search  
print
28.08.2017 | Яра Скрипник

Всі відтінки сірого. Частина дев’ята. Маріуполь. Ветеран у двадцять два

   

Кава, яку він варить – заміцна для мене, навіть молоко не компенсує гіркоти. Барріста вміло виводить візерунки на поверхні капучіно, а я не можу відвести погляду від нього – хлопчика зі світлими старими очима. Йому 22 – і він ветеран.

Ні, я не жартую і не граю словами – він у 22 роки комісувався з війни, бо отримав інвалідність. На гроші, компенсовані державою за поранення, відкрив маленьку кав’ярню, яку так і назвав – «Veterano Coffee». Вона маячить біля підземного переходу: незвична, україномовна, оформлена у мілітаристському стилі, ніби кидає виклик всьому російськомовному місту. І за стойкою сам господар – у якого за плечима багато чого. Участь у русі «ультрас» – футбольних фанатів, поїздки на Майдан. Сутички на проукраїнських мітингах у Маріуполі, а потім – більше року у батальйоні «Азов». Така незвична для Маріуполя життєва історія. Для міста, де «моя хата з краю», де хапаєшся за горло при в’їзді у місто, бо легені виштовхують забруднене повітря.

Місто з серпня 2014 року живе звичним млявим життям звільненої території – сюди переїхали з окупованого Донбасу обласне СБУ, деякі суди, прокуратури. Переселенці трошки додали життя у цю спокійну заводь, поколотивши, залишивши сліди на воді – та й потому. Розчинилися у вузьких вуличках, пагорбах, Азовському морі, яке ніби соромиться того, що не Чорне. Дива не відбулося – незважаючи на анексію Криму та нестачу місць для відпочинку, маріупольський напрямок не став курортним.

Причин дві – перша об’єктивна. Саме місто та його прилеглі території не пристосовані до масового напливу туристів. Відсутня інфраструктура, море використовується промисловими гігантами з технічною метою. Немає навіть нормального транспортного сполучення з «Великою землею» – до Маріуполя не ходить «Інтерсіті», а ті потяги, що є – не задовольняють можливого попиту.

Друга – суб’єктивна. Місто досі асоціюється з війною. Навіщо далеко ходити – київський футбольний клуб «Динамо» відмовився проводити рядовий виїзний матч у Маріуполі у серпні 2017 року, мотивуючи це великою небезпекою, якої можуть зазнати гравці у місті поруч з війною.

Один з республіканських каналів навіть проілюстрував це сюжетом, де показав обстріл Маріуполя у січні. Щоправда забув зазначити, що це був січень 2015. Страшне 24 січня 2015 року, коли квартал «Східний» та прилеглі території накрило «Градами», 31 людина загинула, більше 110 – поранені. От і злякалися київські футболісти приїхати. Місцевий клуб вийшов з ситуації достойно – по всьому Маріуполю розмістив плакати із закликами прийти на гру: «Якщо вони наважаться – зустрінемо їх разом!».

Так, безперечно, і сьогодні Маріуполь – прифронтове місто. Можна від'їхати буквально десяток кілометрів за його межі – та почути всю симфонію з боку Широкіного та Водяного. Мешканці Сартани, здається, тільки оговталися від масштабних обстрілів, що забрали життя їх односельчан – і 14 жовтня 2014 року, коли терористи цинічно розстріляли похоронну процесію, і у ніч з 16 на 17 серпня 2015 року. Ніхто не каже, що війна тут закінчилася, але ночувати у Авдіївці та у Маріуполі – дві великі різниці.

Донести б ці прости істини до когось. Думаю, у 22-річного ветерана, який варить гірку каву, шансів зробити це більше, ніж у «дядь з телевізору».

 

Фото: https://www.ua-football.com

 

Recommend this post
X




forgot the password

registration

X

X

send me a new password


on top