MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Формування підходів Європейського суду з прав людини до порушення права власності шляхом скасування остаточних судових рішень та сучасний стан проблеми в Українській судовій системі

11.08.2019   
Іван Ліщина

 

1. Вступ

 

Одним з наймасовіших видів порушення права власності, який зустрічається в рішеннях Європейського суду з прав людини, винесених проти України, є порушення, пов’язані із скасуванням остаточних судових рішень, якими заявникам присуджено те чи інше майно або майновий інтерес.

Нижче ми прослідкуємо розвиток практики Суду, який призвів до формування такого підходу, головні види порушень, притаманних українській правовій системі в цій сфері та спробуємо сформувати поради, яким чином українські суди могли б уникнути подальших порушень Конвенції.

Коротко нагадаємо, що ст. 1 Першого Протоколу Конвенції з захисту прав людини та основоположних свобод («П1-1») передбачає (в частині, що стосується даної статті), що «Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права». Дана стаття почала активно застосовуватись Європейським судом з прав людини («ЄСПЛ» або «Суд») починаючи з 80-х років ХХ століття – перше рішення, в якому Суд встановив порушення цієї статті (у справі Sporrong and Lönnrothv. Sweden[1]), було прийнято у 1982 р.

 

2. Формування практики. Stran Greek Refineries

 

У 1994 році, через 12 років після винесення першого рішення щодо порушення П1-1, Суд виносить рішення в якому вперше встановлює порушення права власності через скасування остаточного судового рішення. Справа Stran Greek Refineries and Stratis Andreadis v. Greece стосувалась наслідків правління у Греції військової хунти «Чорних полковників»[2]. Відповідно до контракту, який перший заявник (компанія, яка на 100% належала другому заявникові) уклала в 1972 році з тодішнім урядом Греції, перший заявник мав побудувати біля Афін нафтопереробний завод. Проект не було реалізовано черезку порушенням Урядом своїх зобов’язань за договором, але перед цим перший заявник поніс значні витрати на підготовку до будівництва. Після поновлення демократичного правління новий уряд визнав договір із заявником недійсним як шкідливий для національної економіки.

Перший заявник звернувся із арбітражним позовом до уряду Греції, вимагаючи компенсації різноманітних витрат, які він поніс в період дії контракту. Арбітражний суд частково задовільнив позов першого заявника та стягнув з Уряду на його користь 116 273 442 грецьких драхм, 16 054 165 доларів США та 614 627 французьких франків. Уряд оскаржив це рішення в судах Греції на тій підставі, що визнання контракту недійсним мало ефект недійсності й арбітражного застереження, яке в ньому містилось. Суди першої та апеляційної інстанції стали на бік заявника, зазначаючи, що арбітражна угода відокремлюється від основного контракту, недійсність якого не призводить до автоматичної недійсності застереження. Перед розглядом справи в касаційному суді парламент Греції ухвалив закон № 1701/1987, відповідно до якого арбітражний суд за контрактом не мав юрисдикції у справі, а рішення арбітражу визнавалось недійсним та невиконуваним. Із посиланням на цей закон, Касаційний суд прийняв рішення на користь Уряду.

До ЄСПЛ заявники звернулись із заявою про порушення, між іншим, П1-1 з огляду на те, що закон № 1701/1987 фактично позбавив їх майнових прав щодо боргу Уряду, встановленого арбітражним рішенням. Уряд вважав, що рішення арбітражу не було достатнім чином визначеним для того, щоб становити «майно» в розумінні П1-1. Цікаво, що Уряд не оскаржив загальну застосовність терміну «майно» до прав вимоги.

Рішення ЄСПЛ у справі Stran Greek Refineries and Stratis Andreadis v. Greece було першим у багатьох аспектах. У ньому Суд вперше:

- визнав, що майно розповсюджується на право вимоги;

- встановив, що вимога може бути підтверджена остаточним судовим рішенням;

- задовільнив вимогу заявника про сплату справедливої сатисфакції на значну суму.

