Уроки російської…

«Есть многое на свете…», - сказав колись класик. Є, наприклад, на одному із Інтернет-ресурсів «пасторальна» розповідь про те, як змінюється життя на Кримському півострові після його окупації. Автор репортажу представляє цей факт з тієї ідеологічної точки зору, яка подає окупацію як давно очікуване возз’єднання кримської землі з російськими територіями.

Серед іншого, покликаного ілюструвати прагнення кримчан до Росії, йдеться про те, що в одній із кримських шкіл  ніколи не припинялися уроки російської мови.

Очевидно, на думку автора цей факт має сприйматися як «інформаційна бомба» і особливий героїзм освітян. Насправді він лише свідчить, що ніяких утисків для російськомовного населення Криму ніколи не було. 

Російську мову вчать у школах чи не усієї України, як і англійську, німецьку, французьку. Подекуди вивчають ще й польську, угорську…

Ще в українських шкільних програмах із зарубіжної літератури достатньо багато часу відведено на вивчення російських письменників і поетів.

Чого, на жаль, ми не вивчаємо детально, то це тих «російських уроків», які залишили у нашій історії не те що «білі плями», а «чорні діри». З огляду на події останнього часу вони нам би дуже не завадили і як щодо минувшини всієї України загалом, так і окупованого нині півострова Крим зокрема.

«Солом’яна дорога» для більшовизму

У навчальному підручнику  «Історія СРСР» для 10 класу середньої школи, виданого в 1953 році Державним учбово-педагогічним видавництвом «Радянська школа», розповідається, як Червона Армія звільняла Крим від врангелівських військ.

У посібнику описано той момент, коли 8 листопада 1920 року 51 дивізія Червоної армії почала лобову атаку на Перекоп, рушивши на штурм Турецького валу, який відразу взяти не вдалося. До того ж Сиваш почало заливати водою, відрізуючи частини, що билися на Литовському півострові. «Червоне військо» фактично врятували місцеві селяни, які відгукнулися на прохання про допомогу. Впродовж кількох годин цілі родини кримських жителів возили візками солому, копали рови і збудували греблю, котра зупинила натиск води. 

Можливо, вони підставили свої мозолясті руки для більшовиків тому, що вірили у обіцяне ними краще майбутнє, найперше у сподівання отримати завжди омріяну для селянина землю?

Про те, куди насправді привела дорога для більшовизму, вимощена руками кримських селян, розповідають чимало історичних свідчень.

Вже в серпні 1921 року на півострові почався страшний голод, який тривав до літа 1923 року. Російський християнський філософ Сергій Булгаков, котрий мешкав в той час на півострові, в своєму щоденнику 11 березня 1922 року записав:

«Иногда зябнет сердце и цепенеет мысль… теперь просто оставаться живым, т. е. ежедневно пить и есть, среди этих умирающих от голода людей есть грех и преступление… То, что ежедневно происходит вокруг, непоправимо и непростимо… И как больно, как обидно за человека!»

(http://d-v-sokolov.livejournal.com/ ,  http://www-ki-old.rada.crimea.ua/)

А ось лист до Йосипа Сталіна від 75-річного грека Антоніоса Леонардоса, датований  1 січня 1928 року. Після жовтневого перевороту в Росії селянин, котрого доля добре поводила по світу, не виїхав до Греції, як йому радили земляки, а «решил остаться и умереть здесь». Лист був наведений у одній з передач «Радіо Свобода» (його електронна версія на http://revkom.com/).

Далі – рядки з листа мовою оригіналу:

 «Мои земляки вынуждены сократить посадку табака на 50, 100 и даже 200% против посадки 1926 года, чтобы не потерять прав голоса и не стать "антисоветским элементом" - и это те, которые всю жизнь работали.

Многие, имеющие мало-мальски налаженное хозяйство, плод долгого и упорного собственного труда, вынуждены уничтожать постепенно почти все, чтобы не потерять права голоса и не быть "кулаком"»….

 «Мой сосед, имеющий две коровы и одну лошадь для перевозки молока в город (живем в 5 верстах от города), состояние которого специальная комиссия оценила в 250 рублей, был обложен налогом в 130 рублей, который взимался с него принудительным порядком»…

«…Надо искренно признаться, Иосиф Виссарионович, что большая нищета окутывает пока нашу деревню»...

