Про «солом’яного бичка», «лісовий піар» і «колобків» української політики

Здавалося б, який стосунок має український фольклор до суспільних проблем? Та насправді він настільки виразний, що навіть дитячими казками можна пояснити багато що з сьогоднішнього життя.

От, наприклад, оповідка про «солом’яного бичка»? Хіба не методичний посібник з корупційних схем? Спочатку Дід обманом примушує лісову живність «влипнути по самісінькі вуха» у смолу. Потім, кожне з лісових звірят змушене відкупитися від старого подарунками, щоб повернутися додому і жити далі спокійно. Зовсім як в українських реаліях. «Корупційної смоли» в нас, на жаль, так багато, що Україна, за Індексом сприйняття корупції за 2013 рік, посіла 144 місце – поряд з Нігерією, Папуа-Новою Гвінеєю, Іраном, Камеруном, Центральноафриканською Республікою. (http://ukrainian.voanews.com )

Або казка «Пан Коцький»? Чим не зразок хорошого піару? Бо як інакше можна звичайного домашнього, нічим непримітного кота, та ще й, очевидно, з кепським характером, видати за такого велета, якого злякається вся лісова звірина? Чи не доволі і в нашому політичному, суспільному житті схожих персонажів?

А ніби невинна розповідь про колобка?  З огляду на сьогоднішні події в Україні, вона дуже актуальна. Бо якщо підійти до дитячої казки з дорослими думками, то йдеться в ній про пройдисвіта, який «наставив носа» багатьом, поки на його шляху таки не зустрівся ще більший шахрай, чи то пак, шахрайка?

Останнім часом, образно кажучи, «українських колобків» теж чимало розкотилося з нашої країни. І не з порожніми руками. За даними ГПУ, українські чиновники-втікачі вивезли з собою мінімум 32 мільярди доларів готівкою. (http://ukr.segodnya.ua ) Чи повернуться ці та чимало інших, вкрадених в українців коштів, і коли сказати важко? Як і про те, чи відповідатимуть колись втікачі-чиновники за злочини проти свого народу? Адже й надалі продовжують безборонно покидати терени України.

Питання не в тому, чому і як втікають? Навіть найпростіший аналіз ситуації наводить на думку, що їм таки «дають втекти». Бо навіщо відпускати «під чесне слово» затриманого міліцейського чиновника, якщо до цього він вже порушив не те що звичайне «слово», а присягу. Як може раптом стати настільки «невидимим» голова обласної адміністрації, що його доводиться оголошувати у розшук? І навряд повз прикордонну службу у суміжні держави ці, звиклі до комфорту, втікачі перебираються чагарями по-пластунськи?

Схожих питань можна ставити чимало. От тільки відповіді на них знайти важко. Бо насправді поки що для українського суспільства так і не виправдалися сподівання на головне питання – на відкритість, прозорість у стосунках громади і  влади, на правду.

Бо за всіма законами – правовими, моральними, людськими ті, хто ще вчора брав хабарі, маніпулював бюджетними коштами, мали б відповідати за законом, як це робиться у демократичному цивілізованому світі. Але не у нас.

Скажімо, що мають відчувати пересічні громадяни, коли чують, як призначений вже новою владою голова держадміністрації дякує за роботу своєму попереднику, хоча той за якийсь рік-півтора перебування на посаді у не дуже перспективному сільськогосподарському районі «напрацював» зі своєї державної зарплати на таке авто, на яке звичайному українцю треба трудитися мало не все життя? Хоча ні для кого не становить секрету, чиї фірми і фірмочки, хай і «записані» на свата та брата, вигравали тендери на різноманітні роботи, послуги тощо. І скільки потрібно було «занести», щоб не мати проблем із бізнесом.

Врешті, це тільки один незначний епізод. Можна наводити чимало інших, які засвідчують, що про прозорість майна і статків чиновників як важливого важеля протидії корупції поки що в Україні не йдеться. Доводити суспільству, що, справді, живуть на зароблене, вчорашнім посадовцям, навряд доведеться.

А тому чомусь здається, що дехто з них, трохи пересидівши скрутні часи,   зможуть знову повернутися у владні кабінети. Так траплялося в Україні вже не раз. Такі «казкові» у нас справи.

Дефіцит правди відчувають не тільки пересічні громадяни. Не так давно на конференції «Честь професії 2014» журналісти України обговорювали уроки Майдану і Криму.( http://presa.ua ).

Серед іншого, зокрема зазначалося, що  у своїй професійній діяльності, висвітлюючи складні питання, пов’язані з непростою нинішньою ситуацією в Україні, журналісти «…мають посилатися  на коректні висновки уповноважених осіб». Але таких даних не отримують. 

Врешті, мабуть, багато хто з нас задавався питанням, чому, як тільки в країні виникає якась складна проблема, чиновники високого рангу дають з приводу ситуації доволі протилежні за змістом і формою пояснення? Якщо дають взагалі.

Все більше виникає відчуття, що там, «наверху», знову повертаються до «незрозумілих ігор», якими від суспільства приховується реальний стан речей.

Хотілося, щоб це було тільки відчуттями. Адже поки що українці, навіть досить критично оцінюючи дії влади, все ж виявляють їй певну підтримку. Так, за даними опитування, проведеного соціологічною групою Рейтинг на початку квітня нинішнього року, 52 відсотки українців підтримують український уряд, 39 відсотків скоріше підтримують дії Верховної Ради, 46 відсотків підтримують і так би мовити діяльність президентської «гілки влади». ( http://pravda.com.ua )

Хоч ці показники навіть дещо виросли у порівнянні з березнем нинішнього року, та все ж грань між довір’ям і недовірою все-таки доволі незначна. І може легко перерватися, якщо замість конкретних і чітких відповідей на виклики сьогодення суспільство й далі чутиме від чиновників високого рангу пояснення, котрі більше схожі на дитячі казки.