Зокрема, суд зазначив, що арбітражне рішення прямо передбачало, що воно є обов’язковим та виконуваним. Грецьке законодавство передбачало, що арбітражні рішення виконуються безпосередньо і не вимагають додаткового підтвердження. Можливість скасування арбітражних рішень передбачала їхнє оскарження за обмеженим колом підстав, яке виключало оскарження сутності винесеного рішення. При цьому суди двох інстанцій встановили, що жодна з цих підстав, до прийняття закону № 1701/1987, не могла застосовуватись до арбітражного рішення в цій справі. Таким чином, Суд визнав, що арбітражне рішення було достатнім чином визначеним для встановлення «майна» розумінні П1-1.

На підставі вищезазначеного Суд визнав порушення П1-1 в цій справі. ЄСПЛ не ставив під сумнів визнання контракту недійсним як такого. Але він вважав, що визнання недійсною арбітражної угоди, автономність якої визнає як право Греції, так і практика міжнародних арбітражів, означає, що «зміна механізму [захисту прав] шляхом владної зміни такого застереження надає можливість одній із сторін уникнути юрисдикції у спорі, стосовно якого спеціально було введено арбітраж». Втрутившись на стадії касаційного розгляду справи шляхом визнання недійсними арбітражної угоди і рішення, прийнятого на її підставі, парламент порушив, на шкоду заявників, баланс, який має існувати між інтересами держави та правами заявників. Суд також зобов’язав Уряд Греції сплатити заявникам справедливу сатисфакцію в розмірі, встановленому в арбітражному рішенні.

Рішення у справі Stran Greek Refineries дало початок двом гілкам практики ЄСПЛ щодо порушення права власності, а саме (1) щодо скасування остаточного судового рішення та (2) щодо невиконання остаточного судового рішення. Обидва види порушення П1-1 мають неабияке значення для сучасного українського права та правозастосовної практики. У цій статті ми зосередимось на справах першого виду.

 

3. Застосування практики до пострадянських країн. Brumărescu та його наступники

 

За виключенням достатньо екзотичної справи Pressos Compania Naviera[3] (яка стосувалась порядку компенсації компаніям, постраждалим внаслідок лоцманської помилки, що був встановлений судовою практикою, але згодом змінений прийняттям спеціального закону) свого дійсного значення практика щодо порушення права власності шляхом скасування остаточного судового рішення набула після приєднання до Конвенції пострадянських країн.

У першій справі, що стосувалась скасування остаточного судового рішення в пострадянській країні, Brumărescu v. Romania[4], Велика Палата Суду розглянула ситуацію, яка стосувалась скасування незаконної націоналізації нерухомості заявника за часів комуністичного режиму. Заявник оскаржив до суду націоналізацію будинку, який належав його батькам і який було націоналізовано в 1950 р. 9 грудня 1993 р. суд задовільнив позов заявника. Рішення не було оскаржено в апеляції та стало остаточним. В березні 1994 р. будинок було передано заявникові, й з квітня цього року заявник почав сплачувати податок на нерухомість. Генеральним прокурор оскаржив рішення суду на користь заявника в порядку нагляду і 1 березня 1995 р. Верховний суд скасував рішення 1993 року та відмовив заявнику в позові.

Заявник скаржився за ст. 6 Конвенції (право на справедливий суд), що скасування остаточного судового рішення порушує право на юридичну визначеність та доступ до правосуддя та за П1-1, що рішенням від 1995 р. Верховний суд відібрав його майно, що належало йому на праві власності за наслідками остаточного рішення 1993 р. В кінченому рахунку Суд задовільнив обидві скарги заявника та визнав порушення ст. 6 Конвенції та П1-1 у цій справі.

Щодо П1-1, Суд у справі Brumărescu підійшов до питання втручання в право власності скасуванням остаточного судового рішення більш серйозно, ніж у справі Stren. Зокрема ЄСПЛ розглянув питання форми втручання. П1-1 передбачає три форми втручання (або «три правила») в право на мирне володіння майном: позбавлення майна (друге речення першого абзацу П1-1), контроль за ним (другий абзац П1-1)та загальне втручання, яке не підпадає під дві зазначені категорії (перше речення першого абзацу П1-1)[5]. Уряд вважав, що втручання у цій справі не є ані позбавленням майна, ані контролем, тому має застосовуватись загальна заборона втручання.

