MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Державна пенітенціарна служба України та рекомендації Європейського комітету з запобігання катуванням (аналіз доповіді про візит 2013 року)

18.05.2014   
Вадим Човган
В статті аналізуються найнагальніші рекомендації Європейського комітету з питань запобігання катуванням, нелюдському та іншому жорстокому чи такому, що принижує людську гідність, поводженню, які були висловлені ним у нещодавно опублікованій доповіді про візит до України в 2013 році.

Анотація: В статті аналізуються найнагальніші рекомендації Європейського комітету з питань запобігання катуванням, нелюдському та іншому жорстокому чи такому, що принижує людську гідність, поводженню (КЗК, Комітет), які були висловлені ним у нещодавно опублікованій доповіді про візит до України в 2013 році. Наводяться критичні зауваження, спрямовані в першу чергу Державній пенітенціарної служби України (ДПтС, Служба), яка своїм небажанням внести елементарні зміни до своїх внутрішніх нормативних актів продемонструвала повну індиферентність стосовно рекомендацій Комітету. Так само у неї було багато можливостей внесення змін до чинного законодавства, зокрема, під час розробки проекту змін до Кримінально-виконавчого кодексу України, однак, вона ними не скористалася та навіть частково погіршила попередній стан справ.

Стаття демонструє, що переважна кількість рекомендацій, особливо тих, які стосуються нормативної бази, висловлені Комітетом вже не вперше та не вдруге. Це наштовхує до одного висновку – у ДПтС ніколи не було бажання втілювати його рекомендації і, навпаки, вона завжди шукала способи уникнути їх якомога вишуканіше, не залишившись при цьому заплямованою. Відмова з боку попереднього керівництва ДПтС у прийнятті практично повністю заснованих на рекомендаціях Комітету пропозицій до проекту Правил внутрішнього розпорядку установ виконання покарань зайвий раз підтвердила небажання на практиці, а не на словах продемонструвати свою прихильність стандартам прав людини як одній із найвищих європейських цінностей.

 

Нещодавно Державна пенітенціарна служба України опублікувала на своєму сайті статтю під назвою «Забезпечуємо виконання рекомендацій Європейського комітету проти катувань» услід за недавньою публікацією доповіді Європейського комітету з питань запобігання катуванням, нелюдському та іншому жорстокому чи такому, що принижує людську гідність поводженню в якій спробувала продемонструвати свою прихильність. Передбачаючи наперед критику у свій бік з боку громадськості, у повідомленні йдеться про таке: «...Державна пенітенціарна служба України закликає учасників недержавного сектору бути збалансованими у коментарях стосовно умов і порядку виконання кримінальних покарань, тримання осіб, у слідчих ізоляторах. Це сприятиме забезпеченню якісної наступності у рішеннях, що приймаються урядовим сектором, у галузі зміцнення гарантій захисту прав засуджених і осіб, взятих під варту. При цьому, ми повинні враховувати інтереси усіх сторін цього процесу: пенітенціарного персоналу, засуджених, осіб, взятих під варту, та їх близьких і родичів».

З цього приводу хотілося б запевнити ДПтС, що критика громадянського суспільства спрямована тільки на покращення стану дотримання прав людини у підконтрольних їй установах і контр-критика та натяки на недобросовісність недержавного сектору додатково свідчитиме про наявність у відомства не реального, а показового наміру дотримуватися стандартів прав людини у своїй діяльності. Звідси й таке бажання бути білими та пухнастими у очах в народу. Така критика не має ніякого сенсу до тих пір, поки кожне слово, наприклад, нашої організації у її публікаціях підтверджене. Більше того, як ця, так і попередні статті, в яких описувалися проблеми співпраці ДПтС із КЗК, були обґрунтовані, власне, доповідями КЗК, чесність якого, не в залежності від бажання Служби, доведеться презюмувати та рекомендації якого рано чи пізно все ж таки доведеться виконувати. Тому закликаємо нове керівництво ДПтС замість того, щоб битися із вітряками, використовувати критику на свою ж користь – дотримуючись прав людини у своїй діяльності та змінюючи її проблемні аспекти, на які вказують правозахисники.

Нагадаємо в двох словах історію попереднього візиту. Він став безпрецедентним за своєю «вибуховістю» не тільки за всю історію візитів Комітету до України, але й за всю історію його існування, а це ледь не 25 років візитів до 47 країн, що входять до Ради Європи (до якої входять також майже всі колишні члени СРСР).

За наслідками цього візиту була навіть започаткована процедура публічної заяви («public statement»), яка передбачається частиною 2 статті 10 Європейської конвенції про запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню у разі, якщо національна влада відмовляється від співпраці або відмовляється поліпшити ситуацію з урахуванням рекомендацій Комітету. Власне, ці дії й вчинила тоді Україна.

Важливо, що за весь час свого існування Комітет приймав рішення зробити публічну заяву стосовно тільки трьох країн. Першою була Туреччина (1996 рік) у зв’язку з бездіяльністю влади у боротьбі з неналежним поводженням у міліцейських відділках, другою – Росія (2001 рік) у зв’язку із ситуацією у Чечні, де практикувалися масові катування у центрах для затриманих внаслідок російсько-чеченського воєнного конфлікту, а третьою, порівняно нещодавно, Греція (2011 рік) у зв’язку із жахливими умовами тримання в спеціальних центрах для мігрантів (тривалість утримання, спільне тримання чоловіків із жінками і т. ін.).

Таким чином, Україна стала першою країною в історії КЗК, яка стала об’єктом процедури публічної заяви Комітету внаслідок поганої співпраці для покращення ситуації у в’язницях. У цьому наша держава стала справді винятком. Зокрема, особливе схвилювання КЗК викликало нахабне залякування засуджених в’язничними адміністраціями (або іншими засудженими з їх спонукання) до, після та навіть під час його візиту. Такі дії здійснювалися з метою перешкоджання спілкуванню засуджених із делегацією не «в тому напрямку» (в Олексіївській колонії №25 та Стрижавській колонії №81).

Однак це не був єдиний мотив. Як було видно з попередньої Доповіді, вона піднімала масу інших серйозних, системних проблем вітчизняної кримінально-виконавчої системи. Умови тримання у в’язницях, катування, неприпустиме ставлення персоналу до засуджених, умови їх праці, корупція, становище довічно позбавлених волі жінок та чоловіків та навіть незадовільні порядок та умови несення служби в’язничним персоналом, – усе це стало тоді предметом занепокоєності Комітету[1].

Варто сказати, що як наслідок незадоволеності КЗК прийнятими владою заходами по відновленню нормального рівня співробітництва з ним було вирішено, що процедура публічної заяви доповіді продовжується. Саме тому нинішньому керівництву ДПтС треба бути особливо обачними для того щоб продемонструвати достатньо політичної волі для реальних змін як нормативної бази так і практики у пенітенціарних установах.

Відмінністю доповіді, якій присвячена ця стаття, від усіх інших стало те, що вперше за історію співпраці України з Комітетом був наданий дозвіл на її публікацію без зауважень уряду (сподіваємось, що зауваження-звіт про виконання рекомендацій будуть надані урядом пізніше). Пояснення тут одне – політична кон’юнктура. Міністерство юстиції України хотіло якомога швидше продемонструвати помилки попередньої влади. Швидкість була такою, що Міністерство не тільки декілька раз сплутало назву Комітету та називало його Комісією у офіційних повідомленнях, вказувало у них, що це взагалі вперше в історії коли такий дозвіл на публікацію доповіді взагалі надається (що є неправдою бо щодо попередніх доповідей був наданий дозвіл на публікацію), а й  відразу створило Спеціальну комісію з нагляду за дотриманням прав людини у закладах позбавлення волі, яка нібито вперше за історію України отримала можливість відвідувати установи виконання покарань та попереднього ув’язнення, що є абсурдом з огляду на існування Національного превентивного механізму, спостережних комісій і т. ін.

