MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Права людини в Україні - 2006. XII. Деякі аспекти права на захист від дискримінації та нерівності

07.08.2007   

[1]

 

У цьому розділі розглядається проблема дискримінації за ознаками раси, кольору шкіри, етнічної належності, мови та деякі аспекти соціальної дискримінації. Питання дискримінації за ознаками релігії розглядається у розділі, присвяченому свободі релігії. Слід одразу зауважити, що прямої, тобто обумовленої законом, дискримінації в Україні немає. Але існує непряма дискримінація і навіть насильство на расовому або етнічному ґрунті. Це потребує аналізу, підготовки й проведення заходів щодо їх усунення.

Порівняльно із ситуацією, висвітленою в доповіді „Права людини в Україні – 2004”, змін на краще не відбулося. Законодавство не змінилося, а жодна з визначених проблем, не вирішена. Тому аналіз і рекомендації, надані в доповіді „Права людини в Україні – 2004”, залишаються актуальними і сьогодні. При цьому відносини між різними етнічними, мовними і релігійними групами загострилися.

Слід зауважити, що найбільше розповсюджена соціальна дискримінація за віком та станом здоров¢я. Про це свідчать результати опитування населення України, проведеного кампанією TNS-Україна протягом січня-лютого 2005 року[2]. Лише 9.6% опитаних зазначили, що ані вони особисто, ані їхні знайомі не стикалися з фактами дискримінації, решта 90.4% назвали один або декілька прикладів. При цьому найбільш поширеними підставами дискримінації виявилися стан здоров¢я та вік – на них вказали, відповідно, 58.9% та 52.6% респондентів. Найчастіше згадуваними виявилися сфери праці (працевлаштування, кар’єрне зростання, звільнення) – 37.7%, отримання медичної допомоги  – 30.2%,  отримання соціальних послуг – 26%, одержання відповідної зарплатні – 25.7%, отримання адміністративних послуг – 23.1%. Окремі аспекти соціальної дискримінації розглядаються в розділах про соціальні та економічні права.

 

 

1. Коротке резюме проблем дискримінації та нерівності

 

Для України є характерними такі проблеми, де вбачають прояви дискримінації  та нерівності.

1. Рівність в доступі до освіти

Якість освіти суттєво залежить від місця проживання: вона значно нижче в сільських школах, ніж міських. Крім того, проблема доступу до освіти стосується мігрантів і представників окремих етнічних груп. Найгіршою ситуація з освітою спостерігається в місцях компактного проживання ромів, насамперед на Закарпатті. Так, за матеріалами ромської газети “Романі яг”, у Закарпатській області 83,7% дітей ромів здобули неповну середню освіту, 14,5% – загальну середню, 1,4% – закінчили СПТУ, 0,3% – здобули середню спеціальну і лише 0,1% – вищу освіту.

Загалом нерівність в реалізації права на освіту пов’язана з доходами відповідної родини і можливістю оплатити навчання.

2. Недискримінація в навчальних  програмах середньої та вищої школи

- висвітлення ролі меншин;

- програма різних курсів, особливо історії.

Радянські стереотипи відносно ролі окремих національних меншин, етнічних та релігійних груп потрапляють до навчальних програм і підручників з гуманітарних дисциплін, насамперед, історії.

3. Рівність в доступі до медичних послуг

 Літні люди мають гірший доступ до медичних послуг, ніж люди працездатного віку. Ця проблема також стосується ромів та мешканців країни, які не є її громадянами, зокрема, вихідців з Азії, Африки та Кавказу.

4. Рівність в галузі працевлаштування, зокрема:

- вхід до ринку праці;

- умови праці;

- можливість доступу до всіх рівнів працевлаштування;

- умови звільнення.

Принцип рівності та недискримінації у трудовій сфері порушується найчастіше. Ця проблема стосується певною мірою колишніх депортованих, які повертаються в Україну, та представників окремих груп  та етносів, зокрема вихідців з Кавказу (яких абсолютно безглуздо називають “особи кавказької національності”), Азії та Африки, ромів, тощо, а також сексуальних меншин. Найбільшою в сфері праці є дискримінація за ознаками статі та віку: жінкам значно важче працевлаштуватися, ніж чоловікам, і вони за інших рівних умов мають меншу зарплатню, а літнім людям значно важче працевлаштуватися, ніж молодим.

5. Рівність в праві власності і житлових умовах, зокрема:

- компенсація за втрачену власність;

- доступ до колишньої власності (реституція);

- доступ до термінового житла і його якість у випадку втрати  власності, пошкодження або окупації власності;

- приватизація землі.

Ця проблема є, можливо, найбільш гострою для представників депортованих народів. Варто зауважити, що вони знаходяться в нерівному становищі в порівнянні з нащадками розкуркулених, які принаймні теоретично мають право на повернення житлових будинків згідно з Законом України “Про реабілітацію жертв політичних репресій”. Є підстави говорити про нерівність при розпаюванні землі в Криму, де велика кількість кримських татар не можуть взяти участь в процесі приватизації.

6. Рівний доступ до соціальних послуг

- доступ до соціального благополуччя, соціальної опіки (включно з материнством і дитинством), пенсій тощо;

- доступ до базових послуг таких, як вода, електрика, каналізація;

- рівність соціальних та комунальних послуг.

Наслідком повернення родин колишніх депортованих є нерівність в житлових умовах і доступу до комунальних послуг. Ця проблема стосується також окремих груп репресованих за політичними мотивами, але не реабілітованих, зокрема, чисельну групу засуджених радянськими судами до 1991 р. за відмову від строкової служби в армії з релігійних мотивів. Ці люди не отримують компенсації і пільги, передбачені для реабілітованих. Те ж саме стосується українців –  вояків УПА, які досі не реабілітовані.

Крім того, доступ до базових послуг – вода, каналізація, опалення – для мешканців сільських місцевостей значно гірший, ніж для мешканців міст.

7. Рівність в економічних проектах, зокрема участь в проектах розвитку.

Ця проблема стосується ослаблених етнічних груп, які не мають змоги домогтися виділення коштів для задоволення їх соціальних, національно-культурних та інших потреб, та кримськотатарського народу, який, навпаки, обґрунтовано потребує виділення фінансування в обсягах, які держава не в змозі задовольнити.

8. Рівність в питаннях громадянства, зокрема умови його отримання.

Одну з п’яти умов отримання українського громадянства – а саме, доведення, що людина не є громадянином іншої держави  – досить часто просто неможливо виконати внаслідок загрози для життя при поверненні за необхідним документом в країну, де вони раніше мешкали, або внаслідок обтяжливих вимог оплати виходу з громадянства іншої країни.

9. Рівність в реалізації права на повернення (зв’язок з поверненням громадянства та проїзних документів, безпеки,  житла, працевлаштування, доступу до соціальних послуг, примирення).

Ця проблема знов таки стосується представників депортованих народів, які повертаються в рідні місця.

10. Рівне поводження правоохоронців

- свобода від погроз та застосування фізичної сили;

- поводження під час арешту;

- поводження під час затримання.

Загальна важка проблема застосування катувань та жорстокого поводження з затриманими ще більше загострюється, коли йдеться про вихідців з Кавказу, Азії, Африки та представників окремих етнічних груп, зокрема ромів. Спостерігається також упереджене ставлення до представників сексуальних меншин, а також деяких вразливих груп населення – наркоманів, ВІЧ-інфікованих, яке має наслідком їхню дискримінацію. Представники цих груп скаржаться, що міліція постійно ігнорує насильство проти них, а інколи потурає цьому[3]. Прикладами дискримінації з боку правоохоронних органів можуть слугувати примусова дактилоскопія осіб певної національності (зокрема, ромів) та масові обшуки.

11. Рівне поводження  в місцях попереднього ув’язнення та установах виконання покарань

- умови тюремного утримання;

- поводження тюремного персоналу.

Персонал місць попереднього ув’язнення та установ виконання покарань більш брутально поводиться з вихідцями з Кавказу, Азії, Африки та представниками окремих етнічних груп, зокрема, ромами. Те ж саме стосується представників сексуальних меншин, а також деяких вразливих груп населення – наркоманів, ВІЧ-інфікованих

12. Рівність в реалізації права на безпеку та особисту недоторканність

- державний захист проти сили, погроз та залякування;

- свобода від свавільного арешту чи затримання.

Вихідці з Кавказу, Азії, Африки та представники окремих етнічних груп, зокрема, ромів, сексуальних меншин, наркомани та ВІЛ-інфіковані є більш вразливими для свавільного арешту, ніж інші мешканці країни.

13. Рівність в реалізації права вільно обирати й бути обраним та доступі до участі в уряді та органах місцевого самоврядування

Представники кримськотатарського народу та деяких національних меншин й етнічних груп скаржаться на нерівність в реалізації цього права і вимагають введення у виборчу систему спеціальних квот.

