MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Подібні статті

ООН: за три місяці росіяни стратили 32 українських військовополонених‘Я сказав росіянам на блокпосту, що їду на Азовсталь’ Жодної толерантності до путінського режиму! Звернення вчених світу‘Один брат погиб, второго едва спасли’, — история жительницы Загальцев Омбудсмани Турецької Республіки зустрілися з рідними бранців РФНацгвардійця РФ судитимуть за сексуальне насильство щодо викраденого чоловіка Похований курган: росіяни знищують унікальну пам’ятку в Маріуполі‘Один брат загинув, другого ледве врятували’, — історія мешканки Загальців‘Россияне убивали со звериной жестокостью’Війна з темрявою. Підсумки тижняРосія створила ‘всепроникну атмосферу страху’ на ТОТ‘Росіяни вбивали зі звірячою жорстокістю’ ‘Росія воює проти звичайного життя людей’, — Президент України‘Суди’ над полоненими: у ‘ДНР’ до тривалого ув’язнення засудили десятьох ‘азовців’Права осіб, що повернулися з російського полонуНавіщо?Зруйновані села Дібрівне та Курулька з повітряВже отримали дані щодо 170 постраждалих від воєнних злочинів Мілітариzовані: Росія посилює діяльність ‘Юнармії’ у КримуВідновлення і реабілітація після полону — Уряд ухвалив постанову

Помаранчева революція – півтора роки потому

10.05.2006   
Інна Сухорукова, Харківська правозахисна група
На думку автора, демократична влада, яку привів до керма національно свідомий виборець, зробила, погодившись на політреформу те, чого й в думках не було у авторитарного Кучми – сама себе тієї влади позбавила.

Той, хто пам’ятає дивовижне піднесення національного духу в Україні восени 2004 р., не може не помітити, що зараз настрій у суспільстві протилежний. У кращому випадку – це апатія і втрата надій. В гіршому – пряме розчарування владою, Президентом, урядом. Реваншу не відбулося, як про це мріяли «біло-голубі». Навіть прискіпливий спектральний аналіз нової Ради доводить перевагу теплих кольорів. Але велика кількість тих, хто голосував за «помаранчеву» команду, підтримали ПРП-ПОРУ, Рух Костенка-Плюща, ще декілька дрібних партій. Якщо додати ці голоси до загальної кількості «помаранчевих» (а таке б відбулося, якби не повна неспроможність інших політиків з розумом домовлятися), то питання реваншу нібито відпадає. Але справа в тому, що завдяки політреформі, яка з самого початку була вибухівкою уповільненої дії для державного устрою країни, перерозподіл голосів за різні політичні сили став суто регіональним.

Ми, майже із самого першого дня прийняття політреформи, намагались достукатись до розумних політиків усіх кольорів і фарб і довести, що ця політреформа, прийнята без будь-якого звернення на думки громадян України, на їх волевиявлення, принесе багато клопоту – в кращому випадку. Політична криза початку квітня це довела, а коаліціада продовжує доводити те, що не видно або сліпим, або надто зацікавленим в недолугих конституційних змінах.

 Демократична влада, яку привів до керма національно свідомий виборець, зробила, погодившись на політреформу те, чого й в думках не було у авторитарного Кучми – сама себе тієї влади позбавила, не облишивши державі не те що чогось кращого, а просто – іншого. Чи не навчили нас постійні спікеріади і безкінечні відставки урядів при усіх президентах, що, на жаль, на сьогоднішній день Україна просто не спроможна бути справжньою парламентською республікою? Вона не має ані сталих політичних партій і блоків з чіткою різницею в економічних і соціальних питаннях, блоків ідеологічних, а не суто ситуативних спільників. Тобто того, що й складає парламентську владу. А реформа виборчого законодавства передбачає ще й вибори за партійними списками в усі місцеві ради. І от ці вибори, можливість 2/3 голосів депутатів облради зняти губернатора, призначеного президентом, взагалі позбавлять центральну владу будь–якого впливу на те, що відбувається в державі. До речі, тієї ж влади геть зовсім позбавлений і парламент. У цьому сенсі шановне депутатське панство у ВР нагадує відомий літературний твір, де вдова унтер-офіцера сама себе посікла різками. ВР, приймаючи політреформу, діяла настільки ж розумно, як людина, що перерізає дріт електричного струму, щоб поліпшити світло у кімнаті. Для держави наслідки ті ж самі.

