search  
Human Rights in Ukraine. Website of the Kharkiv Human Rights Protection Group
print
20.02.2019 | Всеволод Речицький

Про цензуру (з приводу перевірки на відповідність Конституції України окремих положень законів України «Про кінематографію» та «Про телебачення і радіомовлення»)

   

Неупереджений аналіз наданого Харківській правозахисній групі тексту «Конституційного подання щодо перевірки на відповідність Конституції України (конституційність) окремих положень Закону України «Про кінематографію» та положень статті 6 Закону України «Про телебачення і радіомовлення» від 09.07.2018 р., № 325/0/01-1»[1] дозволяє зробити висновок про те, що його автори зуміли переконливо викласти свої вимоги та юридично довести, що всі вони підлягають задоволенню у відповідному рішенні Конституційного Суду України (далі – КСУ). Правові якості згаданого подання є дійсно високими, а його обґрунтування – послідовним, переконливим і коректним. Як юридичний документ, подання має ознаки зразкового (модельного) тексту, який можна ефективно використовувати в освітньому процесі. Що ж стосується відповідей на поставлені з приводу «Подання» Конституційним Судом України до академічної спільноти запитання, то вони, на нашу думку, можуть бути зведені до наступного.

За якими ознаками певне діяння необхідно кваліфікувати як прояв цензури?

По-перше, якщо йдеться про судову кваліфікацію проявів цензури з боку КСУ, то Суд не повинен використовувати нормативне визначення цезури, що існує в Україні на рівні поточного законодавства (див. ст. 24 чинного Закону України «Про інформацію» 1992 р.). Адже це визначення може виявитися не лише надто вузьким (цензура в журналістиці, стосовно ЗМІ), але й повністю або частково неконституційним.

По-друге, поняття цензури, й не лише в академічному дискурсі, є багатозначним. У колишньому СРСР поняття цензури було густо забарвлено класовим марксистським підходом: цензура спиралась на цінності т. зв. комуністичної моралі, у якій, як вважав Володимир Ленін, «моральність висновується з інтересів класової боротьби пролетаріату».[2]

За цих обставин КСУ мав би користуватися лише ідеологічно неупередженими джерелами. Можливо, такими, як «Энциклопедический словарь Брокгауза и Эфрона» (1891-1907), «Encyclopedia Britannica» (1974), «The New Columbia Encyclopedia» (1975) тощо. Останні англомовні джерела є недоступними в Національному юридичному університеті ім. Ярослава Мудрого, але можуть зберігатися в Науковій бібліотеці України ім. В. Вернадського.

У найбільш загальному розумінні цензура означає, як правило, попередню офіційну перевірку символічної форми[3] – певного художнього або наукового тексту, фотографії, фільму, іншого рухомого або стаціонарного зображення, скульптурного об’єму, нотного запису, голограми, будь-якого іншого інформаційного гештальту (тут: композиційно цілісної, нероз’ємної символічної сполуки) на предмет її відповідності заздалегідь визначеним (офіційно або офіціозно) критеріям чи стандартам.

У цьому ж контексті можна говорити про явище самоцензури, коли критерії або програма подібної перевірки є ідеологічно, естетично або іншим чином «імплантованою» в свідомість чи підсвідомість творця інформаційного продукту, його транслятора, ретранслятора, власника тощо, якщо останні володіють правом або можливістю його змістовної модифікації чи редагування.

Як прийнято вважати, в США цензура в гуманітарній сфері перестала існувати приблизно в 30-ті роки ХХ століття, зокрема, після оприлюднення творів Генрі Міллера. Сучасна ж конституційна доктрина США взагалі не визнає існування «хибних ідей». Якість і ефективність будь-якого символічного продукту чи зразка тут має встановлюватися (визнаватись/заперечуватись) виключно в конкурентній атмосфері ринку. У свою чергу, інформаційна «какофонія» на ринку символічних репрезентацій визнається Верховним Судом США «ознакою не слабкості, а могутності [американської] держави».[4]

Згідно з низкою правових позицій вищої судової ланки Сполучених Штатів, якість практично будь-яких продуктів людської творчості не може визначатися апріорі експертним шляхом, а тому підлягає необмеженій критиці, перевірці й вільній оцінці з боку зацікавленої громадськості.

Варто також спеціально наголосити на тому, що після внесення в лютому 2019 р. змін до чинної Конституції щодо уточнення офіційного політичного курсу України, орієнтація всіх гілок державної влади України на цінності євроатлантичного конституціоналізму (зокрема, Першу поправку в контексті Білля про права 1791 р., ст. 13 Хартії засадничих прав Євросоюзу 2009 р. тощо) є нормативно обов’язковою (з урахуванням особливостей реалізації конституційних преамбул тощо).

