КСЕНОФОБІЯ В КОНТЕКСТІ ПОЛІЕТНІЧНОСТІ УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА Результати соціологічного дослідження

Харківський інститут соціальних досліджень
Міністерство внутрішніх справ України

КСЕНОФОБІЯ В КОНТЕКСТІ ПОЛІЕТНІЧНОСТІ
УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА

Результати соціологічногодослідження
2008

Це видання створене за сприяння «Open Society Institute»

Кобзін Д. О., Шейко Р. В., Мартиненко О. А., Белоусов Ю.Л. Ксенофобія в контексті поліетнічності українського суспільства. Результати соціологічного  дослідження. -  Харків, 2008. – 43 с.

Соціологічне дослідження «Ксенофобія в контексті поліетнічності українського суспільства» проведено в 2008 році Харківським інститутом соціальних досліджень за сприянням Міністерства внутрішніх справ України і фінансовій підтримці Open Society Institute. Дослідження розглядає форми та суб’єкти ксенофобії, які існують в сучасній Україні, та надає пропозиції щодо розвитку толерантності в суспільстві та найважливіших державних інститутах.

 

Зміст

 

КСЕНОФОБІЯ В КОНТЕКСТІ ПОЛІЕТНІЧНОСТІ УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА

 

Вступ

 

Щорічна доповідь міжнародної організації "Амнесті Інтернешнл" 2008 року[1] приводить численні факти та цифри, що свідчать про значне збільшення кількості расових злочинів та расистських настроїв в Україні. Звісно расизм та ксенофобія не є суто українським явищем, але його зростання в традиційно мультикультурній країні є важливим індикатором зростання соціальної напруги та необхідності швидких дій.

Зазвичай, прийнято пов’язувати ксенофобію з діяльністю нетолерантних націоналістичних або екстремістських організацій та груп. Дійсно, їх діяльність викликає резонанс у ЗМІ та обурення громадськості, але, нажаль, набагато частіше люди стикаються із расизмом та ксенофобією з боку звичайних державних службовців та пересічного населення і саме це сьогодні є найбільш небезпечним як для держави, так і для громадянського суспільства.

Фундамент проблеми, як і у більшості європейських країн, полягає у демографічних змінах, які відбуваються в першу чергу у крупних містах. Так, починаючи з 1991 року спостерігається зростання населення великих міст України, особливо Києва, у той час, як загальна кількість населення України зменшується. Зростання кількості населення в містах зумовлено в першу чергу внутрішньою міграцією в країні та міграцією з країн колишнього Радянського Союзу, але певним чином посилився й потік мігрантів з Азії та Африки. За даними Державного комітету у справах національностей та релігій вже у 2001 році в Україні постійно проживало 168 тис. громадян інших країн, близько 83 тисяч осіб без громадянства, 40 тис. осіб, які не вказали громадянства.

Попри етнічну різноманітність та зростання кількості мігрантів в Україні, на державному рівні досі не існує жодної програми щодо підвищення толерантності у суспільстві. Разом з цим соціологічні дослідження показують[2], що рівень ксенофобії та антисемітизму постійно зростає. Результати показують, що найбільш толерантно респонденти ставляться до українців, росіян та інших слов’ян. Євреї посіли місце посередині, хоча дані показують загальне зростання рівня антисемітизму за цей період. Найбільш негативною була реакція стосовно африканців та ромів. Дозволити собі ігнорувати такі прояви ксенофобії та соціального упередження Україна не може, тому, що рано чи пізно вони стають буденним явищем. Подальше поширення цього явища створить ризик виникнення атмосфери толерантного ставлення навіть до більш серйозних порушень прав людини та виникнення масштабних дисфункціональних наслідків для всього суспільства.

Основною метою цього звіту є розгляд сучасних проявів етнофобних настроїв в українському суспільстві, їх причин та наслідків, а також необхідні, з погляду авторів, кроки з подолання або зменшення впливу цього явища на розвиток нормальних суспільних відносин. 

1. Визначення основних понять

 

Перш за все треба визначитися з поняттями толерантність, ксенофобія, етнофобія та расова дискримінація.

Толерантність визначається як «цінність та соціальна норма громадянського суспільства, що проявляється в праві бути різними для всіх індивідів; забезпеченні стійкої гармонії між різними конфесіями, етичними та іншими соціальними групами;  готовності до розуміння та співробітництва з людьми, що розрізняються за зовнішністю, мовою, переконаннями, звичаями та віруваннями»[3].

Поняття ксенофобії походить від грецьких коренів: xenos - чужі, сторонні, іноземці і phobos - страх. Воно має два значення:  "1) нав’язливий страх перед незнайомими людьми, острах чужих; 2) ворожість, нетерпимість, ненависть та презирство до осіб іншої віри, культури, національності, до іноземців, представників інших регіонів, а також до чогось незнайомого, чужого, незвичного"[4].

У цілому ксенофобія - це складний, комплексний, багаторівневий феномен, в основі якого лежить безліч факторів - психологічних, соціально-політичних, економічних, демографічних, культурно-історичних. Відповідно, її можна аналізувати з позицій різних наук: етнології, політології, історії, філософії, соціології.

Вивченню ксенофобії як соціально-психологічного явища до недавніх пір була присвячена лише обмежена кількість спеціальних досліджень. Так, наприклад, А.А.Кельберг дає яскраве, образне визначення ксенофобії, що це – «опредметнена та упредметнена, матеріалізована, забезпечена ідеологічною концепцією ілюзія чужого та незнайомого, при усвідомленій безпорадності перед ним, коли з’являється той самий фантастичний страх, що звільняє від усякої відповідальності за напрям думок, а в крайніх екстремальних станах - і за образ дій»[5]. Інші автори вважають, що ксенофобія - це негативне, емоційно насичене, ірраціональне за своєю природою (але таке, що прикривається псевдо раціональним обґрунтуванням) ставлення суб’єкту до певних людських спільнот та їх окремих представників - "чужинців", "інших", "не наших". Вона виявляється у відповідних соціальних установках суб’єкту, забобонах і упередженнях, соціальних стереотипах, а також у його світогляді в цілому[6].

Етнофобія є різновидом ксенофобії як загального явища та виступає у вигляді нетолерантного ставлення до представників інших соціальних груп за расовою або етнічною ознакою.

Стаття 1 Конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації визначає расову дискримінацію як: «...будь-яке розрізнення, виняток, обмеження чи перевагу, засновані на ознаках раси, кольору шкіри, родового, національного чи етнічного походження, метою або наслідком яких є знищення або применшення визнання, використання чи здійснення на рівних засадах прав людини та основних свобод у політичній, економічній, соціальній, культурній чи будь-якій іншій галузі суспільного життя»[7].

Європейська комісія проти расизму та нетерпимості (ЄКРН) визнає дві окремі форми дискримінації – пряму та опосередковану. Пряма дискримінація може виражатися у вигляді тексту закону або інструкції, наприклад, закону, що забороняє використання мови національної меншини, або правила, яке забороняє чорношкірим особам користуватися автобусом. Опосередкована дискримінація не спрямована відкрито проти певної групи, але має дискримінаційний ефект щодо неї. У загальній рекомендації № 14 КЛРД пояснює, що: "Намагаючись визначити, чи має якась дія ефект, що суперечить Конвенції, необхідно подивитися, чи ставить ця дія осіб однієї расової, національної чи етнічної належності в гіршу ситуацію порівняно з іншими особами"⁷.

 

2. Етнічний стан України та злочини на ґрунті етнофобії: статистичні показники

 

Особливістю національного складу населення України є його багатонаціональність. За даними Всеукраїнського перепису населення 2001 року, на території країни проживали представники понад 130 національностей та народностей. Національні меншини становлять 22,2% населення країни. Серед найчисельніших меншин – етнічні росіяни (8,3 мільйона осіб), білоруси (245 тисяч), молдавани (258 тисяч), кримські татари (248 тисяч), болгари (204 тисячі), угорці (156 тисяч), румуни (150 тисяч), поляки (144 тисячі), євреї (103 тисячі), вірмени (100 тисяч), греки (91 тисяча), татари (73 тисячі), роми (47 тисяч), азербайджанці (45 тисяч), грузини (34 тисячі), німці (33 тисячі), гагаузи (32 тисячі).

Підкреслимо одну з найбільш характерних тенденцій етнонаціонального розвитку Украї­ни протягом років незалежності (1991-2002): зменшення загальної чисельності населення з 52 млн. до 48,1 млн. та чисельності низки етнічних груп (серед яких – росіяни, євреї, білоруси, поляки), та зростання кількості українців, кримських татар, вірмен, грузин та азербайджанців. Більша  частина  кримських  татар  повернулася в Автономну Республіку Крим  на  постійне  проживання ще за часів колишнього СРСР у 1989 – 1991 роках і після його розпаду 146  тис.  з  них  автоматично набули українського громадянства.

Головною рисою структури поселення етнічних груп є їхня територіальна розпорошеність. Існує лише декілька областей з помітною часткою неукраїнських етнічних груп: Одеська, Харківська, Донецька та Луганська (росіяни складають від 20 до 39% загального населення); Чернівецька область з румунським та молдавським компонентами (12,5% та 7,3%, відповідно); Закарпатська область (угорці складають 12,1% всього населення). У Криму чисельність кримських татар дорівнює 12% населення півострова; в Одеській області зосереджуються поселення болгар (більш, ніж 6% загального населення). У згаданих та в інших областях є ареали компактного розселення греків, гагаузів, німців, поляків та ромів.

Дослідження, проведене спеціалістами Харківської правозахисної групи, наголошує на тому, що в Україні мовні та етнічні групи не співпадають. Для великої частки етнічних українців російська є рідною мовою. Деякі з них не усвідомлюють та не вважають себе українцями. Опитування Міжнародного інституту соціології виявило, що тільки 58,8% з 72,6% етнічних українців вважають себе українцями, тоді як 10,8% росіян (20,1% всього населення) вважають себе українцями. Таким чином, кожний п’ятий українець та кожний другий росіянин вважають, що вони мають подвійну національність. 41.6% назвали українську мову рідною мовою. Російська мова є рідною для 43,4%. Решта відповіли, що вони є двомовними[8].

Характерною рисою сучасної України є наявність на її території великої кількості іноземних громадян. В той же час, слід відзначити, що найчастіше їх перебування в Україні тимчасове та зумовлено її унікальним положенням між Сходом та Заходом. За даними Адміністрації Державної прикордонної служби України[9], на територію України з початку 2008 року в’їхало 16 мільйонів іноземців, за той же період виїхало 15,5 мільйонів осіб. Цифри постійно проживаючих на території України, отримавши статус іммігрантів на порядок менші та складають приблизно 171 000. Реальна кількість нелегальних мігрантів достеменно невідома. Згідно ж з офіційними даними, лише цього року працівниками Адміністрації державної прикордонної служби затримано майже три тисячі нелегальних мігрантів, співробітниками МВС – майже десять тисяч.

Крім того, в Україні зростає кількість біженців. За даними урядової статистики, в Україні у січні 2007 року перебувало 2275 офіційно зареєстрованих біженців, 300 з яких прибули з африканських країн та 1825 – з азіатських (переважно з Афганістану). За даними УВКБ ООН [10], в 2007 році в Україні налічувалося 2300 шукачів притулку, які очікували рішення щодо свого статусу в країні. Більшість біженців і шукачів притулку мешкають у Києві, Харкові та Одесі.

Особливістю України є й велика кількість іноземних студентів, які здобувають освіту в навчальних закладах України. Так, згідно з даними Міністерства освіти та науки України у 2007-2008 навчальному році загальна кількість іноземних студентів, які проходять навчання у навчальних закладах всіх типів складає 39 675 осіб. Це стало значним джерелом прибутку в країні. В 2006 році українські університети отримали від іноземних студентів 0,5 мільярда гривень (близько 73 мільйона євро).

Одночасно статистичні дані МВС України[11] фіксують чітку тенденцію зростання злочинів, вчинених стосовно іноземців: упродовж п’яти останніх років кількість протиправних посягань, внаслідок яких постраждали громадяни іноземних держав, збільшилася вдвічі – з 604 у 2002 році до 1178 у 2007 році. Переважну більшість злочинів вчинено відносно громадян держав-учасниць СНД (63,5 %), стосовно ж іноземців з інших країн – відповідно 36,4 %. Протягом 8 місяців 2008 року відносно іноземних громадян було вчинено 727 злочини. У порівнянні з аналогічним періодом минулого року можна констатувати збільшення кількості умисних вбивств та замахів на вбивство з 15 до 26, тяжких тілесних ушкоджень з 20 до 24. Найбільш складна обстановка у зазначеному напрямку роботи продовжує залишатися у місті Києві, Автономній Республіці Крим, Донецькій та Одеській областях.

 

3. Правові зобов’язання України у галузі протидії расизму та ксенофобії

 

На сьогодні Україна є державою-учасницею таких базових міжнародних документів у галузі захисту прав людини, як Загальна декларація прав людини, Міжнародний пакт про громадянські та політичні права, Міжнародний пакт про економічні, культурні та соціальні права, Європейська конвенція з захисту прав людини та основних свобод.

