MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Тюрма, сума і лікарня як виразники морального стану суспільства

02.06.2020   
Наталка Ковальчук
Там, де бідність, де немає роботи, належного фінансового забезпечення, люди частіше скоюють злочини, виникає більше хвороб, нижча впевненість у завтрашньому дні, гірший моральний клімат у суспільстві. Загрозливий сценарій. Чи не так?

Є таке українське прислів’я: «Від тюрми, суми і лікарні – не зарікайся». Тобто кожна людина може опинитися за ґратами, захворіти чи впасти у бідність.

Звучить воно ніби архаїчно, а насправді для того стану, у якому сьогодні перебуває наша країна та її населення, досить актуальне.

Ми знову переживаємо кризу, в першу чергу економічну. Не все в порядку у нашій політичній системі. Тривожних симптомів набирає безробіття. Небезпечний фон для цього всього створює коронавірус.

Все це, звичайно, погіршує моральний стан суспільства, викликає невпевненість у тому, що в разі критичного моменту у житті нам не буде на кого опертися. І, схоже, у плані захисту нашого життя і здоров’я, у тому числі психологічного, державні інституції зовсім нам не помічники. Втім, детальніше далі.

Отже, про тюрму.

На сайті Харківської правозахисної групи у рамках проекту ЄС «Чинимо опір катуванням, жорстокому поводженню та безкарності в Україні» недавно було вміщено відразу два матеріали Євгена Захарова, що стосувалися незадовільного стану у пенітенціарних установах щодо запобігання COVID-19: «Коронавірусу в тюрмах немає. Але він є» та «Тестування у в’язницях, амністія та умовно-дострокове звільнення. Чи будуть?».

Власне, вони і підштовхнули до цих роздумів.

Отже, прочитала ці матеріали і задумалася. У своєму благополучному житті нас не хвилює, що відбувається у місцях позбавлення волі. Це якийсь інший світ, котрий сприймається з острахом, якщо не відразою. Нам здається, що все це існує десь далеко від нас, нашого затишного дому.

Але насправді – зовсім поряд. І цей близький зв’язок, як би то дивно не звучало, виявив саме коронавірус.

Правозахисники недаремно б’ють тривогу і настійливо рекомендують владі прийняти рішення про амністування чи умовно-дострокове звільнення для тих, хто не скоїв небезпечних злочинів. Це потрібно було робити вчора, як зробили, у багатьох цивілізованих країнах. І ось чому: місця позбавлення волі в Україні давно вже стали розсадником небезпечних інфекцій. Туберкульоз, ВІЛ-СНІД, гепатит С – це дуже часто «приносять» на волю ті, хто повертається з пенітенціарних установ.

У вересні–жовтні 2018 року у бюлетені «Права людини в Східній Європі та пострадянському просторі» (№ 29) була вміщена публікація з досить широким аналізом того, що відбувається в українських в’язницях та колоніях з поширенням небезпечних інфекцій (автор – Олександр Гатіятуллін).

Там наведено деякі дані станом на липень 2018 року. Зокрема, зазначено, що у пенітенціарних закладах перебували на лікуванні 3921 ВІЛ-інфікований, 1005 хворих на активну форму туберкульозу, 575 з хіміорезистентними формами туберкульозу, 430 з чутливими формами туберкульозу… Однак це тільки дані про тих, хто перебував на лікуванні. Насправді носіїв небезпечної палички Коха та ВІЛ-СНІДу в місцях позбавлення волі набагато більше.

На критичний стан із запобіганням поширення туберкульозу, ВІЛ-СНІД, гепатиту С у місцях позбавлення волі та слідчих ізоляторах вказували і міжнародні організації. У регіональній місії Агентства США з міжнародного розвитку (USAID), яка опікується й Україною, також мають дані власних досліджень: скажімо, у пенітенціарній системі на 100 тисяч осіб припадає 900 випадків захворювання на туберкульоз, у той час як по Україні цей показник становить 70 випадків на 100 тисяч населення. 60,5 відсотки тих, хто перебуває у виправних закладах, інфікуються гепатитом С.

Тобто, повертаючись з місць позбавлення волі, люди приносять ці небезпечні інфекції у суспільство. Вони бувають у тих же супермаркетах, де ходимо ми. Стикаємося з ними у громадському транспорті чи поліклініці, просто на вулиці тощо.

А тепер до вже існуючих за ґратами небезпечних інфекцій доєднався COVID-19, який у виправних закладах практично не діагностують, бо не проводять тестування, про що, власне, йдеться у згаданих вище публікаціях. Тобто місця позбавлення волі можуть надовго стати джерелом поширення небезпечної інфекції, яка передається набагато легше, ніж інші, що там побутують, яка не досліджена, як належить, від якої немає поки що ні ліків, ні вакцин, ні надійних протоколів лікування.

Тобто, на волю можуть виходити інфіковані коронавірусом люди. Ті, хто відвідує родичів у виправних закладах, можуть стати переносником інфекції. Ті, хто працюють у пенітенціарних установах, також стають містком для поширення коронавірусу як на волі, так і за стінами «казенного дому».

