Свобода слова: і зловживання, і непропорційні обмеження
Необхідність захисту українського інформаційного простору з’явилася ще в 2014 році. Тоді ми найбільше відчули його вразливість та недосконалість нормативно установленого механізму захисту, а точніше – повну його відсутність. Інформаційна безпека держави зараз є одним із пріоритетних напрямків.
Коли йдеться про захист свободи вираження поглядів, міжнародні стандарти допускають можливість її обмеження для захисту певних інтересів держави, однак такі обмеження мають бути дійсно необхідними для захисту цих інтересів. Проте, такі ззовні розумні обмеження свободи слова задля блага України зазнають різного роду спотворень.
По-перше, хотілось би почати з hate speech.
В Україні відповідальність за використання мови ворожнечі (hate speech) регулюють різні нормативні акти – Кримінальний кодекс, ЗУ «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні», ЗУ «Про захист суспільної моралі», ЗУ «Про інформацію». Внаслідок цього маємо заплутане й непослідовне регулювання відповідальності за використання мови ненависті, що призводить до різного роду колапсів. На жаль, з цим українці стикаються щодня, хочуть вони того чи ні. Мова ворожнечі зараз сприймається як звичайне і буденне явище, яке перестало різати слух. Основним напрямком її використання є пропаганда ворожнечі, ненависті до ворога, зовнішнього та внутрішнього, створення хаосу з метою перешкодити діяльності ненависних державних інститутів, а також роздмухування конфліктів щодо національних меншин та вразливих груп. Тобто має місце висвітлення чутливих тем, проте таке «висвітлення» не є безстороннім, його переповнює негатив. Дискусії як такої не спостерігається, нема мети вирішити проблему. Акцент робиться на «штучних» (вигаданих) проблемах з метою відволікання населення від проблем «нагальних». Від журналістів майже не чути нейтральної термінології, завжди є емоційна напруга. Звичайно, в українських ЗМІ наявний плюралізм підходів, проте журналісти відчувають на собі тиск редакції, суспільства (особливо в політичних темах).
Наприклад, на очі впадає вигадане протистояння української та російської мов в Україні, внаслідок якого остання піддається все більшій і більшій критиці – такій собі унікальній суміші ура-патріотизму та мови ворожнечі. Дивує, що ситуацію, коли особа в робочий час користується українською мовою, а опісля – переходить на російську у спілкуванні між колегами чи у сімейному колі, журналісти освітлюють суспільству як прояв зневаги до державної мови. Причому такої зневаги особа зовсім ніяк не виявляє – ніде про це відкрито не висловлюється, ніхто не чув. Але сам факт переходу з однієї мови на іншу вже пропагується мало чи не як державна зрада.
Таке ж саме ставлення спостерігається як до російських, так і до російськомовних серіалів українського виробництва. Дивує безмежне обурення журналістів, які, не задумуючись про конституційність таких заборон на показ того чи іншого фільму або ж серіалу в Україні, апріорі розглядають ці продукти як щось негативне. Зокрема, непоодинокими є ситуації, коли ЗМІ висвітлюють виступи російських артистів, театрів чи інших творчих колективів в українських містах як щось негативне, закликаючи ні в якому разі не відвідувати ці заходи та апелюючи до умовного інтелекту аудиторії в дусі «Невже ми не маємо чогось подібного українського? Маємо! Тоді нащо йти на російське?». До таких міркувань пересічного українця і намагаються схилити, проте з якою метою? І навряд це пов’язано з патріотичними відчуттями, оскільки подібний їх вияв є, м’яко кажучи, фальшивим та безглуздим. Така діяльність проводиться з метою досягнення якоїсь цілі (не виключено, що ідеологічної).
За умов ринкової економіки просто немає необхідності чинити наведені заклики, оскільки населення (кожен) подумає своєю головою, і якщо ця пропозиція є нецікавою – то туди ніхто і так не прийде. Очевидно, що наявність таких афіш у жодному разі НЕ вказує на неможливість це замінити українським чи на спробу похитнути панівне становище державної мови, однак вказані обставини журналісти досить уміло перекручують – можу припустити – з метою розколу. І мовне питання з цією задачею поки не підводило.
Не може не турбувати, що під впливом таких настроїв парламент збирається ухвалити закон про мову, щоби конкретно урегулювати «що», «де», «коли» і «як» використовувати, не враховуючи те, що мовне питання належить до приватної сфери кожної людини і немає взагалі гострої необхідності мати такий закон, коли українець спроможний сам собі дати раду і вирішити «яку мову», «де» і «коли» використовувати. Тобто втручання саме в цю сферу є неприпустимим.
По-друге, мова ворожнечі досить вдало поєднується з ура-патріотизмом.
«Любовь к отечеству превратилась в приторное хвастанье. Доказательством тому, наши так называемые квасные патриоты: после их неуместных похвал – только хочется плюнуть…»
М. Гоголь
Коли ми чуємо слово «патріотизм», перш за все на думку спадає любов до батьківщини. Це один із видів любові до конкретно визначеного місця, приблизно так само як і до рідних – батьків, близьких родичів чи інших осіб, які фактично стали такими. Як відчуття любові це поняття формується протягом усього життя людини. Ніхто з цим не народжується. Внаслідок цього особа може відчувати різні емоції – гордість, злість, ненависть, жалість тощо.
Також це діло добровільне – як-то кажуть. Ніхто не може людину примусити бути чи не бути патріотом. Наявність цього почуття є суто індивідуальною та формується в ході самовизначення, коли особа відносить себе до якоїсь спільноти, внутрішня свобода людини є визначальною.
