MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Якою є українська мрія?

20.10.2020   
Вікторія Бриндза, дослідниця, соціологиня
Що в нас є такого, чого немає в інших, чим ми можемо пишатися і водночас жити цим щодня?

Життя в Україні навряд чи можна назвати простим. Щодня людина долає десятки викликів, від ліфту, що не працює, та непередбачуваних рішень уряду до більш екзистенційних питань про те, як жити далі і в чому сенс такого життя.

Нарікати на долю в таких умовах – не просто колективна українська звичка, це, ймовірно механізм захисту й виживання. Якщо середньостатистичний українець скаже, що справи у нього йдуть добре, друзі, певно, вважатимуть його наївним чи нахабним, а вороги зазіхнуть на його добро. Тож жалітися і нарікати виглядає безпечнішою тактикою: нехай думають, що страждаю не менше за інших, і в мене нема чого красти…

В такому контексті непросто мріяти. Мріяння як діяльність, напевно, відмирає разом із дорослішанням. Ми не хочемо виглядати «замріяними», вразливими, а радше мудрими і сильними, вирішувати реальні проблеми, а не жити планами і «порожніми» балачками, розуміти сувору реальність і правду життя.

Але якщо напружитися і подумати про мрію національну, якщо вийти за межі мрій про (нові) машину чи телефон і уявити собі, що мало б мотивувати людину бути українцем, можливо, тоді ми б краще розуміли, що Україна як держава пропонує такого своїм громадянам, чого не знайдеш в інших країнах. Можливо, це допоможе нам припинити бачити себе переважно знедоленими прохачами або тими, хто вічно і безрезультатно скаржиться і наздоганяє інших.

Американська мрія, наприклад, зрозуміла для цілого світу – там ти можеш стати ким хочеш, незалежно від походження. Можна, звісно, сперечатися, наскільки США ще відповідає такій обіцянці, але принаймні сама обіцянка чітка, зрозуміла і сприяє формуванню політичної нації.

Маючи досвід життя і роботи в різних країнах, я задалася питанням: а якою могла б бути українська мрія? Що в нас є такого, чого немає в інших, чим ми можемо пишатися і разом з тим жити цим щодня? На ці запитання мене наштовхнула необхідність часто пояснювати іноземцям, звідки я і чим є Україна. І це пояснення мало б бути достатньо чітким і стислим, аби вміститися у формат невимушеної світської бесіди.

Що розказати про Україну? Борщ, вареники, вишиванки, писанки, український спів і вірші??? Це усе чудово, це прекрасні, любі серцю речі. Але хіба це дійсно характеризує нас сьогоднішніх? Адже Україна – це не лише про поїсти, випити й заспівати. Ми маємо досягнення, що виходять за ці межі, – сучасні суспільні досягнення.

Для себе я протягом кількох років напрацювала таку формулу.

По-перше, я припинила скаржитись на Росію у розмовах на міжнародні теми. Це вже настільки очікувана і заїжджена українська пісня, що, окрім жалю та втоми, вона майже нічого в співрозмовника вже не викликає. Натомість я кажу, що не кожна країна має поруч потужного лихого сусіда із великою кількістю амбіцій і ресурсів, який століттями працював на те, аби нашого голосу не було чутно. Але ми важкою ціною навчилися розпізнавати ранні ознаки загрози і готові цим знанням ділитися. Бо виглядає на те, що сусід пустився берега.

Розпізнавати гібридну загрозу – це наша суперсила (як у дітей, що виростають поруч з сусідом алкоголіком, розвивається здатність зчитувати настрій і назрівання агресії). Думаю, ми маємо цілковите право нею користуватися.

Це наше важке минуле, його не зміниш і не заперечиш, але зараз Україна – це суверенна незалежна демократична держава, і я вже звикла, що це потрібно багато разів пояснювати і повторювати, зокрема і собі самій.

По-друге, я бачу нашу міжнародну перевагу у здатності жити в двох парадигмах одночасно – в умовах, коли недовіра критична для виживання, і в умовах, коли для швидкого руху вперед не обійтися без довіри як засобу зменшення трансакційних витрат. Ми живемо одночасно і у війні, де неможливий компроміс із ворогом, й у мирі, коли потрібно вміти приймати та поважати інакшість. Ми маємо стійкість, витривалість і вміємо виживати навіть тоді, коли усе навколо розвалюється, але разом з тим ми розуміємо мову розвиненого світу. Так, ця подвійна рамка суттєво ускладнює наше життя, але ми боремося і навіть встигаємо досягати і зростати. Ми як ті спортсмени, що змагаються на рівні з іншими, але з гирями на ногах, яких ми вже не помічаємо.

А третє – це українська мрія. Вона викристалізувалася для мене за межами України, з порівнянь і співставлень. В Україні є те, чого не знайдеш в усталених демократіях, – відчуття самореалізації від можливості змінювати суспільні системи, конструювати своє середовище.

У розвинених країнах вже все придумане. Системи міцні й орієнтовані на людину. В таких середовищах втручання в систему без відповідної експертизи – це поганий тон, а на те, аби здобути експертизу, потрібно витратити півжиття. А от в Україні той, хто прагне, в кого добре працює голова і хто готовий виходити за межі рутини, може відчувати себе творцем системи і змін до неї – це розкіш в розвинених країнах.

Українське середовище ще довго залишатиметься непередбачуваним, нестійким, хаотичним, але разом з тим, в ньому можливо і важливо створювати острівці безпеки і зрозумілості на рівні ОСББ, школи, підприємства, медіа, потім місцевих органів представництва й управління. Вчитися творити правила і дотримуватися їх, вчитися будувати людиноорієнтовані системи і жити в них.

Джерело: НВ, проєкт «Українські основи»


«Українські основи» – спільний проєкт провідних українських інтелектуалів та НВ, в рамках якого письменники, філософи, журналісти, вчені, громадські активісти розмірковують про засади української політичної нації, держави і суспільства.

 Поділитися