Разом з тим, дійсно, вперше за історію публікації доповідей Комітетом органом державної влади були прийняті такі рішучі дії як відсторонення від виконання обов’язків керівників установ щодо яких були висловлені серйозні зауваження відносно жорстокого поводження. Таку практику слід тільки вітати та заохочувати.

У цьому контексті звернімо увагу на те, що продовжує виконувати свої обов’язки інша особа, яка повністю заслуговує на те, щоб бути відстороненою від посади з огляду на відносини підконтрольної йому установи і КЗК, а також на критику громадськості у її сторону.

 Під час свого візиту до неї у 2012 році Комітет підтвердив те, що вже не один рік стверджували правозахисні організації та преса: катування в цій установі були звичайною практикою. В Харківську правозахисну групу не припиняє надходити інформація про те, що відбувається у цій установі й до цих пір. Один зі звільнених з цієї установи, наприклад, вказував нещодавно, що після візиту Комітету в її повсякденній практиці нічого не змінилося. За його словами, як і раніше замість побиттів практикуються знущання, як-то присідання 100-200 разів, примушування до продовжуваного ходіння з п’ятидесятикілограмовим мішком на спині, біганина перед локальними зонами з ганчіркою в руках, віджимання від полу, переведення у штрафну робочу «бригаду №22». Робота у дві зміни без заробітної плати (якщо не рахувати в кращому випадку «бартер» – чай, тютюн та засоби гігієни в кінці місяця) також залишаються нормальною практикою цієї установи. Мова йде про начальника Олексіївської виправної колонії №25 (Харківська область) Хирного В.Г.

Передбачаючи, як завжди, критику ДПтС, що це все вигадки засуджених, наголосимо на тому, що надзвичайне занепокоєння щодо інформації про цю установу висловлював і КЗК у своїй доповіді за візит 2012 року. Про деталі діяльності харківської катівні чи фабрики смерті, як її вже встигли прозвати у народі, детально писалось і на нашому сайті. Так само такий масовий «наклеп» з боку колишніх засуджених на цю установу, який, на думку пенітенціарних посадовців, обумовлений всього лише надто суворим режимом та вимаганням виконання норм законодавства у ній, чомусь не практикується щодо жодної з інших в’язничних установ. Саме біля неї відбуваються мітинги проти беззаконня, що діється за стінами. Саме щодо неї навіть створено групу у соціальній мережі «Вконтакте», яка називається «Зруйнувати фабрику смерті!».

Ще більшого резонансу зазнала інформація про те, що в ній коїться, у зв’язку із відбуванням там відомого «засудженого» С. Павліченка, який після прибуття до установи порізав собі вени як наслідок реакції на те, що там відбувається. Так само деякі засуджені, які після набрання вироком законної сили дізнаються, що їх розподіляють до цієї установи, надають перевагу різанню собі вен і всіляким іншим «хитрощам» аби тільки не бути направленими до неї.

Такою популярністю установа завдячує тій політиці морального знущання та залякування засуджених з боку інших засуджених – неформальних лідерів, що багато років вибудовувалася її вищим керівництвом.

Після візиту до Олексіївської ВК №25 та інших в’язничних установ у 2012 році КЗК проводив фінальну зустріч із вищим керівництвом ДПтС, на якому був присутній і її колишній Голова О.В. Лісіцков. Коли делегація ділилась своїми зауваженнями щодо Олексіївської ВК №25 пан Лісіцков не міг повірити своїм вухам, адже він вважав, що це найкраща установа у країні! Його реакція не повинна викликати подиву. За показовими приміщеннями та іншими рисами «райського куточку», які бачить вище керівництво, приховується зовсім інша, негативна сторона – катівня. Саме тому слід застерегти керівництво ДПтС від повторення помилки попередників та звільнити усе керівництво цієї установи. Слід закликати до цього й керівництво Міністерства юстиції України і особливо нещодавно створену при ньому Комісію, яка займатиметься питаннями реформування пенітенціарної сфери.

Тепер перейдімо, власне, до самої доповіді Комітету 2014 року.

 

Системні проблеми, що описані у доповіді. Поводження з попередньо ув’язненими та засудженими особами

 

Незважаючи на окремі позитивні зрушення у цій області в одних установах (ув’язнені позитивно висловлювались про ставлення до них персоналу у Київському та Сімферопольському СІЗО), у інших проблеми мають тривожний характер.

Найбільшу занепокоєність викликала відвідана вперше Комітетом установа – Криворізька виправна колонія №3 (в народі «Бублик», що пов’язано із округлою формою території установи). Висновки делегації безпосередньо  підкріпили спостереження негативних практик поводження з ув’язненими в цій установі, про що які вже давно писав  у своїй статті відомий захисник прав в’язнів Андрій Діденко.

Делегація почула численні заяви та зібрала інші докази (в тому медичні підтвердження[2]), що оперативний персонал в установі використовував групу ув’язнених, так званих «пресовщиків», для фізичного насильства над іншими ув’язненими і для встановлення атмосфери страху і залякування. У деяких випадках, як вказувалось, погане поводження могло прирівнюватись до такої тяжкості, що його можна було прирівняти до катувань (наприклад, позбавлення сну на декілька днів; сильне побиття жертви, зв’язаної клейкою стрічкою, також вони підвішували жертву чи клали її до сумки). Метою цього поводження, за висновками делегації, напевно, була не тільки підтримка суворого порядку і дисципліни, але й отримання від ув’язнених зізнань (додаткових)  щодо злочинів, у скоєнні  яких вони були підозрювані перед ув’язненням.  У цьому контексті кілька ув’язнених також стверджували, що «пресовщіки» жорстоко поводилися з ними для того, щоб вимагати гроші від них та їх родичів.

У виправній колонії були зареєстровані численні акти членоушкодження. Делегація спілкувалася з кількома ув’язненими, які нещодавно здійснили подібні діяння (при чому членоушкодження вважалося дисциплінарним проступком), і деякі з них вказували, що причиною для нанесення шкоди самим собі було те, що вони більше не могли терпіти жорстоке поводження і залякування з боку інших ув’язнених, і вони сподівалися, що, здійснюючи такі дії, вони (принаймні протягом деякого часу) будуть мати відносну безпеку у медичній частині (п. 113).

Національна влада відповіла на попередні зауваження делегації під час візиту  Комітету листом, у якому вказала на проведені внутрішні перевірки, а також перевірки із залученням громадськості шляхом «анкетування». Звичайно, що такі розслідування у доповіді КЗК не були визнані ефективними та незалежними (п. 115). Більше того, «перевірки» такого роду шляхом анкетування вже проводилися прокуратурою після виявлення кричущих проблем у Олексіївській ВК №25 (Харківська область) під час візиту КЗК у 2012 році й були визнані Комітетом такими, що не мають сенсу, оскільки перевірки повинні проводитися шляхом всебічного дослідження обставин справи, зокрема, із залученням самих жертв поганого поводження.

