MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Неформальний конституціоналізм, ефект США

04.10.2019    джерело: krytyka.com
Всеволод Речицький
«Незважаючи на те, що майже всі сучасні країни мають писані конституції, більшість з яких формально відповідає ліберально демократичним засадам і говорить про верховенство права, рівень добробуту та інші суттєві обставини життя людей в цих країнах є дуже різними. А тому виникає питання про критерії дієвості сучасного конституціоналізму, його практичні наслідки, сумарний ефект...» – стаття конституційного експерта Української Гельсінської спілки з прав людини та Харківської правозахисної групи Всеволода Речицького.

До написання цього есе мене спонукав один неочевидний, на перший погляд, факт. Незважаючи на те, що майже всі сучасні країни мають писані конституції, більшість з яких формально відповідає ліберально демократичним засадам і говорить про верховенство права, рівень добробуту та інші суттєві обставини життя людей в цих країнах є дуже різними. А тому виникає питання про критерії дієвості сучасного конституціоналізму, його практичні наслідки, сумарний ефект. Не можна заперечити й того, що сучасні конституції розрізняються між собою не лише своїм формально-юридичним дизайном, але й тим, наскільки серйозно вони сприймаються істеблішментом і рештою населення країни. Студенти-юристи знають, що основні закони бувають відповідними або невідповідними до реалій життя, а підручники з конституційного права розрізняють реальний і фіктивний конституціоналізм.

У випадку невдало сконструйованого основного закону, національний конституціоналізм може бути реальним і водночас неефективним. Тому є підстави вживати для позначення реального й ефективного конституціоналізму таке поняття, як неформальний конституціоналізм. Останній іноді називають органічним або справжнім конституціоналізмом. Неформальний конституціоналізм добре узгоджується з поняттям привабливого, успішного й щасливого життя. Що ж стосується самого поняття щастя, то, попри його давню присутність в американській Декларації незалежності 1776 р., його важко формалізувати. З іншого боку, ми знаємо, що це простіше зробити в одних країнах і набагато складніше – в інших.

Паралельно виникають також питання про оригінальні й запозичені («списані») основні закони, про інтелектуальну чесність в конституційному праві, про відповідність правових норм емоційній матриці сучасної людини, про орієнтованість конституцій на індивідуалістичні або колективістичні пріоритети. Є підстави говорити також про спрямованість основних законів на соціалізм і капіталізм, монархію й республіку, унітаризм і федералізм тощо.

У цьому сенсі перша в світі писана Конституція США 1787 р.[1] була свідомо орієнтованою на швидкий поступ, федералізм, а також індивідуалізм і релігійну віротерпимість. Вона забезпечувала інтелектуальну свободу разом із свободою економічного маневру, прискорювала й спрощувала більшість соціальних трансакцій, встановлювала універсальні правила життєдіяльності для вкрай строкатого й «неслухняного» суспільства.

Чарлз Піл Полк. Портрет Джорджа Вашинґтона. 1790. Колекція The Metropolitan Museum of Art, Нью-Йорк, США

У історичному плані це був той час, коли потенційно готові до експансії в північну Америку європейці вже «запанували над матеріальним, але ще не домоглися великого впливу на розум переважної частини населення земної кулі»[2]. З іншого боку, юдео-християнська мораль зуміла так піднести вгору значущість людської особистості, що «свобода в широкому масштабі стала доступною масам»[3]. Індивідуальна енергія й ініціатива, «не стримувані нічим, окрім спротиву з боку інших індивідів», знайшли собі підтримку в загальному праві й судовому процесі[4]. З часом розроблену на цій основі Конституцію США називатимуть «Біблією ринку», намагаючись підкреслити її одночасно сакральний і відверто прагматичний характер. Цей нормативний потенціал Конституції США  Джеймсу Б’юкенену вдалося згодом перевірити й тріумфально підтвердити математичними розрахунками.

Поступ як такий був притаманний у той час багатьом країнам. Однак лише Захід зумів перетворити його на сталий процес експансії[5]. Активізувавшись спочатку в континентальній Європі, він швидко набув вражаючої інтенсивності в Сполучених Штатах. Допитливість, пожадливість і дух авантюризму й раніше відрізняли активні соціальні стани Західної Європи від «самовдоволеного консерватизму китайських, мусульманських та індуських вождів» (Вільям Мак-Ніл). Однак поява США зіштовхнула світ з раніше безпрецедентною відкритістю до змін, переоцінкою усталених авторитетів і прагненням до поступу як в окремих індивідів, так і в культурі в цілому. Ні на кого й ні на що не схожі Сполучені Штати постали із європейських «уламків і частин» як неповторна й «придумана країна» (Сьюзан Сонтаг). Зокрема, Олександр Гамільтон дивився на США як на «найбільш цікаву в світі імперію»[6], успіх або фіаско якої обов’язково матиме світове значення. Нова країна витрачала на утримання уряду вдвічі менше, ніж це мало місце в Європі, а її ринкова сила виглядала набагато привабливішою, ніж соціальний захист. До того ж, більш прозоре, ніж західноєвропейське, законодавство США дозволяло американським акціонерам реально впливати на політику рад директорів.[7]

Секрет цієї первинної привабливості США, писав згодом Збігнев Бжезінський, полягав у щасливому поєднанні ідеалізму й матеріалізму як однаково сильних  джерел мотивації психіки людини[8]. Здатність ризикувати від імені цілого світу стала геополітичною ознакою Сполучених Штатів. З іншого боку, цей підхід дозволяв США хронічно утримувати світову першість за кількістю інновацій[9]. На додачу, як у це щиро вірив й про це писав Герберт Спенсер, творчу спроможність нації підживлювало змішання крові переселенців з кров’ю індіанських аборигенів. Так або інакше, за Атлантикою несподівано «з’явилась Америка, сяюча, усюдисуща», а тому переосмислити й переоцінити ставлення до неї стало для Європи нагальною необхідністю[10].

Ще від самого початку США прагнули убезпечили підприємництво від втручання держави й тому їх Конституція заборонила створення корпорацій національного рівня.[11] Виключенням з цього підходу став знаменитий New Deal, щодо оцінки якого й досі не склався консенсус. У всьому іншому, писав Дерек Уолкотт, в США закріпилася установка на «анархію». Країна утверджувала індивідуалізм, прагнула до самовираження й закладала зовсім нові уявлення про традицію[12]. «Основний бізнес Америки – це бізнес»[13], – нагадував Барак Обама, цитуючи президента Калвіна Куліджа. Тому не дивно, що неформальний конституціоналізм США склався як пряме втіленням логіки модерного капіталізму. Ще з тих пір у своїх багатіях американці бачать не об’єкт для заздрощів, а зразок для нащадків.

За задумом, конституційна система США мусила заохочувати безперервне оновлення й використання широкого спектру ресурсів країни, так що урядове вторгнення в магію ринкового механізму вважалося гальмом для її економічного зростання[14]. Ця по суті економічна парадигма захопила також засоби художнього самовираження: кіно, театр, живопис, музику тощо. У підсумку, старшій від США Європі дісталася доля наслідувачів. Навіть Франція мусила відчути дефіцит «американської вітальности»[15]. Як написав про все це Жан Бодрійар: «Пречудовим взірцем <…> «диявольської» потуги змін, цієї аморальної енергії перетворення, що спрямована супроти усіх систем цінности, є Сполучені Штати. Попри їхню моральність, їхнє пуританство, їхню маніакальну чеснотність, їхній прагматичний ідеалізм, все в цій країні міняється завдяки імпульсові, котрий не має нічого спільного з поступом, що лінійний за визначенням, – ні, справжнім рушієм є ницість вільної циркуляції. Асоціяльна і дика, непідвладна будь-яким послідовним суспільним проєктам: все тут тестується, все оплачується, все виставляється напоказ, все зазнає краху. Західна музика, види терапії, сексуальні «збочення», східні хмарочоси, лідери, технічні новинки, мистецькі течії, – все воно проходить одне за одним, і немає йому впину. <…> Ця аморальна скупченість усіх форм, усіх рас у несамовитому спектаклі перемін і є досягненням суспільства і ознакою його життєздатності»[16].

