MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Права людини в Україні - 2007. 17. Право на охорону здоров’я та медичну допомогу

26.07.2008   

[1]

1.  Загальний огляд

Реформи системи охорони здоров’я не відбулося. Вона надалі перебуває в занепаді: зберігається низька якість послуг, вона залишається малодоступною й неефективною та з високим рівнем корумпованості. Крім того, вже багато років зберігається явно недостатнє фінансування медичних закладів і послуг. Особливо катастрофічною система медицини залишається на селі та в невеликих містах.

Надалі відсутнє законодавство, що чітко би визначало права пацієнтів. Воно є суперечливим та неузгодженим, що залишає простір для його невиконання. Зокрема, не визначені належно законом такі права пацієнтів, як доступ до своєї медичної інформації, право на вибір чи відмову від лікаря або медичного закладу, право на відмову від медичного втручання тощо.

Хоча певні зміни в законодавстві відбулися. Проте в основному вони мали на меті уніфікувати норми Цивільного кодексу з нормами інших законів. В Основи законодавства України про охорону здоров’я[2] були внесені певні зміни, що стосуються захисту прав пацієнтів. Зокрема, серед інших нововведень, з’явилася норма про «право пацієнта, який перебуває на стаціонарному лікуванні в закладі охорони здоров’я, на допуск до нього інших медичних працівників, членів сім’ї, опікуна, піклувальника, нотаріуса та адвоката, а також священнослужителя для відправлення богослужіння та релігійного обряду».

Крім того, законодавство було доповнено нормами щодо доступу до медичної інформації, а також щодо таємниці такої інформації. Зокрема, вже на законодавчому рівні закріплена норма про заборону повідомляти працедавця про акт звернення за медичною допомогою, діагноз та методи лікування пацієнта. Нагадаємо, раніше УГСПЛ за допомогою судових адміністративних позовів скасувала піднормативні акти, що фактично встановлювали процедуру повідомлення за місцем роботи про діагноз пацієнта через систему лікарняних листків.[3]

За даними правозахисних організацій рівень дискримінації хворих на ВІЛ/СНІД, груп підвищеного ризику інфікування, зокрема, споживачів ін’єкційних наркотичних речовин та працівників сексіндустрії, залишається дуже високим. Це спостерігається насамперед з боку працівників правоохоронних органів, закладів охорони здоров’я, навчальних закладів. При цьому найчастіше порушуються встановлені законами вимоги про добровільне обстеження та нерозголошення лікарської таємниці, конфіденційність медичної інформації. Працівники правоохоронних органів, погрожуючи кримінальним переслідуванням, вимагають пройти обстеження на ВІЛ, інформація про позитивні результати розголошується, про що стає відомо не тільки в закладах охорони здоров’я, а й у дошкільних та шкільних установах, якщо інфікованою є дитина. Мають місце випадки відмови в наданні медичної допомоги або «звуженого» її обсягу. На цій підставі зростає стигматизація та маргіналізація людей, що живуть із ВІЛ/СНІД.

На підтвердження вищесказаного – зростання кількості справ, пов’язаних із порушенням медичної таємниці щодо людей, які живуть із ВІЛ/СНІД, а також порушенням прав цих осіб на отримання інформації щодо їх діагнозу. Зокрема, можна навести декілька прикладів. Військовозобов’язаній М., яка проходила службу в Одеському регіоні, під час проходження періодичного медичного огляду не було повідомлено про наявність у неї ВІЛ/СНІД, внаслідок чого вона ставила під загрозу життя своїх рідних і знайомих. Водночас інші люди були одразу повідомлені про її діагноз , що спричинило її звільнення та сімейні проблеми. Також у справі Н. у Кривому Розі чоловік довгий час не був проінформований про діагноз ВІЛ/СНІД. При цьому він був донором крові для своєї дружини, і у неї виявили ВІЛ/СНІД. Але протягом тривалого періоду часу ця особа не була проінформована про хворобу.

Також, з метою врегулювання питань щодо клінічних випробувань нових лікарських засобів та захисту прав пацієнтів, які беруть участь в цих випробуваннях, ще в 2006 році було розроблено та затверджено наказом МОЗ № 314 «Правила проведення клінічних випробувань медичної техніки та виробів медичного призначення» з урахуванням норм з питань клінічних випробувань, що застосовуються в міжнародній практиці[4]. Це стало дуже важливим кроком у бік більш розвинутого дотримання права пацієнта щодо отримання від нього інформованої згоди, яка базується на всебічній та доступній інформації, що поступає від медичних працівників.

У кінці 2007 року на розгляд Верховної Ради України народним депутатом Ю.Каракаєм був внесений законопроект «Про захист прав пацієнта»[5]. Цей законопроект є дуже цікавою спробою об’єднати в одному документі всі різноманітні погляди на медичне право взагалі. Цю спробу не можна вважати вдалою, але вона відбиває тенденцію фахівців установити матеріальні та процесуальні норми, на підставі яких можна здійснювати захист прав пацієнтів.

Безумовно, прийняття закону про права пацієнтів із включенням чітких механізмів захисту цих прав є дуже необхідним. Але запропонований проект відображає суперечливість і неузгодженість законодавства в галузі охорони здоров’я, яке, на жаль, гальмує розвиток самої галузі.

Майже в кожній статті цього законопроекту йдеться про таємничий «спеціально уповноважений центр виконавчої влади», якому надаються неконституційні права щодо пацієнта. Велика кількість статей не відповідають Конституції, законодавству та міжнародному праву.

