Права людини в Україні - 2004. X. СВОБОДА МИРНИХ ЗІБРАНЬ В УКРАЇНІ

1. Огляд законодавства України щодо права
на свободу мирних зібрань

1.1. Конституція України та міжнародні документи

Право мирних зібрань гарантується статтею 39 Конституції України:

«Громадяни мають право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, про проведення яких завчасно сповіщаються органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування. Обмеження щодо реалізації цього права може встановлюватися судом відповідно до закону і лише в інтересах національної безпеки та громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення або захисту прав і свобод інших людей».

Крім того, Україна взяла на себе зобов’язання виконувати низку міжнародних документів, які стосуються прав людини і містять посилання на право на мирні зібрання – Загальна декларація прав людини (стаття 20), Міжнародний пакт про громадянські та політичні права (стаття 21) та Європейська Конвенція про захист прав людини та основних свобод (стаття 11).

Конституційний Суд України в рішенні від 19 квітня 2001 року зазначив, що право на мирні зібрання є «невідчужуваним і непорушним» правом громадян і дав офіційне тлумачення статті 39 Конституції, зокрема щодо термінів сповіщення органів влади про проведення масового заходу. Також Конституційний Суд визначив, що конкретизувати окремі положення статті 39 Конституції повинен окремий закон, який до цього часу не прийнятий.

1.2. Використання в Україні законодавства про мирні зібрання колишнього СРСР

В Україні відсутнє будь-яке законодавство, яке регулює реалізацію права на мирні збори, окрім конституційних положень та обмежень загального характеру.

Органи державної влади, органи місцевого самоврядування та суди досі використовують нормативні акти колишнього СРСР, такі, як Указ Президії Верховної Ради СРСР від 28 липня 1988 року «Про порядок організації проведення зборів, мітингів, вуличних заходів і демонстрацій в СРСР», що, на нашу думку, є незаконним.

Постанова Верховної Ради України «Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства Союзу РСР» від 12 вересня 1991 року передбачає, що «до прийняття відповідних актів законодавства України на території республіки застосовуються акти законодавства Союзу РСР з питань, які не врегульовані законодавством України, за умови, що вони не суперечать Конституції і законам України», однак це зовсім не означає, що вищезгаданий указ має чинність.

Цей Указ встановлює дозвільний порядок проведення і 10-денний термін для подачі повідомлень про проведення масових зібрань. Дозвільний порядок полягає у наданні дозволу органом влади на проведення мирного зібрання після подачі відповідного прохання організаторами акції.

Таким чином, згаданий Указ суперечить Конституції України, зокрема, статті 39, що встановлює для організації масових зібрань повідомчий, а не дозвільний порядок, і яка не містить обмежень щодо терміну подачі повідомлень, а також іншим положенням Конституції.

Проте Мукачівський міськрайонний суд фактично взяв на себе повноваження Конституційного Суду і прямо вказав у своєму рішенні про заборону пікетів з 1 до 4 травня 2004 року, що Указ Президії ВР СРСР від 28.07.1988 «діє на день подачі заяв до Мукачівської міськради про проведення пікетування».

Повідомчий порядок полягає у подачі заяви про проведення заходу організаторами до органів місцевої влади, що не мають, у свою чергу, відмовити у його проведенні. Такі мирні збори можуть бути заборонені виключно у судовому порядку за поданням місцевих органів влади.

1.3. Відповідальність за порушення права на свободу мирних зібрань

Правоохоронні органи використовують загальні правові норми щодо забезпечення громадського порядку, хоча майже усі затримані особи під час розгону масових зборів несуть відповідаль­ність за «злісну непокору законному розпорядженню або вимозі працівника міліції» (стаття 185 Кодексу про адміністративні правопорушення України) або «порушення порядку організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій» (стаття 185-1 Кодексу про адміністративні правопорушення).

Вказані статті передбачають покарання у вигляді попередження, штрафу від 8 до 25 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (приблизно від 20 доларів США до 80 доларів США), виправні роботи на строк від одного до двох місяців з відрахуванням двадцяти процентів заробіт­ку або адміністративного арешту терміном до 15 діб.

Крім того, часто правоохоронці застосовують правові норми статті 129 Кримінального кодексу України щодо відповідальності за блокування доріг та транспортних комунікацій.

При цьому не зафіксовано жодного випадку покарання посадових і службових осіб за перешкоджання у реалізації особами свого права на мирні зібрання.

1.4. Правові акти органів місцевого самоврядування,
що стосуються права на свободу мирних зібрань

Конституція визначає, що право на мирні збори може бути обмежено лише відповідно до закону. Незважаючи на це, місцеві органи влади часто приймають власні правові акти, що грубо порушують свободу мирних зібрань.

Такі рішення прийняті міськими радами більшості обласних центрів України, зокрема, у Києві, Харкові, Донецьку, Дніпропетровську, Сумах, Львові та у деяких районних центрах. Слід також додати, що відповідно до статті 92 Конституції права і свободи людини, гарантії цих прав і свобод, основні обов’язки громадянина визначаються виключно законами України, а не рішеннями місцевих органів влади.

Більшість з цих рішень місцевих рад ґрунтуються на згаданому Указі Президії ВР СРСР і встановлюють десятиденний термін для повідомлення про захід. Крім того, такі рішення встановлюють суттєві антиконституційні обмеження права на мирні зібрання.

Наприклад, «Положенням про проведення масових заходів у м. Дніпропетровську», затверд­женим рішенням виконкому від 21 серпня 2003 року, визначено:

«18. З метою забезпечення належних умов безпеки, громадського порядку, додержання санітарних норм і правил при проведенні масових заходів організатори зобов’язані:

-1. забезпечити встановлення металевого огородження навколо сцени та серед натовпу (саме так – натовпу!!!, – примітка автора);

-2. забезпечити встановлення необхідної кількості пересувних санвузлів;

-3. застрахувати свою відповідальність перед третіми особами (глядачами, запрошеними, учасниками)

-4. проводити масові заходи не пізніше 23 години.

19. Організатори масових заходів спільно з представниками

-5. Дніпропетровського міського управління УМВС України в Дніпропетровській області,

-6. Дніпропетровського державного комунального підприємства електромереж зовнішнього освітлення «Міськсвітло»,

-7. Дніпропетровських міських електричних мереж ВАТ ЕК «Дніпрообленерго»,

-8. управління транспорту міської ради,

-9. управління з питань надзвичайних ситуацій та цивільного захисту населення міста,

-10. вибухотехнічної служби УМВС у Дніпропетровській області,

11. 8-го загону державної пожежної охорони міста повинні за 3 години до початку масо­вого заходу скласти акт обстеження місця проведення масового заходу та надати його викон­кому міськради».

Щодо зборів релігійних громад цим «Положенням» встановлюється дозвільний порядок проведення масових заходів, який суперечить повідомчому порядкові, гарантованому статтею 39 Конституції України та статтею 21 Закону про свободу віросповідання та релігійні організації: «Релігійні заходи за межами передбачених Законом України «Про свободу совісті та релігійні організації» місць та будівель проводяться кожного разу з дозволу виконкому міської ради після розгляду мети та програми проведення заходу управлінням внутрішньої політики міської ради».

Інститут «Республіка» звернувся до низки прокурорів областей України з пропозицією винести протести на рішення відповідних органів місцевого самоврядування, які визначають порядок організації та проведення масових заходів. У визначений законом термін відповіді на ці звернення не надійшли, тому Інститут «Республіка» звернувся до Генерального прокурора України з пропозицією винести протести на рішення:

– Дніпропетровської міської ради №2207 від 21.08.03 – «Положення про проведення масових заходів у м. Дніпропетровську»;

– Львівської міської ради №367 від 16.04.2004 року – «Про порядок організації і проведення у м. Львові зборів, мітингів, пікетувань, вуличних походів і демонстрацій»;

– Сумської міської ради №757-МР від 28 квітня 2004 року – «Про Положення про порядок організації і проведення масових акцій у м. Суми»;

– Харківської міської ради №221 від 07.03.2000 року «Про затвердження Тимчасового положення «Про порядок розгляду міськвиконкомом питань щодо організації та проведення зборів, мітингів, походів та демонстрацій у місті Харкові»;

– Чернівецької міської ради народних депутатів №265/10 від 17.04.96 «Про місця для проведення мітингів, маніфестацій та інших масових політичних заходів в м. Чернівці»;

– Запорізької міської ради №2 від 12.01.01 «Положення про порядок розгляду звернень з питань проведення зборів, мітингів, походів, демонстрацій у м. Запоріжжі».

