MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Подібні статті

Соборність України: через спротив, піт і кров…Путін-диктатор, обстріл Харкова, ревізія ВЛК — підсумки тижняЧерговий наступ на права людини: громадянське суспільство можуть відсторонити від моніторингу місць несвободиЗа Декларацією про суверенітет ми — Українські ЕміратиДо співробітників Меморіалу в Москві прийшли з обшукамиУ Ради Європи є питання щодо адекватності та доступності новоствореного механізму перегляду довічних вироків в Україні До річниці вторгнення. ПідсумкиУряд РФ координує вивезення українських дітей, — Conflict ObservatoryЧим займалася медіакоманда Харківської правозахисної групи у 2022 році?Про внесення Світлани Ганнушкіної до “реєстру іноземних агентів”Час взяти відповідальність: Нобелівська лекція Олександри МатвійчукВони прагнули фашизму. Вони його отримали‘Війна — реквієм здоровому глузду’ — дайджест російських протестівКонституція, конституційна доктрина, конституційний процес і війнаЄвген Захаров: «Я сподіваюсь, що після перемоги Україна зміниться на краще, але за це треба буде боротися»Воєнні злочини в Україні27 січня – головне за деньАтака на громадянське суспільство – Amnesty International про ліквідацію ПЦ «Меморіал»Ліквідація Міжнародного Меморіалу є образою пам’яті жертв ГУЛАГу – Amnesty InternationalНадходить велика доба (Звернення Ініціативної групи «Першого грудня»)

Чому і навіщо Громадянська Асамблея України?

27.07.2007   
Євген Захаров
Текст виступу на пленарному засіданні ГАУ в Українському Домі 24 липня 2007 року

На початку квітня, як тільки почалася активна фаза політичної кризи, виникла ідея надати можливість активістам громадянського суспільства публічно висловити свою точку зору щодо причин і можливих наслідків кризи, шляхів виходу з неї. Країна має почути оцінку подій з боку недержавного сектору. Скептики говорили, що нема сенсу цього робити – мовляв, та де там оте громадянське суспільство, хто ми такі, хто нас буде слухати, все одне політики зроблять по-своєму, навіщо збиратися для якихось дискусій...

І справді, складається враження, що політики саме так і вчиняють. Проте, на мою думку і думку багатьох колег, необхідно висловити свою точку зору, заявити позицію і відстоювати її, а що з того вийде – то вже інше питання. Чому ж це так важливо? Чи існує громадянське суспільство, і якщо так, чи впливає воно на події в країні, як саме? Спробуємо відповісти на ці питання.

Офіційні статистичні дані кажуть, що громадські рухи стають все впливовішими та значимішими: виявляється, що в кожному обласному центрі України існує декілька сотень, а то й тисяч найрізноманітніших неурядових організацій (НУО) – благодійних, етнічних, культурних, молодіжних, дитячих, правозахисних, екологічних, наукових, спортивних, і їхня кількість стрімко росте. Якщо на 1 січня 1996 року в Україні було зареєстровано більш ніж п’ять тисяч громадських організацій, то станом на 1 січня 2007 року – вже 50 706, а разом з місцевими осередками – 113 918, у яких на обліку перебуває 19 909 038 членів.

Проте будь-яка здравомисляча людина скаже, що це не відповідає дійсності. Усі експерти кажуть про слабкість та неструктурованість громадянського суспільства в Україні. Так, за даними Творчого Центру «Каунтерпарт», в Україні у 2006 році в загальному було близько 4 тисяч активно діючих організацій, інші ж практично не функціонували. Під активною організацією мається на увазі зареєстрована, діюча не менше двох років організація, що має досвід реалізації не менше 2-х програм чи проектів, має успішний досвід виконання проектів і є відомою у своєму регіоні.

Проте, як на мене, ці дослідження хибні: вони не враховують численні організації, які зареєстровані шляхом повідомлення, а вони часто є більш активними і результативними, ніж НУО, які мають статут, рахунок в банку та інші відповідні атрибути. Для мене уособленням громадянського суспільства в Україні є сайт Майдан, який виник у 2001 році на уламках комітету «Україна без Кучми» і багато років існував без цільового фінансування, а виключно на благодійні пожертви приватних осіб, без офісу, без зарплатні, без власних комп’ютерів, а один з його засновників Михайло Свистович до 2003 року був змушений кожного разу їхати з Ірпеня до Києва, щоб надіслати електронну пошту. І тим не менше сайт став найбільш інтерактивним, живим і динамічним українським сайтом, справжнім пульсом громадянської дії.

Громадянське суспільство в Україні – це сукупність всіх недержавних структур, які самоусвідомлюють себе саме в якості недержавної, „небюрократичної” ланки Українського народу. Політичний сенс громадянського суспільства полягає в ототожненні себе з домінуючим фактором суспільного поступу, в розумінні свого природного, органічного, глибинного верховенства над державою.

Розвинуте громадянське суспільство, будучи інтелектуальним опонентом держави, змушує її орієнтуватися на громадські інтереси, громадську думку в головних аспектах внутрішньої та зовнішньої державної політики. Саме тому так важливо почути голос громадянського суспільства, яке через свою мозаїчність і своє різноголосся найточніше висловиться щодо політичної кризи і сформулює вимоги до держави і політичних сил.

Необхідна громадська дискусія стосовно визначення та кристалізації справжніх пріоритетів та цінностей української політичної спільноти, і Громадянська Асамблея України має стати постійним форумом для здійснення цієї мети. Виконуючи захисні функції, громадянське суспільство робить об’єктом спільної уваги й аналізу посягання держави на свободу народу та відновлює справедливість або зводить ці порушення до мінімуму. Сьогодні воно має захистити від наруги абстрактний авторитет права, систему норм, яка діє в країні, незалежно від того, хто їх ухвалив.

