Позиція Харківської правозахисної групи щодо звільнення в’язнів як засобу превенції поширенню COVID-19 в пенітенціарних установах

1. Кількість нових хворих на COVID-19 в Україні щодня впевнено зростає, загальна кількість підтверджених випадків досягла сьогодні (10 квітня) 2203. Одним з найбільш загрозливих джерел поширення хвороби можуть бути установи виконання покарань (УВП) та слідчі ізолятори (СІЗО). До того ж, кримінально-виконавча система знаходиться у стані хронічного недофінансування, що, зокрема, має наслідком неналежні умови тримання в УВП та СІЗО. Надмірна скупченість в’язнів, неналежні матеріально-побутові та санітарно-гігієнічні умови, відсутність адекватного, а іноді взагалі будь-якого, медичного забезпечення, високий рівень інфекційних та хронічних захворювань серед засуджених – все це далеко не вичерпний перелік тих проблем, які мають ознаки системних в кримінально-виконавчій службі України. Такий стан призводить до того, що в умовах оголошеної пандемії COVID-19 потрапляння вірусу до пенітенціарних установ може викликати ланцюгову реакцію, результатом якої стане швидке і неконтрольоване поширення хвороби, спочатку серед засуджених, а згодом і серед вільних громадян.

2. Європейський офіс ВООЗ попередив, що «ризик стрімкого зростання передачі хвороби в тюрмах чи інших місцях тримання під вартою може мати посилюючий вплив на епідемію, швидко збільшуючи кількість постраждалих людей», а «зусилля щодо контролю COVID-19 можуть, провалитися якщо потужні (…) заходи не будуть застосовані також і у в’язницях»[1].

3. Розуміючи, ці загрози, Міністерство юстиції ухвалило Наказ, а разом з ДКВС та Центром охорони здоров’я – План заходів щодо профілактики та контролю за поширенням вірусу COVID-19 в УВП та СІЗО[2], які в основному відповідають існуючим міжнародним медичним та адміністративним рекомендаціям, що покликані сприяти запобіганню поширення захворювання. Основним питанням є реалізація вказаних заходів на практиці.

4. За свідченнями засуджених у відповідях на наш опитувальник, значна кількість запроваджених протиепідемічних заходів на практиці виконується. Є декілька колоній, які виглядають у цьому контексті просто ідеально. У деяких колоніях спілкування із зовнішнім світом переведене в режим відеоконференцій (щоправда, в одних колоніях для цього надається година на день, в других – година на тиждень, а в третіх – взагалі не надається), організований прийом їжі в приміщеннях, де утримуються засуджені, приймання посилок та передач здійснюється із застосуванням засобів особистої гігієни, при цьому, попередньо посилки передаються на зберігання протягом доби і лише після цього віддаються засудженому. Але, з іншого боку, багато вимог, які можуть мати вирішальне значення, практично не виконуються. Наприклад, немає змін щодо пересування засуджених територією колонії, не забезпечено додаткових санітарно-гігієнічних обмежень під час виводу засуджених на роботу. Дезінфекція в установах якщо і здійснюється, то з надмірним використанням такого засобу, як хлор, який сам по собі є токсичною речовиною, яка здатна призводити до отруєнь, діючи, до речі, через систему дихання людини. Також серед недоліків засуджені зазначають відсутність можливості займатися фізкультурою, не завжди надається можливість отримати прогулянку на свіжому повітрі. Великою проблемою є можливість забезпечення рекомендованої соціальної дистанції в місцях тримання засуджених, відсутність поінформованості серед засуджених з питань бажаних процедур запобігання захворюванню та у разі виявлення окремих симптомів хвороби. Серед інших проблем зазначено про брак індивідуальних засобів захисту, відсутність дезінфікуючих засобів, суцільного температурного скринінгу засуджених та дезінфекції місць загального користування. І як недолік протиепідемічної роботи засуджені часто називають недотримання персоналом окремих установ вимог запобігання поширенню хвороби, зокрема, не використання ним індивідуальних засобів захисту.