Застосування норм, що регулюють встановлення «малих архітектурних форм»
при реалізації громадянами права на мирні зібрання

Деякі місцеві влади для регулювання і проведення масових заходів використовують ще одне положення, яке формально не стосується права на мирні зібрання – про встановлення на території міст «малих архітектурних форм». Такі положення ухвалені міськими радами багатьох українських міст, зокрема, Києва і Донецька.

«Малі архітектурні форми» – кіоски, ларьки, намети та інші невеликі за розміром споруди, які встановлюють підприємства різних форм власності для того, щоб вести комерційну діяльність. Окрім того, такі «форми» мають функціонувати доволі довгий час. Встановлення таких «форм», безсумнівно, має підлягати регулюванню з боку місцевих влад, зокрема, не суперечить європейській практиці надання дозволу на встановлення «малих архітектурних форм» з комерційною метою.

Але в Україні з 1990-го року – часів студентського голодування – стало традицією проведення акцій протесту у формі наметових містечок. У цих наметових містечках не ведеться жодної комерційної діяльності, їх метою є привернення уваги людей до суспільно значущих проблем та пропаганда поглядів мешканців цих містечок. Окрім того, таке наметове містечко припиняє існування після закінчення акції протесту. Таким чином, правове регулювання встановлення наметових містечок має здійснюватись у межах положень про право на мирні зібрання, а не у межах положень про «малі архітектурні форми».

Проте міські ради зазвичай користуються положеннями про «малі архітектурні форми» для того, щоб обмежити право громадян на мирні зібрання. Так було в Києві у 2001 році, коли за рішенням Старокиївського районного суду на підставі положення про «малі архітектурні форми» було демонтоване наметове містечко акції протесту «Україна без Кучми». Так було і у Донецьку у грудні 2004 року, коли Донецький міськвиконком подав до місцевого суду заяву про заборону встановлення наметів на території міста (у ході засідання суду, в якому сторону відповідача представляв Інститут «Республіка», представник міськвиконкому відкликав свою заяву).

1.5. Законопроекти щодо реалізації права на свободу мирних зібрань

У 2004 році парламент України розглянув два законопроекти щодо свободи мирних зібрань (проект закону № 5242 «Про порядок організації і проведення мирних заходів та акцій в Україні», внесений народними депутатами України Г.Й.Удовенком, І.І.Миговичем, І.В.Сподаренком, В.В. Тараном-Тереном; проект закону № 5242-2 «Про збори, мітинги, походи і демонстрації», внесений Президентом України)[1].

Проект, запропонований Президентом, являв собою майже точну копію законопроекту, запропонованого на розгляд Державної Думи урядом Російської Федерації, який викликав хвилю критики російських правозахисників.

Інший законопроект був запропонований групою народних депутатів, які представляли опозиційні на той час парламентські фракції. Безперечно позитивною рисою Законопроекту № 5242 слід вважати норму, яка передбачає, що організатори можуть не подавати до відповідних місцевих органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування письмове повідомлення про проведення пікетування групою громадян, кількість яких не перевищує 50 осіб. Не менш позитивним є те, що повідомити про цей захід вони можуть напередодні в усній формі (стаття 6). Однак, виходячи з практики вітчизняних органів влади та самоврядування, можна припустити, що саме усна форма повідомлення про пікетування слугуватиме одним із засобів, який намагатимуться використати певні посадові особи для того, щоб перешкоджати пікетуванню з небажаної для них теми. Крім того, наметове містечко, як особлива (складна) форма пікету може існувати після звичайного повідомлення, передбаченого цим законом, відповідних органів влади.

До позитивів законопроекту № 5242 можна також віднести виділення низки заходів, які взагалі не підпадають під дію цього законопроекту, як, наприклад весілля, збори громадських організацій, народні свята, тощо, тоді як можна припустити, що згідно з законопроектом № 5242-2 проведення вищезгаданих заходів потребуватиме проходження такої процедури.

Не дивлячись на те, що ці два проекти були подані представниками різних політичних сил, значною мірою ці два проекти схожі. Часом вони різняться швидше у цифрах.

Наприклад, Конституція України не передбачає жодних обмежень права на мирні зібрання ні щодо місця, ні щодо часу, ні щодо тривалості, ні щодо організаторів. Натомість обидва законопроекти встановлювали обмеження права громадян збиратися і вільно висловлювати свою думку у всіх названих вимірах. І у всіх випадках – без висновків суду, а лише за рішенням чиновників органів внутрішніх справ, державної виконавчої влади та органів місцевого самоврядування.

Президентський законопроект запроваджував обмеження щодо місць проведення «прилюдних заходів» (термін із проекту) – не ближче 50 метрів від резиденції Президента України, будинків Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, Конституційного Суду України, Верховного Суду України, Генеральної прокуратури України, дипломатичних представництв іноземних держав, місій міжнародних організацій, тобто місць, що найчастіше стають об’єктами пікетувань та адресатами акцій протесту. Проект депутатів встановлював такі ж обмеження, проте у 25 метрів.

Якщо президентський законопроект вимагав від організаторів повідомляти про масовий захід за 10 днів до його початку, то проект депутатів – за 3 дні.

Крім того, стаття 10 президентського законопроекту всупереч статті 39 Конституції встановлювала обмеження щодо часу і термінів проведення масових заходів: «Прилюдний захід може починатися не раніше 9 години і завершуватися не пізніше 22 години... Гранична тривалість прилюдного заходу, що проводиться одним і тим самим організатором (організаторами), не повинна перевищувати п’яти годин підряд».

Особливе занепокоєння правозахисників викликало положення законопроекту Президента про «уповноважених органів внутрішніх справ, виконавчої влади та місцевого самоврядування», які мали б право «приймати рішення про зупинення або припинення прилюдного заходу» (стаття 14 проекту) та «виводити з місця проведення прилюдного заходу громадян» (стаття 15) на свій власний розсуд, без рішення суду.

Схожа норма – про право представників правоохоронних органів «припиняти» проведення мирних заходів містилася і у проекті депутатів.

Втім, 4 червня 2004 року Верховна Рада України відхилила обидва законопроекти. Символічно, що цього ж дня Державна Дума Росії схвалила аналогічний законопроект.

2. Огляд порушень права на свободу мирних зібрань за 2004 рік

2.1. Загальна оцінка фактів порушень права на мирні зібрання в Україні

Протягом 2004 року в Україні відбулися масові порушення права на мирні зібрання з боку місцевих органів державної виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, органів внутрішніх справ та судів першої інстанції.

Низка пікетів, мітингів та демонстрацій (у більшості випадків – заходи опозиції) були безпідставно заборонені у судовому порядку.

Для розгону (навіть без рішення суду про заборону) мітингів та походів із соціальними вимогами міліція застосовувала силу, в результаті чого учасники мітингів отримали фізичні травми.

У кількох випадках учасники мирних зібрань були атаковані невідомими людьми, яких постраждалі небезпідставно пов’язують з правоохоронцями. Попри те, що у багатьох випадках за фактами таких нападів були відкриті кримінальні справи, жодного із зловмисників не затримано.

Низка організаторів та учасників мирних заходів зазнали адміністративних переслідувань.

За фактами блокування адміністративних будівель та транспортних магістралей з боку учасників акцій протесту – прихильників обох головних кандидатів у президенти – порушено низку кримінальних справ. Втім, ці справи згодом були припинені.

Порушення права на свободу мирних зібрань зафіксовані практично в усіх регіонах України.

У 2004 році громадяни України стали більше користуватися своїм правом на мітинги й демонстрації, а перебіг мітингів став гострішим порівняно з попередніми роками. Проте не варто однозначно пов’язувати це загострення з виборчою кампанією. Протягом перших дев’яти місяців року мітинги з суто соціальними вимогами викликали набагато жорсткішу протидію влади, ніж мітинги політичного або передвиборчого характеру. Натомість протягом жовтня–грудня багаточисельні мітинги й демонстрації противників президента й уряду відбувалися з порівняно невеликою кількістю порушень права громадян на мирні зібрання.

