MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Конституційно-правове регулювання мовних відносин в Україні

23.05.2018   
Дмитро Власенко
Загальна характеристика мовной ситуації в Україні. Правовий статус державної мови в Україні. Державна та офіційна мова. Сутність ознак державної мови. Аналіз деяких нормативно-правових актів щодо державної мови. Світовий досвід державної мовної політики. Автор: Дмитро Власенко, студент 2 курсу НЮУ ім. Ярослава Мудрого

ЗМІСТ

Вступ

Розділ 1. Загальна характеристика мовної ситуації в Україні

Розділ 2. Правовий статус державної мови в Україні

2.1 Державна та офіційна мова

2.2 Сутність ознак державної мови

2.3 Аналіз деяких нормативно-правових актів щодо державної мови

Розділ 3. Світовий досвід державної мовної політики

Висновок

Список використаної літератури

 

 

 

ВСТУП

     Складність мовного питання виникла не спонтанно. Саме трагічна історія Української держави обумовила його гостроту в сучасній Україні. Шістнадцять царських наказів про заборону нашої мови, шкіл, церковних служб, книжок, преси, перекладів, театральних спектаклів… З часом радянські постанови та розпорядження обмежили сферу її використання. Офіційно створювана двомовність на практиці зводилася до російської одномовності.

     Як відомо, в Україні скоро мають відбутися вибори Президента України (31 березня 2019 року) та парламентські вибори (27 жовтня 2019 року). Політики постійно перед цими подіями щось обіцяють, потім – нічого не виконують, не несучи за це жодної відповідальності. І одним із найпоказовіших у цьому плані, на жаль, є мовне питання. З цього приводу висловлюються усі, кому не лінь вставити п’ять копійок до аж занадто насиченого інформаційного потоку беззмістовної інформації, що надходить до українських громадян зі шпальт газет, моніторів, комп’ютерів, радіохвиль чи екранів телевізорів. Найпростішим доказом цього є  620 000 (!) прямих посилань на запит «мовна ситуація в Україні» у пошуковику google.

     А прямим підтвердженням «актуальності» та «вагомості» мови для українського суспільства, звичайно, є безупинне педалювання цієї тематики під час передвиборчих кампаній. Одні політичні сили протягом всього періоду агітації виборців наполегливо переконують в «ущемленні», «кривдженні», «обмежуванні» російської мови, а з інші – у «вимиранні» української мови нібито через брак носіїв. Проте, варто відмітити, що у разі розрубання мовного вузла певними політичними силами, цим же політикам буде нічим спекулювати на наступних виборах. Ось і маємо певну складність ситуації, що розмови все точаться навколо мовного питання, а сама проблема так і залишається у невирішеному стані. Тобто політична гра відбувається у вигляді перетягування канату, а переможе звичайно той, в кого потужніше фінансування.

     Мовна політика України є досить розбіжною з реальним мовним становищем суспільства. Вона не забезпечує соціального престижу державної мови та реалізацію її суспільних функцій. Основна причина такого стану речей  не тільки у відсутності дієвого державного механізму регулювання мовного питання. Нормалізації мовної ситуації в сучасній Україні заважає надмірна політизація мовного питання. А діючі нині в державі нормативні положення не відповідають вимогам державотворення і лише породжують нові суперечки навколо цього складного питання.

     Метою даного дослідження є аналіз напрямів державної мовної політики в Україні як визначального чинника і головної ознаки ідентичності української нації.

     Об’єктом дослідження є законодавче регулювання мовної політики в Україні, її проблеми та можливі шляхи щодо поліпшення ситуації.

     Основними завданнями дослідження є:

     1. Дати характеристику мовної ситуації в Україні.

     2. Проаналізувати причини (чинники), що зумовили мовну ситуацію в Україні, яку ми маємо сьогодні.

     3. Встановити різницю між «державною мовою» та «офіційною мовою», і чи є вона взагалі.

     4. Проаналізувати положення деяких українських нормативно-правових актів щодо державної мови.

     5. Проаналізувати сутність ознак державної мови.

     6. Розглянути практику окремих іноземних держав у регулюванні мовних відносин.

     Кількість джерел, що розглядають мовні відносини та мовні питання, представлена досить широко. Це і нормативно-правові акти, і матеріали судової практики (мається на увазі Конституційного Суду України), і наукові праці таких видатних авторів як Козьмук Б. П., Колісник В., Лопушинський І., Кресіна І. О., Речицький В. В., Ткаченко Є. В., Ялова О. В. та інші. У своїх роботах вони намагалися глибше і ширше підійти до вивчення даної теми.

     Під час написання даної роботи неможливо було обійтися без таких нормативних актів як Конституція України, Європейська хартія регіональних мов або мов меншин.

     Структурно дослідження складається з вступу, трьох основних розділів, списку використаної літератури.  

 

 

Розділ 1. Загальна характеристика мовної ситуації в Україні

     Мова – це не тільки носій культури та її величне явище, а й найважливіший політичний інструмент. Мовна політика є чи не найважливішою складовою частиною державної політики, навіть тоді, коли вона не називається та не відчувається.

     Незважаючи на те, що з дати проголошення незалежності України минуло майже 27 років, дискусії щодо мовної моделі, яка була б припустимою для нашої держави, не вщухають.

     У літературі поняття «мовна політика» знаходить неоднозначне тлумачення. Найчастіше його синонімами є поняття такі як «мовне будівництво» та «мовне планування».  У найбільш загальному вигляді «мовна політика» - це комплекс цілей та принципів, що визначають регулювання мовних практик у різних сферах життя держави й суспільства, а також сукупність правових, адміністративних та господарських механізмів, через які здійснюється згадане регулювання.

     Навряд чи в сучасному світі існує держава, усі громадяни якої розмовляють тільки однією мовою. Тому в кожній країні на різних рівнях адміністративних та політичних рішень необхідно визначити статус різних мов. Яке ж місце посідає українська мова у її власній незалежній державі? Найголовнішим документом, що визначає статус мови в Україні є Конституція, відповідно до статті десятої якої «державною мовою в Україні є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України. В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України. Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування. Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом» [13]. Ця норма була підкріплена відповідним рішенням Конституційного Суду у грудні 1999 р. Таким чином, маємо закріплене на найвищому законодавчому рівні визнання статусу державної мови.

     Метою конкретних програм мовної політики багатьох країн є зміцнення або збереження функціонального розподілу мовних утворень. Ідеться, в основному про вибір мови для загальнодержавного та міжетнічного спілкування (незважаючи на те, що в Україні українська мова є державною, мовою міжетнічного спілкування в багатьох районах залишається російська, хоча на офіційному рівні вона почала поступатися державній). Сучасна Україна є, за світовими стандартами, достатньо мононаціональною державою, де українці складають майже три чверті всього населення. Проте наша держава залишається мовно, культурно й ідеологічно неоднорідною, у значній частині регіонів національна самосвідомість більшості громадян залишається невисокою. Чималі проблеми існують також у справі збереження й розвитку мов і культур етнічних меншин, а саме кримськотатарської, гагаузької та багато інших.

     Насамперед треба відмітити той факт, що в Україні мешкають представники багатьох національностей. На відміну від більшості європейських країн, історія формування етнічної структури населення яких вирізнялася тенденціями моноетнічного характеру, в Україні склалась традиція визначати її як поліетнічну або багатонаціональну державу. Головним аргументом прихильників поліетнічності України стали результати Всеукраїнського перепису населення України 2001  року, до яких далеко неоднозначно відносяться українські дослідники.

     Як відомо, на певних історичних етапах українці мали тісні контакти з іншими етносами, що кожного разу залишало свій відбиток в традиційній культурі, мові, антропології, менталітеті тощо. Історія українського народу не раз перетиналася з історією інших етносів, зокрема польського, російського, європейського, кримськотатарського, але вчені досі не мають цілісного образу українського суспільства в його історичній ретроспективі.

     Тому саме історичний розвиток суспільно-політичних та економічних процесів на території України в минулому може дати відповіді для вирішення багатьох проблем розвитку сучасної України, у тому числі й мовної. В. Семенов у своєму дослідженні «Історичні витоки мовної регіоналізації України» відмічає, що колонізація Південної та Східної України у XVIII-XIX століттях мала наслідком виникнення мовних розбіжностей між українськими регіонами. Це було обумовлено особливостями заселення Східної та Південної України, а також процесом індустріалізації, який розпочався тут після скасування кріпосного права в Російській імперії в 1861 році. Тому в період між 1870 та 1900 роками найшвидшими темпами зростали промислові райони Російської імперії – Донецький басейн і Кривий Ріг.