Самоочевидним, на наше переконання, є й те, що заборона цензури в частині третій ст. 15 українського Основного Закону не поширюється на існуючий в Україні режим охорони державної або іншої захищеної законом таємниці, випадки перлюстрації особистої кореспонденції військовослужбовців в умовах війни або збройного конфлікту, а також на особливий режим проведення бойових, розвідувальних та інших секретних операцій.

За якими ознаками певне діяння необхідно кваліфікувати як пропаганду?

Відповідь на це запитання передбачає практично необмежену кількість формальних і неформальних методологічних підходів. Однак у будь-якому випадку зрозумілим є те, що й тут КСУ не повинен користуватися нормативними визначеннями понять, що їх можна запозичити з поточного законодавства. Заборона спиратися при тлумаченні норм основного закону на правові норми неконституційного рівня є елементом офіційної конституційної доктрини Литовської Республіки.[5] На нашу думку, було б корисним і своєчасним почати використовувати аналогічний підхід у діяльності вітчизняного Конституційного Суду.

З точки зору загальних уявлень, у більшості випадків пропаганда є глибокою, насиченою за змістом і майже персонально орієнтованою популяризацією певних уявлень, цінностей та ідей в середовищі співчутливих реципієнтів. Цим пропаганда традиційно відрізняється від агітації, яка є популяризацією цінностей та ідей, розрахованих на широкі людські маси (наприклад, на демонстрацію, мітинг, flash mob тощо).

При цьому виглядає так, що ні агітація, ні пропаганда не можуть здійснюватися спонтанно, не усвідомлювано, тобто без умислу на досягнення конкретної ідеологічної цілі. Як зауважив із цього приводу свого часу Жан-Поль Сартр, «неможливо написати гарний роман на славу антисемітизму».[6]

Які існують критерії обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина в інтересах національної безпеки держави у мирний час, у разі запровадження воєнного або надзвичайного стану?

Очевидно, що ці критерії не існують і не можуть існувати в якійсь наперед заданій, абстрактній формі. Рівень загрози національним інтересам, так само як і рівень та інтенсивність реагування на цю загрозу зазвичай визначаються рамками дискреційних повноважень глави держави – канцлера, президента тощо. За одних історичних або географічних умов перегляд фільму «Броненосец Потемкин» може спровокувати народне повстання, за інших – викликати реакцію нудьги в колі експертів.

«Що для одних є лайкою, іншим служить піснею кохання» – приблизно так виглядає український переклад класичної формули американської Феміди[7]. Одна й та сама політична промова чи виступ активіста в різних аудиторіях може спровокувати зовсім різні наслідки… Прикладів можна навести доволі. Символічна реальність людської свідомості та уяви функціонує в безлічі модифікацій, отже, західне правозастосування реагує, як правило, лише на кінетичну, а не потенційну загрозу, що час від часу продукується, на думку різних служб безпеки, в інтелектуальних колах. Тобто на Заході добре розуміють різницю між свободою перформативних (Джон Остін), з одного боку, та звичайних – з іншого, висловлювань.

Перформативними висловлюваннями в політичній практиці прийнято вважати символічні висловлювання (жест, слово, візуальна демонстрація тощо), які не лише здатні спричинити, але й реально спричиняють живу поведінкову реакцію аудиторії. Йдеться про хаотичне або цілеспрямоване переміщення людей, їх безпосередню фізичну (зокрема, насильницьку) дію.

Якщо між символічною демонстрацією (висловлюванням) й фізичною реакцією на неї пролягає помітний проміжок часу (люфт, розрив причинного ланцюга), тоді ці висловлювання не повинні вважатися перформативними (аналогом дії) й не можуть переслідуватися в судовому порядку. Подібний підхід є традиційним для збалансованої правової оцінки інтенсивності публічних висловлювань у Сполучених Штатах. У інших країнах Заходу межі свободи слова визначаються, як правило, вужче. Наприклад, не викликає сумніву те, що люди, які нині проживають на території «кривавих» або «чорних» земель Тімоті Снайдера, є більш чутливими по відношенню до вербальних, візуальних чи будь-яких інших символічних демонстрацій, ніж австралійські аборигени. Подібне чутливе ставлення до свободи вираження поглядів є помітним на прикладі Конституції Польщі (1997), яка відверто не толерує ідеологію нацизму, комунізму та фашизму.

Який зміст свободи творчості людини та її права на інформацію, а також які допустимі критерії їх обмеження у мирний час, у разі запровадження воєнного або надзвичайного стану?

Виглядає так, що це питання має більшою мірою політичний, моральний і навіть естетичний, а не юридичний вимір і характер. У мусульманських країнах свобода інформації й свобода творчості, з правової точки зору, виглядають відносно вузькими. У західноєвропейських християнських країнах, як прийнято вважати, навіть під час війни обмеження на інформаційний обмін та інтелектуальну свободу стосуються більшою мірою конкретних даних, а не моральних чи естетичних позицій і точок зору.

