MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Подібні статті

‘Членові Гельсінської групи на волі бути не можна було: якщо закінчувався термін — йому робили нову справу’, — Василь ОвсієнкоПравозахисниця з Росії просить притулку в УкраїніЛесині суди – донька дисидента намагається побороти системуДрузі та соратники Сахарова на Пам’ятних конвертах, присвячених дисидентамІсторія дисидентства: третій цикл ювілейних пам’ятних конвертівЗакінчення циклу пам’ятних поштових конвертів «Предтечі», присвячених дисидентам«Предтечі» – другий цикл пам’ятних поштових конвертів, присвячених дисидентамЩоб пам’ятали: створено цикл конвертів, присвячених дисидентамМистецько-науково-практичний проєкт «Довічно важливо»7 липня 2018 р. помер Левко Лук’яненкоВиставка «Мустафа Джемілєв і українські шістдесятники: солідарна боротьба за спільну свободу»Цінності та принципи діяльності УГГ й сучасного правозахисту: спроба порівнянняЕтичні засади правозахисного руху в Україні 60–80-х рр. ХХ ст.15 серпня помер Григорій ПриходькоПомер правозахисник, дисидент Леонід ПлющДосвід українських дисидентів корисний борцям з режимом Путіна – експертиВибір російських дисидентів: еміграція або в’язницяПомерла Стефанія ШабатураПравозахисниця подала заяву до міліції на молодих регіоналів, які збирають гроші на «стабільність»У Ташкенті затримана правозахисниця з Киргистану Толєкан Ісмаілова.

8 серпня 2006 року о 7 годині за київським часом у США померла Надія Світлична

08.08.2006   
Софія Карасик, Харківська правозахисна група. Доповнив і додав бібліоґрафії Василь Овсієнко
Правозахисниця, активний член Закордонного представництва Української Гельсінкської групи (УГГ), редактор-укладач «Вісника репресій в Україні» (США), громадська діячка. Померла 8 серпня 2006 року в м. Ірвінґтон, штат Нью-Джерсі, США.

СВІТЛИЧНА НАДІЯ ОЛЕКСІЇВНА

Світлична Надія Олексіївна народилася 8 листопада 1936 року в с. Половинкине Старобільського району на Луганщині. Померла 8 серпня 2006 року в м. Матаван, штат Нью-Джерсі, США.

Правозахисниця, активний член Закордонного представництва Української Гельсінкської групи (УГГ), редактор-укладач «Вісника репресій в Україні» (США), громадська діячка.

1953-1958 рр. – закінчила філологічний факультет Харківського університету, відділення української мови й літератури. Працювала директором школи робітничої молоді в м. Краснодон, бібліотекарем.

З 1963 оселилася в Києві. Працювала в редакційній групі заочного сільськогосподарського технікуму, редактором видавництва «Радянська школа», науковим співробітником інституту педагогіки і за сумісництвом – учителькою вечірньої школи в Дарниці.

Клуб творчої молоді (КТМ), який відвідувала з братом Іваном Світличним, зіграв величезну роль у житті не тільки «шістдесятників». Там Світлична здружилася з багатьма майбутніми дисидентами, з художницею Аллою Горською.

Після відомого зіткнення 22 травня 1967 біля пам’ятника Т.Шевченку Світличною серйозно зацікавився КДБ. 8 листопада 1967 року Світлична разом із братом, Іваном Дзюбою, Ліною Костенко послала лист-протест П. Шелесту, у якому кваліфікувала процес над В’ячеславом Чорноволом як порушення елементарних процесуальних норм, як «особисту помсту, розправу наділених владою людей над людиною, яка інакше мислить і зважується критикувати дії окремих радянських установ, тобто здійснює своє конституційне право». Була на суді В. Чорновола у Львові 15 листопада 1967 року. 1968 звільнена з роботи.

У грудні 1970 р. у м. Василькові Київської обл. разом з Євгеном Сверстюком знайшла забиту подругу-художницю Аллу Горську, організувала похорон і зведення пам’ятника на її могилі.

Після «січневого покосу» 1972 р. Світличну майже щодня викликали на допити в КДБ у справі брата. Щоразу прощалася зі своїм дворічним сином Яремою, який теж був для КДБ «аргументом» слідства. За місяць до арешту на черговому допиті Світличній оголосили про арешт і зажадали написати доручення, кому вона довіряє виховання дитини. «Були страх, сльози, сумніви, торгівля з самою собою: чи не піти на компроміс задля дитини», – такі думки прийшли в той момент, коли начальник слідчого відділу сумнозвісний Пархоменко заявив: «Ми даємо вам ще добу – подумайте добре». Жодному його слову не повірила. Потім з’ясувалося, що в цей день був арештований Іван Дзюба і проведено багато обшуків, у тому числі й у Світличних. Вилучили працю Василя Стуса «Феномен доби», книжку А. Авторханова «Технология власти», вірші, статті, вирізки, листи – усього 1800 одиниць.

Заарештували Світличну 18 травня 1972 року. Сина з ясел кагебісти відвезли в будинок дитини в м. Ворзель під Києвом. Тільки зусиллями братової Леоніди Світличної родині вдалося забрати його і віддати бабусі на Луганщину.