 «Я приведу один простой пример: в Ялте, например, воды было достаточно и она была доступна по цене; все домовладельцы могли свободно поливать свои роскошные сады. Советская власть еще прибавила один порядочный источник воды, и все-таки - воды не хватает и не по причинам засухи или метеорологическим явлениям, а по причине полной бесхозяйственности в израсходовании ее»...

 «Кроме этого, нужно иметь в виду, что наши совхозы тоже хромают и вполне естественно - потому, что русский крестьянин никогда не имел своей собственности, чтобы научиться дорожить и беречь хозяйство. Это явление с одной стороны в высшей степени помогло успеху революции, но, с другой стороны, научило русского человека бесхозяйственности. И это тоже мы должны принять во внимание. Ведь мы не можем сравнять аккуратиста (как хозяйственника) немца с русским, или же датчанина, грека и даже турка. Все эти нации умеют беречь лучше народное добро и устроить хозяйство, чем русский человек. Речь идет о русских потому, что они являются авангардом и примером для других национальностей России. У русских тоже, конечно, есть свои прелести, неистощимое терпение, широкая натура, хладнокровность и отважность во всех тяжелых обстоятельствах и т.д. Вот почему у нас во всех отношениях замечается страшная бесхозяйственность»...

Однак це ще далеко не всі «російські уроки» нашої минувшини.

Севастополь. Концентраційний табір…

На уроках історії нам, справді, розповідали про Севастополь як про місто-герой, місто військової і морської слави. Славою гордитися, звичайно, вигідно.

Але історична правда така, що крім сторінок звитяги є ще й томи ганьби.

23 лютого 1918 року російські матроси зайняли вулиці Севастополя і оточили саме місто. Почалися арешти нібито тих, хто не виплатив контрибуції. Насправді матроси хапали, кого заманеться, - жінок, чоловіків, старих, хворих, немічних…

За різними історичними джерелами, зокрема й свіченнями очевидців, матросів, котрі «чинили революційну розправу» були тисячі. Вони вбивали жертви практично без суду і слідства. Тіла вбитих збирали по всьому місту, вивозили вантажівками на Графську пристань, перевантажували на баржі, які виходили у відкрите море. Трупи викидали за борт, прив’язавши до ніг баласт. Рідним тіла вбитих не видавали. Потім море ще довго викидало на берег останки.

За різними оцінками, за три ночі тієї севастопольської різні було вбито від 600 до 700 чоловік.

 15 листопада 1920 року в Севастополь ввійшла частини Червоної армії. «Червоний» бронепоїзд з написом на броні - «Антихрист» - цілком відповідав суті «нових господарів» міста. Масові арешти і страти почалися наступного дня.

Вже 16 листопада на бульварах і вулицях міста з'явилися трупи. Людей вішали на ліхтарях, деревах, пам’ятниках…

Масові вбивства у Севастополі тривали з кінця 1920 до весни 1921 року. Радянська історія, все таки визнаючи їх факт, наводила дані про 12 тисяч вбитих. Сьогодні дехто з істориків наводить дані, що тільки за перший тиждень каральних акцій в Севастополі і Балаклаві полягло 29 тисяч чоловік.

1 січня 1921 року в Херсонеському і Георгієвському монастирях утворено концентраційний трудово-виправний табір. (Инна ОСТРОВСКАЯ*Под грифом «секретно»… К истории Севастопольского концентрационного исправительно-трудового лагеря для «контрреволюционных элементов» в 1921 г.)  http://dspace.nbuv.gov.ua/ )

Всього у Севастополі було створено кілька концентраційних таборів. Ці сторінки кримської історії і сьогодні малодосліджені. Найбільшою «білою плямою» залишається все, що пов’язано з діяльністю концентраційного табору в Георгієвському монастирі поблизу Балаклави, братія якого підтримувала барона Врангеля. З документів відомо, що один із севастопольських концтаборів існував ще в 1930 році. Долю людей в цих установах, породжених більшовицькою ідеологією, вирішували дуже швидко. І, як правило, не на користь життя.