Суд не погодився із Урядом, зазначивши, що «при визначенні того, чи відбулось позбавлення майна в розумінні другого «правила», важливо не тільки розглянути, чи відбулось формальне відібрання або експропріація майна, але й поглянути за видимість та розслідувати реальності оскаржуваної ситуації. Зважаючи на те, що Конвенція має гарантувати права, які є «практичними та ефективними», необхідно встановити, чи не досягає ситуація de facto експропріації» (§ 76). Розглянувши обставини справи, Суд дійшов висновку, що «наслідком рішення Верховного суду було те, що заявник був позбавлений права власності на будинок, яке він отримав на підставі остаточного рішення на його користь. Зокрема, він більше не міг продати, заповісти, подарувати або іншим чином розпорядитись майном. За таких обставин Суд встановлює, що наслідком рішення Верховного суду було позбавлення заявника його майна в розумінні другого речення першого абзацу [П1-1]» (§ 78).

У разі втручання у мирне володіння майном у формі його позбавлення, держава для виконання вимог П1-1 має продемонструвати, що таке втручання було відповідно до закону, в публічних інтересах та, за дуже нечисленними виключеннями, супроводжувалось сплатою відповідної компенсації, яка б відображала його дійсну вартість. У даній справі Суд встановив, що Верховний суд, скасовуючи остаточне рішення на користь заявника, тобто позбавляючи його майна, не навів жодних публічних інтересів, які б переслідувались таким заходом. Також заявник не отримав будь-якої компенсації за втрачене майно. Тому Суд дійшов висновку про порушення П1-1 у цій справі.

В розвиток практики Brumărescu Суд в 2004-2005 роках прийняв низку рішень щодо так званого інституту нагляду – необмежена часом процесуальна можливість переглянути остаточні рішення у справі за заявою прокурора або керівника суду відповідного рівня – в різних пострадянських країнах. Суд встановив порушення П1-1 у зв’язку із скасуванням в порядку нагляду рішень судів щодо перерахунку пенсій (Androsov v. Russia[6]) і цивільно-правових спорів, зокрема щодо перерахунку депозитів в Ощадбанку (Tregubenko v. Ukraine[7]) та викупу банком своїх акцій у акціонера (Roşca v. Moldova[8]). При цьому, скасування остаточного судового рішення, яким заявнику був присуджений той чи інший майновий інтерес, шляхом застосування процедури нагляду, Суд вважав настільки самоочевидним, що обґрунтування порушення займало один абзац в Tregubenko та Roşca, сутність якого зводилась до підтвердження застосовності практики Strenі Brumărescuу відповідній справі.

Зважаючи на позицію ЄСПЛ у справі Brumărescu щодо порушення принципу юридичної визначеності та позбавлення майна шляхом скасування остаточних рішень, Україна в 2001[9], Румунія[10] і Молдова[11] в 2003 скасували процедуру судового нагляду. В Росії процедуру нагляду в 2003 та 2008 рр. було реформовано, зокрема право ініціювати перегляд залишилось тільки у сторін, строки такого ініціювання були обмежені. В 2012 р. нагляд президіями обласних судів та цивільною палатою Верховного суду був перетворений на касацію, а нагляд залишився тільки за Президією Верховного суду[12].

Таким чином, на сьогодні можна вважати, що питання «наглядового» провадження як генератора порушень П1-1 на сьогодні в країнах Ради Європи вирішена.

 

4. Сучасний стан проблеми в Українській судовій системі

 

Подолання проблеми «нагляду» , однак, не означає, що можливість порушень права власності шляхом скасування остаточних рішень українськими судами на сьогодні виключена. Існує якнайменше два види таких порушень, встановлені в практиці ЄСПЛ, які продовжують існувати в сучасній українській судовій системі: безпідставне поновлення пропущених строків на оскарження та перегляд справи за нововиявленими обставинами.