Томас Манн якось сказав, що в США все дихає майбутнім в атмосфері могутності, розуму, достатку й миру. Не дивно, що сьогодні глобалізація за участі й лідерства США сфокусуватися на творчості, виробленні теоретичних концепцій та ідей[17]. Тобто із трьох стовпів американського ідеалу – свободи, рівності й справедливості найбільш актуальною в наш час виявилася інтелектуальна свобода. Вкотре одним із першочергових завдань американського конституціоналізму стало забезпечення свободи вираження поглядів у найширших масштабах.

З часу ухвалення конституційного Білля про права (1791) Конституція США підтримує безперервне інтелектуальне змагання різних політичних форм й інституцій за вплив і контроль. Власне, ця боротьба угруповань за своє потрактування національних інтересів разом із культурою відкритості якраз і не дозволяє перетворити американську внутрішню й зовнішню політику на нудне моралізаторство. Оскільки геополітика США будується на альянсах, американська ідеологія відзначається безпрецедентною гнучкістю. Можна сказати, що вона здатна поки що давати відсіч будь-якому домінуванню. Усе тут побудовано на можливості не погоджуватися із status quo. Прикметно, що й сама Конституція Сполучених Штатів є результатом бунтівних рішень батьків-засновників на Філадельфійському конвенті 1787 р., де вони вийшли за межі мандату Континентального конгресу, який й сам виник через палку незгоду переселенців з політикою корони[18].

У подальшому «любов до свободи й диких місць» (Джексон Тернер), штовхаючи американців щодалі на Захід, витворила суспільство, що генерувало індивідуалізм разом із недовірою до будь-якого владного контролю[19]. Конституціоналізм США народився під очевидним впливом таких прозаїчних факторів, якими були тоді «гроші, громадянська безпека, торгівля й мореплавство» (Чарльз Бірд)[20]. У свою чергу, Конституція США зворотно програмувала країну як… «задирливу республіку», що її Томас Джефферсон застерігав від «одноманітності», а Медісон – від боязні й прагнення до уникнення конфліктів[21].

Так що коли Лєх Валєнса ділився своїми уявленнями про політичний лібералізм, як війну всіх проти всіх під контролем права, він був доволі близьким до його американської моделі. З іншого боку, було б очевидною помилкою ототожнювати американізм лише з жорстким прагматизмом. Хоча Генрі Кіссінджер і вважав основним виправданням зовнішньої політики США торгівлю,[22] не тільки сліпа гонитва за наживою визначила конституційний дизайн Сполучених Штатів. У противному випадку, як писав з цього приводу Пітер Вайль, нобелівські лауреати вже давно б емігрували з Америки до Арабських Еміратів.

Як відомо, попит на культурний поступ в США спирався зазвичай на згоду й інтерес не лише елітної верхівки. І якщо в Росії культурний прогрес мав характерні ознаки кампаній, скерованих на збільшення військової потуги й міжнародного впливу імперії[23], то в США він рухався без жодного плану, стихійно й хаотично. З іншого боку, близькість Сполучених Штатів до європейських культурних джерел не повинна затьмарювати для нас той факт, що американський поступ з часом все більше відхилявся від Старого світу. Як би заманливо, писали подружжя Тоффлер, не виглядили перспективи оновленого союзу Європи й Сполучених Штатів, реальність показує те, що США й Євросоюз швидше все далі розходяться, ніж наближаються один до одного[24].

Якщо в США, за сучасним визнанням Європейської Комісії, почати бізнес можна вже через шість годин, то в Євросоюзі на це знадобиться кілька днів або й тижнів. Однак більш серйозним показником розриву є те, що спроба Євросоюзу дорівнятися до Сполучених Штатів у сфері інновацій зазнала «грандіозного фіаско» вже на початку нинішнього століття[25]. Америка досі випереджає всіх, залишаючись найпотужнішим магнітом для більшості населення земної кулі. Пасіонарні голландці, шведи, фіни, англійці, ірландці та шотландці встигли прибути в Новий світ ще до 1700 р.; французькі гугеноти – до 1750 р.; ірландці (після Великого картопляного голоду) – до 1845 р.; німці – до 1848 р. Цікаво, що це саме вони заклали людський підмурівок найбільш відомих американських міст[26].

Американізм спричинився до революційного оновлення також й правової системи. Якщо англійські колоніальні статути усіляко намагалися вилучити з хитросплетінь звичаєвого права «зобов’язання, права й заборони, що забезпечують народну свободу»[27], то конституціоналізм Сполучених Штатів примусив центр поступитися багатьма із своїх прерогатив на користь провінції. Йдеться про систему паралельно існуючих «сусідських» органів (imperium in imperio), правомочних керувати справами в своїй ділянці й конкуруючих між собою[28]. Майже відразу після ухвалення Конституція США набула ознак унікального правового документа для задоволення найвигадливіших людських потреб і прагнень. Не дивно, що нині «Штати майже для всіх європейців є символом необмежених можливостей і величезного шансу, що його має в собі капіталізм у його щонайкласичнішій іпостасі»[29].

Народжена класичним капіталізмом Конституція США увібрала в себе основні нормативні вимоги останнього, й відтоді вільне підприємництво й Конституція США є елементами нероздільної цивілізаційної реальності. На думку Адама Пшеворського, цей класичний капіталізм передбачає: а) розділення праці, коли кожен працює задля задоволення потреб інших; б) засоби виробництва знаходяться у приватному володінні; в) у кожній з цих сфер функціонує ринок[30]. Виглядає так, що ця економічна система нині не має альтернативи.

Це також означає, що «ринково орієнтовані приватновласницькі системи» Чарльза Лінблома[31] є водночас традиційними «системами законних прав власності» (Паскаль Селен). Обидві вони добре узгоджуються із західними уявленнями про мораль і етику, а тому володіють реальним авторитетом[32]. Крім того, повноцінне розгортання сучасного капіталізму вимагає концентрації прав власності в руках обмеженої групи підприємців[33]. Попри ліву критику, ділові союзи останніх «ґрунтуються на довірі, порозумінні й відданості, які так само важливі в особистих стосунках»[34]. Це підтверджує, що ринок вимагає моральних чеснот і непідробного альтруїзму. Ця теза має визначальний вплив на суспільну динаміку й цілком підтримується конституційним патріотизмом.

І хоча несправджені надії можуть послужити аргументом проти ринкового капіталізму, сума людських розчарувань за умов останнього є незрівнянно меншою, ніж за умов лівацького соціалізму в його тоталітарній чи авторитарній іпостасі. Подібний висновок має величезне значення для визначення аксіом неформального конституціоналізму, в якому варіативність у накопиченні й витрачанні ресурсів прямо впливає на людську творчість, удосконалення умов життя, індекс щастя й решту визнаних атрибутів прогресу. Такий погляд цілком узгоджується з філософією Нового часу, в якому майбутнє є результатом непередбачуваних зусиль мільйонів – реальністю, що виходить далеко за межі уяви навіть кращих державних менеджерів і плановиків[35].

Коли державне втручання в економіку згортається й на ринки повертається вільний вибір і конкуренція, світ (як от у сучасному Китаї) ніби спіткає чудо. Зростання продуктивності супроводжується доступом до немислимих раніше товарів і послуг. Люди отримують можливості розвитку завдяки власним поведінковим стратегіям, що складає одну з найбільш важливих засад неформального конституціоналізму. Як визнавав один із героїв «Людини без властивостей», «капіталізм як організація егоїзму за ієрархією сил з метою добування грошей – це просто-таки найвищий, до того ж і найгуманніший лад, який ми спромоглися витворити собі на славу; точнішого мірила людські діяння в собі не мають»[36].