У деяких виключних випадках вольовий компонент патріотизму бере верх, що призводить до того, що все інше (сім’я, здоров’я, гроші, навчання тощо) стає вторинною категорією. Мають настати аж настільки смертельні виклики перед суспільством (наприклад, загроза його існуванню), які вимагають негайних невідкладних дій (наприклад, захист батьківщини). Відбувається перелом свідомості у суспільстві, який закінчується негайною волею народу в дусі «взяти все в свої руки». І це далеко не завжди гарантує стовідсоткове благополуччя та процвітання.
Проте це вольове явище змушує тремтіти весь світ, коли приспаний буденною суєтою народ пробуджується і починає діяти – єднання всіх, хто любить батьківщину, та навіть їх готовність принести себе в жертву цій же батьківщині, ідеї її добробуту. Так було і з нашою державою в 14-му році.
Якщо і далі рухати думку в цьому напрямі, то можна дійти до зовсім приземленого висновку типу «виживання нації залежить від відданості її членів». Маємо, що людина ставить на вищу позицію існування нації, ніж своє власне. І це перший сценарій розвитку подій.
Ситуацією, коли звичайна людина забуває, що її життя – це найвища цінність, не можна не перейматись. Так відбувається сьогодні в Україні, коли звичайні українці (переважно жителі сільської місцевості) – бачачи навколо розруху, передчуваючи крах та просто не маючи нормальної роботи і, як наслідок – заробітку, а на додачу ще й непідйомні тарифи на комунальні послуги (і не тільки) – змушені не думати про своє життя як того вимагає Конституція (а ще головніше, на мою думку, – здоровий глузд) та всерйоз розглядати варіант як-то, наприклад, служба в Збройних Силах за контрактом (мінімум три роки!), оскільки там «великі» зарплати та відчутні пільги (поки що). Гонитва за такими благами часто-густо призводить до появи таких «звичайних людей» і без військової освіти (ледь не обов’язкової) на лінії вогню. Як наслідок – непоодинокі випадки втрати найвищої цінності.
Звичайно виникає питання на кшталт «Нащо ти туди сунувся? Ти що, не знав, що так може статися?». Однак вибір між «зводити кінці з кінцями» та «спробувати ризикнути» не залишає місця для розуму. І це аж ніяк не скидається на описаний вище варіант. Таку життєву ситуацію всіляко намагаються показати як «героїзм», як підтвердження – безліч реклами «захисників» на ТБ, радіо і навіть плакати у занедбаних вагонах харківської підземки. Ми це бачимо/чуємо щодня – і мимоволі формується думка «за» чи «проти».
Так званий «ура-патріотизм» сьогодні виливається з усього, де тільки можна, і прикро, коли журналісти це «підхоплюють» та несуть далі в народ. Факт приналежності чогось до національного українського є визначальним для ура-патріотів і є беззаперечною перевагою перед всім іншим – іноземного походження.
Проте ще гірше, коли такий «діагноз» у вищих чинів держави. Український сегмент інтернету сколихнув пост віце-прем’єр-міністра України В’ячеслава Кириленка: «…представником України не може бути артист, який гастролює у державі-агресорі, планує робити це і надалі й не бачить у цьому нічого неприйнятного. Тому історія із учасником від України ще далеко не завершена»[1]. А тепер все по порядку:
1) «Євробачення» – європейський пісенний конкурс, що зводиться по суті до «хто краще співає»;
2) представник України на Євробаченні – артист, творча людина, яку обирають СМС-голосуванням та іншими засобами як-от спеціальний додаток на смартфон;
3) гастролі – спосіб заробітку артистом грошей;
4) країна-агресор – це чи не найсуперечливіше поняття, яке звучить переважно з уст політиків, які використовують його як синонім східного сусіда України.
Впадає на очі, що цей поважний Пан не розуміє різниці між працею артиста та політичними переконаннями. Факт того, що людина допускає у свою голову «наявність чи відсутність гастролей у країні-агресорі» як один із обов’язкових критеріїв відбору артиста на цей європейський пісенний конкурс вже породжує чимало запитань. А сфера політики та мистецтва хіба сумісні? Чи вони взагалі перетинаються? Здоровий розум повинен підказувати, що ні. Тоді як так вийшло, що цю різницю розуміє студент і не розуміє один із заступників Прем’єр-міністра України?
У такій риториці також вбачається не тільки ура-патріотизм, а й мова ворожнечі – коли щось, що так чи інакше можна зв’язати з так званою країною-агресором, позиціонується як абсолютне зло. Проте не все втрачено – попри подібні закиди в суспільство, народ все-ж-таки визначився, кого хоче бачити на ізраїльській сцені з українським прапором. Однак «маємо те, що маємо» – Україна цього року не бере участі в Євробаченні.
Намагання влади будь-якою ціною перемогти в інформаційній війні призводить до прийняття досить неоднозначних рішень. Сьогодні ми можемо спостерігати цілу низку прикладів – позасудове встановлення санкцій щодо іноземних ЗМІ, кримінальна відповідальність за поширення інформації щодо проведення АТО/ООС, позиціонування всього (майже без винятків) російського населення як безсумнівного ворога України, заборони на користування соціальними мережами тощо.
Все це свідчить про цілковите нерозуміння в Україні свободи слова. Як мінімум – виникає думка, що щось з нею не так. Для одних – свободу слова занадто обмежили, а для інших – закривають очі на зловживання нею.
[1]Електронний ресурс – https://twitter.com/kyrylenkovyach/status/1099411398382284800?s=21&fbclid=IwAR24QByZ1rBEJSZhMzebKtWCfHTGQesh9UW0tJobU3GQ6rOwmXLCx2yWTKE