MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Помер Іван Покровський

18.01.2010   
Від редакції «ПЛ»: 25 грудня 2009 року, у віці 88 років, у Городні на Чернігівщині помер Іван Покровський, повстанець, 25-літник, учасник боротьби за права людини. Подаємо довідку про нього, підготовлену Харківською правозахисною групою, і добре слово Євгена Сверстюка, сказане після відвідин його 25 липня 2002 року.

Від редакції «ПЛ»: 25 грудня 2009 року, у віці 88 років, у Городні на Чернігівщині помер Іван Покровський, повстанець, 25-літник, учасник боротьби за права людини.
Подаємо довідку про нього, підготовлену Харківською правозахисною групою, і добре слова Євгена Сверстюка, сказане після відвідин його 25 липня 2002 року.

Покровський Іван Миколайович народився 7.09. 1921 р., у с. Штунь Любомльського району Волинської.

Батько, Микола Олександрович Покровський (1894 – 19.12. 1943), з русифікованої священичої родини з Орловщини, закінчив духовну семінарію, вчився в Тартуському університеті. 1915 р. закінчив шестимісячні курси офіцерів. Після закінчення І Світової війни опинився на Волині. Висвячений на священика і призначений на парафію Івано-Богословської церкви в с. Штунь, що над Бугом. Був особою без громадянства. Одружився з учителькою Марією Павлівною Кужіль (1904 – 1960-і рр.), теж священичого роду з с. Злазно Костопільського р-ну Рівненської обл.. Мали чотирьох дітей – найстарший Іван і три дочки: Наталка, Олександра, Анна. З 1927 р. о. Микола почав відправляти службу Божу українською мовою. Знався на медицині, був активним просвітянином, його поважали парафіяни.

Іван 4 роки вчився в рідному селі, 2 роки в Любомлі в українській школі. 1935 р. вступив у польську ґімназію в Ковелі (бо там дешевше). Навчання не закінчив, бо 1939 р. розпочалася війна. Територію лівобіч Буга окупували німці, та скоро відступили її червоним «визволителям». Почалися репресії.

Іван працював у домашньому господарстві. У червні 1941, коли вибухнула радянсько-німецька війна, в цій місцевості три дні тривали запеклі бої. Селяни ховалися в болотах. У селах організовується самооборона (українська міліція). Іван, однак, у неї не пішов, але на Покрову 1942 р. присягнув на Декалозі українського націоналіста і став членом Організації Українських Націоналістів. На початку 1943 р. організував підпільний від німців військовий вишкіл у лісі поблизу свого села, а коли офіцер Української Народної Республіки, що його вів, загинув, мусив сам навчати односельчан військової справи. Довелося роззброїти групу німців, які намагалися не допустити вишколу. Далі Покровський працював референтом з пропаганди і військової справи, створював осередки ОУН по селах, організовував самооборону. Неодноразово йому доводилося заступати районного провідника ОУН.

Фактично, німецької влади на Волині не було: селяни розібрали маєтки, худобу, продукти. Покровський брав участь у численних сутичках і боях з німцями, з червоними партизанами, які грабували і палили села, вбивали селян. Йому вдалося схилити відділ СС "Галичина" і відділ мобілізованих німцями литовців перейти в УПА. Провід спрямував Покровського в Швацький район, потім у Заболотянський, згодом відкликав на Любомльщину, де сітка ОУН була розгромлена, і Покровському довелося її організовувати наново й очолити.

Навесні 1943 р. поляки почали нападати на українські села, грабувати й палити їх, убивати українців. Покровський брав участь у відплатних акціях.

1943 р. Іван не встиг у рідне село Штунь на іменини батька (на Миколая, 19 грудня), а 22 грудня поляки закатували його, дочку Наталку та багатьох односельчан, імітували розстріл матері та двох сестер. Вцілілі селяни на католицьке Різдво з почестями поховали священика біля церкви і поставили пам’ятний знак, що зберігся донині.

Мати і сестри перебралися в сусіднє село Вижгів. Іван далі діяв у підпіллі. Перед приходом червоних дістав наказ перевести свій підрозділ через фронт, але безуспішно. Надійшла команда розійтися. У кінці квітня 1944 р. Покровський прийшов у своє село, куди вже повернулися мати і сестри. Жили вони в сторожці біля церкви (хату спалили німці). Іван переховувався на горищі.

