примірників видання з метою забезпечення судів, органів прокуратури, юстиції, внутрішніх справ, служби безпеки, установ виконання покарань, інших зацікавлених суб’єктів провадяться на конкурсній основі Органом представництва.

4. Забезпечення суддів опублікованим перекладом повних текстів Рішень покладається на державний орган, відповідальний за організаційно-матеріальне забезпечення судів.

Глава 3. ВИКОНАННЯ РІШЕННЯ

Стаття 7. Звернення Рішення до виконання в частині виплати відшкодування

1. Протягом трьох днів від дня отримання повідомлення Суду про набуття Рішенням статусу остаточного Орган представництва:

а) надсилає Стягувачеві повідомлення з роз’ясненням його права подати до державної виконавчої служби заяву про виплату відшкодування, в якій мають бути зазначені реквізити банківського рахунка для перерахування коштів;

б) надсилає до державної виконавчої служби оригінальний текст і переклад резолютивної частини Рішення. Автентичність перекладу засвідчується Органом представництва.

Державна виконавча служба упродовж трьох днів з дня надходження документів, зазначених у пункті "б" цієї частини, відкриває виконавче провадження.

2. Неподання Стягувачем заяви про виплату відшкодування не є перешкодою для виконання Рішення.

Стаття 8. Виплата відшкодування

1. Виплата Стягувачеві відшкодування має бути здійснена у тримісячний строк з моменту набуття Рішенням статусу остаточного.

2. У разі порушення строку, зазначеного в частині першій цієї статті, на суму відшкодування нараховується пеня відповідно до Рішення.

3. Протягом одного місяця від дня відкриття виконавчого провадження за Рішенням державна виконавча служба надсилає до Державного казначейства України постанову про відкриття виконавчого провадження та документи, передбачені у пункті "б" частини першої статті 7 цього Закону.

4. Державне казначейство України протягом 10 днів від дня надходження зазначених у частині третій цієї статті документів здійснює списання на вказаний Стягувачем банківський рахунок, а в разі його відсутності – на депозитний рахунок державної виконавчої служби коштів з відповідної бюджетної програми Державного бюджету України. Порядок збереження коштів на депозитному рахунку державної виконавчої служби визначається Законом України "Про виконавче провадження" ( 606-14 ).

5. Підтвердження списання, отримане від Державного казначейства України, є для державної виконавчої служби підставою для закінчення виконавчого провадження.

6. Державна виконавча служба протягом трьох днів надсилає Органу представництва постанову про закінчення виконавчого провадження та підтвердження списання коштів.

Стаття 9. Окремі питання, пов’язані з виплатою відшкодування

1. Якщо встановити місцеперебування (місцезнаходження) Стягувача – фізичної особи неможливо, а також у разі смерті Стягувача – фізичної особи чи реорганізації або ліквідації Стягувача – юридичної особи сума відшкодування перераховується на депозитний рахунок державної виконавчої служби. Аналогічна процедура застосовується у випадку, передбаченому частиною другою статті 7 цього Закону.

2. Сума відшкодування, яка знаходиться на депозитному рахунку державної виконавчої служби, перераховується:

а) на рахунок Стягувача після подання ним відповідної заяви;

б) на рахунки спадкоємців Стягувача – фізичної особи після подання ними належним чином оформлених документів, які надають їм право на отримання спадщини;

в) на рахунок правонаступника реорганізованого Стягувача – юридичної особи після подання ним належним чином оформлених документів, які підтверджують його правонаступництво;

г) на рахунки засновників (учасників, акціонерів) ліквідованого Стягувача – юридичної особи після подання ними рішень суду, які підтверджують їхній статус засновників (учасників акціонерів) ліквідованого Стягувача – юридичної особи на момент ліквідації та визначають частку відшкодування, що належить до виплати кожному із засновників (учасників, акціонерів).

3. Інформацію про наявність на депозитному рахунку державної виконавчої служби суми відшкодування державна виконавча служба надсилає Органу представництва.

4. Позивачем у справах про відшкодування збитків, завданих Державному бюджету України внаслідок виплати відшкодування, виступає Орган представництва, який зобов’язаний протягом трьох місяців з моменту, визначеного в частині четвертій статті 8 цього Закону, звернутися до суду з відповідним позовом.

Стаття 10. Додаткові заходи індивідуального характеру

1. З метою забезпечення відновлення порушених прав Стягувача, крім виплати відшкодування, вживаються додаткові заходи індивідуального характеру.