Стосовно міжнародних норм у сфері протидії расизму та ксенофобії слід зазначити, що ратифікація або приєднання до певної частини з них припадає на радянський період розвитку України.

Такими, зокрема, є положення Конвенції ООН про запобігання злочину геноциду і покарання за нього (1948 р.), ратифікованої у 1954 році. У ст. 4 цієї конвенції надано визначення геноциду, як дій, що вчиняються з наміром знищити (повністю або частково) яку-небудь національну, етнічну, расову або релігійну групу. До переліку цих дій входять вбивство членів такої групи, спричинення їм серйозних тілесних ушкоджень або психічного розладу; навмисне створення умов проживання, розраховане на повне або часткове фізичне знищення групи; заходи, спрямовані на скорочення дітонародження чи запобігання йому в такій групі; насильницька передача дітей з однієї групи людей до іншої.

Оскільки прийняття Конвенції диктувалося протидією колоніальним державам та нагальністю викорінення політики апартеїду, розуміння геноциду тривалий час залишалося в межах саме політичного трактування масових злочинів тієї чи іншої держави проти народів. Як результат, у суспільній свідомості поняття „геноцид” і сьогодні пов’язано передусім із злочинами, які вчиняються лише державними діячами та політиками, але не пересічними громадянами. Цьому частково сприяє і розміщення ст. 442 КК України („Геноцид”) у розділі „Злочини проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку”.

Проте слід звернути увагу, що ст. 4 Конвенції чітко визначає, що за злочин геноциду має бути притягнута до покарання будь-яка особа, незалежно від того, чи є вона відповідальною за конституцією правителем, посадовою або приватною особою. Те ж саме визначає й вітчизняний законодавець, вказуючи, що для складу злочину не має значення, чи вчинено геноцид „... представником так званої титульної нації або національної меншини, європейської раси або негроїдної, віруючим або атеїстом. Так само не має значення, чи належать суб’єкт злочину і потерпілі до однієї раси, національності, етносу, конфесії” [С. 694] [12].

Міжнародна конвенція ООН про ліквідацію всіх форм расової дискримінації (1966 р.), ратифікована Українською РСР у 1969 році, надала досить повний та деталізований перелік позитивних та негативних зобов’язань країн-учасниць у протидії дискримінації за расовою, національною або етнічною ознаками. Зокрема, вже майже 40 років Україна у своїй внутрішній політиці зобов’язана виконувати наступні вимоги Конвенції:

-  не чинити щодо осіб, груп або установ будь-яких актів  чи  дій, пов’язаних  з  расовою дискримінацією, і гарантувати, що всі державні органи і державні установи,  як національні,  так і місцеві, діятимуть відповідно до цього зобов’язання;

-  не  заохочувати,  не захищати  і  не  підтримувати расову  дискримінацію,  здійснювану будь-якими особами чи організаціями;

-  вжити ефективних заходів для виправлення, скасування або анулювання будь-яких законів і постанов, що ведуть до виникнення расової дискримінації;

-  заборонити расову дискримінацію,  яку  проводять будь-які  особи, групи чи організації;

-  осудити всяку пропаганду і всі організації, які ґрунтуються на ідеях або теоріях переваги однієї раси чи групи осіб певного кольору шкіри або етнічного  походження або намагаються  виправдати, або заохочують  расову ненависть і дискримінацію в будь-якій формі;

-  оголосити  злочином,  що  карається  законом,  всяке поширення ідей, основаних на расовій перевазі або ненависті, всяке підбурювання до расової дискримінації, а також усі акти насильства або підбурювання до таких актів,  спрямованих проти будь-якої раси чи групи осіб іншого кольору шкіри  або  етнічного походження, а також подання  будь-якої допомоги для  проведення  расистської діяльності, включаючи її фінансування;

-  оголосити протизаконними та заборонити організації, а також організовану і всяку іншу пропагандистську діяльність, які заохочують расову дискримінацію та підбурюють до неї, і визнати участь у таких організаціях чи в такій  діяльності  злочином,  що карається законом;

-  забезпечити будь-якій особі ефективний  захист і засоби захисту через  компетентні національні суди та інші державні інститути в разі  будь-яких  актів расової дискримінації, що посягають на права людини та основні свободи;

-  не дозволяти національним чи місцевим органам державної влади або державним установам заохочувати расову дискримінацію чи підбурювати до неї;

-  заохочувати в належних випадках  об’єднані багаторасові організації та об’єднавчий рух, так само як і інші заходи, спрямовані на знищення расових  бар’єрів, і не підтримувати ті з них, які сприяють поглибленню расового роз’єднання;

-  вжити негайних та ефективних заходів, зокрема в галузях викладання,  виховання, культури та інформації, в цілях боротьби із забобонами, які ведуть до расової дискримінації (ст.ст. 2,4,6,7).

Декларація ЮНЕСКО про раси та расові забобони (1978 р.) розвинула тему розкриття суті расизму як соціально-культурного явища негативного порядку, що призводить до дискримінаційної політики на рівні держави та злочинів геноциду на рівні громадян. В Декларації вказані такі складові расизму, проти яких слід спрямовувати зусилля держави:

-  расистська ідеологія;

-  установки, засновані на расових забобонах;

-  дискримінаційна поведінка;

-  структурна організація;

-  інституціоналізована практика (ст. 2).

Окремим чинником у механізмі превенції расизму Декларація вказує на обов’язок держави щодо використання усіх наявних освітніх ресурсів для викладення у навчальних програмах наукових та етичних понять єдності людей, а також підготовки відповідного викладацького складу. На засоби масової інформації покладається обов’язок уникати „...стереотипних, фрагментарних, односторонніх або таких, що вводять в оману, уявлень щодо окремих людей та різних груп людей” (ст. 5). Спеціалісти в галузі природних та соціальних наук, а також наукові організації закликані проводити об’єктивні міждисциплінарні дослідження щодо расових забобон, расистської поведінки та практики. Такі дослідження мають заохочуватися державою (ст. 8).

Україна, згідно зі ст. 9 Декларації, має також забезпечити можливість групам населення іноземного походження, в тому числі працівникам-мігрантам, користуватися заходами, призначеними для забезпечення безпеки, поваги їх гідності та їх культурних цінностей з метою полегшення адаптації іноземців до умов нашої держави.

У випадку, якщо законодавчі заходи, що забороняють расову дискримінацію, не будуть достатні, Україна  повинна доповнити їх:

1.  Адміністративним механізмом щодо систематичного розслідування випадків дискримінації.

2.  Широкою системою юридичних засобів протидії расизму.

3.  Широкомасштабними освітянськими та дослідницькими програмами.

4.  Заходами політичного, соціального, просвітницького та культурного характеру (ст. 6).

Прийнята наступного дня Декларація ЮНЕСКО про основні принципи щодо внеску засобів масової інформації у зміцненні миру та міжнародного взаєморозуміння, в розвиток прав людини та боротьбу проти расизму, апартеїду та підбурювання до війни (1978 р.) додатково акцентувала увагу держави на роль, яку мають відігравати працівники ЗМІ у забезпеченні поваги до прав та гідності усіх осіб без огляду на їх расову, статеву, мовну, релігійну або національну приналежність (ст. 3).

Дещо пізніше, у 1981 р., Декларація ООН про ліквідацію всіх форм нетерпимості і дискримінації на основі релігії або переконань зробила акцент на визначення в якості порушення основних прав людини дискримінації за релігійною ознакою. В обов’язки держави було покладено вжиття ефективних заходів попередження та ліквідації такої дискримінації, прийняття відповідного законодавства, а також реалізація заходів протидії нетерпимості на основі релігії (ст. 4).

Декларація ООН про права осіб, що належать до національних або етнічних, релігійних та мовних меншин (1992 р.) зобов’язує Україну захищати існування і самобутність національних, етнічних, культурних,  релігійних та мовних меншин, а також заохочувати створення умов для розвитку цієї самобутності (ст. 1). Одночасно положення Декларації надають право особам, що належать до меншин, на активну участь (на національному і регіональному рівнях)  у прийнятті рішень стосовно тієї меншини, до якої вони належать, або тих регіонів, у яких вони проживають, в порядку, що не  суперечить національному законодавству (ст. 2). Окрім того, Україна має забезпечити виконання наступних заходів:

-  планування та здійснення національної політики з належним врахуванням законних інтересів осіб,  що належать до меншин;

-  створення сприятливих умов, які дозволять особам, що належать до  меншин, виражати  свої особливості та розвивати свою культуру, мову, релігію, традиції та звичаї (за винятком тих випадків, коли  конкретна  діяльність здійснюється з порушенням національного законодавства та суперечить міжнародним нормам);

-  надання можливості особам,  що належать до меншин, вивчати рідну мову;

-  стимулювання вивчення історії, традицій, мови і культури меншин, що проживають на території держави;

-  вжиття належних заходів для того,  щоб особи, які належать до меншин,  могли повною  мірою приймати  участь  у  забезпеченні  економічного  прогресу та розвитку країни (ст.ст. 4, 5).

У розвиток теми необхідності збереження стабільності у мультиетнічному суспільстві Декларація ЮНЕСКО принципів терпимості (1995 р.) наголосила, що ескалація нетерпимості за умов глобалізації та активних міграційних процесів потенційно загрожує усім частинам світу. Від такої загрози неможливо відгородитися національними кордонами. З урахуванням цього ЮНЕСКО ще раз підтвердила обов’язок кожної держави розробляти нове національне законодавство з метою забезпечення у суспільстві рівного підходу та рівних можливостей для усіх груп та окремих людей (ст. 2).

Декларація ООН про ліквідацію усіх форм расової дискримінації (2001 р.) є документом, що узагальнює викладені раніше підходи у сфері протидії расизму і ксенофобії та підкреслює першочерговість цього напрямку для міжнародного суспільства на початку третього тисячоліття.

Україна, як учасниця Декларації, закликана до реалізації досить широкого переліку дій, серед яких, з оглядом на зміст попередніх ратифікованих (підписаних) документів ООН, відрізняються своєю новизною наступні:

-  провести огляд та при необхідності переглянути імміграційну політику з метою ліквідації дискримінаційної практики стосовно мігрантів (п. 38);

-  заохочувати використання нових інформаційних та комунікаційних технологій, в тому числі Інтернет, для сприяння боротьбі із расизмом, ксенофобією та нетерпимістю (п. 92);

-  визнати важливість засобів масової інформації, які надають можливість жертвам расизму та ксенофобії висловити власну точку зору (п. 93);

-  запровадження спеціальних заходів щодо рівноправної участі представників усіх расових, культурних, мовних та релігійних груп в усіх сферах життя суспільства. Такі заходи мають включати надання спеціальних квот у навчальних закладах, при забезпеченні житлом, у політичних партіях, парламентах, на ринку праці, особливо – у судових органах, поліції, армії та інших громадських структурах (п. 108).

Як член Ради Європи та ОБСЄ, Україна ратифікувала значну частину міжнародних документів, прийнятих європейськими законодавцями з метою захисту уразливих категорій населення (мігранти, етнічні меншини) від проявів расизму та ксенофобії. Інша частина документів (рекомендації, рішення колегіальних органів) виконує роль провідних орієнтирів при стратегічному плануванні внутрішньої політики України.

Одним з перших таких документів можна вказати Рекомендацію Ради Європи № R(97) 20 з питань „розпалювання ненависті” (1997 р.). Згідно цього документу, Україна має створити та підтримувати діючу правову систему, що містить положення цивільного, кримінального і адміністративного права стосовно розпалювання ненависті та расової нетерпимості (принцип 2). Національне право та судова практика України мають надавати можливість органам прокуратури приділяти особливу увагу справам щодо розпалювання ненависті (принцип 5). При цьому має також враховуватися роль засобів масової інформації, які викривають, аналізують і пояснюють конкретні випадки расової ненависті  та їх причини (принцип 6).

Ратифікувавши у 1997 р. Рамкову конвенцію Ради Європи про захист національних меншин (1995 р.), Україна взяла на себе наступні обов’язки стосовно представників національних меншин:

1.  Гарантувати особам, які належать до національних меншин,  право рівності перед законом та право  на рівний правовий захист.

2.  Вживати належних  заходів для захисту  осіб,  які  можуть  стати  об’єктами погроз або  актів дискримінації, ворожого ставлення чи насильства на підставі їхньої етнічної, культурної, мовної або релігійної самобутності.

3.  Вжити, у  разі  необхідності, належних заходів з метою досягнення у  всіх  сферах економічного, соціального, політичного та культурного життя повної та справжньої рівності між особами,  які належать до  національної  меншини,  та особами,  які  належать  до більшості населення.

4.  Створити необхідні умови для того, щоб особи,  які належать  до національних меншин, мали можливість зберігати  та розвивати свою культуру,  зберігати основні елементи своєї самобутності,  зокрема релігію,  мову, традиції та культурну спадщину

5.  Вживати ефективних заходів для поглиблення взаємної поваги,  взаєморозуміння та співробітництва між усіма особами,  що проживають в  межах  їхньої  території,  незалежно  від  їхньої етнічної,  культурної, мовної або релігійної самобутності, зокрема в галузях освіти, культури та засобів масової інформації.