З огляду на це, прийняття цього законопроекту неприпустимо, бо саме він буде порушувати права пацієнта.

Модельним нормативно-правовим актом, на якому має бути побудований національний закон відносно прав пацієнтів, є частина 2 Європейської Хартії про права пацієнтів «Чотирнадцять прав пацієнта». Ці права призначені гарантувати «високий рівень охорони здоров’я людини»[6] та забезпечувати високу якість послуг, що надаються різними національними службами охорони здоров’я.

Надалі практично відсутня система інформування та освіти лікарів з питань прав пацієнтів.

Система фінансування системи охорони здоров’я є незадовільною, що унеможливлює якісне надання безкоштовної медичної допомоги.

Існуючі механізми фінансування зменшують ефективність системи охорони здоров’я. По суті, державні фонди виділяють на компенсацію витрат існуючих медичних установ, а не на досягнення результатів у системі охорони здоров’я. У лікарень мало стимулів зменшувати кількість прийнятих хворих, оскільки фінансування й досі засноване на кількості ліжко-місць. Це стимулює порочні наміри, які виливаються в підвищення кількості безпідставних госпіталізацій. Перебування на лікарняному в Україні є одним з найдовших у Європі, у середньому 14, 4 дні. Державні та громадські медичні установи все ще мають статус бюджетних одиниць з дуже обмеженими правами, стимулами управління та можливостями прийняття рішень, які б дозволили ефективніше використовувати ресурси. Розміщення бюджетних коштів засноване на списку схвалених статей за нормами, визначеними Міністерством охорони здоров’я. Хоча фінансування децентралізоване (80% загального фінансування розміщено на регіональному та місцевому рівнях), адміністрація закладів охорони здоров’я не має  повноважень для відхилення від жорстко закріплених бюджетних статей. Бюджети чітко рознесені за статтями, а обсяг ресурсів, закріплений для кожної бюджетної статті окремо, строго регульований.

На одного хворого в стаціонарі на один день виділяється 4.92 грн. (це й на лікування, і на харчування), ще менше виділяється коштів на одне відвідування амбулаторно-поліклінічних установ – 0.42 грн. У бюджеті на 2007 рік передбачено виділення коштів для сільських закладів охорони здоров’я в розмірі всього 100 млн. гривень, попри загальне збільшення фінансування охорони здоров’я більш як на 4 млрд. гривень. Така мізерна сума коштів є явно недостатньою для задовільного функціонування сільської медицини. За інформацією Міністерства охорони здоров’я на сьогодні майже 300 сіл з населенням від 500 до 1000 людей взагалі не мають лікарень.[7]

Також великою проблемою є стан первинної допомоги, яка зараз у занедбаному стані. Занадто багато коштів іде на дороге стаціонарне лікування, тим часом як дешева первинна допомога забута. Україна має 5, 94 лікарень на 100 000 осіб, що вище за середній показник в ЄС у 3, 2 рази. Утримання такої кількості стаціонарних медичних закладів обмежує фінансування на інші цілі. Обсяг спеціалізованої медичної допомоги перевищує обсяг первинної, що перевертає типову «піраміду медичного забезпечення» з ніг на голову. Лікарі первинної допомоги складають лише 26 % від усіх лікарів, тим часом як у деяких країнах Європи ця частка досягає 50%. Україна має лише 3 354 з 33 000 необхідних терапевтів та сімейних лікарів, тому для надання повсякденної медичної допомоги використовуються госпіталі та амбулаторії, машини швидкої допомоги. За деякими даними, близько третини пацієнтів лікарень мали б лікуватись амбулаторно.

Абсолютна більшість людей, понад 85 %, не спроможна отримати медичну допомогу в платних медичних закладах через малі доходи. З 1996 року частка індивідуальних платежів, які офіційно сплачує населення, піднялася з 18, 8% до 38, 5% від загальних витрат на охорону здоров’я. Якщо врахувати неофіційні винагороди, то ця частка зросте до 52%, тобто насправді українці платять більше половини вартості медичних послуг з власної кишені. Левова частка цих грошей іде на ліки. Широка розповсюдженість платежів робить систему охорони здоров’я менш доступною для бідних верств населення, що порушує принципи справедливості та рівності. Наявність готівкових платежів змушує незаможних відкладати візит до лікаря, внаслідок чого звертаються по допомогу лише у випадку крайньої необхідності, коли хвороба, яку за інших обставин можна було б вилікувати, переходить в загрозливу стадію. Така ситуація призводить до того, що значна кількість громадян фактично не отримує медичну допомогу.

Неофіційні платежі, які існують в сфері охорони здоров’я, заохочують корупцію. Неофіційні винагороди, що повсякденно вносять пацієнти за надання медичних послуг, розглядаються багатьма працівниками системи охорони здоров’я як виправдана компенсація за низьку заробітну плату. Обсяг таких винагород великий і, хоча такі винагороди утримують працівників системи охорони здоров’я на їх роботі, вони дають переваги багатим та підривають прозорість системи, що є деморалізуючим фактором. Зокрема, є приклади вимагання лікарями особистої додаткової оплати за належне ставлення до пацієнтів. Це настільки ввійшло у звичку в багатьох медичних закладах, що лікарі вже прямо навіть про це не говорять: пацієнт і так знає з досвіду, що коли він не заплатить, то ставлення до нього буде відповідним. Особливо корумпованою сферою вважається проведення будь-яких медичних операцій, послуги при пологах, обстеженні на дорогому обладнанні.