Медаль, виготовлена до століття Конституції Сполучених Штатів. 1887. Колекція The Metropolitan Museum of Art, Нью-Йорк, США

Цілком закономірно, що на певному щаблі своєї еволюції цивілізація набуває рис конституційної держави. Розвинений капіталізм і неформальний конституціоналізм поодинці існувати не можуть. Прикметно, що при цьому американська конституційна модель виявилася не лише першою в світі, але й працюючою на максимальній швидкості моделлю. Не дивно, що даний тип правової держави залишається привабливим уже на протязі більш як двохсот років. Останнє цілком усвідомлював Михайло Грушевський, коли писав: «Ся країна (США. – В.Р.) для нашої будущини, безсумнівно, матиме величезне значення, – і своїми незвичайними фінансовими та технічними засобами, і теж як школа для наших людей, будучих поколінь наших техніків, економістів і суспільних робітників. Більш демократичний, ніж будь-який з європейських народів, більш ініціативний, більш сміливий у замислі й виконанню, сей народ може дуже багато в чому навчити наші кадри робітників і діячів»[37].

Неформальний конституціоналізм є орієнтованим на інтенсивне й повне життя людини, тобто на справжній поступ. Останній передбачає великий розмір ВВП, розвинуту науку й багатогранне мистецтво. Сюди ж потрапляє людське усвідомлення необхідності захисту екосистем і високий індекс щастя. Але чим конкретно забезпечується подібний тонус життя, якщо говорити про конституційний інструментарій? Спочатку це було верховенство транскордонного католицького права над європейськими можновладцями (Ф. Фукуяма[38]). Пізніше – розділення влад і республіканський устрій, парламентаризм і свобода, що згодом розгорнулася в невідчужувані фундаментальні права індивіда. Усе це є загальновідомим, отже ми мусимо звернути нашу на роль нюансів.

Наприклад, поняття верховенства права в Україні, де панує континентальна правова система, традиційно пов’язується з повагою до невідчужуваних суб’єктивних прав і свобод людини (human rights). Даний підхід має шанс стати нині мало не канонічним[39]. Однак в англосаксонській правовій системі верховенство права розуміють як вищість абстрактних норм писаного або неписаного закону по відношенню до «живої» влади осіб найвищого статусу й рангу. Даний підхід зазвичай підтримував і невтомно пропагував Фрідріх фон Гаєк. Право для нього – це майже завжди ансамбль ефективно обмежуючих владу юридичних норм (law), а не низка суб’єктивних прав (rights), призначених для розширення свободи індивідуального вибору суб’єкта[40].

Різницю в нюансах існуючих версій конституціоналізму можна помітити й через порівняння змісту присяг американського й українського президентів. У США президентська присяга виглядає так: «Я урочисто запевняю, що буду віддано виконувати обов’язки Президента Сполучених Штатів і буду щосили зберігати, захищати та обороняти Конституцію Сполучених Штатів»[41]. Український же текст присяги є довшим: «Я, <…> волею народу обраний Президентом України, заступаючи на цей високий пост, урочисто присягаю на вірність Україні. Зобов’язуюсь усіма своїми справами боронити суверенітет і незалежність України, дбати про благо Вітчизни і добробут Українського народу, обстоювати права і свободи громадян, додержуватися Конституції України і законів України, виконувати свої обов’язки в інтересах усіх співвітчизників, підносити авторитет України у світі».

Неважко помітити, що якщо американському президенту Конституція відводить роль скромного промоутера («круп’є в казино») основного закону, то українському – мало не патрона нації. Подібно до повітряного флоту у вірші Павла Тичини, він… «і б’є, і сіє, й носить / він Республіку підносить / до нових висот». Зовні ми маємо два аналогічних за своїм призначенням нормативних інструменти. Однак насправді в американській моделі конституціоналізму ми стикаємося із застосуванням формули: rule of law (владне правління в рамках закону), а в українській – із застосуванням формули: rule by law (правління за допомогою або за посередництвом закону). У останньому випадку право виступає не стільки обмежувачем влади, скільки одним з її важелів, допоміжним юридичним інструментом.

У широкому потрактуванні це означає, що якщо Конституцію США необхідно сприймати в якості грандіозного зібрання юридичних процесуальних оболонок, покликаних сприяти здійсненню людської винахідливості й свободи, то Основний Закон України – як зібрання ціннісних матеріалістичних зразків і мотивацій. Наприклад, якщо Конституція США говорить про шляхи просування до ідеалу свободи, конкретне наповнення якої залишається непередбачуваним, то український Основний Закон описує (див. частину першу ст. 3 Конституції України) замість цього цілком конкретний матеріалістичний ідеал. Подібний підхід вочевидь знижує варіативність пошуку шляхів вітчизняного прогресу.

Основний Закон  України найвищими соціальними цінностями називає «людину, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпеку»,  що визначає мало не всю філософію вітчизняної версії конституціоналізму. Тобто якщо в Сполучених Штатах вищими національними пріоритетами є «життя, свобода й прагнення до щастя», з чого випливає право кожного американця вільно чинити власною долею, то в Україні категорія (а не інструментальне поняття) свободи не передбачається текстом  Основного Закону. Інакше кажучи, свобода народу вищою конституційною цінністю в Україні не визнається.

Натомість американський конституціоналізм наполягає на тому, що свобода народу є важливішою навіть за демократію, а тому саме вона мусить визначати межі й кордони останньої. Що ж стосується української конституційної моделі, то в ній демократія визначає прийнятний і допустимий обсяг свободи для всіх соціальних груп й індивідів. Отже, ми маємо розрізняти дві відмінні між собою конституційні орієнтації-парадигми: а) американську, сфокусовану на праві кожного вільно чинити власною долею; б) українську, сконцентровану на народному добробуті й колективній безпеці.

Однак особливість Конституції США як «Біблії ринку» є помітною не лише в тому, що свобода виступає тут головним фактором прогресу. Не заперечуючи демократичних принципів і засад, американці разом із правлінням більшості підкреслено поціновують меритократію як правління заслуг, обдарованості й таланту. Даний підхід проявляється, наприклад, у закріпленні правом високих податків на мільярдні спадки, а також у традиційній відмові американців від аристократичних титулів і звань.

Свобода проголошується в Декларації незалежності США (1776), а потім конкретизується в Біллі про права (1791) як особливій частині Конституції Сполучених Штатів. При цьому перша в рейтингу прав поправка здавна вважається безпрецедентним втіленням інтелектуальної свободи індивіда. Ця остання функціонує завдяки поступово виробленій на Заході інфраструктурі свободи, яка складається з таких основних елементів: по-перше, мотивація будь-якої активності індивіда має виникати спонтанно, без індоктринації й зовнішнього тиску; по-друге, творча ініціатива суб’єкта має здійснюватися під його власну відповідальність, а не відповідальність соціальних інститутів; по-третє, результати творчої діяльності індивіда мають залишатися в його повному розпорядженні, а не відбиратися державою або іншим владним авторитетом. Прикладом подібного відбирання можна вважати державне направлення молодих фахівців на роботу. Цікаво, що цю інфраструктуру свободи докладно дослідив Броніслав Маліновський[42].

Для кращого розуміння проблеми співвідношення субєктивних прав в Україні й США, допустимо вдатися до такої візуальної метафори: якщо в авторитарному суспільстві суб’єктивні конституційні права нагадують собою ніби розчищені державою доріжки в глибокому снігу (мають цільове – «побудова комунізму», «добробут народу», «відродження нації» спрямування), то в ліберальних демократіях суб’єктивні права працюють як лижі й снігоступи, що дозволяють рухатися кожному з суб’єктів куди заманеться. Не дивно, що останнє має своїм наслідком хаотичний («броунівський») малюнок особистої біографії індивіда.  

Таким чином, головною властивістю категорії свободи в неформальному конституціоналізмі є те, що вона забезпечує найширшу з можливих варіативність у накопиченні й витрачанні будь-яких реально існуючих ресурсів. Якщо в простих демократіях майже всі канали ресурсних надходжень і витрат визначаються й контролюються державою або її інститутами (в СРСР так здійснювалася колективізація й освоєння цілини, в Китаї – «Великий стрибок» із сільськими домнами й масовою боротьбою з горобцями), то в ліберальних демократіях ризик утрати ресурсів і соціального капіталу мінімізується через строкатість (багатовекторність) grass-roots рішень і диверсифіковану відповідальність мільйонів діючих суб’єктів. Відомо, що Верховний Суд США зовсім невипадково відмовився визнавати можливість існування «хибних ідей»[43], а уніфікація освітніх програм, так само як і вибіркове вилучення існуючих інформаційних джерел, є тепер забороненими навіть в середніх школах[44].