14. Рівність в реалізації права на свободу думки, совісті та релігії

У різних регіонах України почуваються нерівними різні гілки православної церкви та греко-католицька церква, на цьому ґрунті багато говорять про дискримінацію, але це скоріше майнове питання, ніж питання свободи совісті. Є певні підстави говорити про дискримінацію нетрадиційних релігій порівняльно з канонічними, ця нерівність має регіональну специфіку.

15. Рівність в реалізації права на свободу вираження поглядів

Реалізація права на інформацію у мешканців сіл, малих міст та обласних центрів суттєво відрізняється. У країні є місцевості, де працює тільки радіо, місцевості, де є тільки радіо та Перший загальнонаціональний канал телебачення. Доступ до Інтернету і якість зв’язку також суттєво залежать від місця проживання. Це породжує значну нерівність у реалізації права на свободу вираження поглядів.

16. Рівноправність національних культур та мов

- використання рідної мови в публічній і приватній сфері;

- навчання рідній мові;

- отримання освіти рідною мовою;

- доступ до культурних цінностей.

Ця проблема є найбільш гучною і потребує окремої уваги (див. п.4).

 

2. Правові механізми дотримання права на захист від дискримінації та нерівності

 

У сучасному світі боротьба з расизмом, дискримінацією, ксенофобією та нетерпимістю вважається першочерговим завданням держави[4]. Зобов’язання захисту від них містяться в  загальних (Міжнародні пакти про громадянські та політичні права і соціальні, економічні та культурні права 1966 року, Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод, Європейська соціальна хартія) і великій кількості спеціальних (Міжнародна конвенція ліквідації усіх форм расової дискримінації, деякі конвенції Міжнародної організації праці, Європейська рамкова конвенція захисту прав національних меншин, Європейська хартія регіональних мов і мовних меншин тощо) міжнародних договорах з прав людини. Велику увагу цим питання приділяє Європейський Союз, який від 2000 року вимагає від кандидатів на членство в ЄС запровадження в національному законодавстві і практиці стандартів, визначених в Директиві 2000/43/ЕС про дотримання принципу “рівного ставлення до всіх попри його/її расове чи етнічне походження”.

Відповідно до статті 14 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод здійснення прав і свобод, викладених у цій Конвенції, повинно забезпечуватися без будь-якої дискримінації за ознакою статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного або соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження або інших обставин. Оскільки Україна є учасником Конвенції, то рішення Європейського суду з прав людини за статтею 14 Конвенції мають бути враховані в українському законодавстві і практиці. Слід зазначити, що Протокол № 12 до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод забороняє дискримінацію за необмеженим колом ознак. 

Усе це вказує на необхідність суттєвих змін українського законодавства і практики, які на сьогодні не відповідають вимогам міжнародних договорів. Так, базова конституційна норма статті 24 Конституції про рівність перед законом та заборону дискримінації (зауважимо, що само слово „дискримінація” відсутнє як в конституційному тексті, так і в законодавстві) не розповсюджується на тих, хто на законних підставах перебуває на території України, але не є її громадянином. Поняття “корінних народів”, про яких згадується в статті 11 Конституції України, не отримало розвитку в законодавстві, воно так і лишилося невизначеним.

Принцип рівності перед законом відображений у загальній формі в галузевих законах, нормах цивільного та  адміністративного законодавства. Але в цих нормативно-правових актах відсутні антидискримінаційні положення, які унеможливлювали би дискримінацію в різних сферах суспільного життя, таких, як працевлаштування, освіта, медична допомога, надання житла,  доступ до публічних та соціальних послуг, контрактні відносини між фізичними особами, фізичними та юридичними особами тощо та запроваджували би ефективні механізми та обов’язки державних органів для захисту від дискримінації і отримання компенсації завданої шкоди.

Так, Цивільний кодекс взагалі не містить поняття „дискримінація”. Цивільно-процесуальний кодекс декларує розгляд на основі рівності перед законом незалежно від раси, національної приналежності, релігії, освіти, мови (стаття 6). Стаття 248 Кодексу про адміністративні правопорушення декларує розгляд на базі рівності перед законом незалежно від раси, кольору шкіри, політичних чи релігійних переконань, етнічної належності. Стаття 7 Сімейного кодексу встановлює, що члени родини не можуть мати привілеїв або обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, статі, політичних чи релігійних переконань, етнічної належності, мови та інших ознак. Такі ж загальні положення включені до Кодексу про працю (стаття 2-1), Закону „Про освіту” (стаття 3), Закону „Про загальну середню освіту” (стаття 6), Закону „Про дошкільну освіту” (стаття 9)  та інші закони. Проте ці положення не розвинені і залишаються суцільними деклараціями. Наприклад, Закон „Про оплату праці” не включає жодного положення про рівність перед законом. Жоден нормативний акт не визначає і не розрізняє пряму і непряму дискримінацію. Більше того, наявність декларації щодо рівності перед законом  не заважає на практиці запроваджувати дискримінацію. Наведемо приклад. 

Відповідно до статті 3 Закону „Про освіту” громадяни України мають  право на безоплатну освіту незалежно від статі, раси, кольору шкіри, національності, соціального чи майнового положення, переконань, релігії та інших ознак. З іншого боку, Правила прийому до Національної юридичної академії імені Ярослава Мудрого передбачають суттєві обмеження для осіб, які бажають отримати юридичну освіту. Освіта на факультетах, які готують фахівців для органів прокуратури, Служби безпеки України, військової юстиції, Міністерства юстиції, установ виконання покарань, Пенсійного фонду, а також на слідчо-криміналістичного факультеті здійснюється відповідно до угод між Академією та цими органами (п.3 Правил прийому). Угоди передбачають письмові направлення абітурієнтів від цих органів до Академії. Згідно з п.9 Правил прийому абітурієнти мусять подати направлення до приймальної комісії Академії. Це фактично означає, що абітурієнту необхідно працювати у відповідних органах влади, і важко чекати, що правоохоронні органів будуть оновлюватися, навпаки, вони стають все більш консервативними. На нашу думку, Правила прийому запроваджують пряму дискримінацію і порушують статтю 3 Закону „Про освіту”.

Потребує змін Закон України “Про національні меншини”. Існує декілька законопроектів про зміни до цього Закону. Визначення національних меншин як груп “громадян України, які не є українцями за національністю, виявляють почуття національного самоусвідомлення та спільності між собою” (ст.3 чинного Закону) є недосконалим і ця недосконалість, на жаль не подолана в існуючих законопроектах. По-перше, зберігається етнічне протиставлення “українців за національністю і тих, хто “виявляє почуття національного самоусвідомлення”. По-друге, зберігається існуюче протиріччя із змістом статті 11 про право вільно обирати свою національність. У визначенні національної меншини краще наголосити на суб’єктивному, а не об’єктивному характері ідентифікації людини як представника національної меншини. Ліпше було б сформулювати визначення національних меншин як груп громадян України, що не зараховують себе за етнічною належністю до українців і виявляють почуття іншої етнічної самоідентифікації та спільності між собою. Доречно також підсилити гарантії свободи вибору національності нормою “Держава не втручається у питання етнічної ідентифікації громадян України”.

Однією з вад чинного закону є відсутність концептуального закріплення змісту захисту прав національних меншин. Йдеться про відсутність права на існування, відсутність визначення національно-культурної автономії, через яку має здійснюватися самобутність меншин. Відсутня також і процедура створення такої автономії. Проте саме національно-культурна автономія в різних її формах сприятиме реалізації прав національних меншин. Слід було б згадати про норми колишнього проекту цього закону, які були тоді, в 1992 році, виключені, – про створення національних адміністративно-територіальних одиниць і компетенції Рад народних депутатів по забезпеченню національним меншинам участи в управлінні державними і громадськими справами, вільному використанні рідної мови, створенню умов для розвитку національної культури, традицій і побуту, відкритті національних дошкільних і навчально-виховних закладів, тощо.

Стаття 18 чинного закону в опосередкованому вигляді забороняє пряму і непряму дискримінацію за національною ознакою. При цьому поняття прямої і непрямої дискримінації знов таки не визначаються. Було б необхідно виправити ці вади чинного закону, дати визначення, розширити коло ознак, за якими забороняється дискримінація – раси, кольору шкіри, мови, релігії, та розповсюдити дію Закону на негромадян. Треба вирішити також на законодавчому рівні питання участі представників національних меншин в процесах прийняття рішень щодо виборів – це можна зробити у цьому законі або передбачити відповідні положення в виборчому законодавстві. Зокрема, було б доречно, на нашу думку, прийняти новий виборчий закон АРК, враховуючи складні міжетнічні відносини в цьому регіоні України. 

Відсутність ясної і чіткої кваліфікації певних дій як дискримінації породжує безвідповідальність: дискримінація в Україні практично не карається (а це, в свою чергу, стимулює подальшу дискримінацію). Переважна більшість нормативно-правових актів містять сакраментальну фразу: “Особи, винні в порушенні законодавства, несуть цивільно-правову, адміністративну чи кримінальну відповідальність відповідно до законодавства України”. Але цивільно-правова та адміністративна відповідальність за дискримінаційні дії в законодавстві не визначена. Що стосується кримінальної відповідальності, то вона застосовується тільки до фізичних осіб. Якщо адміністративна відповідальність буде запроваджена, то вона також буде стосуватися виключно фізичних осіб. Отже, представники меншин практично не захищені від дискримінаційних дій з боку юридичних осіб.

