«Я їхала на війну, щоб побачити життя»
У Харкові стартував XIII Мандрівний міжнародний фестиваль документального кіно про права людини Docudays UA. Фільмом-відкриттям (причому – відкриттям у всіх сенсах цього слова!) показів у кінотеатрі «8 ½» стала стрічка «Аліса в країні війни».
Фото з сайту http://docudays.org.ua
Кіно українських режисерок Аліси Коваленко та Любові Дуракової, що вийшло під польським копірайтом, – вражаюча, яскрава оповідь сучасних знаменних і трагічних подій в Україні та, одночасно – інтимна та щира історія самої Аліси, яка поїхала на Донбас за покликом душі, але розривалася серцем із близькою людиною, що була далеко.
«Майдан, а потім війна на сході України стали важливими подіями для нас і нашої країни. Нас там просто не могло не бути! Як документалісти, ми не могли не взяти в руки камери, історія творилася на наших очах. Я їхала на війну, щоб побачити життя. Я знімала війну, а Люба мене. З відзнятим матеріалом ми вирушили до школи кінорежисури Анджея Вайди у Варшаві, і разом з Яцеком Блавутом вирішили, що поєднання цих двох ліній – війни й особистого життя – є необхідними для фільму. Важко говорити про війну взагалі, легше розповідати про неї через свою власну історію», – розповіла харківським глядачам одна з режисерок та головна героїня фільму Аліса Коваленко.
І харків’яни гаряче відкликнулися на стрічку – зал буквально не відпускав режисерок близько години по закінченні кінопоказу: було багато зацікавлених запитань та щиросердних відповідей…
Після перегляду нам вдалося записати й кілька відгуків на фільм:
Марина Краснова, волонтерка:
«Такий кінематографічний продукт потрібен Україні. Зараз, негайно і ще довго! З перших секунд фільму я перенеслась до буремних подій Революції Гідності, а потім на палаючий Донбас. Мені здавалось, що я знаходжусь поруч з головною героїнею. Пізнаючи знайомі місця, наприклад, дорогу між Слов’янськом та Краматорськом, я поступово відтворювала в голові моменти зі свого волонтерського життя…
Фільм у першу чергу про емоції, переживання та розрив між тим, що маю зробити тоді, коли в мою державу прийшла біда? І на скільки глобальні події в масштабах країни впливають на твоє особисте життя, твоє оточення. Здавалось би, що ще вчора друзями були люди, яких ти давно знаєш, а вже сьогодні ним став такий собі простий хлопчина, що захищає ДАП в свої неповні 20 років. Мене вразив кадр, коли сюжет різко перейшов з обстрілів під Пісками до спокійного вечірнього Києва: одночасно в одній країні існують поряд дві реальності: війна та мир…
Здається, що звичайний обиватель нічого не знає про війну на Сході. Тому нам дуже потрібні такі фільми. Я б дуже рекомендувала до перегляду цю стрічку в освітніх закладах для молоді, щоб вони розуміли, що сьогодні твориться новітня історія України. Саме зараз «йдуть зйомки нового фільму», і головні герої – це ми з вами».
Євген Шаповал, голова правління Благодійного фонду соціального розвитку Харківської області:
«Чудовий фільм, про життя і війну без прикрас. Надзвичайно реалістично, без пафосу і пропаганди. Мені дуже сподобалось і, переконаний – іншим глядачам також. Людські долі, переживання та для когось, можливо, незрозуміле бажання знову поїхати на війну – створюють неповторну атмосферу під час перегляду. Для нашого Фонду, який цього року став партнером Фестивалю, надзвичайно приємно бути причетним до цієї знакової події в культурному житті Слобожанщини».
Юрій Чумак, правозахисник:
«Це – найкраще кіно, з усіх побачених мною про війну в Україні. Без зайвого «надриву», без політики, без дорогих спецефектів. Суб’єктивне, але водночас – чесне та відверте. Стрічка спричинила такий сильний емоційний сплеск у моїй душі, якого давно не відчував від жодного з фільмів. На мою думку, це – той самий випадок, коли кінокамери в тендітних дівочих руках за потужністю впливу вартують десятків гармат».