2.2. Огляд фактів порушень права на мирні зібрання протягом 2004 року

2.2.1. Категорії масових заходів

Судячи з повідомлень Департаменту зв’язків з громадськістю Міністерства внутрішніх справ України[2], протягом січня – вересня 2004 року в Україні відбулося понад 40 тисяч масових заходів, у яких взяли участь понад 25 мільйонів громадян. Більшість з них була присвячена тій чи іншій даті і відбувалися у дні державних або релігійних свят: Новий Рік – 3,8 тис заходів з 2,5 млн. учасників, День перемоги – масові заходи у 7 тис. населених пунктів і 5 млн. учасників; День Києва – понад 150 тис. учасників; День молоді – близько 1 100 заходів з 1 млн. учасників; День незалежності – понад 1 000 заходів і 315 тис. учасників (у День Конституції масових заходів відбувалося небагато). Усі ці зібрання пройшли практично без ексцесів (за виключенням затримання кількох футбольних фанатів після матчу «Шахтар» – «Дніпро» та осіб у стані алкогольного сп’яніння).

Іншу категорію масових заходів являли собою політичні зібрання – ті, які проводились політичними організаціями під політичними гаслами. До цієї ж категорії треба віднести передвиборчі заходи. Інформації про їхню чисельність у офіційних джерелах немає. Наймасовішими з них були демонстрації 9 березня (день народження Тараса Шевченка), 1 травня, організовані партіями різної політичної спрямованості, масові зібрання 4 липня у Києві під час висування кандидата В. Ющенка та у Запоріжжі – висування кандидата В. Януковича. За оцінками Інституту «Республіка» таких заходів у різних містах України відбулося понад тисячу за участі близько 300 тис. громадян.

У багатьох випадках суди першої інстанції за поданням органів місцевого самоврядування забороняли такі мітинги (як правило – мітинги опозиційних партій, але у окремих випадках (Львів) – мітинги провладної СДПУ (о)).

2.2.2. Судові обмеження права на свободу мирних зібрань

За даними Державної судової адміністрації України протягом 2004 року до судів надійшло 308 заяв органів місцевого самоврядування (міськвиконкомів) та місцевих органів державної виконавчої влади (обласних державних адміністрацій) про обмеження права громадян, громадських та політичних організацій на мирні зібрання. Одна така справа залишилась не розглянутою ще з 2003 року.

Закінчено провадження із винесенням рішення у 269 таких справах. З них у 229 справах позов задоволено і право громадян було обмежене, у 15 справах провадження було закрите, у 21 випадку заяви залишені без розгляду, 3 справи передані у інші суди за підсудністю. Тобто, усього завершено 308 справ, в тому числі 3 справи – понад строки, встановлені Цивільним процесуальним кодексом України.

У більшості випадків суди першої інстанції «автоматично» задовольнили заяви місцевих органів влади, про що свідчить кількість таких рішень у співвідношенні до загальної кількості заяв до суду. Заяви були задоволені у 74,3 відсотках випадків.

У всіх випадках, які були проаналізовані Інститутом «Республіка», такі рішення були безпідставними або ґрунтувалися на неконституційних підставах – Указові Президії ВР СРСР від 28 липня 1988 року «Про порядок організації проведення зборів, мітингів, вуличних заходів і демонстрацій в СРСР» або рішеннях органів місцевого самоврядування, які суперечать Конституції України. Апеляційні ж суди, як правило, відміняли (у випадку заборони мітингів) або пом’якш­ували (у випадку адмінарешту учасників мітингів) рішення районних та міськрайонних судів, що черговий раз свідчить про необґрунтованість та помилковість цих рішень.

Крім того, у більшості випадків суди першої інстанції порушували низку процесуальних норм. Так, Роменський міськрайсуд провів своє засідання 5 серпня у присутності лише однієї сторони – представника Сумської облдержадміністрації і за відсутності представника студентів, які організували піший похід за маршрутом Суми – Київ. Відтак суд вислухав лише аргументи влади, чим порушив принципи неупередженості та змагальності.

У багатьох випадках суд знехтував презумпцією невинуватості: рішенням судів обмежено права громадян – тобто покарано – не за реальні порушення, а за «ймовірність» (на думку позивачів і суду) порушень, інакше кажучи, за порушення, які громадяни не здійснили. При цьому такі припущення не підтверджувалися жодними фактами (сутичками сторін у минулому, небезпекою учасників тощо).

Наприклад, районні суди Києва, Львова, Мукачева та інших міст 28-30 квітня 2004 року за поданням місцевих органів державної виконавчої влади та місцевого самоврядування позбавили права (обмежили право) на демонстрації та мітинги 1 травня – у День Праці, традиційний день в Україні для проведення політичних демонстрацій – представників різних, лівих і правих, сил: Української Національної Асамблеї і Спілки Анархістів України, Комуністичної партії України і блоку «Наша Україна», Прогресивної Соціалістичної партії і Соціалістичної партії, товариству «Просвіта» і благодійному фонду «Жінки-русинки Закарпаття». Ці заборони стали безпрецедентними в історії новітньої України за своєю масовістю: така чисельність заборон характерна хіба що для ситуації надзвичайного стану і її можна порівняти хіба що з чисельністю заборон на початку 2001-го року (періоду акції «Україна без Кучми»).

Підставами для таких рішень судів стали «ймовірність» зіткнень представників різних політичних сил під час масових заходів та вже згаданий раніше Указ Президії Верховної Ради СРСР від 28 серпня 1988 року «Про порядок організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій в СРСР».

Наводимо цитати щодо обґрунтування «ймовірності» порушень:

-12. «Його (масового заходу) спрямування з великою ймовірністю вказує на вірогідність порушення громадського порядку в місці проведення заходу» (заява Київської міської державної адміністрації до Шевченківського районного суду від 28 квітня 2004 року, підписана заступником голови Київської міської державної адміністрації (КМДА) Б. Стичинським);

-13. пікетування Мукачівської Ратуші двома організаціями (Українська соціал-демократична молодь та Фонд регіональних ініціатив) «викликає у суду боязнь у виникненні конфліктної ситуації між ними» (рішення Мукачівського міськрайонного суду 30 квітня 2004 року, головуючий – О. Куропятник).

Те, що для судів підставою для заборон мітингів є «ймовірність» або «боязнь» зіткнень різних політичних сил під час масових акцій, стало причиною появи новітньої «політтехнології» для заборон акцій окремих політичних сил. Ця «політтехнологія», що застосовувалась і раніше, з 1 травня 2004 року набула масового характеру. Вона полягає в тому, що після повідомлення про проведення заходу однією з організацій, інша організація, яка має іншу політичну спрямованість, повідомляє відповідний місцевий орган влади про проведення власного заходу у той же час і тому ж місці, що і в перша організація. Далі суд забороняє проведення обох мітингів, посилаючись на можливість сутичок між різними політичними силами.

Не дивлячись на хиткість підстав, суди в усіх вказаних випадках задовольнили заяви місцевих органів державної виконавчої влади та органів місцевого самоврядування про обмеження права громадян на мирні зібрання.

Звичайно, кожна демонстрація, марш чи інший такий захід спричиняє масу проблем владі. Проте Європейський суд з прав людини підтвердив, що під даною статтею розуміються позитивні зобов’язання держави захищати тих, хто реалізує своє право на мирні збори від насильства супротивників, зокрема від контр-демонстрації (справа організація «Платформа «Лікарі за життя» проти Австрії, 1985, параграфи з 65 по 72). Оскільки обидві сторони здійснюють тотожне право, що забезпечується статтею 11 Європейської Конвенції, то коли одна зі сторін має на меті зруйнувати активність іншої, то влада перш за все повинна забезпечити право тих, хто здійснює своє зібрання мирно:

«Будь-яка демонстрація може дратувати чи ображати тих, хто виступає проти ідей чи вимог, на підтримку яких вона проводиться. Проте в її учасників, тим не менш, повинна бути можливість проводити її без побоювання застосування щодо них фізичної сили з боку супротивників: такі побоювання завадили би виражати свої думки щодо суспільно-важливих питань. У демократичному суспільстві право на проведення контр-демонстрації не може зумовлювати обмеження права на демонстрацію. Виходячи з цього, забезпечення істинної, ефективної свободи проведення мирних зібрань не може полягати лише в утриманні влади від втручання: чисто негативна концепція ролі держави суперечить предмету та меті статті 11,» – зазначено у вказаному вище рішенні Європейського суду з прав людини.

З огляду на це широко поширена практика заборони мирних зібрань лише на підставі того, що на одному і тому самому місці будуть проводитися мирні зібрання двох протилежних сторін не може бути підставою для обмеження права на мирні збори. Таку практику можна вважати такою, що суперечить європейським стандартам.

Рішення про обмеження права на мирні зібрання, як правило, приймаються у переддень проведення масових зібрань, що не залишає організаторам можливості оскаржити рішення районних судів у апеляційному порядку до початку заходу, тобто, фактично, позбавляє їх можливості поновити своє конституційне право на мирні зібрання.