     Водночас у результаті промислового зростання на підприємствах цього регіону збільшилась питома вага росіян. Серед найбільш досвідчених робітників важкої промисловості Півдня України тільки 25 % шахтарів і 30 % металургів складали українці. Переважали в цих професійних групах росіяни. Подібна ситуація простежувалася й серед представників інтелектуальної праці. У 1897 році лише 16 % юристів, 25 вчителів і близько 10 % письменників і художників були українцями. Взагалі в містах України лише третину населення складали українці і, як правило, чим більшим було місто, тим менший відсоток у ньому був українців.

     Цей процес мав цілком об’єктивні причини. Зокрема, українці на той час були задіяні переважно в галузі сільського господарства і цілком зрозуміло, що для забезпечення промислових підприємств кваліфікованими робітниками уряд Російської імперії використовував етнічних росіян. Низький рівень активності українців у процесах індустріалізації та урбанізації, що відбувалися наприкінці ХІХ століття на території України, можна пояснити й політичними та соціальними умовами того часу. Так, міста переважно були центрами імперської адміністрації, у них переважали росіяни, їхня мова та культура. Водночас, корінне населення або асимілювалося, або в деяких випадках виселялося. Тобто відбувся події українського суспільства на україномовне село та російськомовне місто –  як   наслідок русифікації 1930-х. Характерно, що попри виразне суспільне маркування  («міське», російськомовне – престижне, а «сільське», україномовне – відстале) конфліктність з цього приводу не надто значна. Причини полягають як у прийнятті значною частиною сільського населення свого нижчого статусу, так і у відсутності «непереборної» асиміляції з боку держави. Сільські малоосвічені українці небезпечними не вважалися, а навпаки їхня засмічена русизмами мова слугувала яскравим підтвердженням безпорадності україномовного світу. Проте цей поділ не є універсальним і не відносився до ситуації  на Закарпатті, Донбасі чи в Криму.

     Що стосується ХХ сторіччя, то спроби створення державності та втілення в широкий загал української мови на початку століття закінчилися зі створенням Радянського Союзу, що згодом призвело до суттєвого зменшення її вжитку. Так, напр., наприкінці 50 – початку 60-х років ХХ століття майже 5 мільйонів українців (12,8 %) назвали рідною мовою російську, на початку 70-х років їх вже біля 6 мільйонів (14,5 %), а на початку 80-х років – 7,8 мільйона (майже 18 %). Проте наприкінці 80-х років разом з процесами перебудови в Радянському Союзі почала давати взнаки і національна свідомість українського населення і число українців, що назвало рідною мовою російську скоротилося до 12 %.

     Взагалі, за часів існування України як складової чужих імперій обмеження або й прямі заборони української мови виступали в якості державної політики, спрямованої на ліквідацію всякої самостійності та своєрідності українства. Зокрема заборонялося видання книг українською мовою, причому як церковної, так і світської літератури (наприклад, указ Петра І 1720 року про заборону книговидання українською мовою або указ Синоду 1769 року про заборону українських абеток і церковних книг), викладання українською мовою у школах і вищих навчальних закладах (переведення на російську мову викладання в Києво-Могилянській академії в 1786 році), використання української мови в держструктурах (1989 – Постанова ЦК КПРС про єдину офіційну загальнодержавну мову – російську). У 1775 році були закриті українські школи при полкових канцеляріях, а в 1862 році - ліквідовані українські недільні школи. 1884 року був заборонений український театр. За 1909-1910 роки була припинена діяльність культурно-просвітницької організації «Просвіти», а 1937 року – ліквідовані усі українські організації поза межами України.

     Таким чином, складність сучасної мовної ситуації в Україні є логічним наслідком довготривалої боротьби, яка велась з українською ідентичністю, державністю, мовою спершу Російською імперією, згодом Радянським Союзом. Невпинний процес витіснення української мови з більшості сфер її існування, знищення української еліти, асиміляція населення так і не змогли завадити їй отримати державне визнання. Тому основним засобом впливу на мовну ситуацію в країні повинна стати раціональна мовна політика, суть якої полягала б не у примусовому нав’язуванні державної мови, а наданням їй нової привабливості. Так внаслідок «Помаранчевої революції» пріоритет української мови  дещо виріс серед прихильників помаранчевих сил, змінилось ставлення до українських виконавців, навіть збільшився попит на українську атрибутику. Не можна не згадати Революцію Гідності, після якої зросла саме престижність української мови.

     Також варто згадати концепцію «двох Україн»: «російськомовної східної» та «українськомовної західної». І хоча спрощеність цього підходу вже не раз критикувалася, він ефективно використовувався для мобілізації населення (насамперед східних і південних областей) мало не на кожних президентських виборах.

     З одного боку, проблема створена штучно. На сьогодні для сучасних людей мовної проблеми немає: вони спілкуються тією мовою, якою до них звертаються. До такого стану речей уже звик Схід та Південь України. В цих регіонах та деяких інших як користувалися в повсякденному житті російською, так і продовжують це робити, добре розуміючи державну мову. Тут не нав’язується українська мова і не забороняється якась інша. І, якщо не акцентувати увагу на тому, що 30% населення України вважає рідною мовою російську, а 70% - нею повсякчас користується, то й загрози на цьому рівні ніякої не виникне. Проте є й інша сторона медалі - політики підбурюють ці ж 70% і останні жадають мовно-правового забезпечення.

     Таким чином, «надумана» мовна проблема є найбільшим каменем спотикання при спробах регулювання мовних ситуацій і вона полягає не в тому, що мешканці не розуміють один одного, а в тому, що Україну намагаються розділити, й інструментом розподілу є мова. Згадується відразу один із лозунгів Помаранчевої революції – «Схід і захід разом!», що свідчить про єдність, національну свідомість та мудрість українського народу.

 

 

Розділ 2. Правовий статус державної мови в Україні

     Душею кожної держави є нація. Народ не об’єднаний однією мовою нацією ще не став – тим самим коливається в своїх основах його державність. Тому кожна держава, дбаючи про своє майбутнє, пріоритет надає розвитку саме державної мови.

     Державна мова здійснює передання змісту законів кожному громадянинові держави та створює єдине правове поле у свідомості суспільства. Саме тут постає питання: яка мова доступна та зрозуміла всьому суспільству та всім національностям, щоб бути державною мовою? Якщо певну мову знає тільки третя частина суспільства – вона не може виконувати функцію закону в цьому суспільстві, а отже, й державної мови.  Якщо через різні мовні бар’єри смисл закону не сприймається різними національностями – він ніколи не здійсниться. Реальна практика життя показує, що різні мови перекручують смислове тлумачення одного й того ж закону – особливо складних адміністративного чи цивільного  кодексів, які кожна мова інтерпретує на свій лад. Таким чином, смислове поле законів держави через різні мови стає  розірваним на шматки, а загальні закони ігноруються.

     Громадяни України ще не зовсім призвичаїлися до життя в умовах демократії: відчувається значне переважання в бік прав за рахунок обов’язків. До останніх належать і обов’язки щодо державної мови.

     Справді, вибір мови спілкування, навчання  дітей, отримання  інформації тощо – справа особиста, і держава має гарантувати це право. Однак у структурах усіх трьох гілок державної влади, у державному апараті, у дипломатичному корпусі та ін. використання державної мови належить до обов’язків громадян, що перебувають на державній службі. Тому ігнорування ними державної мови слід розцінювати як деструктивну позицію щодо держави, посадовими особами якої вони є, не кажучи вже про зневагу до нації – етнічної основи цієї держави.

      Як складова української національної ідеї єдина державна мова – потужне знаряддя, символічний інструмент до консолідації нації. Цей основний постулат вмотивовано аргументується в низці теоретичних досліджень.

     Професор І. Ющук, виступаючи на Міжнародній конференції «Україна: національна ідея», опираючись на міжнародний досвід, упевнено переконує, що «в основі духовного єднання людей у певну спільноту завжди лежала й тепер лежить насамперед мова. Державна мова як спільна на всій території держави сприяє згуртуванню населення й перетворює його на колектив, суспільство, народ. Єдина для всього суспільства державна мова дає змогу сконцентрувати його інтелектуальний потенціал і таким чином, у процесі історичного розвитку, урешті-решт, переростає в могутню рушійну силу суспільного процесу, як це було в Італії та інших тепер високорозвинутих країнах Європи. Державна мова єднає, а не роз’єднує, підсилює сукупний інтелект суспільства, а не послаблює його [33, с.168-194].

 

 

2.1 Державна та офіційна мова

     Для позначення основної мови в більшості країн використовують термін «державна мова» або «офіційна мова». Причому прослідковується така закономірність: на сході – це переважно державна мова (Україна, Росія, Білорусь, Грузія, Латвія, Киргизстан, Молдова, Таджикистан та ін.), на заході – офіційна (Болгарія, Ірландія, Кіпр, Мальта, Польща, Румунія, Словаччина, Хорватія, Іспанія, Португалія та ін.). у деяких країнах на законодавчому рівні закріплена і державна, і офіційна мови (наприклад, у Казахстані).