2. Додатковими заходами індивідуального характеру є:

а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який Стягувач мав до порушення Конвенції ( 995_004 ) (restitutio in integrum);

б) заходи, передбачені в рішенні Суду про дружнє врегулювання.

3. Відновлення попереднього юридичного стану Стягувача здійснюється, зокрема, шляхом:

а) повторного розгляду справи судом, включаючи відновлення провадження у справі;

б) повторного розгляду справи адміністративним органом.

Стаття 11. Дії Органу представництва щодо вжиття додаткових заходів індивідуального характеру

1. Протягом трьох днів від дня одержання повідомлення про набуття Рішенням статусу остаточного Орган представництва:

а) надсилає Стягувачеві повідомлення з роз’ясненням його права порушити провадження про перегляд справи та/або про його право на відновлення провадження відповідно до чинного законодавства;

б) повідомляє органи, які є відповідальними за виконання передбачених у рішенні Суду про дружнє врегулювання додаткових заходів індивідуального характеру, про зміст, порядок і строки виконання цих заходів. До повідомлення додається переклад рішення Суду про дружнє врегулювання, автентичність якого засвідчується Органом представництва.

2. Контроль за виконанням додаткових заходів індивідуального характеру, передбачених у рішенні Суду про дружнє врегулювання, покладається на Орган представництва.

3. Орган представництва в рамках здійснення передбаченого частиною другою цієї статті контролю має право отримувати від органів, які є відповідальними за виконання додаткових заходів індивідуального характеру, передбачених у рішенні Суду про дружнє врегулювання, інформацію про хід і наслідки виконання таких заходів, а також вносити Прем’єр-міністрові України подання щодо забезпечення виконання додаткових заходів індивідуального характеру.

Стаття 12. Дії органів, які є відповідальними за виконання додаткових заходів індивідуального характеру

1. Органи, відповідальні за виконання додаткових заходів індивідуального характеру, зобов’язані:

а) невідкладно та у визначений Рішенням та/або чинним законодавством строк виконати додаткові заходи індивідуального характеру;

б) надавати інформацію на запити Органу представництва про перебіг і наслідки виконання додаткових заходів індивідуального характеру;

в) дієво та без зволікань реагувати на подання Органу представництва;

г) про виконання додаткових заходів індивідуального характеру повідомити Орган представництва.

Стаття 13. Заходи загального характеру

1. Заходи загального характеру вживаються з метою забезпечення додержання державою положень Конвенції ( 995_004 ), порушення яких встановлене Рішенням, забезпечення усунення недоліків системного характеру, які лежать в основі виявленого Судом порушення, а також усунення підстави для надходження до Суду заяв проти України, спричинених проблемою, що вже була предметом розгляду в Суді.

2. Заходами загального характеру є заходи, спрямовані на усунення зазначеної в Рішенні системної проблеми та її першопричини, зокрема:

а) внесення змін до чинного законодавства та практики його застосування;

б) внесення змін до адміністративної практики;

в) забезпечення юридичної експертизи законопроектів;

г) забезпечення професійної підготовки з питань вивчення Конвенції ( 995_004 ) та практики Суду прокурорів, адвокатів, працівників правоохоронних органів, працівників імміграційних служб, інших категорій працівників, професійна діяльність яких пов’язана із правозастосуванням, а також з триманням людей в умовах позбавлення свободи;

д) інші заходи, які визначаються – за умови нагляду з боку Комітету міністрів Ради Європи – державою-відповідачем відповідно до Рішення з метою забезпечення усунення недоліків системного характеру, припинення спричинених цими недоліками порушень Конвенції ( 995_004 ) та забезпечення максимального відшкодування наслідків цих порушень.

Стаття 14. Дії Органу представництва щодо вжиття заходів загального характеру

1. Упродовж одного місяця з дня одержання повідомлення про набуття Рішенням статусу остаточного Орган представництва готує та надсилає до КМУ подання щодо вжиття заходів загального характеру (далі – подання).

2. Подання включає пропозиції щодо вирішення зазначеної в Рішенні системної проблеми та усунення її першопричини, зокрема:

а) аналіз обставин, що призвели до порушення Конвенції ( 995_004 );

б) пропозиції щодо внесення змін до чинного законодавства;

в) пропозиції щодо внесення змін до адміністративної практики;

г) пропозиції для врахування під час підготовки законопроектів;

д) пропозиції щодо забезпечення професійної підготовки з питань вивчення Конвенції ( 995_004) та практики Європейського суду з прав людини для суддів, прокурорів, адвокатів, працівників правоохоронних органів, імміграційних служб, інших категорій працівників, професійна діяльність яких пов’язана із правозастосуванням, а також з триманням людей в умовах позбавлення свободи;

е) пропозиції щодо здійснення інших заходів загального характеру, спрямованих на усунення недоліків системного характеру, припинення спричиненого цими недоліками порушення Конвенції (995_004 ) та забезпечення максимального відшкодування наслідків цих порушень;

є) перелік центральних органів виконавчої влади, які є відповідальними за вжиття кожного з пропонованих у поданні заходів.