Кримінальне законодавство торкається дискримінації тільки в статті 161 Кримінального кодексу України, яка карає за умисні дії, спрямовані на розпалювання національної, расової та релігійної ворожнечі та ненависті, на приниження національної честі й гідності, або образу почуттів громадян у зв’язку з їхніми релігійними переконаннями. Ця стаття потребує змін. По-перше, її дія має бути розширена на всіх, а не тільки на громадян України. По-друге, захист честі й гідності мусить включати додаткові підстави окрім національності та релігії, – такі, як раса, колір шкіри, етнічна належність і мова. По-третє, стаття 161 не визначає чітко дії расистської та ксенофобської природи як злочини.

Необхідність доводити умисел є причиною майже повної відсутності практики  застосування статті 161. За останні роки жодна порушена за 161 статтею кримінальна справа не закінчилася вироком в суді. Як пише відомий фахівець із цієї категорії судових справ адвокат Вячеслав Якубенко[5]:

«Час від часу у найбільш резонансних справах по цій статті порушуються кримінальні справи – головним чином під тиском громадськості, народних депутатів. Але визнати когось винним у скоєнні цього злочину практично неможливо. З суб’єктивної сторони злочин характеризується прямим умислом, з наявністю спеціальної спрямованості – розпалити національну ворожнечу в країні чи окремому реґіоні, принизити честь і гідність представників окремих національних груп. Це означає, що в суді автор провокаційної публікації повинен визнати намір розпалити національну ворожнечу. Більше того, за загальним правилом, визнання вини підсудним не може бути єдиним доказом у кримінальній справі. Тобто до справи має бути долучена, наприклад, написана власноручно підсудним записка такого змісту: «Шеф, Ваше завдання виконано, різня в «Коттон-клубі» спровокована». Відтак очевидно, що кримінальний варіант перспектив не має.»

Отже, необхідно змінити формулювання статті 161, щоб вона почала працювати.

Необхідно також розширити коло правопорушень, за вчинення яких передбачається кримінальна відповідальність. Відповідно до статті 4 Міжнародної конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації кримінальним злочином є будь-яке поширення ідей, заснованих на расовій перевазі або ненависті; будь-яке підбурювання до расової дискримінації; всі акти насильства або підбурювання до таких актів, спрямованих проти будь-якої раси чи групи людей іншого кольору шкіри або етнічного походження; надання будь-якої допомоги для проведення расистської діяльності, включаючи її фінансування; участь в організаціях, що заохочують расову дискримінацію і підбурюють до неї, а також участь у таких організаціях чи в такій діяльності. Стаття 20 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права визначає як кримінальний злочин створення організацій і пропаганду ідей, пов’язаних з дискримінацією, передусім расовою. Отже, для забезпечення відповідності законодавства України міжнародним договорам необхідно вводити відповідні склади злочинів до Кримінального кодексу України.

Однім із механізмів, які рекомендують до використання міжнародні інституції, є створення спеціального антидискримінаційного органу державної влади. Зокрема, така вимога міститься в Директиві 2000/43/ЕС, у Програмі дій зі здійснення Декларації про ліквідацію всіх форм расової дискримінації, ухваленої Всесвітньою конференцією з боротьби проти расизму, расової дискримінації, ксенофобії та пов’язаної з ними нетерпимістю, документах Європейської комісії проти расизму та нетерпимості тощо. Якщо узагальнити вимоги різних інституцій, то спеціальний антидискримінаційний орган має виконувати такі функції:

розгляд скарг на дискримінаційні дії, проведення незалежних розслідувань випадків дискримінації в різних сферах суспільного життя;

допомога жертвам дискримінаційних дій шляхом надання консультацій, допомоги в доступі до правосуддя, подання скарг до суду і представництва в суді;

підготовка і подання законопроектів, спрямованих на захист від дискримінації і запобігання дискримінації;

проведення моніторингу законодавства і практики, судової та адміністративної, в контексті протидії ксенофобії і дискримінації

підготовка і оприлюднення незалежних доповідей з питань, що стосуються протидії дискримінації і запровадження спеціальних заходів, спрямованих на запобігання дискримінації;

інформування суспільства і державних органів щодо антидискримінаційних практик, існуючих у світі;

заохочення неурядових організацій до діяльності щодо протидії дискримінації і нерівності.

На нашу думку, таким спеціальним органом в Україні має стати спеціальний омбудсмен з питань захисту прав меншин, який міг би очолювати відповідний департамент в Секретаріаті Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. Але для створення інституту спеціалізованих омбудсменів необхідно змінити Закон про Уповноваженого.

Підсумовуючи, зазначимо, що бажано підготувати та ухвалити базовий антидискримінаційний закон, який містив би усі необхідні визначення, перелік ознак, за якими забороняється дискримінація, і механізми захисту від неї, підвищив відповідальність держави за протидію дискримінації, запроваджував спеціальний антидискримінаційний орган.

 

3. Проблема ксенофобії в Україні

 

На нашу думку, рівень ксенофобії в Україні залишається порівняно невисоким і не перевищує її рівень в інших посттоталітарних країнах. Більш того, він є меншим, ніж в інших країнах Центральної та Східної Європи – Болгарії, Румунії, Польщі, Угорщині, Чехії, Словаччини, балканських країнах. Він є значно меншим, ніж в Росії. Водночас слід зауважити, що почастішали випадки ксенофобії відносно іммігрантів з Кавказу, Азії та Африки, ромів, кримських татар, росіян та євреїв. Іноді ці випадки були поєднані з насильством, спричиненням тілесних ушкоджень і навіть смертю жертв. Ми були свідками актів вандалізму відносно українських, російських, кримськотатарських та іудейських святих місць та символів; іноді відбуваються акти вандалізму по відношенню до святих місць та символів інших національних меншин та етнічних  груп. Наведемо декілька найбільш виразних прикладів тільки за період січень-квітень 2007 року[6].

1. 27 квітня 2007 р. – у Хмельницькому пошкоджено пам’ятник на місці колективного поховання вісьмох тисяч євреїв, убитих нацистами протягом Другої Світової війни. Зокрема, від пам’ятника відламано і розбито меморіальну дошку.

2. 22 квітня 2007 р. – у м. Київ, на Подолі, розмальовано свастикою тимчасову вірменську каплицю на Подолі, її замок пошкоджено. Міліція називає причиною конфлікт між місцевими мешканцями, які не бажають будівництва храму на місці скверу, і вірменською громадою. 2005 року подібним чином пошкодили вірменський собор у м. Львів.

3. 12 квітня 2007 р. – у м. Чернівці, на старому єврейському цвинтарі, невідомі здійснили акт вандалізму. Зі свого місця скинуто близько сімдесяти надгробків, три з них розбито.

4. Ніч на 18 лютого 2007 р. – у трьох з чотирьох районів м. Одеса осквернено кілька сотень могил на єврейському цвинтарі, два пам’ятника жертвам Голокосту і меморіальну дошку єврейського письменника. На них було намальовано свастики та написи «С праздником Холокоста!» На початку березня міліція повідомила про затримання трьох підозрюваних у скоєнні цього злочину, яких звинуватили за статтею 297 КК «вандалізм». Водночас, на думку спостерігачів, для проведення такого масштабного заходу потрібні були кілька груп загальною кількістю в кілька десятків людей.

5. 17 лютого 2007 р. – у м. Київ розбито і пошкоджено понад сорок надгробків на Лук’янівському військовому цвинтарі й розбито табличку на пам’ятнику «Менора» у Бабиному Яру. 20 лютого затримано двох підозрюваних, які, за інформацією ЗМІ, зізналися, що скоїли злочин з антисемітських мотивів. Оскільки на військовому цвинтарі над могилами відсутні хрести – вони вирішили, що воно є єврейським.

6. 9 січня 2007 р. – у м. Харків, на будівлі колишньої синагоги, невідомі розбили меморіальну дошку пам’яті жертв Голокосту і намалювали дві свастики

 На нашу думку, реакція владних органів на випадки ксенофобії була зневажливою. Це підтверджує необхідність розробки та втілення спеціальних заходів, спрямованих на попередження ксенофобії. Ці заходи мають розроблятися з урахуванням регіональної та місцевої специфіки. І держава,  і суспільство повинні зайняти набагато активнішу й  непримиреннішу позицію щодо тих, хто розпалює  ворожнечу.

У подальшому розглядаються особливості ксенофобії відносно окремих етнічних і соціальних груп – ромів, іммігрантів з Африки, Азії, Кавказу, євреїв. Не розглядається становище кримськотатарського народу – воно докладно було описане в доповіді „Права людини в Україні – 2004”, у 2005-2006 році суттєвих змін не сталося..