Варіативність у накопиченні й витрачанні ресурсів є безпосередньо дотичною до соціалізації й наступної творчої реалізації кожного члена суспільства. Варіативність в соціалізації полягає в тому, що молоді люди вільно обирають й у мільйонах версій реалізують своє життєве призначення. Йдеться як про використання необмежено широкого спектру ресурсів у вигляді адекватної особистим нахилам молодої людини професії та освіти, так і про володіння іноземними мовами, укладання  шлюбу, вдалий вибір партнера, знаходження географічно комфортного місця для проживання тощо. У свою чергу, варіативність у витрачанні ресурсів передбачає сприйнятливе ринком інвестування дорослими своїх навичок, здібностей і талантів у той загальний процес трансформації суспільства, що його втілює в собі поступ.

У тоталітарних й авторитарних суспільствах накопичення й витрачання ресурсів здійснюється індивідами за жорсткою ідеологічною схемою чи інтелектуальним шаблоном. Про справжню варіативність вибору – в питомому значенні цього слова – зазвичай не йдеться. За подібних обставин  навіть незначна кількість помилок державних планувальників може призвести до катастрофи, хоча частіше тут спостерігається хронічна стагнація й відставання. При цьому загибель ресурсів і соціального капіталу може досягати дійсно фантастичних масштабів. Навпаки, за наявності неформального конституціоналізму варіативність стратегій накопичення й витрачання ресурсів максимізується. І дуже схоже на те, що саме завдяки цій якості американський неформальний конституціоналізм виявився таким вражаюче продуктивним. Тобто його аксіоматика дійсно відповідала принципу верховенства права.

Конституціоналізм США найкраще забезпечує варіативність and vice versa. Провали й піднесення тут чергуються між собою, але враховуючи те, що наявні ресурси в умовах гарантованої свободи накопичуються й витрачаються у мільйонах різних версій і модифікацій, загальний ризик утрат виявляється цілком прийнятним. Недарма трансформацію одноманітного в багатоманітне Герберт Спенсер називав свого часу самою суттю прогресу[45]. Індивіди й тут можуть виростати сумними копіїстами або енергійними творцями, але в будь-якому випадку вони не повинні боятися спроб і помилок. Адже нині навіть науковий світогляд складається з низки різних і неповних уявлень,[46] а в математиці існує спеціальний розділ про логічні перетворення в системі, де істинність суджень залежить від контексту стосунків між системою й суб’єктом. Йдеться про відому теорію топосу, що походить з інтуїтивної логіки й теорії категорій.

Індивідуальність є продовженням особистості, що знаходить своє відображення в оригінальності. Дана закономірність набуває особливого значення для тих країн, що щиро намагаються покінчити з тоталітаризмом. Адже широка варіативність у накопиченні й витрачанні ресурсів є справді ключовою умовою їхнього прогресу. Й тому є закономірним те, що захист варіативності в накопиченні й витрачанні ресурсів має стати метою їх конституційної культури. Надмірно раціоналізовані, планові «однофакторні»[47] суспільства зазвичай вчасно не розпізнають своїх новаторів, що добре розумів Йосип Бродський, називаючи індивідуалізм… «найвеличнішою жертвою раціоналізму»[48].

Раціоналізм Просвітництва, модифікований марксизмом, виявився для поступу людства недостатнім. Це дуже розчаровувало, й країнам молодої демократії було нелегко повірити в те, що надмірне панування навіть не держави, а просто громадської думки «може спричиняти в мільйон разів більшу шкоду моральному хребту нації, ніж будь-який наркотик»[49]. Між тим, писав Кшиштоф Зануссі, крах марксизму-ленінізму став закономірним «тотальним крахом чистого розуму в тій його формі, у якій він гордовито процвітав у ХІХ столітті. І тому ми сьогодні  повинні покірно визнати, що мільйон мурах, які хаотично бігають, краще дає собі раду зі своїми труднощами, коли кожен намагається бути корисним – себто робити те, за що хтось інший погодиться платити»[50].

Проблема полягає в тому, що ні держава, ні громадські організації не володіють тією чесністю, гідністю, сміливістю, вірністю й цілеспрямованістю, що їх можуть відстоювати окремі індивіди. Й тому саме вони мають бути конституційно захищеними від надмірного тиску авторитетів. Йдеться саме про зовнішній тиск, а не про органічну харизму чи будь-яку іншу інтелектуальну спокусу. Як писав із цього приводу Пол Фейрабенд, «молодь має бути звільнена від підпорядкування, так званим, учителям, особливо раціональним фашистам»[51]. У противному випадку ми вже вкотре ризикуємо стати громадянами «планетарного суспільства двоногих комах» (Чеслав Мілош).

Наступною ознакою неформального конституціоналізму США є його глибока орієнтованість на принади ринку. Йдеться не лише про визнання сакрального характеру конкуренції, свободи договору чи вільної торгівлі. На відміну від поміркованого конституціоналізму Західної Європи, американський конституціоналізм орієнтується не просто на ринок, як той описаний у Адама Сміта, а на «поведінкову економіку» ринку в тому вигляді, як вона подається в теорії перспектив Даніеля Канемана й Амоса Твєрскі. Йдеться про фактичну економіку, в якій надійно спрацьовує «парадокс наслідків» Макса Вебера й панує, так звана, етика «ірраціонального початку».

Як відомо, ринкова економіка процвітає тоді, коли ніхто не претендує на вичерпну поінформованість. Її перевага полягає не лише в широті й багатстві ініціатив щодо всіх існуючих в суспільстві ресурсів, але й у вільному поширенні інформації про ці ресурси.[52] Ринок живиться неочікуваним, він не вимагає знання минулого й толерує невизначеність. Власне, капіталізм функціонує краще від планової економіки ще й тому, що керується байдужістю держави до ринку. Навпаки, антипод ринку у вигляді планової економіки вимагає державного «ентузіазму»[53] – цієї божевільної пружини, що спонукає маси, в залежності від обставин, до війни, вивчення теоретичного спадку Мао Цзедуна або «остаточного вирішення» єврейського питання. Натомість ринок вимагає лише «подрібненого» натхнення й азарту. Його злети й падіння посягають на animal spirit[54] не суспільства в цілому, а лише якоїсь частини позичальників і кредиторів.

У пост-тоталітарних країнах ринок є неповним й опосередкованим тіньовою економікою, що функціонує завдяки неписаним правилам і неформальним контактам. Усвідомлення даного факту є принципово важливим для розвитку неформального конституціоналізму як захисту індивідуальної свободи від рецидивів державного втручання. На жаль, у транзитивних суспільствах боротьба з корупцією може при цьому ототожнюватися із боротьбою з ринком. Тому одним із завдань верховенства права є таке «поєднання практики державного управління з індивідуальною свободою» (Ларс Гертенбах), що має на меті обережне й поступове поглинання ринком всієї економічної екзистенції.

Позірна ірраціональність ринку підважує засади цілеспрямованого колективістичного суспільства, що паралельно ослаблює також номенклатурну драбину його привілеїв і «станів». Поступово дисциплінарна система витісняється експансією доступних широкому загалу «автомобілів, антибіотиків, кондиціонерів, операцій на серці, щеплень від кору і віспи, радіо, рентгенівських променів, літаків, хлору й холодильників»[55]. Залишкова пролонгація соціалізму при цьому забезпечується хіба запозиченнями або відвертими крадіжками з інноваційної комори капіталістичних опонентів. Навіть автоматизація в колективістичних суспільствах є наслідком спрощеного копіювання існуючих західних зразків, і тому вона загрожує декваліфікацією («плебеїзацією» – Фредерік Джеймісон)[56] мільйонів громадян гіпертрофовано соціальної держави.

