MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Права людини в Україні - 2007. 22. Права ув’язнених

26.07.2008   

[1]

1.  Управління системою виконання покарань

Протягом 2007 змін у підпорядкуванні Державного Департаменту України з питань виконання покарань (надалі – Департаменту) не відбулося. Департамент існує як автономна інституція з 1998 року.[2] Досі не виконані взяті Україною на себе зобов’язання при вступі до Ради Європи в 1995 році про підпорядкування кримінально-виконавчої системи Міністерству юстиції.

Така ситуація склалася внаслідок постійного спротиву керівництва відомства такому перепідпорядкуванню. І якщо у 1998-99 роках така позиція могла виправдовуватися необхідністю поступово підготуватися до нового підпорядкування, то з часом стали з’являтися заяви керівництва відомства про те, що вже самим виведенням кримінально-виконавчої системи зі складу МВС зобов’язання перед Радою Європи виконані, що є неправдою.

Президент раніше зобов’язував органи влади вирішити до 1 квітня 2006 року питання підпорядкування Департаменту в зв’язку з необхідністю виконання зобов’язань перед Радою Європи. [3] Проте ця вказівка залишається невиконаною.

Процес передачі кримінально-виконавчої системи у відання Міністерства юстиції залишається дуже суперечливим та непослідовним.

Кабінет Міністрів у квітні 2006 року визначив[4], що діяльність Департаменту спрямовується та координується Кабінетом Міністрів через Міністра юстиції. Зі змісту постанови не можна дійти висновку щодо змісту поняття «координація діяльності». Крім того, постанова є підзаконним нормативним актом та не може суперечити Закону України «Про Державну кримінально-виконавчу службу», який визначає, що Департамент є центральним органом виконавчої влади, до компетенції якого відноситься очолювання кримінально-виконавчої системи та управління нею. Тобто, декларація щодо «координації» діяльності кримінально-виконавчої системи Міністерством юстиції не має юридичного змісту та сенсу, її неможливо виконати. Між Міністерством юстиції та Державним департаментом немає відносин субординації, ці органи у своїй ієрархії є рівними.

Кабінет Міністрів 11 липня 2007 року ухвалив Постанову № 916, якою затвердив нове Положення про Департамент. Цим документом передбачається, що керівник відомства призначатиметься Кабміном за поданням Прем’єр-міністра відповідно до пропозиції Міністра юстиції. Указом №667/2007 від 28 липня 2007 року Президент призупинив дію цієї Постанови. В Указі зазначалося, що: «нормативно-правовим актом Кабінету Міністрів визначено правові основи діяльності Державного департаменту з питань виконання покарань. Це не відповідає нормам п. 14 ч. 1 ст. 92 Конституції, за якими організація і діяльність органів та установ виконання покарань визначаються виключно законом».

Навесні 2007 року був підготовлений законопроект, який передбачав більш суттєве підпорядкування Департаменту Мін’юсту, натомість через розпуск парламенту він не був розглянутий.

Таким чином, попри щорічні нагадування з боку Ради Європи про переведення кримінально-виконавчої служби в підпорядкування Мін’юсту, це зобов’язання України залишається протягом майже тринадцяти років невиконаним.

Станом на середину 2007 року Державна кримінально-виконавча служба складалася із центрального апарату, його 25 територіальних органів управління, 183 установ, 703 підрозділів кримінально-виконавчої інспекції, навчальних закладів.

Законом[5] визначена загальна чисельність персоналу¸ який потрібен для нормального забезпечення діяльності установ виконання покарань, слідчих ізоляторів та лікувально-трудових профілакторіїв, в розмірі 33% від загальної кількості осіб, які утримуються в установах відомства. Персонал кримінально-виконавчих інспекцій має складати 5% від числа осіб, які є на обліку. Таким чином, штатна чисельність посад персоналу, який утримується за рахунок бюджетних коштів, мала б складати 61 735. Реально штатна чисельність персоналу, тобто кількість робітників, які можуть бути на даний момент прийняті на роботу та яким забезпечена зарплатня, є меншою та складає останніми роками 72-75% від потреби. Разом з тим, фактично число працівників (укомплектованість), зазвичай, ще нижче, ніж штатна чисельність, на 5-8%.

Персонал включає дві основні категорії працівників – атестований персонал та вільнонайманий персонал. Динаміка чисельності персоналу представлена в Таблиці 1 нижче.

Таблиця 1

Динаміка чисельності персоналу кримінально-виконавчої служби[6]

 

 

1.1.1999

1.1.2001

1.1.2002

1.1.2003

1.1.2005

1.1.2006

01.11.2006

Штатна чисельність

 (бюджет + виробництво)

54 787

48 011

48 315

48 074

47 767

49 185, 5

52 336

% від установленої законом штатної чисельності

Даних немає

73%

72, 3%

 

74%

75%

75, 4%

У тому числі:

- атестованих

- тих, що не мають спеціальних звань

29 571

25 216

35 586

12 425

36 468

11 847

36 413

11 661

35 791

11 976

37 061

12 124, 5

38 980

13 356

Укомплектовано (реальна чисельність персоналу)

Даних немає

45 221

45 884

 

45 101, 5

45 980

Близько

48 250

Некомплект / % від штатної чисельності

Даних немає

2790 / 5, 8%

2431 / 5, 0%

 

2665, 5 / 5, 6%

3205, 5 / 6, 5%

Близько

4 080

/ 7, 8%

 

Наприкінці грудня 2007 року Президент виступив за вдосконалення системи виконання покарань: "Нам необхідно радикально змінити національну політику в цьому напрямку. В Україні повинна з’явитися хоча б одна сучасна в’язниця, яка б відповідала сучасним вимогам", - наголосив В.Ющенко. Він додав, що реформування має пройти також і в контексті ставлення "до людей, що охороняються, і які охороняють". "Починаючи з 2008 року, наша політика в цьому питанні повинна бути іншою. Вона має характеризуватися якісною, продуманою, гуманною політикою, як цього вимагає законодавство", - підкреслив Президент. [7]

 

  1. Державна політика щодо кримінально-виконавчої служби (КВС)

Детальний аналіз кримінально-виконавчого законодавства був наведений в Доповіді „Права людини – 2005”, воно з того часу не зазнало істотних змін.

Виконуючи нову функцію зі спрямування та координації діяльності КВС, Міністерство юстиції розробило проект „Концепції державної політики України в сфері виконання кримінальних покарань”. Вона передбачає, зокрема, приведення порядку та умов відбування покарань у відповідність до міжнародних стандартів, ефективну організацію системи соціальної адаптації громадян, які відбували покарання в місцях позбавлення волі, створення ефективної сучасної підготовки персоналу органів кримінально-виконавчої служби.

Департамент розробив свій проект «Концепції розвитку Державної кримінально-виконавчої служби України». Цей проект обговорювався з експертами Ради Європи, схвалений на засіданні науково-методичної Ради Департаменту й направлений до Координаційного Комітету Ради Європи з питань реформування пенітенціарної системи України для обробки та дачі відповідних рекомендацій. Досягнення цілей Концепції передбачається забезпечити шляхом удосконалення правового регулювання діяльності КВС, оптимізації структури КВС та її системи управління, приведення умов тримання засуджених та осіб, узятих під варту, у відповідність до міжнародних стандартів.

Ще у вересні прес-служба Президента оприлюднила інформацію про намір затвердити Концепцію, запропоновану Департаментом. УГСПЛ 27 вересня зверталася з відкритим зверненням до Президента України з вимогою відмовитися від підтримки запропонованої Департаментом Концепції. Основними недоліками цієї Концепції, на думку УГСПЛ, були:

-  опора на хибне розуміння мети покарання й, відповідно, ролі, функцій і повноважень Кримінально-виконавчої служби;

-  небажання здійснювати повний перехід до побудови цивільної, а не правоохоронної служби;

-  відсутність чіткого визначення місця ДКВС в органах державної влади.

Фактично проект цієї Концепції закріплює і консервує сьогоднішній стан кримінально-виконавчої системи, яка залишається великою мірою радянським ГУЛАГом, а ДКВС - ще одним правоохоронним органом.

Були й інші звернення до Президента з цього приводу. Тоді він відмовився від ухвалення Концепції, запропонованої Департаментом.

Фінансування кримінально-виконавчої служби з Державного бюджету тривалий час залишається недостатнім і в середньому становить 25-45 відсотків від нормативної потреби (2000 р. - 25, 1%, 2001 р. - 39, 2%, 2002 р. -24, 5%, 2003 р. - 43, 8%, 2004 р. - 37, 3%, 2005 р. - 44, 0%, 2006 р. - 45, 2%).

Мінімальна розрахункова потреба в асигнуваннях із загального фонду бюджету для системи на 2007 рік, за даними Департаменту, визначена в сумі 2663, 5 млн. грн., з неї поточні видатки повинні складати 2083, 8 млн. грн. та капітальні видатки - 576, 7 млн. грн. Натомість Міністерством фінансів передбачено в державному бюджеті лише 1410, 9 млн. грн., що забезпечує потребу на 51%, у т.ч. забезпечена потреба в заробітній платі - на 79, 4%, у харчуванні засуджених та ув’язнених – на 53, 8 %, у придбанні медикаментів – на 27, 8%, у забезпеченні речовим майном – на 5, 4%, у комунальних послугах та енергоносіях – на 80, 7%. На видатки розвитку, які передбачають реформування кримінально-виконавчої служби, у тому числі на покращення умов тримання засуджених та ув’язнених, у проекті бюджету передбачено лише 4, 5% від потреби.

Натомість щорічно передбачається в обов’язковому порядку часткове фінансування за рахунок надходжень від діяльності промислових підприємств колоній. До того ж утримання засуджених частково сплачується тими з них, хто заробляє роботою на підприємствах або має на своїх рахунках кошти.

Варто підкреслити, що це джерело надходжень доволі ненадійне, оскільки підприємства відомства зазнають великих труднощів з наданням роботи. Як відзначає експерт з пенітенціарних питань О.Беца: «вимоги чинного законодавства про забезпечення всіх засуджених працею не виконуються – сьогодні приблизно лише 21 % працездатних осіб виводиться на оплачувану роботу (хоча в попередні роки, значно гірші в економічному плані, 30-40% засуджених працювали повний робочий день)».[8]

За даними самого Департаменту, „в установах виконання покарань Донецької області фактично без роботи 13968 осіб (84, 6%), Львівської – 4045 ос. (83, 2%), Сумської – 2697 ос. (87%), Херсонської – 2647 ос. (86, 5%)”. За даними урядової комісії, ці дані ще вищі: у Донецькій області без роботи були 15762 особи (92, 8%), у Львівській – 4704 ос. (93, 7%), Сумській – 3062 ос. (95, 9%), Херсонській – 3019 ос. (89, 2%). До того ж продукція часто буває не конкурентноздатною та погано реалізовується. Великою мірою причина криється в надто застарілому обладнанні більшості підприємств, відсутності для них економічних пільг. Значна частина засуджених не забезпечена роботою, що спричиняє чимало труднощів як для самих засуджених, так і для адміністрацій колоній.[9]

Організація та координація роботи з соціального захисту осіб, які звільнилися з місць позбавлення волі, покладена із січня 2005 року на Міністерство праці та соціальної політики, яке мусить сприяти розвитку системи соціальної адаптації бездомних і звільнених, створенню і розвитку відповідних установ. Міністерством розроблений «План заходів щодо забезпечення соціальної адаптації осіб, які відбули покарання у вигляді позбавлення волі, до 2009 року». Цей План на даний момент чекає на своє затвердження в Кабінеті Міністрів. План передбачає створення інфраструктури установ, які сприяють соціальній адаптації, надання допомоги як у процесі відбування покарання, так і після звільнення, а також підготовку відповідних кадрів для соціальних служб.

Усе ще складає певну проблему нормотворча діяльність Департаменту. Попри рекомендації правозахисників[10] про необхідність «змінити пріоритети в нормотворчій діяльності, віддаючи перевагу гуманітарним цінностям перед проблемами технічного функціонування відомства. Підвищити увагу до питань дотримання прав людини, поваги гідності як осіб, які перебувають в ув’язненні, так і персоналу установ», Департамент продовжив навіть у більшому обсязі практику видання нормативних документів, які порушують права людини.

Так, Голова Департаменту В.Кощинець Наказом № 3/4-2329 Кн від 30 травня 2007 року затвердив Інструкцію про єдиний порядок відвідування установ виконання покарань і слідчих ізоляторів. Цей порядок обмежував доступ громадських організацій та журналістів до установ виконання покарань кількома годинами на тиждень – тільки по суботах та неділях у суворо визначений час за попереднім дозволом. У вересні наказ був скасований Генеральною прокуратурою.

