MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Висновок щодо Закону України «Про внесення зміни до Кримінального кодексу України щодо відповідальності за заперечення чи виправдання злочинів фашизму» від 16 січня 2014 року № 729-VII

27.01.2014   
Ігор Усенко, Євген Ромінський

Проблема дискримінації людей за расовою, національною чи іншими ознаками є однією з найактуальніших у сучасному світі. Вона безпосередньо пов’язана з тими проявами сегрегації, які мали місце в середині ХХ ст. у країнах з нацистськими та фашистськими державними ідеологіями. Через без малого 70 років після завершення Другої світової війни її жахи значною мірою притупилися в свідомості людських мас, що призвело до виникнення та популяризації політичних рухів, ідеологія яких нівелює, або навіть виправдовує страшні злочини проти людяності.

У сучасній світовій практиці є два шляхи боротьби із сучасними рецидивами страшного минулого: кримінально-репресивний та культурно-просвітницький. Конкретна держава може віддавати пріоритет одному з цих шляхів, але певною мірою застосовуються обидва. Утім, у більшості країн світу все ж приділяється основна увага саме заходам виховного і пропагандистського характеру. Лише в близько 20 державах існують норми щодо кримінальної відповідальності за заперечення чи виправдання злочинів проти людяності, передусім за заперечення геноцидів, зокрема Голокосту. Поруч з геноцидом подекуди законодавчо забороняється заперечувати злочини тоталітарних режимів.

В Україні до початку 2014 року домінував поміркований підхід, згідно з яким кримінальній відповідальності підпадали: «Умисні дії, спрямовані на розпалювання національної, расової чи релігійної ворожнечі та ненависті, на приниження національної честі та гідності, або образа почуттів громадян у зв'язку з їхніми релігійними переконаннями, а також пряме чи непряме обмеження прав або встановлення прямих чи непрямих привілеїв громадян за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками» (ч. 1 ст. 161 КК України) та «Ввезення, виготовлення або розповсюдження творів, що пропагують культ насильства і жорстокості, расову, національну чи релігійну нетерпимість та дискримінацію» (ст. 300 КК України). Головна ж увага приділялася саме культурно-просвітницьким заходам, спрямованим на роз’яснення тих вад та небезпек для суспільства, які несе в собі відновлення сегрегаційної ідеології. Однак 16 січня 2014 року було прийнято закон «Про внесення зміни до Кримінального кодексу України щодо відповідальності за заперечення чи виправдання злочинів фашизму». Таким чином, Україна рішуче увійшла до числа країн, де кримінально-репресивний підхід домінує над культурно-просвітницьким.

Зазначений закон уводить у кримінальне законодавство України три нових склади злочини:

1) публічне заперечення чи виправдання злочинів фашизму проти людяності, вчинених у роки Другої світової війни, зокрема, злочинів, здійснених організацією "Вафен-СС", підпорядкованими їй структурами, тими, хто боровся проти антигітлерівської коаліції і співробітничав з фашистськими окупантами

2) пропаганда неонацистської ідеології

3) виготовлення та (або) розповсюдження матеріалів, у яких виправдовуються злочини фашистів і їх прибічників.

Формулювання першого складу злочину викликає подив вживанням нетипової для нашого кримінального законодавства мовної конструкції «зокрема…». Якщо «злочини, здійснені організацією "Вафен-СС"» згідно з рішеннями відповідних міжнародних трибуналів визнано одним з видів «злочинів фашизму», то додатково згадувати про це немає потреби. Якщо такого визнання не було, і законодавець таким шляхом установив, що ще саме, окрім загальноприйнятого, слід вважати «злочином фашизму проти людяності, вчиненим у роки Другої світової війни», то слід визнати, що зроблено це вкрай невдало.

Підкреслимо, що сам вираз «організація Вафен-СС» видається безглуздим з ряду причин. По-перше, це не є «організація», оскільки за своєю функцією війська СС є невід’ємною частиною власне організації СС. Війська якоїсь організації не є організацію. По-друге, назва «Вафен-СС» є граматично некоректною. Німецькою мовою пишеться «die Waffen-SS», перекладається як «війська СС». По-третє, норма в існуючому вигляді вступає в конфлікт з нормою вироку Нюрнберзького трибуналу: «Трибунал объявляет преступной, согласно определению Устава, группу, состоящую из тех лиц, которые были официально приняты в члены СС и перечислены в предыдущем параграфе, которые стали членами этой организации или оставались ее членами, зная, что эта организация используется для совершения действий, определяемых преступными в соответствии со статьей 6 Устава, или тех лиц, которые были лично замешаны как члены организации в совершении подобных преступлений, исключая, однако, тех лиц, которые были призваны в данную организацию государственными органами, причем таким образом, что они не имели права выбора, а также тех лиц, которые не совершали подобных преступлений» (Нюрнбергский процесс: В 2-х томах. – Т. 2. – М.: Государственное издательство юридической литературы, 1954. – C. 1039; цитується за: http://nurnbergprozes.narod.ru/ мовою джерела). Тобто зі змісту вироку випливає, що про відповідальність за злочини вояків військ СС слід говорити дуже обережно, оскільки чимало з них служили за призовом, а не добровільно. У зв’язку з цим, наявність чи відсутність вини конкретних осіб і складу військ СС за конкретні злочини може бути предметом як юридичного, так і наукового вивчення.