Ще одним порушенням з боку місцевих органів влади, зокрема, Київської міської державної адміністрації, є відмова у прийнятті повідомлень від організаторів масових заходів з огляду на закінчення робочого часу. Наприклад, у випадку з громадською організацією Українська народна самооборона повідомлення не було прийнято о 17-ій годині 30 квітня в той час, коли робочий день у Київській міськдержадміністрації закінчується о 18-ій. Серед іншого, це можна пояснити відсутністю законодавчо визначеної процедури подачі повідомлення про проведення мирних зборів.

Більшість організаторів масових заходів 1 травня 2004 року не виконали рішень судів, посилаючись на їх неконституційність. Виконали ці рішення лише блок «Наша Україна» в Києві (ще до рішення суду, 28 квітня, врахувавши пропозицію КМДА, «Наша Україна» змінила характер і місця проведення своїх заходів) та Українська соціал-демократична молодь і Фонд регіональних ініціатив у Мукачевому.

Не дивлячись на це, перешкод проведенню акцій з боку органів внутрішніх справ не зафіксовано. Не відбулося також жодних сутичок між представниками різних політичних сил, яких так остерігалися місцеві органи влади та судді. Зокрема, не було жодних зіткнень у «проблемних» регіонах, де такі сутички мали місце раніше: ні у Львові – між комуністами та націоналістами, ні в Донецьку – між представниками «Нашої України» та Партії регіонів України.

Найбільше судових заборон припало на мітинги 1 травня, але заборони тривали й після цієї дати. Наприклад, Орджонікідзевський районний суд міста Запоріжжя заборонив захід опозиційної «Нашої України» 15 травня, Суворівський районний суд міста Херсон задовольнив заяву Хер­сонського міськвиконкому про обмеження права Херсонської організації Української народної партії та інших організацій на проведення 17 червня мітингу, Городнянський районний суд Чернігівської області заборонив Чернігівській організації Соціалістичній партії України та Чернігівській профспілці підприємців розгорнути наметове містечко в селі Сеньківка 26-27 червня під час міжнародного фестивалю «Дружба-2004».

Акція протесту працівників освіти міста Львова з вимогами виконання державними виконавцями рішень судів Львівщини про забезпечення виплат педагогічним працівникам відповідно до статті 57 Закону України «Про освіту», розпочата 7 жовтня, полягала у встановленні наметового містечка (вже традиційної з 1990-го року форми проведення заходів протесту) біля приміщення ви­борчого штабу кандидата у президенти України Віктора Януковича, який одночасно був Прем’єр–міністром України. 29 жовтня один із ініціаторів акції Андрій Соколов звернувся у виконавчий комітет Львівської міської ради із повідомленням про її проведення. У відповідь міська рада 5 жовтня звернулась у місцевий суд Галицького району міста Львова із заявою про обмеження права громадян на проведення вказаної акції. В аргументації ради йшлося про недотримання організаторами наметового містечка однієї із вимог Указу Президії ВР СРСР від 28 липня 1988 року «Про порядок організації проведення зборів, мітингів, вуличних заходів і демонстрацій в СРСР», згідно з якою ініціатори акції повинні повідомити місцеві влади про захід за 10 днів до його проведення. Крім того, як вважала міськрада, акція вчителів могла б також порушити Закон про вибори, перешкоджаючи роботі обласного штабу Януковича. А також акція, як вважали у міськраді, перешкоджатиме нормальному рухові пішоходів і транспорту. 7 жовтня Галицький районний суд розглянув скаргу міськвиконкому і задовольнив її. Учасники акції не мали часу ос­кар­жити це рішення суду (воно було прийняте у день початку акції) і не виконали його, не виконали (і навіть не намагалися виконувати) це рішення й правоохоронні органи та виконавча служба.

Інститут «Республіка» зафіксував лише два випадки, коли суди першої інстанції не задовольнили заяви органів місцевої влади про «обмеження права на мирні зібрання» протягом січня-вересня 2004 року (зазвичай термін «обмеження права» у рішеннях судів означає просто заборону): 19 травня Луцький міськрайонний суд відмовив у задоволенні заяви Луцького міськвиконкому, а 9 червня суд Ленінського району м. Кіровограда відмовив Кіровоградському міськвиконкому у задоволенні його заяви. В обох випадках місцеві влади намагалися заборонити акції «Нашої України».

Проте протягом вересня-грудня 2004 року Інститутом «Республіка» було зафіксовано лише два випадки судових заборон мирних заходів – у Дніпропетровську та Львові (про цей випадок ми говорили вище) – але в обох випадках судові рішення не були виконані і жодних репресій проти організаторів та учасників мітингів не застосовувалося.

Натомість суди першої інстанції у останні місяці року у більшості випадків не задовольняли заяви місцевих органів влади про обмеження права на мирні зібрання, не вбачаючи для цього конституційних підстав. Навіть суди, які раніше «автоматично» задовольняли подання місцевих влад про заборону мирних зборів, тепер такі подання відхиляли.

2.2.3. Переслідування організаторів та учасників мирних зібрань

У більшості випадків політичні організації не виконали рішень судів, вважаючи їх такими, що порушують статтю 39 Конституції України, яка гарантує право мирних зібрань і міліція не застосовувала до них силових методів. Натомість низка учасників опозиційних акцій вже після їх завершення зазнала переслідувань.

Відповідно до вимог статті 11 Європейської Конвенції про захист прав людини та основних свобод і практики Європейського суду з прав людини переслідування осіб за їхню участь чи організацію ними мирних зібрань є порушеннями права на свободу мирних зібрань.

Двоє активістів опозиційної «Нашої України» – Іван Варченко та Євген Золотарьов – 5 травня були засуджені суддею Київського районного суду міста Харків Володимиром Плетньовим відповідно до 10 та 15 діб адмінарешту за статтею 185 Кодексу про адміністративні правопорушення в Україні («незаконна хода» під час проведеної ними 1 травня акції «Остання сорочка для Януковича»). Після винесення протесту на це рішення прокурором Харківської області Василем Сінчуком суддя Плетньов скоротив термін адміністративного арешту І. Варченка та Є. Золотарьова був до 3 діб. Згодом постановою голови Апеляційного суду Харківської області Василя Бринцева це рішення було скасоване як незаконне.

20 травня 2004 року було затримано мешканця Закарпаття Андрія Фленька. Фленько повідомив про свій намір пікетувати Закарпатську облдержадміністрацію з вимогою виконання Постанови Верховної Ради щодо Мукачевого від 12 травня 2004 року. Зокрема, відставки Закарпатського губернатора Різака, начальника управління міністерства внутрішніх справ у Закарпатті Варцаби та його заступника Русина. Незважаючи на те, що судового рішення про заборону пікетування не було, активіста було затримано, а намети, встановлені у ході акції, знесені. Під тиском громадських організацій Фленька згодом було звільнено.

У Мукачевому 22 травня було затримано Костянтина Сидоренка, який раніше брав участь у акціях протесту. 25 травня Мукачівський міськрайонний суд засудив його за статтею185 адмінкодексу («непокора правоохоронцям») до 5 діб адмінарешту.

У травні, через виступ на мітингу, організованому студентами в Сумах, було звільнено журналіста сумської обласної телерадіокомпанії Костянтина Єлішевича.

Зарічний районний суд міста Суми 10 червня 2004 року почав розгляд справи Артема Семенченка, який є головою Сумської міської організації опозиційної Української народної партії та обласної молодіжної громадської організації «Молодь Сумщини», за звинуваченням у порушенні порядку організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій (стаття 185-1 Кодексу про адміністративні порушення України) під час проведення 5 червня в дитячому парку «Казка» культурно-мистецького екстрим-фестивалю «Енергія молоді». За поданням міського відділу внутрішніх справ Артема Семенченка було звинувачено в тому, що він організував після закінчення фестивалю о 21.00 годині вуличний похід під банером громадської організації «Молодь Сумщини» центром міста площею Незалежності до вул. Соборної. Але 22 червня Зарічний райсуд своїм рішенням виправдав Семенченка.