Жителів Сполучених Штатів прийнято вважати більш волелюбними, ніж європейці, а європейці діляться, в свою чергу, на західних, центральних та східних, уявлення яких про свободу творчості чи цензуру є помітно різними. Наприклад, фалічні скульптури в сучасній Україні все ще можуть спровокувати скандал серед еліти PEN-клубу. З іншого боку, як усім відомо, «Mein Kampf» разом із фільмами Ленні Рифеншталь були доступними в Україні ще тоді, коли їх оприлюднення заборонялось в ФРН.

«Інтелігентних» агентів радянської розвідки, які попадалися в руки західних секретних служб, після ув’язнення, як правило, відпускали додому. Навпаки, іноземних резидентів, спійманих в СРСР, зазвичай страчували. Усе це свідчить на користь того, що виробити сталі (універсальні) критерії обмеження свободи інтелектуальних імпровізацій без аналізу національного контексту й культурних традицій навряд чи можливо.

З урахуванням існуючих джерел, свобода творчості означає поняття, що використовується в праві для позначення одного з найбільш актуальних у світі, але все ще «затіненого» в українському контексті, суб’єктивного права. У філософському сенсі свобода творчості означає людську здатність налаштовувати по-новому елементи поля своєї свідомості (Абрахам Моль).

У свою чергу, самою творчістю прийнято вважати будь-який людський акт, оригінальну ідею або продукт, який суттєво змінив існуючий культурний домен або створив інший (M. Csikszentmihalyi). Прийнято вважати, що художня, наукова або інша творчість є ефективним засобом звільнення людини від психічного пригнічення, результатом сублімації енергії індивіда, перенесення її на інші сфери. Творчість майже завжди являє собою вихід за рамки замкненого середовища, руйнування його кордонів. Невипадково здатність до творчості Едмунд Гуссерль вважав одним з найбільш важливих проявів людської екзистенції.

Наукова теорія творчості почала розвиватись у 50-ті роки ХХ століття. При цьому в академічному слововжитку використовувались два терміни: creativity — для позначення власне творчості, та creativeactivity (creativework) — для позначення більш широкої інноваційної діяльності. У 60-х роках ХХ століття творчість сприймалась в якості одного з важливих способів подолання феномену відчуження в індустріальному світі. Найчастіше метою й виправданням творчості є символічний продукт – не стільки результат роботи на замовлення, скільки предметне втілення духовних цінностей, глибоких внутрішніх устремлінь людини.

На думку Амітаї Етціоні (A. Etzioni), в епоху модерну сформувалися дві еволюційних тенденції в розвитку творчого процесу: перша проявила себе в розділенні людської активності на операції з предметними, з одного боку, й символічними – з іншого, об’єктами. Друга – полягала в тому, що творчість набувала рис вражаючої багатоплановості.

Відповідно, свободу творчості стали розглядати як культурний імператив – похідну від взаємодії трьох елементів: 1) культури, яка містить в собі основні символічні правила; 2) індивіда – як винахідника й постачальника новизни; 3) експертизи творчого символічного продукту ринком. У будь-якому випадку свобода творчості є закономірним результатом взаємодії індивідуальної свідомості з щільним соціальним і культурним контекстом.

Принципова відмінність творчості від рутинної праці полягає в її мотивації: творчість відображає в собі специфічне прагнення індивіда до неутилітарної діяльності. З іншого боку, творчість не є простим синонімом винахідливості. У постіндустріальному світі творча здатність обґрунтовано вважається прерогативою меритократії таланту. На думку Альфреда Уайтхеда, в концептуальному сенсі творчість являє собою сутність, яка характеризує кінцеву природу факту. Нове несподівано виникає там, де його раніше не існувало – у цьому полягає суть творчої спроможності.

У філософії Спінози творець – це індивід, чиї особисті якості відобразилися в характері виробленого ним продукту. Отже, якщо в мозку людини дійсно існують особливі групи нейронів, які відповідають за неповторність людської особистості (ця гіпотеза відображена в наукових джерелах), то саме вони визначають унікальну спроможність творця. При цьому свобода творчості є гарантом вираження такої особистості, яка відкидає більшість існуючих зразків і трафаретів. Оскільки ж шедевр і підробка, як вважають мистецтвознавці, розрізняються між собою тонкими нюансами розбіжностей, будь-яке владне втручання у творчий процес деморалізує художника та є згубним для мистецтва (див. Густав Курбе, Симона Вейль, Фредерік Джеймісон тощо).

Західний конституціоналізм охороняє свободу творчості, оскільки лідируючі країни не схильні покладатися на новизну, апробовану іншими. Крім того, творчість є надзвичайно важливою ще й тому, що лише передовими суспільствами неможливо маніпулювати.

