MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Дубовик против Украины

15.10.2009   

Европейский суд по правам человека

пятая секция

Дубовик против Украины

(Заявления № 33210/07 и № 41866/08)

Решение

Страсбург
15 октября 2009 года

В деле Дубовик против Украины,

Европейский суд по правам человека (Пятая секция), заседая Палатой в составе судей:

П. Лоренцен, председатель,

Р. Ягер,                                                         K. Юнгвирт,

Р. Марусте,                                                   И. Берро-Лефевр,

M. Лазарова-Трайковска,                            М. Буроменский, ad hoc судья,

и К. Вестердик, секретарь секции,

После обсуждения за закрытыми дверями 22 сентября 2009 года, провозглашает следующее решение, принятое в последний из указанных выше дней:

ПРОЦЕДУРА

1. Дело открыто по заявлениям (№ 33210/07 и № 41866/08) против Украины, поданным в Суд в соответствии со статьей 34 Конвенции о защите прав человека и основных свобод (далее — «Конвенции») гражданкой Беларуси госпожой Екатериной Викторовной Дубовик (далее — «заявитель») 6 августа 2007 года и 6 августа 2008 года соответственно.

2. Заявителя представлял г-н А. Бущенко, адвокат, практикующий в Харькове. Украинское правительство (далее — «Правитель­ство») представлял его уполномоченный г-н Ю. Зайцев.

3. Заявитель утверждала, в частности, что в случае ее экстрадиции в Беларусь ей будет угрожать опасность применения пыток и несправедливое судебное разбирательство, что содержание ее под стражей было незаконным, что ее заявления об освобождении не были рассмотрены судом своевременно и эффективно, и она не имела права на компенсацию за содержание ее под стражей.

4. 3 ноября 2007 года и 3 октября 2008 года Президент Пятой секции решил уведомить о заявлении Правительство. 3 сентября 2008 года Правительству дополнительно был поставлен вопрос относительно жалобы заявителя по статье 5 §1 Конвенции. Суд также решил рассмотреть заявление по существу одновременно с рассмотрением его приемлемости (статья 29 §3).

ФАКТЫ

I. конкретные ОБСТОЯТЕЛЬСТВА ДЕЛА

5. Заявитель родилась в 1978 году и живет в г. Киеве.

6. В феврале 2005 года заявитель покинула Беларусь и переехала в Украину. С того времени она со своей семьей проживает в Украине.

7. 10 марта 2006 года заместитель Генерального прокурора Беларуси вынес постановление о заключении заявителя под стражу по подозрению в торговле людьми с отягчающими обстоятельствами, а также в участии в организованной преступной группировке.

8. 26 июля 2006 года заявитель была задержана в Киеве на основании международного ордера на арест от 21 июня 2007 года, а также письма Белорусского бюро Интерпола от 15 июля 2007 года, в котором украинским властям сообщалось, что заявитель находится на территории Украины, и содержалась просьба найти и арестовать ее с целью экстрадиции. Таким образом, она была разлучена со своим недавно родившимся ребенком, которому как раз исполнился один месяц на момент задержания.

9. 27 июля 2007 года Голосеевский районный суд г. Киева (далее — районный суд) заключил заявителя под стражу заявителя на 40 дней до получения официального запроса о ее экстрадиции в Беларусь. 6 августа 2007 года апелляционный суд г. Киева оставил указанное постановление без изменений.

10. 29 июля 2007 года заявитель обратилась с просьбой о предоставлении статуса беженца в Украине.

11. 27 августа 2007 года Генеральная прокуратура Украины получила от заместителя Генерального прокурора Беларуси официальный запрос об экстрадиции заявителя в Беларусь с целью обвинения ее в торговле людьми с отягчающими обстоятельствами, а также в участии в организованной преступной группировке. Запрос содержал детальную информацию об уголовных деяниях, в которых заявитель подозревалась белорусскими властями, а также заверения в том, что заявитель будет обвинена только в указанных преступлениях, и она не будет депортирована или выслана в какую-либо третью страну без согласия Украины. Не было принято никакого решения относительно вышеупомянутого запроса.

12. 3 сентября 2007 года районный суд продлил срок содержания заявителя под стражей на неопределенное время до принятия решения Генеральной прокуратурой о ее экстрадиции в Беларусь. 13 сентября 2007 года апелляционный суд г. Киева оставил без изменений указанное постановление.

13. 12 сентября 2007 года Президент Палаты решил применить правило 39, указав Правительству, что заявитель не должна быть выдана в Республику Беларусь.

14. Письмом от 21 сентября 2007 года Генеральная прокуратура Беларуси направила первому заместителю Генерального прокурора Украины заверения в том, что если заявитель будет выдана в Беларусь, она не будет подвергнута какому-либо виду обращения, запрещенному статьей 3 Конвенции, что будет проведено справедливое судебное разбирательство, и что в ее случае смертная казнь применена не будет .

15. 5 марта 2008 года Государственный комитет Украины по делам национальностей и религий (далее — Комитет) предоставил заявителю статус беженца.

16. 6 марта 2008 года заявитель получила свидетельство, подтверждающее статус беженца.

17. 7, 14 и 21 марта 2008 года адвокат заявителя подал заявления в районный суд о ее освобождении на основании того, что заявитель получила статус беженца и поэтому не может быть экстрадирована.

18. Письмами от 12 и 31 марта 2008 года районный суд отказался рассматривать заявления об освобождении на основании того, что уже имелось окончательное и вступившее в законную силу решение суда, дающее разрешение на содержание заявителя под стражей до экстрадиции и что решение, имеются или нет основания для заключения заявителя под стражу, входит в компетенцию прокуратуры.

19. 18 апреля 2008 года Генеральная прокуратура внесла протест Комитету с требованием отменить решение от 5 марта 2008 года. Протест приостановил решение Комитета.

20. 5 мая 2008 года Комитет отклонил протест прокурора и подтвердил свое решение от 5 марта 2008 года.

21. 20 мая 2008 года Генеральная прокуратура Украины подала в окружной административный суд г. Киева (далее — Киевский суд) иск об отмене решения Комитета о предоставлении заявителю статуса беженца и ходатайствовала о приостановлении действия решения Комитета

22. 26 июня 2008 года адвокат заявителя подал в Киевский суд иск об освобождении заявителя в соответствии с Кодексом административного судопроизводства. Решение по этому иску не было принято.

23. 9 июля 2008 года Киевский суд отклонил ходатайство о приостановлении решения Комитета до окончания рассмотрения дела.

24. 21 июля 2008 года Киевский суд отказал в удовлетворении иска Генеральной прокуратуры и подтвердил законность решения Комитета от 5 марта 2008 года.

25. 23 декабря 2008 года Апелляционный административный суд г. Киева (далее — Апелляционный суд) отменил решение от 21 июля 2008 года, а также отменил решение Комитета от 5 марта 2008 года.

26. 28 января 2009 года Высший административный суд решил принять к рассмотрению административное дело в порядке кассации и приостановить исполнение решения от 23 декабря 2008 года.

27. 23 февраля 2009 года Генеральная прокуратура Беларуси уведомила своих украинских коллег о том, что максимальный 18-ти месячный срок содержания под стражей истек и содержание под стражей было заменено заявителю на подписку о невыезде. В связи с этим белорусские власти просили Генеральную прокуратуру Украины оставить требование об экстрадиции без рассмотрения и освободить заявителя.

28. 25 февраля 2009 года заместитель Генерального прокурора Украины вынес постановление об освобождении заявителя на основании вышеупомянутого запроса Генеральной прокуратуры Беларуси. В тот же день заявитель была освобождена.

29. 1 апреля 2009 года Высший административный суд оставил в силе решение Апелляционного суда.

