Донести правду про війну. Про «скрепи» зі скрипом, понівечену історію і право на перемогу

І знову про «Безсмертний полк». Поки що не про ті суперечності, які викликає проведення подібних акцій в Україні, а про несподівані новини у зв’язку з цим із-за «порєбріка».

Отже, якась вчителька із російського Саратова виступила проти участі в акції «Безсмертного полку», написавши до органів влади анонімного листа, де висловила невдоволення добровільно-примусовими заходами на кшталт різних демонстрацій, суботників, куди їх «зганяють», відриваючи від родин. У переліку цих примусових заходів згадано і відому пропагандистську акцію до 9 травня – «Безсмертний полк», яка щорічно проводиться у Російській Федерації.

У тому ж повідомленні, розміщеному на одному з російських сайтів, зазначається, що і жителі Саратовської області відреагували на лист педагога схвально. Мовляв, потрібно ігнорувати всі заходи до 1 і 9 травня, бо вони (тобто мешканці області) теж люди і мають право на своє життя.

Повідомлення це досить прозоро підводить до думки, що ті «духовні скрепи», якими так хизується московська влада і які так активно пропагують прокремлівські ЗМІ, насправді зі «скрипом» сприймаються певною частиною навіть пересічного російського суспільства. І, думається, не тільки жителі Саратовської області воліють займатися домашніми справами, а не товпитися у колоні бозна з чиїм портретом, який потім просто викидають кудись на смітник.

Згадана ситуація, можливо, є наслідком саме того значного ідеологічного пресингу, в умовах якого вже тривалий період живе Росія. Стосується це і періоду Другої світової війни.

Кремлівська влада уперто намагається переписати історію, проводячи таку собі «приватизацію» права на перемогу, застосовуючи гасла про те, що лише російський народ виніс найбільший тягар війни, що росіяни перемогли б у ній і без допомоги інших народів.

Однак різноманітні пропагандистські гасла на кшталт «дєди воєвалі» проштовхуються не тільки для впливу на своє населення, а й транслюються на інші держави, в першу чергу на пострадянські країни.

Цей вплив відчувається і в Україні, котра завжди перебувала і перебуває у сфері інтересів Москви.

До того ж, російське світобачення перемоги над нацизмом підтримують проросійські сили в нашій країні. І також використовують цей момент для пропаганди «русского мира».

Наприклад, деякі мас-медіа досі використовують радянський термін «Велика Вітчизняна війна» замість «Друга світова війна». Показують на своїх телеекранах фільми і програми, які з позитивного боку змальовують образи радянських воєначальників, які тисячами гнали людей на вірну і часто безглузду смерть, заради того, щоб, наприклад, відзвітувати перед високим начальством про один чи інший населений пункт, здобутий до якогось більшовицького свята, протягують заяложену тезу про «один народ», про «спільне окопне братство» тощо. Героїзують тих, хто зневажав українців, називаючи їх «хохлами» і «зрадниками».

Сім років тому на інформаційному ресурсі «За Збручем» було опубліковане інтерв’ю з відомим українським письменником Анатолієм Дімаровим. Він розповідав ту правду про війну, яку сам пережив. Потрапив він на фронт, коли йому не було й двадцяти, на самому початку німецько-радянського конфлікту. Повернувся додому зі шпиталю інвалідом 2-ї групи. А потім, у 1944-му, прийшло «радянське визволення», і його, каліку, знову погнали на фронт, як і багатьох інших односельчан. Ось невеличкий витяг зі згаданого інтерв’ю:

«Коли село звільнили, всіх чоловіків від 16 до 60 років – всіх, аби була нога-рука, а чи сліпий-глухий – не важливо – стали брати до війська. Нас „озброїли“ – дали по півцеглини і – „йдіть, іскупайтє вину кров’ю“, бо ми на окупованій території були. Мовляв, ви жбурляйте цеглу, а німці нехай думають, що то гранати! Нас 500 душ вигнали на кригу водосховища, навпроти – якийсь комбінат, німці вибили в мурі бійниці. Сам мур – висотою метрів три. Попробуй через нього перелізти та по кризі до нього добігти. Німці нас підпустили і вдарили кинджальним вогнем. Повернутися назад не можна було – там сиділи смершівці з нацiленими нам у спину кулеметами… Вибухнула міна, мене знову контузило, я впав. Коли мене, непритомного, підібрали, в госпіталі не могли ту цеглину витягнути, так я в неї вчепився і вона в мене вмерзла. Я, як справжній солдат, зброю на полі бою не залишив (сміється). Хлопці казали, що з 500 душ лише 15 уціліли! А під Ізюмом десять тисяч таких беззбройних поклали! І так винищували чоловіків по всій Україні. Ніхто про це не пише. Я єдиний написав. Решту – мов заціпило.