1 травня 1944 р. Червона армія прорвала фронт, але німцям удалося закрити прорив. Червоні, мабуть, новобранці, розбіглися. Німці влаштували велику облаву на них: хапали всіх стрижених чоловіків. Стягнули з горища й Покровського, бо він теж був стрижений, загнали в казарму в Любомлі і завтра відправили ешелоном у Німеччину. «Отут я кажу, що мені деколи не вистачало рішучості. Звідти, з того лагеря, можна було втекти», – казав Покровський.

У розподільному таборі в Кракові полонений Тихон Шеремета попросив Івана Покровського помінятися прізвищами, бо йому одному випадало їхати в Німеччину, коли всіх його односельчан відправляли в Чехословаччину. 9 місяців Покровський працював під цим іменем як остарбайтер у містечку Аґренсбурґ біля Гамбурґу на заводі, що виготовляв торпеди. Харчування – бруква, шматочок маргарину, 300 г хліба.

З наближенням фронту полонених вивезли в м. Кіль, де їх визволили англійці. Харчування поліпшилося, вже не треба було працювати. Жили в тих же, але незамкнених бараках. То деякі остарбайтери почали грабувати розбомблені німецькі будинки, склади з продуктами і вином, цивільних громадян. Тоді англійці одного ранку повантажили всіх остарбайтерів у «студебекери» і вивезли у радянську зону окупації. Так Іван Покровський потрапив у фільтраційний табір. Тут він повернув своє прізвище і після допитів був мобілізований у Радянську армію.

Новобранців, навіть не обмундирувавши, повезли збирати урожай у Померанію, очищену від німців і передану Польщі. Згодом Покровський пас худобу. Навесні 1946 р., обмундирувавши, його та інших на підводах посилають гнати ту худобу і коней в СРСР. У Білостоку демобілізують, саджають в ешелон, щоб розвозити по районах. Не бажаючи повертатися у свій край, Покровський попросив коменданта поїзда відпустити його в Бресті. Сам нишком приїхав у Любомль, де дізнався, що його матір і сестер Олександру та Анну на Водохреща, 19 січня 1945 року, вивезено на Північ Росії.

Покровський побачив оголошення, що в м. Барановичі (Білорусь) потрібні працівники залізниці. Влаштувався там касиром. 7 грудня  1949 р. – Покровський саме зібрався у відпустку – стук у двері каси. На голос знайомої касирки відчинив – "Руки вгору!" На слідстві Покровський підтвердив інкриміновані йому дії. Слідчий сказав: «Признавайся, бо як повеземо тебе на Волинь, то там не те з тебе зроблять». На початку 1950 р. «тройка» ОСО («особое совещание») присудила йому за ст. 58-1 (аналог ст. 54-1 КК УРСР, «зрада батьківщини») кару смерти з заміною на 25 р. До весни сидів у Гродно.

Тривалим етапом завезений у Карлаг, що півдні Казахстану. Працював на будівництві. Згодом був перевезений у Междуреченськ, що на Алтаї, де будував селище для в’язнів, яке після смерті Сталіна переробляли на гуртожитки. 1954 р. його відвозять в Омськ на будівництво електростанції та нафтопереробного заводу. Знайомий був з кардиналом Йосипом Сліпим, з сином ґенерала Тарновського, який відав електромережею заводу. Тут Покровський вивчився на електрика.

Комісія Верховної Ради СССР не скоротила термін Покровському як учасникові боїв, врахувавши також його участь у страйку з вимогою оплачувати роботу. Згодом карався в Тайшеті, працював на лісопильному заводі. 1959 р. переведений у Мордовію, у табір, що в сел. Явас. Працював електриком на меблевому заводі.

Тим часом мати і сестри Покровського перебували на засланні у с. Мотьма поблизу Котласа, Архангельська обл.. Кульгаву матір, що мала пошкоджену на допитах ногу, комендант виганяв на лісоповал. Переконавшись, що вона не може працювати, вигнав замість неї 13-річну дочку Олександру. Менша Анна допомагала в дитсадку, за це її там годували. Звільнені вони були 1961 р., але залишилися жити в Мотьмі. Тоді мати поїхала в Явас на побачення до сина. Побачення надали увечері, а вранці після підйому Івана вивели в зону. Начальник завимагав: "Пиши покаянну". – "Я не вмію писати". – "Ну то йди, тобі побачення нема". Мати ходила з плачем між робочою зоною й табором, а син сидів плачучи на даху бараку… Невдовзі мати померла у Мотьмі. Там же від пологів померла менша сестра Анна.