II. ПРИМЕНИМОЕ НАЦИОНАЛЬНОЕ ЗАКОНОДАТЕЛЬСТВО

1. Гражданский процессуальный Кодекс от 1963 года
(утратил законную силу)

30. Статья 2481 Кодекса (Глава 31-А), насколько это уместно, гласит:

«Каждый имеет право обратиться в суд… с жалобой, если считает, что решением, действием или бездействием государственного органа, юридического лица или должностного лица при осуществлении ими управленческих функций нарушены его права или свободы».

2. Кодекс административного судопроизводства
от 6 июля 2005 года
(вступил в силу 1 сентября 2005 года)

31. Соответствующие положения Кодекса гласят:

Статья 2. Задачи административного судопроизводства

«1. Задачей административного судопроизводства является защита прав, свобод и интересов физических лиц, прав и интересов юридических лиц в сфере публично-правовых отношений от нарушений со стороны органов государственной власти…

2. В административные суды могут быть обжалованы любые решения, действия или бездействие субъектов властных полномочий, кроме случаев, когда в отношении таких решений, действий или бездействия Конституцией или законами Украины установлен иной порядок судебного производства…»

Статья 17. Компетенция административных судов
по разрешению административных дел

«1. Компетенция административных судов распространяется на:

3) споры между субъектами властных полномочий…

4) споры по обращению субъекта властных полномочий в случаях, установленных законом…

2. Компетенция административных судов не распространяется на публично-правовые дела:

2) которые надлежит решать в порядке уголовного судопроизвод­ства…»

Статья 117. Обеспечение административного иска

«1. Суд по ходатайству истца или по собственной инициативе может постановить определение о применении мер обеспечения административного иска…

3. Подача административного иска, а также открытие производства по административному делу не приостанавливают действие обжалуемого решения субъекта властных полномочий, но суд в порядке обеспечения административного иска может соответствующим определением приостановить действие решения субъекта властных полномочий либо его отдельных обжалуемых положений…

6. Определение по вопросам обеспечения административного иска может быть обжаловано. Обжалование определения не останавливает его исполнения, а также не препятствует дальнейшему рассмотрению дела».

Заключительные и переходные положения

«…7. После вступления в силу настоящего Кодекса заявления и жалобы по делам, возникающим из административно-правовых отношений… (главы 29–32 Гражданского процессуального кодекса Украины 1963 года)… рассматриваются в порядке, установленном этим Кодексом…».

3. Закон Украины «О прокуратуре»
от 1 декабря 1991 года (с изменен иями)

32. Соответствующие положения Закона Украины «О прокуратуре» предусматривают:

Статья 19. Предмет надзора за соблюдением и применением законов

«Предметом надзора за соблюдением и применением законов является:

1) соответствие актов, издаваемых всеми органами, предприятиями, учреждениями, организациями и должностными лицами, требованиям Конституции Украины и действующим законам…».

Статья 20. Полномочия прокурора

«… При выявлении нарушений закона прокурор или его заместитель в пределах своей компетенции имеют право:

1) опротестовать акты … министерств и других центральных органов исполнительной власти…».

Статья 21. Протест прокурора

«Протест на противоречащий закону акт вносится прокурором, его заместителем в орган, издавший его, или в вышестоящий орган…

Протест прокурора приостанавливает действие опротестованного акта и подлежит обязательному рассмотрению соответствующим органом … в десятидневный срок после его поступления. О результатах рассмотрения протеста в тот же срок сообщается прокурору.

В случаях отклонения протеста … прокурор может обратиться с заявлением в суд о признании акта незаконным. Заявление в суд может быть подано в течение пятнадцати дней с момента получения сообщения об отклонении протеста… Подача такого заявления приостанавливает действие правового акта».

4. Закон Украины «О беженцах»
от 21 июня 2001 года

33. Статья 3 Закона гласит:

Статья 3. Запрет на выдачу или принудительное возвращение беженца в страну,
из которой он прибыл и где его жизни и свободе угрожает опасность

«Беженец не может быть выдан или принудительно возвращен в страну, где его жизни или свободе угрожает опасность из-за его расы, вероисповедания (религии), национальности, гражданства (подданства), принадлежности к определенной социальной группе или политиче­ских убеждений.

Беженец не может быть выдан или принудительно возвращен в страны, где он может подвергнуться пыткам или другим жестоким, бесчеловечным или таким, что унижают достоинство, видам обращения и наказания, или из которой он был выдан или принудительно возвращен в страны, где его жизни или свободе угрожает опасность из-за его расы, религии, национальности, гражданства (подданства), принадлежности к определенной социальной группе или политических убеждений.

Действие этой статьи не распространяется на беженца, который осужден в Украине за совершение тяжкого преступления».

5. Закон Украины
«О порядке возмещения вреда,
причиненного гражданину незаконными действиями
органов дознания, досудебного следствия,
прокуратуры и суда» от 1 декабря 1994 года
(с соответствующими изменениями)

34. Соответствующие положения Закона гласят:

Статья 1

«В соответствии с положениями этого Закона подлежит возмещению вред, причиненный гражданину вследствие:

1) незаконного осуждения, незаконного привлечения в качестве обвиняемого, незаконного взятия и содержания под стражей, незаконного проведения в ходе расследования или судебного рассмотрения уголовного дела обыска, выемки, незаконного наложения ареста на имущество, незаконного отстранения от работы (должности) и других процессуальных действий, которые ограничивают права граждан;

2) незаконного применения административного ареста или исправительных работ, незаконной конфискации имущества, незаконного наложения штрафа;

3) незаконного проведения оперативно-розыскных мероприятий, предусмотренных законами Украины «Об оперативно-розыскной деятельности», «Об организационно-правовых основах борьбы с организованной преступностью» и другими актами законодательства.

В случаях, предусмотренных в части первой этой статьи, причиненный вред возмещается в полном объеме независимо от вины должностных лиц органов дознания, досудебного следствия, прокуратуры и суда».

Статья 2

«Право на возмещение вреда в размерах и в порядке, предусмотренных этим Законом, возникает в случаях:

1) постановления оправдательного приговора суда;

1-1)    установления в обвинительном приговоре суда или другом решении суда (кроме определения или постановления суда о возвращении дела на дополнительное расследование или новое судебное рассмотрение) факта незаконного привлечения в качестве обвиняемого, незаконного взятия или содержания под стражей, незаконного проведения в ходе расследования или судебного рассмотрения уголовного дела обыска, выемки, незаконного наложения ареста на имущество, незаконного отстранения от работы (должности) и других процессуальных действий, которые ограничивают или нарушают права и свободы граждан, незаконного проведения оперативно-розыскных мероприятий;

2) закрытия уголовного дела из-за отсутствия события преступления, отсутствия в деянии состава преступления или недоказанности участия обвиняемого в совершении преступления;

3) отказа в возбуждении уголовного дела или закрытия уголовного дела по основаниям, предусмотренным в пункте 2 части первой этой статьи;

4) закрытия дела об административном правонарушении.

Право на возмещение вреда, нанесенного указанными в статье 1 этого Закона оперативно-розыскными мероприятиями до возбуждения уголовного дела, возникает в случаях, предусмотренных пунктом 1-1 части первой этой статьи, или в случае, если на протяжении шести месяцев после проведения указанных мероприятий не было принято решение о возбуждении по результатам этих мероприятий уголовного дела или такое решение было отменено.

Статья 3

«В приведенных в статье 1 этого Закона случаях гражданину возмещается (возвращаются):…

5) моральный вред».

Статья 4

«…Возмещение морального вреда осуществляется в случае, когда незаконные действия органов дознания, досудебного следствия, прокуратуры и суда нанесли моральный вред гражданину, привели к нарушению его нормальных жизненных связей, требуют от него дополнительных усилий для организации своей жизни.