Керівництво ВК №3 після візиту нібито було відсторонено від виконання своїх обов’язків, проте офіційний сайт Управління ДПтС в Дніпропетровській області із графіком прийому посадовими особами цієї установи свідчить про інше.

У доповіді наводяться й інші факти поганого поводження з ув’язненими. Так, наприклад, в Одеському СІЗО кілька ув’язнених (включаючи жінок) заявили, що вони були предметом навмисного фізичного насильства з боку тюремних офіцерів (ляпаси, удари, стусани і удари кийком). Крім того, делегація отримала звинувачення в словесних образах з боку багатьох членів охоронного персоналу, зокрема, коли йдеться про жінок або неповнолітніх (п.105). Також в цій установі була загальна тенденція частково делегувати повноваження представникам кримінальної субкультури. Ув’язнений «лідер» був явно відповідний за порядок серед ув’язнених, і, щоб  виконати це завдання, він чи інші ув’язнені, безпосередньо підпорядковані йому, як стверджувалось, вільно переміщувалися в установі. Надання певного ступеню повноважень ув’язненому «лідеру» з метою забезпечення безпеки,   здавалося, було прийнятною практикою для співробітників, які були в обмеженій кількості в зонах ув’язнення (п. 108).

У зв’язку з цим слід тільки вітати ініціативу Мін’юсту по усуненню керівника цього закладу від виконання обов’язків. Разом з тим зауважимо, що, як і у випадку із Криворізькою ВК,  відповідно до сайту територіального органу ДПтС України в Одеській області Мастицький В.В. продовжує бути на посаді начальника Одеського СІЗО.

У Дніпропетровському СІЗО «делегація отримала кілька свідчень про жорстокі побиття ув’язнених чоловіків, які утримуються або утримувалися в цій установі. У більшості випадків передбачуване жорстоке поводження, як зазначалося, здійснювалося з боку інших ув’язнених з підбурювання оперативного персоналу установи. Зокрема, відповідні в’язні було доставлені у «прес-хату», де кільком іншим ув’язненим нібито було доручено бити їх, поки вони не нададуть зізнання або зроблять заяви, які компрометують інших стосовно кримінальних злочинів, які, імовірно, були вчинені до їх арешту. Принаймні, в одному випадку стверджуване погане поводження було такої тяжкості, що воно цілком може прирівнюватися до катувань (наприклад, сильне побиття протягом 24 годин, при цьому жертва перебувала зв’язаною клейкою лентою; удушення пластиковим пакетом; удушення мотузкою аж до втрати свідомості)».

Так само у Стрижавській виправній колонії, в якій повсякденну практику жорстокого поводження Комітет засуджував ще під час свого візиту у 2012 році, незважаючи на окремі позитивні зрушення, новим керівництвом продовжувалось використання окремих груп засуджених для підтримання дисципліни шляхом залякування та інших способів жорстокого поводження з особами, що утримувались у цій установі.  До того ж в установі практикувались фінансові вимагання: делегація отримала кілька свідчень, згідно з якими ті, хто не готовий був надати неформальні фінансові та інші внески (зокрема, за допомогою їх роботи в майстернях) в обмін на захист, були під ризиком стати об’єктом залякування / жорстокого поводження.

Що стосується вимагання зізнань у злочинах та інших проступках оперативними співробітниками, Комітет вказав (п. 117), що, на його погляд, це є, м’яко кажучи, вельми сумнівний підхід, коли співробітники виправної колонії беруть участь у розслідуванні кримінальних злочинів, у зборі відповідних доказів, таких як зізнань ув’язнених, зокрема, коли правопорушення було скоєно до ув’язнення. Така ситуація явно шкідлива для захисту ув’язнених від жорстокого поводження (у тому числі від насильства серед ув’язнених) і має бути змінена.

Він рекомендував, щоб українська влада вжила заходів, в тому числі на законодавчому рівні, для того, щоб співробітники оперативних відділів більше не розслідували кримінальні злочини, скоєні ув’язненими поза межами виправної колонії і більше не приймали заяви від ув’язнених щодо таких злочинів.

 

Систематичні організаційні та нормативні проблеми

 

Незважаючи на те, що вищі посадові особи Міністерства юстиції України звітували перед делегацією про усунення переповненості українських СІЗО як наслідок прийняття нового КПК України, Комітет наголосив на тому, що про усунення переповненості говорити ще зарано. Справа в тому, за його словами, що переповненість усунена тільки у відповідності до національних стандартів (2, 5 квадратних метри на одну особу) в той час як перенаселеність установ попереднього ув’язнення та виконання покарань продовжує залишатись у стані невідповідності зі стандартами Ради Європи (щонайменше 4 м²). Більше того, доповіддю була розвіяна самовпевненість  українських посадових осіб щодо дотримання національного стандарту і було вказано, що у відповідності до спостережень Комітету навіть він не дотримується і в деяких, установах показник досягав всього 1, 5 м² жилої площі на одну особу (п. 98-100, 119).

Також те, що середній арифметичний показник наповненості кожної конкретної установи міг визнаватись задовільним, не означало, що таким є показник площі в кожній окремій дільниці установи. Тому було рекомендовано «щоб українська влада перевіряла в кожному СІЗО / виправній колонії закритого типу фактичний життєвий простір для одного ув’язненого в камерах на регулярній основі (на додаток до перевірки середньої житлової площі на одного ув’язненого в кожній установі)».

Формальний підхід до виконання встановленої національним законодавством норми іноді призводить до неочікуваних негативних наслідків. Наприклад, поміщення засудженого до камери, площа якої становить 4 м², означає, що її розмір є ледь більшим звичайного ліжка. Звісно, життя в таких умовах може прирівнюватися до такого поводження, що порушує статтю 3 Конвенції про захист прав та основоположних свобод.

Недарма КЗК чітко вказує, що камери, менші за 6 м², не повинні використовуватися взагалі (п. 59 21-ї Загальної доповіді). Вже давно, у п. 112 своєї відповіді щодо візиту в Україну у 1998 році, Україні рекомендувалось щоб камери, менші, ніж 6 м² не використовувалися для утримання однієї особи.

 Тоді ж Комітетом були підкреслені ще деякі стандарти, а саме, що камери, площа яких складає 8-10 м², не повинні використовуватися для розміщення більше, ніж двох осіб, камери з площею 11 метрів – не більше, ніж 3 осіб, а камери розміром 15-17 м² – не більше, ніж 4-5 осіб.

Пізніше проблема не була виправлена, що підтверджувалось наступними візитами. Наприклад, у п. 148 доповіді про візит у 2009 році зазначено: «деякі дисциплінарні камери були непридатні для розміщення ув’язнених через їх обмежені розміри (наприклад, від 4, 5 до 5 м²), більше того, деякі камери були дуже вузькими (1, 3 м)... », у зв’язку з чим було рекомендовано, щоб камери, менші за 6 м² були виведені з експлуатації або збільшені. Також, у п. 89 було рекомендовано, щоб всі камери мали щонайменше 2 метри між стінами. Про такі ж самі зауваження (мінімум 6 м² у камері на одну людину та мінімум 2 метри між стінами) вказувалось і в доповіді 2012 року (п. 45), крім того, було уточнено, що рахуватись квадратні метри мають без врахування площі туалету.