Майже рік Світлична провела в ізоляторі КДБ на вул. Володимирській, 33. На провокаційні запитання слідчого відповідала: «Я просто людина, життя подарувало мені щастя спілкуватися з широким колом творчих людей, і репресії проти них я сприймаю як репресії проти мене». У протоколах слідства є таке: «Визнаю себе винною в тім, що, маючи вищу освіту, певний життєвий досвід, вірила законам, які не узгоджуються між собою, вважала, що конституція СРСР — це найвищий Закон, а це не так, тому що його постійно порушують. Обіцяю, що коли мене з малою дитиною випустять, не читатиму антирадянську літературу, а зарікатися, що взагалі нічого не читатиму, не можу, тому що я людина письменна і невідомо що є критерієм: що можна читати, а чого — не можна».

23-24 травня 1973 року Н. Світлична засуджена Київським обласним судом за ст. 62 ч. 1 КК УРСР («антирадянська агітація і пропаганда») на 4 роки таборів суворого режиму.

Покарання відбувала в сел. Барашево Теньгушовського р-ну, Мордовія, в установі ЖХ-385/3. Разом з іншими ув’язненим жінками брала активну участь у протестах, голодуваннях. За місяць до кінця терміну Світличну повезли в Луганськ вибирати місце проживання, фактично «заслання», але вона твердо вирішила повернутися в Київ.

Повернулася в травні 1976. У прописці відмовили, на роботу не брали, погрожували заарештувати за «дармоїдство». Жила з сином у братової Леоніди Світличної, яку регулярно штрафували за «порушення паспортного режиму». Восени 1976 зважилася надіслати до ЦК КПУ й уряду заяву — відмову від громадянства, мотивуючи цей крок жорстокою розправою над Левком Лук’яненком, Петром Григоренком, В’ячеславом Чорноволом, Василем Стусом, Стефанією Шабатурою та іншими достойними людьми. Свій вибір пояснила так: «Нижче моєї гідності бути громадянкою найбільшого в світі, наймогутнішого і найдосконалішого концтабору».

У 1977 Світличній запропонували вступити в Українську Гельсінкську Групу. Відмовилася, відповівши: «Я роблю для вас усе, що можу, і далі робитиму те, що зможу. Робитиму не для того, щоб десь фігурувати, бо не бачу в цьому особливого сенсу». Один з меморандумів УГГ називався «Про долю Надії Світличної».

1977 вийшла заміж за Павла Стокотельного, прописалася й улаштувалася двірничкою в дитячому садку, але після чергового допиту була звільнена. 30 грудня Світличній пред’явили попередження за Указом Президії Верховної Ради СРСР від 25.12. 1972.

На «відкритому» судовому процесі в березні 1978 у м. Василькові Київської обл. над Миколою Матусевичем і Мирославом Мартиновичем була свідком. Щодо її показів у ЦК КПУ надійшла така інформація: «Намагалася використати судову трибуну для антирадянської агітації і пропаганди».

У травні 1978, «не порушивши адміністративного нагляду, на власнім кріслі-ліжку вродила козака Івана...»

12 жовтня 1978 року виїхала спочатку в Рим, де її прийняв Папа Римський Павло VI, а 8 листопада того ж року прибула у США. Через 8 років її позбавили  радянського громадянства.

Працювала перекладачкою в Гарвардському університеті.

З 1980 Світлична брала активну участь у роботі Закордонного представництва УГГ, стала редактором-упорядником періодичного видання Представництва. До неї стікалася вся інформація про репресії в Україні. До 1985 регулярно видавала «Вісник репресій в Україні» (коштом української діяспори). 1983-1994 рр. працювала в Українській редакції Радіо «Свобода». Спочатку виходила в ефір епізодично, як правило, у зв’язку з трагічними українськими подіями. Від постійної роботи в редакції спочатку відмовилася, боячись нашкодити братові. Потім зрозуміла, що братові вже неможливо нашкодити: блискучого літературного критика й поета система зробила інвалідом першої групи.

Розшифровуючи і розбираючи передані з таборів матеріяли і перетворюючи їх на брошури і книги, численні радіопередачі, Світлична вчинила справжній подвиг. Це була неймовірно тяжка робота. Саме Світличній ми зобов’язані підготовкою до друку книжки Василя Стуса «Палімпсести». Вона впорядкувала книжки Ярослава Лесіва «Мить», Миколи Руденка «За ґратами», Миколи Горбаля «Коломийка для Андрійка», Гелія Снєгірьова «Твори», брошуру Юрія Литвина.

1990 Світлична приїхала в Київ під час студентського голодування. Щодня приходила інкогніто на майдан, але зізнатися, хто вона, не зважилася. Було незручно: «Я сита з багатої країни, а вони голодують». Тоді ж подумала: «Діти гідно продовжують традиції шістдесятників... Україна прокинулася».

Після смерті брата Івана разом з його вдовою Леонідою Світличною підготувала до друку книжку його віршів «У мене – тільки слово» (вийшла 1994) і книжку спогадів про І. Світличного «Доброокий» (видана в 1998), книжку його листів з табору.

Н. Світлична проживала в м. Матаван, штат Нью-Джерсі, США, працювала в Українському музеї в Нью-Йорку, редагувала жіночий журнал «Віра». Зібрала величезний архівів, який, утім, потребує впорядкування. Збирала кошти на пам’ятник Оксані Мешко та її матері Марії, на Козацький хрест «Убієнним синам України» в урочищі Сандармох (Карелія). 2003 р. була учасницею паломництва в урочище Сандармох та на Соловки. Її присутність в Україні була явною.

Надії Світличній присуджена премія ім. В.Стуса 1992 р. 1994 Надії та Іванові Світличним присуджена державна премія ім. Т.Шевченка. Свою частку премії віддала на створення «Музею шістдесятництва» в Києві. 26 листопада 2005 року нагороджена орденом Княгині Ольги.

 Поділитися