Моральным вредом признаются страдания, причиненные гражданину вследствие физического или психического влияния, что привело к ухудшению или лишению возможностей реализации им своих привычек и желаний, ухудшению отношений с окружающими людьми, других негативных последствий морального характера».

5. Другое национальное законодательство

35. Другое соответствующее национальное законодательство и практика резюмируются в решениях по делам Солдатенко против Украины (2440/07, §§21–29 и 31, 23 октября 2008 года) и Светлорусов против Украины (2929/05, §32–34, 12 марта 2009).

ПРАВО

I. ОБЪЕДИНЕНИЕ ЗАЯВЛЕНИЙ

36. В соответствии с правилом 42 §1 Регламента Суда, Суд решил объединить жалобы, учитывая их общие фактические и юридические обстоятельства.

II. УТВЕРЖДАЕМОЕ НАРУШЕНИЕ СТАТЕЙ 3, 6 И 13 КОНВЕНЦИИ

37. Заявитель жаловалась на то, что в случае экстрадиции в Беларусь она ей угрожает опасность жестокого обращения и несправедливого судебного разбирательства, что является нарушением статей 3 и 6 Конвенции и что она не имеет средств защиты касательно этих жалоб в нарушение статьи 13 Конвенции. Статьи 3, 6 §1 и 13 Конвенции гласят, насколько это применимо, следующее:

Статья 3

«Никто не должен подвергаться ни пыткам, ни бесчеловечному или унижающему достоинство обращению или наказанию».

Статья 6 §1

«Каждый … при предъявлении ему любого уголовного обвинения имеет право на справедливое и публичное разбирательство дела в разумный срок независимым и беспристрастным судом, созданным на основании закона…».

Статья 13

«Каждый, чьи права и свободы, признанные в настоящей Конвенции, нарушены, имеет право на эффективное средство правовой защиты в государственном органе, даже если это нарушение было совершено лицами, действовавшими в официальном качестве».

38. После того, как процедура экстрадиции была отменена по требованию белорусских властей и заявитель была освобождена, она, по утверждению Правительства, утратила статус потенциальной жертвы.

39. Заявитель утверждала, что по-прежнему существует риск ее экстрадиции в Беларусь и что ничто не мешает Генеральной прокуратуре Беларуси вновь выдвинуть требование об ее экстрадиции.

40. Суд отмечает, что процедура экстрадиции была прекращена без принятия Генеральной прокуратурой Украины какого-либо решения об экстрадиции заявителя. Несмотря на то, что возможность возобновления подобной процедуры в отношении заявителя не может быть исключена, ничто не свидетельствует о том, что на сегодняшний день заявителю угрожает непосредственная опасность выдачи с территории Украины или что существует законное решение государственных органов Украины, предусматривающее подобную выдачу.

41. Таким образом, учитывая, что жалобы заявителя по статьям 3 и 6 Конвенции касались ответственности Украины по Конвенции по причине событий, которые могли произойти в Беларуси, если бы заявитель была выдана либо иным способом выслана, и отсутствует какой-либо риск такой высылки, заявитель не может утверждать, что она является жертвой нарушения ее прав в соответствии со статьями 3 и 6 §1 Конвенции, как это предусмотрено статьей 34 Конвенции. Относительно вышеупомянутых жалоб, Суд поясняет, что при отсутствии небезосновательной жалобы по статьям 3 и 6 Конвенции, Суду нет необходимости рассматривать вопрос о наличии эффективных национальных средств защиты для этих жалоб, как требует того статья 13 Конвенции. Из этого следует, что данная часть заявления явно необоснованна и должна быть отклонена в соответствии с требованиями статьи 35 §§3 и 4 Конвенции.

III. УТВЕРЖДАЕМОЕ НАРУШЕНИЕ СТАТЬИ 5 КОНВЕНЦИИ

42. Утверждая, что украинские власти не имели оснований для обоснованного подозрения, что заявитель совершила преступление, она жаловалась, что период содержания под стражей до получения запроса об экстрадиции нарушает статью 5 §1(с). Она также утверждала, что задержание 26 июля 2007 года не основывалось на законе, так как не основывалось на решении суда и не преследовало цель предотвратить либо пресечь преступление. Заявитель также жаловалась по статье 5 §1 Конвенции на то, что заключение ее под стражу было незаконным. Она полагала, что содержание ее под стражей до 5 марта 2008 года и в период с 18 апреля до 5 мая 2008 года, когда Генеральная прокуратура приостановила решение о предоставлении статуса беженца, не соответствовало требованиям статьи 5 §1(f). Она также полагала, что с момента получения статуса беженца, за исключением вышеупомянутого периода, когда решение о предоставлении статуса беженца было приостановлено, ни одно из оснований, перечисленных в статье 5 §1 Конвенции не было применимо к заключению ее под стражу, так как национальное право запрещало выдачу беженцев с территории Украины.

43. Полагаясь на статью 5 §§4 и 5 Конвенции, заявитель жаловалась, что украинское право не предусматривает процедуры, которая давала бы возможность пересмотреть законность заключения ее под стражу, а в случае признания такого заключения незаконным — получить возмещение.

44. Соответствующие пункты статьи 5 гласят:

«1. Каждый имеет право на свободу и личную неприкосновенность. Никто не может быть лишен свободы иначе как в следующих случаях и в порядке, установленном законом:

c) законное задержание или заключение под стражу лица, произведенное с тем, чтобы оно предстало перед компетентным органом по обоснованному подозрению в совершении правонарушения, или в случае, когда имеются достаточные основания полагать, что необходимо предотвратить совершение им правонарушения или помешать ему скрыться после его совершения;

f) законное задержание или заключение под стражу… лица, против которого предпринимаются меры по его… выдаче.

4. Каждый, кто лишен свободы в результате ареста или заключения под стражу, имеет право на безотлагательное рассмотрение судом правомерности его заключения под стражу и на освобождение, если его заключение под стражу признано судом незаконным.

5. Каждый, кто стал жертвой ареста или заключения под стражу в нарушение положений настоящей статьи, имеет право на компенсацию».

A. Приемлемость

1. Возражения правительства

(а) Несовместимость с принципом ratione personae

45. Правительство утверждало, что заявитель не жаловалась на то, что является жертвой в значении статьи 5 §1(f) Конвенции касательно начального периода содержания ее под стражей, поскольку она утверждала, что содержание ее под стражей в период с 26 июля по 27 августа 2007 года прежде всего нарушало статью 5 §1(с).

46. Заявитель утверждала, что указанная жалоба является приемлемой, так как, по сути, предполагаемое нарушение имело место, несмотря на то, что квалификация фактов в соответствии с определенным пунктом статьи 5 §1 была сомнительной. Она также отметила, что такая квалификация не всегда является очевидной. Заявитель заметила, что в предыдущих делах против Украины, в которых имели место схожие жалобы касательно заключения заявителя под стражу в ожидании экстрадиции, Суд признавал их приемлемыми и рассматривал по статье 5 §1(f), несмотря на то, что заявители жаловались на нарушение статьи 5 §1(с) (см., для примера, Soldatenko v. Ukraine, № 2440/07, §§98–103, 23 октября 2008 года).

47. Суд отмечает, что по указанному делу заявитель первоначально жаловалась на незаконность заключения ее под стражу. Действительно, как отмечает Правительство, она рассматривала заключение под стражу как нарушение статьи 5 §1(с) Конвенции, вместо статьи 5 §1(f), однако неверная ссылка на пункт (с) статьи 5 §1 не препятствует Суду, в компетенцию которого и входит правовая характеристика фактов дела (см. Nadtochiy v. Ukraine, № 7460/03, §31, 15 мая 2008 года), рассмотреть проблему, поднятую заявителем, в соответствии с тем положением Конвенции, которое Суд считает относящимся к обстоятельствам дела. По этой причине Суд отклоняет это возражение Правительства.