     Нині в науковій правовій сфері побутують різні думки щодо розрізнення чи ототожнення понять «державна мова» та «офіційна мова». Так, одні вчені вважають, що ці поняття є синонімічними, інші ж переконують, що вони позначають різні поняття. Як відомо, в юридичній термінології має бути дотримана вимога поняттєво-термінологічної єдності: одному поняттю має відповідати один термін і навпаки. Якщо ж ми використовуємо два різних терміни, то вони мають відповідати двом поняттям, а це не завжди так у нашому випадку.

     На думку В. Заблоцького, який проаналізував конституційні акти країн світу, терміни «державна мова» і «офіційна мова» в основних законах закріплюються як тотожні. «Так, у 201 країні проголошено мов як державних 230, офіційних – 97 (66 держав закріпили дві та більше державні або офіційні мови, переважно народів-автохтонів). Офіційна мова виступає принаймні в двох значеннях: як державна або в спілкування різномовних суб’єктів на внутрішньодержавному чи міжнародному рівнях за згодою сторін. При певних обставинах набуває унормований статус (ООН, ЄС та ін.)» [7, с. 7-8].

     Пропонує не розрізняти ці поняття і Конституційний Суд України, який вважає, що «під державною (офіційною) мовою розуміється мова, якій державою надано правовий статус обов’язкового засобу спілкування у публічних сферах суспільного життя» [24].

     Для розв’язання проблем, пов’язаних з визначенням змісту понять та значення термінів державна та офіційна мова, нам достеменно треба звернутися й до лексикографічних праць. Найперше за словниками спробуємо з’ясувати, чи перебувають у синонімічних зв’язках слова державній та офіційний. В академічному «Словнику синонімів української мови» подаються такі синонімічні ряди до слів державний та офіційний: «Державний (підпорядкований або належний державі як апарату політичної влади), урядовий, коронний» [27, т.1, с.405]; «Офіційний (який запроваджується, видається урядовою установою або службовою особою), офіціальний, урядовий» [27, т.2, с.101]. У «Короткому словнику синонімів української мови» П.М. Деркача до слова державний як синонім подається лише слово урядовий, а синонімічний ряд зі словом офіційний взагалі відсутній [4, с.193]. Таким чином, можна констатувати, що укладачі синонімічних словників слова державний та офіційний не вважають синонімами.

     Тепер спробуємо з’ясувати значення слів державний та офіційний. Для цього звернемося до академічного «Словника української мови», в якому подається тлумачення і слова державний, і слова офіційний: «Державний. Який має важливе значення для держави, може впливати на стан її справ» [28]; «Офіційний. Який запроваджується, регулюється урядом, урядовою установою або службовою особою; урядовий, службовий» [28, т.5, с.817]. Приблизно таке ж тлумачення слів державний та офіційний подає і «Словарь русского языка» в чотирьох томах [26, т.1, с.339; т.2, с.726]. Отже, з вище викладеного випливає, що слова державний та офіційний не можуть вступати в синонімічні зв’язки між собою, оскільки мають різне лексичне значення.

     Кілька прикладів.  Наприклад, у Казахстані державною мовою є казахська. разом з тим, відповідно до ст. 5 закону Республіки Казахстан «Про мови в Республіці Казахстан», у державних організаціях та органах місцевого самоврядування нарівні з казахською мовою офіційно використовується російська мова. Згідно з Постановою Конституційної Ради Республіки Казахстан від 8 травня 1997 року № 10/2, термін «нарівні» – означає у рівній ступені, однаково, незалежно від будь-яких обставин. Утім, така рівноправність призводить до того, що в країні, як зазначає радикально налаштована громадськість, російська мова де-факто має правовий режим державної мови, саме тому останні тенденції керівництва цієї держави свідчать про готовність змінити правовий режим російської мови.

     І в Киргизстані киргизька мова є державною, у той час як російська визнана офіційною мовою. Згідно зі ст. 1 Закону «Про офіційну мову Киргизької Республіки», офіційною мовою Киргизької Республіки є мова, яка використовується поряд з державною мовою у сфері державного управління, законодавства та судочинства Киргизької Республіки, а також в інших сферах суспільного життя Киргизької Республіки. Утім, правовий режим офіційної мови змінюється: звужується використання офіційної мови в законодавчі сфері. Зокрема, відповідно до Закону Киргизької Республіки «Про внесення змін у деякі законодавчі акти Киргизької Республіки» №33 від 25.02.2013 р., допускається прийняття  нормативно-правових актів представницьких органів місцевого самоврядування виключно державною мовою за умови проживання на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці переважаючого числа осіб, які володіють державною мовою, та наявності відповідного рішення представницького органу місцевого самоврядування». До 2013 року всі нормативно-правові акти органів місцевого самоврядування приймалися і друкувалися двома мовами.

     Щодо конституцій іноземних держав, то п. 1 ст. 68 Конституції Російської Федерації гласить: «Державною мовою Російської Федерації на всій її території є російська мова». Відповідно до статті 17 Конституції Республіки Білорусь: «Державними мовами в Республіці Білорусь є білоруська та російська мови». Згідно з статтею 27 Конституції Республіки Польщі: «У Республіці Польща офіційною мовою є польська мова». Стаття 3 Конституції Республіки Болгарія проголошує: «Офіційною мовою в Республіці є болгарська мова». Відповідно до статті 6 Конституції Естонської Республіки: «Державною мовою в Естонії є естонська мова». Згідно з §17 Конституції Фінляндії: «Національними мовами Фінляндії є фінська та шведська». Стаття 8 Федерального конституційного закону Австрії гласить: «Німецька мова є державною мовою Республіки…»

     Таким чином, можна зробити висновок, що в конституційному праві зарубіжних країн, а це, як правило, стосується багатомовних країн, на позначення визнаної (визнаних) Конституцією або законом мови (мов), якій (яким) державою надано правовий статус обов’язкового використання в усіх сферах суспільного життя й на всій території держави, переважно вживаються терміни державна мова або офіційна мова. У деяких країнах у відповідності з їхніми Конституціями допускається паралельне вживання цих термінів. У цьому випадку термін офіційна мова (офіційні мови) використовується для позначення визнаної (визнаних) Конституцією або законом мови (мов), якій (яким) державою надано правовий статус обов’язкового використання в усіх сферах суспільного життя, але не на всій території держави, а лише на якійсь певній її частині.

     Разом з тим офіційна мова може бути офіційною мовою певного регіону, держави (штату, автономії, області, району) або мовою міжнаціонального спілкування в державі; мовою міжнародних організацій (наприклад, ООН, ЄС); мовою міжнародного спілкування тощо.

     Що стосується України, то згідно з Конституцією допускається вживання лише терміну державна мова.

     Тому державність мови є прикметою і символом державності народу. Але значення удержавлення мови аж ніяк не вичерпується його символічним аспектом. Між національною мовою і національною державністю існує повна взаємозалежність. Без мови неможливе нормальне функціонування національного організму, у тому числі його державних форм. Річ у тому, що всі види діяльності людини як члена суспільства так чи інакше пов’язано з її комунікативною (мовленнєвою) діяльністю, опосередковано нею.

 

 

2.2 Сутність ознак державної мови

     Як відомо, термін «мова» є родовим поняттям «державної мови». Але що ми розуміємо під цим терміном? У науці він має багато визначень, що залежать від напряму дослідження. Думаємо, що у нашому випадку потрібно виходити з найсуттєвішої функції, яку виконує мова загалом та державна мова зокрема в суспільстві. Для чого державі мова? Насамперед для здійснення комунікації, без якої не можливе функціонування держави взагалі. На думку вченого  В. Іванишина та Я. Радевич-Винницького, «спілкування – найважливіша функція мови. Їй так чи інакше підпорядковані інші функції» [8, с. 15].

     Без мови неможливе спілкування, а без цього – не може бути і суспільства. Це зачіпає і державу, оскільки вона може виконувати свої функції насамперед за допомогою мови – державної мови. Тобто мова виступає в такому випадку засобом спілкування між державою та народом (громадянським суспільством), між державними органами та на міжнародному рівні.