Коли в табори почало прибувати нове покоління політв’язнів – шістдесятники, Покровський організовував допомогу їм: збирав цукор, продукти, вводив у курс справ, організовував відзначення релігійних свят і пам’ятних національних дат. Спілкувався зі Святославом Караванським, Михайлом і Богданом Горинями, Панасом Заливаною, Олесем Назаренком, з євреями-«самольотчиками», з Яковом Сусленським, з іншими. Як фахівець найвищого, VI розряду, вів курси електриків. Хтось доніс, що там обговорюються й політичні питання. Курси розігнали.

1972 р. Покровський у складі великого етапу відправлений на Урал і до кінця терміну карався в таборі суворого режиму № 36, що в Кучино Пермської обл.. Режим тут був набагато суворіший, ніж у Мордовії, одначе перебування й тут скрашувало спілкування з новим поколінням політв’язнів різних національностей (зокрема, вчив на електрика Левка Лук’яненка). За свідченням Євгена Сверстюка, Покровський «мав репутацію доброго професіонала-електрика. Він мав репутацію дуже послідовного, принципового в’язня, яких мало є серед старих. Було багато порядних, але активних до кінця – таких уже мало залишалося на 25-му році сидіння».

Покровський і тут брав участь в організації різних зібрань. На одному святі він прочитав молитву і висловив привітання. Наглядачі повели його на вахту й допитували, де той папір, з якого він читав. Сказав, що з пам’яті. Роздягли догола і обшукали. А причина була в тому, що в’язні написали тоді звернення до ООН. Покровський переписав його собі в зошит з електрики, законспірувавши. Під час обшуку хитрість виявили. На роботі в нього вилучили під заголовком "Підписка на газету "Літературна Україна"" список друзів і близьких людей. Тоді Покровський вихопив список, побіг, на ходу рвучи його на дрібні шматочки. Наглядачі позбирали ті шматки і наклеїли на папір.

Покровський брав участь у місячному страйку, спровокованому побиттям наглядачами 22 червня 1974 р. політв’язня Степана Сапеляка. 26 червня був запроторений у ПКТ до кінця терміну. Це при тому, що мав відкриту форму туберкульозу. На захист Покровського тоді виступили з заявами багато політв’язнів різних національностей. У ПКТ Покровський тиждень голодував з вимогою надання Статусу політв’язня, сидів у карцері.

Звільнений прямо з ПКТ 5 грудня 1974 р.. Повертатися у прикордонну на Волинь йому не дозволили, як і їхати в Харків на запрошення Анатолія Здорового. У Чернігівську область, до батьків Л. Лук’яненка, дозволили. Одначе він спершу провідав сестру Олександру в Мотьмі. У потязі була спроба влаштувати йому провокацію.

У Чернігові Покровського не хотіли прописувати, радили завербуватися в Дніпропетровськ чи в Запоріжжя, послали на медкомісію, яка виявила у нього туберкульоз і направила його в обласну тублікарню в м. Городню.

Щомісяця впродовж півроку до Покровського навідувався кагебіст Полунін, цікавився його здоров’ям і поглядами, за ним наглядала старша медсестра. Його прийняли на роботу в лікарні електриком із зарплатнею 68 крб. Він познайомився з Єфросинію Марківною Середою, яка працювали на кухні. Вона прописала Покровського в себе, зареєструвавши шлюб. З погіршенням стану здоров’я у 1980 р. перейшов на роботу в санстанцію. На пенсію вийшов у 1985 р.

Покровський листувався з колишніми політв’язнями. До нього приїздив не знайомий раніше Олекса Тихий. Удвох з дружиною Покровський їздив у Київ до Оксани Мешко. За його розповідями вона склала довідку про становище політв’язнів, яка пізніше була використана для складання списку українських політв’язнів, що додавався до Меморандуму №1 Української Гельсінкської групи. При обшуку й арешті голови Групи Миколи Руденка цей текст був вилучений. Покровського викликали на допит, але він сказав, що Руденка зроду не бачив і нічого йому не розповідав.

Коли вдруге був заарештований Левко Лук’яненко (12.12. 1977) і була загроза запроторення його в психлікарню, Покровський з дружиною заявив протест. Його допитували у цій справі, з цієї нагоди до нього приїздив начальник Чернігівського управління КГБ Герасименко. Покровського викликали в суд над Лук’яненком, що відбувся в Городні.

Після арешту М. Гориня (3.11.1981 р.) в Покровського був проведений обшук, вилучили його листи, також поштівку від Панаса Заливахи, кілька знімків політв’язнів.

Покровський був оточений «стукачами». Один учитель викрав був ключі від хати. Коли на льонозаводі згоріла скирта, у підпалі звинувачували Покровського. Допитували дружину, її дочку Олену, провели криміналістичну експертизу (зняли відбиток чобота). На щастя, зізнався справжній винуватець.