Сучасний юридичний захист свободи творчості вимагає охорони інтелектуальної власності в поєднанні з гарантіями інтелектуальної свободи. У свою чергу, гарантії самовираження індивіда передбачають необмежений доступ авторів і громадськості до ринку творчих зразків. Слід особливо підкреслити те, що в конституційній доктрині США права споживачів творчих продуктів (тобто їх аудиторії) захищаються навіть більшою мірою, ніж авторське право. Право знати тут формально-юридично переважає право творити.

У наш час свобода творчості зазвичай вкладається в рамки регулятивних можливостей конституційного й міжнародного права. При цьому її можна вважати елементом глобального інформаційного права, адже в більшості випадків творець є постачальником інформації, яка виробляється й поширюється незалежно від політичних домовленостей чи державних кордонів.

З точки зору структури творчого процесу, творець знаходиться в стані перманентної комунікації з ринком та іншими творцями – своїми попередниками й сучасниками. Не дивно що справжня творчість вважається складною й чутливою роботою, яка вимагає в якості своїх необхідних і достатніх умов конкуренцію, критику й режим невтручання.

Утім, у наш час конституційних гарантій свободи творчості вимагає не тільки мистецтво, наука й освіта, але й логіка майже будь-якого успішного виробництва. Тобто свободі творчості притаманні риси органічної нормативності. Маючи справу з чутливою й крихкою творчістю, ми опиняємося «без захисту, без методу, повністю дезорієнтованими» (Жан Полан). Це означає, що правило в даному випадку полягає в тому, що для творчої імпровізації не існує правил.

Суспільство є зацікавленим у свободі творчості, якій воно завдячує своїми успіхами. Під впливом творчості фізичний світ стає все більш піддатливим і «пластичним». З іншого боку, свобода творчості передбачає постійну незгоду творця із status quo, тобто майже системний нонконформізм. Й саме тому між творчістю й творцями, з одного боку, й апаратом держави – з іншого, складаються далеко не прості стосунки.

Хоча творчість реалізується в межах певних тенденцій, концепцій і стилів, справжні результати творчості передбачити неможливо. Підтримувати творчу здатність правовими засобами — означає свідомо стимулювати свободу імпровізації й повну непередбачуваність творчих здобутків. Між тим, як відомо, будь-яка держава плекає й свято вірить у передбачуваність і порядок.

Символічний творчий продукт являє собою інформаційне повідомлення, яким творець ділиться з іншими. Оскільки мета творчості може суттєво розходитися з кон’юнктурою ринку, творчість потребує наявності меценатів з незалежними статками, які першими можуть розпізнати й вчасно підтримати талант. Не дивно, що ринковий капіталізм виявився найбільш сприйнятливим для творчих звершень. Що ж стосується централізованих економічних систем, то вони виявилися придатними, більшою мірою, лише для копіювання. Посттоталітарні режими також зацікавлені в результатах творчості, але при цьому страждають від обтяжливої позасвідомої пролонгації колективістичних пріоритетів. Ця обставина добре пояснює те, чому в посттоталітарній Україні влада та її офіційні агенти так часто не розуміють логіки спонтанних процесів.

Запорукою творчості є відсутність будь-яких обмежень на її предмет, тематичну спрямованість і стиль. Адже в капіталістичному індивідуалістичному суспільстві ефективність творчості «перевіряється» виключно ринком. Натомість у суспільстві, яке десятиліттями плекало колективізм й жило за планом, непередбачуваність і некерованість творчості все ще можуть викликати недовіру й підозру.

Перехідні суспільства на зразок України нерідко формують свої правові системи шляхом прямих і непрямих запозичень, копіювання західних нормативних моделей і зразків. Внаслідок цього на вітчизняних теренах часто можна спостерігати явище, коли формальний («риторичний») конституціоналізм суттєво випереджає неформальні правові здобутки. При цьому закріплення низки конституційних цінностей і гарантій може входити в гостре протиріччя з реальним менталітетом політичних очільників країни.

У випадку України це стосується норм Основного Закону щодо життя й здоров’я людини як «найвищої соціальної цінності» (ст. 3), надійності гарантій приватної власності на землю (ст. 13), реальних меж свободи вираження поглядів (ст. 34), глибини усвідомлення верховенства права (останнє входить у протиріччя з широким розповсюдженням пільг і субсидій – ст. 8). На жаль, Основний Закон України досі дозволяє конфіскацію майна, набутого законним шляхом (безпрецедентно для Європи), дозволяє вилучення приватної власності задля суспільних потреб за цінами собівартості, а не за ринковими цінами (як от в Основному Законі ПАР) тощо.