6.  Визнати за особами, які належать до національних меншин, право:

-  сповідувати  свою  релігію  або переконання  і  створювати  релігійні  установи,  організації та асоціації;

-  створювати свої власні приватні освітні та учбові заклади і керувати ними;

-  вільно і безперешкодно використовувати мову своєї меншини,  приватно та публічно,  в усній і письмовій формі;

-  одержувати і поширювати інформацію мовою своєї національної  меншини  без  втручання  держави;

-  публічно виставляти вивіски, написи та іншу інформацію приватного характеру мовою її національної меншини;

7.  Забезпечити по можливості належні умови для викладання мови відповідної меншини або для навчання цією мовою без шкоди для вивчення офіційної мови або викладання цією мовою.

8.  Не  перешкоджати  особам,  які  належать  до національної  меншини,  створювати  та  використовувати  друковані засоби масової інформації. 

9.  В місцевостях, де традиційно проживають особи, які належать до національної меншини, або де  вони  складають  значну частину  населення,  намагатися  використовувати традиційні  місцеві  назви,  назви  вулиць та інші топографічні показники, призначені для загального користування,  також і мовою відповідної меншини, якщо у цьому є достатня необхідність.

10.  Гарантувати  кожній  особі,  яка належить  до  національної  меншини,  право бути негайно поінформованою зрозумілою для неї мовою про підстави її арешту, про характер та причини  будь-якого обвинувачення  проти  неї  та право  захищати  себе  цією  мовою,  у  разі  необхідності,  з використанням безкоштовних послуг перекладача.

Рекомендація Ради Європи № R(2000)4 „Про освіту дітей рома/циган у Європі” (2000 р.) деталізувала викладені вище положення стосовно такої специфічної етнічної меншини, як роми (цигани, сінті).

Україні, в числі інших держав-учасниць, рекомендовано всіляко розвивати схеми дошкільної освіти та  робити їх доступними для з дітей рома/циган з метою наступного забезпечення  їх доступу до шкіл (п.4). Надаючи підтримку освітній  політиці на користь дітей рома/циган, держави-члени мають одночасно гарантувати, що це не призведе до введення окремих навчальних планів, що може спричинити організацію окремих класів для ромів (п. 10).

Україна має сприяти залученню  всіх зацікавлених сторін (міністерств освіти, керівництва шкіл, родин та організацій ромів) до участі у формуванні,  здійсненні й моніторингу освітніх політик щодо рома/циган. Для полегшення контактів між ромами/циганами, більшістю населення і школами та уникнення конфліктів у школі рекомендовано залучати також посередників із громади рома/циган (пп. 19, 20).

Положення Рекомендації Ради Європи № R(2004)4 про роль Європейської конвенції з прав людини в університетській освіті та професійній підготовці (2004 р.) спрямовані на впровадження вивчення Європейської Конвенції та практики Європейського Суду з прав людини в рамках університетської освіти і  професійної  підготовки  на  національному  рівні. Україна має забезпечити, щоб така освіта та підготовка були включені, зокрема:

- як  елемент  загальної  навчальної  програми  для одержання диплома в галузі права;

- як  елемент  підготовчих  програм  при складанні іспитів для  отримання різноманітних  правничих  спеціальностей,  а  також  первісної підготовки  і  підвищення  кваліфікації  суддів,  прокурорів  та адвокатів;

- як  елемент  програм  первісної  підготовки  та  підвищення кваліфікації кадрів в  інших  сферах  правозастосовної  діяльності та/або  кадрів,  які мають справу з особами,  позбавленими свободи (наприклад,  працівників правоохоронних органів чи служби безпеки, персоналу пенітенціарних установ і спеціалізованих лікарень),  так само як  і  персоналу  імміграційних  служб  з  урахуванням  їх специфічних потреб (розділ І).

Ратифікована Україною у 2005 році Європейська хартія регіональних мов або мов меншин (1992 р.) зобов’язує уряд відповідними заходами поглиблювати взаєморозуміння між всіма мовними групами населення країни,  зокрема сприяти вихованню поваги, розуміння і терпимості щодо регіональних мов або мов меншин, а також заохочувати засоби масової інформації до досягнення такої цілі (ст. 7).

Хартією передбачено низку заходів, спрямованих на заохочення використання регіональних мов або мов меншин у суспільному житті, серед яких вказується запровадження навчання на регіональних мовах та вивчення таких мов у дошкільних закладах, у навчальних закладах усіх рівнів та на спеціальних курсах для різних категорій населення (ст. 8). Запровадження та використання регіональних мов у процедурах судочинства (ст. 9), діяльності адміністративних органів та при наданні цими органами публічних послуг населенню (ст. 10) визнаються Хартією обов’язковими одночасно з обов’язковою підтримкою та створенням засобів масової інформації, які мають здійснювати мовлення регіональними мовами або мовами меншин (ст. 11).

Україна має вжити також заходів щодо широкої підтримки культурної діяльності, спрямованої на збереження регіональних мов (ст. 12), а також виключити із свого законодавства будь-які положення, що необґрунтовано забороняють або обмежують використання регіональних мов або мов меншин в документах, які стосуються економічного або соціального життя, зокрема  трудових  договорах і технічній документації (ст. 13).

У Європейській соціальній хартії (1996 р.), ратифікованою Україною у 2006 році, окремо визначено право громадян держав-учасниць займатися будь-якою прибутковою діяльністю на  території  України на  засадах  рівності  з  громадянами  нашої країни, користуючись при цьому правом на захист,  соціальну та медичну допомогу  стосовно себе та членів своїх сімей (частина І, пп. 18, 19).

З метою забезпечення права трудящих-мігрантів і членів їхніх сімей на захист і допомогу Україна зобов’язується (ст. 19):

1.  Підтримувати або забезпечувати функціонування  відповідних безкоштовних  служб,  які надавали б таким робітникам допомогу, зокрема в одержанні точної інформації, а також вживати усіх  відповідних заходів для запобігання дезінформації щодо еміграції та імміграції.

2.  Вживати відповідних  заходів  для сприяння  від’їзду,  переїзду та прийому таких робітників і членів їхніх сімей,  а також забезпечувати під час  їхнього  переїзду  відповідні санітарні та медичні послуги і належні гігієнічні умови;

3.  Забезпечувати таким робітникам  режим не менш сприятливий, ніж режим, який надається громадянам  України у  тому,  що  стосується:

-  винагороди та інших умов праці;

-  членства  у  профспілках  та  користування  пільгами колективних договорів;

-  житла, податків,  зборів чи внесків, які пов’язані з роботою;

-  судочинства.

4.  Сприяти, у міру можливості, об’єднанню сім’ї іноземного робітника, який має дозвіл перебувати на території України.

5.  Дозволяти переказувати в обсягах, передбачених законом, такі частини доходів і заощаджень трудящих-мігрантів,  які останні можуть забажати.

6.  Поширити захист і допомогу, передбачені для трудящих-мігрантів, на мігрантів, які займаються самостійною підприємницькою діяльністю.

7.  Сприяти викладанню національної мови  трудящим-мігрантам і членам їх сімей.

8.  Сприяти, у міру можливості, викладанню рідної мови трудящих-мігрантів їхнім дітям.

Для України підписання Європейської соціальної хартії 1996 року стало передумовою ратифікації більш раннього документу за часом його створення - Європейської конвенції про правовий статус робочих-мігрантів від 24 листопаду 1977 року. Ця конвенція була ратифікована Україною лише у березні 2007 року. Більшість її положень не відрізняються від положень Європейської соціальної хартії щодо обов’язків держави із забезпечення гарантій, які має  надати Україна трудящим-мігрантам, у сфері соціального забезпечення, соціальної, медичної, правової допомоги їм та членам їх сімей, доступу до судів та адміністративних органів держави (ст.ст. 18, 19, 26).

Крім того, Конвенцією передбачено надання трудящим-мігрантам на рівних засадах із громадянами України права на загальну освіту, професійну підготовку та перепідготовку, доступу до вищої освіти (ст. 14). Окремо передбачено надання Україною права на створення трудящими-мігрантами організацій для захисту своїх економічних і соціальних інтересів на умовах, визначених національним законодавством для громадян України (ст. 28).

  Запобігання дискримінації як складової расизму та ксенофобії передбачено і положеннями Європейської конвенції про громадянство (1997 р.), також ратифікованої Україною досить пізно, у грудні 2007 року. Так, у ст. 5 Конвенції вказується, що правила України, які стосуються громадянства, не повинні містити розрізнень або допускати практику, що призводять до дискримінації за ознакою статі, релігії, раси, кольору шкіри, національного чи етнічного походження. При цьому Україна зобов’язана керуватися принципом  заборони дискримінації своїх громадян незалежно від того, чи вони є громадянами за народженням, чи набули свого громадянства пізніше.

Україна має також передбачити у своєму внутрішньодержавному праві можливість натуралізації для осіб, які законно та постійно проживають на її території (ст. 6).

Рішення Ради міністрів ОБСЄ № 4/03 за результатами зустрічі міністрів закордонних справ держав-учасниць, що відбулася 2003 р. у м. Маастріхт, можна вважати основним документом останнього десятиріччя, присвяченого виключно протидії расизму та ксенофобії. В ньому досить чітко окреслено загальну стратегію дій, яка має здійснювати Україна у цьому напрямку:

„...боротися із дискримінацією, в тому числі з усіма проявами расизму, шовінізму, ксенофобії, антисемітизму та насильницького екстремізму в країнах-учасницях ОБСЄ” (п. 8).

„... продовжувати виступати з публічним засудженням акти насильства, вчинених на ґрунті дискримінації та нетерпимості”.

„ ... збирати статистичну інформацію про злочини, вчинені на ґрунті ненависті, включаючи форми войовничих проявів расизму, ксенофобії, дискримінації та антисемітизму” (п. 6).

Рішенням Постійної ради ОБСЄ PC.DEC/621 (2004 р.) вищевказані завдання були більш деталізовані та доповненні наступними заходами протидії расизму та ксенофобії, які має запровадити Україна у своїй внутрішньополітичній сфері:

-  розглянути питання про посилення законодавства у сфері заборони дискримінації та підбурювання до вчинення злочинів на ґрунті ненависті;

-  вжити заходів щодо припинення актів дискримінації та насильства у відношенні до мусульман та трудящих-мігрантів, підвищити рівень інформованості громадськості про збагачуючий внесок мігрантів у життя суспільства;

-  розглянути питання щодо організації навчальних програм для посадових осіб правоохоронних та судових органів стосовно законодавства у сфері злочинів на ґрунті ненависті та його практичного застосування;

-  забезпечувати збір і надійне збереження інформації та статистики щодо злочинів, вчинених на ґрунті ненависті. Періодично передавати таку інформацію до Бюро ОБСЄ з демократичних інститутів та прав людини, робити цю інформацію доступною для широкого загалу.

-  вивчити можливість щодо запровадження відповідних органів, відповідальних за підтримку толерантності та боротьбу із расизмом, ксенофобією та дискримінацією (п. 1).

У 2004 р. Рішенням Постійної ради ОБСЄ PC.DEС/607 Україна також заохочується до створення правової системи, яка має забезпечувати безпечне середовище, вільне від антисемітського переслідування, насильства або дискримінації. Для досягнення цієї мети Україні рекомендовано:

-  сприяти реалізації освітніх програм, спрямованих на протидію антисемітизму;

-  сприяти збереженню пам’яті про трагедію Холокосту, а також поважного ставлення до усіх етнічних та релігійних груп;

-  боротися із злочинами, вчинюваними на ґрунті ненависті, які можуть бути спровокованими расистською, ксенофобською та антисемітською пропагандою у засобах масової інформації та в Інтернеті (п. 1).

Одним із останніх ратифікованих Україною міжнародних документів у галузі протидії расизму та ксенофобії є Додатковий протокол (2003 р.) до Конвенції Ради Європи про кіберзлочинність, який стосується криміналізації дій расистського та ксенофобського характеру, вчинених через комп’ютерні системи.

Протоколом вводиться поняття „расистський та ксенофобський матеріал”, під яким розуміється будь-який письмовий матеріал, будь-яке  зображення чи  будь-яке інше представлення ідей або теорій, які захищають, сприяють або підбурюють до ненависті, дискримінації  чи  насильства  проти будь-якої  особи  або  групи осіб за ознаками раси, кольору шкіри, національного  або  етнічного  походження, а також віросповідання, якщо вони використовуються як привід для будь-якої з цих дій (ст. 2).

Згідно своїх зобов’язань, Україна має визнати у національному законодавстві злочинами, у разі умисного вчинення без права на це,  такі дії:

-  розповсюдження або іншим чином надання громадськості доступу через  комп’ютерні системи  до  расистського  та  ксенофобського матеріалу;

-  погроза, зроблена через комп’ютерну систему, вчинення тяжкого злочину, визначеного в національному законодавстві, проти осіб з причини їх належності до групи, яка відрізняється за ознаками раси, кольору шкіри, національним або етнічним походженням, а також віросповіданням, якщо вони використовуються як привід для  будь-якої з цих  дій; або групи осіб, яка відрізняється за будь-якою з цих характеристик;

-  публічна образа через комп’ютерну систему осіб з причини їх належності до  групи, яка відрізняється за ознаками раси, кольору шкіри, національним  або  етнічним походженням, а також віросповіданням, якщо вони використовуються як привід для будь-якої з цих дій; або групи осіб, яка відрізняється за будь-якою з цих характеристик;

-  розповсюдження або іншим чином надання громадськості доступу через комп’ютерні системи до матеріалу, який заперечує, значно мінімізує,  схвалює  або виправдовує дії, які є геноцидом або злочинами проти людства, як це визначено в міжнародному праві (ст.ст. 3-6).