 

4.1. Поновлення строку на апеляційне оскарження

 

Щодо поновлення строку на оскарження, то у справі Ponomaryov v. Ukraine[13] ЄСПЛ розглянув ситуація, яка виникла у спорі між заявником – колишнім працівником державного підприємства та його роботодавцем. Суди в трудовому спорі прийняли бік заявника та присудили йому понад 43 000 грн. заборгованості по заробітній платі. Компанія оскаржила це рішення в апеляційному суді через 2 роки після спливу строку на оскарження. Цей строк їй було поновлено через те, що вона у відповідний період не мала вільних коштів для сплати судових зборів. Апеляційний суд зменшив суму заборгованості заявника до 3 грн. Це рішення по суті залишилось в силі.

ЄСПЛ зазначив, що «якщо строк на ординарне апеляційне оскарження поновлений зі спливом значного періоду часу та за підстав, які не видаються переконливими, як у цій справі,… таке рішення може порушити принцип юридичної визначеності, так як і перегляд в у виключному порядку.… Від судів [у разі поновлення строку на оскарження] вимагається вказувати підстави... У кожній справі національні суди мають перевіряти, чи підстави для поновлення строків для оскарження виправдовують втручання у принцип res judicata, особливо як у цій справі, коли національне законодавство не обмежує дискреційні повноваження судів ні у часі, ні в підставах для поновлення строків» (§ 41).

Щодо безпосередньо П1-1 Суд був традиційно стриманий в обґрунтуванні порушень, обмежившись тільки двома короткими абзацами та посиланням на Brumărescu. Єдине, що в цій справі привертає увагу и викликає деякий подив – це послання на «законні очікування» опису «майна», якого заявника було позбавлено. В § 43 Суд пише: «існування заборгованості, підтверджене обов’язковим та такими, що підлягають виконанню, судовими рішеннями, надає особі, на чию користь воно було винесено, «законні очікування» на те, що заборгованість буде йому сплачено та така заборгованість становить "майно" цієї особи у розумінні [П1-1]».

При цьому § 74 Brumărescu, на який посилається Суд в Ponomaryov не містить фрази «законні очікування». Таке посилання міститься в § 73, в якому описується позиція Європейської комісії з прав людини. Сам Суд в Brumărescu (як, до речі й Stran)в не називає вимогу, підтверджену остаточним судовим рішенням «законним очікуванням»[14]. Справа в тому, що «законні очікування», як характеристика «майна» мають дуже конкретне значення: «якщо публічний орган створив в людині розуміння, що вона отримає майнову вигоду, вона може мати матеріальне законне очікування, яке іноді може бути захищено»[15].Отже концепція «законного очікування» як характеристика майнового інтересу, існування якого виправдовує застосування П1-1 набагато слабкіша за концепцію «вимоги, підтвердженої судовим рішенням».

Але, як би там не було, Суд визнав порушення П1-1 у справі, в якій скасування остаточного судового рішення відбулось у формі безпідставного поновлення строку на апеляційне оскарження.

 

4.2. Перегляд за нововиявленими обставинами як форма «прихованої апеляції»

 

Другий вид порушень і, з точки зору скарг на порушення права власності, більш чисельний – це поновлення провадження за нововиявленими обставинами. Цей вид втручання у право власності з’явився у практиці ЄСПЛ практично одночасно із справами щодо нагляду. У рішенні у справі Pravednaya v. Russia[16] Суд розглянув ситуацію, коли заявниця спорила з Пенсійним фондом щодо розрахунку її пенсії. Суди першої та другої інстанцій стали на бік заявниці і рішення на її користь набуло статусу остаточного. Але пенсійний фонд звернувся із заявою про розгляд за нововиявленими обставинами, посилаючись на інструкцію Міністерства праці та соціального розвитку, яка врегульовувала відповідні правовідносини іншим чином, ніж прийняті судові рішення на користь заявниці, яка була ухвалена після винесення рішення в першій інстанції, але до розгляду скарги пенсійного фонду судом другої інстанції. Суд першої інстанції задовольнив цю заяву, скасував остаточне рішення на користь заявниці та переглянувши справу, прийняв рішення на користь Пенсійного фонду.