Відбувались також інші репресії проти учасників акцій протесту сумських студентів. Так, 24 вересня студенту Сумського національного аграрного університету (СНАУ) Олександру Степаненку прямо на лекції у присутності близько 150 чоловік декан агрономічного факультету Віктор Кабанець заявив: «Нашого головного революціонера та політичного діяча ми відрахували з універ­ситету». Наказ про відрахування підписав виконуючий обов’язки ректора СНАУ Валерій Жмайлов, підстави для відрахування: «У зв’язку з грубим порушенням дисциплінарних порядків СНАУ і пропусками занять, що може призвести до відставання у навчанні». Потім в аудиторію зайшли люди в формі – охорона університету – і силоміць вивели студента за територію вузу. За кілька днів, після запиту до Міністерства освіти щодо згаданих подій народного депутата України Валентини Семенюк, який вона проголосила з трибуни Верховної Ради, Степаненка було відновлено в університеті. Репресії проти студентів викликали нову хвилю протестів студентів та мешканців Сум.

2.2.4. Бездіяльність правоохоронних органів під час нападів
на учасників мирних зібрань

Попри те, що представники правоохоронних органів безпосередньо не застосовували сили проти учасників мирних зібрань у більшості випадків, у кількох випадках ці учасники були атаковані невідомими і зазнали тілесних ушкоджень. При цьому міліціонери не втручалися у події і не припиняли порушень громадського порядку.

У багатьох з цих випадків були порушені кримінальні справи за фактами нанесення ушкод­жень громадянам, які, втім і досі не розслідувані. Все це дає підстави припускати, що напади на учасників мирних зібрань здійснювали особи, пов’язані з правоохоронними органами або місцевими владами.

Європейський суд з прав людини неодноразово підтверджував, що під гарантуванням права на свободу мирних зібрань розуміються позитивні зобов’язання держави захищати тих, хто реалізує своє право на мирні збори від насильства супротивників. «Будь-яка демонстрація може дратувати чи ображати тих, хто виступає проти ідей чи вимог, на підтримку яких вона проводиться. Проте в її учасників, тим не менш, повинна бути можливість проводити її без побоювання застосування щодо них фізичної сили з боку супротивників: такі побоювання завадили би виражати свої думки щодо суспільно-важливих питань», – зазначено у його рішенні по справі організації «Платформа «Лікарі за життя» проти Австрії» (1985, параграфи з 65 по 72).

Так, 23 жовтня 2004 року близько 15.00 у Києві перед будівлею Київської обласної державної адміністрації, де розташована також Центральна виборча комісія України (ЦВК), розпочався мітинг прихильників виборчого блоку «Наша Україна». Після його завершення на площі біля приміщення ЦВК залишилося близько ста прихильників виборчого блоку «Наша Україна», серед яких перебували кандидат на пост Президента України В.Ющенко та народні депутати – члени його виборчого штабу. Близько 23.00 год. на площі Лесі Українки з боку вулиці Кутузова та бульвару Дружби Народів до громадян, які перебували біля ЦВК, швидким кроком наблизилась група молодих людей (за різними свідченнями – від 50 до 100 осіб). Між ними та громадянами, що перебували на пл. Лесі Українки, виник конфлікт, що тримав менше хвилини, і в ході якого 8 громадян отримали тілесні ушкодження. Як повідомив Департамент зв’язків з громадськістю МВС України, за вищевказаними фактами слідчими відділами Головного управління МВС України в м. Києві та органами прокуратури порушені кримінальні справи. За тверд­женнями депутатів, у затриманих нападників було вилучено посвідчення правоохоронних органів.

Трохи інша ситуація відбулася у Чернігові 26 листопада 2004 року, де під час пікетування Чернігівської міської ради були побиті як міліціонери так і учасники мітингу. Підбурюваний народним депутатом України Миколою Рудьковським, малоконтрольований натовп спробував штурмувати приміщення ради, проте зустрів законний опір міліціонерів, що здійснювали її охорону. У результаті дій організаторів мітингу виникла бійка, в якій міліціонери застосували спеціальні засоби (дубинки, світлошумові гранати). У результаті протизаконного штурму, що відбувся за закликом народного депутата, декілька міліціонерів були травмовані та доставлені у лікарню. Не зважаючи на абсолютну протизаконність дій учасників і особливо керівника мітингу, вони не були притягнуті до відповідальності відповідно до законодавства.[3]

У Луганську 29 листопада 2004 року на колону прихильників Ющенка чисельністю близько 70 осіб було здійснено напад тридцятьох невідомих, озброєних бейсбольними бітами та металевими прутами. Вони почали бити учасників колони та забирати мобільні телефони, відеокамери і фотоапарати у журналістів. У результаті були госпіталізовані Юрій Моцний, Олександр Великий, Євген Савченко та громадянин Канади Сільве Россель. За даним фактом порушено кримінальну справу за ознаками частини 2 статті 296 Кримінального кодексу України (хуліганство). Луганська міліція не забезпечила охорону колони прихильників Ющенка, знаходилася поруч, проте не втручалась у хід подій. Зараз триває слідство по кримінальній справі, проте завершення його не видно. Українська Гельсінська спілка з прав людини подала позов щодо неправомірності дій правоохоронців, що знехтували обов’язком охорони громадського порядку та, на нашу думку, неналежно розслідують даний злочин.

Також міліція продемонструвала бездіяльність під час знесення наметів прихильників Ющенка 10 грудня 2004 року у Донецьку.

Також варто зазначити, що безпосередніх зіткнень між учасниками масових заходів прихильників кандидатів Януковича та Ющенка, навіть коли ці заходи відбувалися безпосередньо один біля одного і в один час (так було у Києві, Харкові, Дніпропетровську та інших містах), не зафіксовано окрім одного випадку.

У Донецьку прихильники Януковича 28 листопада 2004 року зірвали мітинг прихильників Ющенка. Проти 30 чоловік було застосовано силові методи, закидано яйцями та побито. Правоохоронні органи відсторонилися від виконання своїх функцій. Більше того, за деякими даними вони навіть сприяли розгону мітингуючих. Низка представників політичної опозиції змушена була звернутися у лікувальні заклади. Міліція ж відмовилася приймати від них заяви про побиття.

2.2.5. Особливості порушень прав учасників мирних зібрань
з вимогами соціального характеру

Масові заходи із соціальним змістом були менш чисельними, але проходили набагато гостріше, ніж заходи політичні. Щодо них влада реагувала найжорсткіше. Органи внутрішніх справ вдавалися до силових дій проти учасників акцій протесту навіть у тих випадках, коли організатори завчасно повідомили місцеву владу про захід і не було судового обмеження права на мирні зібрання чи заборони акції.

Наприклад, 15 травня київська міліція застосувала силу для розгону пікету акції «SOS», який проходив біля Верховної Ради України. Учасники «SOS» – батьки незаконно засуджених (як вони вважають) дітей, завчасно повідомили місцеву владу про свій захід і цей захід не був заборонений у судовому порядку. Проте пікет (кілька десятків немолодих жінок та чоловіків) було розігнано. Учасники пікету отримали травми, що підтвердили медичні установи, але Печерська районна прокуратура у м. Києві відмовилась порушити кримінальну справу за фактом побиття людей та перевищення правоохоронцями своїх повноважень.

Учасників акції «SOS» було знову затримано 17 вересня, коли вони проводили пікет біля адміністрації Президента України. Втім, затриманим не висунули жодних звинувачень, лише провели «профілактичні бесіди». За кілька годин, коли у приміщенні адміністрації завершився брифінг заступника глави цієї установи пана Василя Базіва, затриманих відпустили.

Найбільше судових заборон, силових дій міліції та переслідувань учасників виникли під час протестів студентів сумських університетів, спрямованих проти об’єднання кількох місцевих вищих навчальних закладів та призначення ректором об’єднаного університету депутата парламенту О. Царенка (студенти не висували жодних політичних вимог і не представляли якоїсь політичної партії чи кандидата у президенти).

Проти ночі 1 серпня сумська міліція затримала понад 20 учасників студентського протесту – мешканців наметового містечка у сквері ім. Шевченка. Дев’ятеро з них були засуджені до 1 доби адмінарешту за статтею 185 Кодексу про адміністративні правопорушення («опір міліції»). Двоє були затримані на 72 години, але правоохоронці так і не змогли висунути їм звинувачення у зберіганні наркотиків, начебто знайдених під час обшуку містечка. Близько 12 години 1 серпня сумська міліція знову атакувала наметове містечко, встановлене після того, як організатори повідо­мили місцеву владу про свій намір саме у такий спосіб провести свій протестний захід. Рішення суду про обмеження права на мирні зібрання щодо організаторів містечка не було, проте міліціонери ліквідували намети. Атака на містечко студентського протесту відбулася у присутності міського голови міста Сум Володимира Омельченка.