Власне, саме тому неформальний конституціоналізм і держава-патрон є несумісними приблизно так само, як є несумісною правова держава з низкою «позитивних» соціально-економічних прав. Мало не кожна друга індивідуальна конституційна скарга в Україні є скаргою на недотримання обіцянок, що їх продукує розподільча справедливість. Остання ж, як про це не раз писав Фрідріх фон Гаєк, заперечує саму суть верховенства права й правової держави в цілому[57]. Застаріле переконання в тому, що позитивні права є вищими за приватну власність, веде до не менш застарілого виправдання ситуації, коли одні люди отримують блага за рахунок інших.

Однак існує ще один аспект проблеми. Навіть не заглиблюючись в економічну теорію, ми можемо бачити те, що люди часто витрачають свої активи «нераціонально». Національній галереї Канади було непросто виправдати придбання полотна «Голос вогню» Барнетта Ньюмена, на якому присутні лише три фарби. Але громадська думка в таких питаннях лицемірна. З іншого боку, про що свідчить логіка «джинсової злочинності» в СРСР – країні, де плановики брали зазвичай до уваги потреби людей не на інформацію, косметику й моду, а на їжу, повсякденний одяг і ліки, бо вважали тільки ці товари по-справжньому потрібними людям? Що б ми не думали з цього приводу, реальна економіка свідчить: здорових і впевнених у собі людей найбільше приваблюють екстравагантні й символічні речі.

Ще у 1986 р. Режіс Дебре писав про те, що «у рок-музиці, відео, синіх джинсах, фаст-фуді, мережах новин і супутниковому телебаченні більше сили, ніж у всій Червоній армії»[58]. І дійсно, збирання раритетних автомобілів чи зразків абстрактного мистецтва не є прерогативою лише збочених класів. Без задоволення примхливого попиту здорову економіку уявити собі сьогодні неможливо. Людей глибоко зачіпають і хвилюють мода, стиль і мистецтво. Й саме тому неформальний конституціоналізм розраховує на потяг людей до екстриму не лише в бізнесі чи фінансах.

Неформальний конституціоналізм орієнтується на швидкий поступ, а тому зобов’язаний заперечувати зрівнялівку й розподільчу справедливість. Однак це також означає, що судове переслідування мафії в США не слід плутати з українським полюванням на олігархів. Конкуренція статків є конкуренцією життєвих стратегій, а тому мільйонні гонорари зірок на Заході нікого не шокують. І саме тому поведінкова економіка, як виробництво й споживання «ірраціонального», підтримується неформальним конституціоналізмом. Саме з цих джерел походить подібність абстрактної математичної моделі Джеймса Б’юкенена до реально існуючої Конституції Сполучених Штатів[59]. Якщо поведінкова економіка «ірраціональна», то американський конституціоналізм саме виходить й веде свій початок.

Дуже важливим для усвідомлення природи неформального конституціоналізму є також те, що він сприяє радикальному спрощенню й прискоренню більшості соціальних трансакцій. Здійснюється це через переведення в ринок майже всіх соціальних послуг. Якщо в країнах соціалізму панує зазвичай «економіка дефіциту» (Янош Корнаї), то в конституційній державі сфера послуг сама полює за потенційними клієнтами. Ніби усвідомлюючи це, неформальний конституціоналізм схиляти свої суспільства до задоволення також й «абсурдних» ринкових потреб.

Касс Санстейн йде навіть далі, будучи переконаним у тому, що захисники неформального конституціоналізму зобов’язані ризикувати, не боючись здаватися комусь «контр-культурними»[60]. Подібне переконання поділяє й Філіп Петтіт, нагадуючи нам, що «підтримка більшості не є критерієм хорошого закону», й що справжній конституціоналізм повинен звільняти спонтанно функціонуюче суспільство від диктату будь-яких могутніх осіб[61]. Що ж стосується держави, то її агенти традиційно «являють собою суттєву загрозу справі свободи, так що народ повинен тримати виродків загнузданими»[62]. На жаль, додає до всіх цих голосів Сюзен Сонтаг, «прагнення до фашистської культури дійсно існує, причому воно ненаситне»[63].

Таким чином, підкоряючи «правлячий клас усталеним звичаям народу та його волі» (Уінстон Черчіль)[64], неформальний конституціоналізм рухається вперед, обмежуючи – задля потреб строкатого й варіативного  суспільства – тиранію більшості, а тому й демократичний контроль. Свобода вибору є важливішою за демократію, й саме тому – попри всі очікування Фур’є, Морелі, Маблі, Сен-Симона і Оуена – людину здавна найбільше притягує не дисципліна, захист і порядок, а… «все таємне, магічне, ірраціональне, незрозуміле, гротескне й абсурдне, що виходить за рамки правил та ставить їх під сумнів»[65]. Великі географічні відкриття, так само як і бізнес Ілона Маска, є характерними проявами саме такого погляду на світ.

У цілому ж, неформальний конституціоналізм виходить з того, що надміру серйозне сприйняття людьми свого становища здатне пригальмувати їх на шляху до великих звершень. Поведінкова економіка робить суспільства багатими, але при цьому вимагає не лише відчайдухів-підприємців, але й судів швидкого банкрутства разом із надійним захистом продуктів людської уяви. З іншого боку, по-справжньому ефективні рішення народжуються з необмеженого доступу до інформаційних джерел, коли індивід є гранично відкритим для впливу будь-яких аргументів. Остання вимога пояснює конституційну заборону цензури, чого в посттоталітарному суспільстві часто не розуміють. Неформальний конституціоналізм потребує чого завгодно, окрім світоглядного монізму. У цьому сенсі аксіоми конституційної держави нагадують собою «еволюційні універсалії» Толкотта Парсонса, прикладені до можливостей світу. Наш поступ є малоймовірним, якщо цілісність активів не гарантована й вони можуть бути відібрані державою або мафією. Через усвідомлення подібних генералізацій в світі поступово виокремилась «економічна теорія конституціоналізму», що цікавиться широким спектром питань, пов’язаних з впливом на поступ не лише бюрократичної ренти.

Утім, неформальний конституціоналізм захищає приватний початок й економічну свободу завдяки й психологічним причинам. Вважається, що приватна власність вирішує проблему стимулювання праці в недосконалих умовах цілком успішно. Ба більше, як вважав нині популярний на Заході Лев Петражицький, право є від початку продуктом не фізичного, а психічного світу[66]. Конституціоналізм переміг, бо глибоко усвідомлював всю глибину психологічної аргументації на користь свободи і ринку[67]. На економічні аспекти конституціоналізму одним із перших звернув увагу Чарльз Бірд у своїй роботі «Економічна інтерпретація Конституції Сполучених Штатів» (1913). І хоча пізніше Джордж Сорос оскаржив поширення ринкового фундаменталізму на політику й  інші культурні сфери життя[68], П’ята й Чотирнадцята поправки до Конституції США щодо «заборони позбавлення власності» та «належної правової процедури» перетворили на аксіому ідею про те, що економічній сфері державне вторгнення не допомагає, а шкодить.

Так або інакше, українські спроби подолати бідність мають шанс стати успішними лише за умов серйозного переосмислення усього того, що вважалося у нас «добрим» і «поганим» в конституційній сфері. Вітчизняна Конституція має суттєво посилити захист індивідуалізму, приватної власності, конкуренції й свободи договору, не кажучи вже про інтелектуальну свободу. Тобто вона повинна стати більшою мірою процесуальним, а не матеріальним правом, обмежуючись переважно «конвеєрними» (в сенсі пришвидшення трансакцій) питаннями. Здорова конституція є інструментом свободи. Як писав ще Ганс Кельзен, метою правової держави є не що інше, як  «встановлення правових обмежень здійсненню влади. Гарантія конституції – це забезпечення дотримання цих правових обмежень»[69].

