Де знайти милиці для української журналістики?

Публікація «Паразиты сознания, или кое-что об информационных войнах» (Ігор Соломадін, http://khpg.org ) настільки відчутно перегукується з власними думками, що підштовхнула до продовження розмови на порушену тему.

Адже, крім неоголошеної, як її тепер називають гібридної, війни на сході України, продовжується і, мабуть, ще довго триватиме та війна, котру називаємо інформаційною. А іноді, на жаль, дуже важко розібратися, на якому боці «грають»  українські національні мас-медіа.

Для кого терористи – патріоти?

Є таке лінгвістичне поняття – філософія мови. Тобто, ми підсвідомо обираємо ті слова і мовні конструкції, які найкраще дають можливість співрозмовнику зрозуміти наші думки. 

Те, як сьогодні в українських ЗМІ подають словесний портрет подій на сході України, теж вписується у тезу про філософію мови. А от у філософію патріотизму і національних та суспільних інтересів – не завжди. І не треба все, що бачимо на телеекрані чи читаємо у друкованих засобах масових інформації, списувати на свободу слова.

Ось на одному з національних телеканалів молода журналістка з українського сходу говорить, серед іншого, що до «… донецьких бойовиків приїжджають російські патріоти». Можна було б подумати, що вона обмовилася, але вислів про «російських патріотів» звучить кілька разів.

Журналістка ніби й виступає з державних позицій, однак через одне-єдине вжите нею слово складається враження, що дії терористів і присутність на українській землі ворожих найманців виправдовуються. Мабуть, при такій «українській позиції» і російської пропаганди не потрібно?

Ось на іншому українському телеканалі вміщують фрагмент інтерв’ю одного з очільників терористів, який повторює «заяложену» тему про «русский мир», якою ворожі нам сили також виправдовують агресію проти України.

Це інтерв’ю було дане для популярного зарубіжного медіа-ресурсу. Звичайно, то справа іноземного ЗМІ спілкуватися з терористами в Україні, чи ні.

А от тиражований національним каналом на всю Україну фрагмент, більш ніж красномовно спрацьовує на популярність лідера злочинного угруповання, який ще й пояснює дії терористів нібито такими «вищими інтересами» як об’єднання слов’ян?  Врешті, від «вищих інтересів» дуже легко перейти до тези про «вищу расу». А світ це вже проходив. І Україна також. 

Варто згадати і про синонімічний ряд, наведений у публікації Паразиты сознания, или кое-что об информационных войнах», який використовується українськими ЗМІ для означення терористів.

Можливо, ті, хто називає їх «ополченцями», «повстанцями» і навіть більш нейтральним словом «бойовики», за своїми внутрішніми переконаннями теж на боці цих злочинців? Чи просто спрацьовує журналістська звичка до використання якомога ширшого словникового запасу при підготовці матеріалу? Хочеться сподіватися, що останнє.

Але чому тоді нам так часто повторюють про «невизнані республіки»? Від того складається враження, що їх існування вже стало доконаним фактом. Якщо так, то  чи не загрібаємо своїми власними руками жар для агресора, називаючи на шпальтах своїх газет і у телеефірі кримінальні і терористичні угруповання «республіками»? Слідом за тими самим злочинцями і терористами,   котрі безчинствують на території нашої держави.

Українська народна мудрість каже, що слово – не горобець, вилетить – не впіймаєш. А ще кажуть, що слово – це зброя. А будь-якою зброєю, як відомо, користуватися потрібно виважено і обережно. 

Старі граблі

Експерти Академії Української Преси дійшли висновку, що українські новини все більше стають схожими на пропаганду. http://nsju.org

Саме цю тезу озвучено за результатами моніторингу «Передвиборна кампанія під час військових операцій: основні месиджі».

Ці експертні дослідження примушують задуматися: чи не починається знову похід української журналістики до тих старих граблів, на котрі наступаємо і наступаємо впродовж всього часу існування мас-медіа у незалежній Україні.

Чому так виходить, що, з одного боку, ми ніби прагнемо незалежності ЗМІ, свободи слова, цивілізованих професійних стандартів у галузі журналістики, а, з іншого, - постійно самі ж і створюємо  собі нових кумирів?

Адже ще, здається, вчора мало не всі українські мас-медіа від Києва до Лубен, образно кажучи,   розповідали, як виключно «соціальним ініціативам президента», котрий нині вже в бігах, ми були  зобов’язані всім – від злиденної пенсії,   котру підвищили на п’ять гривень, до  інвалідної коляски чи, навіть, Господи, прости, милиць, котрі помпезно вручали  людям з обмеженими можливостями.

Які милиці потрібно знайти нам самим, щоб вітчизняні та зарубіжні експерти якомога менше говорили про профнепридатність української журналістики?

А замість слідства – інтерв’ю…

Відоме твердження, що більш-менш чітке враження про подію можна скласти, коли ознайомлюєшся з нею з кількох інформаційних джерел.

Саме завдяки перегляду різних медіа-ресурсів, в першу чергу друкованих, вдалося помітити одну несподівану закономірність.

Останнім часом в українських ЗМІ як центральних, так і навіть деяких місцевих, почали з’являтися  публікації, найчастіше як інтерв’ю або їх передруки, з представниками вчорашньої влади, які втекли за кордон від відповідальності перед українським народом.

ЗМІ ці - різні, люди – різні, але лейтмотив публікацій один. Вчорашні високопоставлені чиновники, проти яких в Україні, як правило,   почато слідство, намагаються переконати наше суспільство, що вони, як то кажуть, «білі і пухнасті».

Вони нічого не знали ні про зловживання, ні про злочини, ні про розмах корупції в державі.

Одним словом, як випливає з цих публікацій, люди, котрі ще вчора обіймали перші крісла в українській владі, виявляється, перебували у повному незнанні про справжню ситуацію в державі - «аки младенцы», одним словом.

Більше того, дехто з них дозволяє собі ще й доволі різко висловлюватися щодо сьогоднішнього українського суспільства, береться повчати, як треба діяти сьогодні в Україні. Тільки навряд чи мають на це моральне право.

Сам факт появи таких публікацій насторожує.  Чи не через українські ЗМІ зараз починає протоптуватися та стежина, що стане плацдармом для повернення чиновників-втікачів в Україну, їх легалізація і реанімування у політичному, громадському і суспільному житті держави?

Не глядачі, а діючі особи

У французького поета, письменника і військового діяча Теодора д’Обінье є твір під назвою  «Трагічні поеми» - вражаючий по своїй схожості з подіями в сучасній Україні. 

Д’Обіньє був начальником воєнної ставки армії французького короля Генріха Наварського і створював свій літературний твір у перервах між боями. У семи книгах – «Біди», «Монархи», «Золоті палати», «Вогні», «Мечі», «Кара» і «Суд» - зображено зруйновану країну, де бідують селяни на спустошеній землі, де слуги правосуддя посилають ні в чому не винних людей на тортури,   де правителі заслуговують не на повагу, а хіба що на сатиру і зневагу…

Смотрите трагедию, умерьте вашу ярость,

Ибо вы не зрители, но действующие лица, -

так звертається поет до своїх читачів.

На жаль, ці слова сьогодні занадто вже актуальні і для нас українців.

Але в них треба вчитатися і вдуматися. Бо тільки зрозумівши, що кожен з нас не сторонній глядач тієї драми, що пишеться сьогодні в Україні, будемо давати самі собі звіт за власні слова і вчинки.

Особливо, якщо намагаємося донести їх до інших людей, до значної аудиторії своїх глядачів, слухачів чи читачів.