3. Одночасно з поданням Орган представництва готує аналітичний огляд для Верховного Суду України, який включає:

а) аналіз обставин, що спричинили порушення Конвенції ( 995_004 );

б) пропозиції щодо приведення судової практики у відповідність з вимогами Конвенції (995_004).

4. Одночасно з поданням Орган представництва готує та надсилає до Апарату Верховної Ради України пропозиції для врахування під час підготовки законопроектів.

Стаття 15. Дії КМУ щодо вжиття заходів загального характеру

1. Прем’єр-міністр України відповідно до подання, передбаченого у статті 14 цього Закону, визначає центральні органи виконавчої влади, які є відповідальними за виконання заходів загального характеру, та невідкладно дає їм відповідні доручення.

2. Центральний орган виконавчої влади, визначений у дорученні Прем’єр-міністра України, у встановлений у дорученні строк:

а) забезпечує в межах своєї компетенції видання відомчих актів на виконання заходів загального характеру та контролює їх виконання;

б) вносить до КМУ пропозиції щодо прийняття нових, скасування чинних нормативно-правових актів або внесення до них змін.

3. КМУ :

а) видає в межах своєї компетенції акти на виконання заходів загального характеру;

б) вносить у порядку законодавчої ініціативи до Верховної Ради України законопроекти щодо прийняття нових, скасування чинних законів або внесення до них змін.

4. Відповідні акти мають бути видані та відповідний законопроект має бути внесений Кабінетом Міністрів України на розгляд Верховної Ради України протягом трьох місяців від дня видання доручення Прем’єр-міністра України, передбаченого частиною першою цієї статті.

Стаття 16. Відповідальність за невиконання чи неналежне виконання Рішення

1. У разі невиконання або неналежного виконання Рішення винні службові особи, до повноважень яких належить це виконання, несуть адміністративну, цивільну або кримінальну відповідальність, передбачену законами України.

Глава 4. ЗАСТОСУВАННЯ В УКРАЇНІ КОНВЕНЦІЇ ( 995_004 ) ТА ПРАКТИКИ СУДУ

Стаття 17. Застосування судами Конвенції ( 995_004 ) та практики Суду

1. Суди застосовують при розгляді справ Конвенцію ( 995_004 ) та практику Суду як джерело права.

Стаття 18. Порядок посилання на Конвенцію ( 995_004 ) та практику Суду

1. Для цілей посилання на текст Конвенції ( 995_004 ) суди використовують офіційний переклад Конвенції ( 995_004 ) українською мовою (далі – переклад).

2. Для цілей посилання на Рішення та ухвали Суду та на ухвали Комісії суди використовують переклади текстів рішень Суду та ухвал Комісії (далі – переклад), надруковані у виданні, передбаченому в статті 6 цього Закону.

3. У разі відсутності перекладу Рішення та ухвали Суду чи ухвали Комісії суд користується оригінальним текстом.

4. У разі виявлення мовної розбіжності між перекладом та оригінальним текстом суд користується оригінальним текстом.

5. У разі виявлення мовної розбіжності між оригінальними текстами та/або в разі потреби мовного тлумачення оригінального тексту використовується відповідна практика Суду.

Стаття 19. Застосування у сфері законодавства та в адміністративній практиці

1. Орган представництва здійснює юридичну експертизу всіх законопроектів, а також підзаконних нормативних актів, на які поширюється вимога державної реєстрації, на відповідність Конвенції ( 995_004 ), за результатами чого готує спеціальний висновок.

2. Нездійснення передбаченої частиною першою цієї статті перевірки або наявність висновку про невідповідність підзаконного акта вимогам Конвенції ( 995_004 ) є підставою для відмови в державній реєстрації відповідного підзаконного акта.

3. Орган представництва забезпечує постійну та з розумною періодичністю перевірку чинних законів і підзаконних актів на відповідність Конвенції ( 995_004 ) та практиці Суду, передовсім у сферах, що стосуються діяльності правоохоронних органів, кримінального провадження, позбавлення свободи.