Зовсім соромно, що ДПтС до цих пір не спромоглася зняти ті ґрати та перегородки на вікнах більшості установ попереднього ув’язнення та виконання покарань, які повністю або суттєво обмежують доступ до природнього світла чи навіть не допускають можливість поглянути за межі камери (п. 134). Ця рекомендація повторювалася чи не десяток разів і досі не виконується ДПтС, особливо, що стосується напівпідвальних приміщень дисциплінарних ізоляторів  та приміщень камерного типу (можливо, саме тому пенітенціарний персонал та засуджені називають будівлю, в якій знаходяться ці приміщення, «ямою»?), а подекуди й дільниць посиленого контролю.

Знову було повторене занепокоєння, висловлене у доповіді про візит до України у 2012 році, та з часом все більш та більш нагальне, про надмірне використання відеокамер у в’язницях. Нещодавно розроблений ДПтС України наказ, який мав би врегулювати цю проблему, навпаки має ціллю надати адміністрації установ настільки широкі повноваження для втручання у приватне життя шляхом відеозапису, що у разі несприйняття запропонованих нами змін він теоретично дозволяє відеоспостереження за засудженими навіть під час справляння ними природніх потреб у туалетах пенітенціарних установ!

 Доповідь вказує: «Природно, ЄКПТ повністю розуміє  що установка камер відео спостереження може бути важливим додатковим інструментом для забезпечення безпеки в загальних зонах ув’язнення (коридори , спортивні зали і т.д.), спеціальних камерах (наприклад, спеціальні камери спостереження, дисциплінарні камери) та прогулянкових майданчиках. Це, однак, є значним втручанням в приватне життя ув’язнених, коли такі камери встановлені в їх власних камерах, зокрема, коли в’язні залишаються там протягом тривалих періодів часу. Таким чином, Комітет нагадує, що він проти систематичної практики установки камер відеоспостереження в камерах і вважає, що ресурси, що виділяються на такі схеми, можуть бути більш корисно використані для покращення відносин персоналу з даними ув’язненими. В цілому, слід згадати пункт 18 Рекомендації Rec (2003) 23 Комітету Міністрів Ради Європи з питань управління тюремними адміністраціями довічно ув’язнених та інших ув’язнених на тривалі строки, яка чітко зазначає, що технічні засоби не може бути заміною для динамічного методу безпеки[3]». Раніше нами вказувалось на визначення поняття динамічної безпеки, який мав би бути використаний ДПтС України у подальшому[4].

Так само мали б бути замінені динамічними способами гарантування безпеки способи, пов’язані із максимальною ізоляцією довічно позбавлених волі. З року в рік повторюється це зауваження Комітету. Цього разу рекомендація звучить так:

«138. Що стосується систематичного відокремлення ув’язнених, що можуть отримати засуджені до довічного ув’язнення, делегації Комітету було повідомлено, що після недавньої законодавчої поправки, довічно ув’язнені не повинні бути відокремлені від інших ув’язнених після того, як вони відбули 20 років строку покарання. Разом з тим Комітет шкодує, що залишається правило, що ув’язнені, які засуджені до довічного ув’язнення, мають бути систематично відокремлені від інших засуджених (виділення шрифту наше. – В.Ч.). Закон і раніше пропонував надто мало свободи розсуду тюремної влади для владнання цієї проблеми.

139. ЄКПТ має наполягати ще раз про необхідність запровадити всеосяжну і постійну оцінку ризику і потреб для всіх і кожного ув’язненого, який може бути засуджений чи засуджений до довічного ув’язнення, з самого початку їхнього затримання в пенітенціарних установах . Для всіх ув’язнених, які підпадають під цю категорію, утримання у зазначених вище умовах явно недопустиме і, що стосується зокрема ув’язнених, яким може бути призначено довічне ув’язнення в Дніпропетровському СІЗО, цілком може бути віднесено до нелюдського і такого, що принижує гідність, поводження».

Мова йде про необхідність індивідуалізації та неприпустимості систематичного обмеження прав засуджених, якого послідовно дотримується Комітет та Європейський суд з прав людини, який розглядає цю ідею в якості принципу, що застосовується під час визначення наявності елементу необхідності у демократичному суспільстві, що є складовою підставою для визнання обмеження конвенційних прав обґрунтованим у Європейському суді з прав людини[5].

Висловлено зауваження з приводу надзвичайно болючого питання вітчизняної пенітенціарної системи – недоступності умовно-дострокового звільнення для довічно позбавлених волі. Така необхідність не викликає подивів, адже документи Ради Європи закріплюють стандарт, у відповідності до якого умовно-дострокове звільнення повинно бути доступне всім в тому числі й довічно позбавленим волі, що, звісно ж, не означає те, що мають бути звільнені особи, які становлять небезпеку для суспільства[6].

Низка зауважень стосується недостатнього ресурсного забезпечення медичної допомоги в установах, в тому числі особлива увага приділена питанню недостатньої комплектації медичними кадрами медичних частин установ, недостатності медичних препаратів (п. 144-150). Знову були повторені стандарти щодо фіксації тілесних ушкоджень медичним персоналом (п. 153-155). До речі, вони були майже дослівно сформульовані нашою організацією у пропозиціях до проекту Правил внутрішнього розпорядку установ виконання покарань, однак ДПтС просто не забажала приймати ці стандарти до уваги, що ще раз підтвердило її неприхильність до імплементації міжнародних стандартів у галузі прав людини.  Пропозиції мали вигляд додаткових норм такого змісту (фахівці відразу помітять, що вони майже дослівно копіюють Загальні стандарти КЗК):

«У разі виявлення у засудженого фізичних ушкоджень складається медичний рапорт, зміст якого повинен містити:

1) твердження засудженого, які стосуються медичного обстеження (включаючи опис ним його стану здоров’я, а також будь-які твердження щодо  неналежного поводження);

2) вичерпний опис об’єктивних медичних показників;

3) міркування медичного працівника з огляду на твердження засудженого та об’єктивні медичні показники, а також обґрунтування того, чи знаходяться вони у стані відповідності між собою.

Додатково до медичного рапорту складається карта тілесних ушкоджень, в якій позначається розташування тілесних ушкоджень, а також здійснюється фотографування ушкоджень. Знімки та карта тілесних ушкоджень додаються до рапорту.

Після складання рапорту його копії та копії додатків обов’язково направляються до відповідних органів прокуратури та територіального органу  управління ДПтС незалежно від бажання засудженого чи адміністрації установи виконання покарань протягом трьох діб.

Усі медичні обстеження мають проводитися поза межами чутності і, якщо медичний працівник не бажає іншого в кожному конкретному випадку, поза межами видимості немедичного персоналу.

Засуджений повинен мати доступ до рапорту та додатків до нього, а також мати можливість знімати копії».

Комітет продемонстрував свою стурбованість «відсутністю систематичної перевірки і лікування гемоконтактного вірусного гепатиту в українській пенітенціарній системі. Делегація була поінформована про те, що в даний час не було ніякої Національної програми для виявлення і лікування гепатиту в Україні (також немає жодного національного стандарту для лікування), і що пенітенціарні установи не були забезпечені жодними ліками проти гепатиту. Комітет рекомендує вжити заходів для виправлення цього прикрого стану справ» (п. 161).

Був зроблений акцент також щодо неналежності надання психологічної та психіатричної допомоги в установах, де такі види медичної допомоги мають особливе значення з огляду на суттєві проблеми з психікою утримуваних осіб (зокрема, акцент на недостатності кваліфікованих кадрів) (п. 163, 164). Так само зауваження стосуються низького рівня розвитку державної політики щодо профілактики та лікування наркотичної залежності у в’язничних  установах, детоксикації, реабілітації та зниженню ризику (п. 164).