 

Роми

 

Згідно з переписом 1989 року, кількість ромів становила 47 900. 12 131 ромів мешкали в Закарпатті. Але, згідно з даними спеціального дослідження Ужгородського обласного комітету статистики, кількість ромів в Закарпатті перевищувала 20 000, або 1,6% населення області. Результати перепису 2001 року такі: 47 600 вказали на ромське етнічне походження, з них 14 000 були мешканцями Закарпаття. Наступний за кількістю ромів регіон України – Одеська область, тут мешкають згідно з переписом грудня 2001 року більш ніж 4 000 ромів. За даними громадської організації „Романі Яг”, кількість ромів в Закарпатті близько 50 000, а по всій країні, – від 200 до 300 тисяч. На думку керівника „Романі Яг” Адама Аладара, головна причина такої розбіжності результатів перепису і реальної кількості ромів – люди не хочуть або бояться ідентифікувати себе як роми, бо тоді в них набагато більше шансів не знайти роботу та отримати неприємності від посадовців та правоохоронців.

Ставлення суспільства до ромів залишається негативним. Соціологічні опитування свідчать, що упередження до ромів є більш розповсюдженим, ніж до осіб, що належать до інших національних меншин. Дослідження національної терпимості за шкалою Богардуса, які проводилися Інститутом соціології НАНУ щороку, починаючи з 1994 р., показали, що індекс нетерпимості до ромів всі ці роки перевищував 5 балів і поступово зростав. Таким чином, роми не сприймаються масовою свідомістю як постійні мешканці України

Роми мають найвищий індекс нетерпимості та дуже страждають від соціальної дискримінації. Рівень безробіття серед ромів є найвищим, в середньому, умови їх життя є гіршими, ніж умови життя інших етнічних груп. Вони мають більше труднощів в доступі до освіти, медичного обслуговування та судової системи. Показник відвідування дітьми ромів навчальних закладів залишається низьким. 

За свідченнями правозахисних організацій, які захищають права ромів, найбільше скарг стосується свавілля правоохоронців. Більшість з ромів малограмотні або взагалі ніде і ніколи не навчалися. Вони дуже залякані і бояться скаржитися. Тому, відчуваючи повну безкарність, правоохоронці примушують брати ромів на себе нерозкриті злочини. У місцях компактного проживання ромів міліція застосовує таку собі "профілактичну форму боротьби зі злочинністю". Рано вранці у ромський табір заїжджає група міліціонерів, заштовхує всіх чоловіків в автобус і везе в управління внутрішніх справ. Там люди знаходяться 3-4 години, потім з них знімають відбитки пальців і без пояснення причин відпускають. Ці дії є незаконними, але вони постійно повторюються. Громадські організації намагалися домогтися припинення цих дій. Наводимо лист, який був спрямований до різних органів влади керівником ужгородської організації „Романі Яг”, головою Всеукраїнської ромської  правозахисної асоціації „Чачіпе” Адамом Аладаром.

 

Міністру внутрішніх справ п.Луценку Ю.
Копія: Європейському центру захисту прав ромів (м. Будапешт)
Копія: Уповноваженому Верховної Ради з прав людини п.Карпачовій Н.
Копія: профільному комітету Верховної Ради України п.Удовенку Г.
Копія: начальнику УМВС України в Закарпатській області п.Рахівському І.

Шановні панове!

Від імені ромської громади м. Ужгорода змушений звернутися до Вас із другим у цьому році проханням з’ясувати, чому продовжується насилля щодо ромського населення.

Вранці 21.01.2005 року в нашу організацію звернулися по допомогу роми, зі слів котрих ми дізналися, що напередодні 20 січня близько 6 години ранку, в ромські помешкання, розташовані на вулицях Пограничній, Тельмана та Гранітній, увірвалися працівники міліції в масках і, застосовуючи грубу фізичну силу, без будь-яких пояснень, примусили ромів сісти в автобус і поїхати з ними в Ужгородський МВ УМВС. На прохання людей пояснити, в чому річ, окремі працівники міліції почали завдавати ромам побої. Внаслідок цих протиправних дій деякі роми отримали тілесні ушкодження, також був пошкоджений їхній одяг та хатні речі.

Після приїзду до Ужгородського МВ УМВС з ромів почали знімати відбитки пальців, проводити відеозйомку та фотографування. Під час цієї процедури їм нічого не пояснювали, ніяких документів підписувати не давали.

Відповідно до Закону України "Про міліцію", органам міліції дозволяється "проводити фотографування, звукозапис, кіно- і відеозйомку, дактилоскопію осіб, але тільки таких , які:

·  затримані за підозрою у вчиненні злочину або за бродяжництво;

·  звинувачуються у вчиненні злочину;

·  взяті під варту;

·  піддані адміністративному арешту.

Отже, є лише 4 підстави для проведення дактилоскопії. Причому кожна з них має своє процесуальне оформлення (постанова слідчого, протокол тощо). Ті ж підстави передбачені у п.1.5. інструкції " Про порядок функціонування дактилоскопічного обліку експертної служби МВС України", затвердженої наказом МВС України від 11.03.2001 року. Але жодного з ромів не "затримали за підозрою у скоєнні злочину", "не взяли під варту", "не звинуватили у скоєнні злочину". Тому дії працівників міліції були незаконними щодо ромської меншини, і жодна "оперативна потреба" не може їх виправдати.

Подібні факти сталися і в ніч з 28 на 29 вересня цього року, коли ромів з вулиці Тельмана м.Ужгорода у кількості 34 осіб було зі застосуванням грубої фізичної сили піднято з ліжка о 6 годині ранку і на службових автомобілях по черзі відвезено у міський відділ міліції. Прикро й те, що з кожного рома було витребувано від 10 до 15 гривень, які правоохоронці вимагали на відшкодування витрат на бензин. Ці гроші, які роми мали при собі, платили безпосередньо у відділі міліції або за них заплатив староста табору.

Подібний кричущий випадок стався у ніч з 19 на 20 жовтня ц.р. у селі Велика Добронь Ужгородського району, коли 3 працівники міліції влаштували побиття ромів цього табору, від яких ми й отримали заяви на захист їхньої честі й гідності.

Останній подібний випадок стався в ніч з 25 на 26 жовтня цього року знову-таки стосовно ромів мікрорайонів Радванка та вул. Пирогова (Ужгород), коли співробітники органів внутрішніх справ, озброєні автоматами, вривалися у помешкання, де живуть роми, витягували їх із ліжок і, підганяючи автоматами, примушували сідати в "уазики", які їх відвозили й поверталися за новими людьми.

Свого часу ми зверталися зі заявою до начальника УМВС України в Закарпатській області п-ка міліції І.І. Порошковського про недопустимість подібних дій відносно ромів у Закарпатській області. Матеріали про факти зловживань правоохоронців щодо ромів були опубліковані у всеукраїнському двотижневику – газеті "Романі Яг" від 27 січня 2005 року та 26 жовтня 2005 р. Крім того, був проведений круглий стіл за участі заст. начальника УМВС у Закарпатській області Михайла Туряниці, начальника управління карного розшуку УМВС в Закарпатській області Володимира Шелепця та координатора програми "Захист прав ромів в Україні і забезпечення доступу до правосуддя" Іштвана Феньвеші з Європейського Центру захисту прав ромів (ERRC), м. Будапешт, на якому була прийнята резолюція з пропозиціями щодо поліпшення ситуації стосовно ромів. За цей час кілька разів змінювалося керівництво в УМВС у Закарпатській області, і після кожного призначення "відпрацювання" у таборах тривали.

Враховуючи вищевикладене, переконливо прошу Вашого термінового втручання в цю ситуацію, з метою запобігання порушень прав громадян ромської національності, а також для з’ясування причин так званого "відпрацювання" ромських таборів працівниками міліції.

З повагою,

Аладар Адам, голова Всеукраїнської правозахисної організації "Чачіпе"

26.10.2005 р.

Наслідком цього листа стало проведення спеціального засідання парламентського Комітету з прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин, присвяченого становищу ромів. Були прийняті і надіслані до органів державної влади рекомендації Комітету щодо покращення становища ромів, представники МВС обіцяли припинити практику масової примусової дактилоскопії ромів. Але, на жаль, такі випадки повторювалися і пізніше.

До дискримінації ромів долучають не тільки посадовці або правоохоронці, але й численні ЗМІ. Заголовки і зміст матеріалів на кшталт "На промисел вийшла циганська бригада" або "Селяни Черкащини потерпають від розгулу приїжджих циган" не піддаються критиці. Якщо у вчиненні злочину підозрюється представник ромської меншини, то і працівники міліції, і журналісти завжди наголошують, що йдеться про циган. Ось типовий приклад кримінальної хроніки.