     З’ясувавши родове поняття терміна «державна мова», перейдемо до формування суттєвих видових ознак. Варто зазначити, що дослідники, перераховуючи ознаки поняття «державна мова» нерідко вводять до нього критерії, підстави для вибору державної мови з-поміж мов, які функціонують на території держави. Проте така практика вважається недоцільною. Так як не кожна людина може бути президентом певної держави, адже для цього потрібно відповідати законодавчо визначеним вимогам для кандидатів у президенти, так само і не кожна мова може претендувати на надання їй правового режиму державної у тій чи іншій державі. Проте, як відомо, президент – це глава держави, а не особа яка досягла 35-річного віку, володіє державною мовою та протягом останніх 10 років проживає в Україні. Останнє – це не визначення, а критерії, вимоги у кандидати у президенти України. Аналогічна ситуація і з визначенням терміна «державна мова», де критерії для відбору не можуть змішуватися з істотними ознаками поняття. Йдеться про обов’язкові та додаткові критерії вибору мов.

     Обов’язкові критерії – це необхідні ознаки мови, які мають бути притаманні тій мові, яка претендує на отримання правового режиму державної:

     1. Природна мова. Для того щоб мова могла претендувати на встановлення правового режиму державної, вона має бути природною, а не штучно створеною. Природна мова – це мова, яка зародилася, розвивається і функціонує разом із народом, якому вона належить. Разом із тим існують і штучні (планові) мови, які спеціально створюються людьми не обов’язково для спілкування (наприклад, мови програмування).

     2. Розвинена мова. Вважається, що тільки розвинена мова може претендувати на набуття правового режиму державної. Іншими словами, її можна назвати літературною, тобто унормованою формою загальнонародної мови. Цій мові мають бути притаманні такі ознаки: усна та писемна форми, багатофункціональність, стильова розгалуженість, великий словниковий запас, унормованість (кодифікованість).

     3. Поширена мова. Мова має бути поширеною або на всій території держави, або на значній її території. Разом із тим така мова має функціонувати у всіх сферах суспільства. Саме тому нерідко говорять про державну мову як мову більшості населення певної країни чи її частини. У колишніх колоніях нерідко такою поширеною мовою є мова метрополії, наприклад в Індії та Австралії – англійська.

     Додаткові критерії є менш важливими для виокремлення певної мови з-поміж інших мов, але не у всіх країнах вони є визначальними:

     1. Мова титульної нації. У більшості випадків державною мовою проголошують мову титульної нації, тобто тієї частини населення держави відповідно до національності якої і названа ця держава. Так, принаймні, визначено державну мову в більшості пострадянських держав: Україна – українська мова, Росія – російська мова, Узбекистан – узбецька мова, Литва – литовська мова тощо.  Така практика поширена і в інших країнах з однією державною мовою. У багатомовних країнах одна з державних мов зазвичай теж є мовою титульної нації, нерідко саме її називають основною, першою або ж саме вона виконує символічну функцію держави (білоруська мова в Білорусі, киргизька мова в Киргизії).

     2. Мова корінного народу. Корінні народи – це народи, які проживали на території держави споконвіку, іноді їх ще називають автохтонними. Наприклад, в Ірані офіційною мовою визнана мова корінного населення – персів – персидська мова, у Португалії – португальська мова як мова однойменного корінного народу,  у В’єтнамі – аналогічно в’єтнамська мова тощо. У Нідерландах проживає два корінні народи – нідерландці та фрізи, їх мови визнані офіційними, але фризька лише на території Фрісландії. Проте не завжди така практика поширена. Наприклад в Канаді проживає близько 60 автохтонних народів, утім мова жодного з них не стала державною для Канади.

     Перераховані вище критерії слугують для відбору з-поміж мов певної країни тільки тих, які можуть набути правового режиму державної. Однак зазначені підстави для відбору не є істотними ознаками самого поняття «державна мова», яке може бути розкритим через особливості правового режиму:

     1. Законодавче закріплення правового режиму. Як правило, правовий режим державної мови закріплюється в основному законі держави - конституції. Нерідко закріплення відбувається лише на рівні основного закону про мови. Іноді правовий режим державної (офіційної) мови не закріплюється чинним законодавством, але є таким де-факто, визнається звичаєм, наприклад у США, Великобританії тощо. Традиція офіційно закріплювати правовий режим основної мови з’явилася відносно недавно. У ХІХ ст. подібні правові приписи зустрічалися вкрай рідко, а от у ХХ ст., особливо в другій її половині, конституційно-правові норми щодо визначення правового режиму мови (мов) почали з’являтися масово. При цьому, на думку В. Подмаско, прослідковується така тенденція закріплення: на Заході закріплюють правовий режим основної мови як офіційної, на Сході як державної [17. с. 70]. Думаємо, що така градація пов’язана насамперед з процесом державотворення, який на Заході завершився значно раніше.

     2. Сфера обов’язкового використання. Державна нова зазвичай поширена на всій території держави або значній її частині, утім не всіх сферах суспільного життя вона є обов’язковою для використання. Відповідні сфери визначаються переважно в законах про мови певної держави або ж встановлюється коло службових осіб, які зобов’язані у своїй роботі використовувати державну мову так, як це зроблено, наприклад, в естонському законі «Про мову».

     З. Права і обов’язки. Надання правового режиму певній мові породжує низку прав та обов’язків, як у громадян загалом, такі в держави зокрема шляхом закріплення відповідних прав і обов’язків у її представників-службових осіб, діяльність яких пов’язана з виконанням функцій держави. Наприклад, громадяни зобов’язані вивчити державну мову та володіти нею, натомість держава зобов’язана забезпечити можливість громадянами опанувати державну мову тощо. Особливим обов’язком держави є захист державної мови.

     Таким чином,  для формулювання дефініції варто залишити лише найважливіші ознаки, які відрізняють це поняття від суміжних. Законодавче закріплення правового режиму у світі не є обов’язковим, проте для українського законодавства ця ознака є суттєвою. Сфера обов’язкового використання, а також права і обов’язки громадян та держави – це ті ознаки, які істотно впливають на розмежування понять «державна мова»,  «офіційна мова», «мова міжнародного спілкування», «регіональна мова» тощо.

     Перераховувати права і обов’язки громадян та держави в дефініції не є доцільним, як, до речі, і подання списку сфер обов’язкового застосування державної мови, які можуть варіюватися в кожній державі. Однак щодо останнього, то необхідно пошукати узагальнену назву таких сфер. Так, формулювання «у всіх сферах» - занадто широке;  «публічна сфера» - не зовсім коректне словосполучення для використання, особливо якщо зважати на етимологічне походження чи значеннєвий відтінок слова «публічний» (прилюдний).

     На думку Г. Єрмошина «державна мова» - це мова, яку в обов’язковому порядку зобов’язані використовувати всі суб’єкти права у сферах забезпечення встановленої єдності розуміння й оформлення державної волі й державно-правового регулювання» [5, с. 19]. Солодов вважав, що основна мета державної мови полягає в «забезпеченні розуміння одними частинами державного механізму других частин для ефективного виконання держапаратом функцій держави та забезпечення розуміння держапаратом звернень громадян у цілях задоволення потреб останніх» [29, с. 41]. Саме тому сферу обов’язкового використання державної мови дослідник визначає через групи суспільних відносин, які тісно пов’язані з виконанням державою її функцій і називає її - офіційною сферою спілкування. Якщо говорити точніше, то під цією словосполукою він розуміє сукупність суспільних відносин, які пов’язані з виконанням державних функцій, за участю цивільних і службових осіб.

     Доречним є використання сполуки «офіційне спілкування» для позначення сфери використання державної мови, на відміну від неофіційної, яке «відбувається в неформальних комунікативних ситуаціях, без необхідності обов’язкового підтримання статусних норм комунікації; це спілкування друзів, приятелів, закоханих тощо» [1, с. 34].

     Разом із тим не вважається за необхідне наголошувати на обов’язковості використання державної мови в цій сфері й ось чому. У комунікації є дві сторони, яких ми не називаємо, відтак говорити про обов’язковість означатиме зобов’язувати обидві сторони використовувати саме державну мову, що не завжди виправдовується законодавчими вимогами. Тому узагальнена назва сфери використання державної мови цілком достатня для дефініції.

     Враховуючи вищезазначене, маємо таке визначення: державна мова - це засіб офіційного спілкування держави, закріплення (використання) якого породжує низку прав та обов’язків громадян та держави.

 

 

2.3 Аналіз деяких нормативно-правових актів щодо державної мови

     Варто сказати шо в нашій державі створено законодавчу базу необхідну для здійснення мовної політики. У ст. 10 Конституції України записано: «Державною мовою в Україні є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України. В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України. Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування. Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом» [13].

     Постановою Кабінету Міністрів України у 1997 року були затверджені «Комплексні заходи щодо всебічного розвитку і функціонування української мови», а згодом у 2003 році ще однією постановою уряду затверджена «Державна програма розвитку і функціонування української мови на 2004-2010 роки». Обидва документи мали на меті розвиток, підтримку і захист державної мови в Україні.