Суд у своєму рішенні зазначив, що «процедура скасування остаточного рішення передбачає що існують істотні для справи обставини, які раніше не були відомі. Особа, яка подала клопотання про скасування, має довести, що не було можливості представити дані докази на остаточному слуханні і що вони є суттєвими. Такий порядок … є загальним для законодавчих систем багатьох держав-членів. Цей порядок не суперечить принципу правової визначеності, коли застосовується для усунення судових помилок» (§§ 27 та 28). В той же час у даній справі «заява [Пенсійного фонду] про перегляд справи за нововиявленими обставинами, по суті, було спробою знову розглянути справу з підстав, які [Пенсійний фонд] міг заявити, але очевидно не зробив, при подачі скарги. У зв’язку з цим Суд вважає дану заяву [Пенсійного фонду] «прихованою апеляцією», а не щирим прагненням виправити судову помилку» (§§ 31 та 32).

При цьому щодо П1-1 Суд зазначив, що скасування пенсії заявниці, встановленої в розмірі, визначеним в остаточному судовому рішення, є «позбавленням майна» в розумінні другого речення П1-1. Суд визнав, що зацікавленість держави в забезпеченні однакового застосування Закону про пенсії становить «публічний інтерес», але такий інтерес не міг слугувати підставою для перерахунку пенсії, яка вже була раніше присуджена остаточним судовим рішенням. Суд вважав, що «позбавляючи заявницю права на отримання пенсії в сумі, визначеній остаточним судовим рішенням, держава порушила справедливий баланс інтересів причетних сторін» (§ 39).

До схожих висновків прийшов Суд у справі Agrokompleks v. Ukraine[17]. У ній заявник скаржився, зокрема, на порушення принципу правової визначеності з тієї причини, що розмір його вимог до Лисичанського нафтопереробного заводу (який на той час був державним підприємством) було визначено в остаточному рішенні Вищого арбітражного суду від 3 липня 1998. Але в 2000 році Контрольно-ревізійне управління за результатами перевірки дійшло висновку, що ціна цієї заборгованості завищена. 27 червня 2001, посилаючись на цей висновок КРУ як на нововиявлену обставину, Вищий арбітражний суд скасував своє попереднє рішення та, переглянувши справу, зменшив розмір боргу заводу перед заявником більше ніж у два рази.

Суд, розглянувши ці обставини, встановив, що вони «свідчать, що органи несудової гілки влади поставили під сумнів ухвалу від 02 липня 1998 року, незважаючи на те, що вона набрала законної сили, переглянули її як вважали за доцільне та оцінили викладені у ній висновки як помилкові та незаконні. До того ж, потім на позасудовий перегляд розміру заборгованості було зроблено посилання як на нововиявлену обставину, на підставі якої суди переглянули розмір заборгованості [Заводу] перед підприємством-заявником, чим поставили його у невигідне становище. Отже, … перегляд остаточно вирішеного юридичного спору про розмір заборгованості у цій справі було здійснено лише на підставі того, що з ним не були згодні державні органи, яку було замасковано під нововиявлену обставину». Це дало Суду підстави зробити висновок про порушення принципу правової визначеності у цій справі.

Щодо порушення права власності, рішення у справі Agrokompleks є другим і (наскільки автору відомо) останнім рішенням, в якому Суд зв’язує майновий інтерес, встановлений остаточним рішенням суду з «законним очікуванням». В § 166 Суд посилається знову на § 74 рішення Brumărescu та на § 43 рішення у справі Ponomaryov. Цей екскурс в сферу «законних очікувань», тим не менш, не завадив Суду прийняти обґрунтоване рішення про те, що «Розмір заборгованості [Заводу]…, перед підприємством-заявником була встановлено остаточною судовою ухвалою від 02 липня 1998 року…. Відповідно ця грошова сума становила майно заявника, а її подальше зменшення внаслідок перегляду справи за нововиявленими обставинами становило втручання в його право на мирне володіння цим майном… Отже … перегляд розміру заборгованості перед підприємством-заявником згідно з остаточною та обов’язковою для виконання ухвалою ВАС України від 02 липня 1998 року, поклав надмірний тягар на підприємство-заявника і тому не відповідав положенням» П1-1 (§§ 167 та 169).

Важливо зазначити, що сума справедливої сатисфакції у цій справі відповідала сумі заборгованості Заводу, втраченій заявником за результатами перегляду справи за нововиявленими обставинами, а саме 27 000 000 (двадцять сім мільйонів) євро[18]. При чому з 2000 р. Завод був вже приватизований та належав приватному інвестору, тобто фактично Держава компенсувала борг приватної компанії перед Заявником.