Затримано чотирьох циганок-шахрайок, що "працювали" на Хмельниччині

Протягом 2007 року на теренах Хмельницької області зафіксовано 115 шахрайств, значну частину з яких вчинили цигани

Злочин здійснений циганками-шахрайками у Славутському районі. Декілька циганок завітали до оселі пенсіонерки ніби попити води, а у результаті винесли із хати старенької близько десяти тисяч гривень, які та збирала на "чорний день". Проте зловмисникам зникнути не вдалося – сусід потерпілої побачив невідомий автомобіль марки "Шевроле" з номерами іншої області. Стражі закону на повідомлення про шахрайство відреагували оперативно і невдовзі орієнтування на правопорушниць було розіслане у всі райони Хмельниччини, а й у сусідні області. Протягом доби до Славутського відділу міліції зателефонували львівські колеги та повідомили, що у містечку Золочів затримано чотирьох жінок циганського походження віком від 30 до 67 років, схожих на тих, які були в орієнтуванні. "Підозрюваних одразу ж доставили у Славуту, де потерпіла пенсіонерка впізнала своїх кривдниць. Подалися до районного центру й інші жителі нашої області, які за схожих обставин "позбавились" своїх матеріальних цінностей. Отож, поки ще рано говорити, яка загальна кількість злочинів на рахунку цього "злочинного квартету". Не виключено, що свій шахрайський слід циганки залишили і в інших областях, адже прибули вони у наш край аж із Донеччини", – розповів начальник центру зв’язків із громадськістю управління МВС України у Хмельницькій області Віктор Коверзюк. Як з’ясувалося, прибули жінки на Хмельниччину на приватному таксі. Саме чорний "Шевроле" і вивів правоохоронців на слід підозрюваних, авто винайняли ще у Донецьку. Водій за свої послуги отримував щедру платню з розрахунку одна гривня 50 копійок за один кілометр. Окрім матеріального збитку, зловмисниці могли завдати шкоди і здоров’ю своїм жертвам – одна із них хворіла відкритою формою туберкульозу.

Хмельницький, 21 березня 2007 року

http://20minut.ua/news/61594

Можна наводити ще багато прикладів прямої і опосередкованої дискримінації  і насильницьких дій щодо ромів. Вони є найбільш дискримінованою етнічною групою в країні. На нашу думку, необхідно прийняти державну програму, яка буде спрямована на покращення ситуації і торкнеться всіх сфер життя ромів, насамперед – освіти та охорони здоров’я, до яких зараз ромське населення не має нормального доступу.

 

Дискримінація іммігрантів з Кавказу, Азії та Африки

 

Ми вважаємо, що статус цих груп має розглядатися в контексті расової дискримінації. Члени цих груп не можуть залишати власні оселі без документів, тому що вони ризикують бути затриманими міліцією для з’ясування особистості. Міліція часто затримувала чорношкірих осіб для перевірки документів, тоді як перевірка документів у іноземців європейського походження була рідкою. Хоча працівники міліції, що вдавалися до актів примусу, каралися в дисциплінарному порядку, коли ці випадки доводилися до їхнього керівництва, така поведінка залишається розповсюдженою. Представники цих груп є першими підозрюваними в скоєнні злочинів, з ними поводяться більш брутально міліціонери та персонал установ кримінально-виконавчої системи. Дослідження рівня національної толерантності з використанням шкали Богардуса, які проводилися декілька разів Інститутом соціології Національної Академії Наук України в 90-х роках, свідчать, що індекс нетерпимості до цих груп перевищує 5 балів. Таким чином, масова свідомість не сприймає ці групи як постійних мешканців України.

Необхідно зазначити, що в певних обставинах працівники правоохоронних органів збирають інформацію про приналежність осіб до етнічних груп або іммігрантських груп. Наприклад, вони збирають оперативну статистику щодо злочинів, скоєних представниками певних меншин. Ці дані містять детальну статистику кримінальних справ проти кримських татар, ромів та іммігрантів з Кавказу, Африки та Азії в різних регіонах країни. Така діяльність не має правових підстав та не базується на добровільній ідентифікації осіб. Збір особистісних даних про приналежність осіб до певних національних меншин без їх згоди та за відсутності правових гарантій є брутальним порушенням права на приватність, що гарантується Конституцією та міжнародними стандартами.

У ЗМІ почастішали повідомлення про насильство проти осіб азіатського та африканського походження та осіб „кавказької національності”, вчинене з расових мотивів. При цьому працівники правоохоронних органів постійно ігнорували расові мотиви насильницьких дій, розглядаючи їх як звичайне хуліганство.  Наведемо деякі характерні приклади[7].

1. 14 березня (за іншими даними – 14 квітня) 2007 р. – у центрі Києва група молодих людей напала на радника посольства Арабської Республіки Єгипет в Україні Халеда Надера і завдала йому ушкоджень. Посольство підтвердило цю інформацію, як і те, що українському МЗС було заявлено формальний протест. МЗС і МВС заперечили наявність будь-якої інформації про це. Міжнародні інформагенції ідентифікували нападників як «неонацистів».

2. 16 лютого 2007 р. – у Києві, за повідомленням газети «Комерсант-Україна», убито громадянина Грузії Моріса Югашвілі. Згідно з повідомленням ЗМІ, брат загиблого заявив, що на пана Югашвілі напали невідомі, схожі на скінхедів. Водночас, міліція заявила, що загибель стала результатом побутової сварки.

3. Близько 3 лютого 2007 р. – у м. Сімферополь невідомі напали на студентку-медика з Індії, яка внаслідок побиття втратила свідомість. Інцидент згадано у статті кримської преси як лише один із численних нападів на студентів-іноземців.

4. 12 січня 2007 р. – у Києві, на Хрещатику, ввечері група молодих людей кількістю близько 20 осіб напала на трьох громадян Ірану, щонайменше один з яких був студентом музичного училища ім. Глієра, і, вигукуючи націоналістичні та расистські гасла, завдали їм тілесних ушкоджень. Щонайменше один з потерпілих потрапив до лікарні.

5. 2 грудня 2006 р. – у Києві, на Софійській площі, представники т.зв. УДПНИ («Украинского Движения Против Нелегальной Иммиграции») провели мітинг, на якому виступали за звільнення свого товариша, затриманого за підозрою у причетності до вбивства у м.Києві громадянина Нігерії 25 жовтня, та проти присутності в Україні мігрантів з інших країн. На день раніше представники тієї самої організації роздавали біля агенції новин УНІАН, де відбувалася прес-конференція представників нігерійської громади, листівки, які провокували расову ненависть.

6. 25 жовтня 2006 р. – у Києві, біля ст. метро «Позняки», внаслідок завдання ножових поранень загинув громадянин Нігерії Кунуон Міеві Годі. Нападники, за словами свідків, вигукували расистські гасла. Одного із затриманих прокуратура м. Києва звинувачує за ст.115 «Навмисне вбивство», ще двох затриманих – за ст.161, яку вперше застосовано в Україні у справі про вбивство. На кінець травня 2007 року суд ще не розпочався.

7. 26 лютого 2005 р. – у м. Київ група наци-скінхедів напала на Роберта Сіммонса, співробітника посольства США афро-американського походження, якого було побито. Його білого супутника не чіпали. Посольство США заявило офіційний протест.

Автор цього розділу особисто восени 2006 року розслідував скарги іноземних студентів, які навчаються в Харкові. Вони розповідали про образи, погрози і побиття, казали, що відчувають справжній моральний терор, що вони не виходять ввечері на вулицю, оскільки залякані. Акції, які описували студенти (марші скінхедів у вихідні дні біля гуртожитків у  Харкові, в яких живуть іноземні студенти, пізно ввечері зі свічками або смолоскипами, зі  скандуванням: «Україна для українців» та інших  агресивних гасел, ці марші закінчуються побиттям усіх «нерусских»)  виглядають як інспіровані ззовні. Характерно, що гасла вигукувалися російською мовою. Виникає враження, що ці акції, були організовані й оплачені ззовні – важко повірити, що студенти харківських вузів добровільно будуть збиратися у вихідний день вночі для такого маршу.

 

Євреї

 

Згідно з переписом 1989 року, кількість євреїв складала 486 300. Протягом 90-х років вона суттєво зменшилася: за даними останнього перепису вона складає 103 591.

Традиційний побутовий антисемітизм існує в Україні як і в багатьох інших країнах, але його прояви не є такими загрозливими, як це представляють деякі єврейські організації. Євреї широко представлені в політичній, бізнесовій та культурній еліті України. Вони, мабуть, краще, ніж всі інші національні меншини, змогли скористатися новими можливостями, що відкрилися в сучасній Україні. Існує велика кількість єврейських освітніх та культурних закладів, шкіл, театрів, видань тощо. Таким чином, немає підстав говорити про дискримінацію євреїв. Водночас кількість повідомлень про антисемітські дії у 2005-2006 році суттєво зросла, так само серйозно збільшилася кількість антисемітських публікацій в пресі. Про це свідчать дані моніторингу Конгресу національних громад України[8]. Динаміку росту антисемітизму наглядно демонструє порівняння кількості антисемітських публікацій за 10 років, починаючи з 1997 року, коли ця кількість була мінімальною за усі роки незалежності.