5. Однією з найголовніших рекомендацій міжнародних інституцій є вказівка на доцільність скорочення кількості в’язнів. На даний час є очевидним, що, незалежно від національних особливостей, заходів, які вживається, не лише недостатньо, але й їх неможливо вжити без суттєвого та швидкого звільнення певних категорій засуджених та осіб, які тримаються під вартою, за відповідними правовими підставами. Такий захід є одним з найбільш поширених в інших країнах світу. Так, в Ірані звільнили близько 70 000 осіб із місць позбавлення волі на самому початку епідемії. У Франції міністр юстиції ініціював у березні дострокове звільнення кількох тисяч засуджених, строк відбування покарання яких наближався до кінця, і було звільнено більше 6000 в’язнів (це 10% від загальної кількості). У Туреччині розглядають закон, за яким звільнять 100 тис. в’язнів. У Великобританії планують звільнити 3.5 тис. в’язнів, а в Індонезії – 30 тис. Можна навести ще багато подібних прикладів.

6. Як відомо, Міністерство юстиції розглядає три сценарії розвитку подій[3]. За першим, коронавірус взагалі не потрапить до СІЗО та УВП. За другим сценарієм в окремих установах будуть хворі, але ситуація буде під контролем, і хвороба не поширюватиметься. Третій сценарій – масштабний спалах. На нашу думку, третій сценарій є найбільш імовірним з огляду на те, що відбувається сьогодні в СІЗО та УВП, та тих міркувань, що хвороба може проявитися за два тижні після зараження. Тому, на нашу думку, керівництво Міністерства юстиції, керівництво держави мають планувати свої дії, виходячи тільки з третього невтішного сценарію. І тому єдиним виходом в Україні сьогодні є максимально можливе звільнення в’язнів, які не становлять суспільної небезпеки. Той, хто виступає проти такого звільнення, має усвідомити, що він фактично бере на себе відповідальність за життя тих в’язнів, які залишаться в УВП та СІЗО, а могли бути звільнені.

7. Отже, слід визнати в Україні пріоритетним напрямком протидії поширенню COVID-19 в УВП та СІЗО обґрунтоване звільнення засуджених від відбування покарання та зміна судом запобіжного заходу для осіб, узятих під варту. Тільки після цього з’явиться шанс для ефективної превенції розповсюдженню хвороби. Найбільш розповсюджена та універсальна практика для УВП – це умовно-дострокове звільнення (УДЗ) засуджених та звільнення на підставі закону про амністію. Розглянемо ці дві можливості.

8. За даними ДКВС, станом на 1 січня 2020 року в пенітенціарних установах трималося 52 863 особи, в тому числі 17 502 в’язня в 12 СІЗО та 17 УВП с функціями СІЗО. В 2019 році в 76 УВП утримувалися 35 361, в 2018 році – 37 048 засуджених. В 2019 році під УДЗ формально підпадали 13 109 осіб, в 2018 році – 14 670. А звільнилося по УДЗ в 2019 році 4 895 засуджених, що склало 37,34% від числа осіб, які формально підпадали під УДЗ, а в 2018 році – 5 552 або 37.8%. В 2017 році було звільнено по УДЗ 38,22%, в 2016 році – 41,15%, в 2015 – 47,2%, в 2014 – 53,5%[4]. Цю очевидну тенденцію можна пояснити тим, що за звільнення по УДЗ адміністрація установ вимагала хабар. Логічно припустити, що зараз приблизно така ж кількість засуджених підпадає під УДЗ, що і в минулому році. І якщо замість існуючої судової процедури звільнення, коли засуджений мусить мати тільки заохочення і не мати жодного стягнення за рік, отримати від адміністрації установи позитивну характеристику, і адміністрація подасть до суду на звільнення, прокурор не буде заперечувати, а суддя піде назустріч і звільніть, якщо замість цього всього запровадити автоматичне звільнення по УДЗ, як в Італії, з УВП буде звільнено одразу приблизно 8-10 тисяч засуджених. На наш погляд, таке звільнення є обґрунтованим.