У листопаді 2007 року в Женеві на сесії Комітету ООН із економічних, соціальних і культурних прав розглядалася П’ята періодична доповідь України про заходи, спрямовані на виконання положень Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права. Розглянувши доповідь, Комітет ООН надав узагальнені рекомендації уряду України, серед яких були наступні положення[8]:

«1. Комітет рекомендує державі-стороні активізувати дії з поліпшення якості та доступності охорони здоров’я в сільській місцевості, забезпечивши достатнє фінансування та посиливши громадські та мобільні медичні служби.

2. Комітет рекомендує державі-стороні продовжити свою діяльність та здійснити термінові заходи задля поліпшення доступності та ефективності профілактики ВІЛ для всього населення, а також лікування, догляду та підтримки людей, які живуть з ВІЛ/СНІД, у тому числі в тюрмах та слідчих ізоляторах, для боротьби з дискримінацією осіб з ВІЛ/СНІД та груп ризику, задля забезпечення конфіденційності інформації щодо ВІЛ-статусу особи, і задля того, щоб замісна терапія та інші засоби профілактики ВІЛ стали більш доступними для людей з наркотичною залежністю.

3. Комітет рекомендує державі-стороні вжити невідкладних заходів для поліпшення профілактики туберкульозу та доступності спеціалізованого протитуберкульозного лікування та медикаментів, особливо у тюрмах, слідчих ізоляторах та відділеннях міліції, а також скоротити терміни обстеження затриманих на туберкульоз.»

Досвід роботи Громадської приймальної Харківської правозахисної групи свідчить про потребу громадян в отриманні незалежної юридичної консультації та професійної допомоги у відстоюванні своїх порушених прав у цій сфері. Так, у 2007 році в Харківську правозахисну групу звернулося з різними скаргами 1 279 заявників, з яких 29 прямо вказували – як підставу для звернення до правозахисної організації – порушення їхніх прав у медичних закладах, що склало 2, 26 % від загального числа скарг. При цьому 22 особи скаржилися на недостатнє медичне обстеження; 3 – на відсутність достатньої інформації про свій стан здоров’я; 4 – на неналежне лікування. Однак, і в тих випадках, де провідною підставою для скарги були, скажімо, дії судів, установ виконання покарань, навчальних закладів, також були присутні скарги на погане лікування або на недостатнє медичне обстеження. Таких додаткових скарг за 2007 рік було 34.

Таким чином, найбільше порушень було пов’язано з правом громадян на кваліфіковану медичну допомогу, причому як на первинну, так і на вторинну й третинну. На другому місті – порушення обов’язку й умов надання медичної інформації.

 

2.  Право на медичну допомогу в установах виконання покарань

Особи, які позбавлені свободи з будь-яких підстав, мають право на належну медичну допомогу та лікування, як й інші громадяни. Вони є такими ж пацієнтами та їхні права повинні належно захищатись.

Справа Кучерука

Як такий приклад можна навести справу Кучерук проти України (заява № 2570/04), у якій 6 вересня 2007 року Європейський суд з прав людини прийняв рішення. Поряд з іншими, було визнано порушення статті 3 Конвенції в частині неналежного надання медичної допомоги та лікування.

Заявник стверджував, що йому не була надана необхідна медична допомога протягом його утримання під вартою в СІЗО з 16 квітня 2002 року по 17 травня 2002 року, а також з початку червня 2002 року до 17 липня 2002 року. Уряд стверджував, що заявник отримував необхідну медичну допомогу під час утримання під вартою.

Суд нагадав про те, що органи влади зобов’язані охороняти здоров’я осіб, позбавлених волі[9]. Відсутність відповідної медичної допомоги може перетворитися на жорстоке поводження, що порушує статтю 3[10]. Зокрема, при оцінці того, чи відповідало поводження або покарання стандартам статті 3, потрібно, у випадку психічно хворих осіб, приймати до уваги їхню вразливість та їхню нездатність, в деяких випадках, ясно або ж взагалі повідомити про те, як на них відбилось якесь певне поводження[11]. Суд також відзначив свої висновки відносно одиночного ув’язнення заявника та утримання його в наручниках, які самі по собі припускають, що органи влади не забезпечили відповідної медичної допомоги та лікування заявника під час його перебування в карцері.

Суд також відзначив, що після першого обстеження заявника при надходженні 16 квітня 2002 року, після якого він був поміщений до психіатричного відділення СІЗО, не було жодного наступного згадування про психіатра до 17 травня 2002 року, коли заявник був переведений до лікарні для судово-медичної експертизи.

У висновку експертів від 29 травня 2002 року містилася рекомендація, щоб заявникові було надане лікування в спеціалізованій лікарні. Проте ця рекомендація не була виконана негайно, і на початку червня 2002 року заявник був знову переведений до СІЗО й поміщений до звичайної камери. Протягом місяця після його повернення до СІЗО заявник був обстежений психіатром тільки один раз і залишався у звичайній камері до свого нападу на ув’язненого 2 липня 2002 року. На думку Суду, це не може вважатися адекватним і розумним медичним спостереженням з огляду на загрозливий стан психічного здоров’я заявника.

За таких обставин Суд уважав, що тут відбулося порушення статті 3 Конвенції щодо відсутності адекватної медичної допомоги й лікування заявника під час його утримання під вартою, що є нелюдським та принижуючим гідність поводженням.

Справа Б.

Другий приклад – це справа Б. Тільки втручання Європейського суду з прав людини за заявою Харківської правозахисної групи дозволило Б. одержати необхідну медичну допомогу.