Підготовка відомчих документів і надалі проводиться Департаментом без залучення громадськості, що, зокрема, призводить до їх низького правового рівня та до численних порушень прав людини. Департамент не дотримується й вимоги законодавства щодо процедури прийняття відомчих нормативних актів, які стосуються питань дотримання прав людини, а коли увага керівництва відомства звертається на такі приклади, вдається до імітації консультацій з громадськістю. Так, на зауваження, що проект вищезгаданої Інструкції про порядок відвідування установ виконання покарань і слідчих ізоляторів не було погоджено з Громадською радою при Департаменті, одним з керівників відомства було повідомлено, що таке погодження відбулося. Натомість у цей період часу будь-яких засідань Громадської ради не відбувалося.

Варто зупинитися на підходах, які були реалізовані Департаментом при підготовці проекту «Інструкції про порядок відвідування установ виконання покарань і слідчих ізоляторів».

Очевидно, само по собі створення нормативного документу, який би регламентував порядок відвідування установ кримінально-виконавчої системи, є позитивним кроком. Варто при цьому враховувати, що будь-який нормативний документ не може звужувати обсяг прав особи, наданих їй законом. До того ж такий документ не може не спиратися на міжнародні документи в сфері захисту прав людини, не може не відповідати міжнародним стандартам дотримання прав людини, а тим більше – суперечити їм.

З урахуванням названих застережень фахівцями „Донецького Меморіалу” та Пенітенціарного Товариства України було проаналізовано проект цієї Інструкції.

Аналіз показав, що нормативний документ складено із численними порушеннями законів і Конституції України. Крім того, документ не враховує права та інтереси відвідувачів установ, а часто його норми закладають можливість їх порушення, тобто документ не збалансований. Департаменту було запропоновано проект Інструкції суттєво переглянути з урахуванням вимог Європейських пенітенціарних правил. Як стало відомо, після подання проекту до Мін’юсту він був повернутий до Департаменту на доопрацювання.

Важливим та характерним елементом нормотворчості Департаменту є процедура визначення виду колонії, у якій засуджений відбуватиме покарання. Від такого розподілу залежить обсяг правообмежень, які застосовуються до засуджених у процесі відбування покарання. Раніше – з 1960 року і до ухвалення в 2001 році нового Кримінального кодексу України – вид установи виконання покарань визначав виключно суд. З 2001 року ця функція передана Департаменту і здійснюється на підставі «Інструкції про порядок розподілу, направлення та переведення для відбування покарання осіб, засуджених до позбавлення волі»[11].

Безпосередньо вид колонії, де засуджений відбуватиме покарання, визначають Регіональні комісії, створені при кожному слідчому ізоляторі. До їх складу включені представники установ і регіональних управлінь. Подібні комісії існують у багатьох країнах, проте там їхнє функціональне призначення й процедура діяльності дуже відрізняються від аналогічних комісій в Україні.

Головний недолік діяльності Регіональних комісій полягає в тому, що на них покладаються невластиві їм функції. Українські комісії при визначенні виду колонії керуються, перш за все, формально-юридичними підставами, і не враховують дані про особистість засудженого, його бажання співробітничати з адміністрацією місць позбавлення волі, ступінь небезпеки для інших засуджених і персоналу і т. ін. Беруться до уваги обставини кримінальної справи, які пом’якшують або обтяжують відповідальність (знову ж таки, винятково виходячи з наявності у вироку тієї або іншої статті КК України). Таким чином, ці комісії виконують роль квазісудової інстанції й фактично привласнюють собі функції правосуддя. Відсутність публікації нормативних актів з питань визначення виду колонії та у випадках переведення засуджених з колонії до колонії, а також ухвалення таких рішень за відсутності самих засуджених, створюють додаткові проблеми в сфері дотримання прав людини.

Така ситуація доповнюється складною процедурою оскарження рішень Регіональних комісій та Апеляційної комісії, яка має право переглядати їхні рішення. Ця процедура суперечить чинному законодавству, оскільки не передбачає можливості звернення заявника до суду, підміняючи її можливістю звернення виключно до посадовців системи. Необхідно відзначити, що саме подібні недоліки в роботі комісій, які існували до 1960 року, стали причиною їх скасування й передачі повноважень із визначення виду режиму до суду.

Громадський контроль дотримання прав засуджених можуть здійснювати тільки спостережні комісії, які утворюються органами місцевої влади. Вони діють згідно з «Положенням про спостережні комісії»[12] (надалі – Положення). Декілька досліджень, проведених у різних регіонах громадськими організаціями, показали, що в більшості випадків спостережні комісії функціонують формально, обов’язки їх членами, як правило, працівниками органів влади, виконуються як «безоплатне громадське навантаження», без необхідної мотивації й бажання займатися даним напрямом роботи. Стала очевидною потреба в удосконаленні норм діючого Положення.

«Донецький Меморіал» ініціював розробку нового варіанту Положення про спостережні комісії та залучив до цієї роботи провідних фахівців. Цей проект Положення на даний час знаходиться на розгляді в Міністерстві юстиції. Він передбачає посилення ролі спостережних комісій у здійсненні громадського контролю, чіткіше визначає їхні функції, завдання, повноваження, а також процедуру їх формування та взаємодії з органами влади. Проходження оновленого варіанту Положення загальмовано складнощами у вирішенні питання часткового фінансування її діяльності.

Основною формою участі громадськості у виправленні й ресоціалізації засуджених неповнолітніх є опікунські ради. Вони створюються при виховних колоніях і діють згідно з «Положенням про опікунську раду при спеціальних виховних установах». Дати об’єктивну оцінку результатам діяльності опікунських рад неможливо через відсутність досліджень їхньої роботи. Разом з тим, окремі опитування засуджених, які були проведені представниками громадських організацій, свідчать, що в більшості випадків функціонування даних структур є формальним.

 

  1. Контроль діяльності Департаменту

Як уже зазначалося, громадський моніторинг діяльності Департаменту практично неможливий, оскільки громадськість не має дозволених інструментів для цього.

Протягом 2007 року діяльність Департаменту перевірялась державними установами, які виявили певні порушення.

Протягом трьох останніх років установи виконання покарань та слідчі ізолятори перевірялись органами прокуратури, представниками Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, Голови КРУ та іншими контролюючими органами 8604 рази, у тому числі в 2007 році - 3081 раз. У середньому кожна установа перевірялась за рік 16 разів тривалістю 27 днів. При цьому найбільше перевірок різними державними органами в 2007 році було здійснено в Сумській (в середньому 49 перевірок однієї установи на рік), Дніпропетровській (37), Рівненській (34), Одеській (25), Миколаївській (22), Хмельницькій (21), Херсонській (20), Харківській та Донецькій областях (по 18).

Дослідженням державних закупівель, проведених Департаментом та підпорядкованими йому виправними закладами, Тендерною палатою України встановлено грубі порушення вимог чинного законодавства на загальну суму 217, 98 млн. гривень.

Здійснювала передбачений законом контроль й прокуратура. Варто відмітити, що, з одного боку, часто перевірки прокуратури закінчуються констатацією відсутності порушень. Особливо така реакція проявляється на скарги ув’язнених. У певній кількості випадків, імовірно, так і є. Проте такі ж висновки робляться прокуратурою й щодо ситуацій, коли є достатньо вагомі підстави вважати, що порушення прав людини таки були. З іншого боку, іноді результати перевірки прокуратурою виявляють порушення з боку відомства. Є підстави вважати, що в певних випадках дається взнаки прискіплива увага правозахисників та громадськості.

Так, за результатами перевірки Генеральною прокуратурою, ініційованою громадською правозахисною організацією, була визнана незаконною та скасована вказівка, яка обмежувала час візитів до установ громадських організацій та журналістів.

Відповідно до доручення Кабінету Міністрів від 11 вересня 2007 р. № 38745/4/1-07 працювала міжвідомча комісія Кабінету Міністрів, яка перевіряла діяльність Департаменту. Були виявлені численні порушення. Згодом, Департаментом була підготовлена Довідка про усунення недоліків у роботі Державного департаменту України з питань виконання покарань, викладених в акті за результатами проведеної міжвідомчою урядовою комісією перевірки 17-28 вересня 2007 року (далі – Довідка), у якій були наведені пояснення або заперечення Департаменту з приводу того чи іншого порушення.

Матеріалами перевірки було виявлено, що „протягом першого півріччя 2007 року у виправних колоніях Департаменту порушено 264 кримінальних справи проти 218 за аналогічний період минулого року або на 21 % більше. Рівень злочинності в розрахунку на 1 тис. засуджених відповідно збільшився на 29, 8% і становить 2, 17 (у 1-му півріччі 2006 року становив 1, 67)”. Департаментом ці дані не заперечувалися.

Серед персоналу відомства поширена корупція. Лише спецпідрозділами СБУ в 1 півріччі 2007 р. виявлено та припинено 20 корупційних дій працівників Департаменту. У цілому, судами до відповідальності за корупційні діяння в 2007 році було притягнуто 33 співробітники Державної кримінально-виконавчої служби. Корупційні дії притаманні широкому спектру посадовців Департаменту: від молодшого інспектора до начальника виправної колонії та заступника начальника управління. Ці дані теж не заперечувалися.

До складу міжвідомчої комісії був включений представник громадських організацій «Донецький Меморіал» та Пенітенціарне Товариство України, який у своїх висновках відзначив:

«Представниками Департаменту під час перевірки не було надано будь-якої інформації про співпрацю з громадськими організаціями, які порушують питання дотримання прав людини в системі, повідомляють про ймовірні порушення прав людини, висловлюють критичні зауваження та оцінки щодо роботи Департаменту, наголошують на існуючих проблемах. Фактично, Департамент уникає співпраці з правозахисними організаціями, які критично оцінюють його діяльність у сфері дотримання прав людини та уникає проведення незалежних досліджень проблем системи. 

Департамент заперечив деякі з цих висновків у своїй Довідці: «Протягом 2005-2007 року від громадських організацій не надходило скарг на перешкоджання у здійсненні статутної діяльності щодо участі у процесі виправлення і ресоціалізації засуджених.»

Це заперечення є ще одним прикладом подання Департаментом неправдивої інформації, бо за цей час надходили скарги й від «Донецького Меморіалу», причиною чого було прийняття відповідної вказівки, і були скарги на перешкоджання діяльності громадських організацій керівництвом Волинського облуправління Департаменту.

Урядова комісія дійшла висновку про необхідність «розглянути питання про застосування заходів дисциплінарного впливу, а можливо розглянути пропозицію щодо звільнення з посади Голови Державного департаменту України з питань виконання покарань Кощинця В.В.»

Такий висновок співпадає із пропозицією провідних правозахисних організацій, яка була оприлюднена на прес-конференції 22 лютого 2008 року в Києві у Відкритому листі до Президента, Прем’єр-міністра та Голови Верховної Ради України з приводу численних суттєвих порушень у діяльності Департаменту.[13]

 

4.  Увязнені та засуджені в установах Департаменту

В установах системи станом на 1 січня 2008 р. утримувалось 149 690 осіб (тут і далі в дужках – станом на 01.01.2007 р. – 160 725), у тому числі в 33 діючих слідчих ізоляторах – 32 110 (32 619) ув’язнених, у 138 кримінально-виконавчих установах – 115 393 (125, 6 тис.) засуджених, із них 6 882 жінок (7, 6 тис.), у 10 виховних колоніях для неповнолітніх тримається 1902 осіб (2, 2 тис.), у 2 лікувально-трудових профілакторіях – 285 (285) осіб.

 

Чисельність осіб, які відбували покарання станом на 1 січня 2008 р.[14]

Таблиця 2

Види установ виконання покарань

Кількість установ

Кількість місць

Фактично тримається

 

+/-до місць

Збільшення (зменш.) чисельн.

 

за місяць

з початку року

 

Кримінально-виконавчі установи, всього

138

117925

115393

2532

-901

-10212

у виправних центрах

20

5025

5000

25

59

89

Виховні колонії (ВихК)

11

2914

1902

1012

-42

-313

Слідчі ізолятори (СІЗО)

33

36992

32110

4882

-314

-509

ВК + ВихК + СІЗО

181

157831

149 405

8 426

- 1 257

- 11034

ЛТП

2

885

285

600

- 3

-1

Усього по Україні

183

158716

149690

9026

-1260

-11035

 

У 20 виправних центрах тримається 5 000 осіб, засуджених до обмеження волі, і в арештних домах, створених, як правило, при деяких СІЗО та на їх базі – 285 осіб.