При цьому звертає на себе увагу й пряме ігнорування Українською державою конституційної заборони цензури (частина третя ст. 15). Про це яскраво свідчить перелік публікацій «Української правди» та дочірньої до неї «Європейської правди» лише за кілька останніх років:

«Рада дозволила штрафувати канали і радіо за сепаратизм» (01.11.16); «Держкіно заборонило фільм Warner Bros з Тілем Швайгером через майора ФСБ» (12.11.16); «Держкіно заборонило ще один російський серіал» (04.11.16); «Держагентство заборонило ще 34 російських фільми та серіали» (25.06.16); “«Життя розсудить». Держкіно заборонило 7 російських серіалів, бо при реєстрації збрехали” (22.11.16); В. Кириленко «Кінець книжковій отруті» (06.12.16); «У Києві скасували показ фільму про Волинську трагедію» (17.10.16); “«Одного разу в Ростові» та інші. Держкіно не пустило на екрани 12 фільмів та серіалів» (24.10.16); «Порошенко ввів в дію рішення РНБО, що передбачає блокування сайтів» (18.02.17); «Рада заборонила пропагандистські книги з Росії» (08.12.16); «Юристи Порошенка за потреби подаватимуть позови на ті ЗМІ, хто цитуватиме Онищенка» (09.12.16); «Шкіряк ініціює заборону «В контакте» та «Одноклассников» в Україні» (16.02.17); «ООН і ОБСЄ пояснили, коли можна блокувати сайти» (06.03.17); «Україна знову опустилася в рейтингу свободи інтернету» (14.11.16); В. Кириленко «Книжкова деколонізація продовжується» (05.04.17); «АП розіслала «темники», як виправдати скандальні правки до декларування» (28.03.17); «СБУ готується заблокувати ще 100 сайтів із пропагандою Росії» (12.02.19); «В Україну заборонили ввозити ще 9 книг із РФ через географічні «помилки» (22.02.18); «У Дніпрі театр скасував російськомовну виставу після погроз «Правого сектора» (12.04.18); «Свобода слова чи безпека: як розділилася Європа щодо заборони соцмереж та «Яндексу» (17.05.17); «У Держдепі закликали Україну поважати свободу слова» (18.05.17); «Як українські суди блокують сайти в обхід закону» (30.05.18); «Рівень свободи преси в Європі найкрихкіший з кінця холодної війни – звіт» (12.02.19); “Омбудсмен КМУ по гендерным вопросам Левченко обратился в СБУ относительно призывов «запретить пропаганду гомосексуализма»” («Цензор НЕТ» – 08.12.18); «Трансляція Самойлової все одно порушує закон України – Кириленко» (23.03.17); В. Яворський «Заборона російськомовного культурного продукту: чому мовчить Омбудсмен?» (06.11.18); «Франківська облрада просить захистити українську сім’ю від геїв» (07.12.18) тощо.

Утім, ситуація з толеруванням ідеологічної цензури в сучасній Україні не є унікальною. Ще в першій половині ХХ століття Олег Ольжич (1907-1944) із цього приводу писав:

Ну, та й чистять

Ну, та й чистять, ну, й чухрають –
Бо за діло: не гріши!
Як з гармати, вилітають 
Із рядів "товариші".

В того баба вірить в Бога,
Цей – бандитський старшина: 
Досі жовта призьба в нього 
І підсинена стіна.

Цей – куркуль, та ще й завзятий, 
Бо глузуючи з погроз,
Дозволяє поросяті 
Підривати наш колхоз.

Цей хвалив горілку царську,
А совєтську зневажав;
Той під квочку пролетарську 
Плімутрочі яйця клав.

Цей сякався не рукою 
І краватку все носив;
Тих Рябко перед війною 
З поліційним псом дружив.

Київ, Харків і Одеса –
Всіх вичищують підряд. 
Залишаться: тов. Колесса,
Тов. Студинський, тов. Щурат...

Що ж стосується гарантій свободи творчості в міжнародному праві, то у ст. 27 Загальної декларації прав людини (1948) говориться про те, що «кожна людина має право вільно брати участь у культурному житті суспільства, втішатися мистецтвом, брати участь у науковому прогресі й користуватися його благами». При цьому «кожна людина має право на захист її моральних і матеріальних інтересів, що є результатом наукових, літературних або художніх праць, автором яких вона є».

У ст. 15 Міжнародного пакту про економічні, соціальні й культурні права (1966) міститься визнання права кожного на участь в культурному житті, яке передбачає можливість користуватися результатами наукового поступу, знаходити захист для своїх «моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв’язку з будь-якими науковими, літературними чи художніми працями».

Пакт зобов’язує всіх «поважати свободу, необхідну для наукових досліджень і творчої діяльності», а також визнає ту «користь, що її дають заохочення й розвиток міжнародних контактів та співробітництва в науковій і культурній сферах».

Свобода творчості захищається ст. 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (1950), у якій стверджується, що «кожен має право на свободу вираження поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів», а також ст. 13 Хартії засадничих прав Євросоюзу (чинна з 2009 р.), яка проголосила літературу, мистецтво та наукові дослідження вільними від обмежень. Хартія гарантує повагу до академічної свободи, свободи вираження поглядів, а також право на доступ до публічної інформації. Вона містить в собі чотири фундаментальних права, присвячених різним аспектам інформаційної свободи.