У березні 2007 року Б. був затриманий співробітниками міліції за підозрою в здійсненні злочину. Йому було пред’явлене обвинувачення в здійсненні злочинів за ч. 2 ст. 121, ч. 3 ст. 185 Кримінального кодексу, і застосований запобіжний захід у вигляді «утримання під вартою». Справу було передано до Зміївського районного суду Харківської області.

У квітні 2007 року під час перебування в СІЗО № 27 йому був поставлений діагноз – рак (гипернефрома) лівої нирки Т3-4 N1 M1, метастатичний процес у легені 4/II кл. гр., хронічний цироз печінки.

Представник Б. неодноразово подавав до суду клопотання про зміну запобіжного заходу, оскільки його стан був важким, проте жодне з них не було задоволено. Більше того, Б. примусово доставлявся на судові слухання за його справою (суд знаходиться в 50 кілометрах від СІЗО), що приносило йому величезні фізичні й моральні страждання.

Як до вміщення в СІЗО, так і під час перебування там, Б. постійно скаржився на болі. Йому було важко пересуватися, дихати. Судові слухання для нього були надзвичайно важкими мученнями, переносити які він був не в змозі. Відповідно до довідки начальника медичної частини СІЗО, Б. надавалося симптоматичне лікування, у тому числі наркотичними анальгетиками, проте він стверджував, що кількість призначених йому препаратів недостатня в зв’язку з останньою стадією хвороби. Крім того, у СІЗО № 27 немає свого фахівця-онколога, тому заявник був підданий щоденним мукам та стражданням.

У заяві до Європейського суду з прав людини зазначено, що ненадання належної медичної допомоги порушує статтю 3 Конвенції. Крім того, примусові доставки Б. на судові слухання заподіюють йому болі та фізичні й моральні страждання, які можуть підпадати під визначення «катування» за змістом статті 3 Конвенції.

На підставі звернення до Європейського суду з прав людини та до відповідних державних органів, Б. був поміщений до обласної онкологічної лікарні, де йому було вилучено злоякісну пухлину та проведене належне післяопераційне лікування, променева терапія тощо.

Справа Яковенко

Ще одним прикладом стану справ з медичною допомогою в установах виконання покарань є справа Олега Яковенка[12].

Олег Яковенко був затриманий у червні 2003 року як співучасник крадіжки під час умовного терміну покарання за попередню крадіжку. Первісна справа його розглядалася в суді першої й другої інстанцій близько двох років. За цей час потерпілій був відшкодований збиток у повному обсязі. Вона неодноразово виступала в суді з проханням звільнити Яковенка й другого учасника крадіжки (рідного брата потерпілої) з-під варти й зняти з них обвинувачення. Але зупинити вже запущений механізм правосуддя не вдалося. Апеляційний суд надіслав справу на новий розгляд. І знову вона розглядалася в судах двох інстанцій приблизно два роки. Другий раз вирок в апеляційному суді був винесений 17 листопада 2006 року. До цього моменту Олег Яковенко відбув під вартою 3 роки й 5 місяців. Вирок суддів апеляційного суду говорив: «призначити покарання строком 3 роки 6 місяців і 1 день».

Під час перебування під судом, а це більше 3 років, Яковенко неодноразово (при підрахунку виявилося, що близько 70 разів) долав відстань в 80 км між Севастополем (місце, де проходили суди) і Сімферополем (де він утримувався в слідчому ізоляторі) у складі етапів. Етап триває приблизно 36 годин. Протягом цього часу заарештованих не годують, у них обмежений доступ до питної води та туалету. Перевозять їх або у вагонах (більше 100 чоловік у вагоні), або в автозаках. В ІТТ Севастополя Яковенка постійно тримали в переповнених камерах, де не було достатньо світла, повітря, не було індивідуального спального місця.

На початку осені 2005 року стан здоров’я Яковенка став різко погіршуватися. Він втрачав вагу (близько 20 кг за півроку). У нього постійно трималася підвищена температура. Багаторазові звернення до медчастини Сімферопольського СІЗО призвели до того, що в лютому 2006 року його протягом 10 днів лікували антибіотиками в лікарні ізолятора. Було зроблено кілька знімків грудної клітини, узята кров на ВІЛ. Лікували його від бронхіту. І як свідчать висновки лікарів СІЗО – вдало (?!?). Туберкульоз виявлений не був (грудна клітина чиста). Про результати аналізу на ВІЛ Яковенку і його матері стало відомо тільки у квітні 2006 року з відповіді на запит у СІЗО Сімферополя. Заступник начальника СІЗО повідомив, що результат позитивний, і про це керівництву СІЗО стало відомо ще наприкінці лютого 2006 року. Але в медичні документи Яковенка це не було внесено. Тільки повторний аналіз, проведений у травні 2006 року в інфекційній лікарні Севастополя, був зафіксований у медичній карті й прийнятий до уваги при призначенні лікування.