48. Суд отмечает, что никаких иных причин, кроме экстрадиции, не было упомянуто властями в отношении содержания заявителя под стражей в течение рассматриваемого периода, и в деле нет доказательств, чтобы предположить, будто какая-либо иная причина когда-либо существовала. Следовательно, несмотря на доводы заявителя к обратному, ее содержание под стражей всегда было подчинено цели экстрадиции и ее жалоба должна рассматриваться с точки зрения статьи 5 §1(f) Конвенции.

b) Неисчерпание национальных средств правовой защиты

49. Правительство утверждало, что заявитель имела в своем распоряжении эффективную процедуру, предусмотренную статьей 5 §4 Конвенции, чтобы оспорить незаконность заключения ее под стражу. Правительство, в частности, отмечает, что статья 55 Конституции гарантирует каждому право оспаривать любое решение, действие либо бездействие национальных органов в суды. Более того, статья 2 Кодекса административного судопроизводства дает возможность оспорить любое действие, которое предпринял прокурор в рамках процедуры экстрадиции.

50. Также Правительство полагало, в зависимости от результата административного судопроизводства, заявитель может требовать компенсацию в соответствии с Законом «О порядке возмещения вреда, причиненного гражданину незаконными действиями органов дознания, досудебного следствия, прокуратуры и суда».

51. Поэтому, правительство полагало, что заявитель не исчерпала средства правовой защиты, доступные ей на национальном уровне.

52. Заявитель не согласилась с доводами Правительства.

53. Суд находит, что утверждения Правительства касательно неисчерпания настолько тесно связаны с существом жалоб заявителя по статье 5 §§4 и 5, что они должны быть объединены и рассмотрены совместно.

2. Вывод

54. Поэтому Суд присоединяет утверждения Правительства о наличии и эффективности средств защиты относительно жалоб заявителя по статье 5 §§4 и 5 к рассмотрению дела по существу. Суд отмечает, что жалобы по статье 5 §§1(f), 4 и 5 не являются явно необоснованными в значении статьи 35 §3 Конвенции. Он также отмечает, что жалобы не являются неприемлемыми по каким-либо другим основаниям. Таким образом, они должны быть признаны приемлемыми.

B. Существо дела

1. Статья 5 §1 Конвенции

a) Период с 26 июля 2007 года по 5 марта 2008 года

55. Стороны представили аргументы, подобные тем, что содержаться в делах Солдатенко (см. §§104–107) и Светлорусова (см. §§43–46). В частности, Правительство утверждало, что Конституцией Украины, Конвенцией СНГ о правовой помощи и правовых отношениях по гражданским, семейным и уголовным делам 1993 года («Минской Конвенцией»), Уголовно-процессуальным кодексом и Постановлением Пленума Верховного суда № 16 от 8 октября 2004 года о некоторых вопросах, касающихся применения законодательства, регламентирующего порядок и сроки задержания (ареста) лиц при решении вопросов, связанных с их экстрадицией, предусматривалась четкая и предсказуемая процедура заключения заявителя, ожидающего экстрадиции, под стражу.

56. Ранее Суд находил нарушения статьи 5 §1 Конвенции в делах, поднимающих проблемы, подобные тем, которые были подняты в этом деле (см. дело Солдатенко, §§109–114, и дело Светлорусова, §§47-49). Эти нарушения были, прежде всего, основаны на отсутствии достаточных юридических оснований для заключения заявителя, ожидающего экстрадиции, под стражу.

57. Рассмотрев все представленные ему материалы, Суд полагает, что Правительство не предоставило какого-либо факта или аргумента, способного убедить Суд сделать иной вывод в этом деле. Следовательно, была нарушена статья 5 §1 Конвенции.

b) Период с 5 марта 2008 года по 25 февраля 2009 года

58. Правительство утверждало, что экстрадиция заявителя была невозможна вследствие применения Судом временных мер. Оно также отметило, что решение о предоставлении заявителю статуса беженца было отменено Апелляционным административным судом г. Киева. Правительство также повторило свои аргументы относительно первого рассматриваемого периода (см. §55 выше).

59. Заявитель утверждала, что в периоды с 5 марта по 18 апреля 2008 года, с 5 мая по 23 декабря 2008 года и с 28 января по 1 апреля 2009 года решение о ее статусе беженца оставалось в силе и, согласно законодательства, запрет на ее экстрадицию тоже оставался в силе. По этой причине она полагает, что заключение ее под стражу в целом было незаконным, а в вышеуказанные периоды оно не подпадало ни под допустимые основания, предусмотренные в §1 статьи 5.

60. Во-первых, Суд отмечает, что его временная мера касалась выдачи заявителя с территории Украины и не требовала заключения ее под стражу. Сама по себе такая мера не может составить основание в национальном праве для заключения заявителя под стражу. Суд далее отмечает, что он уже установил отсутствие в национальном праве достаточных законных оснований для заключения заявителя под стражу до окончания процедуры экстрадиции в период с 26 июля 2007 года по 5 марта 2008 года, (см. §56 со ссылками). Этот вывод в равной степени касается и рассматриваемого периода, относительно которого в национальном праве также отсутствовали достаточные законные основания.

61. Кроме того, 5 марта 2008 года заявитель получила статус беженца, и этот статус не оспаривался до 18 апреля 2008 года. Несмотря на предусмотренную национальным правом защиту от выдачи лица, которому предоставлен статус беженца (см. §33), заявитель оставалась под стражей. Правительство не предоставило объяснений тому, каким образом, если заявитель не может быть выдана, ее задержание «в целях экстрадиции» в период с 5 марта 2008 года по 18 апреля 2008 года может соответствовать положениям статьи 5.

62. Соответственно, была нарушена статья 5 §1 Конвенции также касательно рассматриваемого периода.

2. Статья 5 §4 Конвенции

63. Стороны представили аргументы, подобные тем, которые были представлены в делах Солдатенко (цит. выше, §§116–120) и Светлорусова (цит. выше, §§52–56). В частности, Правительство ссылалось на положения Уголовно-процессуального кодекса, которые регулируют содержание под стражей в Украине. Правительство также ссылалось на Кодекс административного судопроизводства, который предусматривает процедуру обжалования действий государственных органов, и утверждало, что заявитель могла оспорить незаконность заключения ее под стражу и в действительности попыталась сделать это, однако производство по делу все еще не было закончено.

64. Заявитель утверждала, что национальные суды отказались пересматривать законность заключения ее под стражу и что последнее заявление об освобождении, упомянутое Правительством, не было рассмотрено до тех пор, пока заявителя не освободили по иным основаниям.

65. Суд ранее устанавливал нарушения статьи 5 §4 Конвенции в делах, в которых поднимались вопросы, сходные с теми, что рассматриваются в этом деле (см. Солдатенко, цит. выше, §§125–127, и Светлорусов, цит. выше, §§57–59).

66. Суд далее отмечает, что Правительство также ссылалось на статью 2 Кодекса административного судопроизводства, которая, по их мнению, предоставляла заявителю эффективные возможности обжаловать решение об экстрадиции и любое действие, предпринятое в ходе процедуры экстрадиции. Это положение гарантирует каждому право обжаловать любое решение, действие или бездействие органов государственной власти в административные суды. Однако Правительство не указало каких-либо полномочий судов при таком рассмотрении и не предоставило каких-либо решений, в которых такие действия были бы предприняты, в то время как Суду ранее были предоставлены дела, в которых национальные суды установили, что Кодекс административного судопроизводства не предусматривал соответствующую процедуру для обжалования решения об экстрадиции и не давал судам полномочий компетенции рассматривать законность экстрадиции (см. Солдатенко, цит. выше, §§46 и 49). Суд также отметил, что 26 июня 2008 года заявитель подала иск в порядке, предусмотренном Кодексом административного судопроизводства, однако указанный иск был рассмотрен на момент ее освобождения в марте 2009 года.

