MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Знов повертаються «афганські солов’ї»? Або як в Росії виправдовують черговий злочин комунізму

27.11.2018   
Наталка Ковальчук
На думку автора, в Росії починають виправдовувати черговий злочин комуністичної влади - афганську війну.

У той час, коли йшла, розв’язана Радянським Союзом війна в Афганістані, з цієї гарячої точки репортажі на союзному телебаченні подавав один з відомих радянських журналістів. Це були бравурні реляції про  боротьбу СРСР з міжнародним тероризмом і релігійним екстремізмом, про вагому роль радянської  держави у «наданні братської допомоги афганському народу»,  і все в такому стилі.

Тоді до цього комуністичного пропагандиста дуже швидко приліпилося прізвисько «афганський соловей».

Згодом час все розставив на свої місця. Керівникам СРСР і Комуністичної партії довелося прийняти рішення про вивід Обмеженого контингенту радянських військ з Афганістану. На з’їзді народних депутатів СРСР у лютому 1989 року прийнято постанову про засудження радянського вторгнення в Афганістан, яке «заслуговує морального і політичного осуду».

Цим, власне, було поставлено крапку щодо історичного значення масштабної військової  операції , яка мала на меті встановити верховенство СРСР у Центральній Азії і яка коштувала народам Радянського Союзу більше 15 тисяч полеглих.

Але, як виявляється, тільки не для Російської Федерації, яка стала правонаступницею СРСР. Там знову обізвалися «афганські солов’ї», причому на найвищому державному рівні.

Так, на засіданні російської Держдуми розглянули проект постанови, у якій засудження радянського вторгнення в Афганістан вважається помилковим. Відтак планують наступного року, напередодні 30-ї річниці виведення радянських військ з Афганістану, офіційно ухвалити постанову, смисл якої полягає в тому, що рішення направити війська до азійської країни ухвалювалися у повній відповідності до норм міжнародного права – за договором про дружбу, добросусідство та співробітництво між СРСР та Демократичною республікою Афганістан, а також «з урахуванням числених прохань афганського керівництва того часу про пряме радянське втручання у конфлікт». https://ukrinform.ua

Тобто в Росії починають виправдовувати черговий злочин комуністичної влади. Так само, як заперечують чимало інших злочинів, які здійснювалися під проводом Комуністичної партії і радянського керівництва. Незалежно чи  йдеться про застосування збройної сили на міжнародній арені, як придушення угорського повстання 1956 року, чи Празької весни 1968 року, чи розстрілу польських офіцерів-полонених у 1940 році, чи винищення «братських» народів, які перебували у складі  СРСР.

Тоді, коли радянські війська ввели в Афганістан, реакція світової спільноти була різкою. В першу чергу з боку США, Австралії, мусульманських країн, загалом багатьох держав. Але комуністичний радянський уряд то не зупинило: на афганську бійню гнали і гнали військових.

Що й не дивно. Для країни-агресора світова  реакція мало значила впродовж століть.

Втім, у зв’язку з нинішнім кроком Росії  стосовно минулої афганської війни, більш важлива реакція самої України. Тому що насправді глибокого переосмислення тих подій так і не відбулося.

З одного боку,  агресію Радянського Союзу щодо Афганістану засуджено. З іншого, - все таки є певна героїзація учасників тих подій, відзначення нагородами на державному рівні до тих чи інших свят, саме як воїнів, що брали участь у «гарячих» конфліктах.

Хоча очевидно, певною мірою це той момент, коли йдеться про людей, які без вини винуваті. Дуже мало хто міг опиратися тоталітарній системі, піддавати аналізу те, що відбувалося у радянському суспільстві, просякнутому комуністичною ідеологією і страхом. Тим більше ті, хто перебував у війську, не піддавали сумніву отримані накази.

А якщо й піддавали, то потаємно, як то кажуть вдома, на кухні. Бо тільки в дуже вузькому родинному колі офіцер, підполковник, який був не останньою людиною у військовому штабі, міг дозволити собі з певною долею цинізму сказати, що афганці були б більше вдячні Радянському Союзу, якби їм привезли не військо і зброю, а вагон гумових галош. Хоча насправді цинізму тут зовсім мало, бо у бідних районах цієї країни, як виявилося, на той час це було чи не єдине доступне за дешевизною взуття.

Тобто навіть самі військові розуміли, що нічого героїчного у тій війні не було.

А якщо говорити про наш український погляд, то вона стала ще одним кроком кремлівської влади до винищення нації.

Статистика свідчить, що через горнило радянсько-афганської війни пройшло більше 160000 українців, 2378 – загинули, поранення отримали більше 8000, з них 4687 повернулися додому інвалідами.

Однак ці дані стануть красномовнішими, якщо завважити, що на момент початку війни у 1979 році в Росії, де загинуло 6888 осіб, населення складало – 147, 7 мільйона чоловік. В Україні на той період проживало 47 мільйонів.

Загалом у процентному відношенні, якраз найбільше громадян України втратили життя у далекій азійській країні.

Втім, це не складало секрету навіть тоді, коли йшла афганська війна. Усі потай говорили, що солдат-українців посилають до Афганістану тому, що у переважній  більшості вони смагляві й темноволосі і не надто відрізняються від місцевого населення. А ті, у кого були родичі в Росії, розказували, що й там частіше на афганську бійню посилають тих, у кого українські прізвища.

У  тому, що афганська авантюра була саме безжальною і бездумною бійнею в першу чергу для власного народу, навіть сумніву немає. Радянське військове командування завжди воювало числом, а не умінням. Так було і під час радянсько-афганської війни.

Не один раз за свою журналістську практику доводилося зустрічатися з колишніми радянськими солдатами, яких звично називаємо «афганцями». Багато про що розповідали, іноді не стримуючи сліз.

Про те, як їх, зовсім юних хлопчаків, вантажили у вагони і кудись везли. Ніхто не казав куди. Але ніхто й не запитував. Лише по тому, як змінювалися краєвиди за вікном, розуміли, що везуть далеко.

Розказували про те, як прибувши до місця дислокації, самі змушені були довбати афганський грунт, ліплячи з глиняних блоків такий-сякий дах над головою, бо не палаток не видали. Як залишалися  без продуктів, без хліба, бо їх просто не довезли.

А ще про те, як диким несамовитим вогнем горять скелі і сопки від фосфорних снарядів.

І як гинуть друзі, котрі потім сняться ночами…

Коли сьогодні там, за «поребриком», намагаються оббілити злочини колишньої комуністичної системи, яким немає виправдання, то роблять це тільки для того, щоб виправдати власну агресію: у Грузії, в Україні, в Сирії. Чи майбутні  збройні авантюри, які ще тільки планують.

 Поділитися