Окрім законодавчо-правових аспектів протидії розповсюдження расизму за допомогою Інтернету, Україні належить виконувати Рішення Постійної ради ОБСЄ PC.DEC/633 (2004 р.), які, зокрема, передбачають:

-  розслідування випадків насильства та загрози його застосування, мотивованих расистськими, ксенофобськими і антисемітськими забобонами, розповсюджуваними через Інтернет (п. 2);

-  забезпечення професійної підготовки працівників правоохоронних органів і прокурорів з питань злочинів, мотивованих расистськими забобонами, розповсюджуваними через Інтернет (п. 3);

-  вивчення ефективності законів, що регулюють зміст Інтернету, з точки зору їх впливу на кількість злочинів, вчинюваних на ґрунті расизму, ксенофобії та антисемітизму (п. 5);

-  заохочення та підтримку аналітично суворих досліджень, що стосуються можливого зв’язку між расистськими висловлюваннями в Інтернеті та злочинністю, мотивованою расистськими, ксенофобськими і антисемітськими забобонами (п. 6).

 

Про необхідність подальшої уваги держави  стосовно „зв’язку між пропагандою расизму, ксенофобії та антисемітизму в Інтернеті та злочинами, що вчиняються на ґрунті ненависті”, було ще раз наголошено у п. 4 Рішення Ради міністрів країн-членів ОБСЄ №12/04 (2004 р.)

Викладені норми та зобов’язання певною мірою реалізовано у положеннях національного законодавства, серед яких вказати, перш за усе, наступні:

Конституція України

Стаття 24 Конституції України гарантує громадянам право на захист від дискримінації за ознаками «раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового статусу, місця проживання, за мовними та іншими ознаками».

Стаття 26 Конституції України гарантує іноземцям та особам без громадянства, «котрі перебувають в Україні на законних підставах» такі ж права та свободи, як і громадянам України.

Стаття 35 визнає право кожного на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно здійснювати  одноособово чи колективно ритуальні обряди і релігійні культи, а також вести релігійну діяльність.

Стаття 37 забороняє утворення і діяльність політичних партій та громадських організацій, програмні цілі або дії яких спрямовані на розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі.

Закон України “Про свободу совісті та релігійні організації” (1993 р.)

Стаття 4 встановлює рівність усіх громадян України в усіх галузях  економічного, політичного,  соціального  і культурного життя  незалежно  від  їх ставлення до релігії. Будь-яке пряме чи непряме обмеження прав, встановлення прямих чи  непрямих переваг громадян залежно від їх ставлення до релігії, так  само як і розпалювання пов’язаної з цим ворожнечі й ненависті чи ображання почуттів громадян, тягнуть за собою відповідальність, встановлену законом.

Закон України „Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні” (1992 р.)

Друковані засоби масової інформації в Україні, згідно ст. 3 Закону, не можуть бути використані для пропаганди війни, насильства та жорстокості, розпалювання расової, національної, релігійної ворожнечі.

Закон України „Про інформацію” (1992 р.)

До  конфіденційної  інформації не можуть бути віднесені відомості:

-  про соціально-демографічні показники, стан правопорядку, освіти і культури населення;

-  стосовно стану справ із правами і свободами людини і громадянина, а також фактів їх порушень;

-  незаконні дії органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових та службових осіб (ст. 30).

Забороняється вилучення друкованих видань, експонатів, інформаційних  банків, документів із архівних, бібліотечних, музейних фондів та знищення  їх  з  ідеологічних  чи політичних міркувань (ст. 45).

Інформація не може бути використана для пропаганди насильства, жорстокості, розпалювання расової, національної, релігійної ворожнечі, вчинення терористичних актів, посягання  на права і свободи людини (ст. 46).

Закон України „Про правовий статус іноземців” (2001 р.)

Згідно статті 2 Закону, іноземці мають ті ж права і свободи та виконують ті ж обов’язки, що і громадяни України, якщо інше не передбачено Конституцією, цим та іншими законами України, а також міжнародними договорами України. Іноземці є рівними перед законом незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, мови, ставлення до релігії, роду і характеру занять, інших обставин. Здійснення іноземцями своїх прав і свобод не повинно завдавати шкоди національним інтересам України, правам, свободам і законним інтересам її громадян та інших осіб, які проживають в Україні.

Стаття 17 забороняє розпалювання релігійної ворожнечі та ненависті, а також образу почуттів громадян України та іноземців у зв’язку з їх релігійними переконаннями.

 

4. Етнофобія в українському суспільстві: оцінки експертів та жертв.

 

Прямим наслідком масштабних переміщень мігрантів - відповідно до  потреб економік, що швидко розвиваються, за політичними, соціальними та іншими мотивами, - є зростаюча етно-культурна та етно-конфесійна розмаїтість соціумів. Зворотним боком етнічної ерозії локальних соціумів стає виникаюча напруга між місцевим населенням і мігрантами, багато хто з яких за етнічними, расовими, конфесійними, соціальними, культурними параметрами істотно відрізняються від "аборигенів". Ці напруги, що фіксуються в усьому світі, стають потенційно небезпечними і для України. Не останню роль тут відіграє і відома залежність від найближчого сусіда - багатонаціональної Росії, в історії якої можна знайти не тільки позитивні аспекти міжетнічних взаємодій. Тенденції розвитку подій у наших країнах досить схожі.

Так, наприклад, результати тривалого соціологічного моніторингу, що проводився Всеросійським центром дослідження громадської думки (ВЦДГД) (1990-2003 рр.), показують, що негативне ставлення до чеченців фіксується у більш 50% росіян, до азербайджанців - від 30 до 48% (у різні роки), до вірменів і грузинів - від 27 до 45%, до народів Середньої Азії - від 20 до 22 %, до естонців і євреїв - від 13 до 17%, до татар і башкир - від 12 до 15%. При цьому загальні показники ксенофобії перевищували 65% у таких соціальних групах як робітники, службовці, пенсіонери і молодь. У цілому ж спостерігалося її послідовне зростання за час проведення моніторингу[13].

Для того, щоб вивчити існуючі форми, масштаби, причини ксенофобних, зокрема  етнофобних, настроїв в Україні Харківським інститутом соціальних досліджень (ХІСД) у період червень-серпень 2008 року була проведена серія якісних досліджень, у ході яких були опитані представники національних меншин (2 фокус-групи), співробітники органів внутрішніх справ (3 фокус-групи), представники громадськості (органів влади, ЗМІ, НПО, творчої інтелігенції) (2 фокус-групи), а також жертви дій, заснованих на етнофобних настроях (15 інтерв’ю). Нижче наводяться результати, отримані у ході аналізу даних. 

 

4.1 Причини ксенофобії.

 

Класичним прикладом причини ксенофобних настроїв, що характеризують саму природу цього явища, є той факт, що незнання породжує страх або як мінімум перекручене уявлення. 

 

«Хіба можна любити те, що ми не знаємо? Хіба можна любити те, що інстинктивно сприймаємо, як негативне? От у мене є такий приклад. Сидимо ми з колегою на роботі, п’ята година вечора, копаємося в Інтернеті. Я йому говорю «Олексійович, іди подивися, де я народився». Заходжу через Google на сайт супутникового фото та показую мою країну. Потім моє місто. Отож цей чоловік 55-ти років запитав з подивом «А у вас там ще й будинки є?». Він думав, що ми живемо в хатинах.

З матеріалів фокус-групи з представниками нацменшин. 

 

Подібні приклади демонструють типові уявлення українців про іноземців, особливо з тих країн, про які інформація просочується до нас украй скудно. Знання та досвід спілкування, навпаки, породжують  інформованість і впевненість у безпеці.

 

«Нас не знають, нашу культуру не знають, спосіб нашого життя не знають. Про нас думають стереотипно, по кліше. От ви скажіть звичайному українцю «Пакистан», і ви отримаєте тільки негативні відгуки про країну. Тому, що в ЗМІ ви нічого гарного, позитивного про Пакистан не знайдете. А Африка? Воюють, СНІД, убогість, бананів багато, звірі... Я помітив, що ті українці, які побували за кордоном, вони більш відкриті, більш легко йдуть на контакт з іноземцями. А ті місцеві, які з України нікуди не виїжджали, які особливо приїхали з глибокої провінції, от ці небезпечні».

З матеріалів фокус-групи з представниками нацменшин. 

 

Чи не найпоширенішою думкою про причини ксенофобії є те, що її породжує соціально-економічні ситуація, і насамперед стан ринку праці та рух робочої сили на ньому. 

 

«В основі ксенофобії лежать, насамперед, соціально-економічні фактори. Частина місцевих жителів обвинувачують приїжджих у тому, що вони забирають їхню роботу...»

 

«... потрібно ще враховувати економічний фактор, коли безробітні або погано зайняті громадяни країни розцінюють іноземних робітників, як конкурентів на ринку праці...»

 

«Однією з причин ксенофобії є думка про те, що іноземець забере робоче місце або буде отримувати більше, ніж місцевий мешканець. Расизм є скрізь - в Америці, Канаді, Франції - але потрібен закон, який би чітко обумовлював, що можна іноземцю, а що не можна. При цьому соціально-економічна ситуація в країні повинна бути позитивною та стабільною, тоді і громадяни не будуть настільки агресивні...» 

З інтерв’ю з жертвами ксенофобних настроїв

 

На думку більшості опитаних іноземців, українці бояться, що наплив мігрантів, у тому числі й нелегальних, призведе до підвищення конкуренції на ринку праці. Хоча сучасна ситуація поки цього не підтверджує. За відгуками як українців, так і самих іноземців останні в основному зайняті в сферах праці, що не користуються особливим попитом у місцевого населення. Це некваліфіковані робітники на будівництвах, реалізатори на ринках, підсобні робітники у торгівельних мережах.

Окреме місце в оцінках причин ксенофобії займає політичний фактор. Причому, його пояснення мають як зовнішнє, так і внутрішнє походження. Як ні сумно це визнавати, але у свідомості людей усе більше закріплюється уявлення, що зовнішній негативний вплив на ріст расистських і ксенофобних настроїв в Україні в основному мають подібні тенденції в Росії.

 

«Як тільки в Росії почалися активні дії правих організацій, в Україні заворушилися їхні наслідувачі та послідовники...» 

 

«...у нас повторюється ситуація з Москвою, де праві організації фінансуються та підтримуються політичними силами з метою обмеження доступу іноземних громадян в країну. Я знаю, що в Петербурзі є така партія,  яка відкрито заявляє про такі цілі свого існування...» 

 

«Отут ще й Росія може бути в цьому зацікавлена. Якщо Україну скомпрометувати в газах Євросоюзу, то тоді їй не «світить» членство в європейських альянсах. Куди Україні подітися? Знову дружити з Росією»

З інтерв’ю з жертвами ксенофобних настроїв

 

При цьому переважна більшість опитаних у ході дослідження вбачають зацікавленість деяких політичних сил у розпаленні міжнаціональної ворожнечі, причому в насильницькій формі, і в самій Україні. 

 

«Говорячи про організовану расистську агресію, я думаю, що їх хтось фінансує. Причому їх фінансують ті політичні партії, які проти вступу України в НАТО та інтеграції в Європу. Адже, якщо будуть тривати вбивства на расовому ґрунті, то там можуть подумати, що Україна ще не готова до євроінтеграції...»

З інтерв’ю з жертвами ксенофобних настроїв

 

На думку респондентів, певну роль у процесі росту ксенофобних настроїв зіграли так само відомі події 2004 року, названі Помаранчевою революцією. На хвилі росту громадської самосвідомості та патріотичних почуттів безкарними відчули себе організації правого та націоналістичного толку. Саме в цей період починається експансія правонаціоналістичних ідей з заходу країни в центр і на схід, і особливо в столицю.

Немаловажним фактором підігрівання расової дискримінації, якщо не в прямому, то в опосередкованому контексті, є офіційне визнання небезпеки сформованої ситуації представниками державних органів влади, а точніше його відсутність. Головним кроком на шляху вирішення проблеми злочинів на ґрунті ненависті та расової дискримінації є її визнання, але українські посадові особи поки ще не бажають визнати існування расової дискримінації в Україні. І у цьому опитані респонденти теж знаходять свої причини.

 

«Я думаю, що офіційна влада не хоче визнавати випадки з нападом та вбивствами іноземців в Україні заснованими на расовому ґрунті через небажання погано виглядати в очах світової громадськості. Тобто, якщо в Україні є расизм, то її ще рано приймати в європейську родину. Вони не хочуть офіційного розголосу, намагаються показати, що із цим у країні все нормально, іноземцям боятися нічого, вони захищені»

 

«...влада не хоче брати на себе відповідальність, адже всім зрозуміло, що організовані угрупування - це похідне від політичних процесів, а не побутовий расизм. Расистські організації кимсь фінансуються та підтримуються. І влада буде виглядати не кращим чином, якщо зізнається у своїй неефективності в боротьбі з ними...»