67. И, наконец, в этом деле, несмотря на существенное изменение обстоятельств и очевидное отсутствие оснований для содержания заявителя под стражей вследствие установленного законом запрета на ее выдачу, национальные суды несколько раз отказывались рассмотреть обоснованность ее содержания под стражей на основании того, что было принято окончательное и вступившее в законную силу судебное решение от 3 сентября 2007 года, предписывающее содержание заявителя под стражей до окончания процедуры экстрадиции (см. §18 выше), отрицая, таким образом, право заявителя на пересмотр законности ее заключения под стражу, гарантированное статьей 5 §4. Таким образом, по мнению суда, вопреки требованиям статьи 5 §4, не было адекватной реакции судов на жалобы заявителя (см. mutatis mutandis, Yeloyev v. Ukraine, № 17283/02, §65, 6 ноября 2008 года).

68. Суд приходит к выводу, что средства защиты, на которые ссылалось Правительство, не определены в достаточной мере для того, чтобы удовлетворить требованиям статьи 5 §4. Поэтому, Суд отклоняет предварительные возражения Правительства относительно необходимости обжаловать заключение под стражу в порядке, предусмотренном Кодексом административного судопроизводства, и приходит к выводу о том, что была нарушена статья 5 §4 Конвенции.

3. Статья 5 §5 Конвенции

69. По мнению Правительства, заявитель имела эффективное средство правовой защиты для получения компенсации в соответствии с законодательством Украины. Они сослались на статью 248¹ Гражданского процессуального кодекса, которая позволяет любому лицу оспаривать в суде решения, действия или бездействие государственных органов в ходе осуществления ими административных функций, если лицо считает, что они нарушили его права и свободы. Они также утверждали, что заявитель могла предъявить требования о компенсации причиненного вреда, в соответствии с Законом Украины «О порядке возмещения вреда, причиненного гражданину незаконными действиями органов дознания, досудебного следствия, прокуратуры и суда» в случае, если заключение ее под стражу будет признано незаконным.

70. Заявитель утверждала, что средства правовой защиты, на которые ссылалось Правительство, не были эффективными.

71. Суд повторяет, что статья 5 §5 Конвенции соблюдена в случае, если имеется возможность требовать компенсацию за лишение свободы, которое нарушает §§1, 2, 3 и 4 данной статьи (см. Wassink v. the Netherlands, 27 сентября 1990 года, §38, Series A, № 185-A, и Vachev v. Bulgaria, № 42987/98, §79, ECHR 2004-… (выдержки)). Право на компенсацию сформулировано в §5, поэтому предполагается, что, либо национальным органом государственной власти, либо Судом было установлено нарушение одного из предшествующих параграфов статьи 5.

72. Поскольку Суд установил нарушение статей 5 §§1 и 4 Конвенции, то статья 5 §5 Конвенции также применима. По этой причине Суд должен установить, предоставляет ли украинское законодательство обеспеченное правовой нормой право на компенсацию за нарушение статьи 5 Конвенции.

73. Суд отмечает, что первое средство правовой защиты, на которое ссылалось Правительство, было ранее проанализировано Судом в деле Светлорусова (см. §68) и было найдено не достаточно определенным, чтобы удовлетворять требованиям статьи 5 §5 Конвенции. Более того, относящиеся к делу главы Гражданского процессуального кодекса от 1963 года, включая статью 248¹ утратили законную силу с 1 сентября 2005 года, то есть с момента вступления в законную силу Кодекса административного судопроизводства (см. основные и переходные положения, процитированные в §31 выше) и по этой причине, указанные положения не могут применяться в обстоятельствах данного дела.

74. Касательно второго средства защиты, на которое ссылалось Правительство, Суд отмечает, что Правительство не предоставило каких-либо решений, где бы использовалось это средство защиты, особенно, в деле о заключении под стражу с целью экстрадиции. Из текста Закона «О порядке возмещения вреда, причиненного гражданину незаконными действиями органов дознания, досудебного следствия, прокуратуры и суда» видно, что он относится к уголовному производству в Украине и не касается других ситуаций, в которых лицо лишено свободы. Более того, кажется, что национальные суды не рассматривали лишение заявителя свободы как нарушение национального законодательства, а также, как указано выше, Правительство не продемонстрировало, что существует закон, который бы удовлетворил требованиям статьи 5 §§1(f) и 4 Конвенции (см. §§57 и 62 выше). При таких обстоятельствах у заявителя, кажется, не было даже теоретической возможности требовать компенсацию в национальном судопроизводстве (см. Svetlorusov v. Ukraine, цит. выше, §69). Поэтому, Суд, также приходит и к выводу, что средство защиты, на которое ссылалось Правительство, не является достаточно определенным, чтобы удовлетворить требованиям статьи 5 §5 Конвенции. Поэтому, возражение Правительства относительно неисчерпания этого средства защиты должно быть также отклонено.

75. Таким образом, Суд находит, что украинское законодательство не предоставляет заявителю реализуемого права на получение компенсации, как того требует статья 5 §5 Конвенции; поэтому Суд отклоняет предварительное возражение Правительства и приходит к выводу, что было нарушено указанное положение.

IV. ПРИМЕНЕНИЕ СТАТЬИ 41 КОНВЕНЦИИ

76. Статья 41 Конвенции гласит:

«Если Суд объявляет, что имело место нарушение Конвенции или протоколов к ней, а внутреннее право Высокой Договаривающейся стороны допускает возможность лишь частичного устранения по­следствий этого нарушения, суд, в случае необходимости, присуждает справедливую компенсацию потерпевшей стороне».

A. Вред

77. Заявитель требовала выплатить ей 20 000 евро в качестве возмещения нематериального вреда.

78. Правительство считало, что эти претензии чрезмерны и необоснованны и признание нарушения, если оно будет, будет достаточно справедливым возмещением в данном деле.

79. Суд считает, что заявителю причинен нематериальный вред в связи с незаконным содержанием ее под стражей, который не может быть возмещен лишь признанием нарушения ее прав, предусмотренных Конвенцией. Принимая во внимание обстоятельства дела и решая на основе справедливости, как этого требует статья 41, Суд присуждает заявителю возмещение нематериального вреда в размере 5 000 евро.

B. Расходы и издержки

80. Заявитель также потребовала выплатить ей 2000 евро в каче­стве возмещения расходов и издержек.

81. Правительство заявило, что расходы заявителя документально не подтверждены.

82. В соответствии с практикой Суда заявитель имеет право на возмещение издержек и расходов только постольку, поскольку доказано, что они были действительно и неизбежно затрачены и разумны по размеру В данном случае, учитывая имеющуюся у него информацию и указанные выше критерии, Суд отклоняет требование о возмещении расходов и издержек.

C. Пеня

83. Суд считает уместным, чтобы пеня основывалась на предельной кредитной ставке Европейского центрального банка, к которой следует добавить три процентных пункта.

На основании этого суд единогласно

1. Присоединяет к рассмотрению по существу возражение Правительства по исчерпанию национальных средств зашиты в отношении жалобы заявителя по статье 5 Конвенции и отклоняет его после рассмотрения по существу;

2. Признает жалобы по статье 5 §§1(f), 4 и 5 Конвенции приемлемыми, а остальные неприемлемыми;

3. Постановляет, что была нарушена статья 5 §1 Конвенции;

4. Постановляет, что была нарушена статья 5 §4 Конвенции;

5. Постановляет, что была нарушена статья 5 §5 Конвенции;

6. Постановляет:

a) государство-ответчик должно в качестве возмещения нематериального вреда выплатить заявителю в течение трех месяцев с даты, когда судебное решение станет окончательным в соответствии со статьей 44 §2 Конвенции, 5000 (пять тысяч) евро плюс любой возможный налог в переводе в национальную валюту Украины по курсу, действующему на день выплаты;

b) с момента истечения вышеупомянутых трех месяцев до выплаты на вышеуказанную сумму начисляется пеня в размере предельной кредитной ставки Европейского центрального банка в этот период с добавлением трех процентных пунктов;

7. Отклоняет остальные требования заявителя относительно возмещения.