Станом на середину 2007 року відбували довічне ув’язнення 1463 особи, включаючи 14 жінок.

У розрахунку на 100 000 населення в Україні тримається в ув’язненні близько 340 осіб, хоча декілька років тому цей показник сягав 400. Для порівняння – у США цей показник складає понад 700, у Росії ще недавно складав майже 650.

Аналіз даних щодо смертності та захворюваності в установах системи свідчить (див. Таблицю 3), що в 2007 році зменшилась кількість осіб, які померли в установах системи, та хворих на активну форму туберкульозу, зросла кількість суїцидів та ВІЛ-інфікованих осіб. Ураховуючи, що загальна чисельність осіб у місцях позбавлення волі зменшилась на 7%, то в розрахунку на одну тисячу осіб зросла й кількість померлих осіб – на 5, 6%. Кількість суїцидів у розрахунку на тисячу осіб зросла на 33%, а ВІЛ-інфікованих – на 15%.

На критичні зауваження Доповіді міжвідомчої комісії щодо захворюваності та смертності в установах Департаменту, у Довідці Департаменту надається оптимістична інформація: «кількість померлих в установах Департаменту за останні 5 років удалося зменшити майже на 25% (2003 рік — 957 померлих; 2006 рік - 716 померлих)».

Вкотре Департамент маніпулює статистикою, адже з 2003 року чисельність осіб в установах помітно зменшилась. І правильно було б рахувати смертність на 1 тис. засуджених. А у 2003 році, враховуючи тодішню чисельність, показник смертності був 4, 84, у 2006 році – 4, 61, тобто знизився лише на 4, 75%, а не 25%, як стверджує Департамент. А за даними 2007 року він взагалі перевищив рівень 2003 року на пів відсотка.

На прохання надати методику розрахунку показників смертності та захворюваності Департамент фактично відповів відмовою, не вказавши сутність методики, що лише підсилило сумніви в достовірності інформації, яку відомство оприлюднює.

Таблиця 3

Захворюваність і смертність в установах Департаменту[15]

 

Показники

1.1.2004

1.1.2005

1.1.2006

1.1.2007

1.1.2008

Кількість осіб у місцях позбавлення волі

191 677

188 465

170 923

160 725

149 690

Померло

824

808

868

741

729

На 1 тис. ув’язнених

4, 30

4, 29

5, 08

4, 61

4, 87 / + 5, 6%

Випадків смертей внаслідок суїциду

41

44

40

44

54

На 1 тис. ув’язнених

0, 21

0, 23

0, 23

0, 27

0, 36 / +33%

Хворих на туберкульоз в активній формі

9 080

10 198

9 020

Близько 7, 6 тис.

6 195

На 1 тис. ув’язнених

47, 37

54, 1

52, 77

47, 28

41, 4 / - 12%

ВІЛ-інфікованих

1 917

3 568

4 058

4 695

5 017

На 1 тис. ув’язнених

10, 0

18, 93

23, 7

29, 2

33, 5 / + 15%

 

За даними, які містяться на офіційному сайті Департаменту, основні характеристики осіб, що відбували покарання у вигляді позбавлення волі в 2007 році, за працездатністю, злочинами, належністю до суспільних груп, а також за іншими характеристиками, наведена в Таблиці 4. Варто зауважити, що останній рядок таблиці в даних за 2007 рік зник – відомості про осіб без громадянства в статистиці Департаменту за 2007 рік відсутні з невідомих причин.


 

Таблиця 4

Основні характеристики осіб, що відбували покарання у вигляді позбавлення волі у 2007 році[16]

 

 

 

Усього

У т.ч. установи для тримання жінок

Кількість УВП

136

12

 

Списочна чисельність засуджених станом на 01.01.2007 р.

126365

7 597

 

Усього поступило засуджених протягом 2007 року

92204

4 778

 

У тому числі

знову засуджених

43237

2 768

 

з них раніше відбували покарання

23 578

803

 

інші надходження

48967

2 010

 

Усього вибуло засуджених протягом 2007 року

102400

5 493

 

 

 

 

 

У тому числі

Звільнено всього

49 120

3 215

 

З них

за відбуттям терміну покарання

13 411

813

 

умовно-дострокове звільнення і заміна покарання

30 583

1394

 

по помилуванню

300

71

 

осіб, які страждають тяжкою хворобою

765

75

 

за амністією

1 667

180

 

на інших підставах

2 403

129

 

Відправлено всього

53 271

2 278

 

У тому числі

переведено з максимального на середній РБ

725

2

 

переведено із середнього на максимальний РБ

185

0

 

Померло

605

19

 

Списочна чисельність на кінець звітного періоду

116 169

6 882

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Із загального числа засуджених

Засуджені за

злочини проти основ національної безпеки

20

1

 

умисне вбивство

19 678

1 340

 

умисне тяжке тілесне ушкодження

12 324

629

 

зґвалтування

2 711

14

 

розбій

14 738

356

 

грабіж

15 043

487

 

крадіжка

30 471

1 363

 

привласнення, розтрата майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем

875

126

 

хуліганство

2 463

66

 

військові злочини

59

0

 

Відб. позб. волі

вперше

58 406

4 396

 

неодноразово

57 763

2 486

 

За працездатністю

працездатних

112 3364

6 539

 

інвалідів 3-ої групи

2 888

264

 

інвалідів 1-ої та 2-ої групи

917

79

 

За суспільними групами

робітників

20 954

729

 

службовців

3 181

229

 

працівників сільського господарства

9 038

397

 

військовослужбовців

109

0

 

учнів

3 303

239

 

працездатних осіб, не працюючих та таких, що не навчаються

74 461

3 676

 

інших

5 123

1 612

 

Засуджені, яким смертна кара помилуванням замінена позбавленням волі

98

6

 

Засуджені, яким визнано за вироком суду примусове лікування (ст. 96 ККУ)

3 641

134

 

У тому числі

алкоголіки

2 293

72

 

наркомани

1 348

62

 

Іноземних громадян

2 454

115

 

У тому числі

дальнього зарубіжжя

72

1

 

ближнього зарубіжжя

2 382

114

 

Осіб без громадянства (дані за 2006 рік)

1515

90

 

 

  1. Доступ до суду та право на оскарження дій адміністрації місць позбавлення волі

На сьогоднішній день відсутній реальний дієвий механізм реалізації права засуджених на звернення до суду за захистом своїх порушених прав та законних інтересів. Це виражається в тому, що ані кримінально-виконавче законодавство, ані процесуальне законодавство не містять спеціальних норм, які б з урахуванням особливостей правового та фактичного становища осіб, засуджених до позбавлення волі, встановлювали би порядок подання до суду та розгляду судом скарг засуджених на рішення, дії чи бездіяльність суб’єктів владних повноважень.

Безпосередньо КВК не містить чіткої та детальної процедури подання та розгляду скарг засуджених, також не передбачені гарантії забезпечення принципу рівності сторін.

Слід додати, що відомчий порядок оскарження дій адміністрації є абсолютно неефективним, оскільки в Департаменті навіть не існує внутрішньої незалежної системи розслідування таких скарг.

Про декларативність права на звернення засудженого до суду свідчить той факт, що відповідно до ч. 3 ст. 113 КВК кореспонденція, яку одержують і відправляють засуджені до суду, підлягає перегляду адміністрацією місць позбавлення волі. Але це є, як мінімум, нелогічним, оскільки створюються умови, коли звернення до прокуратури не підлягають перегляду, а звернення до суду (органу правосуддя!) підлягають.

Тобто, така кореспонденція може піддаватися цензурі з боку адміністрації, а самі засуджені опиняються під тиском адміністрації з метою їх відмови від захисту своїх прав через суд. Спектр засобів тиску широкий: від переконання та залякування до побиття, накладання дисциплінарних стягнень чи ініціювання нових кримінальних справ.

Те, що законодавець та ДДУПВП «забули» врегулювати це питання, на нашу думку, свідчить про те, що держава не розглядає серйозно необхідність забезпечення реалізації засудженими права на звернення до суду й не очікує, що такі звернення будуть подаватись на практиці. Вочевидь, таке ставлення до цього питання пояснюється багаторічною практикою минулого, що сформувала відповідний менталітет як у осіб, що відбувають покарання, так і в адміністрації установ виконання покарань. Цей менталітет не включає суд до кола органів, що можуть відновити порушені права та законні інтереси засуджених.

До цього слід додати, що кримінально-виконавче законодавство не передбачає обов’язку адміністрацій установ виконання покарань інформувати засуджених про можливість оскарження їхніх рішень, дій чи бездіяльності до суду, роз’яснювати порядок такого оскарження або хоча б надавати відповідну нормативну базу, інформувати про адресу та інші реквізити судів тощо.

Відповідно до пп. 3 п. 35 Мінімальних стандартних правил поводження з в’язнями кожен в’язень повинен мати можливість звертатися до органів центрального тюремного управління, судової влади чи інших компетентних органів із заявами чи скаргами, зміст яких не повинен цензоруватися, але які повинні бути викладені у відповідній формі й передані передбачуваними каналами.

Відповідно до принципу 33 Зводу принципів захисту всіх осіб, які піддаються затриманню або ув’язненню у будь-якій формі[17], затримана або засуджена особа повинна мати можливість звернення до суду з питань неналежного поводження з нею з боку адміністрації установи.

З огляду на це, можна констатувати, що сучасний стан законодавства, яким регулюється право засуджених осіб на звернення до суду, не відповідає в повній мірі не лише вимогам Конституції України, а й нормам міжнародного права, обов’язковість яких для себе визнана Україною.

Наведені в цьому розділі факти та приклади свідчать, що існуючі механізми подання скарг не працюють, а персонал установ знаходить різні можливості, аби засуджені не мали реальної змоги захищати свої права. Одним з наслідків такої неприпустимої практики є суттєве збільшення кількості надзвичайних подій в установах, фактів голодування або членоушкоджень, як спроб привернути увагу суспільства до порушень своїх права й неможливість подати скарги в незалежні інституції.

 

  1. Доступ до інформації

Основна статистична інформація щодо діяльності кримінально-виконавчої системи розміщується на сайті відомства www.kvs.gov.ua. Натомість окремі сторінки сайту подовгу не оновлюються. Так, наприклад, у жовтні 2007 року останніми даними щодо кількості засуджених в установах були відомості станом на 1 листопада 2006 року.

Рівень задоволення Департаментом письмових інформаційних запитів дещо підвищився, у багатьох випадках запитувана інформація Департаментом надається. Разом з тим, залишається й практика відмови в наданні інформації, особливо деякими територіальним управліннями Департаменту. Зазвичай, відмови в наданні інформації трапляються у випадках, коли запитувана інформація стосується питань дотримання прав людини. «Донецький Меморіал» декілька разів звертався з приводу численних порушень вимог законодавства про інформацію до керівництва відомства, проте з боку керівництва жодної реакції не було. Тільки після звернення громадської організації до Міністерства юстиції та наступного листа від Мін’юсту на ім’я голови Департаменту, останній видав 23 березня 2007 року вказівку № 1/1 -1198/Кн., якою зобов’язував територіальні органи відомства:

«- забезпечити неухильне дотримання вимог законодавства про інформацію при інформуванні громадян та громадських організацій про діяльність органів та установ виконання покарань, зокрема, при наданні інформації за запитами;

- ужити заходів щодо належного опрацювання звернень і запитів та надання обґрунтованих відповідей у встановлені законодавством строки.»

Однак, і після цього деякі керівники територіальних управлінь дозволяли собі не надавати інформацію, а з Департаменту на ці порушення й надалі дієвої реакції не було.

Для отримання інформації від територіальних управлінь, які відмовили в її наданні, представник «Донецького Меморіалу» звернувся до суду. В судовому порядку ненадання запитуваної інформації керівниками управлінь відомств у Сумській, Миколаївській, Чернігівській, Київській та Вінницькій областях були визнані протиправними, і вони були зобов’язані надати інформацію.

Проте навіть після цього керівник Чернігівського управління Лопатін В.І. не виконував судове рішення і не надавав інформації. Лише після звернення до прокуратури і загрози відкриття кримінальної справи за невиконання судового рішення Чернігівське управління у січні 2008 року надало інформацію, яка була запитана ще у липні 2006 року.