4. За результатами передбаченої у частині третій цієї статті перевірки Орган представництва подає до КМУ пропозиції щодо внесення змін до чинних законів та підзаконних актів з метою приведення їх у відповідність з вимогами Конвенції ( 995_004 ) та відповідною практикою Суду.

5. Міністерства та відомства забезпечують систематичний контроль за додержанням у рамках відомчого підпорядкування адміністративної практики, що відповідає Конвенції ( 995_004 ) та практиці Суду.

Глава 5. ПРИКІНЦЕВІ ПОЛОЖЕННЯ

1. Цей Закон набирає чинності з дня його опублікування.

2. КМУ :

1) протягом місяця з дня набрання чинності цим Законом:

– привести у відповідність із цим Законом свої нормативно-правові акти;

– забезпечити приведення у відповідність із цим Законом нормативно-правових актів центральних органів виконавчої влади;

2) вжити заходів та, у разі необхідності, внести пропозиції до Верховної Ради України щодо включення питань оволодіння положеннями Конвенції ( 995_004 ) та практики Суду:

– до вимог професійного рівня окремих категорій суддів, а також прокурорів, адвокатів, нотаріусів;

– до програм первинної підготовки та підвищення кваліфікації суддів, прокурорів, адвокатів, працівників правоохоронних органів, імміграційних служб, інших категорій працівників, професійна діяльність яких пов’язана із правозастосуванням, а також з триманням людей в умовах позбавлення свободи;

3) щорічно передбачати в проекті Державного бюджету України окремою бюджетною програмою кошти на виконання рішень Європейського суду з прав людини.

Президент України В.ЮЩЕНКО

м. Київ, 23 лютого 2006 року № 3477-IV

ДОДАТОК 11

Стаття 182 Кодексу. Особливості провадження у справах за адміністративними позовами суб’єктів владних повноважень про обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання

1. Органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування негайно після одержання повідомлення про проведення зборів, мітингів, походів, демонстрацій тощо мають право звернутися до окружного адміністративного суду за своїм місцезнаходженням із позовною заявою про заборону таких заходів чи про інше обмеження права на мирні зібрання (щодо місця чи часу їх проведення тощо).

2. Позовна заява, яка надійшла в день проведення заходів, визначених частиною першою цієї статті, або після цього, залишається без розгляду.

3. Про відкриття провадження у справі, дату, час та місце розгляду справи суд негайно повідомляє позивача та організатора (організаторів) зборів, мітингів, походів, демонстрацій чи інших мирних зібрань.

4. Адміністративна справа про обмеження права на мирні зібрання вирішується судом протягом трьох днів після відкриття провадження, а в разі відкриття провадження менш як за три дні до проведення відповідних заходів – невідкладно.

5. Суд задовольняє вимоги позивача в інтересах національної безпеки та громадського порядку в разі, якщо визнає, що проведення зборів, мітингів, походів, демонстрацій чи інших зібрань може створити реальну небезпеку заворушень чи злочинів, загрозу здоров’ю населення або правам і свободам інших людей. У постанові суду зазначається спосіб обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання.

6. Постанова суду у справах про обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання виконується негайно.

7. Копії судового рішення невідкладно видаються особам, які брали участь у справі, або надсилаються їм, якщо вони не були присутні під час його проголошення.

ДОДАТОК 12

Стаття 183 Кодексу. Особливості провадження у справах за адміністративними позовами про усунення обмежень у реалізації права на мирні зібрання

1. Організатор (організатори) зборів, мітингів, походів, демонстрацій чи інших мирних зібрань мають право звернутися до адміністративного суду за місцем проведення цих заходів із позовною заявою про усунення обмежень у реалізації права на мирні зібрання з боку органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, повідомлених про проведення таких заходів.

2. Про відкриття провадження у справі, дату, час та місце розгляду справи суд негайно повідомляє позивача та відповідача (відповідний орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування).

3. Адміністративна справа про усунення обмежень у реалізації права на мирні зібрання вирішується судом протягом трьох днів після відкриття провадження, а в разі відкриття провадження менш як за три дні до проведення відповідних заходів або у день їх проведення – невідкладно.

4. Постанова суду в адміністративній справі про усунення обмежень у реалізації права на мирні зібрання виконується негайно.

5. Копії судового рішення невідкладно видаються особам, які брали участь у справі, або надсилаються їм, якщо вони не були присутні під час його проголошення.

 

 Поділитися