Составлено на английском языке и объявлено письменно 15 октября 2009 года в соответствии с правилом 77 §§2 и 3 Регламента Суда.

 

П. Лоренцен

К. Вестердик

председатель

секретарь

 

Решение по делу Дубовик
в отношении законности предоставления
статуса беженца

21.07.2008

Окружной административный суд г. Киева

ПОСТАНОВА

21.07.2008 року, № 2/260

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі;

головуючого судді Келеберда В.І.,

суддів — Літвіновій А. В., Степанюка А. Г.

при секретарі судового засідання Мельниковій Л. В.

за результатами розгляду у відкритому судовому засіданні адмі­ністративної справи за позовом заступника Генерального прокурора України Кудрявцева В. В. до Державного комітету України у справах національностей та релігій за участю третьої особи, яка не заявляє самостійні вимоги на предмет спору на стороні відповідача: Дубовик Катерина Вікторівна про визнання протиправним та скасування рішення.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ

Позов заявлено до Державного комітету України у справах національностей та релігій про визнання протиправним та скасування рішення Комітету від 05.03.08 р. № 92-08 про надання Дубовик Катерині Вікторівні статусу біженця.

Одночасно із зверненням до суду позивач заявив клопотання про забезпечення позову шляхом зупинення дії оскарженого акту до ухвалення рішення у даній справі. Ухвалою суду від 09.07.08 р. в задоволенні клопотання відмовлено.

В судовому засіданні 18.07.08 р. до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійні вимоги на предмет спору, на стороні відповідача залучено Дубовик Катерину Вікторівну.

Обґрунтовуючи адміністративний позов, представники Генеральної прокуратури України зазначили, що оскаржуване рішення прийняте із порушенням вимог Закону України «Про біженців», оскільки під час його прийняття щодо надання статусу біженця Дубовик К. В. відповідачем не було наведено конкретних фактів переслідування цієї особи тощо. Додатково представники позивача зазначили, що виконавчими актами заборонено надавати статус біженця особі, яка вчинила злочин, а не тільки по відношенню до тих осіб, яких судом визнано винними у вчинені злочину.

Відповідач проти позову заперечував, мотивуючи прийняття рішення в межах визначеної законом компетенції органу та з урахуванням всіх обставин особової справи громадянки Республіки Білорусь Дубовик К. В.

Представник третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача адвокат Антонович О. М. надав заперечення на адміністративний позов, в якому підтримав позицію відповідача та зазначив про наявність підстав у Дубовик К. В. щодо побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками належності до певної соціальної групи — в даному випадку по відношенню до своєї сім’ї — на території Республіки Білорусь.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з’ясу­вавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд, —

ВСТАНОВИВ:

05.03.08 р. Державним комітетом України у справах національно­стей та релігій прийнято рішення № 92-08 про надання статусу біженця Дубовик Катерині Вікторівні, громадянки Республіки Білорусь. Як вбачається з рішення відповідача, статус біженця надано відповідно до абзацу другого статті 1 Закону України «Про біженців» від 21.06.01 р. як особі, яка має цілком обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками належності до певної соціальної групи.

Генеральною прокуратурою України проведено перевірку, за резуль­татами якої позивачем 18.04.08 р., принесено протест на рішення Держ­комнацрелігїй № 92-08 від 05.03.08 р. про надання статусу біженця.

Згідно вимог ст. 21 Закону України «Про прокуратуру» протест на акт, що суперечить закону, приноситься прокурором, його заступником до органу, який його видав, або до вищестоящого органу.

Пленумом Вищого адміністративного суду України ухвалено по­станову від 06.03.08 р. № 2 «Про практику застосування адміністративними судами окремих положень Кодексу адміністративного судочинства України під час розгляду адміністративних справ». Відповідно до наданих рекомендацій, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень адміністративні суди мають перевіряти, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) здотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Форми, найменування і порядок прийняття актів рішень державними чи іншими органами залежать від місця даного органу в системі відповідних органів та його компетенції і регламентуються Конституцією України, відповідними законами України та положенням про такий орган.

Постановою Кабінету Міністрів України від 08.11.06 р. № 1575 Дер­жавний комітет України у справах національностей та міграції реорганізовано у Державний комітет України у справах національностей та релігій Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 21.11.07 р. № 1347 «Про внесення зміни до Положення про Державний комітет України у справах національностей та релігій» Держкомнацрелігій є спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у справах міграції в межах, визначених законодавством про біженців.

У своїй діяльності Держкомнацрелігій керується Конституцією України, Законом України «Про біженців», Конвенцією 1951 року про статус біженців та Протоколу до неї 1967 року, до якої Україна приєдналась у 2002 році без будь-яких застережень та іншими міжнародно-правовими актами, які були ратифіковані Верховною Радою Украйни.

Правовий статус біженця в Україні, порядок надання, втрати та позбавлення статусу біженця, державні гарантії захисту біженців регулюються Конституцією України, Законом України від 21.06.01 р. № 2557-Ш «Про біженців» (далі — Закон), іншими нормативно-правовими актами, а також міжнародними договорами, згода на обов’язко­вість яких надана Верховною Радою України. Зокрема до міжнародних норм права відносяться Конвенція про статус біженців 1951 року та Протокол про статус біженців 1967 року (ратифіковані Законом України від 10.01.02 р. № 2942-Ш), якими визначено загальні принципи щодо захисту біженців.

Відповідно до ст. 1 Закову біженець — це особа, яка не є громадянином України і внаслідок цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи, або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Статтею 6 Закону встановлено повноваження спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у справах міграції, зокрема прийняття рішень про надання, втрату і позбавлення статусу біженця; координація взаємодії інших органів виконавчої влади з питань, що стосуються біженців; збір та аналіз інформації щодо наявності у країнах походження біженців умов, зазначених у абзаці другому статті1 цього Закону.

Відповідно до статті А(2) Конвенції 1951р. про статус біженців, особа, яка внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідування за ознакою належності до певної соціальної групи чи політичних поглядів та знаходиться за межами країни своєї громадської належності та не може скористуватися захистом своєї країни, кваліфікується як біженець

Законом України від 21.10.99 р. ратифіковано Угоду між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців Протокол про доповнення пункту 2 статті 4 Угоди між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців. Управлінням Верховного комісара ООН у справах біженців ухвалено Керівництво щодо процедур та критеріїв встановлення статусу біженців, відповідно до Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року (Женева, 1992 рік).

Відповідно до зазначеного Керівництва надано загальний аналіз поняття «внаслідок цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань». Так, до елементу «побоювання» відносять суб’єктивний стан особи — її психічний стан, який пов’язаний із характеристикою особистості заявника, а тому зазначається, що висновок про стан у країні — походження не є визначальним. Суб’єктивний стан особи встановлюється при особистому спілкуванні із представниками дер­жавного органу.

Так, із Дубовик К. В. було проведено співбесіди 29.08.07 р. та 14.01.08 р., за результатами яких складено протоколи та надано ви­сновки спеціаліста.

Після встановлення суб’єктивного елементу, відповідно до зазначеного Керівництва, слід дослідити об’єктивний елемент — «обґрунтовані побоювання». Зазначено, що такі побоювання повинні ґрунтуватися тільки на особистому досвіді особи, а не досвіді інших осіб.