 

4.3. Розгляд за результатами поновлення справи на підставі нововиявлених обставин

 

Також важливо, що навіть якщо суд поновив розгляд справи на підставі дійсно нововиявлених обставин, це не означає, що питання виконання вимог принципу правової визначності перед ним вже не стоїть.

Зокрема, у справі Lizanets v. Ukraine[19] Суд розглянув наступну ситуацію: заявник звернувся до суду із позовом до прокуратури про компенсацію йому шкоди, спричиненої незаконним притягненням до кримінальної відповідальності. 17 травня 2001 року суд першої інстанції зобов’язав прокуратуру виплатити заявникові 80 000 грн за заподіяну йому моральну та матеріальну шкоду. Це рішення набрало законної сили. 3 жовтня 2001 року. Конституційний Суд України визнав неконституційною статтю 25 Закону України "Про Державний бюджет на 2001 рік" і вирішив, що відповідні суми компенсації за незаконне притягнення до кримінальної відповідальності мають бути сплачені не за рахунок бюджетів відповідних правоохоронних органів, а із Державного бюджету України Державним казначейством України. За заявою прокуратури, посилаючись на це рішення Конституційного суду як на нововиявлену обставину, суд першої інстанції 24 січня 2002 року поновив розгляд справи та, за його результатами, зменшив розмір компенсації до 10 000 грн.

ЄСПЛ у цій справі не ставив під сумнів обґрунтованість поновлення розгляду справи за нововиявленими обставинами, зазначивши, що «оскільки першочерговою метою провадження у справі було визначення джерела виплати компенсації заявнику, це рішення само по собі не виглядало як "прихована апеляція"». Водночас Суд зауважив, що «національне законодавство не надавало жодних гарантій щодо можливого порушення принципу юридичної визначеності, надаючи відповідним судам необмежену можливість переглядати справи по суті, незважаючи на першочергову мету поновлення провадження у справі» (§ 33). У даній справі суд пішов значно далі, ніж підстава, за якою розгляд справи було поновлено, переглянув всю справу в цілому, не прийняв до уваги низку доказів, на яких ґрунтувалось перше рішення та значно зменшив присуджену заявнику компенсацію, чим порушив принцип правової визначеності.

В Lizanets Суд не встановив порушення П1-1 через те, що заявник не поскаржився на її порушення. Попри це Суд призначив заявнику суму компенсації матеріальної шкоди у розмірі різниці між сумою, встановленою в скасованому остаточному рішенні та сумою, призначеною в рішення, прийнятому на заміну остаточному.

Необхідно зазначити, що нехтування принципом правової визначеності може призвести до негативних наслідків навіть поза ЄСПЛ, що демонструє саме ситуація, схожа на описану вище – коли скасовується остаточне рішення на підставах, які можна визнати нововиявленими, але новий перегляд значно виходить за межі розгляду впливу таких обставин на рішення у справі.

Корпорація Merchant International Company Ltd («МІС») звернулась до господарського суду міста Києва з позовом про стягнення з НАК Нафтогаз України («НАК») 24 714 514,70 доларів США. Постановою Вищого господарського суду України («ВГСУ») від 29 червня 2006 р., яка стала остаточною у цій справі № 14/142-14/615, позов було задоволено в частині стягнення з НАК близько 24,7 млн. доларів США[20]. МІС розпочав процедуру визнання та виконання цього рішення в судах Англії проти активів НАК в Великобританії. 28 лютого 2011 р. Високий суд виніс рішення про визнання та виконання рішення ВГСУ від 29 червня 2006 р.[21] Одночасно, НАК звернувся до ВГСУ із заявою про перегляд постанови від 29 червня 2006 р. за нововиявленими обставинами, а саме, що з меморандуму від 11 лютого 2011 р. та витягу з реєстру корпорацій штату Делавар (США) НАК дізнався, що МІС не мав достатнього обсягу цивільної правосуб’єктності для укладення договору, на підставі якого було прийнято рішення про заборгованість НАК. Постановою від 7 квітня 2011 р. ВГСУ задовільнив цю заяву, скасував постанову від 29 червня 2006 р. та направив справу на новий розгляд[22].