6 квітня 2006 року мати Олега звернулася в Севастопольську правозахисну групу. Вона сказала, що син її вмирає, та вона нічим не може йому допомогти. Головне тоді було – вірно поставити діагноз і призначити лікування. Після численних звернень до начальника ІТТ Севастополя, де тоді перебував Яковенко, і керівництва УВП міста, вдалося показати його лікарям і поставити попередній діагноз. Лікарі надали висновок, що він має потребу в стаціонарному лікуванні. Але керівництво ІТТ не знаходило можливості організувати його доставку й перебування в лікарні. Мати Олега послала телеграму в Генеральну прокуратуру. У відповідь одержала повідомлення про те, що послання отримане адресатом. 26 квітня 2006 року була спрямована термінова скарга в Європейський суд, разом із заявою про вжиття попередніх заходів (із проханням запропонувати Уряду помістити Яковенко в лікувальну установу для надання необхідного йому лікування). Це була остання можливість допомогти вмираючій людині. Через три дні Яковенко був доставлений в інфекційну лікарню м. Севастополя на стаціонарне лікування. Приблизно через місяць лікарі дали висновок, що він є інвалідом 1 групи. Через рік після всіх цих подій, 8 травня 2007 року, Олег Яковенко, у віці 31 року, перебуваючи на стаціонарному лікуванні в протитуберкульозному диспансері Севастополя, помер.

А 2 жовтня 2007 Європейський суд виніс рішення про порушення ст. 3 і ст. 13 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. Порушення статті 3 Суд визнав у тому, що посадовими особами не була надана своєчасна й відповідна медична допомога в зв’язку з ВІЛ і туберкульозом, а також у зв’язку з жорстоким поводженням під час транспортувань між Севастопольським ІТТ і Сімферопольським СІЗО. Суд ухвалив рішення щодо компенсації в розмірі 10 457 євро.

Під час розгляду справи Яковенка в судах України, його мати, що виконувала функцію захисника в судовому процесі, неодноразово зверталася до суддів із клопотаннями про зміну запобіжного заходу на інший, не пов’язаний з обмеженням волі, до винесення вироку. Обґрунтовувала вона свої клопотання в основному тим, що її синові було конче потрібно лікування в умовах лікарні. У всіх випадках таких заяв в їхньому задоволенні було відмовлено. Розгляд справи Яковенка в Європейському суді з прав людини зайняв 17 місяців.

Справа Біляк[13]

Ольга Біляк – 1971 року народження, була затримана за підозрою у скоєнні злочину і утримувалась під вартою в СІЗО м. Києва. Вона не визнавала своєї провини у злочині, який їй інкримінувався, і багато разів заявляла клопотання про звільнення з-під варти, посилаючись на слабкі докази своєї провини, своє алібі, а також на те, що вона є інвалідом 2 групи і має неповнолітню дитину, яка потребує її піклування. Хвороби, на які страждала Біляк, входили до переліку захворювань, які є підставою для звільнення засуджених від покарання.

Вона була визнана винною судом першої інстанції, проте апеляційним судом вирок був скасований, а справу повернуто на додаткове розслідування.

Під час перебування в СІЗО пані Біляк захворіла на важку форму запалення легенів і не отримала адекватного лікування. Адвокатом було направлено заяву начальнику СІЗО з проханням обстежити Біляк і скерувати на стаціонарне лікування, проте була отримана відповідь, що стан Біляк не потребує стаціонарного лікування. За повідомленням начальника СІЗО, він направив листа слідчому, в якому повідомляв, що Біляк важко хвора і не може приймати участі у слідчих діях. Але в листі не було сказано про те, що захворювання Біляк не дозволяє утримувати її в місцях позбавлення волі.

30 січня слідчий відмовився надати адвокатові побачення з Біляк. 2 лютого він же сказав адвокатові, що 30 січня направив до СІЗО постанову про звільнення. Працівники СІЗО повідомили телефоном батьків, що Біляк звільнена 30 січня. Після довгих пошуків тіло Біляк було знайдено в морзі, і за повідомленнями працівників моргу, тіло було доставлено із СІЗО 30 січня 2004 року. Поведінка слідчого і працівників СІЗО давала підстави вважати, що вони намагаються приховати дійсні обставини скоєного. Мати Біляк звернулася зі скаргами до Генерального прокурора й Міністра внутрішніх справ, у яких докладно виклала обставини цього випадку.

Адвокат Зоя Шевченко (м. Київ), що представляла інтереси Біляк та її матері, звернулась зі скаргами до прокурорів Шевченківського та Соломенського районів, до начальника СІЗО № 13 та до начальника Державного департаменту з питань виконання покарань. Зараз адвокат продовжує робити спроби порушити кримінальну справу за фактом смерті пані Біляк, аби дійсні причини і обставини скоєного були з’ясовані, і винні покарані. Вона також намагається домогтися реабілітації Біляк за висунутим звинуваченням. Водночас адвокат направила скаргу до Європейського Суду з прав людини про порушення статей 2, 3, 5 та 6 Європейської конвенції з прав людини.

Справа П.

Розглянемо ще один приклад – побиття засудженого П, який відбував покарання у Вінницький установі виконання покарань №1.

Засуджений скаржився на ненадання йому медичної допомоги начальником медичної частини УВП-1 Т. По заяві важко зрозуміти, які саме захворювання має П., бо він тільки перелічив скарги і ліки, що йому було надіслано матір’ю у посилці. Він скаржився на сильний біль у поясниці та нижче поясниці, на висипи на великій поверхні шкіри. Відповідно і надіслані йому були знеболюючі засоби та мазь від алергії.

Але начальник медичної частини Т. відмовився видавати вже надіслані ліки, бо, буцімто, не було підстав їх прописувати. І на цьому етапі дії медика не можна вважати неадекватними. Бо ані висипи на шкірі, ані біль у поясниці не є діагнозами. Як висипи, так і біль може спричиняти багато хвороб, такі різні як: пієлонефрит, радикуліт, екзема, нейродерміт. Лікування в різних випадках було б різним. Таким чином, начальник медичної частини самою відмовою прописувати надіслані матір’ю ліки нічого не порушив. Але, не призначивши без діагнозу ліки, Т. був зобов’язаний покласти хворого в санчастину й призначити серйозне обстеження із залученням не тільки хірурга, а й дерматолога і терапевта. Одночасно він мав, за скаргами хворого, призначити йому такі знеболювальні засоби, які були б найбезпечнішими у всіх можливих випадках (анальгетики зі спазмолітиками, десенсибілізуючі засоби). Хворий практично залишився без медичної допомоги, йому було заподіяно моральні й фізичні страждання.

