Всі відтінки сірого. Частина сьома. Красногорівка.
До Донецька – палицею кинути, це розумієш майже одразу, потрапивши до Красногорівки. На околицях міста – в мікрорайонах Сонячному та Східному – малолюдно та моторошно. Ці багатоповерхівки ніби щитом загородили від обстрілів місто, але щит той вже як решето – весь у пробоїнах, хитається на пронизливому вітрі, шелестить на чужинців вікнами, нашвидкуруч забитими плівкою.
Тут немає жодної цілої квартири, якщо пощастило – то вилетіли вікна, якщо не дуже: то як у крайньому будинку – снаряд влетів у другий поверх. Хазяйка квартири була вдома, відпочивала у кріслі. Так у цьому ж кріслі і опинилась, але вже на першому поверсі. Фартова – говорять сусіди, лише п’яту ушкодила, ніби у сорочці народилася. Квартирі пощастило менше – вигоріла вся. Заходимо подивитися всередину – і ловлю себе на думці, що наскільки всі типові квартири відрізняються між собою у мирний час, настільки ж вони однакові після обстрілів.
Чорні, забруднені сажею остови меблів, погоріла побутова техніка, засмальцьовані кахлі – залишки колишньої викоханої квартири. Отриманої за багаторічну роботу на заводі або у шахті, чи купленої після багатьох років самообмежень – не важливо. Не просто квартири, а Дому, де люди жили, сперечалися, купували скатертину з квіточками та прозорі фіранки на вікна, відкладали гроші на чорний день і планували відпустку. Стіни все пам’ятають, люди – вже ні, заборонили собі згадувати, призвичаїлися задовольнятися тим, що є сьогодні.
А сьогодні є не так багато – опалення відсутнє, гаряча вода – тим більше. Газопровід перебило у перший рік війни, полагодити не вдається – немає сенсу, як каже влада, бо шальний снаряд може знову перебити систему газопостачання. Ось війна скінчиться – і все полагодять, не турбуйтеся, шановні мешканці. Та й холодна вода останнім часом буває з перебоями, ще й зі специфічним солонуватим присмаком, але для технічних потреб – краще, ніж нічого. Для приготування їжі користуються колодязною водою, або вертять власні свердловини, якщо є можливість та гроші. З якими також проблеми, але то інша історія.
Красногорівці давно вже пристосувалися робити все «як за царя Панька» – опалювати домівку дровами, бо вугілля дороге та не кожному по грошах, а благодійні фонди не можуть забезпечити всіх, хто бажає, паливом. Буржуйки, до речі, ставлять як у приватних будинках, так і у квартирах. Сірий дим, що йде з вікна квартири – вірний знак, що там хтось живе.
Пити колодязну воду, обігрівати квартири електричними обігрівачами, зберігати швидкоплинне тепло за допомогою світловідбиваючої плівки, або просто одягатися у декілька шарів одягу – звична справа для холодної пори року. Спати у піжамі взимку – небачені розкоші, гаряча ванна – майже нездійсненна мрія.
Закінчиться війна – і тоді дозволимо собі все, кажуть мої численні співрозмовники, і я їм вірю. Бо той, хто у вогні не згорів, заслуговує на багато більше, ніж звичайна ванна з гарячою водою.
Вже збираємося їхати додому, як натрапляємо на ще одних місцевих мешканців. Скоріше, це вони виходять з підвалу подивитись, хто ж зайшов на їх територію. Безпритульні коти та собаки просять їсти, плутаються у нас між ногами, переплітаються двома колись ворожими таборами. Але тут, на війні, інші правила – перемир’я. Справжнє, куди там Мінську. Їдять жадібно, похапцем, не розбираючи – хліб чи ковбаса, лише б поїсти, бо невідомо, коли буде така можливість наступного разу. І поводять себе так само нестандартно – колись незалежні та гордовиті коти заглядають людям у вічі, ніби просять забрати з собою будь-куди, лише б годували. Собаки ж голосно гавкають та вимагають ще їжі, ніби звинувачують нас у тому, що вони нікому не потрібні.
Неприродна тиша, яку розривають раз за разом звуки бою, що йде десь поруч, голоси покинутих котів та собак, хруст скалок під ногами – саундтрек для мого фільму про війну, який ніколи не знімуть, бо у ньому не буде ані героїчних батальних сцен, ані плаксивого, але щасливого закінчення історії під співи Вакарчука. Лише буденність війни, яка лякає мене більше за постріли.