Соціально-правові відносини батьків та дітей. Міжнародний досвід
Стосунки між батьками та дітьми завжди виділялись труднощами. Тож недаремно, в сучасному світі, держава намагається встановити принаймні формальні правила у цій сфері. А стосунки між дітьми та батьками, що є розлученими, знаходяться під особливим контролем державних інститутів.
Нині, в розвинених країнах, набув загального поширення підхід, згідно якому відносини дітей і батьків розглядаються як соціальні, а не лише як суто біологічні. Як наслідок, держава починає розглядати під іншим кутом і проблему спілкування батьків та дітей після розпаду сім’ї. Питання визначення порядку спілкування з дитиною, участі у її вихованні та визначення місця проживання дитини, в цивілізованих країнах вже давно вирішуються опираючись виключно на інтереси дитини.
Для більшості країн з пострадянського простору, ще не завершено процес усвідомлення того факту, що саме інтересами дитини продиктована необхідність рівного за часом та умовами спілкування з обома батьками. Так само гостро, при вирішенні порядку спілкування з дитиною та її місця проживання, стоїть питання дотримання виключної гендерної рівності щодо обох батьків. Очевидно, що дотепер мають ще перевагу традиції останнього часу, коли в сім’ї, зокрема, у військовий та повоєнний час укріпилось верховенство жінки, як єдиного дорослого піклувальника за дітьми.
Та ж сама проблема мала місце і в країнах Заходу, але більше в наслідок надзвичайно розвиненого руху за права жінок. Однак, у другій половині 20-го століття, західне суспільство дійшло висновку, що боротьба за рівність прав не має перетворитись у дискримінацію, в тому числі і в сімейних стосунках. Саме тому, на рівні Організації Об’єднаних Націй, було оновлено та замінено ряд документів, що свого часу відіграли значну роль в захисті прав дитини та матері, однак, нівелювали роль батька, та визначали її як другорядну постать в житті дитини та законодавстві. Зокрема, Декларацію прав дитини, що була прийнята Генеральною Асамблеєю ООН в 1959 році, як таку, що містить в собі дискримінаційні положення відносно чоловіків, було замінено на Конвенцію ООН про права дитини, від 1989 року. Також до морально та законодавчо застарілих документів належить «Доктрина «юних років», на основі якої і приймалися всі законодавчі документи сімейного права в першій половині 20-го століття.
В нашій країні і дотепер, на жаль, масовими є факти використання Декларації, в якості основного, а часто і єдиного обґрунтування при винесенні рішень органами опіки та судами.
Основна перепона криється в ментальності надзвичайно консервативної бюрократичної системи органів опіки та судової гілки влади. Саме через особистісне не усвідомлення, не сприйняття того факту що батько, як один з двох найближчих до дитини людей, має абсолютно рівні не тільки обов’язки, а й права на повноцінну та всеохоплюючу участь у житті дитини і є основними причинами зловживань, з якими стикаються батьки при спробі захистити права дитини на спілкування з батьком.
Правозахисники, юристи, громадські діячі в один голос говорять про те, що Декларація не може бути застосована при вирішенні вищезгаданих питань з двох основних причин. Перша – Декларація прав дитини від 1959 року, ніколи не була ратифікована українським парламентом, відносно неї не проводились дії щодо гармонізації перекладу та національного законодавства, а отже документ не є частиною українського законодавства. Друга причина полягає в тому, що сама суть цього документу є законодавчо та морально застарілою, що виражається, зокрема, в дискримінаційних положеннях Декларації.
У сфері сімейного права та зміні стереотипного мислення, як державним службовцям, так і суспільству слід брати приклад з більшості розвинених країн, де вирішення питань порядку спілкування з дитиною та визначення місця проживання, відбувається виходячи виключно з інтересів дитини.
В країнах Європи та Північної Америки, вищезгадана сфера теж не завжди є вільною від суб’єктивного сприйняття та зловживань, але основна відмінність полягає в чіткому законодавчому формулюванні позиції держави та закріпленні інтересів дитини, як найвищої цінності. Так, зокрема, вирішуючи подібні питання, суди американських штатів керуються передусім положеннями конституцій штатів щодо рівності прав чоловіків і жінок. Тому і виходить, що на сучасному етапі розвитку суспільства та законодавства принцип «переваги матері» втратив свою пріоритетність та значення. Саме тому в законах багатьох штатів вказано, що суди, при вирішенні подібних питань, мають «притримуватись нейтралітету» щодо статевої приналежності батьків.