Почастішали випадки ненадання інформації й головою відомства Кощинцем В.В. Наприкінці 2007 року був поданий позов до суду про ненадання інформації головою Департаменту за відмову надати інформацію щодо процедури переведення засуджених з Ізяславської колонії № 31 після подій у січні 2007 року. Є обґрунтовані сумніви, що під час процедури переведення відбулися масові та серйозні порушення прав людини. Натомість Департамент відмовляється надати інформацію, яка могла би з’ясувати рівень дотримання вимог закону при оформленні та здійсненні переведення.

Є факти відмови в наданні інформації керівництвом управління Департаменту у Волинській області. Попри приписи прокуратури, керівництво управління запитувану інформацію не надавало.

Залишаються проблеми й у проведенні різного роду досліджень. За відсутності у відомстві спеціалізованої науково-дослідної структури (інституту, лабораторії), яка б виконувала дослідження різних аспектів діяльності системи, надто важливими вбачаються ініціативи громадських організації та окремих дослідників. Проте керівництво Департаменту, як правило, не підтримує такі ініціативи. У 2006 році після більше, як піврічного листування було відмовлено в наданні дозволу на дослідження «Донецькому Меморіалу». У 2007 році на прохання Пенітенціарного Товариства України дозволити дослідження в одній з колоній Чернігівської області керівник одного з управлінь відомства С.Скоков відповів, що в цій колонії вже проводиться дослідження й що Департамент «готовий розглянути інструментарій наукового дослідження та наукові розробки В.Бадири на засіданні науково-методичної Ради Департаменту». Така тактика численних узгоджень та штучних перешкод використовується відомством для фактичної відмови.

Ця практика не співпадає з деклараціями та запевненнями вищого керівництва відомства про відкритість системи.

Практично відсутні проведення будь-яких моніторингів. Проведений Українсько-американським бюро прав людини в 2006 моніторинг є чи не єдиним, який дозволив Департамент за останні шість років. Дієвість цього моніторингу важко оцінити, бо після його проведення в жодному зі звітів відомства не згадується, які заходи вжиті за результатами цього моніторингу, що змінилося в діяльності установ системи завдяки його проведенню.

Широке дослідження різних аспектів діяльності установ було проведено самим Департаментом у 2006 році. У ньому були задіяні 87 тис. засуджених та осіб, узятих під варту, а також понад 15 тисяч осіб із числа персоналу установ. Натомість результати цього дослідження недоступні, використовуються тільки самим Департаментом. На запит з проханням надати бодай основні результати цього дослідження, нач. управління відомства С. Скоков надіслав відповідь із висновками на кшталт: «Для деяких областей характерно незадоволення засуджених рівнем медичного обслуговування. Найбільший відсоток незадоволених даним аспектом у Кіровоградській, Рівненській, Одеській та Черкаській областях. Належний рівень організації дозвілля відмічається в Луганській, Полтавській Миколаївській областях».

Відсутність серйозних та системних досліджень не дозволяє достатньо об’єктивно оцінити справжній стан системи та рівень дотримання прав людини в установах. Випадки повідомлення Департаментом неправдивої інформації лише підсилюють сумніви в достовірності даних, які надає відомство.

Формальний та беззмістовний характер відповідей Департаменту було продемонстровано й при спробі «Донецького Меморіалу» дізнатися, яким чином розраховуються показники смертності, які наводить Департамент. Начальник управління відомства С.Б.Живаго повідомив, що «при проведенні розрахунків показників смертності, захворюваності на туберкульоз використовуються методики, рекомендовані кафедрою соціальної гігієни медичних університетів, які викладаються студентам.»

Відсутність достовірної інформації та незалежних досліджень фактично сприяють приховуванню справжнього стану з дотриманням прав людини в установах системи та сприяє тому, що керівництво Департаменту використовує погану поінформованість суспільства про реальний стан у системі для маніпулювання громадською думкою.

 

  1. Повідомлення про порушення прав в’язнів

У 2007 році зафіксовані численні випадки надзвичайних подій в установах системи. Як правило, інформація про них отримана неофіційним шляхом.

Попри декларації про відкритість системи керівництво відомства ретельно втаємничує обставини та причини багатьох подій, часто заперечує якісь факти, які згодом змушене визнати. Ретельний аналіз інформації, отриманої з різних джерел, виявляє непоодинокі випадки надання неправдивої інформації.

Нижче наведена низка повідомлень про надзвичайні події, які дозволяють скласти уяву як про характер надзвичайних подій, так і про контекст повідомлень про них.

Однією з найгучніших подій стали заворушення в Ізяславській колонії № 31 (Хмельницька обл.).

14 січня 2007 року майже всі засуджені Ізяславській колонії № 31 (більше 1200 осіб) оголосили голодування на знак протесту проти, як вони зазначили, свавільного накладення дисциплінарних стягнень, побиття й принизливого поводження з боку персоналу, поганого харчування і медичного обслуговування. Однією з вимог ув’язнених було відсторонення від керування колонією її начальника, його першого заступника і заступника з режиму. У той же день у колонію приїхала комісія Департаменту, і вже ввечері голодування було зняте.

А 22 січня 2007 року в колонію був уведений спеціальний підрозділ у масках і в бойовому спорядженні. Як повідомляли правозахисні організації, вони жорстоко побили більше 40 в’язнів, яких спеціально для цього привели до штабу, – саме тих, хто заявив комісії про вимоги засуджених. У результаті побиття засуджені одержали тілесні ушкодження: перелами ребер, кісток, носів, вибиті зуби тощо. Одразу після цього їх розділили на дві групи й перевезли до Рівненського та Хмельницького СІЗО буквально в тому одязі, в якому вони були, усі їхні речі залишилися в колонії. У СІЗО в’язнів знову жорстоко били. У подальшому вони були етаповані в інші колонії продовжувати відбуття покарання.

Детальне дослідження ситуації провела Харківська правозахисна група. Вона підготувала свій аналіз подій, у якому відзначається наступне:[18]

«Коли виконуючим обов’язки начальника установи став Андрій Божко, почалося побиття, образи, безпідставні покарання… Наприклад, у бараку 8-го загону на 160 засуджених в робочому стані було тільки 2 умивальника, під час обіду навіть не було де вимити руки. У магазині давали прострочені продукти – були навіть консерви 1979 року випуску в скляних банках. У медсанчастині – прострочені ліки, медична допомога вчасно не надавалася. Засуджені згадували про в’язня-сироту, який повністю втратив зір, оскільки йому попала металева стружка в око, почалося запалення, воно перейшло на друге око, а його вчасно не почали лікувати. Перевірити ці свідчення важко, оскільки цих інвалідів перевели до інших установ. Засуджені стверджують, що неодноразово зверталися зі скаргами до Хмельницького обласного управління Департаменту виконання покарань, на адресу Департаменту в Києві, до органів прокуратури різного рівня та інші органи влади, але ці скарги не вийшли за межі колонії.

Департамент події 14-21 січня в колонії № 31 бачив зовсім інакше. Молодий керівник установи Андрій Божко не зміг владнати проблеми колонії, а «неформальне керівництво колонії» знахабніло і бажало само вирішувати, хто і як буде керувати установою, які тут мають бути правила поведінки. Тому вони й організували цю акцію. Ніяке це не голодування, оскільки його рахують тільки тоді, коли засуджений напише особисто заяву про відмову приймати їжу, а жоден засуджений особисту заяву ані 14, ані 17 січня не писав. Така поведінка засуджених загрозлива для порядку в колонії, і організаторів цієї акції треба покарати.”

Проте один із засуджених стверджував таке:[19]

„Обшук проходив з побиттям. Після цього застебнули наручники за спиною та прогнали повз шеренгу з палицями. Знову знепритомнів. Прийшов до тями в автозаку, там уже було близько 20-ти ув’язнених. Всі були побиті, скривавлені, дехто без взуття та одягу. Нас закинули в автозак і повезли в Хмельницький СІЗО. Там нас кілька разів проводили повз шеренгу, що супроводжувалось жорстоким побиттям палицями, потім кинули в транзитну камеру. Протягом тижня по 3-4 рази на день виводили по одному з камери в кабінет СІЗО і група швидкого реагування жорстоко била нас. Нам накривали обличчя мокрими рушниками, від чого неможливо було дихати, били палицями по п’ятах, долонях, сідницях, спинах, ногах, голові. Від побоїв я знепритомнів. Фізичним і моральним тиском вимагали заяву, що я не маю претензій до адміністрації ВК-31 та Хмельницького управління виконання покарань, що фізичні дії до мене не застосовувались.

Працівники Департаменту спростовують твердження про голодування й побиття та кажуть, що 40 засуджених перевели в інші колонії, оскільки установа № 31 була переповнена. На скарги засуджених та їхніх батьків до прокуратури та інших органів влади надійшли відповіді, що дії працівників Департаменту були правомірними.

Натомість спочатку у відповідях Департаменту на запити громадських організацій надавалася інформація, що «під час проведення загального обшуку... спецзасоби та заходи фізичного впливу до засуджених не застосовувалися». Разом з тим, на запит «Донецького Меморіалу» Генеральна прокуратура повідомила, що «при проведенні обшуку, за вчинення фізичного опору, до 8 засуджених застосовано, у порядку ст. 106 КВК, заходи фізичного впливу та спеціальні засоби (кийки, наручники)». В подальшому й Департамент визнав цей факт, а пізніше повідомив що за результатами перевірки подій в Ізяславській колонії вжиті такі заходи: «Наказом виконуючого обов’язки начальника Ізяславської виправної колонії № 31 від 22 січня 2007 року №24, а також наказом начальникам управління Департаменту в області від 24 січня 2007 року №4 притягнуто до дисциплінарної відповідальності 24 винні посадові особи, у тому числі 2 працівники попереджені про неповну службову відповідність, 2 працівникам оголошено суворі догани, 13 працівникам оголошено догани, відносно 2 працівників прийнято рішення про обмеження раніш накладеними стягненнями та 2 працівників не притягнуто до дисциплінарної відповідальності у зв’язку з нетривалим часом перебування на займаних посадах.» Проте так і не зрозуміло за що саме вони були покарані. Чи були вони покарані за незаконне насильство?

Попри наполягання «Донецького Меморіалу» відомство відмовило в наданні копії протоколу Апеляційної комісії, який має містити всі причини переведення 40 засуджених до інших колоній. Наразі триває судовий процес за позовом до голови Департаменту про надання цієї інформації.

Ще одним випадком застосування спецзагонів стали гучні події в Бучанській виправній колонії № 85 (смт. Гостомель, Київська область).

«Згідно отриманої інформації від різних джерел, кожне з яких заслуговує на високий рівень довіри, 7 червня 2007 року ближче до вечора в Бучанську виправну колонію № 85, а саме на дільницю посиленого контролю колонії, було введено спеціальний підрозділ бійців у масках-шлемах і відповідному бойовому спорядженні. Протягом дня із самого ранку цьому передувало поміщення у вигляді дисциплінарних стягнень в приміщення камерного типу (ПКТ) декількох десятків засуджених під формальними приводами, деякі з яких мали необачність офіційно скаржитись на умови свого тримання і порушення своїх прав. Приблизно між 18 та 20 годинами 7 червня бійці спецпідрозділу, орудуючи переважно в камері №4, провадили такої інтенсивності виховні заходи, що багато в’язнів на території колонії чули й добре розуміли, що відбувається з їх товаришами. Приблизно о 20 годині того ж дня в лікарню на території колонії надійшло приблизно 20 засуджених із серйозними тілесними ушкодженнями. Деяких з них несли на носилках, оскільки самостійно пересуватись вони вже не могли. Зі слів джерела, дехто з в’язнів, не витримавши побиття й принижень, спричинили собі самі різного роду різані травми.»[20]

Натомість правозахисники відзначали, що «після того, як ця історія стала відомою, керівництво колонії зробило все, щоб залякати або вмовити ув’язнених мовчати. Самих активних та сильно побитих перевели до інших колоній, а тим, хто залишився, пообіцяли пом’якшення умов та ще й пов’язали всіх круговою порукою – пообіцяли, що, якщо хтось один обмовиться, то всім буде непереливки.

Після цього до колонії були впущені декілька журналістів та представників громадськості, і, звісно, всі ув’язнені мовчали й ніяких порушень не було виявлено.»[21]

На запит ХПГ Генеральна прокуратура відповіла, що в Бучанській колонії проводився обшук силами спецпідрозділу й «у ході обшуку виявлено й вилучено в засуджених значну кількість заборонених для користування предметів. Фізичної сили та спеціальних засобів стосовно них застосовано не було. За наслідками перевірки, дії співробітників підрозділу спеціального призначення та працівників Бучанської виправної колонії № 85 щодо введення до установи вказаного підрозділу та проведення обшуку визнано такими, що відповідають вимогам чинного законодавства.»