Роменський міськрайонний суд Сумської області 5 серпня розглянув заяву Сумської обласної державної адміністрації «про обмеження проведення пішого походу сумських студентів з м. Суми до Києва» і вирішив:

«Заборонити проведення сумськими студентами пішого походу із м. Суми – Ромни – Київ під назвою Студентський спротив».

Вранці 6 серпня сумська міліція, спираючись на рішення Роменського міськрайсуду, затримала близько 30 учасників студентського походу Суми – Київ. Всі вони були засуджені до 1 доби адмінарешту за «традиційною» статтею 185 Кодексу про адміністративні правопорушення («опір міліції»). Один з учасників походу – студент Сумського педагогічного університету В’ячеслав Кобиляков – опинився у лікарні з тяжкими травмами. У обох випадках затримання – 1 та 6 серпня – міліцейськими операціями керував заступник начальника Сумського управління міліції Костянтин Безсалов.

Дії української влади щодо сумських студентів засудила також низка міжнародних правозахисних організацій.

Одна з організаторів акції протесту сумських студентів, Олександра Веснич, за юридичної підтримки Інституту «Республіка» подала 16 серпня до Апеляційного суду Сумської області скаргу на згадане рішення Роменського міськрайонного суду від 5.08.04. У скарзі вказано на невідповідність цього рішення до 39-ї статті Конституції України та статті 11 Європейської Конвенції про захист прав людини та основних свобод, а також на порушення Роменським міськрайонним судом низки процесуальних норм – розгляд справи за відсутності однієї з сторін, порушення засад змагальності та неупередженості під час судового засідання. У скарзі було також вказано, що під час походу сумських студентів не було жодних порушень громадського порядку і не існувало жодних загроз здоров’ю населення або правам інших осіб.

Апеляційний суд Сумської області 8 листопада, розглянувши скаргу Веснич, скасував рішення Роменського міськрайонного суду від 5 серпня, але вже 2 грудня Сумська обласна державна адміністрація подала до Верховного Суду України касаційну скаргу на цю ухвалу Апеляційного суду, зазначивши, що «Апеляційний суд Сумської області помилково зробив висновок про допущені порушення порядку вирішення питань». Сумська обласна державна адміністрація просить Верховний Суд скасувати ухвалу Сумського Апеляційного суду та залишити в силі ухвалу Роменського міськрайсуду. Досі Верховний Суд не розглянув цю касаційну скаргу.

Кілька тисяч торговців ринку «Троєщина» в Києві 25 серпня, протестуючи проти закриття цього ринку, перекрили транспортний рух через Московський міст. Міліція не втручалася у події навіть тоді, коли виникали сутички між мітингуючими та водіями автомобілів. Наступного дня кілька десятків учасників мітингу (в основному – громадян країн Сходу) було притягнуто до адміністративної відповідальності терміном до 15 діб.

Натомість акції протесту торговців Центрального ринку Харкова, які тривали у травні, пройшли без ексцесів.

Окремо у цій категорії масових заходів слід виокремити мітинг у Сімферополі, присвячений 60-й річниці депортації кримських татар (за оцінками правоохоронців у мітингу взяли участь близько 25 тис. чоловік) та низку мітингів проти війни в Іраку, які пройшли у травні – червні (Київ, Суми, Хмельницький та ін.) і які були організовані громадськими та політичними (Комуністичною партією України та Соціалістичною партією України) організаціями (чисельність учасників невелика). Ці мітинги пройшли без ексцесів, і їх учасників влада не переслідувала.

2.3. Особливості реалізації права на свободу мирних зібрань протягом президентської кампанії (жовтень – грудень 2004 року)

У зв’язку з президентськими виборами (31 жовтня 2004 року) кількість демонстрацій, мітингів та пікетів в Україні значно збільшилась, збільшилась також кількість їх учасників, і практично всі масові заходи носили політичний характер. Навіть заходи із соціальною тематикою набували політичного забарвлення.

Фактично політичний характер носили також акції екологів у Києві, які протестували проти рішень Київської міської ради, згідно з якими низка земельних ділянок у заповідних зонах Києва – Феофанії та Пущі–Водиці – надавалася у користування політикам з провладного табору (заради справедливості слід відзначити, що серед них були і кілька діячів політичної опозиції).

Загалом, судячи з повідомлень Департаменту зв’язків з громадськістю Міністерства внутрішніх справ України, у жовтні – листопаді 2004 року (до другого туру президентських виборів, який відбувся 21 листопада), у передвиборчих масових заходах взяли участь сотні тисяч громадян у всіх регіонах України. Наймасовішими з них були студентське віче на підтримку кандидата у президенти Віктора Ющенка (16 жовтня, близько 20 тис. осіб), мітинг прихильників Ющенка біля приміщення Центральної виборчої комісії (23 жовтня, 13 тис. осібі) та всеукраїнська благодійна соціально-культурна акція «Молодь – проти! Молодь – за!» (фактично – акція на підтримку кандидата Віктора Януковича, яка проходила у багатьох містах України).

Увечері 21 листопада в Києві, а з 22 листопада у багатьох інших містах, в основному на Заході та в Центрі України, розпочалися акції прихильників Віктора Ющенка. Вимогами цих акцій були скасування результатів другого туру виборів, у якому за даними Центральної виборчої комісії переміг Янукович, і визнання переможцем виборів Ющенка. Акції у більшості випадків були безстроковими. Мітинги відбувалися не лише у містах, але й у багатьох селах (на Заході України, у Київській, Чернігівській та Сумській областях), де протягом десятиліть жодних масових заходів не проводилося.

Після того, як 3 грудня 2004 року судова палата у цивільних справах Верховного Суду України прийняла рішення про те, що через численні порушення українського законодавства під час другого туру президентських виборів результати цих виборів встановити неможливо, а також про проведення переголосування другого туру, і особливо після того, як Верховна Рада України 8 грудня прийняла постанову про недовіру Центральній виборчій комісії, а також ухвалила зміни до Конституції – «політичну реформу» – акції прибічників Ющенка почали затухати. Втім, останні їх намети – у Києві – були демонтовані лише напередодні інаугурації нового президента 23 січня 2005 року.

Натомість, особливо після дня переголосування 26 грудня 2004 року, коли переміг Віктор Ющенко, на Сході та Півдні України розпочалися масові акції прихильників кандидата у президенти Януковича (втім, ці акції були менш масштабними, ніж акції прихильників Ющенка).

Загалом під час проведення згаданих політичних акцій у жовтні – грудні 2004 року кількість порушень права на мирні зібрання значно скоротилася порівняно з попередніми дев’ятьма місяцями. Пояснити це можна тим, що через масовий тиск на органи влади громадських організацій та самих учасників маніфестацій змінилося ставлення органів державної влади та місцевого самоврядування до права громадян на мирні зібрання.

Судові обмеження права на свободу мирних зібрань

Протягом цього часу Інститутом «Республіка» було зафіксовано лише два випадки судових заборон мирних заходів – у Дніпропетровську та Львові (про цей випадок ми говорили вище) – але в обох випадках судові рішення не були виконані і жодних репресій проти організаторів та учасників мітингів не застосовувалося.

Натомість суди першої інстанції у більшості випадків не задовольняли заяви місцевих органів влади про обмеження права на мирні зібрання, не вбачаючи для цього конституційних підстав. Навіть суди, які раніше «автоматично» задовольняли подання місцевих влад про заборону мирних зборів, тепер такі подання відхиляли.

Наприклад, 28 жовтня 2004 року Зарічний районний суд міста Суми відмовив міській раді у задоволенні заяви про обмеження права на мирні зібрання прихильників кандидата у президенти Віктора Ющенка, а Шевченківський райсуд Києва двічі – 6 та 20 листопада відмовив Київській міській державній адміністрації у задоволенні заяви про «обмеження» права штабу Ющенка на мирні зібрання, які той збирався проводити на Майдані Незалежності у центрі Києва. Раніше, у 2002 році, цей же суд за заявою Київської міськдержадміністрації заборонив проводити на Європейській площі Києва акцію політичної опозиції «Повстань, Україно!». Того ж року це рішення було скасоване Київським апеляційним судом, який вказав, що для заборони акції «Повстань, Україно!» не було конституційних підстав.

У рішенні від 20 листопада Шевченківський райсуд Києва фактично дав «зелене світло» для проведення штабом Ющенка у ніч 21-22 листопада на Майдані Незалежності акції «паралельного підрахунку голосів у другому турі президентських виборів», яка вранці 22 листопада переросла у безстрокову акцію протесту проти підсумків виборів.