На жаль, усі політичні сили, усі гілки влади, плюють на право, а керуються виключно принципом політичної доцільності, і захисти право просто більше нема кому.

Громадянське суспільство – це арена діяльності різноманітних організацій, кожна з яких намагається не тільки захистити себе, але й відстояти політичні та соціальні інтереси певної соціальної групи. При цьому спільне існування і конкурентна боротьба різнорідних соціальних сил автоматично підривають намагання держави встановити монополію в сфері політичного, морального чи інтелектуального впливу.

Таким чином, громадські організації – це інститути, які є достатньо сильними для того, щоб відстоювати свої інтереси, ніяк не заважаючи при цьому державі зберігати стан правопорядку, стабільності та керованості країною. Отже, зріле, досвідчене громадянське суспільство існує відразу в багатьох вимірах, найважливішими з яких є індивідуалізм, приватність, ринок, толерантність і плюралізм, що стоять на сторожі свободи й водночас на заваді будь-якому домінуванню. При цьому важливою складовою частиною системи стосунків між державою та громадянським суспільством є принцип конституціоналізму або верховенства права.

Таким чином, можна сказати, що громадянське суспільство створює унікальний порядок, який спонтанно випливає з внутрішньої солідарності людей, що працюють, не потребуючи жодного примусу чи адміністративного управління. Саме тому для структур громадянського суспільства типовими є не вертикальні, а горизонтальні, партнерські стосунки. Основу ж власне громадянського (недержавного) порядку становить принцип свободи, невимушеної солідарності людей довкола їх прагнення завжди бути й залишатися самими собою, переслідувати свої власні, автономні цілі.

Звичайно, розвинене громадянське суспільство сповідує етичні цінності (засади) взаємодовіри, взаємодопомоги та взаємоповаги. Проте якщо порівняти цінності громадянського суспільства з цінностями держави, то неважко переконатися в тому, що вони багато в чому не співпадають. Якщо головними традиційними пріоритетами держави є безпека, стабільність, порядок і захищеність, то головними цінностями громадянського суспільства є свобода, вільна ініціатива, динамізм, ризик, спонтанна активність.

У книжці Чеслава Мілоша «Поневолений розум» є порівняння ліберальної демократії з величезним баркасом, матроси якого говорять різними мовами і гребуть, куди їм заманеться, але баркас виявляється більш успішним, ніж строга тоталітарна галера, побудована за жорсткою дисципліною. З тим же баркасом можна порівняти і громадянське суспільство.

І тут я хочу застерегти наше співтовариство від бажання досягнути широкої консолідації громадянських зусиль для досягнення цілої низки корисних, як здається, цілей. На регіональних зібраннях багато говорили про об’єднання зусиль і консолідацію громадських організацій, для чого необхідно створювати якісь загальнонаціональні, фактично над-громадянські, всеохоплюючі структури.

Проте виникає питання, чи можуть громадські організації на засадах добровільності, злагоди й навіть консенсусу виступати єдиним фронтом на захист своїх інтересів? Чи можливий консенсус в плюралізмі громадянських дискурсів та ініціатив? Чи можна взагалі калейдоскопічну мозаїку громадянських позицій підпорядкувати єдиній меті та плану? А якщо й можна, то чи доцільно це насправді робити?

Слід пам’ятати, що, на відміну від державної консолідації, справжня громадянська єдність може мати місце лише довкола та заради ідеї свободи. При цьому говорити про рівність чи справедливий розподіл адміністративних і політичних вигод в подібному випадку недоречно.

Якщо ідею консолідації втілити на практиці, то результатом може стати такий собі всеукраїнський „громадянський комсомол”, який насправді майже нічим не відрізнятиметься від політичної партії. Цілком ймовірним практичним наслідком подібного проекту може стати створення потужної національної „громадянської бюрократії” – надбудови, яка буде планувати, консолідувати, шукати й витрачати фінансові ресурси, виступати від загальнонаціонального громадянського імені та „за дорученням”. Парадокс полягає в тому, що надміру організоване, консолідоване довкола навіть безсумнівно благородних цілей та ідей суспільство перестає бути громадянським. Плюралізм та мозаїчність в ньому заступають „добровільна консолідація та єдність дій”. Але саме такий ефект є найбільш загрозливим для здорового й органічного громадянського стану.

Отже, тим хто чекає від цього зібрання плану спільних дій, раджу відкинути ці думки. Найбільше, чого ми сьогодні досягнемо – це взаємопорозуміння в наших оцінках і ключових вимогах.

Наостанок хочу зауважити, що ідея громадянського суспільства дивним чином збігається з українською національною ідеєю, яка виростає з ідеї свободи. Левова більшість учасників найбільших повстань сталінського ГУЛАГу – Кенгірського та Норильського – були українцями. „Вірус непокори”, спрага свободи, бажання вільно чинити власною долею є таким сильним саме в українців, саме вони підняли людей на повстання, незважаючи на майже неминучу смерть. Цю ж спрагу я вбачаю у шістдесятників, які пішли в табори за право називати речі своїми іменами. Саме спрага свободи була пружиною подій восени 2004 року. Коли люди встали й вийшли 21-22 листопада на Майдан, вони не знали, що їх чекає, а в церквах молилися, щоб вони залишилися живими.

І я би радив українським політикам завжди пам’ятати про цю нашу спрагу, як і про інший фундаментальний факт: уся новітня історія свідчить, що політичний режим, який порушує права людини і принципи верховенства права все більше і більше, рано чи пізно приречений на поразку.

__________________________

Текст виступу на пленарному засіданні ГАУ в Українському Домі 24 липня 2007 року

 Поділитися