search  
print
09.09.2017 | Євген Захаров, Олександр Павліченко

Кому потрібна така пенітенціарна реформа?

   

1 вересня 2017 року в газеті «Дзеркало тижня» було опубліковано інтерв’ю з заступником Міністра юстиції України Денисом Чернишовим під назвою «Пенітенціарний гамбіт, або Як навести лад у в’язниці».

Цей матеріал, в якому правозахисників двічі назвали брехунами, ми не могли залишити без уваги, і далі проаналізуємо деякі питання, які були розглянуті.

Питанням дотримання прав осіб, які перебувають в місцях несвободи, Харківська правозахисна група, в якій працюють автори, активно займається вже понад двадцять років, надаючи правову допомогу затриманим, обвинуваченим та засудженим, виступаючи проти порушень, які вчиняла адміністрація МВС та пенітенціарних закладів, найбільш вагомим підтвердженням чому є близько 100 справ, в яких завдяки юристам ХПГ Європейський суд з прав людини вже визнав порушення Україною конвенційних положень. Зокрема, йдеться про такі важливі прецедентні рішення, як «Давидов та інші проти України», «Карабет та інші проти України», де була зафіксована практика побиття засуджених під час проведення масових обшуків. У цих справах Суд встановив порушення Європейської конвенції з прав людини та основоположних свобод через неналежні умови утримання, перевезення, праці осіб, позбавлення волі. Окреме місце займають справи ХПГ про неналежне надання медичної допомоги в місцях несвободи та проблеми осіб, які за станом здоров’я не можуть відбувати покарання. Принагідно можна зазначити, що впродовж всіх років саме Харківська правозахисна група готувала матеріали до щорічної доповіді правозахисних організацій «Права людини в Україні» стосовно дотримання прав в’язнів.

Експертами ХПГ було розроблено вісім пенітенціарних законопроектів, які були внесені на розгляд парламенту. Чотири з них прийняті, три ухвалені в першому читанні та підготовлені до другого читання, ще один прийнятий, але ветований Президентом і далі поки що не розглядався. ХПГ доклала зусиль до включення більше, ніж двох десятків положень до Плану дій з реалізації Національної стратегії у сфері прав людини на період до 2020 року». У деяких із них вона значиться як відповідальна за виконання (за згодою).

Представники Харківської правозахисної групи з квітня 2014 року почали відвідувати пенітенціарні заклади в Україні, здійснюючи візити без попередження до місць несвободи, в яких утримуються засуджені особи. Про діяльність ХПГ в даному напрямку можна ознайомитись тут. За цей час було здійснено понад 50 візитів, при цьому були відвідані більше 30 колоній, поселень та слідчих ізоляторів. Спостерігаючи випадки порушень прав засуджених, монітори ХПГ вказують на конкретні порушення і повідомляють про них адміністрації виправних закладів, в разі відсутності реагування звертаються до Генеральної прокуратури України, Міністерства юстиції України. Окремо слід наголосити на реагуванні з боку Уповноваженого ВРУ з прав людини, спільно з представниками НПМ якого були здійснені окремі моніторингові візити, фіксувалися факти побиття засуджених, подібних тому, які мали місце в Одеському СІЗО і які намагалась приховати адміністрація пенітенціарної служби. Побиття в Одеському СІЗО заперечував й особисто Денис Чернишов (див. тут), і його не виправдовує стверджувана щирість цієї помилки та посилання, що його дезінформували: керівник не може допускати, щоб підлеглі так його дурили.

В інтерв’ю Дениса Чернишова на питання «— Після ліквідації ДПтС було скасовано й медслужбу при ній. Відповідно, і всі лікарські комісії, що готували висновки про стан здоров’я засуджених, що підпадали під звільнення відповідно до статті 84 Кримінально-виконавчого кодексу. З кінця 2016-го по літо 2017-го процедура завмерла, комісій не було, і звільнення хворих припинилося.», наводиться незрозуміла і двозначна відповідь: «—Лікарські комісії зараз діють. Спільний наказ пролежав на узгодженні в МОЗ п’ять місяців. Правозахисники, на жаль, переважно кажуть неправду, оскільки зарплати отримують незрозуміло в кого. Так, комісія дуже довго висіла, з грудня 2016-го по квітень 2017-го. Для нас це теж було проблемою, оскільки в підсумку все виливається в інсинуації з маніпулюванням статистикою. Адже якщо комісія не оглянула й не відпустила людину додому, і вона померла, то кількість смертей у в’язницях зростає. Але справа не тільки в статистиці. По-людськи краще відпустити людину вмирати вдома, а не у в’язниці.»