     Чи не вперше Верховна Рада України розглядала мовне питання 12 березня 2003 року на парламентських слуханнях «Про функціонування української мови в Україні». В обговоренні взяли участь не тільки депутати, а й провідні науковці в галузі мовної політики, зокрема: Л. Масенко, Ю. Кармазін, Д. Табачник та ін. У Рекомендаціях парламентських слухань від 22 травня 2003 року підкреслено необхідність послідовного та виваженого підходу до вирішення мовних проблем, недопущення на цьому підґрунті політичних спекуляцій і міжетнічних конфліктів. Наголошується, що застосування мов у державі має стати чинником єднання та консолідації нації, а не розбрату.

     Окремі спроби зміцнення державної мовної політики були зроблені 2006 року. Указом Президента України № 625/2006 від 18 липня 2006 року було створено Раду з питань етнополітики, до компетенції якої входило формування та реалізація державної етнонаціональної політики, сприяння консолідації та розвитку української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвитку етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності національних меншин України. Крім цього, Президент України видав указ від 15 лютого 2010 року № 161/2010 «Про державну мовну концепцію» [19]. Ця концепція визначала, що пріоритетом державної мовної політики має бути утвердження і розвиток української мови, повага до української мови та мов національних меншин, а будь-які прояви зневаги є неприпустимими. Зміст вищезазначених документів, по суті, визначав основні напрями мовної політики нашої держави та завдання органів влади щодо їх реалізації. Для завершення цього процесу, вироблення послідовного і виваженого підходу до вирішення мовних питань, забезпечення додержання конституційних гарантій щодо всебічного розвитку і функціонування української мови як державної в усіх сферах суспільного життя на всій території України залишалося прийняти відповідний закон.

     Проект такого закону до Верховної Ради України був внесений 7 вересня 2010 року народними депутати України VI скликання О. Єфремовим, П. Симоненком та С. Гриневецьким (представники трьох сил, що складали на той час більшість у Верховній Раді – Партії регіонів, Комуністичної партії та Народної партії). Законопроект «Про мови в Україні» відповідно був зареєстрований під номером 1015-3 [21]. У Пояснювальній записці до проекту закону зазначалося, що необхідність прийняття його обумовлена зобов’язаннями України щодо імплементації Європейської хартії регіональних мов або мов меншин, ратифікованої Верховною Радою України, нагальною потребою адаптації мовного законодавства України до стандартів міжнародного світового (на рівні ООН) та європейського (на рівні Ради Європи та ОБСЄ) права у сфері мовної політики.

     Авторський колектив законопроекту, внесеного на розгляд Верховної Ради України шостого скликання, при його розробці врахував практично всі рекомендації експертів Ради Європи і вважає, що в запропонованому проекті мета адаптації мовного законодавства України до світових та європейських стандартів в основному досягнута. Що стосується Венеціанської комісії та Комітету міністрів Ради Європи то вони також визнають, що Україна є поліетнічною, багатомовною країною; державною мовою в Україні, згідно з Конституцією, є українська і позиції її необхідно зміцнювати. Саме державність української мови є стабілізуюим чинником у зміцненні єдності українського суспільства, ідентифікації громадян в єдину націю, фактором суверенітету й безпеки держави.

     Разом із тим у своїх «Висновках і рекомендаціях» Верховний комісар ОБСЄ у справах національних меншин Кнут Воллєбек піддає критиці цей проект Закону: «Хоча проект Закону про мови містить ряд значних удосконалень, у ньому також є декілька вагомих недоліків… Проект Закону про мову не здатний адекватно захистити мови малочисельних меншин, оскільки він майже винятково зосереджує увагу на захисті й просуванні російської мови. Замість сприяння двомовності з високим рівнем володіння державною мовою та російською або іншою мовою меншини, проект Закону про мови, імовірно, послабить державну мову, яка є ефективним інструментом забезпечення соціальної єдності. У державному управлінні положення проекту Закону про мови впроваджують систему, в якій російська мова отримає виключні переваги, підвищуючи її статус фактично до статусу офіційної мови на більшій частині території України і зменшуючи стимули до використання державної мови. У сфері освіти положення, передбачені проектом Закону про мови, можуть мати негативний вплив на мотивацію дітей до вивчення державної мови і, отже, вони не зможуть забезпечити балансу між метою збереження мов та ідентичності меншин, з одного боку, та сприянням вивченню державної мови, з іншого боку. У сфері ЗМІ положення, передбачені проектом Закону про мови, можуть серйозно зашкодити використанню державної мови. Проект Закону про мови забезпечує недостатні гарантії для носіїв української мови, які живуть в регіонах, у яких переважає мова меншин або регіональна мова. Проект Закону про мову містить положення, які піднімають питання стосовно можливого невиправданого втручання держави у свободу висловлення та у приватній сфері. Унаслідок наявності зазначених вище недоліків проект Закону про мови, імовірно, збільшить, а не зменшить напруження між групами носіїв різних мов і посилить існуючі в суспільстві поділи, що робить зазначений проект Закону контрпродуктивним стосовно стабільності в українському суспільстві».

     Зважаючи на рекомендації українській владі Верховного комісара ОБСЄ у справах національних меншин Кнута Воллєбека утриматися від ухвалення, протести опозиції та населення західних областей України цей проект 1 лютого 2011 року був знятий з розгляду і згодом замінений новим «Про засади державної мовної політики», який і був прийнятий українським парламентом і підписаний Президентом України 3 липня 2012 року.

     У розпал Євромайдану та після втечі з України Януковича 23 лютого 2014 року Верховна Рада визнала цей закон таким, що втратив чинність. Утім, Олександр Турчинов, який діяв на цей момент як в.о. президента, відмовився схвалити скасування закону.

     Цей закон потребує особливої уваги, оскільки він містив чимало суперечливих положень.

     Нажаль у законі залишилися положення, до яких були зауваження Кнута Воллєбека і опозиційних фракцій парламенту. Зокрема, в законі залишилося положення, яким гарантується вільне використання поряд з державною мовою регіональних мов у роботі місцевих органів державної влади та органів місцевого самоврядування у таких сферах як економічна і соціальна діяльність установ, організацій, приватних підприємств, об’єднань громадян, освіта, наука, культура, інформація, ЗМІ та зв’язок, реклама.

     У Законі «Про засади державної мовної політики» було задекларовано, шо державна мовна політика України базується на визнанні і всебічному розвитку української мови як державної, гарантуванні вільного розвитку регіональних мов або мов меншин, інших мов, а також права мовного самовизначення і мовних уподобань кожної людини. У ст. 7 в переліку регіональних мов або мов меншин названо такі: російська, білоруська, болгарська, вірменська, гагаузька, ідиш, кримськотатарська, молдавська, німецька, новогрецька, польська, ромська, румунська, словацька, угорська, русинська, караїмська, кримчацька (всього 18 мов). Варто зазначити, що згідно з європейським розумінням, до мов, що знаходяться під загрозою, повинні належати ті, що не мають підтримки відповідних етнічних держав і потребують захисту. В українській ситуації це передусім мови кримських татар, гагаузів, караїмів, кримчаків та ін. Очевидно, з політичних причин до переліку потрапила й російська мова.

     Як відомо, головне  експертне-наукове  управління  Верховної Ради 23.05.2012 р. надало висновок, що законопроект містить чимало вад і потребує доопрацювання. Комітет ВР України з питань культури і духовності констатував, що Закон не відповідає положенням Конституції України (ст. 10, 22, 24, 92, 157), не має фінансово-економічного обґрунтування і рекомендував відхилити його. Однак, незважаючи на це, депутати 03.07.2012 р. ухвалили цей Закон, а тодішній Голова Верховної Ради В. Литвин і Президент України В. Янукович його підписали. Щоправда, з ініціативи Президента було створено робочу групу для покращення Закону.

     Критики Закону України «Про засади державної мовної політики» зазначають, шо в ньому «простежується тенденція наділити російську мову особливим статусом, відмінним від статусу інших мов національних меншин», оскільки її виокремлено в тексті Закону дев’ять разів. Між тим, у «Європейській хартії регіональних мов або мов меншин» не надано преференцій жодній із регіональних мов.

     У названому Законі України записано, що до кожної з регіональних мов або мов меншин застосовують передбачені заходи, якщо кількість носіїв, які проживають на території поширення мови, становить 10%. Однак за рішенням місцевої ради в окремих випадках заходи можуть стосуватися і мов, регіональна група носіїв яких становить менше 10% . У тексті Хартії не визначено переваг у використанні регіональних мов за кількістю їхніх носіїв, оскільки йдеться про захист міноритарних (меншинних) мов, а не мов меншин.