Як вбачається з матеріалів справи та пояснень Дубовик К. В., які залучені до матеріалів справи, побоювання третьої особи виникли внаслідок відмови Дубовик К. В. від переконання своєї матері Атаєвой Кіри Сергіївни визнати звинувачення, які були їй пред’явлені на території Республіки Білорусь.

Відношення до соціальної групи представників сім’ї базується на §11 Керівництва з міжнародного захисту (УВКБ ООН, травень 2002 року), а саме; сімейний осередок є класичний приклад «певної соціальної групи». Сім’я — соціально організована група в суспільстві, окремі особи сприймаються суспільством на підставі їх сімейної належності. Члени сім’ї, пов’язані кровними узами, узами шлюбу чи доводяться далекими родичами, відповідають цьому визначенню, так як володіють загальною вродженою та незмінною характеристикою, яка є фундаментальною та захищеною.

Зазначеним Керівництвом встановлені й інші критерії оцінки при здійсненні процедур розгляду заяви особи щодо надання їй статусу біженця.

Як вбачається з наведеного, відповідачем було вчинено належну перевірку та в межах наданої компетенції, а тому зауваження позивача в цій частині визнаються судом безпідставними.

Згідно з пунктом 78 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженця УВКБ ООН, належність до певної соціальної групи може бути першопричиною переслідувань, так як немає впевненості, що дана група лояльна по відношенню до уряду, або так як політичні пріоритети або економічна діяльність її членів або саме існування даної соціальної групи є перешкодою для політики уряду.

Згідно з пунктом 53 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженця УВКБ ООН, заявник може піддаватися різним впливам, які самі по собі не підпадають під визначення поняття «переслідування» (зокрема, дискримінація в різних формах), в деяких випадках спільно з іншими несприятливими факторами (наприклад, стан безпечності в країні походження). В таких випадках різні елементи, разом взяті, діють на психологічний стан заявника таким чином, що вони можуть бути визначені як повністю обґрунтовані побоювання переслідування на «сукупному ґрунті».

Як встановлено відповідачем, на територію України Дубовик К. В. прибула легально в квітні 2005 року на підставі закордонного паспорту громадянина Республіки Білорусь з метою зустрітися з родичами.

Згідно статті 14 Закону України «Про біженців» у разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влада у справах міграції має право звертатися з відповідними запитами до Міністерства внутрішніх справ України, Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об’єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжності фактів стосовно особи, особова справа якої розглядається.

Так, перевіркою органів внутрішніх справ не повідомлено, що цей орган володіє інформацією, яка б перешкоджала отриманню статусу біженця Дубовик К. В. відповідно до ст. 10 Закону України «Про біженців». Перевіркою Управління Служби безпеки України у м. Києві повідомлено, що цей орган не вбачає підстав, які б перешкоджали наданню зазначеній особі статусу біженця.

Відповідно до частини третьої статті 10 Закону України «Про біженців» статус біженця не надається особі, яка вчинила тяжкий злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою набуття статусу біженця, якщо таке діяння віднесено Кримінальним кодексом України до тяжких злочинів.

До Генеральної прокуратури України надійшло клопотання Генеральної прокуратури Республіки Білорусь від 13.08.07 р. № 25/685-2006 про видачу Дубовик К. В. в зв’язку з вчиненням цією собою тяжких злочинів та з метою притягнення його до кримінальної відповідальності.

Відповідно до статті 62 Конституції України, а також ч. 2 ст. 2 КК України особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено у законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Ніхто не зобов’язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину. Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь.

У відношенні Дубовик К. В. обвинувальний вирок суду відсутній, а тому він не може вважатися особою, яка вчинила злочин.

Чинними актами законодавства України обов’язок щодо доказування встановлення факту про притягнення особи до кримінальної відповідальності на відповідача не покладено. Крім того, правоохоронними органами та органами СБУ надано висновок щодо відсутності обставин, які перешкоджають наданню Дубовик К. В. статусу біженця.

Також, суд враховує ті обставини, що в силу наведених норм Держкомнацміграції не наділений повноваженнями щодо надання оцінки винуватості чи невинуватості особи у вчиненому злочину.

З іншого боку, позивач не звертався до відповідача з метою прийняття рішення щодо позбавлення Дубовик К. В. статусу біженця, а внесений припис прокуратури було відхилено на підставі встановлених фактів розгляду особової справи третьої особи та правомірності прийняття рішення Комітетом.

Враховуючи викладене, суд приходить до висновку, що відповідачем повно та об’єктивно проведено вивчення матеріалів особової справи Дубовик К. В. та в межах наданих законом повноважень прийнято рішення № 92-08 від 05.03.08 р. про надання статусу біженця громадянки Республіки Білорусь Дубовик К. В., відповідно до абзацу другого ст. 1 Закону України «Про біженців» як особі, яка має цілком обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками належності до певної соціальної групи.

Відповідно до ст. 3 Закону України «Про біженців» біженець не може бути висланий або примусово повернутий до країни, де його життю або свободі загрожує небезпека через його расу, віросповідання (релігію), громадянство (підданство), належність до певної соціальної групи або політичних переконань. Біженець не може бути висланий або примусово повернутий до країн, де він може зазнати катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання, або з якої він може бути ви­сланий або примусово повернутий до країн, де його життю або свободі загрожує небезпека через його расу, релігію, національність, громадянство (підданство), належність до певної соціальної групи або політичних переконань.

Досягнення позитивного ефекту для суспільного інтересу шляхом запровадження будь-якого обмеження права повинно відповідати чинним актам законодавства України, а відповідно до ст. 19 Конституції України органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їхні посадові і службові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, а також відповідно до міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

Зазначені конституційні вимоги поширюються на всі без винятку органи державної влади, у тому числі й на компетенцію Генеральної прокуратури України щодо внесення протестів з урахуванням обов’язковості вимог, встановлених рішенням суду (ст. 124 Конституції).

Крім того, позивачем не взято до уваги, що рішенням Європейського суду з прав людини відповідно до правила 54 Регламенту Європейського суду в інтересах заявника у справі № 33210/07 Дубовик проти України» направлено запит уряду України для надання своєї позиції, що також було взято відповідачем до уваги при розгляді справи Дубовик К. В. щодо надання їй статусу біженця.

З огляду на викладене, суд приходить до висновку, що позов є безпідставним, а тому визнається судом таким, що не підлягає задоволенню.

Керуючись ст.ст. 161–163 КАС України, Окружний адміністративний суд міста Києва, —

ПОСТАНОВИВ:

Відмовити в задоволенні позову повністю.

Заява про апеляційне оскарження постанови суду подається протягом 10 днів з дня її проголошення, а в разі складення постанови у повному обсязі відповідно до статті 160 КАС України — з дня складення в повному обсязі Апеляційна скарга на постанову суду подається протягом 20 днів після подання заяви про апеляційне оскарження.

 

В. І. Келеберда

А. В. Літвінова, Степанюк А. Г.

председатель

судді

 

Решение по делу Дубовик
в отношении законности предоставления
статуса беженца

23.12.2008

Киевский апелляционный административный суд

ПОСТАНОВА

Київський апеляційний адміністративний суд в складі колегії суддів:

Бараненка І. І., Коваля М. П., Маслія В. І.

при секретарі судового засідання — Калініній Л. М.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Виконувача обов’язків Генерального прокурора України на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 21 липня 2008 року в адміністративній справі № 2-а-5175/08 (2/260) за позовом Заступника Генерального прокурора України до Державного комітету України у справах національностей та релігій, третя особа — Дубовик Катерина Вікторівна про визнання протиправним та скасування рішення.