З інтерв’ю з жертвами ксенофобних настроїв

 

Причиною, що одностайно називають як іноземці, так і українці на сьогодні є проблема з освітою та рівнем загальної культури в нашому суспільстві. Роль родини, школи, системи середньо-спеціальної та вищої освіти в процесі морального виховання сучасної молоді вкрай незадовільна.

 

«Раніше в Радянському Союзі для молоді було багато клубів, секцій, кружків, де вони могли себе зайняти. Крім того, за моральним вихованням молоді стежила держава. А сьогодні вони надані самі собі. Йому хочеться розважитися, він іде в Інтернет-кафе, заходить на сайти тих же екстремістських організацій і йому здається, що це не поганий спосіб розважитися - побити африканця. Заодно можна врятувати Україну від засилля чужинців, як пишуть на цих сайтах» 

З матеріалів фокус-групи з представниками нацменшин. 

 

«Сьогодні немає такого, як було раніше -  обов’язково технікум закінчити, або який інший заклад. Сьогодні якось в інститут потрапив, от і добре, учися там. Не потрапив - іди десь працювати, сам піклуйся про себе. Стара система, де велика увага приділялася моральним цінностям і ідеології, розвалилася, а в новій системі всім на всіх і все наплювати, крім грошей... Плюс компанія друзів або просто «однодумців» може наставити на «правильні» думки»

  З матеріалів фокус-групи з представниками органів внутрішніх справ 

 

Визнаючи недоліки та догматичність виховання минулих років, респонденти вказують на її головний позитивний ефект – залучення молоді в соціально та індивідуально корисні форми дозвілля. Сьогодні ж молодь, особливо зі слабко забезпечених верств населення, надана сама собі. Ледарство та бажання розважитися приводить до того, що деякі її представники попадають під вплив расистських та націоналістичних організацій. 

 

«Якщо зайти на сайт російських скінхедів, то там можна знайти ролики, на яких показано, як у школах відкрито пропагуються праві ідеї. Дітям вселяють подібні думки, а із цих дітей потім виростають бойовики»

З матеріалів фокус-групи з представниками нацменшин. 

 

Дослідження показують, що відносно поведінки іноземців, які розглядаються як чужинці, існує політика подвійних стандартів, деякою мірою властива населенню України. До «своїх» вимоги занижені, навіть якщо вони і порушують громадський порядок або норми моралі, то на це дивляться крізь пальці. Але от якщо таку ж провину зробить людина з іншим кольором шкіри, то вона ризикує викликати на себе осуд оточення.

 

«У випадку, якщо іноземець поведе себе хоч найменшим чином не відповідно до норм, йому відразу на це буде вказано, хоча така ж поведінка місцевих хлопців практично завжди буде як мінімум зігнорована або взагалі виправдана»

З інтерв’ю з жертвами ксенофобних настроїв

 

Не останню роль відіграє стереотипізація свідомості, яку у чималому ступені формують засоби масової інформації. 

 

«Існують стійкі стереотипи, які тільки підігрівають ситуацію. Наприклад, прийнято вважати, що африканці - наркомани, цигани - злодії та т.п.»

З матеріалів фокус-групи з представниками нацменшин. 

 

Взагалі ЗМІ приділяється респондентами далеко не найкраще місце в процесі зростання ксенофобних тенденцій в Україні. З погляду опитаних, про іноземців у пресі та на телебаченні можна почути або погане, або взагалі нічого.

 

«ЗМІ грають велику, і, на жаль, скоріш негативну роль. Їм потрібно більше розповідати про іноземців, знайомити українців з їхньою культурою. А там все навпаки. Навіть якщо ми й намагаємося щось розповісти, потім усі перекручують. Я багато разів давав інтерв’ю на телебаченні. І жодного разу не бачив, щоб зміст моїх слів був переданий правильно, без перекручувань...»

З інтерв’ю заступника голови афганської громади

 

Показовий приклад того, як в українських ЗМІ підтримують стереотипи та нав’язують шаблони мислення, один з опитаних іноземців знаходить у коментарях щодо останньої президентської кампанії в США.

 

«... у них говорилося: «сенатор Маккейн та чорношкірий кандидат у президенти Обама». З одного боку, нічого страшного, просто додаткова інформація слухачу про кандидата в президенти. Але з іншого боку, виходить, що у відношенні Маккейна інформацію, що він білий, не дають, а у відношенні Обами аудиторію чомусь така інформація повинна зацікавити» 

З інтерв’ю з жертвами ксенофобних настроїв

 

Таким чином, резюмуючи вищесказане, можна виділити такі причини ксенофобних настроїв в сучасній Україні:

·  слабка інтеграція іноземців у місцеві громади, що спричиняє побоювання та ізоляцію з боку корінного населення;

·  міф про можливе захоплення робочих місць і наступний ріст конкуренції на ринку праці;

·  політичний фактор (вплив із-за кордону та внутрішні політичні ігри);

·  відсутність чіткої державної позиції відносно визнання факту існування ксенофобних та расистських настроїв, що переростають в організовані форми насильницьких дій;

·  загальне падіння рівня культури та утворення на тлі росту негативної стереотипізації свідомості основної маси населення країни;

·  пасивна, а найчастіше, і негативна роль ЗМІ в процесі формування громадської думки відносно іноземних громадян, що перебувають на території України.

 

4.2 Форми ксенофобії.

 

Говорячи про форми прояву ксенофобії та етнофобії зокрема, потрібно вказати на три рівні їхнього існування. Це ментальний (на рівні свідомості), вербальний (у висловлюваннях), а також поведінковий (конкретні дії). Це важливе зауваження, тому що наступні дані показують, що у свідомості мас людей існує уявлення, що расизм - це коли іноземців або представників не «титульної» нації б’ють або відкрито ображають. Якщо ж у звичайній розмові сусідок або приятелів за келихом пива звучать фрази типу «понаїхали чорні», «тільки з дерева злізли, а вже вчать життю» і т.п., то ксенофобією це  не вважається. Мало хто замислюється, що це вже перші кроки до реальних дій. 

Як підтвердження, дослідження показало, що найпоширенішим видом прояву расизму та ксенофобії є вербальні образи. Вони настільки міцно ввійшли в повсякденне спілкування жителів України, що вони їх не ідентифікують, як такі, а самі іноземці вже не сприймають їх як девіацію.

 

«...ну, можуть сказати «чорний», «мавпа», але я на це вже не реагую. Адже не б’ють...»

З інтерв’ю з жертвою ксенофобних настроїв

 

«...на базарі я купувала продукти, за сусіднім лотком стояв продавець однієї з кавказьких національностей. Молодий хлопець, що проходив мимо вибухнув серію невтішних коментарів в його адресу типу «понаїхала одна чорність». Мені було дуже неприємно, я відразу примірила цю ситуацію на собі»

Уродженка Афганістану, громадянка України

 

Респонденти відзначають той факт, що така словесна агресія підкріплюється почуттям безкарності та впевненості у тому, що ті, на кого вона спрямована, більш нижчого сорту, чим білі люди.

«Часто буває, іде п’яний, бачить африканця та кричить йому « агов, брат, іди сюди». Він не може собі дозволити зробити так відносно людини з таким же кольором шкіри, але відносно іноземця він вважає це нормальним. Він вважає, що іноземець беззахисний, що з ним можна зробити все, що завгодно» 

З інтерв’ю з жертвами ксенофобних настроїв

 

Другим з явних видів порушень прав людини на расовому ґрунті стали фізичні розправи. Практично у всіх опитаних є або власний досвід, або вони знають про такі випадки зі своїми знайомими або друзями.

 

«Півтора роки тому в Дніпропетровську мене вдарили на вулиці молоді люди. Вони самі мені сказали, що вони націоналісти. Один з них сказав «що ти тут робиш, негр», а другий вдарив мене. А мого друга два роки тому в Харкові в метро теж вдарили без видимої причини.  Просто його запитали «навіщо ти сюди приїхав, а не залишився в себе на батьківщині». Ці люди були п’яні. Оточуючі люди по-різному реагують на такі факти. У Харкові одна жінка почала кричати та привертати увагу до того, що мого друга б’ють. А в Дніпропетровську всі мовчачи стояли або відверталися від того, що відбувалося»

З інтерв’ю з жертвами ксенофобних настроїв

 

Б’ють по-різному: можуть зовсім без пояснення причин, можуть спочатку сказати, що вони з приводу нього або неї думають, а потім вже б’ють. Хоча, по визнанню самих іноземців, жінок зачіпають украй рідко. Об’єктами вербального та фізичного впливу стають, насамперед, чоловіки.

 

«Чоловіки частіше, ніж жінки, попадаються на провокації та конфлікти. Стосовно жінок вони (люди, які проявляють агресію) більш тактовні, чи що. І якщо висловлюються якось, те все-таки не так відкрито, як відносно чоловіків»

З інтерв’ю з жертвами ксенофобних настроїв

 

Не є виключенням серед форм ксенофобії і дискримінація за расовою ознакою на робочому місці.

 

«Один з моїх колег спровокував конфлікт, мотивуючи своє невдоволення саме тим, що я є представником не слов’янської національності, не християнка і не маю права займати керівну посаду. Він відкрито в присутності членів колективу висловлювався таким чином: «понаїхали отут чурки неросійські». Колектив у цьому конфлікті опинився на моєму боці, тому цій людині довелося покинути нас»

Уродженка Афганістану, громадянка України

 

«У футбольній команді, де я граю, видавали дороге професійне екіпірування. У списку тих, хто повинен отримати форму, мого прізвища не виявилося. Після розгляду керівництва клубу та тренера, що відповідав за роздачу форми, я її отримав, але після цього випадку я півроку в основному складі не грав. І на тренуваннях мені говорив при всіх «ваша нація недисциплінована, працювати не вмієте, на всьому готовому жити хочете. Через таких як ви - вірменів, грузин, афганців - все так погано» 

Уродженець Афганістану, громадянин України

 

Одним з найпоширеніших прикладів дискримінації в Україні за національною ознакою є банальне квартирне питання. Точніше, питання аренди житла, яке для іноземця стає проблемним. Як тільки власники квартир довідаються, що потенційний квартиронаймач - іноземець, відразу як мінімум ціна злітає у два рази, а частіше взагалі лунає відмова. 

 

«Одним з найпоширеніших прикладів нерівного відношення до іноземців є те, що люди або організації, що надають послуги або продають товари, як тільки довідаються, що ти іноземець, відразу піднімають ціну на них»

 

«Дуже часто буває важко зняти квартиру. Прямо в оголошенні пишуть «іноземцям не турбувати». А буває, що в оголошенні пишуть «квартира 150 доларів», дзвониш, запитуєш, а вони чують, що іноземець, і говорять «250 доларів».

З інтерв’ю з жертвами ксенофобних настроїв

 

Окремо можна відзначити появу безліч сайтів, де розміщується расистська інформація і заклики до очищення українського суспільства від «чужорідних елементів». Вони розміщують не тільки тексти з закликами, але й відео матеріали з фіксуванням випадків насильства над іноземцями, а також керівництвом до дії з «очищення націй».

 

Болючіше за все всього сприймається дискримінація стосовно дітей. Сьогодні це відбувається на вулиці та у громадських місцях.

 

«Я була свідком випадку, коли в супермаркеті «Караван» у Харкові аніматори відганяли дітей-афганців та не пускали їх пограти разом з іншими дітьми. Їх приймали за дітей циганів» 

З інтерв’ю дружини іноземця, громадянки України

 

Не уникла цього ганебного явища навіть школа. Як розповіла в інтерв’ю громадянка України Юля, після того, як вона вирішила зв’язати своє життя з іноземцем, громадянином Судану, вона цілком відчула на собі та своїх дітях «любов» співгромадян до не таких, як вони самі.

 

«Хоча я сама корінна українка, але доля так розпорядилася, що я зв’язала своє життя з вихідцем з іншої країни. І от тепер я розумію, що таке расова ворожість. Спочатку я випробувала це на собі, коли на мене дивилися як на ненормальну, що я з «чорним» зв’язалася. Але з цим я ще нормально звиклася. Але особливо я відчула гіркоту за співвітчизників, коли з’явилися діти. Їм звичайно важче, чим дорослим. У школі вчителі рідко коли сприяють нормальній адаптації дітей з іншим кольором шкіри. Вчителі не тільки крізь пальці дивляться на дискримінацію дитини з боку інших дітей, але й самі дозволяють собі образи в їх адресу. Я сама була вчителем у школі і бачила, як це відбувається»

З інтерв’ю дружини іноземця, громадянки України

 

Біженець з Афганістану Хамід підкреслює, що боротися з такими випадками дуже складно. «У моєї землячки в Одесі був негативний досвід, коли вчителька в школі відкрито говорила «понаїхали тут чорні, жити нам заважають». Причому, це тривало якийсь час. В результаті дівчинка перевелася в іншу школу. Боротися було даремно, тому що у вчительки були міцні позиції, вона була з числа керівництва». 