У контексті тотальної недостатності штатних співробітників в установах, підпорядкованих ДПтС, Комітет рекомендував вирішити нарешті цю проблему, покращити умови їх праці (п. 165). Так, наприклад, було наголошено (як і в доповіді про візит у 2012 році) що повинен бути покладений край системі 24-годинних змін для співробітників Служби.

Одна з рекомендацій стосується необхідності зменшення максимального строку тримання неповнолітніх у ДІЗО до трьох діб. Наголошено на необхідності зміни процедури поміщення до ДІЗО для всіх ув’язнених, а саме потребу внесення змін у нормативну базу з метою забезпечення усних слухань під час вирішення питання про застосування цього дисциплінарного заходу стягнення. Додаткові гарантії з цього приводу виражені у рекомендаціях КЗК (п. 174):

«• переглянути порядок розміщення в дисциплінарні одиночні камери в СІЗО і виправних колоніях для того, щоб гарантувати, що зацікавлені ув’язнені (І) були в терміновому порядку проінформовані в письмовій формі про висунуті проти них звинувачення , (II) мали право на юридичну допомогу, (III) їм був наведений розумний час для підготовки свого захисту, (IV) мали право викликати свідків від свого власного імені і право на перехресний допит свідків проти них, і (V) були забезпечені копіями рішення, яке містить причини розміщення та інформацію про доступні  їм засоби оскаржити рішення перед незалежним органом ;

• забезпечити, в тому числі за допомогою заходів регулювання, що стосовно ув’язненого, який в даний час піддається черговим санкціям дисциплінарного характеру загальною тривалістю понад 15 / 10 днів, повинно бути застосоване відповідне переривання в режимі дисциплінарного утримання на 15-ому / 10-ому дні перебування».

Ці рекомендації рівною мірою не почуті ні ДПтС, ні іншими урядовими структурами, хоча висловлювались вони Комітетом й раніше[7].

Так само повторено рекомендацію про те, що захід утримання в дисциплінарних ізоляторах не повинен включати в себе повну заборону на сімейні контакти під час виконання цього заходу, будь-які обмеження на контакти з родиною як форму покарання слід використовувати тільки там, де порушення стосується попереднього досвіду виникнення проблем під час таких контактів (Комітетом згадується відповідне правило 60.4. Європейських пенітенціарних правил). Досвід показує, що ДПтС не тільки не бажає втілювати такого роду рекомендацію, а навпаки схильна до погіршення існуючого стану справ.  Так Законом від 05.09.2013 «Про внесення змін до Кримінально-виконавчого кодексу України щодо порядку та умов відбування покарання» (який розроблявся переважно Службою) у частині 11 статті 134 КВК України була закріплена ще гірша за попередню норма, яка абсолютно відірвана від хороших в’язничних практик:

«Під час тримання в дисциплінарному ізоляторі, карцері або приміщенні   камерного   типу  (одиночній   камері)  засудженим забороняються  побачення,   телефонні  розмови, придбання продуктів харчування і предметів першої потреби, одержання посилок (передач) і  бандеролей,   користування  настільними  іграми».  Раніше засудженим також було заборонено отримувати посилки (передачі) та бандеролі, але телефонні розмови не заборонялись. Але й у такому вигляді ця норма не була сумісна зі стандартами КЗК.

У Загальних стандартах, зокрема, міститься рекомендація (п. 61 21-ої Загальної доповіді 2011 року):

«Як це і з іншими режимами, які застосовуються до ув’язнених, принцип, що ув’язнений поміщений в одиночну камеру, повинен підлягати лише тим обмеженням, які необхідні для їх безпечного і впорядкованого утримання, повинен дотримуватись. Крім того, щоб мінімізувати негативні наслідки, до яких його застосування може призвести, повинні бути здійснені особливі зусилля стосовно тих, хто утримується в умовах тривалого одиничного ув’язнення і тих, хто перебуває тривалий строк в одиночній камері, як таких, що потребують особливої уваги.  Не обов’язково застосовувати підхід "все або нічого". Кожне обмеження повинно застосовуватися тільки в разі потреби, яка відповідає оцінці небезпеки кожного в’язня». У цьому випадку під формулюванням «все або нічого» розуміється такий підхід, при якому усім засудженим забороняється вчиняти, чи не вчиняти якісь дії, володіти якимись предметами без будь-якої попередньої процедури індивідуалізації, тобто без можливості накладання таких обмежень тоді, коли вони дійсно необхідні. Натомість застосовується автоматичне обмеження у правах усіх засуджених з певним статусом (у цьому випадку, наприклад, статусом такого, що перебуває в ДІЗО, ПКТ)».

Виходячи з вищенаведеного, заборона телефонних дзвінків усім особам, які перебувають в ДІЗО/ПКТ,   суперечить Загальним стандартам Комітету. Так само їм суперечить і заборона побачень засудженим, які поміщаються до ДІЗО/ПКТ (одиночної камери), враховуючи відсутність жодних обґрунтувань для таких обмежень, а також їх автоматичний характер.

 Це додатково підтверджується у Стандартах КЗК, а саме у п. 55 Загальної доповіді за 2011 рік наголошується на потребі дотримання принципу необхідності обмежень під час відбування дисциплінарного стягнення: «правило, що допускаються тільки обмеження, необхідні для безпечного і впорядкованого утримання ув’язненого та для вимог справедливості, в рівній мірі відноситься до ув’язнених, що знаходяться в одиночній камері[8]. Відповідно, впродовж перебування в одиночній камері не повинно, наприклад, бути автоматичного позбавлення права на відвідування, телефонні дзвінки та листи ... . Так само, режим повинен бути достатньо гнучким, щоб дозволити пом’якшення будь-яких обмежень, які не є необхідними в окремих випадках».

       Про це ж було наголошено у доповіді про візит в Україну 2009 року (п. 150): «Слід додати, що ув’язнені, які поміщаються в ДІЗО / карцер і ПКТ, є, як правило, автоматично позбавленими контактів із зовнішнім світом (тобто відвідувань, листів і телефонних дзвінків). КЗК рекомендує українській владі вжити заходів для забезпечення того, щоб приміщення засуджених у ДІЗО/ карцеру і ПКТ не включала в себе повну заборону на сімейні контакти (див. також правило 60 (4) Європейські тюремних правил). Будь-які обмеження сімейних контактів, як форма покарання повинні використовуватися тільки там, де порушення має відношення до таких контактів» (виділення напівжирним шрифтом збережено). Мова в останньому реченні йде про те, що якщо  дисциплінарне стягнення було накладено внаслідок порушення порядку проведення побачень, то тільки тоді особу може бути обґрунтовано обмежено в побаченнях.

 Щоправда, Законом України «Про внесення змін до Кримінально-виконавчого кодексу України щодо адаптації правового статусу засудженого до європейських стандартів» від 24.04. 2014 було дещо покращено ситуацію шляхом внесення змін до статті 134 КВК України та дозволу побачення під час перебування у ДІЗО, карцері або ПКТ із адвокатами або іншими фахівцями у галузі права, які за законом мають право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи.

Зі схожих підстав необґрунтованим обмеженням є й заборона побачень засуджених  під час тримання у дільниці карантину, діагностики та розподілу (крім побачень з адвокатом). Ця норма була внесена у законодавство нещодавнім репресивним законопроектом від 05.09.2013 «Про внесення змін до Кримінально-виконавчого кодексу України щодо порядку та умов відбування покарання».