 

  Динаміка антисемітських публікацій за період 1997 – 2006

1997

1998

1999

2000

2001

2002

2003

2004

2005

2006

143

265

250

161

161

149

258

379

661

676

 

Як видно з наведених даних, кількість антисемітських публікацій за останні 10 років виросла більше, ніж в 4.5 рази.

Аналіз періодичних видань, в яких друкувалися тексти антисемітського характеру, свідчить, що збільшення кількості публікацій сталося за рахунок видань, які є власністю або спонсоруються Міжрегіональною академією управління персоналом (МАУП), а саме журнал «Персонал», газети «Персонал плюс», «За вільну Україну плюс», «Українська газета плюс», «Інформаційний бюлетень». Про це красномовно свідчить розподіл публікацій антисемітського характеру у 2006 році.

 

 

  Видання

 

Кількість видань за рік

Кількість антисемітських публікацій за рік

«Персонал плюс»

52

335

«Персонал»

12

47

«За вільну Україну плюс»

52

184

«Українська газета плюс»

47

82

«Інформаційний бюлетень»

46

20

Інші

 

8

 

  Загалом  676

 

 

Велика кількість публікацій в виданнях, підконтрольних МАУПу, переповнені агресивними ксенофобськими настроями відносно  євреїв, росіян, мігрантів з близького та далекого зарубіжжя. Про ступінь агресивності можна уявити, тільки подивившись на назви статтей (взяті з газети «Персонал плюс»): „Проти доктрини єврейського расизму”, „Ритуальне вбивство на замовлення дітей Сіону”,  „Бабин Яр: трагедія як товар для ґешефту”, „Шабаш сіоністів”, „Перемога демократів — перемога секс-меншин та євреїв”, „Хабад – організатор війни проти України”, „Хабад-Любавич – вбивці наркотиками”, „Бнай Брит” – орден юдо-масонів”, „Богообрані” проти українців”, „Юдеї, тримайтеся подалі від влади і грошей!”, „Сіонізм – ідеологія дегенерації” і т.і.

Періодичні видання МАУП виходять великими тиражами. Так, газета «Персонал плюс» входить до першої десятки газет України за величиною накладу. Частка тиражу розповсюджується безкоштовно серед студентів філіалів МАУПу. Сьогодні МАУП окрім вище перерахованих видань видає і розповсюджує журнал «Книжковий клуб», газети «Український лідер», «За українську Україну». У 2007 році вони включені до Каталогу періодичних видань і будуть розповсюджуватися поштою по всій країні. Крім періодичних видань МАУП видає і значну кількість книжок та брошур антисемітського змісту, для розповсюдження яких створена ціла мережа книжкових  магазинів.

Таким чином, в Україні замість кількох розрізнених і, як правило, малотиражних маргінальних газет, що друкували статті антисемітського змісту, остаточно сформований міцний пропагандистський центр, який послідовно і цілеспрямовано веде пропаганду антисемітизму. Навколо МАУПа формується коло пропагандистів антисемітизму, встановлюються зв’язки з зарубіжними антисемітськими виданнями, йде інтенсивний обмін  матеріалами антисемітської тематики. МАУП веде активну міжнародну діяльність, спрямовану на створення і підтримку іміджу одного із світових центрів боротьби із сіонізмом. Щорічно в стенах МАУП проводяться міжнародні «наукові» конференції, симпозіуми, форуми антисемітської, антисіоністської спрямованості. Наприклад, 24 листопада 2006 року тут був проведений «Міжнародний форум по Голодомору в Україні «Каральні органи єврейсько-більшовицького режиму». 3 червня пройшла конференція «Діалог цивілізацій: сіонізм – найбільша загроза сучасної цивілізації». Ось характерний фрагмент стенограми: «Сіоністи завжди скаржилися на те, що їх пригнічують. Але особисто я так і не почув відповідь, за що їх вбивав Гітлер (аплодисменти). Усі євреї повинні переїхати до своєї жидівської країни Ізраїль!» (бурні аплодисменти).

Антисемітизм лідерів МАУПу вихлюпнувся під час парламентських виборів 2006 року, в яких взяла участь Українська консервативна партія (УКП). Її очолив ректор МАУПу Георгій Щокин. До появи УКП антисемітизм був другорядним фактором української політики, який спостерігався у маргінальних крайньо правих політичних сил. УКП відкрито та гучно заявила про себе  як про принципового та непримиренного борця з сіонізмом, єврейською державою, єврейськими організаціями та євреями взагалі. Проте вона отримала мізерну підтримку українців, набравши 0.09% голосів.

Зростання пропаганди антисемітизму вплинуло і на зростання антисемітських дій. У 2006 році моніторинг КНГУ зафіксував 5 випадків насильства відносно євреїв, 16 актів вандалізму. Наведемо декілька прикладів.

1. 16 грудня 2006 р. – на Подолі, у Києві, поблизу синагоги близько десятьох молодиків, вигукуючи антисемітські вислови, напала на трьох релігійних юдеїв у характерному одязі. Двом вдалося втекти, одного було побито. Також було атаковано і перехожого, який намагався зупинити побиття.

2. 23 червня 2006 р. – у м. Кіровоград закидано камінням місцеву синагогу. За словами представників єврейської громади міста, це стало п’ятим подібним випадком від початку 2006 р.

3. 20 квітня 2006 р. – у м. Дніпропетровськ на молодого юдея Хама Гоброва, який виходив із синагоги, напала група молодих людей. Х.Гобров отримав ножове поранення і важку травму голови. За кілька днів до цього на центральній площі Дніпропетровська на чотирьох єврейських підлітків напала група неонацистів.

4. 11 вересня 2005 р. – у Києві, на території Національного комплексу «Експоцентр України» кілька підлітків напали на двох громадян Ізраїлю, батька-раввина Міхаеля Меніса та його сина Мордехая. Міліція затримала нападників; двом із них висунули звинувачення у «хуліганстві».

5. 28 серпня 2005 р. – у м. Київ на двох студентів юдейського навчального закладу напала група наци-скінхедів, які жорстоко побили своїх жертв, вигукуючи антисемітські висловлювання. Один з жертв, Мордехай Моложенов, внаслідок нападу опинився у стані коми. Трьох затриманих підозрюваних звинуватили у «хуліганстві».

Влада демонструвала неодноразово своє негативне ставлення до МАУПу, але практично для його викорінення робила вкрай мало. Слід відзначити, що різко негативне ставлення Президента Ющенка до юдофобії та її проявів, безумовно вплинуло на деякі національно-патріотичні політичні сили і видання, які припинили антисемітську риторику та антисемітські публікації. Проте в цілому українська влада виявилася безпорадною в своїх намаганнях припинити антисемітські висловлювання у виданнях МАУПу. Низка судових процесів за позовами єврейських організацій у зв’язку з відверто наклепницькими висловлюваннями авторів  газет МАУПу на адресу євреїв закінчилися закриттям справи за відсутністю складу злочину. Водночас МАУП подає зустрічні позови до єврейських організацій і органів державно влади та іноді виграє їх. Останнім позовом МАУП в кінці 2006 року був позов проти прес-служби Президента України і Віктора Ющенка як фізичної особи за «образливу, наклепницьку, неправдиву інформацію про факти нетерпимості до євреїв в МАУП».

У своєму ставленні до антисемітів влада є непослідовною. З одного боку, напередодні єврейських свят і пам’ятних дат проголошуються заяви, в яких засуджується антисемітизм, а з другого – до інших, ювілейних для антисемітів дат, вони нагороджуються державними нагородами. Так, був нагороджений званням Герой України  голова редакційної ради газети „Сільські вісті” Іван Сподаренко, який неодноразово публікував в своїй газеті антисемітські статті, інший відомий антисеміт, Василь Яременко, був нагороджений престижною літературною премією, а віце-президент МАУП з видавничої справи Юрій Бондарь був нагороджений відзнакою „За вклад у розвиток інформаційної сфери”. 

Подібними діями влада перекреслює усі зусилля громадськості у боротьбі з ксенофобією та антисемітизмом, демонструючи, всупереч своїм деклараціям, поблажливе ставлення до їхніх проявів, виходячи з міркувань політичної  доцільності.

Загалом можна констатувати, що українська влада не в змозі дати відсіч антисемітам, в результаті чого пропаганда антисемітизму ведеться більш рішуче.

 

4. Мовна проблема. Українська та російська мови в Україні

 

Правовий режим співіснування різних мов, використання мов в освіті, науці та інших сферах суспільного життя є тією сферою, в якій збігаються етнічні та мовні проблеми та протиріччя. Найзавзятіші дискусії та політичні спекуляції виникають саме навколо мовних проблем. Добре спланована державна політика вирішення мовної проблеми є гарантією попередження дискримінації та конфліктів. Звідси витікає велике значення аналізу проблеми, з урахуванням регіональних та місцевих особливостей.