У діях начальника медичної частини Т. убачаються ознаки злочину, що карається ч. 1 ст. 139 Кримінального Кодексу України (ненадання медичної допомоги) і порушення 3 ст. Європейської конвенції з прав людини.

 

3.  Паліативна допомога[14]

Паліативна допомога є комплексом медичних, соціальних, психологічних та духовних заходів, спрямованих на покращення якості життя пацієнтів, які мають невиліковну хворобу та обмежений прогноз життя, а також членів їхніх сімей. Головні завдання паліативної допомоги – позбавлення від болю, усунення або зменшення розладів життєдіяльності та інших важких проявів хвороби, догляд, психологічна, соціальна та духовна допомога пацієнту та його рідним, як в умовах спеціалізованого медико-соціального закладу – хоспісу, так і вдома.

Дотримання прав пацієнтів у наданні паліативної допомоги є найбільш специфічним та складним питанням. Людина, яка зазнає страждань, стає дуже вразливою: біль та усвідомлення швидкого закінчення життя спричиняє залежність від лікарів. Такою людиною легше маніпулювати. Є ризик нехтування її безпекою, залучення до клінічних випробувань без дотримання необхідних етичних правил. Щодо людей з обмеженим прогнозом життя існує підвищений ризик зловживання їхніми майновими правами, у тому числі, з боку рідних. З іншого боку, лікарі стикаються зі складними дилемами щодо повідомлення правдивої інформації таким хворим, їх залучення до вибору та прийняття рішень. Тому аспекти дотримання й, особливо, захисту прав паліативних хворих є найбільш складним завданням у системі охорони здоров’я та соціального захисту.

85% хворих помирають вдома, наодинці, страждаючи від болю, депресії, відсутності належного догляду та інших симптомів хвороби. Невиліковна хвороба викликає різноманітні соціальні проблеми у хворого та членів його родини, пов’язані з потребами догляду.

В окремих регіонах – Донецьку, Запоріжжі, Львові, Луганську, Луцьку, Івано-Франківську, Києві, Херсоні, Харкові – завдяки місцевим ініціативам або громадським організаціям створені спеціальні стаціонарні заклади (хоспіси) або стаціонарні відділення паліативної допомоги в закладах охорони здоров’я. Усього – близько 650 стаціонарних ліжок. Це задовольняє потреби в паліативній допомозі лише на 10 %. Також ці заклади майже не забезпечують соціальну складову паліативної допомоги – штатні розклади не містять посад соціального працівника, психолога, юриста-консультанта.

Законодавство не має спеціальних нормативно-правових актів, які б регулювали та гарантували право та доступність паліативної допомоги пацієнтам.

Лише 27 грудня 2007 року МОЗ видало Наказ № 866 «Про затвердження примірних положень про хоспіс та відділення паліативної допомоги хворим на ВІЛ-інфекцію та СНІД», що стало дуже важливим і необхідним початковим кроком у розвитку паліативної допомоги.

Відсутність державної політики та національної програми щодо паліативної допомоги значно гальмує її розвиток. Відсутні людські ресурси, методична база, стандарти та медичні протоколи, відсутня система підготовки та підвищення кваліфікації медичних та соціальних працівників, які надають паліативну допомогу. Підвідомче розмежування закладів охорони здоров’я та соціального захисту ускладнює формування комплексу необхідних медичних та соціальних заходів, які передбачає паліативна допомога, а, отже, і системи паліативної допомоги в цілому.

Невирішеною залишається проблема доступності ефективного знеболення та досягнення максимально можливого комфорту для пацієнта. Чинна державна політика боротьби з наркоманією та контроль за обігом наркотичних речовин значно ускладнюють доступність ОА[15], які є найбільш ефективними лікарськими препаратами для усунення больового синдрому. Численні невідповідності в нормативно-правовій базі, що регулюють ці питання, обмежують дії лікарів щодо призначення цих засобів у необхідному обсязі та формах, особливо, для хворих, які не мають онкологічних захворювань, застосування їх у стаціонарних закладах системи соціального захисту та в домашніх умовах.

На даний момент, через наявність великої кількості нормативно-правових актів з регулювання обігу ОА (біля 30 правових актів), зустрічаються дублювання норм та правові колізії, що ускладнює застосування норм лікарями.

Для отримання ОА пацієнт стикається з низкою проблем правового та практичного характеру. Зокрема, це такі проблеми:

1)  Проблема прив’язки до адміністративного району. Особливо болючою вона є для сільської місцевості, що пов’язано з віддаленістю селищ від районних центрів, де безпосередньо проводиться прийом необхідним лікарем.

2)  Проблема відсутності механізму передачі пацієнта й інформації про нього з одного закладу охорони здоров’я до іншого. Часто родичі перевозять хвору особу до себе, що пов’язано із забезпеченням належного догляду. У такому випадку виникає проблема отримання ОА в разі невідповідності реєстрації місця постійного проживання фактичному місцю перебування.

3)  Проблематично потрапити на прийом до лікаря. Це пов’язано з графіком прийому лікаря та наявності величезних черг.