Міжнародно-правові гарантії свободи творчості передбачаються низкою документів ООН, зокрема, Декларацією ЮНЕСКО про расу і расові забобони від 27 листопада 1978 р., яка закликає наукову спільноту до «проведення об’єктивних досліджень на широкій міждисциплінарній основі», а держави – усіляко сприяти у цьому.

У ст. 5 Декларації про соціальний прогрес і розвиток (Резолюція 2542 (XXIV) Генеральної Асамблеї від 11 грудня 1969 р.) визнається, що «соціальний прогрес і розвиток» потребують ефективного використання всіх інтелектуальних здібностей людини. У свою чергу, Декларація про право на розвиток (Резолюція Генеральної Асамблеї 41/128 від 4 грудня 1986 р.) визнає людину суб’єктом, якому належить право користуватися благами прогресу. При цьому «право на розвиток» окремо визнається «невід’ємним правом людини».

На національному рівні свобода творчості забезпечується, переважно, нормами конституційного та цивільного права. У США свобода творчості захищається Першою поправкою до Конституції (1791), яка виводить творчу (інтелектуальну) свободу на захищений навіть від можливого законодавчого втручання рівень. Конгресу США забороняється ухвалювати закони, які могли б обмежувати свободу совісті, слова та преси. Низкою рішень Верховного Суду США під захист Першої поправки нині віднесено також свободу обміну інформацією в Інтернеті, а також академічну свободу (свободу університетів).

Крім того, європейський захист свободи творчості на конституційному рівні забезпечується гарантіями свободи в цілому. Зокрема, захист категорії (як найбільш широкого поняття) свободи здійснюється національними основними законами через:

1) проголошення свободи в якості державної мети або вищої соціальної цінності;

2) закріплення свободи як вищої правової категорії;

3) визнання суб’єктивних прав і свобод з широким діапазоном версій і способів їх використання;

4) відмови від патерналістських соціально-економічних прав другого покоління;

5) утвердження свободи в якості основи конституційного ладу;

6) закріплення спеціальних механізмів захисту творчої ініціативи.

Ці та інші подібні до них юридичні інструменти є початковими умовами культурної динаміки, якої вимагає творчість. У Конституції України (1996) свобода творчості прямо забезпечується нормами ст. 54, відповідно до якої:

«Громадянам гарантується свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості, захист інтелектуальної власності, їхніх авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв’язку з різними видами інтелектуальної діяльності.

Кожний громадянин має право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності; ніхто не може використовувати або поширювати їх без його згоди, за винятками, встановленими законом.

 Держава сприяє розвиткові науки, встановленню наукових зв’язків України зі світовим співтовариством».

На жаль, свобода літературної, художньої, наукової й технічної творчості визнається Конституцією України 1996 р. лише по відношенню до громадян, хоча зазвичай в ліберально-демократичній країні свобода творчості належить кожному. При цьому, на відміну від США, де свобода творчості захищається правом не лише для творців, але й на рівні їх аудиторії («право знати»), європейські стандарти захисту свободи творчості роблять більший акцент на гарантіях авторського права.

Що ж стосується обмежень на свободу творчості у кризовий час, то ця тема виглядає доволі штучною. Більш актуальним у цьому відношенні є питання про спокусу обмеження (дозування, фільтрування) інформації з боку органів влади під приводом воєнного або надзвичайного стану. Йдеться про ситуацію, коли офіційне обмеження свободи творчості й поширення інформації обумовлюється не стільки інтересами національної безпеки чи захистом прав інших людей, скільки прагненням політичних лідерів і посадових осіб уникнути політичної конкуренції, запобігти деградації свого іміджу або втаємничити від громадськості факти здійснених ними або їх оточенням злочинів і правопорушень.

Чи можна вважати розгляд питання про включення особи до Переліку осіб, які створюють загрозу національній безпеці, різновидом публічного обвинувачення особи?

Очевидно, що включення окремої фізичної або юридичної особи до офіційного чи офіціозного «переліку осіб, що становлять загрозу національній безпеці», є різновидом публічного обвинувачення. Якщо відповідний «сірий список» є оприлюдненим і загальнодоступним, то й обвинувачення має вважатися публічним. Подібне обвинувачення є одним з різновидів соціальної стигматизації, засобом примусового наділення особи комплексом вини чи жертви тощо. Зазвичай подібна акція підриває професійну репутацію особи на широкому спектрі ринків, звужує коло її ділового спілкування, впливає на самооцінку й престиж.

Звісно, все це не виключає ситуації, коли обвинувачена особа внаслідок акту публічного засудження набуває більш широкої популярності й визнання. Однак подібний ефект не є закономірним. Хоча він дійсно мав місце по відношенню до таких фігур, як Йосиф Бродський, Рудольф Нурієв чи Михаїл Баришніков, у більшості випадків наділення індивіда титулом особи, яка визнається… «зрадником батьківщини» або «загрожує національній безпеці», призводить до негативних і руйнівних наслідків.