Неформальний конституціоналізм в американському стилі – це не вчення про авторитет і мудрість державних енциклік, а глибоке знання природи стосунків урядів з громадянським суспільством. Те, що ми нині називаємо конституційним патріотизмом, формують сили, здатні не лише «протиставляти себе державній владі», але й наділені суверенним правом змінювати державний лад[70]. Зовсім невипадково творцями американського конституціоналізму були не лише політики й юристи, але й торговці, фермери й парафіяльні проповідники. Права власності й пришвидшений поступ були їхнім прапором і метою, ці цінності вони вважали універсальними, а тому застерегли за собою право їх підтримки в глобальному масштабі[71]. Значно пізніше глибоке переконання в цьому Генрі Кіссінджер поділяв так само щиро, як і Девід Рокфеллер[72].

Конституція США легітимізувала «квартет влад» (Ніл Фергюсон), життєздатну федеративну структуру, а також єдиний ринок, торговельну політику, валюту й закон про банкрутство. У фаховій літературі добре описаний дух цих американських ідей, що ніяк не підриває їх універсального характеру. Первісно конституціоналізм США ґрунтувався на «купецькому праві» й «купецьких судах» (Pie Powder), що були знайомі також середньовічній Європі, Східній Азії, Латинській Америці, а пізніше відтворені в інформаційному просторі Інтернету[73]. Усе це, однак, починалося з того, що Конституція США зобов’язала уряд «напружити м’язи, щоб знести всі перешкоди для торгівлі між штатами й задля доставки пошти»…[74]

Нині навіть Habeas corpus і Велика хартія вольностей здаються нам факторами другорядними в порівнянні з наділенням приватною власністю тогочасних станів. Отримавши власність, кожен отримував свободу і владу. Доброчинність і безкорислива любов до ближнього вважаються фікціями  без цього економічного підмурівка[75]. Як був переконаний Уінстон Черчилль, Англія буде сильною за умови, що її земля існуватиме у вигляді приватних наділів. Людина – це земна істота, якій притаманно мати сховок для себе[76]. Украй чутлива Симона Вейль дивилась на приватну власність як на елемент сутності індивіда. Як це витікає з природи неформального конституціоналізму, приватна власність на землю мала б уже давно утвердитись в Основному Законі України.

Неформальний конституціоналізм традиційно стоїть на сторожі інтересів і цінностей громадянського суспільства. Але якщо воля народу Франції вважалася вищою за будь-який закон (Алексіс де Токвіль), то американський конституціоналізм наважився обмежити навіть демократичну владу. Правовий порядок США виявився також гранично терпимим, а інтелектуали й проповідники були не такими впливовими, як у Західній Європі. До того ж, політичні права американських громадян гарантувалися правом на зброю. Нині право на зброю передбачається законодавством багатьох країн – від Німеччини до Молдови, однак лише в США воно продовжує сприйматися як безпосередньо дотичне до політики право. Навіть загибель 17 школярів у Флориді в лютому 2018 р. від пострілів однокласника не підірвала віру американців у необхідність і виправданість Другої поправки[77].

Нарешті, не можна обійти увагою й таку рису неформального конституціоналізму, як його ставлення до символічної реальності – креативного простору людської свідомості й уяви[78]. Даний простір є дуже важливим, оскільки саме він не лише відображає оточуючий нас світ, але й дозволяє міняти  його, роблячи більш піддатливим і пластичним. Якщо цивілізація, як про це писав Ніл Фергюсон, – це тексти[79], то це такі тексти, що дозволяють нам «долати й обходити» фізичні закони-константи. Йдеться, зокрема, про швидкість світла, закони Ньютона, лінійність часу, період радіоактивного напіврозпаду тощо. Символічна реальність дозволяє письменникам-фантастам скеровувати вектор часу назад, а «боїнгам» – літати, хоча останні є важчими за повітря. Мобільний телефон не впливає на швидкість звуку й силу голосу, але дозволяє нам комфортно спілкуватися через Атлантику.

Від легкості й здатності до імпровізацій нашого інтелекту залежить ефективність стратегій виживання людства. Водночас ми знаємо, що різні політичні культури передбачають суттєво різну міру дозволеного в просторі символічного світу. Зокрема, стандарти свободи совісті, слова й преси в міжнародному й європейському праві все ще суттєво поступаються американській Першій поправці (1791). Тому не дивно, що коли після Другої світової війни вималювалася загроза того, що стиль і спосіб мислення генералів можуть стати зразком для людства, вийти з глухого кута вдалося завдяки неформально мислячим й масово розселеним в США нобелівським лауреатам.

Завдяки Першій поправці до Конституції США ластівка духу здобула безпрецедентну свободу. Таку, що їй не зміг серйозно завадити навіть Джозеф Маккарті. Поправка захистила творчість Генрі Міллера, що, у свою чергу, посприяло деградації американської цензури. Західна Європа спробувала надолужити своє відставання, ухваливши в 2000 р. Хартію засадничих прав Євросоюзу. Нині ст. 13 цієї Хартії гарантує вільну від обмежень свободу слова в літературі, науці й мистецтві. Усе це, однак, мало вплинуло на політику інформаційних обмежень в Україні. Попри заборону цензури в частині другій ст. 15 Конституції України, урядові функціонери заборонили тут показ не лише «Волині» Войцеха Смажовського й «Матильди» Олексія Учителя, але й більш як 640 інших серіалів і фільмів[80]. Подібні заходи зовсім не виглядають позбавленими сенсу, оскільки доступ до конкурентного по відношенню до телебачення Інтернету має не більше, ніж 60% населення України. Отримуючи менше інформації, ніж її географічні сусіди, Україна тим самим поглиблює свою провінційність у геополітичному змаганні.

Тим часом, забезпечення варіативності стратегій накопичення й витрачання ресурсів, помножене на особливу роль нюансів у символічній сфері, продовжують залишатися ключовими запоруками прогресу. «Ні кричущі внутрішні протиріччя, – писав із цього приводу Пол Фейрабенд, – ні очевидний брак емпіричного змісту, ні широкий конфлікт з експериментальними даними не повинні змусити нас відмовитися від розробки концепції, яка з тих або інших причин продовжує подобатися (курсив мій. – В.Р.) нам»[81]. Істину грубим прийомом не вловити. Зокрема, якщо ми поставимо перед собою філософське питання про те, звідки до нас прийшла пісня Yesterday, то відповіді, що її написав Пол Маккартні разом із Beatles, виявиться недостатньо. Конкуруючими джерелами можуть бути тільки минуле й майбутнє. Але якщо пісня прийшла з минулого, то серед чого її там можна розрізнити? Якщо ж вона завітала до нас із майбутнього, то саме там її слід і шукати. Парадокс, але вона там справді присутня.

Неформальний конституціоналізм в американській обгортці все більш глибоко проникає в наше серце і розум. Як колись писав із цього приводу Йосип Брік, «якщо ми хочемо розв’язати <…> проблему в дусі грядучої цивілізації, ми повинні зрозуміти, що чотири п’ятих людства вже крокують шляхом «американізації»[82]. Не визнаючи можливості існування «хибних ідей», американський конституціоналізм гарантує кожному право залишатися нонконформістом навіть тоді, коли справа стосується «самої серцевини існуючих установлень»[83]. Оскільки свобода походить із ризику, стверджує Верховний Суд США, вона являє собою різновид відкритості. Остання ж лежить в основі американської могутності. За цих умов характерна «какофонія» в інформаційному просторі США вважається ознакою не державної слабкості, а сили. Крім того, Перша поправка взагалі забороняє скорочувати «спектр можливого знання» громадян Сполучених Штатів[84]. На щастя, переконання в тому, що запорукою прогресу є живий «рух інформації, товарів та самих людей»[85] поділяють нині й за межами Сполучних Штатів.