Коли Л.Лук’яненко вийшов з ув’язнення на заслання (грудень 1987), Покровський удвох з його дружиною Надією Никанорівною їздив до нього в Томську область.

З настанням перебудови співпрацював з Українською Гельсінкською Спілкою. Делеґат її Установчого з’їзду (29 – 30.04. 1990). На ІІ з’їзді УРП (1 – 2.06. 1991) був обраний членом її Етичної комісії.

Не реабілітований. За розпорядженням Президента від 22.05.2002 р. мав довічну державну іменну стипендію.

Жив у м. Городня Чернігівської обл. Помер 25 грудня 2009 року.

***

Євген Сверстюк про Івана Покровського

Мене завжди цікавив феномен Покровського. Адже було багато людей, які сиділи з ним і досиджували такий самий термін, і навряд чи мені спало б на думку їхати до них чи зустрічатися. Вони самі по собі, і в кожного своя доля. А Іванова доля якось близька до серця багатьом і завжди була близькою, що дуже цікаво. Він чоловік непоказний, чоловік мовчазний, страшенно терплячкий і скромний. Але його помічають – його помічає лагерне начальство, ніколи не забуває про нього, його помічають зеки, і він присутній в усіх важливих моментах життя лагеря, бо він носить у собі оцю іскру опору, іскру, яка не гасне. І хоч я його знаю лише пару років, тобто від літа 1973 року до 1974 року, навіть не пару років, але він мені запам’ятався як отакий міцний, коренастий, не лукавий, справжній і вірний до кінця. Чоловік, на якого можна покластися, чоловік, який усе, за що береться, зробить добре. І якось мені трохи прояснилося, хто він, коли він сказав, що він з роду священиків і по батьковій, і по материній лінії. Це мені прояснилося. Потім, коли він сказав, що закінчив, або майже закінчив ґімназію. Це, звичайно, важило дуже багато. І те, що він ніколи у своїй справі нічого не знаходив такого, про що варто було б розказувати, а просто він ніс із собою долю своєї батьківщини – вона була репресована, і він з нею був репресований. Вона жила непримітним життям і непоказним – і він жив непримітним і непоказним життям. Ніколи йому нічого не треба було для себе і ніколи він нічого не просив ні в кого. Оце той чоловік, який може дати те, що він може дати, але він не просить. Я би сказав, що про гордість і якісь такі речі стосовно Івана Покровського говорити нема ніякого сенсу – він дуже далекий від цього, але гідність завжди з ним. І якби запитати тих людей, які були з ним – «О, Покровський!». А, може, вони більше б нічого не додали до цього. «О, Покровський – це людина!»

Випадок звільнення Покровського після піврічного перебування в ПКТ («приміщення камерного типу») і в карцерах не є ординарним. Як правило, перед тим, як випускати на волю людину виснажену, їй давали якийсь перепочинок у лікарні на якийсь тиждень або переводили її на ліпшу норму харчування, яка називалася в лагері "5Б". Але дати чоловікові, у якого є, я не знаю чи закрита, чи не зовсім закрита форма туберкульозу, і це відомо, і це значиться в його справі – дати йому перед закінченням ув’язнення півроку ПКТ, а потім ще давати карцери – то цілком свідома політика, політика рішучоої настанови адміністрації щодо цієї людини, і політика безцеремонна. Я вже забув зараз, як це було, але пригадую, що вся зона писала і вся зона переживала і дуже хвилювалася за те, як він вийде з цього ПКТ і як він дошкандибає куди-небудь після того, як його випустять, – це факт, який треба осмислити, він має різні виміри, цей факт. Я думаю, ми не випадково так хвилювалися – йшлося і про його долю, і про його особистість, і про те, що той чоловік здатний був піти на таку безоглядність без видимої необхідності. Адже йшлося не про якусь вирішальну битву, де можна ризикувати життям, а йшлося просто про солідарність з іншими зеками. І кожен із них міг іти на якусь голодівку і на якийсь карцер, бо ще мав сили й був молодшим. Але коли ТОЙ чоловік іде, то це вже є чоловік незвичайний, про цього чоловіка вже починають думати – він відрізняється від інших: чи в нього ослаблений інстинкт самозбереження, чи він просто є чоловіком великої віри, який впевнений у тому, що хто береже себе, той утратить себе, а хто віддає себе, той збереже себе. Ті, що йшли до кінця терміну, особливо після 25 років, в останні півроку були вже абсолютно пасивними: «Я вже не в зоні. Хлопці, мене вже не рахуйте, я вже не беру ніякої участі ні в чому».

25 липня 2002 року

 Поділитися