ВСТАНОВИВ:

У травні 2008 року Заступник Генерального прокурора України звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з адміністративним позовом, у якому, посилаючись на положення статей 1, 10, 14 Закону України «Про біженців» від 21.06.2001р., пункти 19, 20 Положення про Державний комітет України у справах національностей та релігій, інші форми права, просив визнати протиправним та скасувати Рішення Державного комітету України у справах національностей та релігій 5 березня 2008 року № 92-08.

Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 21 липня 2008 року у задоволенні позову відмовлено.

Приймаючи рушення, суд застосував до спірних правовідносин норми статті 62 Конституції України, частини 2 статті 2 Кримінального Кодексу України, статей 1, 3, 6, 10 Закону України «Про біженців» від 21.06.2001 р. і положення Конвенції про статус біженців, 1951 р. та Протоколу щодо статусу біженців, 1967 року і на підставі зазначених норм права відмовив у задоволенні позовних вимог.

В апеляційній скарзі Виконувач обов’язків Генерального прокурора України, вказуючи на порушення судом першої інстанції норм матеріального права, а також на неповне з’ясування обставин, що мають значення для справи, просить скасувати постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 21 липня 2008 року і прийняти нове судове рішення, якім задовольнити позовні вимоги.

У запереченнях на апеляційну скаргу, представник третьої особи, вказуючи на обґрунтованість судового рішення просить залишити апеляційну скаргу без задоволення, а постанову суду першої інстанції — без змін.

Заслухавши суддю-доповідача про обставини справи, зміст судового рішення, апеляційної скарги та заперечень на неї, пояснення представників позивача, які наполягали на задоволенні апеляційної скарги, заперечення на апеляційну скаргу представників відповідача і представника третьої особи та, перевіривши доводи апеляції і заперечень на неї наявними у матеріалах справи письмовими доказами, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що на Дубовик К. В. не поширюється дія статті 10 Закону України «Про біженців» від 21.06.2001 р. і підпункт «b» пункту «F» статті 1 Конвенції про статус біженців, 1951 р. та дійшов висновку про правомірність Рішення Державного комітету України у справах національностей та релігій від 05.03.2008 р. № 92-08.

Однак, колегія суддів не погоджується с таким висновком, виходячи з наступного.

Відповідно Закону України «Про приєднання України до Конвенції про статус біженців та Протоколу щодо статусу біженців» від 10.01.2002 р., Держава України приєдналася Конвенції про статус біженців, 1951 року.

Згідно підпункту «b» пункту «F» статті 1 вказаної Конвенції, положення цієї Конвенції не поширюються на тих осіб, щодо яких є серйозні підстави вважати, що вони вчинили тяжкий злочин неполітичного характеру за межами країни, яка надала їм притулок, і до того, як вони допущені до цієї країни як біженці.

Матеріали справи містять достатньо даних про те, що на час прийняття Комітетом спірного Рішення були «серйозні підстави вважати», що Дубовик К. В. вчинила тяжкий злочин неполітичного характеру за межами України і до прибуття в Україну.

Так, Генеральною прокуратурою України в суд першої інстанції були надані належні і допустимі докази того, що слідчими органами Республіки Білорусь Дубовик К. В. обвинувачується у вчиненні тяжких злочинів — торгівля людьми за обтяжуючих обставин та участь у злочинній організації, які передбачені частиною 2 статті 285, пунктами 1, 2, 3, 5 статті 181 Кримінального кодексу Республіки Білорусь. Аналогічні норми передбачені Кримінальним кодексом України, зо­крема ч. 3 ст. 149 та 255, які згідно ст. 12 цього ж Кодексу відносяться до тяжких злочинів.

Також матеріали справи містять дані про те, що Дубовик К. В. оголошено у міжнародний розшук у зв’язку з переховуванням від слідства.

Зазначені обставини підтверджуються матеріалами, які надійшли з Генеральної прокурори Республіки Білорусь до Генеральної прокурори України, зокрема, постановою про притягнення Дубовик К. В. в якості обвинуваченої.

За змістом статті 10 Закону України «Про біженців» від 21.06.2001 р. і підпункт «b» пункту «F» статті 1 Конвенції про статус біженців, 1951 р. для відмови у наданні особі статусу біженця достатньо наявності лише серйозних підстав вважати, що особа вчинила тяжкий злочин неполітичного характеру і тому доведення в такому випадку вини особи у вчиненні тяжких злочинів ні українським, ні міжнародним законодавством не вимагається.

При цьому, необхідно прийняти до уваги той факт, що Україна приєдналася до Конвенції про статус біженців у 2002 році, а Закон України «Про біженців» прийнято у 2001 році.

У зв’язку з цим, посилання суду першої інстанції на статті 62 Конституції України стосовно невинуватості Дубовик К.В. у зв’язку з відсутністю обвинувального вироку стосовно неї є безпідставним, оскільки поняття «винуватості особи у вчиненні злочину» та «серйозних підстав вважати що особа вчинила тяжкий злочин» не є тотожними.

Відповідно до статті 6 Закону України «Про біженців» повноваження спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у справах міграції, зокрема щодо збору та аналізу інформації про наявність у країнах походження біженців умов, зазначених у абзаці другому статті 1 цього Закону.

Проте, Комітет наданими йому повноваженнями не скористався і не звернувся до компетентних органів Республіки Білорусь із запитом про особу Дубовик К. В., натомність обмежився лише інформацією від правоохоронних органів України та Служби безпеки України.

Отже, висновок суду першої інстанції про те, що Комітетом повно та об’єктивно проведено вивчення матеріалів особової справи Дубовик К. В., на підставі яких прийнято правомірне рішення про надання статусу біженця, не відповідає фактичним обставинам справи.

Також, суд дав неправильну оцінку тій обставині, що Дубовик К. В. проживала в місті Києві з квітня 2005 року, а з заявою про надання статусу біженця звернулася лише в серпні 2007 року, тобто після її затримання правоохоронними органами та арешту з метою екстрадиції.

Таким чином, на момент прийняття спірного Рішення у Комітету були серйозні підстави вважати, що Дубовик К. В. є особою, яка вчинила тяжкий злочин неполітичного характеру за межами України і з цих підстав відмовити у наданні статусу біженця.

Отже, колегія суддів погоджується з доводами апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції неповно з’ясував обставини справи, у зв’язку з чим безпідставно не застосував статтю 10 Закону України «Про біженців», підпункт «b» пункту «F» статті 1 Конвенції про статус біженців, 1951 р. та статтю 62 Конституції України.

Відповідно до частини 1, 4 статті 202 КАС України, підставами для скасування постанови суду першої інстанції є неповне з’ясував судом обставин, що мають значення для справи, а також порушення норм матеріального права. Що призвело до неправильного вирішення справи.

Зважаючи на те, що суд першої інстанції порушив зазначені вище норми права, постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 21 липня 2008 року належить скасувати і прийняти в даній справі нове судове рішення, яким задовольнити позовні вимоги.

На підставі викладеного та, керуючись статтями 160, 198, 202, 205, 207 КАС України, Києва апеляційний адміністративний суд,

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Виконувача обов’язків Генерального прокурора України задовольнити, а постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 21 липня 2008 року в адміністративній справі № 2-а-5175/08 (2/260) — скасувати.

Позов Заступника Генерального прокурора України задовольнити.

Визнати протиправними та скасувати Рішення Державного комітету України у справах національностей та релігій від 5 березня 2008 року № 92-08 про надання — Дубовик Катерині Вікторівні статусу біженця.

Постанова набирає законної сили з моменту її проголошення, проте на неї може бути подана касаційна скарга до Вищого адміністративного суду України протягом одного місяця з дня складення цієї постанови у повному обсязі.

 

І. Бараненко

М. Коваль, В. Маслій

председатель

судді

 

 Поділитися