Важливо пам’ятати, що в Україні мовні та етнічні групи не співпадають. Для великої частки етнічних українців російська є рідною мовою. Деякі з них не усвідомлюють та не вважають себе українцями. Опитування Міжнародного Інституту Соціології виявило, що тільки 58,8% з 72,6% етнічних українців вважають себе українцями, тоді як 10,8% росіян (20,1% всього населення) вважають себе українцями. Таким чином, кожний п’ятий українець та кожний другий росіянин вважають, що вони мають подвійну національність. 41.6% назвали українську мову рідною мовою. Російська мова є рідною для 43,4%. Решта відповіли, що вони є двомовними. Про те ж саме свідчать результати Всеукраїнського перепису населення України грудня 2001 року. 85.2% етнічних українців назвали рідною мовою українську, а 14.9% – російську. 95.9% росіян назвали рідною російську мову, 3.9% – українську мову, 0.»% – іншу мову.

Ми вважаємо, що ці дані переконливо свідчать про те, що інформаційний обмін в країні здійснюється двома мовами – українською та російською. Бажано підтримувати обидві мови, одночасно запроваджуючи спеціальні заходи на підтримку української мови як державної.

Скарги на мовну дискримінацію доволі часті, при цьому стверджується, що дискриміновані і російська, і українська мова. Про дискримінацію української мови йдеться головним чином в Криму і деяких східних регіонах країни, де українці психологічно відчувають себе етнічною меншиною. На нашу думку, причинами таких скарг є шкідлива адміністративна практика, успадкована від радянської адміністративної системи, коли, наприклад, чиновники насильницьки впроваджують вищу освіту українською мовою в умовах відсутності викладачів, здатних викладати українською, посібників та студентів, які хочуть навчатися українською мовою. Або вони приймають рішення, згідно з яким вчитель може отримати вищу кваліфікаційну категорію, тільки якщо він розмовляє українською. Вимога проводити вступні екзамени в вищі навчальні заклади виключно українською також здається неадекватною, тому що багато абітурієнтів не знають українську на достатньому рівні. Таким чином, вони потрапляють в невигідне становище, у порівнянні з україномовними абітурієнтами. Протилежна, але подібна ситуація була в радянські часи, коли молодь з українських сіл не могла вступити до вузів, тому що молоді селяни погано знали російську. Таким чином, побоювання насильницької українізації підсилюються нетерплячими діями україномовних українців та некомпетентними владними органами. Втім, „насильницька українизація” доволі часто використовується певними політичними групами для агітації щодо повернення України в нову імперію. Ці два явища треба розрізняти.

Знання української мови є обов’язковим для державних службовців. Будь-яке переслідування за використання української мови або агітація щодо суцільного переходу на цю мову не може толеруватися. З іншого боку, необхідно не дозволяти переслідувань за використання російської мови. Будь-які примусові обмеження інформаційних потоків російською мовою мають бути заборонені. Дискримінація на підставі етнічного походження при прийомі на роботу також має бути заборонена. 

З іншого боку, ми не підтримуємо вимоги об’явити російську другою державною мовою України. Ця вимога є демократичною лише за формою. Надання статусу державної низці мов є можливим, якщо стартові умови є рівними для всіх мов. Але зважаючи на те, що внаслідок довгої русифікації російська та українська мови не знаходяться в рівних стартових умовах, застосування принципу вільної конкуренції неодмінно призведе до підсилення позицій російської мови.  Більш того, надання статусу державної російській мові „зафіксує” сфери впливу кожної мови. В умовах, коли громадяни поводяться у відповідності з тоталітарними стереотипами, такий розподіл може привести до протистояння мов та встановити великі бар’єри між територіями, на яких вони вживаються, таким чином створюючи підвалини подальшого розпаду української держави.

Ми відкидаємо розподіл мов на „перспективні” та „неперспективні” та розглядаємо кожну мову безцінним здобутком людства. Ось чому державний захист історично слабкої української мови є не тільки виправданим, але й необхідним. Також необхідною є підтримка вільного функціонування інших мов, що постраждали від пресу русифікації.

Таким чином, державна політика щодо мов має уникати надзвичайних заходів. З одного боку, держава не повинна заохочувати громадян, які не визнають необхідність вивчати українську та заявляють, що будь-який крок в цьому напрямку є примусовою українізацією. З іншого боку, неприпустимим є ігнорування бажань російськомовних громадян України та примусові методи щодо використання української мови. Необхідно забезпечити поступове впровадження української мови в усі сфери нашого життя, враховуючи інерційність мовних процесів.

 

5. Дискримінація сексуальних меншин

 

Як стверджують лідери українських неурядових організацій сексуальних меншин «Ліга», «Наш світ», «Гей-альянс» та інших, чисельність ґеїв та лесбійок в Україні досягає одного мільйона, а гомосексуальних родин – кількох десятків тисяч[9].  Спільнота лесбійок, ґеїв, бісексуалів та трансґендерних людей (ЛГБТ) стверджує, що відносно них має місце дискримінація  в усіх сферах суспільного життя.

За результатами опитування щодо дискримінації, проведеного компанією TNS-Україна в січні-лютому 2005 року, на сексуальну орієнтацію як потенційну підставу для дискримінації, вказали 14,4% опитаних. Рівно стільки ж респондентів вказали на стать як на одну з можливих причин дискримінаційного ставлення. При цьому серед молодих респондентів (віком до 35 років) про факти дискримінації на ґрунті сексуальної орієнтації стверджували 21% опитаних. Враховуючи кількість представників ЛГБТ-спільноти, ця цифра виглядає доволі серйозною і свідчить про поширеність дискримінації сексуальних меншин.

Регіональний інформаційний і правозахисний центр ґеїв та лесбійок „Наш світ” провів у січні-березні 2005 року дослідження „Дискримінація українських громадян за ознакою сексуальної орієнтації” в межах проекту „Моніторинг, представлення інтересів і захист прав ЛГБТ-спільноти”[10]. Дослідження проводилося шляхом анкетування людей гомосексуальної орієнтації, інші демографічні показники до уваги не брались. Було отримано 330 заповнених анкет поштою і отримані відповіді на питання в ході усного інтерв’ю у 575 респондентів.  У результаті дослідникам вдалося охопити різні групи ЛГБТ, що відрізняються за статтю, віком, регіоном, місцем проживання, соціальним статусом. Для аналізу було відібрано 901 анкету (подрібніше питання репрезентативності вибірки та інші  деталі дослідження  див. у згаданій в посиланні 9 книзі).

Дискримінація за ознакою сексуальної орієнтації має ту особливість, що вона прямо залежить від того, приховує людина свою орієнтацію чи не приховує. На запитання відносно відкритості людини 4% відповіли, що приховують сексуальну орієнтацію від всіх, 38.2% відповіли, що про це знає небагато друзів бі- чи гомосексуальної орієнтації, 27.8% вказали, що знають лише родичі чи близькі друзі, і лише 29.3% відповіли, що вони ні від кого не приховують своє орієнтації чи про неї знає широке коло людей. Між відкритістю людини і проявами дискримінації щодо неї є пряма залежність. Серед тих, хто не приховує своєї сексуальної орієнтації, 76.3% визнали, що були дискриміновані в тій чи іншій сфері їхнього життя. У міру зменшення ступеню відкритості кількість тих, хто зазнає дискримінації, поступово зменшується (56.7% серед тих, про чию орієнтацію знають лише близькі друзі і  дехто з родичів, і 37.8% серед тих, про чию орієнтацію знає лише вузьке коло людей гомо/бісексуальної орієнтації) і досягає 13% дискримінованих серед тих, хто нікому не розповідає про свою сексуальну орієнтацію. Дослідження виявило, що жінки є більш відкритими, ніж чоловіки, і водночас зазнають дискримінації набагато менше. Ступінь відкритості зменшується з віком, відповідно зменшується кількість людей, які відчувають дискримінацію.

Дослідження показало, що найбільшу дискримінацію представники ЛГБТ-спільноти відчувають в сфері трудових відносин. Умовою відповіді на питання щодо сфери праці було праця або працевлаштування протягом останніх чотирьох років. Таких анкет виявилося 417. 326 з них (78.2%) відзначили, що зіткнулись з порушенням прав і дискримінацією в сфері праці. При цьому 216 опитаних (51.8%) заявили, що про їхню орієнтацію в колективі, де вони працювали, знали. Найбільш характерними порушеннями були названі перешкоди у просуванні по службі – 12.9% і упереджене в порівнянні з іншими працюючими ставленні до себе – 21.1%. Що більш відкритою є інформацію про сексуальну орієнтацію працівника, то більшою є ймовірність дискримінації або іншого порушення трудових прав. 35% опитаних (з них майже 80% тих, про чию орієнтацію було відомо) визнали, що зазнали морального тиску з боку своїх колег. 19 опитаних (в тому числі 3 жінки) заявили, що зазнали сексуальних домагань. До 20 працівників (в тому числі до 4-х жінок) було застосоване фізичне насильство. 4-х чоловіків зґвалтували в трудовому колективі. 