Знову й знову Державній пенітенціарній службі нагадується рекомендація, яку Комітет повторював у кожній (!) своїй попередній доповіді про результати своїх візитів до України (таких доповідей вже рівно десять!), за винятком хіба що  доповіді 2007 року, коли пенітенціарні установи не відвідувались взагалі. Йдеться про тотальну бездіяльність та незайнятість окремих категорій ув’язнених (засуджені до довічного позбавлення волі, інші особи, що перебувають в умовах підвищеної безпеки або контролю, ув’язнені в СІЗО). Ці особи проводять 23 з 24 годин у своїх камерах без жодних можливостей корисної активності (одну годину становить час щоденної прогулянки). Через це Комітет вкотре рекомендує, щоб вони «могли витрачати стільки годин за межами своїх камер кожен день, наскільки це можливо (переважно вісім годин або більше) і брати участь у регулярних, цілеспрямованих і різноманітних заходах (робота, освіта, спорт, тощо)». Також рекомендується розробляти спеціальну програму зайнятості для проблемних ув’язнених (п. 131).

Залишається й негативна практика максимального обмеження контактів із зовнішнім світом осіб, що взяті під варту. Так делегація вкотре повторила свою рекомендацію щодо необхідності зміни філософії обмеження фізичних контактів із зовнішнім світом цієї категорії ув’язнених, які, до того, ж de jure вважаються невинуватими: «попередньо ув’язнені можуть отримувати не менше трьох візитів протягом від одного до чотирьох годин на місяць. Однак такі візити можуть мати місце тільки на підставі письмового дозволу слідчого або суду. Слід нагадати, що подібний дозвіл має бути також отриманий щодо листування. Крім того, як і в минулому, телефонні дзвінки як і раніше не дозволені законом.

Під час візиту в 2013 році було з’ясовано, що вищезазначена поправка внесла небагато прогресу до практики. Слідчі / судді рідко дозволяють візити (або можливість надсилати листи). Крім того, багато ув’язнених, з якими говорила делегація, вважали, що їм не дозволили контакти із зовнішнім світом в помсту за їх відмову надати зізнання або надати іншу інформацію слідчим. Що стосується невеликої кількості попередньо ув’язнених, уповноважених на отримання візитів, їм, як правило, не дозволявся фізичний контакт зі своїми відвідувачами» (п. 125).

У зв’язку з цим Комітет рекомендував чіткі пропозиції для зміни законодавства: «запровадити зміни до чинного законодавства з метою забезпечення того, щоб попередньо ув’язнені, як правило, мали право на отримання візитів, виконування / приймання телефонних дзвінки і відправляння / отримування листів. Будь-яке обмеження / заборона встановлене на них відносно відвідувань, телефонних дзвінків чи листування повинні бути спеціально обґрунтовані потребами розслідування, завжди вимагати схвалення судовим органом, і застосовуватися протягом певного періоду часу, із зазначенням причин для цього. Водночас, слідчим і суддям має бути нагадано, що відправною точкою для розгляду прохання про відвідування і для відправки листів повинні бути презумпція невинуватості і принцип, що попередньо ув’язнені повинні бути предметом такої кількості обмежень, яка суворо необхідна для інтересів правосуддя, і що, якщо немає чітко визначеної причини для заборони візитів / листування або для накладення певних обмежень (наприклад, організація відвідувань через перегородку ) протягом заданого періоду в кожному окремому випадку (виділення напівжирним шрифтом наше. – В.Ч.), попередньо затримані повинні бути уповноважені отримувати принаймні три візити до чотирьох годин на місяць, а також відправляти / отримувати листи, як це передбачено законом».

Ці зауваження є логічним продовженням давніх невиконаних рекомендацій КЗК попередніх років. Вже у п. 168 своєї доповіді щодо візиту до України у 1998 році він вказує:  «Комітет розуміє, що іноді в інтересах правосуддя, можливо, слід обмежувати побачення з окремими в’язнями, що утримуються в СІЗО. Але ці обмеження мають бути строго аргументовані потребами справи і повинні застосовуватися, по можливості, протягом якомога найкоротшого часу. Побачення особи, яка перебуває в СІЗО, зі своєю сім’єю не повинні заборонятися на тривалий час ні з яких причин. Якщо існує ризик змови, бажано дозволяти зустрічі, але під суворим наглядом. Цей підхід повинен стосуватися і листування з родичами.

Комітет рекомендує переглянути у світлі вищевказаних зауважень питання надання особам, які перебувають в попередньому ув’язненні, побачень і можливостей листування. ...» (виділення шрифту збережено).

У п. 106 Доповіді щодо візиту у 2002 році Комітет зазначив: «КЗК вважає, що прийшов час українській владі переглянути також режими попереднього ув’язнення та ув’язнення в очікуванні остаточного вироку (після подачі апеляції). Ці режими мають певні неприйнятні риси, наприклад, ув’язнені повинні одержувати дозвіл слідчого, прокурора або суду (залежно від стадії процесу) на роботу та підтримку контактів із зовнішнім світом (відвідування, листування). Делегація зустрічалася зі значною кількістю таких ув’язнених, дорослими та неповнолітніми, які провели місяці, будучи замкненими у своїх камерах по 23 години на добу, без жодних занять і позбавлені контактів з родинами.

КЗК нагадує, що, на його думку, у деяких випадках необхідно, в інтересах слідства, обмежувати контакти ув’язнених з іншими ув’язненими або зовнішнім світом. Однак рішення про такі обмеження має сприйматися відповідно до обставин у кожному конкретному випадку й застосовуватися протягом якомога більш короткого часу. Далі, необхідність накладення обмежень на окремих ув’язнених не може виправдувати введення режиму обмеження для всіх без винятку ув’язнених. Нарешті, КЗК не бачить причин для того, аби особи, що очікують остаточного вироку, утримувалися при такому режимі тільки на тій підставі, що вони подали апеляцію проти вироку.

КЗК рекомендує українській владі негайно вжити заходів, включаючи, якщо потрібно, ліквідацію існуючих законодавчих перешкод, для припинення обмежуючого режиму для осіб, що перебувають у попередньому ув’язненні, і тих, хто очікує остаточного вироку. ...» (виділення шрифту збережено).

 В продовження цих рекомендацій та у зв’язку з їх невиконанням Комітет не переставав повторювати ті ж самі зауваження та наполягати на своїх рекомендаціях з приводу контактів. У п. 152 доповіді щодо візиту у 2009 році зазначалось: «Незважаючи на попередні рекомендації КЗК, ситуація, що стосується контактів осіб, які перебувають під вартою з зовнішнім світом залишається незмінною. Для таких осіб рідкістю було, включаючи неповнолітніх, отримати дозвіл на побачення і навіть не було дозволено відправляти/отримувати листи і здійснювати телефонні дзвінки. У деяких випадках заборона на відвідування тривала навіть після того, як кримінальна справа була закрита. Делегації зустрічалися ув’язнені, які не отримували жодних побачень протягом 21 місяця.

КЗК закликає українську владу вжити заходів для забезпечення того, щоб особи, які утримуються в попередньому ув’язненні, мали право на побачення і право відправляти/отримувати листи, як справа принципу. Будь-яка відмова дати дозвіл на відвідування або відправляти/отримувати листи повинна бути спеціально обґрунтована потребами розслідування, що повинно вимагати схвалення органом, не пов’язаного з розглядом справи, і повинно застосовуватися протягом певного періоду часу, із зазначенням мотивів. У разі необхідності, мають бути внесені зміни до відповідних законодавчих актів та положень.