4)  Проблема виписування рецепту на ОА. Для осіб, що страждають хронічним болем, призначення ОА завжди супроводжується розглядом комісії щодо доцільності використання ОА.

5)  Відсутність норм, зобов’язуючих лікаря виписати ОА. Лікарі не „палають бажанням” виписувати рецепти на ОА. Це пов’язано з відсутністю чітких законодавчо закріплених норм обов’язкового виписування ОА, які б змушували лікарів призначати ОА за потребою пацієнтів без коливань, роздумів, призначення комісій та іншого. Виписування рецепту на ОА є досить кропіткою роботою для лікарів, що пов’язано також з відповідальністю, яка мотивує в більшості випадків не призначати ОА, ніж призначати.

6)  Проблема завірення рецепту. Система виписування лікарем рецепту занадто переповнена печатками (лікар і заклад охорони здоров’я), підписами (лікар та керівник закладу охорони здоров’я), рішеннями (комісія з доцільності призначення ОА) та погодженнями.

7)  Проблема прив’язки до адміністративного району при реалізації рецепту на ОА. Це негативно впливає на забезпечення осіб ОА.

8)  Проблема недостатньої кількості аптек, що відпускають ОА. Обіг ОА занадто контролюється з боку держави. Аптеки, у тому числі приватні, не зацікавлені в реалізації ОА, тому що це пов’язано з багатьма особливостями їх отримання, зберігання, реалізації та обліку. До того ж постійні перевірки з боку контролюючих органів, які намагаються нажитися на порушеннях (навіть якщо таких порушень немає, створити їх). Це призводить до віддаленості аптек, які мають відповідну ліцензію на відпуск ОА.

9)  Проблема правильності читання провізором рецепту на ОА. Призводить до неправильного відпуску ОА й значної плутанини.

10)  Проблема введення ОА. Згідно з Наказом МОЗ № 356 введення ОА повинні здійснюватися тільки медичними працівниками, навіть пероральний прийом повинен відбуватися тільки в присутності медичних працівників. Фактично, людина або її рідні, при необхідності знеболення, не можуть самостійно застосовувати ОА.

11)  Проблема відсутності додаткових форм ОА (пластир, сироп, свічки та інші), що унеможливлює самостійний прийом ОА.

Бачимо, що жодним чином не реалізується право пацієнта на вільний вибір лікаря, лікувального закладу охорони здоров’я та форми лікування.

На даному етапі для реалізації прав пацієнтів та міжнародних норм з паліативної допомоги, необхідно розробити та прийняти програму паліативної допомоги і єдиний нормативно-правовий акт з регулювання обігу опіоїдних анальгетиків.

23 лютого 2007 р. у Міністерстві праці та соціальної політики відбулося розширене засідання Міжвідомчої робочої групи з удосконалення законодавчих актів щодо розвитку паліативної допомоги населенню.

Концептуальними принципами формування системи медико-соціальної опіки та паліативної допомоги, у тому числі для людей похилого віку, на думку колишнього міністра праці та соціальної політики М.Папієва, мають стати наступні:

1)  Медико-соціальна опіка та паліативна допомога повинні стати необхідною та невід’ємною складовою систем охорони здоров’я та соціального захисту населення.

2)  Фінансування закладів та установ, що забезпечують медико-соціальну опіку та надають паліативну допомогу, має бути адекватним та рівноправним незалежно від їх галузевої приналежності чи форми власності.

3)  У всіх вищих навчальних закладах освіти навчальні програми з опіки та паліативної допомоги повинні бути включені до планів підготовки не тільки медичних, а й соціальних працівників.

4)  Залучення приватних структур, громадських об’єднань, волонтерів до реалізації програм з медико-соціальної опіки та паліативної допомоги є однією з необхідних умов забезпечення її доступності, ефективності та результативності. Держава має підтримувати діяльність таких організацій у разі, якщо вони зосереджують свої зусилля на наданні медико-соціальної, психологічної, юридичної допомоги, а також етичної та духовної підтримки пацієнтів та членів їхніх родин.

Серед проблем, які стримують розвиток системи медико-соціальної опіки та паліативної допомоги, варто назвати наступні:

­  недостатня інформованість політиків та урядовців про масштабність проблеми та тенденції до її поглиблення;

­  несформованість державної політики щодо розвитку медико-соціальної опіки та паліативної допомоги, як літнім людям, так і молодим пацієнтам, дітям з невиліковними захворюваннями;

­  недостатня інтеграція й координація діяльності установ і закладів системи МОЗ, Міністерства праці та соціальної політики, приватних структур та громадських об’єднань з питань медико-соціальної опіки та паліативної допомоги;

­  брак ресурсів та застосування застарілих та неефективних моделей паліативної допомоги.[16]

 

4.  Рекомендації

1)  Забезпечити правове визначення понять "медична допомога", "медичні послуги", "медична практика" та "допоміжні послуги в сфері охорони здоров’я".

2)  Визначити переліки медичних послуг та лікарських засобів і виробів медичного призначення, забезпечення пацієнтів якими не покривається або лише частково покривається за рахунок державного фінансування, а також визначити форми співучасті пацієнтів в оплаті вартості таких медичних послуг, лікарських засобів і виробів медичного призначення.

3)  Визначити стандартні умови надання медичних послуг (місткість палат у стаціонарі, рівень комфорту в стандартних палатах стаціонарів, надання для лікування лікарських засобів, внесених до Національного переліку основних (життєво необхідних) лікарських засобів і виробів медичного призначення тощо).