Ми не знаємо, що мав на увазі Денис Чернишов, коли написав, що «правозахисники, на жаль, переважно кажуть неправду, оскільки зарплати отримують незрозуміло в кого», визнавши, в цьому ж реченні, що СЛК не працювали. Додаємо, що це було наслідком некомпетентності «реформаторів» пенітенціарної системи в Україні, які не виконали вимогу п.7 Постанови № 343 Кабінету Міністрів України від 18 травня 2016 року, щo зобов’язувала Міністерство юстиції у двомісячний строк привести власні нормативно-правові акти у відповідність із цією постановою. Це не було зроблено, і в результаті виникли проблеми, спричинені ліквідацією ДПтСУ, які становили реальну загрозу здоров’ю та життю засуджених. Вислів Чернишова щодо зарплат прямо перегукується з намаганням переслідувати представників громадськості в Україні, які займаються антикорупційними розслідуваннями. Варто зазначити, що такий підхід не новий і вже давно «вдало» використовується Росією для дискредитації та блокування роботи правозахисних організацій, наділених статусом іноземних агентів за отримання грантів від закордонних донорів, що віддає душком епохи розквіту соціалістичного СРСР.

ХПГ вивчає питання надання медичної допомоги засудженим в місцях несвободи та надає адвокатську підтримку засудженим, які не можуть відбувати покарання через стан здоров’я. В 2016 році за допомогою адвокатів ХПГ вдалось звільнити трьох засуджених, ще один помер, не доживши до дня судового засідання. Однак процедура звільнення через суд була ускладнена через ліквідацію Державної пенітенціарної служби України та відсутність механізму, який би створював спеціальні лікарські комісії, що були також ліквідовані, і без висновку яких неможливо було ініціювати самим засудженим клопотання до суду про звільнення за станом здоров’я. Про це був окремий матеріал на сайті ХПГ від 29 травня 2017 року «Дозвіл померти на волі». У цій статті було зазначено таке:

Суди відмовляють у звільненні через відсутність спеціальних лікарських комісій. Реформування Державної пенітенціарної служби України (ДПтС) розпочалось з її ліквідації та передачі функцій Міністерству юстиції України.

Разом з ліквідацією ДПтС було ліквідовано спеціальні лікарські комісії (СЛК) при ДПтС, до повноважень яких входила підготовка висновку про наявність у засудженого хвороб, що підпадають під перелік захворювань, за наявності яких колонія направляє до суду подання про вирішення питання щодо звільнення засудженого від подальшого відбування покарання.

Через ліквідацію спеціальних лікарських комісій при ДПтС і не створення нових СЛК адміністрація та медичні працівники установ виконання покарання позбавлені можливості скласти відповідний висновок та направити до суду клопотання про звільнення засудженого за станом здоров’я.

У випадках коли засуджений сам звертається до суду для вирішення питання про його звільнення від подальшого відбування покарання, суди відмовляють в задоволенні такого клопотання через відсутність СЛК. Наприклад, рішення суду було мотивоване наступним «Так, відповідно до листа центрального міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань і пробації від 03.02.2017 р. № 21-321 вбачається, що спеціальна лікарська комісія управління ДПтС України в м. Києві та Київський області втратила чинність у зв’язку із проведенням реформування Державної пенітенціарної служби України, що у свою чергу призвело до ліквідації управління ДПтС України в м. Києві та Київській області. У зв’язку з цим, суд позбавлений можливості вирішити питання про звільнення засудженого ОСОБА_3 від відбування покарання як такого, що захворів на тяжку хворобу».

Щодо інших результатів реформи в пенітенціарній сфері, то під час моніторингових візитів це питання завжди обговорювалось з представниками адміністрації і, як наслідок, і ми це засвідчуємо, жодного випадку підтвердження залучення когось з них не було встановлено. Їх не залучали ані до обговорення, ані до розробки реформи пенітенціарної системи, хоч там є досвідчені й фахові працівники. Тому було цікаво прочитати про рівень обізнаності Дениса Чернишова з цією ситуацією (див. цитату нижче). Хто з керівників колоній чи СІЗО безпосередньо брав участь у розробці проекту реформи пенітенціарної служби чи консультував розробників, у чемній відповіді Дениса Чернишова не вказується, як і взагалі немає відповіді на поставлене питання.

«Об’їжджаючи виправні колонії, правозахисники цікавляться в адміністрації: чи консультувалися з ними реформатори, чи залучали до реформи? Відповідь скрізь негативна.

— Брехня. Отут я можу навести факти. У приймальні сидить Ірина Бойко — одна з правозахисниць. Ми всіх запросили на розробку закону про пенітенціарну систему. Розбили на блоки, були організовані підгрупи. Ними керували співробітники Мін’юсту, але увійшли туди всі — і Рада Європи, і Червоний Хрест, і національні й іноземні експерти. Тому ми не самі щось вигадали. Ми придумуємо разом. Ми дуже сваримося, і все ж.»

І хоча правозахисників іноді справді запрошують до співпраці, але прислухатися до їхніх рекомендацій у ДКВС не поспішають. Скільки слів вже було сказано юридичною та правозахисною спільнотами про недоцільність створення інституту «пенітенціарних слідчих»! Проте пан Чернишов, мабуть, пристає до популярної в ДКВС думки, мовляв, «свої слідчі порядок точно наведуть». В інтерв’ю Денис Чернишов з цього приводу каже: «Не можу цього прокоментувати. Мене на цій посаді ще не було.» Але ж Закон України «Про Вищу раду правосуддя» ухвалений парламентом 21 грудня 2016 року, а пан Чернишов призначений на посаду заступника міністра юстиції 19 жовтня 2016 року! Якась коротка пам’ять у нього! І правозахисники зверталися до нього, щоб він як керівник цього напряму зупинив це невіглаське безумство, да те там!