За спостереженням Джоеля Мокіра, східні люди мали схильність колекціонувати знання, але мало що зробили в плані їх інтерпретації чи побудови теорій. Не відчуваючи «дивної потреби зазирнути всередину речей і зрозуміти, як вони побудовані»[86], вони змушені були поступитися в евристиці європейцям. З часом гостре суперництво, мода, «розгул знаків» (Жан Бодрійяр) у всіх сферах, інтелектуальна спокуса й схильність до гри виткали символічний килим західної культури. Граючи сам і створюючи ігри для інших, Захід революціонізував науку, мистецтво й освіту планети. Й тому не дивно, що лояльні до нонконформізму Сполучені Штати зробили «спонтанні й уривчасті переміни» (Девід Шумпетер) своїм товарним знаком.

Тоталітаризм показав усьому світові, як можна змарнувати людську працю й загальмувати поступ[87]. А тому ті з європейських країн, що мають подібний досвід, повинні не дозволяти Європі «схилятися до компромісу зі злом». Останній може виступати то як політика умиротворення, то як «рух назустріч тоталітарним системам, який диктують економічні інтереси» (Вацлав Гавел)[88]. Західні лідери мають не забувати, що ні честолюбство як стимул до дії у Адама Сміта, ні гегелівська боротьба за розпізнавання й престиж не відповідають сірій парадигмі соціалізму. Щойно зміни починають стимулюватися колективним примусом і насиллям, як вони перестають бути змінами на краще.

Насправді реально непередбачуваний і суперечливий поступ Заходу «нагадує [собою] шлях хмарин, шлях людини, яка тиняється вулицями й увагу якої відвертає то тінь, то юрба, то дивний злам лінії фасадів, і яка врешті опиняється в такому місці, де ніколи не бувала й не мала наміру бути»[89]. Трапляється також, що цій людині «болить серце» від проминання спокусливих еротичних вуличок, куди так хотілося зазирнути хоча б раз у житті![90] Ще в минулому столітті Людвіг Вітгенштейн помітив те, що світ рухається не по прямій, а по кривій, напрям якої постійно змінюється. Але це може означати, що не лише утопія, але й наші «лінощі жадоба й страх» (Ян Морис) штовхають розвиток вгору.

Побачити майбутнє – означає вихопити щось таємничо принадне із безладу ентропії. Й це при тому, що наша система цінностей відверто заперечує аморальність і порок[91]. З іншого боку, постає практичне питання: для чого в світі існує толерантність? Можливо, вона існує просто тому, що наші культурні фільтри з доброго смаку, цінностей та інтуїції[92] набуваються культурою повільно? Сьогодні Інтернет з’єднує між собою дуже несхожих між собою людей, а це певним чином також впливає на баланс добра й зла в світі.

У 1969 р. Верховний Суд США сформулював норму про те, що в просторі символічної реальності «право глядачів і слухачів, а не право осіб, які здійснюють трансляцію, є переважаючим»[93]. Даний принцип вимагає від прогресуючого суспільства толерантного ставлення до «небезпечних стрибків уяви» й «невираховних переходів свідомості» (Роджер Пенроуз) деміургів. З одного боку, це означає, що лише скрайність веде до успіху, з іншого – що для виживання людства «необхідні всі види»  (Бернард Бозанкет). Безпрецедентна варіативність у накопиченні й витрачанні ресурсів поєднується в такому підході з інтелектуальною надчутливістю. Власне, саме тому вироблення найбільш складних і глибоких аксіом неформального конституціоналізму завдячує американським батькам-засновникам майже так само, як завдячують Гульєрмо Марконі своєю роботою телеграфісти.

Неформальний конституціоналізм США був і досі залишається великою інтелектуальною спокусою України. Від Конституції УНР 1918 р., створеної під впливом академічних симпатій Михайла Грушевського, через проект Конституції України від 4 грудня 1990 р., розробленої під головуванням професора Леоніда Юзькова й до низки конституційних проектів від громадянського суспільства[94] в Україні спостерігається очевидна проамериканська політико-правова тяглість.

28 лютого 2018 р.


Текст подається з любязного дозволу редакції часопису «Критика», в якому ця стаття у відредагованому редакцією вигляді побачила світ вперше (див.: «Критика», № 7-8, липень-серпень 2018). Тут стаття подаєтьтся в первісній (збережено посилання на академічні джерела) редакції автора.


[1] Строго кажучи, першими писаними конституціями в світі вважаються конституції окремих північноамериканських штатів. Див.:Еллинек Г. Декларация прав человека и гражданина. – Одесса: «Юридична література», 2006. С. 16-17.

[2] Мак-Ніл В. Піднесення Заходу. Історія людської спільноти. – К.: Ніка-Центр, 2011. – С. 762.

[3] Зануссі К. Стратегії життя, або як з’їсти тістечко і далі його мати. – Харків: Фоліо, 2015. – С. 277-278.

[4] Жувенель Б. де. Власть. Естественная история ее возникновения. – М.: ИРИСЭН, Мысль, 2011. – С. 277.

[5] Мокир Д. Рычаг богатства. Технологическая креативность и экономический прогресс. – М.: Изд-во Института Гайдара, 2014. – С. 241.

[6] Див.: Киссинджер Г. Мировой порядок. – М.: АСТ, 2016. – С. 305-306.

[7] Най С. Дж. (младший). Будущее власти. – М.: АСТ, 2014. – С. 322-323.

[8] Бжезинский З. Стратегический взгляд. Америка и глобальный кризис. – М.: АСТ, 2015. – С. 61.

[9] Талеб Н. Черный лебедь. Под знаком непредсказуемости. – М.: Колибри, 2012. – С. 335.

[10] Кундера М. Встреча. – СПб.: Азбука-Аттикус, 2013. – С. 214.

[11] Кревельд  М. ван. Американская загадка. – М.: Мысль, 2008. – С. 118.

[12] Див.: Янгфельдт Б. Язык есть Бог. Записки об Иосифе Бродском. – М.: Астрель, 2012. – С. 241-342.

[13] Обама Б. Дерзость надежды. – СПб.: Азбука-классика, 2010. – С. 174.

[14] Там само. – С. 175.

[15] Гари Р. Ночь будет спокойной. – М.: Астрель, 2011. – С. 215.

[16] Бодрійар Ж. Фатальні стратегії. – Львів: Кальварія, 2010. – С. 73.

[17] Талеб Н. Черный лебедь. Под знаком непредсказуемости. – М.: Колибри, 2012. – С. 75.

[18] Леони Б. Свобода и закон. – М.: ИРИСЭН, 2008. – С. 148.

[19] Див.: Форбс С., Эймс Э. Манифест свободы. – М.: Азбука, 2014. – 352 с.

[20] Див.: Beard Charles A. An Economic Interpretation of the Constitution of the United States, 1925. – P. 324.

[21] Див.: Візельтир Л. Розум і республіка опіній // Критика, № 9-10, 2015. – С. 2-8.

[22] Янгфельдт Б. Язык есть Бог. Заметки об Иосифе Бродском. – М.: Астрель, 2012. – С. 264.

[23] Мак-Ніл В. Піднесення Заходу. Історія людської спільноти. – К.: Ніка-Центр, 2011. – С. 775.

[24] Тоффлер Э., Тоффлер Х. Революционное богатство. – М.: АСТ, 2008. – С. 494.

[25] Там само. – С. 504.

[26] Див.: Тараборелли Р. Фрэнк Синатра. Я делал все по-своему. – М.: Изд-во «Э», 2016. – С. 21.

[27] Бейлин Б. Идеологические истоки Американской революции. – М.: Новое изд-во, 2010. – С. 127.

[28] Там само. – С. 147.

[29] Зануссі К. Час помирати: Спогади, роздуми, анекдоти. – Харків: Фоліо, 2013. – С. 55.

[30] Див.: Демократизация. – М.: Изд-во Высшей школы экономики, 2015. – С. 204.

[31] Там само. – С. 205.

[32] Сален П. Вернуться к капитализму, чтобы избежать кризисов. – М.: Изд-во Института Гайдара, 2015. – С. 258.

[33] Делез Ж., Гваттари Ф. Анти-Эдип: Капитализм и шизофрения. – М.: АСТ, 2007. – С. 542.

[34] Рокфеллер Д. Мемуари. – К.: Юніверс, 2009. – С. 239.

[35] Див.: Форбс С., Эймс Э. Манифест свободы. – М.: Азбука, 2014. – С. 73.