В ході нового розгляду МІС прямо посилався на рішення ЄСПЛ в справі Lizanets та наполягав, що новий розгляд мав бути обмеженим розглядом питання його правосуб’єктності на момент укладання договору. Господарські суд відкинули цей аргумент, та зазначили, що практика ЄСПЛ не обмежує їх в перегляді справи в повному обсязі. Вони визнали, що МІС мав правосуб’єктність на момент укладання договору, але відмовили МІС по суті позову до НАК[23].

Однак, іншого висновку дійшли англійські суди, до яких НАК звернувся із заявою про скасування рішення про визнання та виконання постанови від 29 червня 2006 р. В рішеннях від 14 липня 2011 Високий суд[24] та 8 лютого 2012 Апеляційний суд[25] відмовились визнавати постанову ВСГУ від 7 квітня 2011 р. та подальші судові рішення у цій справі. Посилаючись безпосередньо на рішення ЄСПЛ у справах Pravednaya, Agrokompleks та Lizanets, вважаючи, що вони були прийняті із явним порушення принципу правової визначеності та Конвенції, а отже, суперечили публічному порядку Англії. При цьому Апеляційний суд прямо вказав на майнову складову рішення: «Англійське [судове] рішення є формою майна, яке може мати реальну вартість. Майнова природа рішення була визнана Страсбурзьким судом в Agrokompleks. Скасувати належним чином винесене рішення – це позбавити кредитора за рішенням його активу» (§ 78)[26].

 

5. Висновки

 

З наведеного можна зробити наступні висновки.

(1) П1-1 передбачає, що остаточне судове рішення, яким позивачу присуджено майно або майновий інтерес є формою «майна», яке захищається. Скасування остаточного судового рішення, таким чином, є de facto експропріацією або позбавленням майна в розумінні другого речення П1-1. Таке позбавлення для виконання вимог Конвенції має бути законним, переслідувати публічний інтерес та дотримуватись справедливого балансу між інтересами суспільства та індивідуальними правами.

(2) Радянська процедура судового нагляду, яка дозволяла перегляд остаточних рішень за заявою прокурора або судді відповідного рівня, без обмеження в часі або підставах такого перегляду порушувала вимоги Конвенції.

(3) Після скасування інституту «нагляду» залишились процедури, які можуть призвести до скасування остаточних судових рішень та, відповідно, до порушення П1-1. Такими процедурами є поновлення строку на апеляційне або касаційне оскарження рішень та перегляд за нововиявленими обставинами. Обидві процедури, на відміну від «нагляду», не являють собою автоматичного порушення принципу правової визначеності. Тим не менш, зловживання ними, зокрема безпідставне поновлення строку на апеляційний перегляд рішення, задоволення заяви про перегляд справи за нововиявленими обставинами, яке є по суті «прихованою апеляцією» або розгляд справи після поновлення, який виходить за рамки встановлених нововиявлених обставин, може призвести до порушення П1-1. Так порушення може мати наслідком як визнання порушення з боку ЄСПЛ, так і визнання та виконання іноземним судом рішення, яке в Україні було скасоване, якщо таке скасування відбуватиметься у спосіб, що порушує принцип правової визначеності.

(4) Наслідком визнання порушення П1-1 з боку ЄСПЛ у справах про скасування остаточних судових рішень є призначення справедливої сатисфакції у розмірі вартості майна або майнового інтересу, втраченого в результаті його скасування. Це може мати особливу небезпеку того, що Держава буде змушена компенсувати заборгованість приватної особи перед заявником, як це відбувалось у справах Roşca та Agrokompleks.

(5) Таким чином, суди мають бути надобережні при задоволенні заяв про поновлення строку на апеляційне/касаційне оскарження та при розгляді заяв про поновлення справ за нововиявленими обставинами й при розгляді справ після такого поновлення, для того, щоб їхні рішення не призвели до значних витрат з державного бюджету за рішеннями ЄСПЛ щодо порушення П1-1 скасуванням остаточних судових рішень на користь заявників.