Особливо гостро ми відчуваємо це в рідному північно-східному великому місті – Харкові. Тільки–но влада почала хоч якось дослухатись до думок громадян, тільки почався, хай слабкий і непевний, діалог між владою і суспільством, як найдемократичніші за усю післярадянську історію України вибори призвели до повного фіаско всіх більш-менш демократичних претендентів на міську і обласну владу. І так по всьому сходу і майже скрізь на півдні країни, виключаючи Херсон, і, як не дивно Кременчуг . Важко спрогнозувати, що відбудеться далі: колапс в економіці, місцевий наступ на права і свободи громадян вкупі з погрозами і тиском на підприємців і пресу, чи, навпаки, сторони забажають злагоди і забуття розподілу по кольорах: «білі і червоні», тобто «помаранчеві та біло-голубі».

Але і зараз доволі зрозуміло, що та модель влади в суспільстві, яку нам запропонували панове депутати, є нежиттєздатною. Вона олігархічна по суті. Бо ані в процесі виборів, ані в змінах до Конституції ніхто не рахувався з думками громадян. Це були суто партійні чвари, сутички, розборки. Зрозуміло – це дуже важливо, до якої партії належить депутат райради (до речі, бідолашне суспільство в Україні утримує стільки депутатів, що вистачило б на три Америки), але більш за все виборця турбує, як швидко вивезуть сміття з його двору, і чи буде у його районі тепло взимку. Тобто вибори за партійними списками, не тільки небезпечні для єдності країни, а ще й нікому, окрім самих партійців не потрібні. І от, народ України, що виборов своє право обирати владу, вкотре знов підступно позбавлений будь-якого впливу на неї.

 Влада у нас замкнена сама на собі, що ніяк не є демократією. Дивно, що цього вперто не хочуть помічати більшість політологів, доказуючи, що таким чином, з політреформою, ми прямуємо в бік Європи з піснями. Але тут, вважаю, діє прислів’я: хто платить – той замовляє музику. Є тільки одна тенденція історії, яка підтверджується часом: події, які вперше відбуваються – як трагедія, вдруге повторюються як фарс. З тією різницею, що фарс інколи обертається трагедією, але в інший спосіб. Фарс чи трагедія те, що за демократичною владою ми, як ніколи наблизились до втрати єдності держави, влади в країні, влади взагалі.

Найдемократичніша влада, як виявилося, не стала перешкодою брутальних порушень прав людини: екстрадиції узбеків, які шукали в демократичній Україні притулку від людожера Карімова, побиття спецназом в’язнів у тюрмах і колоніях, катуванням у міліції тощо. І тим, хто хоч колись вивчав історію, зрозуміло, що сучасні демократії базувались більш за все на повазі до верховенства права і саме на тому базували свою державність. А коли п. Вітренко розповідає, що кримських татар треба вигнати геть з Криму, а також, разом з екстремістами і провокаторами із «Братства» Корчинського, намагаються не пустити у Київ кардинала-католика Любомира Гузара, а так звані правоохоронні органи роблять вигляд, що цього не помічають – то це не демократія, а безвладдя. У КК України є відповідна стаття за розпалювання міжрелігійної і міжнаціональної ворожнечі. І кожен, хто її розпалює, повинен відповідати. Статті про замах на державний лад і територіальний устрій у нас теж не діють, що блискуче довела наша влада, залишивши взагалі безкарними виступи деяких політиків у Северодонецьку. Хоча відповідні статті є. Є і статті КК за фальсифікацію виборів. Але хто і за що у нас відповідає? Як правило найбідніші, найнезахищеніші верстви населення. Для панів чиновників і депутатів законів як не було, так і немає.

Але тільки неухильно дотримуючись законодавства, перед яким повинні бути рівними усі, можна навести лад в країні. І не тільки навести лад, але й об’єднати її. Бо влада, яка ні за що не карає – нікого не захищає. І тоді пересічні громадяни прагнуть захисту сильніших за владу: хто звертається до кримінальних авторитетів, хто до екстремістських чи популістських сил – кому як заманеться. Бо людям здається, що всі вони – сильніші за владу. Справа справжніх демократів, що отримали владу – це примусити суспільство поважати не владу, а закони понад усе, а владу вже як провідника законів. Ми цього за півтора роки від наших наддемократів не дочекалися. А революція (це теж відомо з історії) – дуже серйозний землетрус для суспільства. Після неї воно або поступово і неухильно просувається уперед, або відштовхується на багато кроків назад, в ситуацію значно гіршу для громадян і держави ніж до революції. Дай Боже, щоб ми зараз не опинилися саме в цій ситуації.

 Поділитися