Друга за частотою згадувань сфера – приватності і права на інформацію. 42.8% всіх опитаних стикались з тим чи іншим порушенням в цій сфері. Майже чверть респондентів (23.8%) визнали, що була розголошена інформація про їхню сексуальну орієнтацію без їх згоди, ще 18.7% респондентів отримували погрози розголошення такої інформації. 8.5% не змогли розмістити інформацію про одностатеве знайомство, їм в цьому було відмовлено. 28.2% опитаних заявили, що зустрічали в ЗМІ викривлену, неправдиву інформацію про людей з нетрадиційною сексуальною орієнтацією.

Найбільша кількість випадків дискримінації, упередженого чи грубого ставлення до осіб нетрадиційної орієнтації,  відбувається на рівні міжособистісних відносин. Про моральний тиск, приниження та образи сказали 360 чоловік (40% усіх опитаних). Важливо відзначити, що частка відкритих респондентів (тих, хто не приховує свою орієнтацію) в цьому випадку – 43.6% (частка таких людей у загальній виборці – 29.3%). 54 респондента (у тому числі 12 жінок) зазнавали сексуальних домагань, 82 опитаних (з них 7 жінок) зазнали фізичного насильства, а 13 чоловіків і одна жінка – сексуального насильства з боку приватних осіб.

Результати дослідження показали, що кожен другий з числа тих, чиї права були порушені, намагався в той чи інший спосіб їх захистити (таких було 248 чоловік). Половина респондентів нічого не робила. На запитання, чи вдалося відстояти свої права, більше третини (35.9%) сказали, що їм цього не удалося. Більше, ніж третина (36.5%), заявили, що відстояли свої права, при чому самостійно, без звернення до відповідних органів чи установ. Ще 8.1% змогли відстояти свої права завдяки такому зверненню. Решта або вирішили проблему порушеного права частково, або за рахунок зміни ситуації – переїзду, втечі із родини тощо.

Дослідження виявило також, що існує значна кількість порушень членів ЛГБТ-спільноти в сфері сімейних відносин і співжиття. Це пов’язане з тим, що питання одностатевого  співжиття ніяк не урегульовано законодавчо. З одного боку, одностатеві партнери у разі їх спільного проживання, у порівнянні з іншими членами родини, наділені практично однаковим  обсягом прав, які з цього випливають, зокрема щодо користування і розпорядження спільним майном, спадкування тощо. З другого боку, на практиці  одного з партнерів позбавляють права на спільне майно або його частку,  права на спадок, права на спільне виховання дитини одного з партнерів тощо. Те ж саме стосується права на усиновлення, хоча глава 18 Сімейного кодексу «Усиновлення» не містить ніяких обмежень щодо сексуальної орієнтації усиновителя. Немає подібних обмежень і в главі 19 Сімейного кодексу, яка регулює правовідносини щодо опіки та піклування. Проте 23 респонденти  (в тому числі 2 жінки) відзначили, що їм було відмовлено в захисті права власності як одного з партнерів гомосексуальної пари, 16 респондентам (усі чоловіки) було відмовлено у вступі в кредитні відносини разом із своїм гомосексуальним партнером, 10 респондентів (усі чоловіки) були позбавлені права на усиновлення дітей, 8 респондентам було відмовлено в праві на спадщину, а ще двом (обидві – жінки) не дали можливості  взяти лікарняний по догляду за дитиною свого партнера. Отже, ці люди були позбавлені тих прав, які мають звичайні подружні пари.

Одностатеві партнерства юридично виключені із соціального життя, що робить їх учасників абсолютно незахищеними перед законом. Відсутні реальні можливості представляти інтереси свого партнера у майнових, фінансових, медичних та інших відносинах, відсутня можливість спільно всиновлювати і виховувати дітей, а також користуватися відповідними пільгами і гарантіями, відсутні механізми захисту майнових та інших прав й інтересів кожного із партнерів у разі розірвання їх стосунків тощо. Саме ці питання, а не визнання одностатевих шлюбів, є першочерговим для законодавчого врегулювання і гарантування реалізації особистих, майнових і соціальних прав осіб, що належать до ЛГБТ-спільноти.

Неурядові організації сексуальних меншин звернулися щодо вирішення проблем ЛГБТ-спільноти до Президента, членів уряду, народних депутатів України, членам Всеукраїнської Ради церков і релігійних організацій[11]. Вони отримали відповіді від Міністерства іноземних справ, Міністерства у справах сім’ї, молоді та спорту, Міністерства юстиції, Міністерства праці і соціальної політики. Ці відповіді свідчать про розуміння суті поставлених проблем і бажання їх вирішувати[12]. А ось голова парламентського Комітету з прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин Леоніда Грача відреагував  несподівано. Пан Грач заявив, що в силу своєї посади він має захищати права людини. «Я и мои коллеги в парламенте обязаны оградить общество от посягательств на нравственность, не допустить проникнуть в сознание и души людей любого возраста той мысли, что государство на стороне людей, сеющих разврат, пропагандирующих распущенность, половую вседозволенность, несущих в общество мерзость растления», – наголосив Грач. На його думку, «государство должно защищать общество от зла, от насилия, в том числе и такого зла, как гомосексуализм, лесбиянство и тому подобное». Леонід Грач вважає, що українці повинні дотримуватися норм моральної чистоти, «завещанные нам с древних времен православными предками»[13].  Своєрідне розуміння прав людини демонструє голова профільного парламентського комітету!

 

Рекомендації

 

1. Підготувати та ухвалити базовий антидискримінаційний закон, який містив би усі необхідні визначення, перелік ознак, за якими забороняється дискримінація, і механізми захисту від неї, підвищив відповідальність держави за протидію дискримінації, запроваджував спеціальний антидискримінаційний орган.

2. Підготувати законопроект про зміни до Закону «Про національні меншини в Україні», провести експертизу законопроекту на відповідність стандартам ОБСЄ, Ради Європи і Європейського Союзу.

3. Розробити законопроект про зміни до Закону про мови, переглянути Закон про ратифікацію Європейської хартії про регіональні мови та мовні меншини.

4. Підготувати законопроекти «Про національно-культурну автономію», про зміни в Цивільному кодексі та інших законах та спеціальні програми з метою розвинути принцип недискримінації та передбачити спеціальні квоти для дискримінованих етнічних груп  (рома, кримські татари, караїми, кримчаки, тощо).

5. Підготувати спеціальний виборчий закон для Автономної республіки Крим.

6. Провести інвентаризацію землі в АРК з метою вирішення проблеми надання земельних паїв представникам депортованих народів.

7. Уточнити кваліфікацію складу злочину за статтею 161 Кримінального кодексу, ввести норми, які передбачають цивільно-правову та адміністративну відповідальність за дії, спрямовані на дискримінацію окремих осіб і верств населення.

8. Поширити дію антидискримінаційних норм на іноземців, які на законних підставах перебувають в Україні.

9. Розробити і ухвалити зміни до законодавства з метою врегулювати одностатеве співжиття.

 



[1] Підготовлено Євгеном Захаровим, співголовою ХПГ та головою правління УГСПЛ

[2] Було опитано 1200 осіб віком від 16 до 75 троків у населених пунктах усіх типів. Вибірка репрезентативна по Україні за ознаками статі і віку. Похибка становить 3%.

[3] Див. www.khpg.org/index.php?id=1040202612.

[4] Рішення Всесвітньої конференції з боротьби проти расизму, расової дискримінації, ксенофобії та пов’язаної з ними нетерпимості, ухвалене 20 серпня 1998 року.

[5] http://khpg.org.ua/index.php?id=1105736966&w=%DF%EA%F3%E1%E5%ED%EA%EE

[6] Приклади взяті із статті журналіста Максима Буткевича „Ініціатива «Без кордонів»: Ксенофобські та расистські прояви в Україні”. Доступна в Інтернеті за адресою:

 http://khpg.org.ua/index.php?id=1179241286&w=%C1%F3%F2%EA%E5%E2%E8%F7

[7] Приклади взяті із статті журналіста Максима Буткевича „Ініціатива «Без кордонів»: Ксенофобські та расистські прояви в Україні”. Доступна в Інтернеті за адресою:

 http://khpg.org.ua/index.php?id=1179241286&w=%C1%F3%F2%EA%E5%E2%E8%F7

 

 

[8] В’ячеслав Лихачов. Антисемитские акции и публикации в периодических изданиях Украины 2006 года

[9] http://gay.org.ua/articles/letter.htm

[10] Дискримінація за ознакою кохання. Звіт про дотримання прав ґеїв та лесбійок в Україні. – Київ, Нора-Друк, 2005. – 224 с.

[11] http://gay.org.ua/articles/letter.htm

[12] http://gay.org.ua/articles/reply.htm

[13] http://obozrevatel.com/news/2007/2/9/155653.htm

 Поділитися