Наприклад, в законі штату Арканзас 1987 року, вказано, що суди штату при встановленні опікуна (визначенні місця проживання) над дитиною, після розлучення батьків, повинні керуватися виключно «її інтересами». Разом з тим, закон штату Індіана, зазначає, що суди при вирішенні подібних питань, зобов’язані враховувати «вік і стать дитини», а також стать того з батьків, з ким дитина проживатиме. При цьому, ця норма не є імперативною та не зобов’язує суди виносити «сліпі» автоматичні рішення.
Тому, можна говорити, що на сучасному етапі, суди всіх штатів схиляються до того, щоб у будь-якому випадку прийняти рішення, яке би найбільше відповідало інтересам дитини. Відповідно до ст.402 Типового закону США про шлюб і його розірвання 1979 р. поняття “найкращі інтереси дитини” охоплює сукупність усіх вказаних чинників, зокрема:
1) докази здатності кожного з батьків особисто піклуватися про дитину
2) характер взаємовідносин дитини з кожним із батьків
3) бажання кожного з батьків проживати з дитиною
4) збереження умов життя дитини, які склалися (місце проживання, школа, друзі)
5) побажання самої дитини
6) психічне та фізичне здоров’я всіх зацікавлених осіб
В європейських країнах, впроваджено схожий підхід до вирішення питань участі у вихованні дитини та визначенні місця проживання. При винесенні рішень судді беруть на себе функцію визначення ступеню прихильності дитини до одного з батьків, ступінь впливу дорослих на формування думки дитини, особливості ставлення дитини до батька та матері із залученням експертів-психологів чи без них.
Досить, показовою в цьому відношенні є справа українського тата, що рішенням суду міста Росток (Німеччина), про визначення місця проживання двох його дітей, повернув дітей батькові до України. В цьому процесі, колегія суду, ретельно вивчивши матеріали справи, поспілкувавшись з дітьми, та розібравшись в особливостях ситуації, визначила що діти знаходяться під психологічним тиском та маніпулюванням матері і, з огляду на життєві умови та обставини батька та матері, дійшла висновку, що в інтересах дітей буде визначення їх місця проживання з батьком та повернення до України.
Характерно що у згаданій справі, теж не обійшлося без суб’єктивного ставлення з боку окремих представників німецьких органів влади. Проте, однозначність і повнота формулювань законів та чіткість механізмів регулювання виконання рішень суду, дали змогу винести рішення та здійснити його виконання, уникаючи впливу сторонніх факторів. Також варто відмітити, що в ході всього процесу з боку представників влади Німеччини були відсутні щонайменші спроби маніпуляції законом, зокрема, використання недіючих, морально застарілих чи тим більше дискримінаційних документів.
Значному прогресу у регулюванні питань участі у вихованні дітей після розпаду сім’ї, в країнах Європи та Північної Америки, сприяли психологи. Дослідження дитячої психології, зокрема стосунків з батьками та впливу на дитину того з батьків, з ким вона проживає, саме і дали можливість напрацювати найбільш дієві механізми захисту дитини. Зокрема, важливим фактором стало введення терміну «Синдрому батьківського відчуження» (PAS) в дитячій психології та застосування його експертами при визначенні психологічного стану дитини.
В Україні ж напрямок дитячої психології, так само, як і дотримання гендерної рівності в сімейному праві, знаходяться на початкових стадіях, що змушує батьків самостійно вивчати всі особливості законодавства та психології в боротьбі з маніпуляціями законом та стереотипами за права своєї дитини та свої права.
Важливу роль в суспільстві останніх десятиліть, в боротьбі за відстоювання прав та свобод, відіграють громадські рухи, що об’єднують людей навколо певної актуальної проблеми та дають змогу поєднати зусилля і знання, викликаючи ефект синергії.
В українському суспільстві, в боротьбі за права батьків на виховання власних дітей, одним з таких рухів стала громадська організація «Батько Має Право». Об’єднавши навколо себе тисячі батьків, матерів, бабусь дідусів, юристів, правозахисників об’єднання стало рушійною силою та дало поштовх до підняття на поверхню і публічного обговорення надважливих питань взаємодії всіх сторін задіяних при визначенні участі у вихованні та місця проживання дитини.
Шлях, який почали батьки, об’єднані єдиною метою, далекий від завершення. Але процес запущено і «Батько Має Право» разом з українським суспільством буде відстоювати законне право кожної дитини на спілкування з батьком та право батька виховувати власну дитину.