Таким чином, Генеральна прокуратура визнала факт введення спецпідрозділу до Бучанської колонії, але не бажала розслідувати факт масового побиття.[22]

Заслуговують на увагу факти жорстокого поводження з ув’язненими у Вінницькій установі виконання покарань №1. На прес-конференції, яка відбулась в Києві в УНІАН 25 червня з нагоди Міжнародного дня захисту жертв катувань, матері засуджених Сергія Б. та Олексія П., котрі відбувають покарання у Вінницькій установі виконання покарань №1, розповіли про жорстоке побиття їхніх дітей в березні – квітні 2007 року. Сергія Б. конвоїри побили за те, що вчасно не вийшов на роботу, а Олексій потрапив у немилість через скаргу, яку його мати написала до вищих інстанцій з метою припинити жорстоке поводження із засудженими.

Для перевірки фактів, викладених у скаргах, що надійшли від батьків Сергія та Олексія Вінницьку установу №1 у кінці квітня відвідала народний депутат 5-го скликання Катерина Левченко. Водночас, із нею до установи прибув представник Департаменту генерал Микола Ільтяй.

«При особистій зустрічі із Сергієм Б. і Олексієм П. ми бачили на їхньому тілі синці від талії до колін, - повідомила на прес-конференції президент Міжнародного жіночого правозахисного центру «Ла Страда-Україна», народний депутат 5-го скликання Катерина Левченко. - І хоча факти, викладені у скаргах, підтвердилися, від керівництва Департаменту мені надійшла відповідь: мовляв, усе нормально й нічого такого не було, а генерал Ільтяй заперечує бачене

Натомість інформація про жорстоке побиття іншого засудженого Р. свого підтвердження не знайшла.

Низка смертей у Київському СІЗО протягом 2007 року (більше 20 станом на початок листопаду 2007 р.) привернула увагу ЗМІ до умов перебування в ізоляторі та до причин, які спричинили смертельні випадки. Цими випадками переймався й Уповноважений Верховної Ради України з прав людини.

Як повідомила його прес-служба, Уповноважений разом з групою фахівців свого Секретаріату та представниками ЗМІ 27 липня 2007 року провела чергову перевірку Київського слідчого ізолятора. Моніторинг дотримання прав осіб, які перебувають під вартою, було здійснено в рамках «візиту без попередження».

Були перевірені всі корпуси, де тримаються неповнолітні, жінки, підслідні, підсудні, а також засуджені до довічного ув’язнення. Ретельно вивчалися умови тримання, матеріально-побутового забезпечення, надання медичної допомоги, стан правопорядку в установі, поводження персоналу з ув’язненими тощо.

 Омбудсман зазначила, що з часу останніх перевірок відбулися певні позитивні зрушення. Зокрема, у більшості камер поліпшився санітарний стан, відгороджено туалетні кабінки, стало чистіше, охайніше, всюди працюють радіоточки. З допомогою родичів ув’язнених установлені, де є можливість, телевізори, нині немає проблем з отриманням без обмежень передач, наданням побачень. Загалом, слідчий ізолятор став більш відкритим для суспільства, ЗМІ та представників релігійних організацій.

Водночас, за результатами моніторингу Омбудсман вкотре наголосила на наявності порушень прав осіб, які тримаються в Лук’янівському слідчому ізоляторі та справедливо скаржаться на приниженні їхньої людської гідності через неналежні умови тримання. Це пов’язано передусім зі значною скупченістю в камерах. Понад 200 осіб не забезпечені установленою законом нормою жилої площі, у деяких камерах тримається майже по 40 осіб, а в окремих з них усупереч визначеним законом 2, 5 квадратних метра на одного ув’язненого припадає менше 1 квадратного метра жилої площі. Дуже важко ув’язненим переносити нестерпну спеку в старому так званому Катерининському корпусі.

Надто пекучою залишається проблема поширення серед ув’язнених, персоналу та навіть адвокатів і слідчих захворюваності на туберкульоз. Нині ці показники в Київському та інших СІЗО удвічі вищі, ніж у виправних колоніях. На жаль, як і раніше, у столиці до СІЗО приймають хворих на активну форму туберкульозу, при цьому повноцінного лікування вони там не можуть отримати.

Омбудсман переконана, що однією з причин та умов невідповідності реального стану справ у СІЗО міжнародним стандартам є також труднощі з підбором та підготовкою кадрів персоналу, правовим та соціальним його захистом, непрестижністю професії в суспільстві. Звідси ізолятор майже на 20 відсотків не укомплектований кадрами. Заробітна плата в Лук’янівському СІЗО молодшого і середнього начальницького складу становить усього 700 гривень.

 Ці та інші недоліки призводять також до ускладнення оперативної обстановки в СІЗО, напруження в середовищі ув’язнених, наслідком чого стали надзвичайні події в липні 2007 року (два вбивства в’язнів співкамерниками).[23]

За результатами перевірок, проведених Генпрокуратурою і прокуратурою Києва в 2007 році за фактами двох убивств та інших смертей, що мали місце в Київському СІЗО в другому півріччі 2007 року, внесено 5 документів прокурорського реагування. Крім того, до дисциплінарної відповідальності притягнуто 23 посадові особи, з них 2 – звільнено із займаних посад. Стосовно заступника чергового помічника начальника СІЗО прокуратурою Києва порушено кримінальну справу, яку направлено до Шевченківського райсуду Києва.

Гучний випадок застосування спецпідрозділу стався в Словяносербській колонії № 60 (Луганська область).

У цій колонії, де відбуває покарання 75 довічно засуджених осіб, 10 листопада троє засуджених до довічного ув’язнення близько 4.30 ранку вчинили спробу втечі, при цьому був поранений черговий зміни. На місце події одразу прибули начальник управління Держдепартаменту в Луганській області, заступник прокурора, а також керівник громадської організації «Каскад», яка опікується проблемами засуджених та звільнених. Саме керівникові «Каскаду» один з втікачів поставив умову запросити журналістів провідних телеканалів, але чомусь не став чекати їх прибуття і майже одразу підірвав одну з гранат, якою було поранено бійця - на цей час до колонії вже прибув загін спецназу. До втікачів було застосовано зброю, одного з них було смертельно поранено.

На сайті Державного Департаменту з питань виконання покарань з’явився прес-реліз, де повідомлялися деякі подробиці спроби втечі і дані про особистість вбитого. Але жодного слова про введення на територію колонії спецназу не було.

Під час прес-конференції в Луганську 14 листопада 2007 року перший заступник голови Державного департаменту М.Ільтяй спростував заяви правозахисників стосовно того, що до засуджених виправної колонії № 60 було застосовано силу. За його словами, засуджені написали заяви до слідчої групи прокуратури, що їх ніхто не бив.[24]

«Донецький Меморіал» згодом звернувся до керівників ГО «Каскад» з проханням надати інформацію про події, проте так її й не отримав.

Генеральна прокуратура 13 листопада визнала дії підрозділу спеціального призначення щодо визволення заручників законними. За висновками Генеральної прокуратури, не знайшли підтвердження повідомлення про побиття засуджених бійцями спецпідрозділу та спричинення самими засудженими, які утримуються в секторі довічного увязнення та в приміщеннях камерного типу, тілесних ушкоджень. Як повідомила прес-служба Генеральної прокуратури, «опитуванням засуджених та оглядом їх співробітниками обласного бюро судово-медичної експертизи тілесних ушкоджень не виявлено. Упродовж 10-12 листопада 2007 р. не надходило жодної заяви від засуджених щодо застосування до них заходів фізичного та психологічного впливу. Лише у двох осіб на тілі були помічені подряпини, які, з їх пояснень, вони спричинили випадково й власноруч».

У Заяві ХПГ відзначалося, що на територію колонії було введено спецназ, який масово бив засуджених, і що близько 30 осіб вчинили самокаліцтво, щоб уникнути побиття, а «медичну допомогу їм обіцяли надати тільки за умови підписання заяви, що їх ніхто не бив. Тим, хто підписав, видавали мазь для заживлення ран і накладали скоби. Перевірити цю інформацію ми знову ж таки не могли: система закрита.»

Були отримані правозахисниками також непідтверджені повідомлення про те, що начебто існують фотографії про побиття, але між засудженими та адміністрацією тривають переговори, і засуджені не поспішають ані передавати фотографії, ані називати прізвища постраждалих в’язнів.

Про рівень достовірності інформації Департаменту свідчить той факт, що у відповіді на запит „Донецького Меморіалу” М.Ільтяй стверджував, що «для припинення злочинів терористичної спрямованості підрозділ спеціального призначення застосовувався... 10 листопада 2007 р. у Словяносербській виправній колонії № 60 Луганської області».

Натомість на запит до Луганського управління СБУ «Донецький Меморіал» отримав відповідь № 63/5-2/51 від 7 лютого 2008 року, у якій зазначалося, що „у зв’язку з відсутністю умов проведення антитерористичної операції, рішення щодо її проведення 10 листопада 2007 року в Слов’яносербській виправній колонії № 60 не приймалося, антитерористична операція не проводилася.”

Варто підкреслити, що за три місяці потому, у лютому 2008 року в газеті «Україна молода» голова Департаменту В.Кощинець стверджував: «Богу дякувати, жодного разу при мені його (спецпідрозділ) не застосовували проти засуджених».[25] Це черговий раз поставило під сумнів заяви Департаменту.

Часто повідомлення про жорстоке поводження мають суперечливий характер.

Наприклад, «3 грудня до Харківського СІЗО № 27 прибув невідомий в’язень, етапований з виправної колонії № 85. Очевидці стверджують, що на момент прибуття він перебував у жахливому фізичному стані: усе його тіло містило докази жорстокого побиття. Будучи поміщеним у звичайнісіньку камеру для етапованих та отримавши чергову відмову про надання йому медичної допомоги, невідомий в’язень, який не встиг навіть себе назвати, раптово перерізав собі сонну артерію, від чого невдовзі помер.

Начальник Харківського управління Департаменту Олександр Кізім підтвердив факт смерті «етапованого» з 85-ї колонії й навіть назвав його ім’я. Проте начальник СІЗО у спецповідомленні на його ім’я повідомляв: «3 грудня 2007 року до Харківського СІЗО із Бучанської виправної колонії №85 для подальшого етапування до місця лікування від туберкульозу прибув Юрій Ф., 1961 р. н. Під час прийому в приймальному відділенні скарг на стан здоров’я не висловлював. О 18 год. 33 хв., перебуваючи у коридорі приймального відділення для конвоювання до камери медичної частини, стан його здоров’я раптово погіршився, з ротової порожнини та носу пішла кров, в зв’язку з чим було подано сигнал тривоги та розпочато реанімаційні заходи, які позитивних результатів не дали. О 18 год. 36 хв. лікарями медичної частини було констатовано клінічну смерть, зупинку дихання, зупинку серця, відсутність пульсації, втрату крові, приблизно 2-3 літра. Попередня причина смерті: профузний легеневий кровопідтік». Тим не менше, ми ставимо під обґрунтований сумнів відповідь офіційного речника Департаменту й зовсім не виключаємо, що смерть ув’язненого настала внаслідок доведення особи до самогубства через жорстоке з нею поводження та систематичне приниження її людської гідності (ст. 120 КК України). Тобто, не внаслідок запущеної форми туберкульозу, а внаслідок кримінально караного самогубства, яке в такий спосіб намагаються від нас приховати.