[36] Музіль Р. Людина без властивостей. Т. 2. – К.: Вид-во Жупанського, 2010. – С. 189.

[37] Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть. – К.: 1991. – С. 150.

[38] Fukuyama Francis. The Origins of Political Order.  From Prehumen Times to the French Revolution. – N.-Y.: Farrar, Straus and Giroux, 2011. – P. 258-260.

[39] Див.: Головатий С. Верховенство права. Монографія (у трьох книгах). – К.: Фенікс, 2006. – 1747 с.

[40] Назва відомого твору Гегеля «Філософія права» прочитується у Великобританії та США як Philosophy of Right. На відміну від цього, верховенство права в Західному світі є відомим як… rule of law – тобто правління права (закону) в його об’єктивному, а не суб’єктивному сенсі.

[41] У перекладі Наталії Комарової.

[42] Див.: Malinowski B. Freedom and Civilization. – London: George Allen, 1947.

[43] Речицкий В. Символическая реальность и право. – Львов: ВНТЛ-Классика, 2007. – С. 562-563.

[44] Див.: Freedom of Speech Decisions of the United States Supreme Court. - San Diego, California: Excellent Books, 1996. - P. 74-75, 79; Freedom of Press Decisions of the United States Supreme Court. - San Diego, California: Excellent Books, 1996. - P. 94, 157.

[45] Див.: Нисбет Р. Прогресс: история идеи. – М.: ИРИСЭН, 2007. – С. 358.

[46] Див.: Смолин Л. Наше отношение ко Вселенной. // Много миров. Новая Вселенная, неземная жизнь и богословский подтекст. – М.: АСТ, 2007. – С. 105.

[47] Суспільства, що в своєму розвитку  покладаються на одну домінуючу (націоналізм, класова боротьба тощо) ідеологічну схему.

[48] Бродский И. Сочинения Иосифа Бродского. Т. VI. – СПб.: Пушкинский фонд, 2000. – С. 111.

[49] Кайзерлинг Г. фон. Америка. Заря нового мира. – СПб.: Санкт-Петербургское философское общество, 2002. – С. 386.

[50] Зануссі К. Час помирати. Спогади, роздуми, анекдоти. – Харків: Фоліо, 2013. – С. 152.

[51] Фейрабенд П. Прощай, разум. – М.: АСТ-Астрель, 2010. – С. 401.

[52] Див.: Коуз Р., Ван Н. Как Китай стал капиталистическим. - М.: Новое изд-во, 2016. – С. 38.

[53] Анкерсмит Ф. Эстетическая политика. Политическая философия по ту сторону факта и ценности. – М.: Высшая школа экономики, 2014. – С. 133.

[54] Вальвиц Г. фон. Мистер Смит и рай земной: Изобретение благосостояния. – М.: Ад Маргинем пресс, 2015. – С. 157.

[55] Див.: Канеман Д. Думай медленно… решай быстро. – М.: АСТ, 2016. – С. 487.

[56] Джеймісон Ф. Постмодернізм або логіка культури пізнього капіталізму. – К.: Курс, 2008. – С. 172.

[57] Див.: Бенуа А. де. По ту сторону прав человека. В защиту свобод. – М.: ИОИ, 2015. – С. 114-115.

[58] Див.: Фергюсон Н. Цивілізація. Як Захід став успішним. – К.: Наш формат, 2017. – С. 321.

[59] Див.: Бьюкенен Д. Сочинения. – М.: Таурус-Альфа, 1997.

[60] Див.: Демократизация. – М.: Из-во Высшей школы экономики, 2015. – С. 382.

[61] Петтит Ф. Республиканизм. Теория свободы и государственного правления. – М.: Изд-во Института Гайдара, 2016. – С. 300, 313.

[62] Там само. – С. 38.

[63] Див.: Котт Д. Сьюзен Сонтаг. Полный текст интервью для журнала Rolling Stone. – М.: Ад Маргинем Пресс, 2015. – С. 47.

[64] Див.: Фергюсон Н. Цивілізація. Як Захід став успішним. – К.: Наш формат, 2017. – С. 418.

[65] Гавел В. Прошу коротко. Розмова з Карелом Гвіждялою, примітки, документи. – Львів: ПАІС, 2016. – С. 7.

[66] Петражицкий Л. Теория и политика права. Избранные труды. – СПб.: Юридическая книга, 2010. – С. 286.

[67] Див.: Коломбатто Э. Рынки, мораль и экономическая политика: новый подход к защите экономики свободного рынка. – М.: Мысль, 2016. – С. 273.

[68] Сорос Д. Лекції в Центрально-Європейському університеті. – К.: Дух і Літера, 2011. – С. 91.

[69] Кельзен Г. Кто должен быть гарантом конституции? // Шмитт К. Государство: Право и политика. – М.: Территория будущего, 2013. – С. 360.

[70] Понтович Э. Развитие конституции и учредительная власть. – Петроград: Изд-во «Огни», 1918. – С. 11.

[71] Киссинджер Г. Мировой порядок. – М.: АСТ, 2016. – С. 19.

[72] Рокфеллер Д. Мемуари. – К.: Юніверс, 2009. – С. 509.

[73] Див.: Форбс С., Эймс Э. Манифест свободы. – М.: Азбука, 2014. – С. 120.

[74] Хиггс Р. Кризис и Левиафан: Поворотные моменты роста американского правительства. – М.: ИРИСЭН, Мысль, 2010. – С. 184.

[75] Бейлин Б. Идеологические истоки Американской революции. – М.: Новое изд-во, 2010. – С. 241.

[76] Гилберт М. Черчилль. Биография. – М.: Колибри, 2015. – С. 940.

[77] Див.: https://ria.ru/world/20180215/1514657862.html

[78] Див.: Речицкий В. Символическая реальность и право. – Львів: ВНТЛ-класика, 2007. – С. 71.

[79] Фергюсон Н. Цивілізація. Як Захід став успішним? – К.: Наш формат, 2017. – С. 417.

[80] Див.: www.umoloda.kiev.ua/number/0/2006/118706/

[81] Фейрабенд П. Избранные труды по методологии науки. – М.: Прогресс, 1986. – С. 325.

[82] Брик О. Фото и кино. – М.: Ад Маргинем пресс, 2015. – С. 70.

[83] Freedom of Speech Decisions of the United States Supreme Court. - San Diego, California: Excellent Books, 1996. - P. 94.

[84] Freedom of Speech Decisions of the United States Supreme Court. - San Diego, California: Excellent Books, 1996. - P. 169-171.

[85] Морис Я. Чому Захід панує – натепер. – К.: Кліо, 2014. – С. 192.

[86] Мокир Д. Рычаг богатства. Технологическая креативность и экономический прогресс. – М.: Изд-во Института Гайдара, 2014. – С. 38.

[87] Зануссі К. Стратегії життя або як з’їсти тістечко і далі його мати. – Харків: Фоліо, 2015. – С. 337-338.

[88] Гавел В. Прошу коротко. Розмови з Карелом Гвіждялою, примітки, документи. – Львів: ПАІС, 2016. – С. 255.

[89] Музіль Р. Людина без властивостей. Т. 2. – Київ: Вид-во Жупанського, 2010. – С. 22.

[90] Гавел В. Прошу короткою. Розмова з Карелом Гвіждялою, примітки, документи. – Львів: ПАІС, 2016. – С. 30.

[91] Бодрійар Ж. Фатальні стратегії. – Львів: Кальварія, 2010. – С. 71.

[92] Див.: Еріксен Т. Тиранія моменту: швидкий і повільний час в інформаційну добу. – Львів: Кальварія, 2004. – С. 182.

[93] Freedom of Press Decisions of the United States Supreme Court. - San Diego, California: Excellent Books, 1996 - P. ix, 104.

[94] Див.: Проект Конституції України // Права людини в Україні, № 5, 1994. – 128 с.; Речицький В. Проект Конституції України – 2012. – Харків: Вид-во «Права людини», 2012. – 168 с.

 Поділитися