Крім того, КЗК рекомендує, щоб був гарантований доступ до телефонних розмов для слідчо-заарештованих осіб; будь-яке рішення заборонити або ввести обмеження на доступ до телефонних дзвінків має базуватися на обґрунтованому ризику змови, залякування або іншої незаконної діяльності і повинен бути введеним на певний період часу. Повинні бути внесені відповідні зміни до законодавства» (виділення шрифту збережено). З відповіді на це зауваження щодо візиту 2009 року видно, що національна влада також визнала, що такі обмеження також призводять до позбавлення можливості дистанційного навчання ув’язнених в СІЗО.

Нарешті, у п. 50 доповіді щодо візиту у 2011 році Комітет вказав:

«... незважаючи на конкретні рекомендації, зроблені Комітетом після всіх попередніх візитів в Україну, жорсткі обмеження, як і раніше, часто застосовуються до контактів із зовнішнім світом осіб, взятих під варту. Багатьом утримуваним під вартою не дозволялося ні отримувати будь-які побачення з особами, які не є їх адвокатом (чи законним представником), ні здійснювати телефонні дзвінки протягом тривалого часу; в ряді випадків, ця ситуація тривала вже більше року. Такий стан справ є неприйнятним.

КЗК знову закликає українську владу вжити заходів для того, щоб переконатися, що слідчо-заарештовані, як справа принципу, мають право на отримання побачень та отримання /відправлення листів. Будь-яка відмова дати дозвіл на відвідування або відправлення / отримання листів повинна бути спеціально обґрунтована потребами розслідування, вимагати схвалення органом, не пов’язаного з відповідною справою і застосуватися на вказаний період часу, із зазначенням причин. У разі необхідності, відповідне законодавство і правила повинно бути змінено.

Крім того, Комітет підтверджує свою рекомендацію про необхідність прийняття заходів для забезпечення того, щоб слідчо-заарештованим, як правило, надавався постійний доступ до телефону. Якщо є передбачуваний ризик змови в окремих випадках, конкретний телефонний дзвінок завжди може відслідковуватися. Будь-яке рішення забороняти або обмежувати доступ ув’язнених до телефону повинне базуватися на обґрунтованому припущенні про ризик змови, залякування або іншої незаконної діяльності і застосовуватися протягом визначеного періоду» (виділення шрифту збережено).

В продовження було знову повторено рекомендацію щодо того, щоб побачення засуджених проходили, як правило, у більш відкритих умовах, зокрема без перегородки. І що обмеження на право на побачення (в т.ч. які відображаються на процедурі проведення побачень) накладалися лише на підставі індивідуальної оцінки потенційного ризику, пов’язаного з певним ув’язненим (п. 132).  Ця рекомендація висловлена так само не вперше[9], але, незважаючи на те, що її втілення може бути здійснено шляхом внесення невеличкої зміни до підзаконного акту ДПтС України – Правил внутрішнього розпорядку, вона й досі залишається невиконаною в т.ч. у проекті нових Правил внутрішнього розпорядку.

Було знову нагадано свою попередню позицію про те, що розподіл засуджених по різних рівнях безпеки установ та в їх межах не повинен бути автоматичним наслідком засудження за тією чи іншою статтею, а повинен відноситися до області розсуду пенітенціарної адміністрації. Що повинно стати предметом законодавчих змін (п. 129). Таким чином, була знову повторена рекомендація, що висловлювалася й раніше[10]. Вона означає небажаність визначення на рівні КВК України заздалегідь переліку статей КК України, на підставі яких  засуджені обов’язково мають направлятися до того чи іншого виду установи, таке питання повинне відноситися до розсуду в’язничної адміністрації .

Також цього разу Комітет додав, що питання класифікації засуджених не розглядалося в присутності засудженої особи на усних слуханнях, а також, що вони не були проінформовані про причини такого рішення через що зазнавало ущемлень їхнє право на апеляцію (п. 129). Це, на його думку, повинно бути виправлено на рівні нормативної бази у разі необхідності, яка, безсумнівно, є.

З огляду на вищезазначене, слід рекомендувати Державній пенітенціарній службі України та іншим органам, які відповідальні за реформування пенітенціарної сфери України, не ставитись із звичною халатністю до виконання рекомендацій Комітету. Харківська правозахисна група тісно співпрацює з цим органом Ради Європи та повідомлятиме про хід виконання його рекомендацій  національною владою.

 

 



[1] Детальніше: Човган В. За державу соромно // http://khpg.org/index.php?id=1379843571

[2] Ураження безпосередньо спостерігалися членами делегації – експертами в судово-медичній сфері, які повністю співпадали зі свідченнями ув’язнених, а також з інформацією, описаною в медичній документації установи, про ушкодження, які отримали ув’язнені, що навряд чи виникли так, як про це свідчить фіксація у документах (наприклад, переломи ребер або гематоми під обома очима нібито в результаті «падіння з ліжка» або «підсковзування в туалеті»).

[3] Пункт 18.b. Рекомендацій Комітету міністрів, прийнятих 9 жовтня 2003 року, свідчить: «Там , де використовуються технічні пристрої, такі як сигнали тривоги і відео спостереження, вони завжди повинні бути доповненням до динамічних методів безпеки.»

[4] Відомі теоретики-ідеологи динамічної безпеки досить глибоко вивчили цей тип безпеки і співвіднесли його з іншими видами безпеки. Розглядається безпека таких видів:

А) фізична, яка включає всі елементи навколишнього середовища, розроблені щоб справлятися з пересуванням і попереджати втечу засуджених (стіни, паркани, контрольно-пропускний пункт, замки, решітки);

Б) процедурна, складається з широкого переліку заходів, націлених на посилення контролю, включаючи обшуки, прослуховування телефонних розмов, тестування на вживання наркотиків;

В) динамічна. Термін динамічна безпека (dynamic security) був введений в обіг (як наслідок масових безладів 70-х – 80-х років у в’язницях у Великобританії ) в 1985 році Яном Дунбар, колишнім директором тюремної адміністрації Великобританії, який став дуже відомим завдяки впровадженню прогресивних ідей в роботу підпорядкованої служби .

З його точки зору, динамічна безпека – це коли «відносини і індивідуалізм поєднуються в запланованій (і корисній) діяльності, коли в установі як максимального, так і мінімального рівня безпеки результат складається в гнучкому і кращому порядку у в’язниці». Підкреслювалося, що основна увага має бути спрямована на ставлення до співробітників і засуджених як до індивідів, на справедливі і ввічливі відносини «персонал-засуджений». Це не фізичне або процедурне обмеження, а розвиток відносин з засудженими, заняття їх корисними справами, встановлення довіри та ефективна комунікація і тому «знання того, що відбувається» (Dynamic Security: The Democratic Therapeutic Community in Prison / Edited by Michael Parker. – London: Jessica Kingsley Publishers, 2006. – P. 233-234 (288 p.). Практично це призводить до того, що ув’язнені в підсумку самі розповідають про всі проблеми, які загрожують безпеці, або ж персонал дуже добре «відчуває на нюх», коли «що то не так» в їх установі.

Зрозуміло, західними теоретиками розглянуті і можливі крайнощі таких сприятливих відносин. Саме тому вказується, що члени персоналу повинні бути «дружніми, але не друзями», адже в протилежному випадку є ризик їх переходу в те, що у нас називається «неслужбові відносини», що в Україні часто трактується перекручено і сприймається як необхідність підтримки мінімуму відносин. А це якраз і є бар’єром для встановлення в наших установах динамічної безпеки, на необхідність чого не один раз вказував і КЗК.