„Майдан-Інформ” звертав увагу на те, що це не перший за останній час випадок «природної» смерті з «етапованими» із Бучанської виправної колонії №85.»[26]

17 грудня 2007 року правозахисники повідомили, що група в‘язнів (близько 200 осіб), які перебували в так званому „Монастирі” Ізяславської виправної колонії №58 (Хмельницька область), оголосила голодування:

«Ув’язнені називали декілька основних причин голодування: у камерах «Монастиря», особливо в 8-й, 9-й, 10-й і 12-й, сиро та холодно, по стінах стікає вода, відсутня вентиляція; камери не утеплені і не опалюються належним чином, у вікнах стоять одинарні рами, у склі яких багато тріщин; вода подається тільки 3 рази на добу по 40-50 хвилин; у камерах бігають пацюки; ділянка карантину знаходитися в приміщенні, в якому практично відсутнє опалення (приміщення використовувалося монастирем для зберігання померлих перед похованням), тому температура практично не відрізняється від температури на вулиці. У цьому приміщенні прибулі ув’язнені знаходяться протягом 14 днів; ув’язнені, хворі на туберкульоз, утримуються разом з рештою ув’язнених; відсутнє медичне обслуговування та медикаменти; ув’язнені, котрі хворі на туберкульоз та інфіковані ВІЛ, не отримують не лише спеціалізованого лікування, але навіть вітамінів; ув’язненим, котрі хворі на туберкульоз, не надається додатково одна година прогулянки; продукти харчування в ларьку продаються за цінами, що в 1, 5-2 рази перевищують ринкові, хоча досить часто в ларьку продаються зіпсовані продукти. Також ув’язнені незадоволені свавіллям адміністрації колонії при накладенні адміністративних стягнень, відсутністю будь-якої можливості відіслати скаргу за межі колонії. Будь-яка спроба висловити незадоволення незаконними діями адміністрації або поганими умовами й відсутністю медичної допомоги призводить до дисциплінарних покарань під будь-яким приводом і на підставі фальсифікованих матеріалів. Ув’язнені також уважають, що адміністрація колонії не оплачує роботу, яку вони виконують, а також використовує їх на важких роботах для так званого «упорядкування колонії». «Упорядкування», як правило, полягало в перенесенні 30-кілограмових ношей з пальним для котельні. Ув’язнені стверджують, що за останні чотири роки жодному з них не був змінений режим утримання на більш легший.

Ув’язнені мали намір продовжувати голодування до тих пір, поки не будуть створені людські умови тримання й не будуть усунені інші причини, що спонукали їх до голодування. Ув’язнені, що оголосили голодування, усвідомлюють, що Департамент виконання покарання може застосувати звичну тактику вирішення проблем – введення спецпідрозділу та масове побиття ув’язнених. У зв’язку з цим вони підкреслюють, що їхня акція є мирним і ненасильницьким протестом проти дій адміністрації, який не вимагає присутності спецпідрозділу на території колонії».[27]

Події в колонії знайшли відгук і на волі.

«20 грудня під стінами Департаменту з питань виконання покарань зібралося біля 20 чоловік, серед яких переважна більшість – це батьки засуджених, що утримуються в Ізяслівській виправній колонії № 58. Вони прийшли до Департаменту, щоб захистити своїх дітей. На плакатах гасла: «Засуджені – теж люди!». Батьки передали керівництву Департаменту скарги на безчинства Ізяславської адміністрації й вимогу про зняття з посади начальника цієї установи Х. 17 грудня засуджені, що утримуються у 58-й колонії оголосили безстрокове голодування на знак протесту проти жахливих умов утримання, проти свавілля адміністрації колонії, проти жорстокого поводження.»[28]

Під час акції до пікетувальників приєдналися родичі засуджених, які утримуються в інших колоніях. Серед них був Андрій Б., брата якого навесні 2007 року жорстоко побили у виправній колонії №1 (Вінницька область), після чого етапом відправили до Рівненської області. Андрій прийшов на акцію, щоб повідомити про масове побиття людьми в масках засуджених, що утримуються в колонії № 96 (у с. Городище Рівненської області), яке мало місце 18 грудня о 6 годині ранку.

Так як до пікетувальників ніхто не вийшов, то з’ясувати обстановку в цих колоніях, чи хоча б почути коментар від керівництва Департаменту, на жаль, не вдалося.

Іншим прикладом події, щодо якої надходила суперечлива інформація, став випадок у Донецькій ВК №124.

Інтернет-видання «Острів» повідомило 25 січня 2008 року про те, що в міжобласній лікарні на території Донецької виправної колонії № 124, де проходять лікування позбавлені волі, троє ув’язнених здійснили спробу самогубства на знак протесту проти їхнього побиття співробітниками виправної колонії.

Адвокат С. Салов повідомив, що ув’язнені передали йому заяву, в якій ідеться про нелюдські умови тримання в колонії, тортури і побиття ув’язнених, відсутність гігієни і нормального медичного обслуговування.

У Донецькому облуправлінні департаменту заперечували факт здійснення спроби групового самогубства в колонії № 124. Як заявив начальник управління соціальної і виховної роботи УВП Михайло Матангін: «Нічого подібного не було. Ми не знаємо, хто поширює ці чутки».

Натомість Інтернет-видання «Остров» згодом повідомляло: «У палаті нелюдські умови, а саме: відсутність прогулянок, клопи, воші, ліжка з двох ярусів. Харчування в лікарні огидне й приготовано для свиней, а не для людини, потрапити до лікаря на прийом просто неможливо. У кінці кожної заяви містяться погрози оголосити голодування або накласти на себе руки.»[29]

Колонію відвідав 31 січня керівник «Донецького Меморіалу» О.Букалов, він зустрівся з адміністрацією установи, із засудженими, які начебто вчинили спробу суїциду. Газета «Донбас» оприлюднила його враження: «Не думаю, що можна звести рахунки з життям, проштрикнувши складку на животі. А для привернення уваги невеликі каліцтва – це те, що треба. Те, що він (засуджений Л.) не вперше це робить, означає, що людина добре знає, на що йде.»[30]

Натомість, не вбачаються виправданими дії керівництва обласного управління Департаменту, яке замість надання вичерпної інформації про те, що фактично відбувалося в колонії, обмежилось твердженнями, що повідомлення про суїцид – це неправда. Така надто обмежена інформація без пояснень та аргументації лише підсилила підозри, що в колонії відбувається щось серйозне.

Перевірка повідомлень начебто «про спробу самогубства» у ВК №124 виявила, що чимало скарг засуджених, які спричинили галас, не є наслідком умисного жорстокого поводження персоналу, а є результатом загальних проблем. Чимало таких проблем є і на волі. Наприклад, потреба купувати певні ліки за свої кошти. Натомість деякі повідомлення засуджених (про побиття) потребували ретельної перевірки. Таку перевірку проводила місцева прокуратура.

Цей випадок та багато інших суперечливих повідомлень свідчить про нагальну потребу запровадити ефективний механізм або процедуру перевірки повідомлень про жорстоке поводження з ув’язненими за участю незалежних структур, зокрема, журналістів та громадських організацій. Відсутність такої оперативної перевірки призводить до того, що певна частина повідомлень про знущання є надто перебільшеними і спрямованими в першу чергу на привернення уваги за будь-яку ціну. На жаль, керівництво Департаменту ігнорує подібні пропозиції.

Доволі рідко лунають публічно свідчення самих засуджених. На прес-конференції 22 лютого 2008 року один із колишніх засуджених, який повернувся з місць позбавлення волі трохи менше, ніж рік тому, поділився своїми спогадами про ув’язнення: Павло Панич з 2001 по 2007 рік відбував покарання в 25-й колонії Харківської області. «Там нема жодного зека, якого не били, - розповідає Панич. - За що били? Соромно сказати: люди працювали у дві зміни, підйом о шостій, о першій ночі – відбій, ніколи навіть поголитися було. А якщо людина скаже: я хочу пожалітися, ви порушуєте мої права – не дай Бог! Це смертна кара

Коли терпіти стало несила, засуджений крадькома підключився до адміністративної телефонної мережі і зателефонував по міській лінії своїй матері, попросивши, щоб та написала листи на ім‘я Олександра Мороза та Юлії Тимошенко з проханням допомогти. «Я порушив закон, але цього ніхто не помітив, проте іншого виходу не було: офіційно звертатися я не міг, інкогніто теж, бо розумів, що законної сили це не матиме», - каже Панич.

14 червня 2004 року прийшла відповідь від Юлії Тимошенко, а через чотири дні в‘язня, який наважився поскаржитися, кинули в ізолятор на 15 діб. Ще через тиждень, за словами екс-засудженого, до нього «застосували наручники»: «Це коли два офіцери викручують руки за спиною, один тебе тримає за груди, і стискають так, що наручники в‘їдаються в м‘ясо», - пояснює він. Після того пройшло вже три роки, а колишній музикант Павло Панич і досі не може грати на музичних інструментах. Каже – не відчуває рук.

Протягом 2007 року правозахисні організації десятки разів привертали увагу громадськості до серйозних імовірних порушень прав людини в установах кримінально-виконавчої системи, проводили прес-конференції, оприлюднювали відкриті листи до керівників Департаменту.

У черговий раз це сталося під час прес-конференції наприкінці червня, у Міжнародний день захисту жертв катувань. Правозахисники заявили, що «побиття і катування є щоденною практикою в українських тюрмах, а громадськості важко дізнаватися, що там відбувається. Ув’язненим, які стали жертвою свавілля, дуже важко довести, що вони постраждали, адже в Україні немає незалежної системи розслідування таких злочинів.»

Правозахисники стверджують, що українська пенітенціарна система є дуже закритою, а жертв тортур залякують. Дослідити ситуацію в українських тюрмах у 2005 році отримали змогу представники Європейського комітету із запобігання катуванням та поганому поводженню. Вони задокументували випадки, коли «в’язням перекривали кисень за допомогою протигазів», «засовували палицю в анальний отвір» та «били в наручниках». Все це представники Ради Європи називають тортурами.[31]

Комітет ООН проти катувань у своїх Рекомендаціях з підсумків розгляду П’ятого періодичного звіту уряду України указав, що «Комітет стурбований відомими фактами використання антитерористичного підрозділу в масках усередині в’язниць, що призводить до залякування ув’язнених і поганому ставленню до них». Комітет рекомендував Уряду України забезпечити, «щоб антитерористичний підрозділ не використовувався усередині в’язниць і тим самим запобігав жорстокому поводженню з ув’язненими і їхнє залякування».[32]

Але, як свідчить отримувана інформація, Департамент продовжує практику використання спеціальних підрозділів для залякування в’язнів, що порушує міжнародні зобов’язання України.

Застосуванням цих підрозділів, як вважають правозахисники, Департамент досягає ряд інших цілей: дійсне та превентивне покарання порушників режиму, а ще більше – шукачів правди та скаржників, демонстрація всім повної своєї безкарності та можливості вчиняти щодо них дії будь-якого рівня свавілля.

Слід зауважити, що Міністерство юстиції 27 грудня 2007 року скасувало реєстрацію Наказу № 167 від 10 жовтня 2005 року в Єдиному реєстрі нормативно-правових актів, згідно з яким в складі Департаменту з питань виконання покарань функціонував спецпідрозділ для боротьби з тероризмом, який використовувався для проведення обшуків засуджених і приміщень установ виконання покарань та слідчих ізоляторів, а фактично – для залякування позбавлених волі. Скасування реєстрації означає, що Наказ №167 втратив законну силу. Проте спецпідрозділи використовувалися і пізніше. Працівники Департаменту стверджують, що це так звані «зведені» загони, які формують за необхідністю із оперативних та інших працівників різних установ виконання покарань для підтримання порядку в установах, коли виникають конфліктні ситуації між засудженими та адміністрацією. Характер дій цих загонів, за повідомленнями, отриманими наприкінці 2007 року і в перші місяці 2008 року, не відрізнявся від дій спецпідрозділа для боротььи з тероризмом.

За словами Євгена Захарова (ХПГ), насильство в колоніях спрямоване насамперед проти тих засуджених, які намагаються домогтися справедливості й скаржаться на дії персоналу: «Відносно цих людей застосовуються різні дисциплінарні покарання за абсолютно вигаданими причинами. Їх карають штрафним ізолятором, ДПК (дільниця посиленого контролю – Авт.). За що саме? Не спав після відбою. Неправильно застелив койку. Був одягнений не по формі. Назбирають таких порушень багато, а потім ідеться про додаткове  покарання за статтею 391 Кримінального кодексу за злісне невиконання вимог адміністрації».

Але Департамент ніяким чином не відреагував на пропозицію керівника «Донецького Меморіалу» О.Букалова віднайти спільний алгоритм реакції на повідомлення про погане поводження, щоб можна було якомога швидше відрізняти справжні факти знущань та порушень прав людини від імітації таких, що дійсно іноді буває. Подібна взаємодія та добросовісна співпраця значно підняли би рівень довіри до Департаменту. Проте, станом на початок лютого 2008 року, була відсутня будь-яка позитивна реакція керівництва відомства.