Відтак напрошується сумний висновок: сьогодні коронавірус у тюрмі, завтра – він у нашому домі.

І відповідальні державні структури, здається, ніяк не поспішають запобігати такому розвитку подій.

Тепер дещо про лікарню.

Відверто кажучи, була думка написати про ті проблеми, з якими нині стикаємося ми як пацієнти у лікарнях, про нашу незахищеність перед системою охорони здоров’я, яку ніяк не дореформують.

Але ті повідомлення, на які натрапила, переглядаючи новини в Інтернеті, без зайвих коментарів показують, як живе наша система охорони здоров’я, а відтак як це все може позначитися на нас самих. (Дані подано не в хронологічному порядку):

Колектив Харківської обласної інфекційної лікарні оприлюднив звернення до МОЗу з того приводу, що в медзакладі, де лікуються хворі на COVID-19, пацієнтів більше, ніж ліжок, у палатах перебуває по 6–7 хворих. Це є порушенням санітарно-гігієнічних та протиепідемічних норм і правил. Забезпечення медикаментами та киснем недостатнє, заявки не виконуються у повному обсязі або ігноруються.

МОЗ відреагувало на звернення колективу лікарні і створило спецкомісію, яка провела перевірку. Хоча, мабуть, у міністерстві мали б запобігти цим негативним проявам ще на етапі підготовки медзакладу до прийому хворих на COVID-19.

У Івано-Франківську на акцію протесту вийшли медики обласної дитячої лікарні. Медзаклад з осені минулого року не має законного керівника, хоч ще на початку року відбувся відкритий і прозорий конкурс на посаду генерального директора закладу.

Мітингувальники намагалися передати письмове звернення керівнику облради, але це виявилося непросто. Згодом їм повідомили, що очільник області не готовий вийти до медиків на розмову. Потім до першої обласної особи дозволили піднятися трьом представникам медзакладу. Журналістів не впустили.

Це не перша акція медпрацівників у Івано-Франківську. На початку травня протестували медики, які працюють з хворими на коронавірус. Вони не отримали обіцяних урядом надбавок до зарплат.

Лікарі «швидкої допомоги» у Києві також влаштували протестну акцію, тому що їхня зарплата впала на 40–50 відсотків попри те, що керівництво країни обіцяло збільшити платню. Тим більше, що лікарі медзакладу у штатному режимі працюють з хворими на коронавірус.

Також цими днями на акцію протесту вишли жителі Отинії Коломийського району. Причиною стало закриття хірургічного відділення в Отинській районній лікарні. Медзаклад обслуговує ще 22 навколишніх сіл. Сюди ж привозять людей, які постраждали у дорожньо-транспортних аваріях. До того ж, найближчі міста, де є лікарні, – Коломия та Івано-Франківськ – досить віддалені. Як буде вирішуватися це питання поки що невідомо.

«Лікуємо душі і рятуємо життя за копійки», – з таким гаслом виходили недавно на протест і лікарі київської психіатричної лікарні імені Павлова. Вони також вимагали підвищення зарплати. Лікарня не отримала належного фінансування, через що доведеться звільнити близько третини працівників – приблизно 450 осіб.

І так далі…

До речі, щодо психіатрії. Недавно знайомий лікар по секрету розповів, що всім, хто потрапляє до медзакладу після спроби суїциду, ставлять один і той же діагноз – шизофренія, особливо не даючи собі клопоту розібратися, що там сталося з людиною, чому вона зважилася на такий трагічний вчинок.

Те становище, у якому перебуває наша медицина, якщо не шизофренія, то глибокий невроз, який вкрай негативно впливає і на лікарів, і на їх пацієнтів.

Однак тих, хто мав би займатися на рівні держави цією важливою для суспільства галуззю, здається, все влаштовує.

І нарешті про нашу бідність.

ЮНІСЕФ зробив перші прогнози того, як COVID-19 вплине на бідність в Україні. У звіті «БОРОТЬБА З COVID-19 В УКРАЇНІ: початкові оцінки впливу на бідність» зазначається, що рівень бідності зросте з 27,2 до 43,6 відсотка (за оптимістичним сценарієм), та до 50,8 відсотка за більш загрозливим.

За оцінками ЮНІСЕФ, кількість осіб, які живуть за межею бідності в Україні, може сягнути від 6,3 мільйонів людей (за оптимістичним сценарієм) до 9 мільйонів – за загрозливим сценарієм.

А Торгово-промислова палата України оцінила рівень сьогоднішнього безробіття. Він складає 13,7–15,4 відсотка, що є найвищим показником за останні 15 років.

Кількість безробітних в Україні зросла майже на 50 відсотків, а кількість вакансій на ринку праці зменшилася майже на 60 відсотків.

А там, де бідність, де немає роботи, належного фінансового забезпечення, люди частіше скоюють злочини, виникає більше хвороб, нижча впевненість у завтрашньому дні, гірший моральний клімат у суспільстві.

Загрозливий сценарій. Чи не так?

 Поділитися