4)  Удосконалити регулювання порядку реалізації права громадян на вільний вибір лікаря та медичного закладу. Визначити чіткі процедури вільного вибору та зміни пацієнтами лікаря первинної ланки.

5)  Визначити чіткі медико-правові критерії госпіталізації, відмови в госпіталізації, перебування на лікуванні в стаціонарі та виписки зі стаціонару.

6)  Невідкладно вдосконалити законодавство, яке стосується розвитку правових механізмів фінансування системи охорони здоров’я, зокрема, медичної допомоги.

7)  При внесенні змін до Конституції змінити статтю 49 таким чином, щоб гарантовані нею права можна було захистити в суді у випадку порушення.

8)  Визначитися на законодавчому рівні з базовою моделлю організації фінансування медицини: 1) фінансування з державного та місцевих бюджетів; 2) обов‘язкове соціальне медичне страхування; 3) медичне страхування на цивільно-договірних засадах.

9)  Створити мережу відділень паліативної допомоги та хоспісів згідно з наказом МОЗ № 866 від 27 грудня 2007 року.

10)  Внести необхідні законодавчі зміни та прийняти підзаконні акти, які регулюватимуть діяльність хоспісів (Положення про хоспіс, Положення про директора хоспісу, Положення про медичну сестру, яка працює в паліативній допомозі тощо) для усієї групи хворих, які потребують паліативної допомоги.

11)  Створити при Громадських радах МВС України, ГУМВС, УМВС робочі групи з метою вивчення стану рівня медичної допомоги та дотримання прав пацієнтів у місцях тимчасового утримання та слідчих ізоляторах, розробити рекомендації щодо шляхів підвищення рівня медичної допомоги та дотримання прав затриманих як пацієнтів, при необхідності, внести пропозиції щодо змін у законодавстві та відомчих нормативно-правових актах.

12)  Створити при Головних управліннях охорони здоров’я обласних державних адміністрацій «етичні комітети» із включенням представників лікарських та пацієнтських правозахисних організацій. Положення про роботу «етичних комітетів» мають бути розроблені з урахуванням світового досвіду врегулювання медичною спільнотою етичних питань лікарської справи.



[1] Підготовлено Андрієм Роханським, ХПГ, Володимиром Яворським, УГСПЛ, Максимом Щербатюком, УГСПЛ.

[2] Закон України від 27 квітня 2007 року № 997-V «Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України у зв’язку з прийняттям Цивільного кодексу України», http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=997-16.

[3] Див. більше: Справа щодо вилучення з лікарняних листків діагнозу особи і забезпечення права на приватність // Сайт УГСПЛ, http://helsinki.org.ua/index.php?id=1154627058.

[4] Правила Етичних принципів проведення наукових медичних досліджень за участю людини, затверджених Гельсінкською декларацією (1964), та додатку Х Директиви № 93/42/ЄС «Про медичні вироби», європейського стандарту ISO 14155-1:2003 «Клінічні випробування медичного обладнання, що використовується для людей»

[5] Проект закону № 1132 від 6 грудня 2007р., доступний на парламентському порталі: http://gska2.rada.gov.ua/pls/zweb_n/webproc4_1?id=&pf3511=30982.

[6] Стаття 35 Хартії основних прав.

[7] «Паралельний» звіт Української Гельсінської спілки з прав людини та Міжнародного фонду «Відродження» щодо забезпечення Україною економічних, соціальних і культурних прав до Комітету ООН з економічних, соціальних та культурних прав. Підготовлено Українською Гельсінська спілка з прав людини (УГСПЛ) та Міжнародним фондом «Відродження» (МФВ). Доступно на сайті УГСПЛ: http://helsinki.org.ua/index.php?id=1193993286.

[8] Комітет ООН з економічних, соціальних та культурних прав, 39 сесія, 5-23 листопада 2007 р. Розгляд звітів, наданих державами–сторонами за статтями 16 та 17 Конвенції. Україна. Заключні зауваження Комітету з економічних, соціальних та культурних прав. http://khpg.org/files/docs/1198048917.pdf.

[9] Див. рішення Європейського суду з прав людини: «Hurtado v. Switzerland», judgment of 28 January 1994, Series A no. 280-A, opinion of the Commission, pp. 15-16, § 79

[10] Див. рішення Європейського суду з прав людини: «Еlhan v. Turkey» [GC], no. 22277/93, § 87, ECHR 2000-VII and «Sarban v. Moldova», no.3456/05, § 90, 4 October 2005

[11] Див. рішення Європейського суду з прав людини: «Aerts v. Belgium», judgment of 30 July 1998, Reports

[12] Ольга Вилкова «О деле Олега Яковенко» // Портал ХПГ «Права людини в Україні», http://khpg.org/1198247558.

[13] Справа Ольги Біляк // Портал ХПГ «Права людини в Україні», http://khpg.org/1096566829. Справа підтримана Фондом професійного захисту жертв катувань Харківської правозахисної групи.

[14] Даний підрозділ складений на основі інформації, що надали Лариса Сидельник та Денис Галавнев, Всеукраїнська Рада Захисту Прав та Безпеки Пацієнтів.

[15] «ОА» – опіоїдні анальгетики.

[16] Міністерство праці та соціальної політики України. Розширене засідання Міжвідомчої робочої групи з удосконалення законодавчих актів щодо розвитку паліативної допомоги населенню України. Прес-реліз від 22 лютого 2007 року, http://mlsp.gov.ua/.

 Поділитися