     Як відомо, після прийняття Закону України «Про засади державної мовної політики» статус регіональної отримали російська мова (у м. Одесі та Одеській обл., у м. Красний Луч і м. Первомайську Луганської обл., містах Севастополі, Харкові, Ялті, Миколаєві, Херсоні, а також у Донецькій, Луганській, Запорізькій, Херсонській і Дніпропетровській областях), угорська (у м. Берегово та Виноградівському р-ні Закарпатської обл.), румунська у м. Герцаїві та Герцаївському районі, у с. Волоці Глибоцького району, с. Тарасівці та с. Нижні Петрівці Сторожинецького р-ну Чернівецькій обл., а також у с. Біла Церква Рахівського р-ну Закарпатської обл.) і польська (у с. Нижні Петрівці та с. Аршиця Сторожинецького р-ну Чернівецької обл.). Про визнання польської мови як регіональної поставили питання жителі смт. Довбиш Житомирської обл., м. Мостиська та Мостиського р-ну Львівської обл. та ін. А в м. Ізмаїлі Одеської області цей статус було надано російській мові, проте відмовлено болгарській, хоча болгари там становлять 10% населення.

     У ст. 9 Закону дозволено органам місцевого самоврядування використовувати регіональну мову не лише для внутрішнього спілкування, але й для листування з органами державної влади вищого рівня. Варто відмітити, що в Хартії, на яку посилались автори Закону, не йдеться про використання регіональних мов на загальнодержавному рівні.

     Згідно з ст. 20 цього Закону, громадянам України гарантується право отримувати освіту державною або регіональними мовами. Для цього досить, у разі потреби, написати заяву в будь-який час протягом навчання. Незрозуміло, як тоді має здійснюватися комплектування класів і груп, а також планування навантаження, що відбувається перед початком навчального року, звідки візьмуться кошти на додаткові групи, вчителів і викладачів. Дивним є положення про те, що мову навчання у приватних закладах усіх рівнів визначають їхні засновники або власники, оскільки тут навіть не згадано про вивчення державної мови. У ратифікованій Хартії наявне інше формулювання: «передбачити можливість надання суттєвої частини» дошкільної, початкової, середньої та професійно-технічної освіти відповідними регіональними мовами або мовами меншин. Щодо вищої освіти сказано: «передбачити можливість надання університетської та іншої вищої освіти регіональними мовами або мовами меншин» або «забезпечити можливості вивчення цих мов як окремих дисциплін» (ч. ІІІ, ст. 8 [6]).

     У сфері науки Законом України «Про засади державної мовної політики» гарантовано вільне використання не лише державної, а й регіональних мов або мов меншин та іноземних мов за вибором виконавців науково-дослідних робіт (ст. 20). Така мовна невизначеність може призвести до ускладнення обміну досягненнями учених. Натомість у Хартії знаходимо положення про «сприяння здійсненню наукових досліджень в галузі регіональних мов або мов меншин в університетах чи аналогічних установах» (ч. П, ст. 7 [6]).

     Згідно із Законом України «Про засади державної мовної політики», держава відмовляється від регулювання використання державної мови у сферах кіноіндустрії, телебачення, радіомовлення, друкованих ЗМІ, книговидання тощо. Верховний комісар ОБСЄ у справах національних меншин з цього приводу зазначає: «Ринкові міркування у поєднанні із ситуацією асиметричної двомовності в Україні сприятимуть імпорту й виробництву російськомовних програм, фільмів та публікацій, оскільки все це буде значно дешевше виробляти або імпортувати... Таке дерегулювання буде унікальним, оскільки більшість держав-членів ОБСЄ здійснюють регулювання для забезпечення адекватної присутності державної мови у ЗМІ, зокрема, на телебаченні. Це стосується не лише «малих» мов, наприклад голландської мови або скандинавських мов, а і «великих», як наприклад французької». Крім того, Верховний комісар зауважив, що створення умов, за яких особі не потрібно знати державну мову, не лише не узгоджується із позицією щодо об’єднавчої ролі державної мови, а й є повною суперечністю закладеному в п. 9 ч. 2 ст. 5 Закону принципу, за якого кожна особа в суспільстві вільно володіє кількома мовами.

     У Рішенні Конституційного Суду України № 2-р/2018 у справі за конституційним поданням 57 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України "Про засади державної мовної політики" від 28 лютого 2018 року Конституційний Суд України дійшов висновку, що Верховна Рада України порушила процедуру розгляду та ухвалення проекту Закону № 9073 під час його прийняття в цілому на вечірньому пленарному засіданні Верховної Ради України 3 липня 2012 року мали системний характер та істотно вплинули на остаточний результат прийняття Закону. Викладене є підставою для визнання Закону неконституційним згідно з частиною першою статті 152 Конституції України. Тому Конституційний Суд України вирішив визнати таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), Закон України "Про засади державної мовної політики" від 3 липня 2012 року № 5029-VI зі змінами [25].

     На рішення КСУ щодо закону, який сприяв гострій внутрішньополітичній дискусії в Україні, відразу відреагував Будапешт. Міністр закордонних справ Угорщини Петер Сіярто поставив його в один ряд з ухваленням Закону України «Про освіту», який також викликав резонанс в Угорщині, та нападами на культурні заклади угорської меншини на Закарпатті. Сіярто наголосив, що закон Колесніченка-Ківалова давав національним меншинам "право на використання їхньої рідної мови" в Україні.

     Не можна не згадати Закон України «Про освіту» від 05.09.2017, стаття 7 якого зазнала жорсткої критики з боку  таких держав, як Угорщина, Румунія, Болгарія, Греція, Польща, Росія. Так, 15.09.2017 р. опублікована заява Міністра освіти і науки України Л. Гриневич про намір спрямувати на експертизу до Ради Європи мовну статтю цього Закону. Згодом Президент України П. Порошенко підтвердив доцільність такої ініціативи і вказав, що «результати експертизи і дискусії в результатах перемовин можуть бути враховані і в новій редакції закону про середню освіту».

     Окрім цього, 6 жовтня 2017 року до Конституційного Суду України надійшло конституційне подання 48 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України «Про освіту» від 5 вересня 2017 року № 2145 – VIII [14]. Суб’єкт права на конституційне подання вважає, що Закон про освіту не відповідає статтям 8, 10, 11, 22, 24, 53 Конституції України, зокрема, порушує права національних меншин на навчання рідною мовою.

     Закон передбачає, що освітній процес в усіх закладах освіти відбуватиметься українською мовою. Представники національних меншин мають право навчатися в окремих групах дитсадків та класах початкової школи, в яких крім української буде використовуватися в освітньому процесі мова відповідної меншини. Починаючи з 5 класу вся освіта відбуватиметься українською мовою, винятки можливі лише для представників корінних народів (перш за все кримських татар), які можуть зберігати двомовне навчання до закінчення старшої школи.

     Для першокласників така система запрацює з 1 вересня 2018 року, а для тих, хто почав учитися в школах з мовою національних меншин раніше, - з 1 вересня 2020 року, причому впродовж цих трьох років у школах з навчанням мовами меншин буде поступово збільшуватися кількість предметів, що викладаються українською.

     У закладах освіти відповідно до освітньої програми можуть викладатися одна або декілька дисциплін двома та більше мовами - державною мовою, англійською мовою, іншими офіційними мовами Європейського Союзу. Варто відзначити, що серед  24 мов ЄС є і мови деяких нацменшин України – румунська, угорська, польська, болгарська, словацька тощо. Російська ж мова до мов ЄС не належить, тому навіть окремі предмети чи дисципліни (окрім власне курсу російської мови) не зможуть викладатися російською ні в базовій чи профільній школі, ні у музичних або художніх школах, ні в університетах чи професійних коледжах.

     11 грудня 2017 року Європейська комісія за демократію через право (Венеціанська комісія) надала висновок щодо мовних положень закону України «Про освіту» з низкою рекомендацій для України. Зокрема, на думку комісії, для виконання статті 7 Закону в її нинішньому вигляді Україна має повною мірою використовувати гнучкість при ухваленні імплементаційного законодавства, продовжувати забезпечувати достатню частку освіти мовами меншин у початковій та середній школі, на додаток до вивчення державної мови [35].

     Також Україні радять внести зміни до перехідних положень закону про освіту, забезпечивши довший перехідний період впровадження закону, звільнити приватні школи від нових мовних вимог, а також розпочати діалог з нацменшинами щодо мовного питання в освіті та забезпечити, щоб закон не загрожував збереженню культурної спадщини меншин.