Більше того, 22 Київська міська рада, чиїм виконавчим органом є Київська міська державна адміністрація – ініціатор згаданих судових заборон мирних зібрань, під головуванням Київського міського голови Олександра Омельченка, прийняла рішення про підтримку акції протесту прихильників Ющенка на Майдані Незалежності. Подібні рішення прийняли більшість місцевих рад на території Західної та Центральної України.

Місцеві ради на Сході та Півдні України також протягом жовтня – грудня не подавали до суду заяв про обмеження права на проведення мирних заходів прибічників Януковича, а щодо спроб судового обмеження права прихильників Ющенка проводити мирні зібрання, Інститутом «Республіка» зафіксовано лише один прецедент – у Донецьку.

10 грудня кілька прихильників Ющенка, які приїхали до Донецька з Києва, встановили намети біля пам’ятника Джону Юзу. За двадцять хвилин група невідомих зруйнували наметове містечко. За фактом побиття учасників наметового містечка та присутніх там у той момент журналістів була порушена кримінальна справа (до сих пір не розслідувана), але того ж дня виконком Донецької міської ради подав до суду заяву про обмеження права громадянина Остапа Кривдика (який подавав до виконкому повідомлення про проведення акції) встановлювати намети на території міста Донецьк. У своїй заяві міськвиконком послався на рішення міськради ще 1999 року, яке регламентує порядок організації та проведення масових заходів у місті і на вже цьогорічне (11 червня 2004 року) рішення мерії про «малі архітектурні форми» з доповненнями до нього, прийнятими 25 листопада – вже у час розпалу акцій протесту. У цьому доповненні Донецька міськрада вирішила: «Внести доповнення до рішення міської ради від 11 червня 2004 р. №11/11 «Про затвердження Правил розміщення малих архітектурних форм на території м. Донецька», доповнивши пункт 12 Правил абзацом наступного змісту: «На території міста забороняється розміщення малих архітектурних форм, у тому числі палаток, з метою проживання у них населення».

Ворошилівський районний суд Донецька 13 грудня 2004 року розпочав розгляд заяви міськвиконкому про обмеження права громадянина Кривдика (інтереси якого представляв юрист Інституту «Республіка») встановлювати у Донецьку намети, але у ході судового засідання представник міськвиконкому Максим Ровинський відкликав свою заяву.

Репресії проти учасників мирних зібрань та розгін міліцією мирних зборів

Протягом жовтня–грудня 2004 року зафіксовано один випадок розгону міліцією мирного зіб­рання без рішення суду. Цей випадок стався знов таки у Сумах.

Біля приміщення Ковпаківського районного суду міста Суми 13 листопада виник стихійний мітинг за участю 100 – 150 осіб. Приводом для мітингу стало затримання спостерігачів на виборчій дільниці № 46 від кандидата у президенти Віктора Ющенка. Того ж дня 6 осіб було засуджено до 10 діб адмінарешту за «непокору працівникам правоохоронних органів» у ніч після першого туру виборів, коли вони вимагали вивісити результати голосування у приміщенні виборчої дільниці. На засідання Ковпаківського районного суду, де розглядалася справа спостерігачів, не допустили ні захисників, ні журналістів, ні батьків затриманих. Пізніше особи, які були засуджені на цьому закритому судовому процесі, були визнані міжнародною правозахисною організацією «Міжнародна Амністія» першими в’язнями сумління в Україні.

Учасники стихійного мітингу вимагали прояснення ситуації і не випускали міліцейський автомобіль, який віз затриманих до місця ув’язнення. Спеціальний загін міліції «Беркут» разом з невідомими в цивільному розігнали мітинг. Було застосовано кийки та сльозогінний газ. В журналістки Ірини Черняк було відібрано диктофон і також побито. Низка учасників мітингів потрапили до лікарні з важкими травмами.

Такі дії міліції призвели до того, що в Сумах відновилися масові акції непокори, зокрема, сумські студенти встановили біля приміщення облдержадміністрації намети, та понад 20 студентів оголосили голодування. До захисту спостерігачів підключились українські правозахисні організації та Уповноважена Верховної Ради України з прав людини Ніна Карпачова. За рішенням Сум­ського апеляційного суду ув’язнених мали звільнити 17 листопада, проте вони відбули усі 10 діб адмінпокарання. 21 грудня 2004 року Ковпаківський райсуд Сум переглянув своє рішення від 13 лис­топада і не побачив у діях спостерігачів від кандидата Ющенка порушень. Зараз вони оскаржують своє незаконне засудження та вимагають відшкодування нанесеної їм шкоди.

Також деякі учасники мирних зібрань зазнали переслідувань вже після проведення таких зібрань. Так деякі учасники всеукраїнського студентського віча на підтримку кандидата у президенти Віктора Ющенка, яке відбулося у Києві 16 жовтня 2004 року, за кілька днів після повернення до своїх міст, були звинувачені у різних кримінальних злочинах (збуті фальшивих грошей, крадіжці мобільних телефонів і т. д.). Такі випадки були зафіксовані у містах Чернігові, Вінниці, Севастополі, Полтаві. В усіх випадках місцеві суди визнали такі звинувачення безпідставними.

Зокрема, 18 жовтня 2004 року у Чернігові було затримано понад 20 студентів місцевих вузів. Деяким з них, всупереч чинному законодавству України, навіть не висувалося жодного звинувачення. Хоча декільком громадянам України було заявлено, що вони схожі чи то на осіб, що за день до затримання вкрали мобільний телефон, чи то на осіб, що місяць тому зґвалтували когось у міському парку. Згодом вони були звільнені, але увечері того ж дня працівниками міліції було затримано студента 3 курсу Чернігівського державного педагогічного університету Олександра Коваленка. Його підозрювали у купівлі та збуті фальшивих грошей, але внаслідок тиску громадських організацій та допомоги адвоката, наданого студентові Чернігівським громадським комітетом захисту прав людини, кримінальну справу проти нього було припинено.

Згодом – наприкінці жовтня у Києві та інших містах України відбулися масові обшуки у офісах та приватних помешканнях громадських активістів, які організовували або брали участь у організації пікетів, мітингів та демонстрацій. В результаті обшуків міліціонери не виявили нічого протизаконного.

Інститут «Республіка» розцінює такі дії правоохоронців як переслідування та залякування учасників мирних зібрань.

Заяви представників органів державної влади та місцевого самоврядування
про обмеження права на мирні зібрання

Разом з тим фактом, що випадків порушень права на мирні зібрання у жовтні – грудні 2004-го поменшало, треба констатувати й те, що керівники органів державної виконавчої влади та органів місцевого самоврядування закликали до обмеження цього права і давали вказівки правоохоронним органам про силове припинення мітингів та демонстрацій. Проте у переважній більшості правоохоронці, суди та підлеглі вказаних керівників цих вказівок не виконували.

Так, 5 листопада 2004 року голова Київської міської державної адміністрації Олександр Омельченко заявив журналістам, що місцева влада не дасть дозволу на проведення акції під назвою «Народ не здолати» на Майдані Незалежності. Він також наголосив, апелюючи до рішення Київської міської ради № 317/418 від 24 червня 1999 року, що проводити масові заходи (окрім загальнодержавних свят) на Хрещатику та Майдані Незалежності не дозволено.

Такі заяви суперечать статті 39 Конституції України, яка не встановлює обмежень права на мирні зібрання ні у просторі, ні в часі, і органи місцевого самоврядування або органи виконавчої влади згідно зі статтею 92 Конституції не мають повноважень встановлювати будь-які інші норми, які стосуються прав людини, або обмежувати ці права на своїй території. А відповідно до статті 39 Конституції України для проведення мирних зібрань достатньо лише повідомлення органів місцевої влади і не потрібно жодних дозволів.

У листопаді 2004 року позачергова сесія Одеської міськради прийняла звернення до громади міста Одеси. Враховуючи загострення громадсько-політичної ситуації в Україні, беручи до уваги пропозиції Одеського міського голови Руслана Боделана і депутатських фракцій, міськрада запропонувала припинити в місті проведення всіляких мітингів, пікетів та інших дій, що не сприяють стабілізації соціально-економічної обстановки, а також припинити існування будь-яких незаконних органів, комітетів та інших формувань (йшлося про органи самоорганізації громадян, які опікувалися організацією та проведенням маніфестацій).

Схожі заклики пролунали від голови Ради міністрів Автономної Республіки Крим Сергія Куніцина. Він пропонував ввести мораторій на проведення в регіоні будь-яких політичних акцій, «спрямованих на політизацію ситуації.»