Експерт з пенітенціарних питань, кандидат юридичних наук Олександр Беца переконаний: в усьому винна непродумана кадрова політика – починаючи від призначення на посаду голови Державного департаменту з питань виконання покарань Василя Кощинця й закінчуючи повальною кадровою ротацією в регіонах, коли керувати обласними управліннями були призначені люди, які «не розбираються в цій системі», працівники міліції, ДАІ та МНС. «Вперше за історію незалежності ми мали випадки, коли самі працівники – Львівського СІЗО, Ірпінського виправного центру – виступили проти своїх керівників, не в змозі далі терпіти», - каже Беца. На його думку, тим, хто працює «в низах», із мізерною заробітною платою (в середньому початківець в установах виконання покарань отримує 900 грн.) якраз і доводиться найважче. При цьому, наголошує він, зарплата керівників департаменту в 30 і більше разів вища. Матеріальні труднощі часто штовхають «рядових» співробітників на зловживання. Як результат, у колоніях «процвітають» побори, шантаж, торгівля привілеями, пронесення наркотиків і спиртного.

«Суспільство не може навести лад у цій системі, тому що ці зловживання ховаються за іменем Президента і за законом», - уважає О. Беца.[33]

 

  1. Співпраця Департаменту з НУО

Попри декларації про всебічне партнерство з громадськими організаціями, керівництво Департаменту уникає співпраці з провідними правозахисними організаціями. Така позиція підсилює закритість системи для громадського контролю та унеможливлює оцінку дійсного стану дотримання прав людини. Очевидно також, що така позиція сприяє масовим порушенням прав засуджених.

Причини для такої позиції наводять різні. Або стверджується, що правозахисники взагалі ні при чому при розслідуванні надзвичайних подій: «Не вони уповноважені займатися розслідуваннями, а Генпрокуратура, СБУ, МВС... Якщо дійсно якісь порушення мали місце, про це одразу стає відомо громадськості», - заявляє Олександр Павлов, один з керівників системи[34]. Або звинувачуються в змові з «криміналітетом» без будь-яких доказів. Для цього поширюються чутки про те, що насправді правозахисники лобіюють інтереси бандитів. „Їм кримінальні авторитети платять гроші. Теперішнє керівництво департаменту намагається побудувати систему, яка без корупції, а їм (бандитам – авт.) це не подобається”, - заявив один з пікетників, які під час прес-конференції 22 лютого 2008 року утворили пікет перед будівлею УНІАН.

Доказом намагання обмеження доступу громадськості до місць позбавлення волі є відповідний Наказ Голови Департаменту № 3/4-2329 Кн від 30 травня 2007 року щодо єдиного порядку відвідування установ виконання покарань. Цей порядок обмежував доступ громадських організацій та журналістів до установ виконання покарань кількома годинами на тиждень – тільки по суботах та неділях у суворо визначений час за попереднім дозволом.

Таке обмеження доступу до установ суттєво ускладнювало роботу із засудженими, яку ведуть громадські організації, звужувало їхні можливості з надання правової, психологічної або іншої допомоги засудженим. Відвідування установ по вихідним дням за графіком, установленим Департаментом, зводило нанівець і без того вкрай невеликі можливості для громадського контролю установ виконання покарань.

Звернення «Донецького Меморіалу» до голови Департаменту з пропозицією скасувати незаконне розпорядження не дало результатів. Департамент обґрунтовував появу на світ вказівки благими намірами впорядкувати доступ до установ пенітенціарної системи представників ЗМІ та громадських організацій, так як відвідування потребують додаткових заходів для забезпечення безпеки, що відволікає персонал від виконання безпосередніх обов’язків.

Тоді «Донецький Меморіал» звернувся до керівництва Департаменту повторно – уже з відкритим листом, у якому наголошувалося, що дії відомства суперечать європейським стандартам у пенітенціарній сфері. Водночас, правозахисна організація звернулася з проханням перевірити законність дій керівництва Департаменту до Генеральної прокуратури, яка встановила, що наказ є незаконним і внесла припис Голові Державного департаменту з питань виконання покарань усунути виявлені порушення законів. Незаконну вказівку було скасовано 10 вересня 2007 р.

Натомість й після її скасування деякі територіальні органи наполягали на її виконанні. Так, керівництво управління Департаменту у Волинській області та адміністрація деяких установ області, зокрема, Ковельської виховної колонії, видавали вказівки, якими обмежували вихідними днями візити спостережних комісій – структур, які мають право здійснювати громадський контроль установ.

На скарги до Департаменту перший заступник голови відомства відповів, що порушень у діях керівництва управління Департаменту у Волинській області він не вбачає.

Керівництво Департаменту, у свою чергу, постійно наполягає на тому, що система відкрита для суспільства, що до установ можуть потрапити всі бажаючі представники громадських організацій. На доказ цього на початку 2008 року було опубліковано статистичну інформацію про відвідування установ журналістами, іноземцями та громадськими організаціями:

„Протягом трьох останніх років стрімко збільшується співпраця з громадськими організаціями. Так, у 2005 році різні громадські організації відвідували установи кримінально-виконавчої служби 6168 разів, у 2006 році – 8227 разів та в 2007 році – 9467 разів (тобто, у середньому близько 52 разів кожну установу за рік).

Спостерігається активізація уваги до роботи органів і установ кримінально-виконавчої служби з боку ЗМІ. Протягом останніх трьох років кількість відвідувань представниками засобів масової інформації установ виконання покарань та слідчих ізоляторів зросла майже на 27 відсотків (з 889 у 2005 році до 1126 – у 2007 році).

У співпраці з установами кримінально-виконавчої служби зростає зацікавленість також і міжнародних організацій. Усього протягом трьох останніх років установи Департаменту 845 разів відвідували представники іноземних держав, у тому числі 145 разів у 2005 році, 233 - у 2006 році та 467 - у минулому році.[35]

Роль, яку відводить громадськості Департамент, демонструє питання перепідпорядкування системи Міністерству юстиції. Незважаючи на те, що такий крок є виконанням зобов’язання держави при вступі до Ради Європи, Департамент ініціював у 2007 році підписи від громадських організацій на захист відомства від такого можливого підпорядкування. Департамент сам підготував звернення до Прем’єр-міністра України В.Януковича (січень 2007 року) та розіслав громадським організаціям для підпису. В результаті різні організації підписали один і той же текст, який насичений спеціальними термінами та фактами, які навряд чи знають усі організації-підписанти.

Численні пропозиції, які надходять голові Департаменту від громадських організацій, часто залишаються без будь-якої реакції. Залишаються без відповіді майже всі відкриті листи.

Низка пропозицій «Донецького Меморіалу», поданих після проведення перевірки відомства в складі міжвідомчої комісії Кабміну, теж не знайшла відгуку. Серед цих пропозицій - проведення «круглого столу» за участю керівників підрозділів департаменту та правозахисників для обговорення шляхів та процедур взаємодії, зміни в підходах керівництва департаменту до ініціатив громадськості проводити дослідження різних аспектів діяльності установ, впровадження алгоритму, спільно розробленого фахівцями департаменту та представниками впливових правозахисних організацій, щодо оперативного реагування на повідомлення про порушення прав людини в установах, залучення широкої громадськості, зокрема, спеціалістів Пенітенціарного Товариства України, інших провідних науковців, до підготовки та обговорення Концепції розвитку кримінально-виконавчої служби, збалансований підхід відомства до вирішення питань з дотримання прав людини, міжнародних стандартів у цій сфері та питань режиму й охорони та інші.

Керівництво Департаменту часто ігнорує семінари та інші заходи, які проводять громадські організації. Під час виконання проекту, спрямованого на поліпшення кримінально-виконавчого законодавства, громадські організації «Донецький Меморіал» та Чернігівський жіночій правозахисний центр неодноразово запрошували керівництво відомства взяти участь у конференціях, які ними проводилися. Департамент ухилився від дієвої участі в цих заходах.

За останні три роки на заходи, які організовував Департамент із запрошенням громадськості та громадських організацій, жодного разу не були запрошені представники Пенітенціарного Товариства України. Ця організація об’єднує провідних фахівців у галузі пенітенціарної науки, а до її керівництва входить більше кандидатів та докторів наук, ніж до керівництва відомства.

Певні можливості для розвитку співпраці установ системи та громадських організацій були створені після виходу в 2004 р. Постанови Кабміну, яка передбачала створення Громадських рад при управліннях департаменту. Такі ради були створені, але вони або залишилися на папері, або займаються переважно проведенням культурних заходів в установах, що не відповідає основній меті створення цих структур.

Реальна роль Громадської ради при Департаменті продемонстрована позицією її керівника Штанько І.В., колишнього керівника відомства, нині пенсіонера. З липня 2007 року по січень 2008 року «Донецький Меморіал» п’ять разів звертався до голови Громадської ради з наполегливими проханнями провести засідання цієї громадської інституції та розглянути питання взаємодії правозахисних організацій та установ системи в зв’язку з надзвичайними подіями в установах системи – фактами введення спецназу та побиття засуджених, смертями в Лукьянівському СІЗО, голодуваннями. На жодне зі звернень п. Штанько не надав відповіді. Стурбовані листи із закликами сприяти якнайшвидшому проведенню засідання Громадської ради були також двічі надіслані деяким членам цієї ради – керівникам громадських організацій. Від них теж ніякої відповіді не надійшло.

Громадська рада не збиралася із серпня 2007 року протягом семи місяців. Нарешті, лише в березні 2008 р. вона зібралась, але нагальні питання взаємодії з правозахисними організаціями не увійшли до її порядку денного. Фактично всі головні проблеми взаємодії громадських організацій та установ системи в питаннях дотримання прав людини залишились поза увагою Громадської ради.

Як закономірний підсумок численних порушень прав людини, керівники відомства отримали антипремію «Будяк року». Вона присуджується Українською Гельсінкською спілкою з прав людини посадовим особам та органам державної влади, які припустилися найбрутальніших і найнебезпечніших порушень прав людини й основоположних свобод. Голова Департаменту став лауреатом нагороди другий рік поспіль у номінації «за абсолютну бездіяльність у випадку порушення прав людини». Саме він, на думку правозахисників, несе повну відповідальність за усі незаконні дії та бездіяльність своїх підлеглих, винних у порушеннях прав засуджених до позбавлення волі.

Другий лауреат антипремії – Микола Ільтяй, перший заступник Голови Департаменту відзначений у номінації «за незаконне насильство щодо засуджених».

Присудження «Будяку року» стало оцінкою правозахисною громадськістю реальних досягнень керівництва відомства у сфері дотримання прав людини.[36]

 

  1. Висновки

 

1)Із п’ятнадцяти пропозицій попередньої Доповіді „Права людини в Україні-2006” не виконана жодна. Протягом 2007 року змін на краще не сталося.

2) Вкотре доводиться констатувати, що залишається невиконаним зобов’язання України, взяте при вступі до Ради Європи в 1995 році, про підпорядкування кримінально-виконавчої системи Міністерству юстиції. Керівництво Департаменту наполегливо заперечує таке підпорядкування, вдається до імітації підтримки громадськістю самостійного статусу відомства. Разом з тим, впродовж десяти років існування Департаменту відомством не вживаються заходи, якими передбачалась би підготовка до такого підпорядкування. Відсутній будь-який план такої підготовки, не визначені можливі етапи підготовки.

3)Демілітаризація Департаменту не відбувається. Навіть навпаки: з 1999 по 2008 рік кількість атестованих працівників Департаменту зросла на 24 %, а не атестованих – зменшилася на 47 %.

4)Триває тенденція зменшення чисельності ув’язнених в установах системи, що загалом позитивно впливає на умови їх тримання.

5)У Департаменті тривала в 2007 році та навіть поширювалась практика прийняття відомчих документів, які порушують права засуджених та ув’язнених. У нормотворчій діяльності існує значна перевага на користь питань охорони та безпеки на шкоду дотримання прав людини. Громадськість та провідні науковці до розробки документів, які стосуються прав людини, не залучаються.

6)Дещо погіршується стан з дотриманням прав людини в установах виконання покарань у контексті поводження персоналу з ув’язненими. Як і рік тому, можна стверджувати, що повага до гідності людини досі не стала домінуючим чинником кримінально-виконавчої політики, а існуюча практика поводження з ув’язненими побудована на суворому вимаганні з боку адміністрації установ беззаперечної покори ув’язнених. Це доповнюється відсутністю ефективного механізму подання скарг.

7)Почастішали випадки протестів з боку засуджених, проте відвертий аналіз причин таких подій відсутній. Результати розслідування надзвичайних подій не оприлюднюються, суспільству іноді подається неправдива інформація про дійсний перебіг подій, заперечуються факти побиття засуджених та брутального поводження. До засуджених, які протестують та скаржаться, застосовуються каральні заходи.