     Таким чином, можна зробити висновок, що проведений аналіз документів, які стали правовою основою для здійснення мовної політики, дає змогу констатувати, що законодавча база в Україні загалом відповідає нормам світової практики. Однак для вироблення напрямів державної мовної політики бракує глибокого вивчення нинішньої мовної ситуації в Україні. Лише задекларувати державний статус української мови для повноцінного її утвердження в усіх сферах суспільного життя недостатньо. Необхідно створити механізми реалізації правових документів, а також врегулювати питання, пов’язані з юридичною Відповідальністю за порушення законів. Мовна політика в Україні повинна відповідати конституційним нормам, положенням відповідних міжнародно-правових зобов’язань і стратегії державотворення.   

 

 

Розділ 3. Світовий досвід державної мовної політики

      Мова виступає чинником інтеграції титульного етносу, національних меншин та мігрантів у єдиний гуманітарний простір держави. Держави світу, регламентуючи засади мовної політики, розглядають її як інструмент системної інтеграції сегментів суспільства при формуванні єдиного гуманітарного простору.

     У Великій Британії умовами натуралізації є володіння однією з трьох (англійська, шотландська, валлійська) мов. У Швейцарії чотири офіційні державні мови (німецька, французька, італійська, ретороманська (романш)). Англійська та ірландська мови є офіційними в Ірландії. Статус державних закріплено в конституції Фінляндії 1919 р. за фінською і шведською мовами. В Австрії окремі видавництва випускають книжки, поряд з німецькою, словенською мовами. Упродовж 1970-1993 рр. Бельгію поділили на мовнокультурні спільноти. З другої половини 2002 р. розпочався новий етап реформування федеративного устрою Бельгії, на якому до компетенції регіонів увійшов перехід на нові засади фінансування мовно-культурних спільнот. Бельгійське законодавство передбачало для дітей, які розмовляли фламандською мовою і проживали у франкомовних районах, можливість відвідувати школи з навчанням фламандською мовою, розташовані в сусідніх районах. Оскільки франкомовні діти такого права не мали, Європейський суд з прав людини зобов’язав національний уряд їх забезпечити (1968 р.). У державах - членах ЄС створено забезпечення (нормативне, фінансове, інституційне) розвитку мов національних меншин (німецької в Данії, італійської та угорської в Словенії, угорської в Словаччині).

     Велику увагу виробленню засад мовної політики приділили Латвія, Литва та Естонія. Ці країни взяли курс на упровадження державних мов у всі сфери суспільного життя, здійснення системи заходів щодо інтеграції російськомовної громади в мовні процеси. Однак ця мовна практика критикувалася як усередині країн, так і з боку РФ та ЄС. З іншого боку, у багатьох державах Європи посилено повноваження місцевих громад у виробленні мовної політики. Завдяки прийнятому в листопаді 1995 р. в Македонії закону про місцеве самоврядування, поряд з державною мовою, з 123 громад в 11 почали вживати албанську, 2 - турецьку мови [21, с. 278-283]. 19 жовтня 2007 р. Конституція Республіки Чорногорія закріпила державний статус за чорногорською мовою, причому кирилиця та латиниця є рівноправними. В офіційному діловодстві використовуються сербська, боснійська, албанська і хорватська мови [12, с. 9].

     Свої сутнісні особливості, які склалися історично, має мовна політика Канади. 7 вересня 1969 р. вступив у силу Закон про офіційні мови в Канаді. Англійську та французьку мову проголошено офіційними в державі. Дію закону обмежили системою федеральних державних інститутів, куди увійшли парламент, уряд та його департаменти, Верховний суд, казначейство, митна та податкова служби, збройні сили, жандармерія, державна телерадіомовна компанія Сі-Бі-Сі та подібні коронні корпорації. Передбачено видання документів цих відомств двома мовами і провадження державної служби мовою, якій надають перевагу самі громадяни.

     В арабських країнах Близького Сходу та Північної Африки (Магрибу) конституційно закріплено офіційний (державний, національний) статус арабської мови. Це характерно для державно-управлінської моделі Ємену, Тунісу, Алжиру, Сирії, Лівану, Лівії, Іраку. Водночас схвалена 15 жовтня 2005 р. Конституція Іраку гарантує офіційний статус курдської мови. Іракці отримали право навчати дітей мовою предків (туркоманською, асірійською, вірменською у державних освітніх установах, будь-якою іншою мовою у приватних освітніх установах згідно з прийнятими освітніми стандартами). Офіційний статус передбачає видання курдською мовою офіційної урядової газети, висловлювання і виступи нею в державних установах, уряді, парламенті, судах, офіційних заходах, публікація офіційних документів, ведення офіційного листування, навчання в школах, її рівність при випуску банкнот, друці паспортів, виготовленні печаток. Конституційно передбачено можливість використання французької мови в Лівані. Водночас запровадження арабської мови як державної викликало заворушення в берберських районах арабських держав. У Мавританії після проголошення незалежності у школах всіх рівнів та офіційних установах законодавчо, поряд з французькою, було уведено арабську мову. Це становище розглядалося як перехідне до виняткового користування арабською мовою у сфері освіти й державного управління. Уряд створив експериментальні класи для навчання мовами пулар, сонінке і волоф [2, с. 72-73]. Традиції державної мовної політики в арабських країнах мають усталений характер. Арабська мова оголошувалася офіційною вже ухваленою 19 квітня 1923 р. конституцією Єгипту.

     Першочерговим для країн Центральної та Південної Африки є питання статусу державних мов. На кінець 1980-х рр. з 55 африканських держав у 21 офіційною мовою продовжувала уважатися французька (у 9 - поряд з англійською чи місцевою), у 19 країнах - англійська (у 9 - поряд з іншими мовами), у 5 - португальська [16, с. 383]. Офіційними мовами ПАР є сепеді, сесото, сетсвана, сісісваті, цхівенда, ксіцонга, африкаанз, англійська, ісіндебеле, ісіксгоса та ісізулу. Визнаючи історичну практику скорочення сфери вжитку корінних мов ПАР, державні органи вживають заходів щодо підвищення статусу та ширшого використання цих мов, які повинні мати паритетне становище. Національний та провінційні уряди при виконанні функцій використовують офіційні мови, беручи до уваги їх поширення, фінансові міркування, місцеві особливості, уподобання населення як у державі, так і провінціях, регулюючи і контролюючи вживання офіційних мов, не мають права користуватися лише однією з них. Муніципалітети враховують мову спілкування мешканців. Південноафриканська мовна колегія створює умови для вжитку усіх офіційних мов, мов кгой, нама і сан, мови жестів, німецької, грецької, гуйяраті, гінді, португальської, тамільської, телугу, урду, мов, які традиційно вживаються в громадах ПАР, а також арабської, єврейської, санскриту та інших, які використовуються у релігійних відправах.

     У Сомалі для національної консолідації створили письмо мовою сомалі з використанням латинської графіки. За даними Бюро мов Гани, з виявлених 56 мов і діалектів серед неписьменних мов обрали 9, які могли прийняти у школах. Процеси, які проходять у африканських та азійських державах, дають змогу виокремити етапи мовної адаптації, інтеграції та самореалізації, основні засади упровадження державної мови у мовленнєву сферу. Увага органів влади засвідчує необхідність урахування мовної специфіки як загальнодержавної, так і регіональної, конкретні особливості історичного, соціального, політичного, етноконфесійного розвитку країни. Прорахунки в мовній сфері спричиняють загострення гуманітарних конфліктів (показові наслідки арабізації південних районів Судану).

     Отже, підкреслимо різноманітність зарубіжного досвіду вироблення державної мовної політики як інструменту єдності гуманітарного простору держави. Мова виступає чинником інтеграції різних етноконфесійних спільнот у національний інформаційний простір, виступаючи ключем до глибинної соціоментальної, духовно-світоглядної інформації, закладеної генетично. Розроблено засади запровадження державної мови в документи, переписку, тексти, підручники тощо. Коригування цих засад зумовлюють історичні, соціальні, політичні, регіональні особливості розвитку країни, її ідентичності. Складовими мовної політики зарубіжних держав є: підвищення ефективності системи управління мовною сферою, нормативно-правового, концептуального, інституційного, фінансового, кадрового, технічного та технологічного забезпечення (єдині мовні стандарти, регламенти, оцінка рівня узгодженості); посилення контролю за її здійсненням; урахування позицій регіонів та національних меншин; моніторинг з метою визначення її інтегративної дієвості.

 

 

ВИСНОВОК

     У даній роботі надається загальна характеристика мовної ситуації в Україні, аналізуються чинники (причини), що її спричинили, встановлюється різниця між поняттями «державна мова» та «офіційна мова», надається аналіз щодо деяких положень значущих нормативно-правових актів, що діяли чи діють в Україні. Також окрема увага надається практиці деяких іноземних держав у регулюванні мовних відносин.