Чи допустимо запроваджувати колективну відповідальність авторів, виконавців та виробників фільму шляхом відмови у видачі державного посвідчення на право розповсюдження і демонстрування фільмів у разі вчинення фізичною особою, яка є одним із учасників фільму, діянь, за які вона включена до Переліку осіб, які становлять загрозу національній безпеці?

Відповідь на це запитання, як видається, має бути негативною («недопустимо»). Адже громадянське суспільство ніколи достеменно не знає, чому саме конкретну особу оголошено такою, що вона становить загрозу національній безпеці. Якщо в країні панує жорстокий авторитаризм і диктатура, більшість її творчої еліти ризикує опинитися в статусі «осіб, що загрожують національній безпеці». Якщо ж країна є втіленням ліберальної демократії західного типу, то оголошення будь-кого її ідеологічним ворогом чи політичним опонентом не означає розширення такої оцінки до заборони демонстрації чи продажу її творчих здобутків на ринку. Власне, саме так працює у західному світі принцип терпимості.

На відміну від тоталітарних і авторитарних режимів, країни ліберальної демократії західного зразка, уподібнитися до яких прагне Україна, залишаються толерантними (терпимими) навіть в ситуації глибокого ідеологічного протистояння. Звісно, йдеться саме про ідейний конфлікт, а не про випадок доведеного в суді порушення суб’єктом кримінальної чи іншої галузі права.

Українське право не знає кримінальної відповідальності творчих колективів в особі кінематографічних студій чи симфонічних оркестрів. Так само в Україні немає юридичних підстав вважати, що корпорації, фірми, редакційні колегії тощо (не кажучи вже про аудиторію вітчизняних глядачів і слухачів), повинні нести на собі негативні насідки (фінансові збитки) через присутність у їхньому штаті осіб, що знаходяться з Україною в ідеологічному протистоянні. Як стверджується в частині другій ст. 15 Основного Закону, «жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов’язкова».

Заперечення або відмова від конкретного символічного продуту (книжки, фільму, телесеріалу) лише на тій підставі, що до його вироблення була причетна особа, яку держава вважає небезпечною для себе, не підтримується засадами верховенства права й сучасним розумінням того, де проходять межі інтелектуальної свободи.

Саме в країнах Західної Європи, Канаді й США, на уподібнення до яких спрямований конституційний вектор України, є загальнодоступними творчі здобутки таких контроверсійних осіб, як Мао Цзедун, Гітлер, Сталін, Ленін, Троцький, Муаммар Аль-Каддафі, Кастро й Че Гевара. Те саме стосується мемуарів найпомітніших фігур Третього рейху, англомовного (першого) видання Великої радянської енциклопедії, фільмів Ленні Рифеншталь тощо.

Утім, характерну для Заходу граничну терпимість в царині символічної реальності можна пояснити також серйозними аргументами стратегічного рівня.

Узагальнення

Реальність сучасного світу можна розділити на два умовно автономних сегменти. Йдеться, зокрема, про предметно-фізичну (матеріальну) та символічну (ідеальну) реальність. Символічна реальність являє собою простір людської свідомості та уяви, в якому всі предмети та явища оточуючої нас дійсності виступають у віддзеркаленій якості образів, знаків і символів, за допомогою яких суспільство організує свою активність й за посередництвом яких відбувається наша взаємодія з іншими людьми та оточуючим довкіллям.[8]

Якщо в предметно-фізичному світі в якості його законів виступають, так звані, норми-константи (лінійність часу, швидкість звуку й світла, інерція, гравітація, період напіврозпаду, закони Ісаака Ньютона тощо), то в світі символічних форм (наука, література, мистецтво, релігія) діють синтетичні правила, до яких фахівці відносять інтелектуальну свободу, множинність (варіативність) поглядів та ідей, терпимість та особисту етичну відповідальність.

У просторі символічної реальності («символічних форм» – Ернст Кассірер) норми-константи не мають великого значення, оскільки вони там майже ні на що не впливають. Ба більше, в світі, побудованому на інтелектуальній свободі й силі уяви, діє лише одна нормативна вимога: «anything goes» (допустимо все). У свою чергу, більшість символічних процесів, що відбуваються в людському мозку, описуються за допомогою поняття інформації як «кількості непередбачуваного в повідомленні» (Абрахам Моль).