8)Загострює ситуацію з дотриманням прав людини невиважена кадрова політика керівництва відомства, систему продовжують залишати досвідчені кадри. Разом з тим, до системи приймаються, і часто на керівні посади, особи, які не мають необхідного досвіду роботи в цій сфері. Невдалі кадрові рішення поєднуються з відсутністю соціального захисту персоналу.

9)Відсутня дієва та публічна реакція керівництва на випадки корупції серед в’язничного персоналу та керівників відомства.

10)  Доступ до інформації щодо дотримання прав засуджених у системі надто обмежений. Триває практика ненадання відповідей посадовими особами органів за запитами. До працівників відомства, які порушують законодавство про інформацію, не вживаються заходи реагування.

11)  Взаємодія з громадськістю, у першу чергу, з неурядовими організаціями, обмежується лише питаннями матеріальної допомоги системі та окремих послуг правового та консультаційного характеру засудженим. Керівництво Департаменту продовжує практику уникнення співпраці з правозахисними організаціями, які мають власні погляди на факти та події й висловлюють критичні зауваження щодо керівництва системи.

12)  Громадський контроль дотримання прав засуджених та ув’язнених, а також діяльності установ виконання покарань, відсутній. Громадські ради при управліннях Департаменту або не працюють, або переймаються виключно проблемами проведення культурних заходів. Громадська рада при Департаменті збирається лише двічі на рік, нагальні питання дотримання прав людини не розглядає, її голова на звернення громадських організацій не реагує. Цей орган фактично імітує консультації з громадськістю.

 

  1. Рекомендації

1)  Завершити процес підпорядкування Департаменту Міністерству юстиції, як про це йдеться в черговій Резолюції ПАРЄ № 1466 (2005).

2)   Припинити практику прийняття нормативно-правових актів та інших відомчих документів, положення яких порушують права людини, впроваджувати при їх розробці обов’язкові консультації з громадськістю, як того вимагає п. 3 «Порядку проведення консультацій з громадськістю з питань формування та реалізації державної політики», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15 жовтня 2004 р. № 1378.

3)  Підвищити увагу до питань дотримання прав людини та поваги гідності як осіб, що перебувають в ув’язненні, так і персоналу установ, та не обмежуватись тільки словами про це. Передбачити дотримання прав людини як один з найважливіших пріоритетів в нормотворчій діяльності відомства.

4)   Провести без зволікань комплексний аналіз нормативно-правових документів та інших нормативних актів Департаменту на відповідність міжнародним стандартам, залучати до цієї роботи незалежних фахівців, у тому числі фахівців Пенітенціарного Товариства України.

5)  Залучити до обговорення Концепції реформування кримінально-виконавчої системи широкі кола фахівців, обов’язково впровадити проведення незалежної експертизи Концепції та її громадське обговорення.

6)  Удосконалити підходи в кадровій політиці відомства, значно більше приділяти увагу ретельному добору працівників на керівні посади в органах відомства, звести до мінімуму призначення керівниками осіб, які не мають досвіду роботи в системі та які не пройшли відповідну процедуру перевірки на профпридатність.

7)  Негайно та суттєво переглянути завдання та правові засади діяльності спеціальних підрозділів у системі, не використовувати їх для проведення обшуків та інших дій усередині установ.

8)  Розробити та впровадити процедуру ефективного та швидкого реагування на повідомлення про ймовірні порушення прав людини в установах виконання покарань у співпраці з провідними правозахисними організаціями.

9)  Впровадити реально діючу систему подання скарг, припинити практику покарання засуджених за спроби оскаржувати дії адміністрації установ. Викласти виключний перелік дій, за які застосовуються дисциплінарні стягнення.

10)  Ретельно перевіряти всі випадки можливих корупційних діянь з боку працівників системи, публічно висловлювати позицію відомства щодо випадків корупції, які підтвердилися.

11)  Припинити практику зволікання або тяганини при розгляді ініціатив громадськості з проведення моніторингів та досліджень, широко впроваджувати моніторинги умов тримання ув’язнених та ситуації в системі, у тому числі й державним коштом, включаючи підготовку й альтернативних звітів, звітів за проблемами або за напрямками діяльності установ, вживати заходи реагування до керівників, які гальмують або перешкоджають таким ініціативам.

12)  Розглянути можливість введення практики обов’язкового ознайомлення, а при можливості – й обговорення в установах та органах Департаменту результатів незалежних досліджень та моніторингів, річних Доповідей, які готуються та виконуються громадськими організаціями та іншими незалежними інституціями, та вживання при необхідності заходів реагування. Регулярно інформувати про дії та заходи відомства, спрямовані на імплементацію результатів досліджень та їх рекомендацій.

13)  Суттєво підвищити рівень інформування суспільства про діяльність органів та установ системи, про стан та проблеми відомства шляхом регулярного проведення широкого кола публічних заходів, таких як прес-конференції, «круглі столи», а також спрощення процедури доступу громадськості та журналістів до установ.

14)  Суттєво поліпшити практику надання інформації за запитами громадян та організацій. Не припускати оприлюднення неправдивих відомостей представниками системи, вживати дієві заходи реагування у випадках порушення вимог законодавства про інформацію посадовими особами та працівниками установ виконання покарань. Створити в кожному області Департаменту прес-службу.

15)  Сприяти відновленню діяльності Громадської ради при Департаменті, активізації громадських рад при територіальних управліннях відомства, при потребі внести зміни в склад цих рад, підтримати зміни до Положення про спостережні комісії.

16)  Сприяти створенню механізмів громадського контролю діяльності установ виконання покарань.



[1] Доповідь складена керівником „Донецького Меморіалу” Олександром Букаловим. Аналіз законодавства щодо можливостей засуджених оскаржувати дії та бездіяльність адміністрації установ виконаний канд. юр. наук Михайлом Мінаєвим (Запоріжжя). У підготовці окремих фрагментів Доповіді щодо законодавства брала участь канд. юр. наук І. Яковець (Харків). Основними джерелами для Доповіді стали результати виконуваних організацією проектів та досліджень у межах цих проектів, матеріали семінарів та конференцій, відповіді державних установ за запитами „Донецького Меморіалу”, публікації у ЗМІ, в тому числі в Інтернет-виданнях, окремі листи та звернення громадян, які перебувають в установах системи. Чимало даних взяті з огляду «Кримінальні покарання в Україні», який підготовлено та видано за підтримки Швейцарської агенції з розвитку та співробітництва. Автори даної Доповіді, як і раніше, не виключають, що деякі наведені факти не мають гарантованого підтвердження, а певні висновки є дискусійними. Автори також сподіваються на розуміння того, що обмеженість у часі та ресурсах не дозволила зробити дане дослідження більш повним та ґрунтовним. Разом з тим, вони сподіваються на виправданість та необхідність підготовки даного огляду кримінально-виконавчої системи.

[2] Детальніше про історію створення Державного Департаменту України з питань виконання покарань дивіться Доповідь правозахисних організацій „Права людини – 2005” (для зручності посилання на цей документі надалі – Доповідь „Права людини-2005”).

[3] Указ Президента України № 39/2006 від 20 січня 2006 року “Про План заходів із виконання обов’язків та зобов’язань України, що випливають з її членства в Раді Європи”

[4] Постанова Кабінету Міністрів України від 17 травня 2006 року № 683 «Про внесення змін до переліку центральних органів виконавчої влади, діяльність яких спрямовується та координується Кабінетом міністрів України через відповідних міністрів».

[5] Закон України «Про загальну структуру і чисельність кримінально-виконавчої системи України».

[6] «Кримінальні покарання в Україні» // ГО „Донецький Меморіал”, 2007, с. 22.

[7] „Президенту потрібна свіжа кров і хоч одна сучасна в’язниця” // Інтернет-видання „Українська правда”, 24.12.2007, http://pravda.com.ua/news/2007/12/24/68973.htm.

[8] О.Беца „Куди скочується в’язнична система України?” // Тюремний портал, http://ukrprison.org.ua/index.php?id=1205905886.

[9] „Довідка про усунення недоліків у роботі Державного департаменту України з питань виконання покарань, викладених в акті за результатами проведеної міжвідомчою урядовою комісією перевірки 17–28 вересня 2007 року” // Тюремний портал, http://ukrprison.org.ua/index.php?id=1205905687. Дані станом на середину 2007 р.

[10] Дивіться розділи про права ув’язнених в Доповідях правозахисних організацій „Права людини в Україні-2005” та „Права людини в Україні-2006”. Доступно на сайті УГСПЛ: www.helsinki.org.ua.

[11] Затверджена наказом Департаменту № 261 від 16 грудня 2003 р.

[12] Затверджене Постановою Кабінету Міністрів України № 429 від 1 квітня 2004 р.

[13] Діяльність Державного департаменту України з питань виконання покарань потребує термінових змін // Портал ХПГ „Права людини в Україні”, http://khpg.org/index.php?id=1203670974.

[14] ДОВІДКА про чисельність осіб, які відбувають покарання в установах кримінально-виконавчої служби України станом на 01.01.2008 р. Сайт Державного Департаменту виконання покарань, http://kvs.gov.ua/punish/control/uk/publish/article?art_id=59402&cat_id=45687.

[15] «Кримінальні покарання в Україні» // ГО „Донецький Меморіал”, 2007, с. 32. За даними за 2007 рік, надісланими листом Департаменту № 17-692/Іл. від 4 лютого 2008 року.

[16] Сайт Державного Департаменту виконання покарань, http://kvs.gov.ua/punish/control/uk/publish/article?art_id=59085&cat_id=45806.

[17] Прийняті Резолюцією 43/173 Генеральної Асамблеї ООН від 9 грудня 1988 року.

[18] Євген Захаров. „Жорстоке побиття засуджених в Ізяславській колонії №31 (попередній аналіз)” // Портал ХПГ „Права людини в Україні”, 28.07.2007, http://khpg.org.ua/index.php?id=1185642111.

[19] Там же.

[20] Антон Мотовілов: Маски-Шоу від ГУЛАГУ forever?, http://maidan.org.ua/static/mai/1181314230.html

[21] „І знову Генеральна прокуратура не побачила в Бучанській колонії ані порушень законів, ані побиття ув’язнених” // Бюлетень ХПГ „Права людини”, № 19, 2007. http://khpg.org.ua/index.php?id=1184933779.

[22] Там же.

[23] 48 годин Ніна Карпачова провела в СІЗО // Офіційний сайт Уповноваженого з прав людини, 27 липня 2007, http://ombudsman.kiev.ua/pres/releases/rel_07_07_27_4.htm

[24] Заява Харківської правозахисної групи „Чи мало місце побиття спецназом засуджених колонії №60?” // Портал ХПГ „Права людини в Україні”, 15.11.2007 р., http://khpg.org.ua/index.php?id=1195136508.

[25] „Поза „зоною” досяжності” // Газета „Україна молода” від 28 лютого 2008 р.

[26] Інтернет-сайт «Майдан-інформ», http://maidan.org.ua ,  04-12-2007.

[27] „Объявлена голодовка в Изяславской исправительной колонии № 58” // Портал ХПГ „Права людини в Україні”, 17.12.2007, http://khpg.org.ua/index.php?id=1197894810.

[28] Там же.

[29] Умирать так с музыкой, или Харакири по-донецки // Інтернет-сайт „Остров”,

http://ostro.org/shownews_tema.php?id=1254 від 25.01.2008

[30] „Бузотер получил консультацию у кандидата наук” // Газета „Донбасс” от 9 февраля 2008 года.

[31] „Катування в українських тюрмах триває” // Радіо „Свобода”, повідомлення від 26.06.2007р., http://radiosvoboda.org/article/2007/06/D0D14507-2C48-47E2-BB4B-5BAC56C8153A.html.

[32] Євген Захаров. „Жорстоке побиття засуджених в Ізяславській колонії №31 (попередній аналіз)” // Портал ХПГ „Права людини в Україні”, 28.07.2007, http://khpg.org.ua/index.php?id=1185642111.

[33] О.Беца „Куди скочується в’язнична система України?” // Тюремний портал, http://ukrprison.org.ua/index.php?id=1205905886

[34] Статтю про прес-конференгцію та пікет працівників Департаменту 22 лютого 2008 року див. за адресою:

http://human-rights.unian.net/ukr/detail/187277

[35] „Чи „не замало” перевірок?” // Стаття на сайті Державного Департаменту виконання покарань,

http://kvs.gov.ua/punish/control/uk/publish/article?art_id=59842&cat_id=45347.

[36] Див. більше про це на сайті УГСПЛ: http://helsinki.org.ua/index.php?r=a1b14.

 Поділитися