У Черкаській області описаний випадок, коли батькам-ромам, які віддавали дітей у перший клас, пропонували їх сегрегацію від інших дітей. Мотивуючи поліпшеними умовами навчання (парти, комп’ютери) пропонувалося створення окремого класу тільки для дітей ромів.

Однак у більшості випадків расизм виявляється у контактах з органами внутрішніх справ*. У цих випадках майже всі неправомірні дії з боку держчиновників мають одну мету – матеріальний зиск. Як визнають самі іноземці, у більшості випадків порушень їхніх прав ті ж співробітники міліції керуються одним правилом: "на мисливця і звір біжить". Користуючись незнанням іноземцями мови, своїх законних прав і природним побоюванням співробітників у формі, міліціонери вимагають з них гроші. При цьому іноземці усього лише зручна мішень для подібних дій, більш зручна, тому що їх можна легко виділити в юрбі, часто вони гірше говорять українською або російською мовою і звичайно гірше, аніж місцеві жителі, розбираються у «специфіці» спілкування з міліцією. 

 

4.3 Масштаби ксенофобії.

 

Дані офіційної статистики, наведені вище в цьому звіті, підтверджуються результатами вивчення суб’єктивних оцінок динаміки та поширеності проявів ксенофобії в Україні. Так, учасники дослідження визнали наявність зростання расистських настроїв за останні 3-4 роки. Правда, всі опитані в Харкові, наприклад, визнають, що така негативна динаміка забезпечується, насамперед, подіями в Києві, що останнім часом почастішали. До подібних оцінок людей наштовхує явний сплеск саме випадків фізичних розправ. На їхньому тлі просто вербальні «зауваження» уже не здаються чимсь ненормальним.

 «У Харкові це (ксенофобія та расизм) не дуже поширено. Я бував і в Москві, і у Києві, так там усе гірше в цьому розумінні. Там є і націоналісти, і фашисти. А в Харкові я максимум піддавався словесним образам на вулиці або в громадському транспорті, типу «чорний» і т.п.»

З інтерв’ю з вихідцем з Афганістану 

У самому Харкові, визнаному студентському центрі країни, корінне населення вже давно живе пліч-о-пліч з представниками різних національностей з Азії, Близького Сходу, Африки та Кавказу. Таке тривале співіснування дає позитивні результати, що підтверджують відгуки іноземних громадян.

«Мені здається, що останнім часом ситуація мало чим змінилася і може характеризуватися скоріше як позитивна. Принаймні, у Харкові. А от у Києві гірше. Там діють якісь націоналістичні групи, які поводяться агресивно стосовно іноземців»

Студент Харківського національного університету ім. В.Н.Каразіна, громадянин Ефіопії

Крім того, існуюча взаємодія земляцтв з однієї сторони і міських органів виконавчої влади та ОВС з іншої так само сприяє ефективному протистоянню з виникаючими расистськими тенденціями.

 

«...біля двох років тому ми довідалися про те, що на центральній площі і на Олексіївці в районі студентських гуртожитків стали збиратися бритоголові. Причому вони не просто так збиралися, а влаштовували розправи над іноземцями, публічні ходи. Однак глави земляцтв разом з міською адміністрацією та правоохоронними органами взялися за цю ситуацію і сьогодні діяльність бритоголових зійшла в Харкові практично на ні»

З інтерв’ю зі співробітником харківської громадської організації

 

«Три роки тому в Харкові з’явилося угрупування скінхедів, і це почало мусуватися в ЗМІ та на рівні побутових пересудів. А от сьогодні їх практично не видно. Так що тенденції скоріше втішливі, принаймні, у Харкові»

З інтерв’ю з жертвами ксенофобних настроїв

 

Однак всі ці позитивні моменти не дають повної картини ситуації. Хоча в Харкові і не часто спостерігаються крайні форми расизму, саме явище тліє в загальному казані міжнаціональних претензій та обвинувачень, які добре видні на побутовому рівні. Серед звичайних громадян падає рівень толерантності стосовно вихідців з інших країн та континентів. Деякі респонденти вбачають зв’язок між активізацією угрупувань правого толку та ростом так названої побутової ксенофобії. З їхнього погляду, ЗМІ влаштовує PR для цих організацій внаслідок чого люди починають звертати на це увагу, починають замислюватися та обирати свою громадську позицію. Тим самим більш активно проявляти свої симпатії або антипатії до іноземців. 

Гірше всього ситуація складається, як вже було замічено вище, у столиці. За останні кілька місяців Київ буквально вибухнув випадками насильства та вбивств іноземців.

 

«Ситуація різко загострилася після цих чотирьох вбивств, які відбулися в Києві. Якщо раніше були напади, то до смертельних випадків не доходило, а тепер стає все гірше і гірше. У січні 2008 року була вбита перша людина з Конго, потім із Сьєрра-Леоне, Бангладешу, Нігерії і знову Конго. Чотири вбивства за шість місяців - це дуже багато. Взагалі і раніше були випадки упередженого відношення, могли обізвати, може навіть побитися, але вони не носили систематичного характеру. Зараз же почали вбивати, причому все це носить організований, може навіть спланований характер».

 

«Тільки в липні було чотири випадки нападу на афганців. Біля Республіканського стадіону, на Троєщині, масив Райдужний. І ввечері нападають, і рано вранці. Зараз один хлопець лежить у лікарні на лікуванні. Торік усе було більш-менш спокійно, це ось цього року раптом різко почастішали такі випадки». 

З матеріалів фокус-групи із представниками нацменшин 

 

Респонденти поряд з підвищенням частоти випадків насильства відзначають їхню систематику та організований характер.

 

«Раніше якщо і були напади на іноземців, то вони в основному були  присвячені дню народження Гітлера. А сьогодні напади, побиття та вбивства відбуваються постійно...» 

 

«Три-чотири роки тому цих молодих хлопців було видно за специфічною формою, вони групами ходили в основному по центру міста, могли словами образити, але до фізичного насильства прибігали вкрай рідко. А сьогодні багато хто з них форму зняли, одягаються цілком звичайно, але їхня увага переключилася вже на конкретні райони проживання іноземців. Вони чергують у студмістечках, за місцем проживання іноземців. Мені мої сусіди у дворі говорили, щоб я побоювався таких людей, вони вже почали наводити довідки про те, хто з чорношкірих проживає у дворі».

З матеріалів фокус-групи із представниками нацменшин 

 

Поряд з фізичним впливом, у Києві іноземці страждають і від постійного психологічного тиску. 

 

«Практично щодня проявляється ксенофобія в словесній або схованій формі. Щодня люди в Києві, зустрічаючись із іноземцем, показують на нього пальцем, обзивають «чорними» і «мавпами». Люди з Африки як і раніше екзотика для українців. Нас усіляко виділяють і відокремлюють»

«Я вже настільки втомилася від постійного нездорового інтересу стосовно мене, що ледве стримуюся не нагрубити дітям, коли вони в метро або на вулицях підбігають, щоб поторкати мене, адже я чорна, не така як вони... Мені здається, що деякі люди стають терористами не просто тому, що їм це подобатися, а тому, що в них немає іншого виходу, вони просто не в змозі терпіти далі...»

З матеріалів фокус-групи із представниками нацменшин 

 

Наразі в Україні немає точних статистичних даних про кількість вчинених злочинів на расовому ґрунті. Тому сьогодні є можливість тільки відслідковувати відчуття та думки людей стосовно стану цієї проблеми. Опитування показують, що в Україні йде процес поступового, а в деяких регіонах і галопуючого, поширення ксенофобних настроїв. Для того, щоб мати змогу визначати об’єктивні масштаби цієї проблеми, важливо проводити моніторинг та вести точні записи усіх випадків злочинності на ґрунті расизму по всій Україні. Потім з цією інформацією треба виходити до урядових та неурядових організацій, установ та департаментів, широкої громадськості для розробки спільних стратегічних кроків щодо подолання проблеми.

 

4.4 Сучасні практики роботи міліції у контексті проявів етнофобії 

 

 Чи є міліція в Україні сьогодні тим середовищем, де процвітають етнофобія та расизм? І наскільки вона ефективна в боротьбі з цими явищами? Ці питання виникають щоразу після спілкування практично з усіма іноземцями в Україні. Співробітники ОВС лідирують у їхніх відгуках серед всіх інших структур і організацій як найбільші порушники прав. На жаль, ґрунт для таких думок готовлять самі міліціонери, причому починаючи з найвищого рівня. Широко освітлені в пресі й правозахисних джерелах випадки висловлювань високопоставлених міліцейських чиновників викликають як мінімум здивування. Чого коштує тільки приклад виступу головного столичного міліціонера Віталія Яреми 14 липня 2008 року, що закінчується закликом: «Якщо ви побачите на автомобільних стоянках біля великих магазинів осіб, зовнішністю схожих на кавказців, негайно повідомляєте за номером 02»[14]. На жаль, подібні сентенції стають скоріше нормою в керівництві української міліції. Навіть міністр внутрішніх справ Юрій Луценко дозволив собі нетолерантні висловлювання в адресу іноземців, коли 15 липня на засіданні колегії Головного управління МВС м. Києва, на якому були підведені підсумки роботи столичної міліції в першій половині 2008 року, у черговий раз виступив з мігрантофобськими заявами, які цілком можуть бути розцінені як ксенофобські. 

З метою визначення причин та факторів, що обумовлюються нетолерантною поведінкою співробітників міліції стосовно іноземців, була застосована методика, що використовує шкалу соціальної дистанції Богардуса. Основною гіпотезою виступало припущення, що серед співробітників міліції більшою мірою, чим серед широких верств населення, поширені ксенофобні настрої. Для перевірки гіпотези було проведено невелике пілотажне опитування, у якому взяли участь 208 працівників міліції, у числі яких були як вже працюючі в практичних органах (ППС, дільничні, карний розшук, слідчі), так і майбутні міліціонери (курсанти одного з вузів МВС).

У таблиці 1 наведені дані, які демонструють упорядковані індекси національної дистанційованості (ІНД) - середній бал за семибальною шкалою соціальної дистанції по відношенню до представників кожної з національностей.

Числове значення індексу національної дистанційованості (ІНД) та інтегрального індексу національної дистанційованості (ІІНД) за характером відповідей дозволяє інтерпретувати величину дистанційованості як передумову формування певного рівня національної толерантності, а саме: ідентичність-толерантність-обособленість-ізольованість-ксенофобія:

•  Національна ідентичність. При вимірі відносини до якої-небудь конкретної національності значення індексу національної дистанції менше 2,5 балів, що свідчить про готовність вступати з представниками цієї національності в родинні або близькі дружні відносини, деякою мірою можуть виступати показником національної ідентичності.

•  Відкритість (толерантність). Середнє значення інтегрального індексу національної дистанційованості (ІІНД) менше 4 балів означає той або інший ступінь відкритості до безпосередніх контактів (сімейних, дружніх, сусідських, виробничих) і може розцінюватися як показник певного рівня толерантності. У парадигмі соціальної дистанційованості це значення інтерпретується як " свої".

•  Національна відособленість. Значення ІІНД від 4 до 5 балів свідчать про те, що люди тією чи іншою мірою схильні до національного відокремлення і стосовно більшості національностей займають наступну позицію — "нехай живуть в Україні, але мені б не хотілося вступати з ними в безпосередні контакти". Стосовно якої-небудь конкретної національності це значення може інтерпретуватися як відсутність толерантності і означати те, що представники цієї національності сприймаються як "не зовсім свої, але й не зовсім чужі".

•  Національна ізольованість. Значення ІІНД від 5 до 6 балів характеризують орієнтацію на ізольованість людей, які не бажають бачити представників інших національностей в якості громадян своєї країни, але не заперечують, щоб вони відвідували Україну як гості та туристи. Стосовно конкретних національностей це значення може інтерпретуватися як "досить чужі" і визначати схильність до ксенофобії (схована форма ксенофобії). Ця схована форма ксенофобії є свого роду проявом "толерантності" ксенофобів — "взагалі ж я не хочу з ними спілкуватися, але, добре вже, нехай приїжджають погостювати, якщо хочуть".

•  Ксенофобія. Значення ІІНД вище 6 балів характеризують поширеність відкритих ксенофобних установок. Відкрите небажання взагалі допускати у свою країну представників будь-якої національності, відображає сприйняття представників цієї національності як "зовсім чужих" і є показником відкритої ксенофобії.

Таблиця 1

Результати виміру рівня  національної дистанційованості співробітників міліції м. Харків по шкалі Богардуса

 

Результати показують наявність досить високого рівня психологічної відособленості співробітників міліції від більшості інших національностей. Цікаво те, що до числа національностей, з якими опитаним не хотілося б мати безпосереднього контакту, відносяться не тільки представники африканського та азіатського континентів, але й майже всі запропоновані для оцінки європейські народи (за винятком німців). У бесідах, проведених після опитувань, респонденти пояснили такий вибір незнанням людей цих національностей.