[5] Човган В. А.  Стандарты ограничений прав осужденных в практике Европейского суда по правам человека [Текст] / В. А. Човган // Проблемы законности : сб. науч. тр. / Нац. ун-т "Юрид. акад. Украины им. Я. Мудрого". – Х. : Нац. ун-т "Юрид. акад. Украини им. Я. Мудрого", 2013. – Вып. 122. – С. 279-287.

[6] Човган В.О. Довічне відбування життя, або життя після смерті в Україні // http://khpg.org.ua.index.php?id=1392728858

[7] На процедурний аспект процедури, пов’язаний з дисциплінарними санкціями, які становлять додаткову ізоляцію, КЗК звернув увагу у своїй доповіді щодо візиту в Україну у 2009 році (п. 147): «КЗК закликає українську владу переглянути порядок приміщення в ДІЗО / Карцер і ПКТ для забезпечення того, щоб ув’язнені (I) інформувались в письмовій формі про висунуті проти них звинувачення, (II) отримували достатньо часу для підготовки свого захисту, (III) мали право викликати свідків, щоб вони свідчили від свого власного імені і на перехресний допит проти них, і (IV) отримували копію рішення, в якому містяться причини для поміщення, і звичайна інформація про права, включаючи право на юридичну допомогу і наявних у них доступних засобів для оскарження рішення перед незалежним органом (наприклад, суддею)».

Згадувалось про цю проблему й у доповіді щодо візиту в Україну у 2012 році. Так, у п. 57 він вказав: «заходи, що стосуються поміщення засудженого в ДІЗО, ПКТ або ДПК, завжди необхідно застосовувати протягом якомога коротшого періоду часу, після того, як, з-поміж іншого, буде взята до уваги думка засудженого, і лише за умови надання йому копії рішення, яке містить причини поміщення і базову інформацію про його права, в тому числі наявні засоби для оскарження відповідного рішення в незалежному органі». Вже з цього витікає декілька зобов’язань: а) закріпити необхідність застосування якомога коротшого періоду при прийнятті рішення про дисциплінарне стягнення або ж переведення у ДПК, яке за правовою природою не є стягненням, а зміною умов тримання; б) надавати засудженому копію рішення в обов’язковому порядку, без чого, очевидно, є неможливим належне оскарження заходу, адже для того, щоб оскаржити будь-яке рішення треба хоча б знати його зміст. До того ж, це рішення повинно бути вмотивованим і доступним для зовнішніх незалежних контролюючих структур (п. 57 b 21-ої Загальної доповіді).

У цьому ж пункті вказується, що: «у разі якщо засудженого декілька разів підряд піддають дисциплінарному стягненню у виді поміщення в ДІЗО тривалістю понад 15 днів (10 днів для жінок), кожні 10/15 днів повинна бути здійснена належна пауза перед новим застосуванням дисциплінарного стягнення;  повинен розроблятися план для кожного засудженого, що поміщається до ПКТ або ДПК, з метою вирішення проблем, які виникають в процесі перебування в таких умовах. Повинні бути здійснені заходи для забезпечення того, щоб з моменту прийняття рішення про розміщення в ПКТ або ДПК, щонайменше після першого місяця їх відбування був здійснений перегляд цих санкцій».

[8] У контексті це означає не тільки одиночну, а й інші типи дисциплінарних камер, на що вказується самим КЗК. Зауважимо, що «одиничне ув’язнення» згідно з п. 54 11-ої Загальної доповіді не повинно тлумачитися буквально і може означати й утримання більше, ніж 1 особи в додатковій ізоляції, головною ж його ознакою є застосування «як наслідок рішення суду, як дисциплінарної санкції, як превентивний захід адміністративного характеру або для захисту відповідного засудженого».

[9] Так, у п. 137 доповіді про візит 2002 року Комітет вказує: «КЗК не схвалює той факт, що короткострокові візити головним чином відбуваються в незручних скляних будках, де ув’язнені та їхні відвідувачі повинні користуватися телефоном ... Приємним виключенням є кімната для побачень у СІЗО № 21 для неповнолітніх і «економічних» правопорушників. Цьому прикладу варто слідувати. ... Комітет схвалює плани ... з метою перегляду умов, у яких проходять побачення, і якнайшвидшого забезпечення того, щоб побачення осіб, що перебувають у попередньому ув’язненні, і осіб, що відбувають покарання, відбувалися дедалі у більш відкритих умовах». У своїй відповіді на це зауваження національна влада відповіла: «метою поліпшення безпосереднього контакту при короткострокових побаченнях, у Ромненський виправній колонії № 56 та Шосткінській виправній колонії № 66 було, як експеримент, демонтовано скляні перегородки, що розділяли ув’язнених та їхніх відвідувачів. Якщо експеримент виявиться успішним, будуть надані рекомендації зробити те ж саме в інших пенітенціарних установах».

У доповіді про візит 2005 року КЗК вказав (п. 145): «Як і раніше, короткострокові побачення проводяться в скляних будках, коли ув’язнені та відвідувачі розмовляють через скляну перегородку по телефону (деякі з яких, наприклад, у колонії № 65, несправні). Українська влада заявила в цьому зв’язку, що обладнання місць для побачень без скляної перегородки передбачено як частина робіт з реконструкції у відділеннях для побачень».

Рекомендація була знову видозмінена та повторена у доповіді 2009 року (п. 153): «змінити умови для короткотермінових візитів, з тим щоб ув’язнені могли отримувати відвідування в досить відкритих умовах. Відкриті відвідування повинні бути правилом, а закриті – винятком. Такі винятки повинні базуватися на обґрунтованих і вмотивованих рішеннях з урахуванням індивідуальної оцінки потенційного ризику, пов’язаного з конкретним ув’язненим. Крім того, місткість кімнат короткострокових побачень повинна бути збільшена, щоб задовольнити потреби засуджених».

[10] У доповіді про візит 2012 року КЗК вказав на проблему низького рівня розсуду в’язничної адміністрації у визначенні виду колонії, в якій мають утримуватися засуджені (п. 55): «можливості розсуду в’язничної адміністрації надмірно обмежуються законом. Кілька категорій засуджених автоматично утримуються в умовах максимальної безпеки та поміщаються в ізоляцію в профілактичних цілях протягом тривалого строку після вироку суду і лише з урахуванням вчинених ними злочинів. Комітет повинен нагадати свою принципову позицію, що рішення, яке стосуються зміни рівня безпеки для засуджених, а також ізоляційні заходи з профілактичними цілями не повинні оголошуватися – або встановлюватися на розсуд суду – як частина покарання. Рішення про те, чи потрібно застосовувати певний рівень безпеки або ж ізоляційних заходів з профілактичними цілями повинно залежати тільки від тюремної адміністрації та здійснюватися тільки на підставі індивідуальної оцінки ризиків і не повинно бути частиною кримінального покарання. Комітет підтверджує свою рекомендацію про те, що з цього приводу мають будуть внесені зміни у відповідні нормативні положення» (виділення напівжирним шрифтом Комітету). Те, що розподіл в установи не повинен бути частиною покарання, означає, що в’язнична адміністрація повинна мати можливість на підставі оцінки індивідуальних ризиків розміщати засуджених, наприклад, в умовах нижчої (і навпаки) безпеки на противагу існуючому порядку, який не допускає ніякої гнучкості у цьому питанні.

 

 

 Поділитися