У формулюванні цього складу злочину некоректним також є вживання поняття «фашизм» щодо військових формувань Третього Рейху, оскільки провідною ідеологією там був нацизм (націонал-соціалізм), на відміну від власне фашистської Італії. Поняття «фашизм» та «нацизм» на побутовому рівні часто використовують як синонімічні, але в нормативних актах таке ототожнення щонайменше політично безграмотне. В одному ряду з поняттям «фашизм» у цьому приписі вживається і терміносполучення «фашистські окупанти», яке теж не має належного визначення у законодавстві. Зазначимо, що ці та подібні ним поняття широко і дуже різнопланово вживалися і вживаються сьогодні в політичній та історичній літературі, у пресі та в побутовому житті. В певний час «фашистськими» називали усі ворожі СССР правлячі режими, незалежно від їхньої реальної ідеології. Бажано, аби такі терміни або взагалі не вживалися в законодавстві, або вживалися виключно з докладним розкриттям їх змісту.

Формулі закону «зокрема злочинів, здійснених організацією "Вафен-СС", підпорядкованими їй структурами, тими, хто боровся проти антигітлерівської коаліції і співробітничав з фашистськими окупантами» теж не вистачає належної юридичної конкретності в частині чіткого визначення того, чи поширюється вона на усіх осіб, які тим чи іншим чином співробітничали з окупаційною владою, зокрема, в сфері цивільної та адміністративної діяльності.

У законі також встановлено відповідальність за пропаганду неонацистської ідеології. Але поняття «неонацизм» не є усталеним і може охоплювати різні ідеологічні концепції, які тим чи іншим чином можуть перекликатися з окремими ідеями націонал-соціалізму, навіть тими, які не несуть загрози суспільству. Також слід звернути увагу, що чинний Кримінальний кодекс України вже містить в собі дві статті, які згадувалися вище, спрямовані на протидію саме небезпечним для суспільства проявам нацистської та фашистської ідеологій.

Третій з новосформульованих складів злочину використовує без належної конкретизації поняття «прибічники». Наскільки нам відомо, відповідний термін не вживався у вироку Нюрнберзького трибуналу, що вірогідно було викликане тим, що таку категорію вкрай складно окреслити юридично. Тож викликає великі сумніви й можливість однозначного юридичного визначення «прибічників» на сучасному історичному етапі.

І в першому, і в третьому складі злочину використовується у різних граматичних формах поняття «виправдовують». При цьому ніяк не розмежовується, власне, заперечення злочину та з’ясування питання щодо участі конкретних осіб в його вчиненні. Навіть у тому разі, коли в минулому щодо вини тих чи інших осіб були винесені судові вироки, лишається місце для подальших історичних розвідок, які можуть, зокрема, і викрити судову помилку, що сталася в минулому. Прийнята ж редакція статті робить подібні дослідження протизаконними і, відповідно, вступає в конфлікт з нормами Конституції України про свободу слова та свободу наукової діяльності.

Підкреслимо також, що більшість правознавців негативно ставиться до так званих історичних законів, які зараз набули поширення в ряді держав і якими під страхом кримінальної відповідальності певні ідеологічні погляди трансформуються в офіційну юридичну оцінку тих чи інших історичних явищ або подій як геноциду, окупації, голодомору тощо. Зокрема, такі закони обмежують свободу думки і слова, унеможливлюють конструктивну критику клішованих оцінок. Наприклад, суб’єктом відповідальності згідно з аналізованим законом може стати вчений-історик, який буде заперечувати оцінку певного факту як «злочину фашизму проти людяності», оскільки вважатиме що тут слід говорити про іншу категорію злочинів або треба вживати формулу «злочин націонал-соціалізму».

Слід зробити загальний висновок, що прийнятий закон не характеризується необхідною для кримінального законодавства юридичною чіткістю, допускає довільне тлумачення мало не всіх його основних положень. Місцями він просто юридично, історично і політично безграмотний. Якщо судді будуть додержуватися принципу верховенства права, то цей акт просто не зможе застосовуватися. Водночас, якщо юриспруденція буде підпорядкована політиці, то через розширювальне тлумачення за надуманим звинуваченням у «виправданні злочинів фашизму» чи «пропаганді неонацистської ідеології» він може використовуватися для протиправних репресій щодо політичних опонентів.

І.Б.Усенко, Є.В.Ромінський

Довідка про авторів:

Усенко Ігор Борисович, експерт Харківської правозахисної групи, завідувач відділу історико-правових досліджень Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, професор, заслужений юрист України, лауреат Державної премії України у галузі науки і техніки.

Ромінський Євген Вікторович, науковий співробітник відділу історико-правових досліджень Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України.

 Поділитися