     Оскільки мовна політика – справа для України ще досить нова, залишається актуальною розробка теоретичного та методологічного підґрунтя для її формування та здійснення. Безумовно, що така розробка має виходити з українських реалій та враховувати досвід світових держав.

     З усього вищевикладеного можна зробити висновок, що на нинішньому етапі українського державотворення є потреба у прийнятті Закону України «Про державну українську мову в Україні», який регулював би особливості функціонування й державного захисту саме державної мови. Такий закон повинен чітко встановити пріоритети державної мовної політики, подолати наявну тут на сьогодні цілковиту безсистемність. Концептуальні постулати такого закону повинні базуватися на засадах обов’язковості використання на всій території держави. У законі слід чітко виписати сфери функціонування державної мови: державні справи та публічне адміністрування, облік і звітність підприємств і установ, фінансова (банківська) та технічна документація, дипломатична діяльність держави, листування між підприємствами та установами, судові процеси, всі угоди між юридичними та фізичними особами, офіційні заходи державних установ тощо. Крім того варто обов’язково виписати рівень володіння державною мовою для представників влади та керівних осіб, окресливши чіткі критерії оцінювання знань державної мови, розробити систему рівнів володіння українською мовою (наприклад, як в англійській мові А1, А2, В1, В2 та інші). Більше того, закон має містити контролюючі функції з конкретними формами заохочень та стягнень за знання чи незнання державної мови. Особливо це має стосуватися державних службовців та представників влади.

     Існуюче ж нині законодавче регулювання не повною мірою відповідає вимогам державотворення та створює суперечки навколо мовного питання. Тому прийняття закону про державну мову дасть змогу ефективно реалізовувати державну політику і вдосконалити правові відносини у сфері державної мови, врегулювати суспільні відносини, пов’язані із функціонуванням, розповсюдженням, збереженням та використанням державної мови, стабілізувати конфліктні напруження навколо «мовного питання» в державі. Такий закон не тільки буде сприяти консолідації зусиль органів державної влади щодо забезпечення реалізації прав громадян у галузі використання української мови як державної, але й зробить державну мову зручним і універсальним засобом реалізації прав та свобод громадян.

     В іноземній практиці прикладів достатньо, лише б ми, українці, робили правильних висновків та вживали потрібних заходів.

 

 

Список використаної літератури

     1. Бачевич Ф. С. Основи комунікативної лінгвістики / Ф. С. Бацевич. – К. : Видавничий центр «Академія», 2004. – 344с.

     2. Вавилов В. В. Мавритания / В. В. Вавилов. - М. : Мысль, 1989. - 122 с., ил., кар.

     3. Державна програма розвитку і функціонування української мови на 2004–2010 рр.: затв. постановою Кабінету Міністрів України від 02.10.2003 р. № 1546 // Офіц. вісн. України. – 2003. – № 40. – Ст. 2105.  

     4. Деркач П.М. Короткий словник синонімів української мови. Львів; Краків; Париж. 1993.

     5. Ермошин Г. Государственно-правовые аспекты языковых отношений / Г. Ермошин // Российская юстиция. – 1998. - №3. – С. 19-21.

     6. Європейська хартія регіональних мов або мов меншин [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/994_014.

     7. Заблоцький В.В. Мовна політика в Україні: стан та напрями оптимізації : автореф. дис. канд. політ. наук : спец. 23.00.02 «Політичні інститути та процеси (політичні науки)» / В.В. Заблоцький. – Х., 2007. – 16 с.

     8. Іванишин В. Мова і нація / В. Іванишин, Я. Радевич-Винницький – Дрогобич : Видавнича фірма «Відродження», 1994. – 218 с.

     9. Козьмук Б. Мовне законодавство і мовна політика потребують вдосконалення / Б. Козьмук // Право України. – 2002. –  № 10. – С. 70–72.  

     10. Козьмук Б. П. Становлення та розвиток законодавства про мови в Україні (1917–1996 рр.):  історико-правове  дослідження : автореф. дис.   канд. юрид. наук: 12.00.01 / Б. П. Козьмук; Львів. нац. ун-т ім. І. Франка. – Львів, 2014. – 18 с.

     11. Колісник В. Правове регулювання мовних відносин в Україні та проблеми його подальшого удосконалення / В. Колісник // Вісн. Акад. прав. наук України. – 1998. – № 4. – С. 81–91.

     12. Конституция Республики Черногория от 19 окт. 2007 г. // Правовой вестник : Ежемесячный юрид. журн. - 2008. - 1. - С. 7-25.

     13. Конституція України від 28.06.1996 р. // Відом. Верхов. Ради України. – 1996. – № 30. – Ст. 141.

     14. Конституційне подання 48 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України «Про освіту» від 5 вересня 2017 року № 2145 – VIII. [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://ccu.gov.ua/sites/default/files/3_4072.pdf.

     15. Лопушинський І. Мова державна – мова офіційна: суть проблеми та шляхи її подолання / І. Лопушинський // Вісн. Нац. акад. держ. упр. – 2005. – № 1. – С. 459–465.  

     16. Население мира : Демографический справочник [авт. кол. : В. Борисов (сост.) и др.]. - М. : Мысль, 1989. - 477 с.  

     17. Подмаско В. Б. «Государственный» значит «официальный» / В. Б. Подмаско // Вестник ВЭГУ. – 2010. - №5. – С. 66-73.

     18. Правові засади державної етнонаціональної політики в Україні : монографія / за ред. І. О. Кресіної; Інст. держави і права ім. В. М. Корецького НАН України. – Київ: Логос, 2011. – 400 с.

     19. Про державну мовну концепцію: Указ Президента України від 15.02.2010 р. № 161/2010 [Електронний ресурс]. – Режим доступу :  http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/161/2010.

     20. Про засади державної мовної політики: Закон України від 03.07.2012 р. № 5029-VI [Електронний ресурс]. – Режим доступу :  http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/5029-17.

     21.  Про мови в Україні: проект Закону, унесений народними депутатами України VІ скликання О. С. Єфремовим, П. М. Симоненком та С. Р. Гриневецьким і зареєстрований у Верховній Раді України 07 вересня 2010 року за № 1015-3 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/JF0S703A.html.

     22. Про національні меншини: Закон України від 25.06.1992 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/2494-12.

     23. Речицкий В. В. Независимый комментарий к Решению Конституционного Суда Украины по делу об официальном  толковании положений статьи 10 Конституции Украины касательно применения государственного языка органами государственной власти и местного самоуправления от 14 декабря 1999 г. / В. Речицкий // Российско-украинский бюллетень. – 2000. – № 6–7. – С. 139–142. 

     24. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 51 народного депутата України про офіційне тлумачення положень ст. 10 Конституції України щодо застосування державної мови органами державної влади, органами місцевого самоврядування та використання її у навчальному процесі в навчальних закладах України: прийнято 14.12.1999 р. № 10-рп/99 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/v010p710-99.

     25. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 57 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України "Про засади державної мовної політики": прийнято 28 лютого 2018 р. № 2-р/2018 [Електронний ресурс]. – Режим доступу :  http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/v002p710-18.

     26. Словарь русского языка: В 4 т. 2-е изд., исправл. и доп. М., 1981-1984. Т.1.

     27. Словник синонімів української мови: В 2-х т. К., 1999. Т. 1-2.

     28. Словник української мови: В 11 т. К., 1970—1980. Т. 2, 5.

     29. Солодов А. В. Государственный язык Российской Федерации: проблемы легального определения / А. В. Солодов // Российский юридический журнал. – 2004. – 3 (43). – С. 37-44.    

     30. Ткаченко Є. В. Конституційно-правове регулювання мовних відносин : монографія / Є. В. Ткаченко ; Нац. юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого. – Харків: ФІНН, 2010. – 336 с. 

     31. Ткаченко Є. В. Поняття державної мови / Є. В. Ткаченко // Підприємництво, госп-во і право. – 2006. – № 8. – С. 21–24.   

     32. Ткаченко Є. В. Поняття мови національної меншини /  Є. В. Ткаченко // Юрид.  Україна. – 2008. – № 1 – С. 22–27.

     33. Ющук І. Єдина державна мова як основа єдності суспільства / І. Ющук // Україна: національна ідея. – К. : КиМУ ; Правові джерела, 2003. – С. 168 – 194.

     34. Ялова О. В. Конституційно-правові засади мовної політики та їх реалізація в Україні : автореф. дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.02 / О. В.   Ялова. – Київ,    2012. – 20 с.

     35. Ukraine - Opinion on the provisions of the Law on Education of 5 September 2017, which concern the use of the State Language and Minority and other Languages in Education, adopted by the Commission at its 113th Plenary Session (Venice, 8-9 December 2017) [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://venice.coe.int/webforms/documents/?pdf=CDL-AD(2017)030-e.

 

 Поділитися