У Севастополі є достатньо багато меморіалів і пам’ятників, які свідчать про славу міста. Та немає меморіальної згадки про загублені жертви.

«Русскоязычная» ідеологія

Колись знайома вчителька зі Слобідської України розповідала, як її рідне село за один день стало російським. У 1934 році у виморений голодомором край на вантажівках з червоними стягами і з піснями в’їжджали росіяни-переселенці. Коли поодинокі українці, яким вдалося пережити голод, намагалися розповісти  своїм новим сусідам,   що вони селяться у хати, в яких вимерли цілі родини, ті не вірили. Казали, що все це брехня – ці люди просто поїхали на заробітки. Що ж, спокійніше вірити солодкому обману, ніж гіркій правді.

Чимало її спливло й тоді, коли після здобуття незалежності в Україні почали відкривати архіви ВЧК-НКВД-КДБ, зокрема й про головну трагедію кримськотатарської історії, яка сталася 70 років тому, - депортацію корінного народу із півострова. Далі – дані за http://reabit.org.ua/, які достатньо конкретно свідчать, як Крим став «русскоязычным».   

У доповідній записці оперативного сектору НКДБ-НКВС СРСР в Криму, спрямованій до органів держбезпеки СРСР від 25 квітня 1944 року, наведено дані про національний склад Алуштинського і Ялтинського районів.

У таблиці зазначено  чисельність росіян – 5311 чоловік, татар – 12475 чоловік, греків – 893, українців – 1456 чоловік.  Власне, навіть ця суха статистика красномовна, бо теж свідчить про декларовану «рівність націй» у Радянському Союзі. Адже, за довідкою, - татар за чисельністю більш як вдвічі більше, ніж росіян, українців – більше, ніж греків. Однак позначено саме так – росіяни,   татари, греки, українці. Та, врешті, зараз не про те.

У повідомленні Феодосійського оперсектора НКВС-НКДБ СРСР в Криму по національному складу Судакського, Старокримського, Кіровського, Ічкінського районів та міста Феодосії від 2 травня 1944 року  з більше 64 тисяч населення різних національностей 17850 складали татари. Ще, як зазначено, до 6 тисяч татарського населення не враховано,   бо облік по деяких населених пунктах не завершений.

Не треба великих підрахунків, щоб зрозуміти, що кримські татари складали значний етнос півострова. Крим був татарським. Крім того, і караїмським, і німецьким, і українським, і грецьким, і вірменським… Тут мешкало чимало різних національностей, для яких російська мова рідною не була. І саме вони найбільшою мірою стали вигнанцями із цієї землі після підписаної Сталіним директиви про депортацію.

Ось ще один документ з архівів НКВС – Доповідна записка від 15 травня 1944 року начальника Сімферопольського оперсектора НКВС- НКДБ СРСР в Криму заступнику наркома внутрішніх справ СРСР І. Сєрову та заступнику наркома держбезпеки СРСР Б. Кобулову про кількість кримських татар, німців, угорців, румун, що підлягають переселенню.

Із чотирьох районів під депортацію підвели 23072 чоловік, з них 22929 кримських татар.

Чи ж треба дивуватися після такої «національної політики», що у відомостях про наявність кримських татар, котрі проживають на території Кримської області, підготовлених Управлінням МДБ Кримської області, від 15 березня 1952 р.

число татар, котрі проживали на території Криму на той період, склало аж…  781 чоловік, причому з них 639 – це татарські жінки, що перебували у змішаних шлюбах з росіянами.

Ось такий «московський урок» арифметики для кримськотатарського народу.

Власне, й повернення кримських татар на історичну батьківщину відбувалося болісно. Нові гоніння на них почалися, коли у період «хрущовської відлиги» вони спробували порушити питання про автономію для Криму. Радянське КДБ усіма методами виштовхувало їх з півострова аж до того часу, поки Крим не став частиною незалежної України.

* * *

У вже згаданій «Історії СРСР» від 1953 року є рядки про «великоруську націю», яка «…показала всьому світові великі приклади боротьби за свободу, висунула зі свого середовища найреволюційніший в світі робітничий клас, героїчну більшовицьку партію».

Які страшні ці приклади і цей «героїзм»… Ціна їм людські життя…