Ще одним фактом, що заслуговує уваги, стало те, що поряд з неприйняттям ряду національностей, практично всі опитані міліціонери негативно ставляться і до расистів. При тому, що переважна більшість респондентів досить точно уявляють собі, хто такі расисти. Проте, самих себе вони до таких не зараховували, навіть після того, як відмовляли в потенційному праві бути громадянами України ромам та чеченцям, відкрито називаючи їх злочинними націями. Подібне протиріччя в переконаннях можна пояснити тільки тим, що стереотипно расизм асоціюється із зовнішніми ознаками (голені голови, активні дії, акції, демонстрації, застосування фізичного насильства). Банальна «нелюбов» стосовно деяких націй або вербальні образи їх представників, як правило, не ідентифікується з ксенофобією та расизмом. 

Додатковий аналіз даних показав, що практично всі співробітники міліції згодні в якості своїх незаперечних співгромадян бачити тільки представників східнослов’янських етносів, які традиційно проживають на цій території. Ледве більше половини опитаних в якості  жителів України допустили б ще таких європейців, як чехи, словаки, німці, своїх сусідів молдаван та румун, а також представників кавказьких народностей - вірмен, грузин та азербайджанців. У числі «ізгоїв» виявилися араби, афганці, роми та чеченці.

У той же час основна гіпотеза про превалювання ксенофобних настроїв у міліцейському середовищі в порівнянні з населенням України в ході даного дослідження не підтвердилася. У таблиці 2 наводяться порівняльні дані моніторингу думки населення України та показників опитування співробітників міліції. 

Таблиця 2

Показники національної дистанційованості співробітників міліції

м. Харків (2008 рік) у розрізі даних загальнонаціонального моніторингу населення України (2000-2005 р.) за шкалою Богардуса*

* Дані загальнонаціонального моніторингу національної дистанційованості населення України (2000-2005 р.) по шкалі Богардуса наводяться за результатами щорічного моніторингу Інституту соціології НАН України (1992-2005 роки) [Національно-громадські ідентичності та толерантність. Досвід Росії та України у період трансформації / За редакцією Л.Дробіжевої, Є.Головахи. - К., Інститут соціології НАН України; Інститут соціології РАН, 2007. - 280 с.].

** В оригіналі таблиці наводяться дані по кожній національності окремо. Через те, що при опитуванні міліціонерів їх просили оцінити узагальнену категорію «представники слов’янських національностей (росіяни, українці, білоруси)», то тут наведені узагальнені дані по трьох національностях.

*** Дані опитування співробітників міліції. Опитано 208 чоловік. Вибірка не репрезентативна, опитування проводилося серед співробітників райвідділів, де проходили фокус-групи з проблеми ксенофобії та расизму в Україні, а також курсантів одного з вузів МВС. 

**** Інтегральний індекс національної дистанційованості (ІІНД) - усереднене значення стосовно всіх національностей за винятком українців, росіян та білорусів.

 

Тут однозначно видно, що на тлі загальнонаціональної картини рівень толерантності співробітників міліції трохи вищий.  Однак, на жаль, це ніяким чином не відображається на тому, які практики взаємовідносин склалися в українській міліції з представниками національних меншин.

Найчастіше іноземні громадяни дійсно схильні бачити в будь-якій незаконній дії або бездіяльності співробітника міліції ксенофобію або расизм. Але після численних бесід та аналізу фактів доводитися констатувати, що спонукальним фактором більшості протиправних дій міліціонерів відносно іноземців є бажання «заробити». От лише кілька цитат із загального потоку думок респондентів з цього приводу.

 

«Дії працівників міліції, митниці та прикордонників спрямовані на те, щоб збити гроші з лохів, тих, хто не знає закон, кого простіше обдурити. І тут ніякої ксенофобії. В  міліції працюють і вірмени, і євреї. І я більше, чим впевнений, що вони теж будуть зупиняти та «збивати» гроші. От я з одним розговорився, кого ти зупиняєш? А ось, тих, хто дивиться на вказівники у метрополітені. Місцеві жителі  вже і так знають куди йти. Тут основний мотив, що спонукає, все-таки корупційний...»

 

«Міліціонери не ненавидять іноземців. Навпаки, вони їх люблять у тому розумінні, що це окрема стаття доходу».

 

«У міліціонерів немає яскраво вираженої ворожості за національною ознакою, принаймні, вони її не показують. Вони, насамперед, націлені на отримання вигоди, основним їхнім бажанням при контактах з іноземцями є отримання грошей. Адже коли вони забирають іноземця у відділок, вони йому дозволяють подзвонити тільки туди, де він може дістати гроші. Іноземець там зовсім безпомічний, йому не надається ніяка підтримка та допомога. Його затримання розглядають як вигідний привід для торгівлі».

 

«Дуже важливо розуміти, що найчастіше в державних органах чиновнику однаково, хто ти по національності, їм важливо, що у тебе в кишені та що ти можеш йому дати. А іноземці часто цього не розуміють і приймають усі ці затягування та натяки як якесь особливе відношення. Корупція всіх зрівняла в цій країні».

З інтерв’ю з жертвами ксенофобних настроїв

 

У цьому випадку упереджене ставлення до представників меншин є не наслідком їхнього неприйняття, а скоріше того, що їх розглядають як важливу частину існуючих або потенційних корупційних схем. Супутнім моментом є незнання іноземцями як місцевих законів, так і своїх прав та обов’язків на території України. 

 

«...якщо співробітник міліції вирішить зв’язатися з громадянином України, то той ще може якось захиститися, він знає закони, у нього є зв’язки, а багато хто з іноземців не знають законів. Співробітники міліції це використовують. Якщо хтось до них попадає, то відразу відкривають кодекс та показують, от ця стаття, строк від 3 до 5 років, а там насправді штраф...»

З інтерв’ю з жертвами ксенофобних настроїв

 

При цьому варто визнати, що випадки, коли міліція порушує права іноземних громадян, мають явні ознаки так званої опосередкованої дискримінації, що проявляється в дії, що «ставить осіб однієї расової, національної чи етнічної належності в гіршу ситуацію порівняно з іншими особами»[15]. Ось кілька таких прикладів з вуст самих іноземців.

 

«Спочатку просять показати документи, потім, навіть якщо з документами все в порядку, говорять, що потрібно проїхати в дільницю, там складають протокол про те, що іноземець порушив громадський порядок. А багато іноземців, особливо, якщо недавно приїхали, не розуміють, що там написано та підписують. Тоді з них починають вимагати гроші...» 

«Двоє наших хлопців ішли по місту вночі, їх зупинив патруль, стали перевіряти документи. В одного нібито неправильно оформлені документи. Посадили в машину, довго возили по місту, а потім привезли в якийсь парк і буквально пограбували - забрали мобільні телефони, 300 грн. Вони подали за допомогою адвокатів заяву в прокуратуру. З прокуратури відповіли, що показання не чіткі, потрібно уточнити опис машини, як вона виглядає зовні, як зсередини. Хлопці тоді були налякані, не запам’ятали. Тоді в прокуратурі закрили справу».

З інтерв’ю з жертвами ксенофобних настроїв

 

Особлива ситуація складається у відносинах представників ромської національності з правоохоронними органами. Як вважають самі роми, представники їхньої національності є зручним об’єктом дискримінації і корупційних дій тому, що значна частина серед них безграмотні або малоосвічені, не знають своїх прав, уникають зіткнення з державною владою, і тому не будуть скаржитися, а зволіють відкупитися.

Служби, які більш ніж інші порушують права ромів - ППС і УІМ. Однак сприйняття ромів як злочинних націй властиво і іншим підрозділам, у тому числі начальницькому складу. І без того брутальність, яка має місце в діяльності міліції у спілкуванні з ромами, часто перетворюється в зневагу, приниження, образу. В інтерв’ю описаний випадок, коли людей, які йдуть у храм на поклоніння іконам, кілька разів зупиняв патруль на автомобілі та вимагав гроші. Тих, хто дав «мало», не відпускали, поки не дадуть потрібну суму.

Начальник міліції одного з районів у Черкаській області в розмові з представниками ромських громад відкрито заявляв, що «незважаючи на те, що я діда на війні втратив, я вважаю, що правильно  фашисти циганів знищували».

Є вже традиційною практика тотального або вибіркового затримання ромів у населеному пункті, доставка їх у райвідділ для наступного дактилоскопірування та фотографування. Іноді це проводиться із застосуванням спецпідрозділу «Беркут», у ряді випадків працівники міліції пропонують громаді самій виділити осіб на дактилоскопірування, посилаючись на наказ і те, що вони являються самі підневільними людьми. У кожному разі громада залишається в невіданні, з якою метою здійснюються ці дії і де надалі будуть використані їхні антропометричні дані.

У випадку гострого конфлікту між захисниками прав ромів і міліцією, були випадки, коли по надуманих приводах і розпорядженням судді сусіднього району проводилися обшуки в будинках активістів, що захищають права ромів. У ряді випадків обшуки проводилися значними силами міліції, за підтримкою спеціальних підрозділів, привозилися навіть свої поняті. Менш істотні обшуки найчастіше перетворюються у вимагання.

Постійний дискримінаційний тиск викликає серед ромів упереджене ставлення до будь-яких ситуацій. Так, наприклад конфлікти, що виникають на ринку, у ході торгівлі та пов’язані з демпінговими цінами на товар, які пропонують роми, багато хто з них також схильні розглядати, як наслідки упередженого відношення до них через їхню етнічну приналежність. Разом з тим, багато хто з ромів самі чітко відокремлюють себе від всіх інших. Для деяких з них існує чіткий розподіл «ром - не ром», що впливає на відношення до людини. У той же час інтерв’ю показали, що чим більш темний відтінок шкіри у рома, тим частіше він зіштовхується з неприязним відношенням.

Як одну з найважливіших проблем, з якою доводиться зіштовхуватися ромській громаді, виділяють корупцію. Сьогодні для багатьох працівників міліції є традиційним розуміння «це мій район, моя земля», відповідно, ті, хто хоче тут жити та працювати, повинні щось йому платити.

Катування та знущання, погрози, які усе ще мають значне поширення в міліції, стосовно ромів застосовуються без усяких застережень. Є рядовим явищем затримати та піддати багатогодинним допитам, побиттям, погрозам всю рідню підозрюваного за якою-небудь справою. Як мотив такої діяльності вказується помста «ВИ вчинили злочин проти НАС, тепер розплачуйтеся».

Частково це є наслідком неінтегрованості ромів у суспільну структуру, що приводить до того, що їх сприймають як окрему етнічну групу, що живе за своїми, тільки їм відомими правилам. Таке уявлення про ромів властиве не тільки працівникам міліції, а й населенню в цілому. Більшість українців нічого не знає про ромів, крім невеликого набору стереотипів (гадання, наркотики, пісні, злодійство). Крім того, в Україні (особливо в сільських районах) традиційно прийнято лякати дітей ромами (як, втім, і міліціонерами). Багато в чому це є причиною ворожості стосовно цього етносу, дотепер існує ситуація, коли за провину одного або двох ромів всій громаді вказують, що їхнє місце не тут.

У той же час слід зазначити, що існує частина суспільства, яка чинить опір інтеграції ромської культури. Так, у м. Кременчук в період проведення фестивалю ромської культури за одну ніч у місті були зірвані всі інформаційні плакати про цей захід.

Саме тому, у ході інтерв’ювання деякі роми, що отримали в радянський час освіту та зробили будь-яку кар’єру, з ностальгією  згадують той період історії, де в обстановці ідеологічного інтернаціоналізму було відсутнє навіть згадування, не говорячи про пригноблення їхньої національності.

Найгіршим ворогом національних меншин опитані роми вважають ЗМІ, які вибірково підходять до підбору інформації про них - практично ігноруючи їхню культуру, вірування, звичаї, досягнення, із задоволенням і підкресленням національності висвітлюють злочини.

Реакція на скарги в найвищі інстанції (президент, глава СБУ, МВС) завжди однакова - надсилається клерк (найчастіше той самий), що формально розбирає проблему, переважно спілкуючись з працівниками міліції, і виносить висновок, що факти, які вказувалися в скаргах, не підтвердилися.

Художній керівник циганського театру «Очі чорні» Людмила Карафєтова, відомого не тільки в Україні, але й у багатьох містах ближнього та дальнього зарубіжжя, згадує такий випадок: «Ми їхали з концерту в місто не переодягаючись, прямо в національних костюмах. Нас зупиняє «Кобра». Ми всі вийшли, хлопчики теж. Перевірили всю машину, нас усіх обмацали - це жах, просто принизливо. Я розумію, може з одного боку вони й праві, хочуть навести порядок, але які в них були підстави зупиняти саме нас, без обґрунтованих підозр, тільки за національною ознакою?».

На жаль, сьогодні в українській міліції не ведеться будь-якої цілеспрямованої роботи із взаємодії з ромською громадою, що могла б істотно змінити характер взаємодії, налагодити контакти, зняти напругу і можливо сприяла б не тільки більш відкритому діалогу, але і явилася б набагато більш діючим методом профілактики та розкриттю злочинів.

Втім, немає послідовно втілюваної програми взаємодії і з іншими національними громадами. Очевидно, тому респонденти не вірять в міліцію як діючий орган з захисту своїх прав.

 

«Якщо виникають якісь проблеми, то краще їх вирішувати своїми методами. Звертатися в міліцію - це однаково, що втратити час і тільки. Вони напишуть цілу папку паперів, образять, а вирішення проблеми не буде».

