Пам’яті Оксани Попович

22 травня 2004 року в Івано-Франківську померла учасниця національно-визвольного руху, член Організації Українських Націоналістів та Української Гельсінкської групи Оксана Попович.

Народилася вона 2 лютого 1926 в с. Жуків Обертинського (нині Тлумацького) р-ну Станіславської (нині Івано-Франківської) обл.. Батько, Зенон-Мар’ян Попович, – працівник пошти, просвітянин, вояк Української Галицької Армії (УГА), учасник Листопадового зриву у Львові 1918 р., був на півроку заарештований поляками. Помер 1949 р.. Мама, Олена Новодворська, вчителька, з родини письменника Леся Мартовича, утекла 1945 р. з етапу і аж до хрущовської «відлиги» жила в с. Гринівці Тлумацького р-ну під чужим прізвищем. Померла на 101 році життя.

Оксана навчалася в ґімназії в м. Городенка. Дістала ідеологічний, військовий і санітарний вишкіл у Юнацтві ОУН, була районовою провідницею. Член ОУН з початку 1944. Перебувала на нелеґальному становищі. Заарештована з повстанською літературою 12 січня 1945 р. в с. Іспас Коломийського р-ну. Слідство велося в райцентрі Яблунів (нині Косівського р-ну). Під вигаданим прізвищем Петрушак Варвара Петрівна в липні 1945 засуджена Військовим трибуналом військ НКВС Станіславської обл. за ст. 54-І «а», 54-11 КК УРСР на 10 р. позбавлення волі з поразкою в правах за п.п. «а», «б», «в» ст. 29 КК УРСР на 3 р. та з конфіскацією майна. При спробі втекти з етапної колони поранена в груди і праву ногу, дістала вивих ноги. Оксану повернули в Яблунів, де вона перехворіла ще й тифом. Не лікували.

Відбувала покарання у таборах Воркути (Предшахт­на), Комі АРСР (Мукерка, Адат) на тяжких роботах, найбільше довбала вічну мерзлоту на будівництві. Медичного обстеження на предмет інвалідности не проводилося. Навесні 1955 р. етапована на заслання в Красноярськ, де працювала на цегельні, маючи тяжкі болі пораненої ноги.

Звільнена в серпні 1956. Повернулася до сестри в с. Манява Богородчанського р-ну. У м. Солотвин 1960 р. закінчила вечірню середню школу. Перейшла на своє прізвище. Вела патріотичну й просвітницьку роботу: організовувала вечори, лекції. Нарешті обстежена лікарями і визнана інвалідом другої групи. Перебралася з мамою в с. Крихівці і працювала обліковцем в Івано-Франківському відділенні енергозбуту.

З 1959 р. Оксана Попович розповсюджувала літературу самвидаву (зокрема, праці Івана Дзюби, Валентина Мороза, журнал «Український вісник», збірку віршів Григорія Чубая та ін.). Контактувала з Борисом Антоненком-Давидовичем, Оксаною Мешко. Збирала кошти на підтримку політв’язнів. У грудні 1969 р. Оксана Попович разом з Валентином Морозом, В’ячеславом Чорноволом, Іриною Сеник та іншими підписала заяву 16-х колишніх політв’язнів на ім’я Голови Президії Верховної Ради УРСР, спрямовану проти практики засуджень в ув’язненні, під назвою «Знову камерні справи?» (опублікована в «Українському віснику» №1 1970 р., передавалася по радіо «Свобода»).

У зв’язку з хворобою справа О.Попович № 93 ще 17 липня 1974 року була виділена в окреме провадження зі справи № 92 (про звинувачення Миколи Гамули, Миколи Гуцула та Романа Гайдука). За місяць до другого арешту О.Попович одержала квартиру в м. Івано-Франківську. 2 жовтня 1974 року, другого дня після виписки з лікарні, де їй була зроблена друга операція на стегновій кістці, О.Попович була привезена в прокуратуру, затримана і 3 жовтня заарештована за звинуваченням у проведенні антирадянської агітації й пропаганди. На час арешту пересувалася на милицях. 48 діб тримала голодівку протесту. 15 листопада в її камері були вилучені доповнення до показів, які теж інкриміновані як антирадянські й наклепницькі, спрямовані проти національної політики в Україні.

14 січня 1975 р. Оксана Попович була засуджена Івано-Франківським облсудом за ст. 62 ч. 2 КК УРСР до 8 р. ув’язнення в таборах суворого режиму та 5 р. заслання, визнана особливо небезпечною рецидивісткою (ст. 26 КК УРСР).

Покарання відбувала в сел. Барашево Теньгушовського р-ну, Мордовія, в жіночому таборі суворого режиму ЖХ-385/3. Як інвалід відмовилася працювати, але брала участь в акціях протесту разом з Іриною Калинець, Іриною Сеник, Стефанією Шабатурою, Надією Світличною, Галиною Пальчак, Даркою Гусяк, Нійоле Садунайте та іншими. Так, 30 жовтня 1976 р, у День совєтського політв’язня, тримала голодівку. 5 грудня 1976 р. підтримала лист політв’язнів-вірменів до Президії Верховної Ради СРСР про леґалізацію Національної об’єднаної партії Вірменії і проведення референдуму з питання самовизначення Вірменії.

12 січня 1977 р. О.Попович взяла участь в одноденній голодівці у зв’язку з річницею початку репресій в Україні в 1972. Учасники голодівки вимагали звільнити українців-політв’язнів, припинити переслідування за переконання. 4 жовтня 1977 р. взяла участь у голодівці протесту в день відкриття Бєлградської НБСЄ. Разом з іншими політв’язнями підтримала звернення до Святійшого Престолу, Всесвітньої Ради Церков, урядів і парламентів держав, які підписали Гельсінкські угоди, про «кричущі порушення елементарних прав людини» в СРСР на прикладі долі священика Василя Романюка.

2 жовтня 1978 р. Ініціативна група захисту прав інвалідів СРСР направила ПВР СРСР, Міжнародному Червоному Хресту і Комісії захисту прав людини при ООН документ, у якому повідомляється, що на інвалідів (крім інвалідів І групи) в таборах і тюрмах поширюється система примусової непосильної праці, табірних покарань і т. ін.. Оксана Попович вважалася тоді інвалідом 2 групи.

3 лютого 1979 р. О.Попович разом з групою політв’язнів оголошена членом Української Гельсінкської Групи. В Інформбюлетені № 8 УГГ від 20 лютого 1980 р. О.Попович значиться серед тих, хто найбільше потребує негайного звільнення з таборів.

У травні 1981 р. О.Попович повезли етапом в Івано-Франківськ на «профілактику». Мала побачення з сестрою й матір’ю. 7 серпня її повернули в табір. У жовтні 1982 етапована на заслання в сел. Молчаново Томської обл. Як інвалід не працювала, але й не мала від держави ніякого утримання – допомагали родина та друзі з України. Однак О.Попович категорично відмовилася клопотатися про помилування. Звільнена 2 жовтня 1987 року, відбувши загалом 24,5 роки. Повернулася в Івано-Франківськ до мами.

У 1988 р. Оксана Попович була членом-засновником Івано-Франківської обласної філії Української Гельсінкської Спілки (УГС). Жила самотньо, на мізерну пенсію. Останніми роками тяжко хворіла. Доглядали її сестра Марія Скрипник та племінниця Наталя. Похована 24 травня на Алеї Героїв в Івано-Франківську.

Матеріал підготував Василь Овсієнко