 

[1]Sporrong and Lönnroth v.Swedenjudgmentof 23 September 1982, SeriesAno. 52

[2]Stran Greek Refineries and Stratis Andreadis v. Greece, 9 December 1994, Series A no. 301-B

[3]Pressos Compania Naviera S.A. and Others v. Belgium (judgment of 20 November 1995, Series A no. 332, p. 21)

[4]Brumărescu v. Romania, [GC], no. 28342/95, ECHR 1999-VII

[5]Більш докладно див. Ліщина, І. Ю. Регулювання права власності у Європейській конвенції: походження та сучасний стан. Приватне право і підприємництво [Текст] : зб. наук. пр. Вип. 9 / редкол. О. Д. Крупчан [та ін.]. - К. : НДІ приватного права і підприємництва АПН України, 2010. - 180 с.; С .150-154.

[6]Androsov v. Russia, no. 63973/00, 6 October 2005

[7]Tregubenko v. Ukraine, no. 61333/00, 2 November 2004

[8]Roşca v. Moldova, no. 6267/02, 22 March 2005

[9]Див. Резолюцію Комітету міністрів Ради Європи («КМРЄ») CM/ResDH(2011)313 прийняту на 1128 засіданні в грудні 2011 р. про виконання рішень ЄСПЛ в 8ми справах проти України стосовно скасування остаточних рішень шляхом процедури наглядового перегляду.

[10]Див. Резолюцію КМРЄ CM/ResDH(2007)90 прийняту на 997засіданні в 20 червня 2007 р. про виконання рішень ЄСПЛ Brumărescu (Велика Палата рішення від 28 жовтня 1999 р.) та 30 інших справах проти Румунії які стали остаточними в період між 9 липня 2002 р. та 3 травня 2005 р.

[11]Див. Резолюцію КМРЄ CM/ResDH(2007)56 прийняту на 992засіданні в 20 квітня 2007 р. про виконання рішення ЄСПЛ Roşcaпроти Молдови.

[12] Див. Резолюцію КМРЄ CM/ResDH(2017)83 прийняту на 1280 засіданні в 10 березня 2017 р. про виконання рішень ЄСПЛ в групі Ryabykh (113 справ) проти Російської Федерації.

[13]Ponomaryov v. Ukraine, no. 3236/03, 3 April 2008

[14]Окрім § 74 в рішенні Brumărescu«законні очікування» згадує суддя Rozakis в своїй особливій думці, але там мова йде про ст. 6 Конвенції, а не про майно в розумінні П1-1

[15]Cartwright J. Protecting Legitimate Expectations and Estoppel in English Law, Report to the XVIIth International Congress of Comparative Law, July 2006, EJCL, Vol. 10.3 (December 2006)

[16] Pravednaya v. Russia, no. 69529/01, 18 November 2004

[17] Agrokompleks v. Ukraine, no. 23465/03, 6 October 2011

[18] Agrokompleks v. Ukraine (Just Satisfaction), no. 23465/03, 25 July 2013

[19] Lizanets v. Ukraine, no. 6725/03, 31 May 2007

[20] Постанова Вищого господарського суду України від 07 квітня 2011 р. справа № 14/142-14/615

[21] Merchant International Company Ltd v Natsionalna Aktsionerna Kompaniia Naftogaz Ukrainy [2012] EWCA Civ 196

[22] Постанова Вищого господарського суду України від 07 квітня 2011 р. справа № 14/142-14/615

[23] Див., рішення господарського суду міста Києва від 03 листопаду 2011 року у справі № 14/142-14/615-26/166, залишене без змін Постановами Київського апеляційного господарського суду від 27 січня 2012 та ВГСУ від 24 липня 2012

[24] Merchant International Company Ltd v Natsionalna Aktsionerna Kompaniia Naftogaz Ukrainy [2011] EWHC 1820 (Comm)

[25] Merchant International Company Ltd v Natsionalna Aktsionerna Kompaniia Naftogaz Ukrainy [2012] EWCA Civ 196

[26] Merchant International Company Ltd v Natsionalna Aktsionerna Kompaniia Naftogaz Ukrainy [2012] EWCA Civ 196

 Поділитися