З інтерв’ю з жертвами ксенофобних настроїв

 

І це зовсім не тому, що міліція об’єктивно не може їм допомогти. У можливостях правоохоронних органів по боротьбі зі злочинністю багато хто з опитаних іноземців не сумніваються. От тільки застосувати свої здатності, на їхню думку, міліція не поспішає.

 

«Я в Україні живу вже 27 років, багато чого побачив і з впевненістю можу сказати, що якби міліція захотіла, то призвала б до порядку всіх цих расистів і націоналістів. У вас вміють знаходити та карати, але тільки при бажанні. Якщо волі до цього або наказу немає, то нічого і робитися не буде. А вони зараз у цьому не зацікавлені».

З інтерв’ю з жертвами ксенофобних настроїв

 

У тих же рідких випадках, коли міліція допомагає іноземцям, вони бачать просто збіг обставин, а не закономірність.

 

«Одним нашим землякам міліціонери дуже оперативно допомогли повернути гроші, які відібрали в них. Але це їм просто повезло, їм попалася гарна людина в погонах. На жаль,  такі випадки тільки виключення із правил». 

З інтерв’ю з жертвами ксенофобних настроїв

 

На питання, представники яких служб у ОВС частіше порушують права іноземців, респонденти однозначно назвали співробітників ППС. Крім них претензії пред’являються до оперативних працівників, слідчих та дільничних.

У перспективу відстояти свої права та покарати порушника в погонах респонденти теж не вірять. На питання, чи буде покараний працівник міліції, якщо він перевищив службові повноваження, переважна більшість відповіли негативно. 

Не менш важливою проблемою є інформаційна політика, що ведеться центрами громадських зв’язків МВС України (ЦГЗ). Найчастіше, вони дають етнічно пофарбовану інформацію про злочинців та злочинні угрупування, у тому випадку якщо вони належать до національних меншин. Багато хто з респондентів виділяють це як одну з найважливіших причин росту етнофобних настроїв у суспільстві. Таким чином, спрямована захищати права національних меншин, міліція сприяє тому, щоб на них навішувався ярлик «злочинців».

 

«...повідомляють, що піймали циганів, які вчинили злочин, особа кавказької національності когось пограбувала і т.п. А от московська міліція вже прийшла до того, що інформація подається нейтрально - злочин зробив громадянин Росії або іноземець, і все, немає етнічності. Злочин робить людина, а не нація».

З інтерв’ю з жертвами ксенофобних настроїв

 

Однією із серйозних перешкод на шляху боротьби з порушенням прав іноземців, зі слів опитаних, є той факт, що більшість співробітників міліції та інших державних органів вкрай погано ознайомлені з переліком документів, які є підставою знаходження іноземця на території України. Це знову ж часто стає приводом для незаконних дій.

 

«Коли зупиняють людину у якої є посвідчення біженця, яка не має тільки право голосувати, інше повністю рівне, але ніхто про це не знає, їм потрібно це доводити, і право на освіту, і медобслуговування, тим більш співробітникам ОВС. Що стосується медичних установ або освітньої сфери, то ти сама повинна піти в міграційну службу, вони тобі роздрукують виписку з закону, що підтверджує даний пункт, поставлять печатку, потім ти з цим ідеш назад і доводиш свою правоту. І однаково, в очах цих людей ти винуватий...»

З інтерв’ю з жертвами ксенофобних настроїв

 

Слід зазначити, що поряд з негативними моментами, респонденти відзначають і деякі позитивні зрушення в роботі міліції, нехай і в деякій перспективі. Як не дивно, ця перспектива пов’язана з горезвісними показниками, за які міліцію же і лають. Саме з тієї причини, що міліція, незважаючи на періодичні спроби відмовитися від показників розкриття злочинів як індикатора ефективності своєї роботи, усе ще працює по цьому принципу, відділи по боротьбі з расизмом та ксенофобією, що створюються, будуть змушені працювати на ті самі показники. Отже, випадки злочинів, які містять в собі ознаки расизму та ксенофобії повинні виявлятися та відкриватися справи згідно зі ст. 161 КК, більш активно повинна підключатися до цього процесу прокуратура. Сьогодні ж, незважаючи на те, що ст. 161 КК перебуває у компетенції прокуратури, її представники не входять у створену робочу групу з протидії расизму та ксенофобії і цей орган не виражає ніякої зацікавленості у вирішенні цієї проблеми.

Позитивно відзиваються респонденти про нехай і не регулярні, але організовані зустрічі, що мають місце сьогодні, зі співробітниками ОВС, і зокрема з начальниками відділів по боротьбі зі злочинами проти іноземних громадян. У ході таких зустрічей іде обмін думками, іноземці відверто висловлюють всі свої побажання та пропозиції, обмінюються номерами телефонів. Одним з результатів таких зустрічей є підвищення поінформованості співробітників тієї ж ППС, що приводить до скорочення випадків безпричинних зупинок і перевірок документів у іноземців. 

 

4.5 Етнофобне ставлення з боку посадових осіб.

 

Справедливості заради потрібно відзначити, що не тільки в міліції порушують права іноземців. Як показують відповіді опитаних, існує цілий перелік організацій та установ, де такі факти присутні. Наприклад, в аеропортах.

 

«...у мене працівник міграційної служби взяв паспорт і відірвав фотографію, щоб подивитися, чи не фальшивий він».

З інтерв’ю з жертвами ксенофобних настроїв

 

А також у банках. Так, наприклад, роми з яскраво вираженою національною зовнішністю не можуть отримати кредит у банку навіть при наявності паспорту та офіційно задекларованих доходів - їм просто відмовлять без будь-якого пояснення причин. Представників інших меншин можуть багаторазово перевіряти, фотографувати.

 

«Касири часто починають підозрювати, що ми несемо фальшиві купюри на обмін. Або, скажімо, при отриманні грошей через трансферт починають запитувати додаткову інформацію, звідки я взяв ці гроші, де я живу, де працюю». 

З інтерв’ю з жертвами ксенофобних настроїв

 

Окремими словами «подяки» респонденти нагородили міграційні служби з їхніми процедурами з оформлення документів. 

 

«А збирати документи на оформлення - це взагалі божевільна процедура. Поки ти збереш документи в повний комплект, у тебе вже п’ять папірців прострочено. Тебе посилають переробити ці п’ять папірців, але поки ти їх донесеш, у тебе ще два застаріли. І так може проходити рік. Чому не можна придумати закон, що якщо приніс комплект, то більше нічого не потрібно, і вже на підставі цього приймати якісь рішення».

З інтерв’ю з жертвами ксенофобних настроїв

 

Представники азербайджанської громади в Києві, Харкові, Полтаві теж бачать проблеми з міграційною службою, що «знайшла собі відмінну унікальну нішу для корупції, спрямованої винятково на національні меншини».

 

«На Троєщинському овочевому оптовому ринку у них є свої серед азербайджанців, які з ними працюють... У певний час, 5 годині ранку, приїжджає один інспектор, перевіряє, забирає паспорт і вводить у комп’ютерну систему, оформляє їх як порушників, причому він цих людей знає вже давно. Є людина, що потім збирає конкретну суму, їде туди і забирає паспорти. Ніхто з власників паспортів не знає, що на нього вже оформили порушення, вони просто отримують свої паспорти. Проходить час, паспорт забирають знову і усе повторюється. А потім говорять - ти вже підлягаєш депортації. Якщо ти певну суму не даси - ти будеш депортований. Якщо хтось не має досить грошей, то дійсно  депортують».

З інтерв’ю з жертвами ксенофобних настроїв

 

Подібні «схеми» існують у Херсоні відносно представників корейської громади, які традиційно проживають на території області з радянських часів, однак зіткнулися з труднощами в останні кілька років.

 

5. Висновки та рекомендації щодо подальших дій.

 

Іманентно властива певній частині населення України етнофобія останнім часом усе більше набуває рис міжнаціональної ненависті. Цьому свідчать як офіційна статистика, так і  почуття страху за своє життя і життя своїх земляків у багатьох іноземців в Україні. Разом з підвищенням частоти випадків насильства вони відзначають їхню систематику і організований характер. Разом з випадками фізичних розправ, іноземці страждають і від постійного психологічного тиску. 

На тлі зростання числа випадків расової дискримінації, все чіткішою стає неадекватність  поведінки офіційних органів, що не визнають небезпеки ситуації незважаючи на те, що саме визнання актуальності проблеми злочинів на ґрунті ненависті та расової дискримінації є першим вагомих кроком до її вирішення.

У формуванні негативних стереотипів стосовно іноземців в Україні вирішальну роль відіграють сьогодні ЗМІ. У більшості репортажів і статей образ іноземця складається з кримінальних і маргінальних рис, пересічному українцю нав’язується ідея про те, що "типові" представники певного кола національностей - це злочинці або як мінімум люди, яким довіряти не можна. Серед найбільше "небезпечних" народностей - роми, представники кавказьких національностей (найчастіше чеченці) та вихідці з Африки.

Корупція, як одна із системних проблем України, певним чином трансформується й у сфері міжнаціональних відносин. Іноземці в Україні сьогодні є постійним об’єктом вимагань та упередженого ставлення з боку різних відомств і організацій. Насамперед, це міліція, міграційні служби, установи системи освіти та охорони здоров’я.

У свідомості деяких категорій як пересічних громадян, так і посадовців поняття расизм асоціюється з діями ультраправих організацій, що застосовують акції залякування або відкрито висловлюються проти тих або інших націй. При цьому своє власне небажання бачити у якості  громадян країни представників тих самих національностей зовсім не ідентифікується з етнофобією і расизмом. Політика подвійних стандартів для "своїх" і "чужих" приводить до поширення етнофобних стереотипів та сприяє зростанню напруженої ситуації. 

Як напрямки діяльності, що могли б сприяти оздоровленню ситуації, можна запропонувати низку конкретних дій:

§  заборонити згадування національності злочинців у статистичних даних як інформації, що не стосується самого злочину. Це стосується насамперед Центрів громадських зв’язків МВС України та ЗМІ;

§  Національній раді з питань телебачення і радіомовлення більш жорстко вимагати від телеканалів та радіостанцій дотримання неупередженого ставлення до інформації, що стосується випадків висвітлення життя та діяльності представників інших держав або громадян України неслов’янського походження;

§  національним меншинам активізувати, а місцевій владі сприяти їм у цьому, інтеграцію в місцеві громади, що призведе до зменшення ізоляції з боку корінного населення. З цією метою створити програми національного та регіонального рівнів щодо інтеграції іноземців із залученням до цього процесу державних органів, органів місцевого самоврядування та організацій, що представляють інтереси іноземних громад в Україні;

§  офіційним органам публічно визнавати серйозність проблеми та виступати на всіх рівнях проти будь-яких проявів расизму та ксенофобії;

§  забезпечити підвищення обізнаності співробітників міліції та інших державних органів з переліком документів, які є підставою перебування іноземця на території України;

§  забезпечити на всіх рівнях виховання на навчання у державних та приватних структурах, дотримання принципів людської гідності та поваги до всіх націй та народностей. Для цього впровадити додаткове навчання вчителів та інших робітників шкіл з метою ліквідації негативних стереотипів і расистських упереджень та формування етнічної толерантності.

 

 

---

[1] http://xenodocuments.org.ua/article/356

[2] Паніна Н. Фактори національної ідентичності, толерантності, ксенофобії, та антисемітизму в сучасній Україні // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. - 2005.- № 4. - С.26-45

[3] Проблеми толерантності міжетнічних та міжрелігійних відносин. Довідково-методичні матеріалі. Тамбов: Фірма ТОВ «Граніт», 2005. – 100 с.

[4] Короткий словник сучасних понять та термінів / Під ред. А.В.Макаренко. – М. 1995. С. 217

[5] Кельберг А.А. Ксенофобія як соціально-психологічний феномен // Вісник СПбГУ. 1996. Сер. 6. Вип. 2 (№ 13). С. 49

[6] Кроз М.В., Ратінова Н.А.. Соціально-психологічні та правові аспекти ксенофобії. - Москва, 2005. – 40 с.

[7] http://xenodocuments.org.ua/article/356

[8] Комплексне дослідження стану прав людини в Україні - 2004. Доповідь правозахисних організацій. Розділ XII - Проблеми дискримінації та нерівності в Україні. Доступно на http://khpg.org/index.php?r=a1b6c14d6

[9] http://pvu.gov.ua

[10] http://unhcr.org.ua/unhcr_ukr/main.php?article_id=3&view=full&start=1

[11] http://mvs.gov.ua/mvs/control/main/uk/publish/article/125702

[12]Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / Під ред.М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. — К.: Каннон, А.С.К., 2001. — 1104 с.,

[13] Паін Е.  Чому помолоділа ксенофобія? // Незалежна газета. 14.10.2003.

* Докладніше положення справ із взаємовідносинами іноземців та ОВС аналізується у розділі «Сучасні практики роботи міліції в контексті проявів етнофобії»

 

 

[14] http://videonews.com.ua/blogs/yarema/view/55

[15] Загальна політична рекомендація ECRI № 7 щодо національного законодавства по боротьбі з расовою дискримінацією, ухвалена ECRI 13 грудня 2002 року.