Вважаю, що після Голодомору це було друге зумисне винищення українського народу! Життя нашого солдата нічого не було варте. І коли Жукова запитали, як будемо переправлятися через Дніпро, плавзасобів же нема, він відповів: „По хохлам пройдьом!“. Коли років п’ять тому я лежав у шпиталі й мені принесли медаль Жукова, я її пожбурив: цього гада не носитиму!»

На жаль, і сьогодні, хоч ми нарешті переосмислюємо свою історію, практично вивчаємо її заново, не вистачає відвертої правди про минулу війну.

Частіше у мас-медіа бездумно чи цілеспрямовано використовуються ледь підретушовані ідеологеми радянського часу.

А потім трапляються такі випадки, як недавно в одному з навчальних закладів Черкас, де педагог змушувала дітей співати «Катюшу» і «Вставай страна огромная».

На збереження викривленої пам’яті про Україну і українців у Другій світовій війні спрямовані й акції, схожі на той самий російський «Безсмертний полк». Нині, як і в минулому, позаминулому році, її проведення вже проаносовано.

Не забарилася і реакція щодо доцільності проведення такого заходу та відзначення травневих днів у радянському стилі.

Так, в Українському інституті національної пам’яті зазначають, що Україна має підкреслити свою готовність відзначати День пам’яті і примирення разом з Європою – саме 8 травня. І висловлюють жаль, що не ухвалено важливого рішення про перенесення державного вихідного на цей день. Відтак 9 травня, як вихідний, і надалі залишається зручним часом для влаштування різноманітних провокацій.

На Радіо Свобода акцію до 9 травня у проросійському дусі охарактеризовано як «победобесие» «Безсмертного полку». Свою негативну думку щодо цього заходу висловлюють у публікації українські історики, філософи, публіцисти, громадські діячі.

Разом з тим йдеться і про підтримку недавно запропонованих альтернатив – пройти у День перемоги над нацизмом з портретами тих рідних, хто поліг на сході Україні вже у сучасній війні з Росією, зі світлинами тих, хто був замучений у часи сталінських репресій. Це було б справедливо.

…Друга світова війна вогняним колесом прокотилася Україною з краю в край. Вона почалася для українців 1 вересня 1939 року, а не 22 червня 1941 року, як чимало десятиліть вкладали нам це у голови ідеологи більшовизму.

Україна заплатила за перемогу над нацизмом найбільшу ціну. Фактично втрати українського народу становлять від 40 до 44 відсотків загальних втрат Радянського Союзу. До війни в Україні мешкало 41,7 млн людей, на 1945 рік залишилося 27,4 млн. У відсотках до загального числа населення це найбільші втрати серед республік колишнього Радянського Союзу.

За час так званого звільнення України радянською армією у збройні сили призвали 900 тисяч непідготовлених і ненавчених бійців. Польові військкомати, створені у цей час, мобілізовували навіть 16-17-річних. Їх використовували як «гарматне м’ясо», кидаючи голіруч на вогневі точки противника. Через те, що у бій вони йшли у своєму ж цивільному одязі, їх називали «чорною піхотою» або «чорносвитниками».

Війна для України – це мільйони життів загублених чи понівечених не тільки внаслідок бойових дій на території країни, а й внаслідок репресій, депортацій українського населення в Сибір, Казахстан, на Далекий Схід, масових розстрілів НКВДистами. У 1940-му – першій половині 1941-го року з території Західної України депортовано понад 10 відсотків мешканців. За 1944–1953 роки, лише за офіційними даними, на Галичині, Волині, Рівненщині репресовано 500 тисяч осіб, зокрема, понад 153 тисячі вбито, 203 тисячі виселено за межі України.

Війна для України – це значні мирні жертви, це Голокост. Загалом за роки окупації втрачено життя понад 5 мільйонів цивільних громадян, з яких півтора мільйони складали євреї. Найтрагічнішим місцем масового вбивства став Бабин Яр у Києві. Але масові розстріли відбувалися навіть у невеликих містах. І подекуди навіть приблизно невідомо, де ці братські могили.

Ми ніби й знаємо ці та чимало інших фактів, але через значну відстань у часі не завжди усвідомлюємо саму масштабність жертв, людського горя і крові, яка залила Україну. Та й через те, що ті, хто ще знає правду про минулу війну, не може, або й не хоче її донести до нових поколінь.

Аж ніяк не зроблять цього і урочисті марші «безсмертних полків» з нальотом святковості, під прапорами тоталітарного режиму і з піснями тоталітарного режиму, у той час, коли ми маємо пом’янути своїх полеглих у найбільшій війні минулого століття щиро, по-людськи, як то робить цивілізований світ.