9. 6 березня до парламенту був внесений на розгляд законопроект №3181 «Про амністію 2020 року». Ми вважаємо, що його треба розглянути як невідкладний. За оцінкою Міністерства юстиції, після ухвалення цього законопроекту буде звільнено приблизно 900 засуджених. На наш погляд, в умовах епідемії COVID-19 є обґрунтовані можливості застосувати ширшу амністію. Пропонуємо додатково амністувати всіх, хто не скоїв особливо тяжкого злочину та досяг пенсійного віку або є інвалідом 1 чи 2 групи, а також вагітних жінок та жінок, які мають дітей до 3 років. Крім того, ми вважаємо можливим амністувати тих, хто не скоїв насильницький злочин і відбув більше половини призначеного терміну покарання, тих, хто скоїв тяжкий злочин, але до кінця терміну покарання лишилося менше року, і всіх тих, кому до кінця терміну покарання лишилося три місяці або менше. Нарешті, на наш погляд, є цілком доречним звільнити засуджених, які знаходяться в 14 виправних центрах (таких на початок цього року було 1432 особи) і відбули більше половини призначеного терміну покарання. У виправних центрах немає медичних частин, засуджені ходять в поліклініку, в магазини тощо під конвоєм і можуть вільно спілкуватися з населенням районів, де розташовані ці центри, що створює додаткові ризики для зараження на COVID-19. Більш детально питання амністії розглядається у порівняльній таблиці, що додається.

10. Необхідно розвантажити СІЗО шляхом уникнення обрання такого заходу як тримання під вартою щодо «нових» підозрюваних, обвинувачених та підсудних, а також шляхом заміни перебування в СІЗО на запобіжний захід, який не передбачає позбавлення волі, стосовно тих осіб, які не мають значного рівня суспільної небезпечності, не створюють загрози суспільству і щодо яких сумніви про їх ухилення від слідства та суду та вплив на потерпілих та свідків є мінімальними. Вважаємо, що до таких осіб можна віднести всіх, хто вчинив необережні кримінальні правопорушення, осіб, які вчинили злочини невеликої та середньої тяжкості, а також тих, строки тримання яких під вартою спливають в найближчий місяць і які не демонструють поведінки, що свідчить про існування значної суспільної небезпеки таких осіб. Доцільним є в таких випадках залучати органи пробації, які зможуть надавати варіанти досудових доповідей, які характеризують осіб, що звільняються з-під варти, та оцінку ризиків скоєння повторного правопорушення такими особами. На нашу думку, подавати клопотання про зміну запобіжного заходу має прокуратура.

11. Наостанок необхідно зазначити, що звільнення по амністії чи умовно-достроково не повинне бути імперативним. Ті засуджені, яким нема куди повертатися, хворі засуджені, які не мають коштів, щоб лікуватися (особливо, хворі на туберкульоз), повинні мати можливість залишитися відбувати покарання в УВП.

ПОРІВНЯЛЬНА ТАБЛИЦЯ

До проекту № 3181 Закону України «Про амністію в 2020 році»

Публікація підготовлена в рамках реалізації проекту ПРООН «Права людини для України», що реалізовується за фінансової підтримки Міністерства закордонних справ Данії.

Думки, висновки чи рекомендації належать авторам та упорядникам цього видання і не обов’язково відображають погляди Міністерства закордонних справ Данії, Програми розвитку Організації Об’єднаних Націй чи інших агенцій ООН.

Матеріали публікації захищені авторським правом.

Проєкт ЄС «Чинимо опір катуванням, жорстокому поводженню та безкарності в Україні»