22 листопада 2004 року була оприлюднена спільна заява Генеральної прокуратури України, Служби безпеки України та Міністерства внутрішніх справ України, у якій вони закликали українців утриматись від масових акцій після другого туру президентських виборів. Не маючи нічого проти закликів громадян до участі чи неучасті у різноманітних заходах, все ж мусимо звернути увагу, що згадана заява – заява органів державної виконавчої влади, так званих «силовиків». До того ж тон цієї заяви дозволяє розцінювати її як пересторогу громадянам України не реалізовувати своє конституційне право на мирні зібрання.

3. Висновки та рекомендації

Незважаючи на відсутність національного законодавства, суди переважно не застосовують практику Європейського суду з прав людини, а використовують норми, встановлені неконституційними рішеннями місцевих влад. Внаслідок чого більшість рішень національних судів, особливо першої інстанції, суперечать статті 11 Європейської Конвенції про захист прав людини та основних свобод.

Місцеві органи влади, правоохоронні органи та переважна більшість судів тлумачать термін про завчасне сповіщення дуже широко. На думку багатьох з них, цей термін повинен бути не менше 10 днів, що застосовувалося в СРСР. Конституційний суд визначив, що конкретні строки повинні бути визначені законом, зазначивши, що: «Ці строки не повинні обмежувати передбачене статтею 39 Конституції України право громадян, а мають служити його гарантією і водночас надавати можливість відповідним органам виконавчої влади чи органам місцевого самоврядування вжити заходів щодо безперешкодного проведення громадянами зборів, мітингів, походів і демонстрацій, забезпечення громадського порядку, прав і свобод інших людей».

Зрозуміло, що не суперечить європейській практиці норма про обов’язок організаторів попереджувати владу про проведення публічних мирних зборів, проте, очевидно, такі строки мають бути розумними та гнучкими. Як показує досвід, адміністративна та судова практика часто порушує ці вимоги і неправомірно обмежує права громадян. У більшості рішень судів, якими було обмежено право громадян на мирні зібрання, підставою для таких обмежень була подача організаторами масових заходів повідомлень про них не у строк, визначений рішенням місцевих рад.

Таким чином адміністративна практика, яка фактично склалася в Україні, забороняє проведення спонтанних мирних зборів, актуальність у проведенні яких, може зникнути за декілька днів. Це, у свою чергу, не відповідає європейським стандартам з прав людини.

Суди першої інстанції, як правило, задовольняють подання органів влади щодо заборони проведення мирних зборів. Протягом перших 9-ти місяців 2004 року суди першої інстанції (крім кількох випадків, наприклад, у Луцьку та Кіровограді) задовольнили заяви місцевих органів влади про заборону зібрань. Це, окрім іншого, пояснюється залежністю цих судів від місцевої влади. Лише у жовтні – грудні, у період передвиборчої кампанії та наступних за нею масових акцій протесту, значною мірою під тиском правозахисних організацій, практика судів почала мінятися. Так Шевченківський райсуд Києва та Ковпаківський райсуд Сум, які у першій половині року задовольняли заяви місцевих влад про заборону мітингів, у жовтні відхилили подібні заяви. Протягом грудня жодного судового обмеження права на мирні зібрання не зафіксовано.

Апеляційне оскарження «автоматичних» рішень судів першої інстанції розглядається декілька місяців, що унеможливлює ефективний захист порушеного права та його відновлення. При цьому неможливо вимагати відшкодування шкоди за винесення судами таких рішень, оскільки неправомірні рішення судів першої інстанції переважно скасовуються апеляційними судами.

Констатуємо наявність великої кількості судових рішень про заборону мирних зборів напередодні їхнього проведення, що унеможливлює оскарження такого рішення, а також має наслідком перенесення такої акції, що створює додаткові конфлікти.

Держава в особі правоохоронних органів (міліції) не виконує позитивні зобов’язання країни у відповідності до статті 11 Європейської Конвенції, зокрема, щодо створення умов для проведення мирних зборів і забезпечення правопорядку. При найменшій, навіть умовній, загрозі порядку, суди забороняють такі заходи, особливо коли це стосується демонстрації чи інших масових акцій опозиції. Завжди заборонялися мирні збори, коли дві протилежні політичні організації мають намір провести мирні збори в одному місці та в один час. Цим часто користуються політичні супротивники для зриву масових акцій опонентів. Така судова та адміністративна практика суперечить європейським стандартам. Проте вона спостерігається практично в усіх заборонах на проведення мирних зібрань по всій Україні.

Слід також зазначити, що правоохоронні органи часто застосовують надмірну силу щодо розгону мирних зібрань, застосовуючи до мирних людей непропорційні до наявної загрози заходи примусу.

Загалом влада не може встановлювати загальну заборону проведення мирних зібрань у тих чи інших місцях. Проте такі заборони можуть встановлюватися тимчасово за певних обставин та на підставі конкретних фактів. Особливо це стосується центральних районів населених пунктів, оскільки надання можливості проводити публічні акції на краю міста чи за містом суперечить меті та сутності права на мирні збори. Адміністративна практика в Україні показує, що органи місцевого самоврядування приймають окремі нормативні акти (що, до речі, не належить до їхньої компетенції та суперечить Конституції України), якими забороняють проведення будь-яких публічних масових мирних акцій в центрі населеного пункту. При цьому вони відводять місця для проведення мітингів і демонстрацій на околицях міста чи стадіонах, що суперечить самій сутності права на мирні збори.

Також поширеною адміністративною практикою є відмова органів місцевого самоврядування у прийнятті повідомлення про проведення мирних зборів в порядку завчасного сповіщення органів влади про їхнє проведення. Вимоги до такого повідомлення та процедура їхнього подання не передбачена жодним нормативно-правовим актом, що створює підстави для численних злов­живань з боку посадових осіб органів влади.

З огляду на це необхідно законодавчо запровадити правові засоби захисту прав осіб при реалізації права на мирні зібрання.

Рекомендації:

2. Розробити інструкції для правоохоронних органів, які б регламентували їх поведінку під час проведення мирних зібрань.

3. Провести навчання працівників спеціальних підрозділів та патрульно-постової служби правоохоронних органів з метою: забезпечення ними громадського порядку при проведенні мир­них зібрань, охороні учасників мирних зібрань, а також підстав і умов використання ними спеціа­ль­них засобів і фізичної сили; забезпечення незалежного контролю за реалізацією їхніх повноважень під час проведення мирних зібрань.

4. Перекласти українською мовою рішення Європейського Суду з прав людини по статті 11 Європейської Конвенції захисту прав людини та основних свобод, що стосуються свободи мирних зібрань та передати ці переклади в усі місцеві та апеляційні суди.

5. Враховуючи практику Європейського суду з прав людини, розробити навчальний курс і провести навчання суддів місцевих і апеляційних судів усіх 27 регіонів України щодо практики застосування статті 11 Європейської Конвенції в судовій практиці щодо подань органів влади про заборону мирних зібрань.

6. Верховному Суду України доцільно узагальнити практику рішень судів в справах про обмеження права на мирні збори та демонстрації.

7. Розробити законопроект про проведення мирних зібрань, враховуючи практику Євро­пейського Суду з прав людини та позитивну практику демократичних країн, і сприяти його прий­няттю парламентом.

8. Органи місцевого самоврядування та державної влади повинні скасувати свої рішення щодо затвердження Положення про порядок проведення мирних зібрань та використання «малих архітектурних форм», привести інші свої рішення у відповідність до вимог Конституції України та статті 11 Європейської Конвенції про захист прав людини та основних свобод. Прокуратура України повинна опротестувати у судовому порядку такі рішення місцевих органів влади в разі відсутності реакції з їхнього боку.

9. Уповноваженому Верховної ради України доцільно більше уваги звертати на порушення місцевими органами влади та правоохоронними органами права на мирні збори.

10. Організаторам мирних зборів рекомендуємо оскаржувати у судовому порядку рішення судів першої інстанції про обмеження права на мирні зібрання, а також незаконні дії право­охо­ронних органів. Інститут «Республіка» та Українська Гельсінська спілка з прав людина розглядають такі справи як приоритетні при можливості надання правової допомоги при таких порушеннях.

[1] Проекти законів доступні в Інтернеті на сторінці серверу Верховної Ради України: http://rada.gov.ua. Аналіз законопроектів правозахисниками та матеріали громадських слухань щодо них доступні в Інтернеті на сторінці: www.rupor.org.

[2] Офіційна сторінка Міністерства внутрішніх справ України в Інтернеті: http://www.mvs.gov.ua.

[3] За матеріалами Чернігівського громадського комітету захисту прав людини.