Тепер ми знову бачимо брутальні посягання на права людини у свіжому проекті закону «Про пенітенціарну систему». Наприклад, до нього, всупереч попередньому громадському обговоренню були включені норми про:

Посилення закритості пенітенціарних установ шляхом звуження обсягу громадського контролю. Пропонується впровадити раніше не існуючі перепони у відвідуванні цих установ (додаткова акредитація журналістів, надумані «режимні» складнощі та ін.). Це неминуче призведе до зловживань та перешкоджання громадському контролю і, як свідчить досвід, грубих порушень прав людини у майбутньому;

Криміналізацію передачі заборонених предметів до пенітенціарних установ – серед таких предметів можуть бути навіть звичайні фарби, кольорові олівці та гральні карти. Зараз за такі діяння передбачена тільки адміністративна відповідальність;

Пропозицію не зараховувати у строк покарання тримання у приміщенні камерного типу (дисциплінарний захід). Це може призвести до того, що пенітенціарна адміністрація вершитиме долі засуджених і свавільно вирішуватиме, кому «накинути строк», всупереч строку покарання, визначеному рішенням суду.

Різноманітні репресивні пропозиції спостерігаються і у проекті «Паспорту реформи пенітенціарної системи», підготовленому Міністерством. У ньому, всупереч справді прогресивним ідеям самого Паспорту, пропонується криміналізація багатьох діянь – все задля максимального затягування гайок.

Так само нещодавно ми спостерігали жорстке протистояння окремих керівників Мін’юсту скасуванню рудиментарної статті 391 Кримінального кодексу, яка взагалі не має права на існування, що доведено вченими-правниками, і використовується як механізм розправи над «незручними» засудженими, засудженими-скаржниками. Через цю статтю за дисциплінарні порушення режиму засуджені отримують додатковий термін покарання – до трьох років позбавлення волі.

Стверджувалось, що громадськість не розуміється у в’язничному менеджменті і що права людини не вимагають відсутності подібного кримінально-правового інструменту в руках у пенітенціарних співробітників. Тепер до скасування цієї статті прямим текстом закликає Комітет з питань запобігання катуванням Ради Європи (пункт 46 опублікованої у червні 2017 року доповіді КЗК щодо України).

І виникає природне питання: для чого здійснюється ТАКА реформа?

Треба ще виправити декілька помилок, які вказують на невігластво Дениса Чернишова і незнання матеріалу, який він взявся коментувати. Йдеться саме ось про цей фрагмент інтерв’ю: 

«Які рішення Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ) враховуються в реформі пенітенціарної системи?

Не враховуються, а використовуються як аргументи. Оскільки я прийшов з реальної економіки, то кажу колегам з Мінфіну: нещодавно ЄСПЛ ухвалив 40 рішень щодо позовів в’язнів, за якими Україна повинна компенсувати 1,018 млн євро. У Європейському суді зараз 84 тисячі справ проти України. Уявіть, якщо навіть 10 тисяч з них — від в’язнів, що буде з бюджетом? Чи не вигідніше побудувати нормальну систему, ніж платити ці гроші, та ще й з імідж-втратами для країни?

Рішення Європейського суду повинні ВИКОНУВАТИСЯ, а не просто «використовуватися як аргументи», і дивно, що заступник міністра юстиції цього не знає. Денис Чернишов береться розповідати про неіснуючу статистику. Це як у прислів’ї – «Чув дзвін, та не знав, звідки він». Звернемося до річного звіту Європейського суду з прав людини за 2016 рік, де на стор. 192 наведена статистика, в якій чітко вказано: на розгляді в Європейському суді перебуває 18 171 справа (pending cases) від України із загальної кількості 79 750 таких справ. Цифри, наведені ЗАСТУПНИКОМ МІНІСТРА ЮСТИЦІЇ – просто взяті зі стелі і не відповідають дійсності. Із цієї фантастичної інформації подальші висновки про 10 тисяч справ від засуджених вже навіть можна не коментувати… Хоча слід згадати, що усі рішення Європейського суду щодо засуджених в Україні перекладені та опубліковані ХПГ. До речі, країн-членів Ради Європи не 50, як стверджує Денис Чернишов у своєму інтерв’ю, а 47.

Так само Денису Чернишову пора б уже знати, що Європейський комітет із запобігання катуванням та поганому поводженню, той самий, рекомендації якого Мін’юст так наполегливо уже давно не хоче виконувати, працює за Європейською конвенцією із запобігання катуванням, а не за Стамбульським протоколом, як він вказує у своєму інтерв’ю.

Ми сподіваємось, що Денис Чернишов зробить висновки із цієї публікації. Ми побачимо це вже найближчим часом, коли до парламенту надійде проект закону «Про пенітенціарну систему», а також будуть завершені інші ключові для реформи документи: паспорт реформи та додаток до неї, зміни до правил внутрішнього розпорядку установ виконання покарань та СІЗО.

Recommend this post
X




forgot the password

registration

X

X

send me a new password


on top