При цьому чим більшу кількість інформації (новизни у повідомленні) закладається в рішення політичного, адміністративного чи естетичного спрямування, тим більшої конкурентоздатності й ефективності набуває їх результат. Це означає, що в кібернетичному (управлінському) сенсі поділу інформації на «погану» й «хорошу», «добру» й «злу», «корисну» й «шкідливу» не існує. Завжди перемагає той, хто більше знає й більшому навчився. Це правило діє практично на всіх символічних ринках. Воно визначає світові рейтинги поп-зірок так само, як і найуспішніших промислових корпорацій. Усе це відбувається як в масштабі окремих країн, так і світових регіонів. Суб’єкт, який оволодів інтелектуальним спадком не лише вишуканих поетів і філософів, але й схиблених на жадобі до влади монстрів, є краще підготовленим для змагання, ніж той, хто обмежився лише романтиками. Варто підкреслити, що аналогічні правила є volens-nolens застосовними також до пересічних споживачів книжкових новинок чи телесеріалів.

З цього випливає, що країни, які з кращими намірами плекають у себе приховану або неприховану цензуру, є стратегічно приреченими на поразку в світових перегонах. Якщо росіяни або американці споживатимуть символічний продукт у обсязі, що є недоступним для українців, вони невідворотно випереджатимуть останніх. Невипадково Юрій Шерех (Шевельов) на початку ХХ століття називав найбільшою загрозою для України культурну «провінційність». На його переконання, саме вона має бути подоланою нами в першу чергу.

Нині Україна перебуває на долині світових рейтингових списків. Українці витрачають на носії інформації приблизно у 100 разів менше коштів, ніж американці й німці, а вітчизняних університетів дарма шукати в престижних списках. Зарплата українського професора є меншою за платню сержанта поліції, й це лише початок у переліку культурних негараздів.

З іншого боку, зарплата суддів Конституційного Суду України – найбіднішої країни Європи – дорівнює європейському рівню. Тобто судді володіють реальною можливістю занурюватися в триб життя, що є подібним до стилю життя пересічних французів, німців або британців. Здається, це мало б їх спонукати «одним розчерком пера» покінчити з поточним цезурним законодавством. З іншого боку, й це тягнеться у нас ще від сталінських часів, position obliged…

Утім, цією констатацією тема цензури в Україні не обмежується. Якщо ми дозволимо собі стати на позицію прихильників контролю за відкритим інформаційним контентом, тоді цей контент доведеться вважати небезпечним і для самих цензорів. У ролі останніх в Україні виступають довірені експертні кадри й аналітичні структури СБУ, МВС, прокуратури тощо. Отже, якщо відкрита інформація з Росії є шкідливою, то в першу чергу від неї мають потерпати вітчизняні правоохоронні структури. Адже лише вони мають знайомитися з подібною інформацією, маючи до неї відкритий доступ.

Пригадується, як у радянські часи друкований у Сполучених Штатах російською мовою журнал «Америка» розсилався в непрозорих конвертах комуністичній номенклатурі не нижче районного рівня. Партійні секретарі на журнал не дуже зважали, однак ним зачитувалися їх діти. Згодом саме з них вийшли численні «прораби» Горбачовської перебудови. За логікою цього прикладу, ситуація виглядає так, що доступ до сумнівного російського контенту має бути закритий у першу чергу для українських спецслужб і вітчизняного політичного істеблішменту.

Насправді ж право знати про все, що відбувається в світі, має належати не державі-слузі, а хазяїну-громадянському суспільству. Ця вимога безпосередньо витікає з теорії народного суверенітету. Тобто спочатку народ і його права, а потім держава та її прерогативи. Держава має право й обов’язок охороняти державні та інші таємниці, однак це не означає, що вона має право втаємничувати відкриту інформацію довільно. Неформальна українська цензура вочевидь порушує цей принцип. На щастя, непідробна заборона цезури є класичним надбанням кращих основних законів євроатлантичного світу.

20 лютого 2019 р.


[1] Текст «Подання» розміщено з дозволу його авторів на сайті Харківської правозахисної групи.

[2] Докладніше: Ленин В. Задачи союзов молодежи: Речь на III Всероссийском съезде Российского Коммунистического Союза Молодежи 2 октября 1920 г.

[3] Ґрунтовні праці, присвячені дослідженню «символічних форм» належить, зокрема, Ернсту Касіреру та Сьюзен Лангер.

[4] Див. докладніше: Свобода слова. Рішення Верховного Суду США. – Харків: ХПГ, Вид-во «Optima», 2004; Свобода преси. Рішення Верховного Суду США. – Харків: ХПГ, Вид-во «Optima», 2004.

[5] Див.: Жалімас Д. Офіційна конституційна доктрина: концепція, значення і основні принципи розвитку // Філософія права і загальна теорія права, № 1-2, 2016. – С. 267-280.

[6] Див.: Речицкий В. Символическая реальность и право. – Львів: Вид-во «ВНТЛ-класика», 2007. – С. 447.

[7] Див.: Freedom of Speech Decisions of the United States Supreme Court. – San Diego, Calif.: Excellent Books, 1996. – P. 170.

[8] Див.: Речицкий В. Символическая реальность и право. – Львів: Вид-во «ВНТЛ-класика», 2007. – С. 71.

Recommend this post
X




forgot the password

registration

X

X

send me a new password